Неореалізм
Наприкінці XIX в. у західній філософії одержали поширення суб'єктивістські погляди на процес пізнання, зв'язані головним чином з позитивістськими течіями. Уважалося, що основу нашого знання навколишнього світу становлять почуттєві враження, у яких безглуздо й безплідно шукати якісь об'єктивні сутності.
Однак величезні успіхи наук, зокрема фізики, що відкривали різноманітні, сховані раніше явища й процеси фізичного миру, було важко сполучити з подібним гносеологічним суб'єктивізмом. Не доводиться дивуватися тому, що незабаром на противагу філософському суб'єктивізму з'явилися й прямо протилежні концепції, що заявляли про об'єктивну реальність об'єктів пізнання. Таке, наприклад, навчання Ф. Брентано про предметність свідомості, тобто про його спрямованість на якийсь предмет. Такі ж і ідеї австрійського учня Брентано філософа Мейнонга, що розробив "теорію предметів", даних суб'єктові, що пізнає, у його переживаннях. Однак, у той час ідеї цих мислителів на американських і англійських філософів помітного впливу не зробили.
В англійських ж університетах домінувала філософія абсолютного ідеалізму (у Кембриджі - Мак-Таггар, в Оксфорді - Ф. Бредли). З погляду цих філософів, що оточує нас емпіричний світ являє собою тільки видимість, а не реальність. Реальність же властива лише абсолюту, що розуміється як абсолютний досвід.
Відповідно, Бредли писав: "Що я відкидаю, так це відділення відчуття від що відчувається, або бажання від бажаного, або того, що мислиться від мислення... Буття й реальність, коротше кажучи, це теж саме, що чутливість". Або ще: "Природа сама по собі не має реальності. Вона існує лише як форма прояву усередині абсолюту".
Ця позиція викликала серйозні заперечення насамперед з боку молодого англійського філософа Дж. Э. Мура, що надрукував в 1903 р. свою знаменитої статтю, що мала назву "Спростування ідеалізму". У цій статті Мур піддав чисто логічному аналізу й критиці фундаментальний, як він думав, для будь-якої форми ідеалізму тезу "esse est percipi" (існувати, значить сприйматися). У зазначеній роботі Мур розглядає відчуття синього кольору. Зіставляючи його з відчуттям зеленого кольору, він затверджує, що в кожному відчутті кольору є дві частини: одна, загальна всім відчуттям, це - свідомість; інша, об'єкт цієї свідомості, тобто сам синій, що від свідомості не залежить, а дається йому або входить у нього як особливий об'єкт.
Цим аналізом Мур заклав основи двох філософських течій: реалізму, відповідно до якого в пізнавальному акті об'єкт безпосередньо присутній у свідомості, і філософії аналізу. Трохи пізніше Мур протиставив цій ідеалістичній тезі точку зору "здорового глузду", відповідно до якого об'єкти пізнання існують незалежно від акту пізнання.
Але це був тільки початок. Виникнення неореалізму як оформленого філософського плину звичайно зв'язується із двома роботами: перша з них - це опублікована в 1910 р. "Програма й перша платформа шести реалістів". Її авторами були шість молодих філософів, що об'єдналися для пропаганди й відстоювання реалістичної позиції у філософії. Це були Э.Б. Холт, Р.Б. Перрі, У.П. Монтегю, Э. Сполдинг, У. Питкин і У. Марвин.
Ці ж автори видали в 1912р. книгу за назвою "Новий реалізм", збірник статей, присвячених неореалістичній розробці різних проблем, висунутих членами групи. Надалі кожний автор працював на загальній ниві, самостійно публікуючи книги й статті.
Навчання неореалістів досить незвичайно й навіть парадоксально. Воно легко може здатися сущою безглуздістю. Тому для початку треба зрозуміти їхній задум і ту проблему, що вони намагаються вирішити.
Насамперед, мова йде про статус самого пізнаваного предмета, об'єкта або речі. Оскільки ми можемо сприйняти їх тільки за допомогою відчуттів, то ідеалісти типу Берклі затверджували, що нам можуть бути відомі наші відчуття, за межі яких ми вийти ні в змозі. Ми замкнуті у своїх відчуттях, і як би ми не намагалися заглянути за них або через них, щоб добратися до самих речей, що існують об'єктивно, поза нами й нашої пізнавальної діяльності, нас чекає невдача. За межі наших відчуттів ми вийти не в змозі.
