Зміст
Вступ
1. Співвідношення філософії і світогляду
2. Проблема буття у філософії Стародавньої Греції
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Життя з її складною павутиною колізій, наука і культура в цілому (куди входять всі науки, види мистецтва, релігія і, зрозуміло, філософія) з їх гігантськими досягненнями вимагають від нас, перш за все від молоді, вдосконалення, енергійної допитливості, творчої уяви, допитливої думки, витонченої інтуїції, широкого кругозору і мудрості. Ми повинні ще глибше осягнути таємниці природи, соціальній реальності, тонше пізнати сакраментальні глибини людини, його співвідношень зі світом, відношення людини до Бога: у нас ця проблема знов стала остроактуальной.
Всі знання людства, як би вони не були багатообразні і дивно диференційовані між собою і усередині себе, являють собою як би "розчепірені" пальці, якими людина вторгається в тканину буття. Це природно і необхідне. Але разом з цим диференційованим підходом потрібний і узагальнююче-мудрий погляд (як би з високої гори), пройнятий філософським мисленням. Філософія здійснює це пізнання з допомогою століттями відпрацьованої якнайтоншої системи гранично узагальнювальних категоріальних буд розуму.
Можна було б сказати, що філософія – це все єдиносуще, "схоплене в думках"; це квінтесенція духовного життя мислячого людства, це теоретична серцевина всієї культури народів планети. Людина випробовує духовну потребу в тому, аби мати цілісне уявлення про світ; він, по словах С.Н. Булгакова, не може погодитися чекати із задоволенням цій потребі до тих пір, поки майбутня наука дасть достатній матеріал для цієї мети; йому необхідно також отримати відповіді і на питання, які виходять за поле позитивної науки і не можуть бути нею навіть і усвідомлені.
Філософія – це наука, при цьому вона складає теоретичну основу світогляду, або його теоретичне ядро, довкола якого утворилася свого роду духовна хмара узагальнених буденних поглядів життєвої мудрості, що складає життєво важливий рівень світогляду. Але світогляд має і вищий рівень – узагальнення досягнень науки, мистецтва, основні принципи релігійних поглядів і досвіду, а також якнайтонша сфера етичного життя суспільства.
Будь-яке філософське міркування починається з поняття про буття, Питання про те, що таке буття, постійно присутній в улюблений філософствуванні. Він виник разом із зародженням філософії і постійно супроводжуватиме її, поки існуватиме мисляче людство. Це вічне питання. І глибина його вмісту невичерпна. Під буттям в найширшому сенсі цього слова мається на увазі граничний загальне поняття про існування, про сущий взагалі.
Збагнення категорії буття, що розкривалася в різні часи з різних сторін і з різною мірою повноти, невіддільно від історії філософії. У античній старовині перше таке усвідомлення, як одностайно вважають фахівці, належить Парменіду. Для античної філософії в тій або іншій мірі властиве нерозчленовування буття і мислення у всіх аспектах: гносеологічному, онтологічному і етичному. В той же час в ній були закладені основи для пізнання сущого в подальші століття людства (обгрунтування істини, добра, краси, свободи через поняття буття, творча активність буття і діалектика буття і Ніщо і так далі).
1. Співвідношення філософії і світогляду
Всяка філософія – світогляд, хоча світогляд не обов'язковий філософія. Багатозначність поняття "світогляду" постійно виявляється як в науковому, так і в буденному слововживанні. Світогляд може бути релігійним, науковим, матеріалістичним, ідеалістичним, механістичним, метафізичним, оптимістичним, песимістичним і так далі Ми говоримо про феодальний, буржуазний, комуністичний світоглядах.
Часто світогляд визначається як складова людської свідомості: сукупність знань, переконань, думок, відчуттів, настроїв, прагнень, надій, які з'являються як більш менш цілісне розуміння людьми світу і самих себе. Світогляд також визначають як сукупність основних переконань відносно природи, особистого і суспільного життя, переконань, які грають інтегруючу роль в поведінці, в спільній практичній діяльності людей.
У загальному вигляді світогляд – це сукупність найбільш загальних уявлень про світ і людину, про місце людини в світі, про мету і сенс його існування. Світогляд – це програма дій індивіда, соціальної групи або суспільства в цілому (що треба робити, до чого прагнути) і обгрунтування цієї програми (чому саме ці цілі найбільш важливі і гідні).