Звідси робився висновок про те, що й усе, що ми пізнаємо, це тільки наші відчуття й, отже, те, що ми називаємо речами, суть не більш як комплекси відчуттів. Увесь зовнішній світ, таким чином, складається з відчуттів або з їхніх комбінацій.
Із цього приводу ще Дідро писав, що це "екстравагантна система, що, на мій погляд, могли створити тільки сліпі! І цю систему, на сором людського розуму, на сором філософії всього сутужніше спростувати".
Це дійсно так. І не випадково, що виведений із себе Самуель Джонсон, стукнувши ногою по лежачий на дорозі великому каменю, викликнув: "Так я його [Берклі] спростовую!".
Але якщо речі існують об'єктивно, поза суб'єктом, що пізнає, те що ж має місце в його свідомості в момент сприйняття того або іншого фізичного об'єкта? Локк уважав, що свідомість людини - це чиста дошка (tabula rasa), на якій досвід пише свої письмена. Але це була лише метафора.
Деякі французькі філософи затверджували, що річ залишає в душі свій відбиток, подібно тому, як на м'якому воску залишається слід від печатки. Але й це була метафора.
Для прихильника "діалектичного матеріалізму" відчуття (так само, втім, як і поняття, теорії, наше пізнання взагалі) є відбиття об'єктивної реальності. Це, звичайно, теж метафора, тому що відбиття є фізичний процес, що відбувається між двома фізичними ж тілами й спостережуваний з боку людським оком.
Але в процесі пізнання бере участь, з одного боку, якась фізична річ, а з іншого боку, якась таємнича психічна здатність сприймати фізичні речі за допомогою зору, нюху, слуху, дотику й смаку.
Фізичний процес "передачі" властивостей речі органам почуттів може бути вивчений досить детально, але яким образом виникає ідеальний образ того або іншого предмета, залишається все-таки незрозумілим. А раз так, то ідеалізм може вважати себе логічно неспростовним.
Така проблема, з якої зштовхнулися і яку намагалися вирішити засновники неореалістичного плину. При цьому вони виходили із двох безсумнівних для них положень.
1. Річ, будь-який пізнаваний об'єкт існує абсолютно незалежно від існування суб'єкта, що пізнає, і його пізнавальних зусиль. Акт пізнання ні в якій мері не впливає на пізнаваний об'єкт, так що він залишається таким, яким він був до цього акту.
2. У процесі пізнання пізнається, зокрема, відчувається, сприймається, сама пізнавана річ, а не її подоба або копія, або якийсь її сурогат.
З обома цими положеннями так і хочеться погодитися. Правда, абсолютна незалежність пізнаваного об'єкта або, скажемо, пізнаваної реальності, якщо мова йде про почуттєву реальність, представляється в остаточному підсумку навряд чи здійсненної. Людина усе активніше вторгається в навколишній фізичний мир і за допомогою пізнання й заснованої на ньому практичної діяльності усе більше й більше порушує природні зв'язки в природі. Важко відокремити чисте пізнання від практичних змін, чинених людиною, тому що обидві ці активності являють собою лише різні види людської діяльності або, точніше, життєдіяльності.
Але зміна пізнаваної реальності в більш-менш помітних масштабах - це досить пізній результат історичного розвитку людської цивілізації, і навіть на початку нашого століття воно ще не прийняло більших масштабів. Так що з позицією неореалізму в цьому питанні цілком можна було б погодитися.
Однак виявилося, що послідовне проведення зазначених двох установок веде до досить парадоксальних результатів. Їхньою методологічною передумовою була впевненість у можливості однозначного й остаточного рішення досить і досить складних пізнавальних проблем, які залишалися такими протягом всієї історії філософських міркувань про світ і людину. Спроба сказати останнє слово в таких питаннях, природно, не могла не привести до протиріч і непереборних труднощів.
Подивимося ж, як неореалісти намагаються впоратися з поставленими ними ж проблемами. За основу для розгляду філософії неореалізму ми візьмемо дуже ясно написану статтю У.Т. Монтегю "Історія американського реалізму". У цій статті Монтегю сформулював п'ять основних принципів або пунктів навчання неореалістів, як воно зложилося в процесі спільної роботи шести неореалістів. Тому перший пункт Монтегю формулює як визнання необхідності спільної роботи філософів, подібно спільній роботі натуралістів, і застосування загальних наукових прийомів дослідження. Цей принцип виражає зацікавленість неореалістів у розвитку природничих наук і прагнення дати їм філософське обґрунтування.
Другий пункт трохи ближче розкриває істоту цього навчання. Філософи, говорить Монтегю, повинні іти за прикладом натуралістів, виділяючи свої проблеми й розглядаючи їх по однієї.
"Ми повинні додержуватися цього приписання, ізолюючи гносеологічну проблему й вивчаючи пізнавальне відношення між суб'єктом, що пізнає, і тим об'єктом, що він пізнає, не прирікаючи й навіть не піднімаючи питання про остаточну природу суб'єктів, що пізнають, і пізнаваних об'єктів".
У формулюванні цього пункту відчувається вплив позитивізму. Монтегю пропонує відволіктися від питання про природу суб'єкта й об'єкта пізнання й розглядати їх відношення саме по собі поза якою-небудь метафізичною або онтологічною підставою.
Третій пункт, висунутий Монтегю, виражає вже властиво "реалістичний" характер філософії неореалізму. Він говорить: " Принаймні деякі усвідомлювані нами конкретні речі існують і тоді, коли ми їх не усвідомлюємо". Слова "принаймні" свідчать про похвальну обережність Монтегю, але ніякого значення для його концепції не мають.
Отже, пізнаваний об'єкт у вигляді тієї або іншої конкретної речі існує незалежно від того, пізнаємо ми його або не пізнаємо. Це один з основних тез неореалізму, що постійно підтверджується в їхніх роботах. Так, наприклад, У. Питкин у своєму розділі статті "Програма й перша платформа шести реалістів" пише: "Реаліст затверджує, що пізнані речі не є продуктом пізнавального відношення й не залежать істотно від цього відношення у своєму існуванні або поводженні".
Та
Це дійсно реалізм здорового глузду, властивим всім нормальним людям. Монтегю й Питкин говорять про "речі". Це досить невизначене слово, що може бути застосоване до чого завгодно. Воно насамперед викликає асоціацію з фізичними речами, даними в досвіді.
Однак пізнання, особливо наукове, аж ніяк не зводиться до почуттєвого сприйняття окремих речей. Пізнання прагне й до знання загального, тобто до деяких загальних понять або універсаліям. У науках загальне виступає також у формі законів. Неореалісти це прекрасно знають і тому поширюють свою основну тезу також і на знання, що має характер загального.
Четвертий пункт у Монтегю звучить так: "Принаймні деякі усвідомлювані нами сутності, або універсали, мають ідеальне існування й у той час, коли ми їх не усвідомлюємо". Виходить, не тільки конкретні речі сприймані в почуттєвому досвіді, існують поза і незалежно від нашого пізнання, але й універсали, загальні поняття також існують незалежно від нашої свідомості, володіють незалежним від нього буттям.
Що це таке? Звичайно, це реалізм у середньовічному змісті, що визнає самостійне існування обох понять, що сходять до платонівському реалізму. І дійсно, неореалісти визнають своє споріднення із платонізмом. У вступній статті до збірника "Новий реалізм" ми читаємо в пункті 6: "Нарешті, оскільки він (неореаліст) розглядає аналіз і поняття як засіб доступу до реальності, а не як трансформацію або фальсифікацію її, і тому що він затверджує незалежність реальності від її пізнання, неореаліст є також платонівський реаліст. Він надає повний онтологічний статус уявним речам також, як фізичним сутностям, або тому, що існує ідеально (subsistents), як і тому, що існує (existents)".
Помітимо, що тут з'являється поняття "сутність" (entity), що грає більшу роль у всім американському реалізмі. Їм позначається, як тепер видно, будь-який предмет пізнання, як одиничний, так і загальний. Ніякої принципової різниці між існуючими речами (existents) і існуючими ідеально (subsistents) неореалісти або не зауважують, або не вважають її істотної для їхньої основної тези про незалежне існування всього пізнаваного змісту, позначуваного як "сутність".
І нарешті, останній, п'ятий, пункт у Монтегю говорить: "Принаймні, деякі з конкретних речей, а також і універсалі, що є реальними, пізнаються, скоріше, безпосередньо, чим побічно, через копії й уявні образи". Це, так сказати, коронний номер всієї неореалістичної програми, що виражає специфіку й тип даного філософського плину. Він означає заперечення теорії "відбиття" або "копіювання" і заміну її теорією "безпосереднього знання". На закінчення Монтегю говорить: "З останніх трьох постулатів видно, що ми зібралися відродити звичайний реалізм, додавши до нього платонізм і віднімаючи з нього дуалістичну теорію пізнання, або теорію копіювання".
Така суть неореалізму. Її можна виразити в короткій формулі: "незалежність іманентного". Ця теза означає, що пізнаваний об'єкт незалежний від свідомості. Про це говорять третій і четвертий пункти платформи Монтегю. Але в той же час цей об'єкт не відбивається у свідомості, не копіюється їм, а виявляється іманентним йому, тобто іманентно присутнім у свідомості.
Розглянемо ці принципи неореалізму більш докладно.
Насамперед, неореалісти затверджують, що об'єкти пізнання не залежать від пізнання, що в процесі пізнання об'єкти не виникають, не створюються, а тільки пізнаються. Монтегю говорить, що речі, які ми вважаємо реальними, не в якій мері не виявляють своєї залежності від того факту, що вони можуть виступати як об'єкти почуттєвого або логічного пізнання.
Це положення Монтегю, а також всіх неореалістів, спрямовано, зокрема, проти суб'єктивізму прагматистів. Для них речі фактично існують лише в пізнавальному досвіді, існують остільки, оскільки в них вірять, оскільки вони виступають як деяка проблема, приносять благі наслідки й т.д. Проти цього заперечують неореалісти.
Насамперед, вони критикують найпоширеніший софізм суб'єктивних ідеалістів. Він говорить, що ми не можемо мати справи ні з яким об'єктом, що не залежить від нашої свідомості, тому що, раз ми про нього говоримо або його мислимо, він уже перебуває в нашій свідомості. Отже, будь-який об'єкт, доступний нашому пізнанню, завжди коштує у зв'язку із суб'єктом, що пізнає. Значить немає об'єкта без суб'єкта, що й було потрібно довести.
Неореалісти відповідають на це, що прагматисти використовують ті труднощі, що пов'язана з неможливістю виключити нашу власну присутність при пізнанні якого-небудь об'єкта. У будь-якому пізнавальному акті присутній суб'єкт, що пізнає. Це зовсім безперечно. Тому, говорять неореалісти, у цьому випадку не можна скористатися методом розходження індуктивної логіки. Ми можемо методом розходження, наприклад, установити, чи робить вплив на поводження кішки присутність собаки. Яким образом? Можна спершу подивитися, що робить кішка, коли собаки немає. Ми бачимо, що вона сидить на сонце й умивається. Коли ж з'являється собака, то вона підхоплюється, починає сичати. Зовсім ясно, що присутність собаки впливає на поводження кішки. Поводження кішки залежить від присутності собаки.
Але метод розходження ми не можемо застосувати до самих себе. Ми не можемо побачити, що трапилося б з речами, якби ми їх не сприймали, якби ми про їх не думали. Ми не можемо видалити з досвіду самих себе, і в цьому складається відоме утруднення. Перрі називає його "егоцентристським утрудненням". Їм те й користуються прагматисти, заявляючи, що поза досвідом суб'єкта, поза свідомістю людини нічого немає.
Однак, говорить Монтегю, аргументація прагматистів спочиває на тій тавтології, що, коли ми що-небудь сприймаємо або мислимо, та наша свідомість присутнє. Звичайно, воно присутнє, але при цьому залишається зовсім відкритим питання про залежність або незалежність об'єктів від нашої свідомості. Це питання не можна вирішити методом розходження, але його можна вирішити на підставі спостереження за поводженням речі в той час, як ми її спостерігаємо.
Тут справа є точно так само, говорить Монтегю, як з астрологією. Астрологія затверджує, що певне розташування зірок впливає на долі людей. Чи можемо ми тут застосувати метод різниці? Ні, не можемо. Ми не можемо видалити зірки й подивитися, як зложилася б доля людства й окремих людей, якби зірок не було. Зірки завжди є. Однак, спостерігаючи життя людей, ми переконуємося в тім, що наявність зірок на небі не робить впливу на їхню долю. Точно так само, спостерігаючи поводження речей, ми доходимо висновку, що їм немає ніякої справи до того, що їх хтось усвідомлює, мислить. Чи розглядаємо ми об'єкти звичайного сприйняття або об'єкти науки, зовсім очевидно, що в жодному випадку їхнє поводження не показує залежності від тієї обставини, що вони присутні в той же час у чиїйсь свідомості, що хтось про їх думає.
Із всіх незмінних відносин або законів фізичної природи, говорить Монтегю, я не знаю жодного, реальність якого залежала б від того факту, що він може сприйматися або ким-небудь не сприйматися.
Прагматисти, продовжує Монтегю, ототожнюють пізнавальний акт із його змістом, у якому дана об'єктивна дійсність. Але зміст такого акту зовсім не залежить від факту пізнання й зовсім не є духовним. Воно не є пізнанням, а існує незалежно від нього.
Точно так само Монтегю заперечує й проти прагматистської теорії істини. Він затверджує, що "істинність (або хибність) будь-якої пропозиції передує процесу, за допомогою якого вона (істинність або хибність) підтверджується або спростовується"(78,430). Істина не створюється в акті перевірки, як затверджував Джемі, вона лише в ньому перевіряється. "Пропозиція "Марс населений свідомими істотами" або істинно, або ні , але може пройти багато часу перш, ніж ми відкриємо, яке воно: істинно або неправдиве". Тому, що я в цей час не знаю, істинно воно або помилково, воно не міняє свою природу: воно є щирим або помилковим. Яке воно, я зараз не знаю. Але коли-небудь я це довідаюся, Але воно не стане щирим тоді, коли я це довідаюся, а вже зараз воно правдиве або неправдиве.
Коли ми відкриваємо, що пропозиція істинно, говорить Монтегю, те лише філософському прагматистові може спасти на думку в самоті його кабінету, що пропозиція очікувала цього моменту, щоб зробитися щирим або помилковим.
Прагматисти на це заперечують, зауважує Монтегю, що відповідність між судженням і реальністю не існує поза досвідом. На це ми відповідаємо ідеалістам, що, хоча факти не можуть спостерігатися поза досвідом, все-таки, коли вони спостерігаються в досвіді, вони виявляють всі ознаки незалежності від того досвіду, у якому вони сприймаються. І так само е справа з істиною, що є особливе відношення відповідності або згоди між фактами й судженнями про ці факти. Це відповідність не може бути виявлене поза тим досвідом, що їх підтверджує або спростовує. Але, раз відкриті в цьому досвіді, вони показують всі ознаки незалежності від нього.
Підбиваючи підсумок, Монтегю пише: "Вся природа й поводження речей виправдують висновок реаліста про те, що функція досвіду взагалі й перевірки особливо складається не в тім, щоб створювати речі... але скоріше в тім, щоб виявляти й розкривати їх для нас".
Якщо прагматисти заперечують, говорячи, що в такому випадку досвід робиться марним і не робить впливу на мир, то це твердження також спростовується дуже легко: досвід, сприйняття, пізнання безумовно впливають на мир, на речі. Яким образом? Вони дають можливість суб'єктові, що пізнає, впливати на них, пристосовувати їх, змінювати їх і використовувати для своїх потреб.
Література
1.Современная философия и наука: знание, рациональность, ценности в трудах мыслителей Запада. - М., 1996.
2.Лекторский В. А. Субъект, объект, познание. - М., 1980.
3.Куайн У. Слово й об'єкт. – К., 2000.
4.Патнэм Х. Розум, істина й історія. - К., 2002.
5.Поппер К. Логіка й ріст наукового знання. - К., 1983