Світогляд – не просто знання про світ і людину, але і оцінка, відношення людини до світу. Світогляд – сукупність найбільш загальних орієнтирів, які дозволяють нам робити вибір в конкретній ситуації. Це як би загальна програма, що дозволяє вибирати програми особисті. Вона може побуту продуманою і обгрунтованою, спиратися на наукові знання, мати чітко сформульовані цілі і способи їх досягнення, а може бути не продуманою, не ясною, включати суперечливі вистави. Тоді вибір визначають різні зовнішні впливи, швидкоплинні відчуття, настрої, емоції. Світогляди конкретних індивідів можуть розрізнятися мірою усвідомленості, продуманості, тим, що в них переважає – інтелект або відчуття, світобачення або світовідчування.
Світогляд конкретної людини звичайний досить аморфний, нечітко, суперечливо. Це пов'язано з тим, що духовна культура, з якої він черпає свої вистави, завжди містить безліч різних, деколи суперечливих точок зору на те, як влаштований світ, яке місце в нім займає чоловік, в чому сенс його існування. Ця нечіткість і суперечність – умова свободи. Але свобода не може бути безмежною. Людина живе в суспільстві, тому його дії мають бути зрозумілі таким, що оточує і передбачені. Мають бути загальні уявлення про світ, про суспільство, про цілі існування, що забезпечує спільну діяльність. Світогляд конкретної людини – сплав загального і приватного, досвіду людства і особистого досвіду. Від самої людини залежить "якість" його світогляду: чи буде воно вузьким, нерозвиненим, егоїстичним або, навпаки, таким, що спирається на досвід всього людства.
Загальні уявлення про світ, суспільство і людину створюються "ідеологами", "теоретиками" і закріплюються в різних формах ідеології. Ідеологи – творці ідей, а ідеології – систематизовані, впорядковані, обгрунтовані програми дій конкретного суспільства (держава) або соціальної групи, класу. Найбільш загальні ідеології – релігія і філософія. Вони описують світ як ціле і людину як частину світу, формулюють найбільш загальні програми. Більш приватні ідеології – політичні. Вони формулюють програми дій у сфері політики. Існують ще вужчі "ідеології", які формулюють програми (кодекси поведінки) окремих професійних груп: лікарів, учених, військових і так далі.
Кожна людина в процесі життя освоює різні програми дій, загальні і приватні. Програми (світогляди, ідеології) – це, власне, уявлення про мету діяльності і способах її досягнення. Загальні програми формулюють загальні, "кінцеві", головні цілі, приватні – цілі приватні, проміжні, ближні. Цілі (програми), які людина приймає, вважає своїми, набувають емоційного забарвлення, стають значимими, знаходять статус цінності. Індивідуальний світогляд – конкретне поєднання різних "програм" загального і приватного характеру, що мають статус цінностей. Воно або активно створюється людиною, або пасивно сприймається ним. Перше характерний для філософії, друге – для релігії. Можна сказати, що філософія (як світогляд, "програма", життєва стратегія) входить в людину через розум, релігія – через відчуття. Релігія і філософія – види світогляди, які розрізняються способом обгрунтування своїх ідей (програм, життєвих стратегій, цінностей).
Таким чином, види світогляду можна виділяти по різних підставах. По мірі довідності розрізняються релігія і філософія як форми світогляду.
Види світогляду розрізняються також за змістом затверджуваних ідей (цілей, цінностей). Це різні "ізми": лібералізм, соціалізм, фашизм, націоналізм і так далі.
Розрізняються також світогляди різних епох (феодальне, капіталістичне і так далі), різних соціальних груп, класів (рабів, селян, аристократії, буржуазії, пролетаріату, інтелігенції і так далі).
Таким чином, у загальних рисах було розкрито поняття світогляд, основні його види. Повернемося до питання про специфіку філософського світогляду. Його особливість полягає, перш за все, в тому, що воно є загальним теоретичним світоглядом. Саме теоретична форма, опора на логіку і докази відрізняють філософію від релігії. Проблема "чоловік – світ" – ядро філософського і релігійного світоглядів. Розглядаючи проблему "чоловік – світ" філософія трансформує її в абстрактнішу проблему співвідношення духовного і матеріального. Залежно від її рішення у філософії сформувалися два напрями – матеріалізм і ідеалізм. Матеріалістичний напрям (світогляд) розглядає матеріальний початок як первинне, таке, що визначає, а дух, свідомість, розум – як властивість матерії. Ідеалістичний напрям (світогляд) розглядає духовний початок як головне, таке, що визначає, а матерію як породження духу. Той або інший варіант вирішення проблеми взаємозв'язку матеріального і духовного визначає вирішення багатьох інших філософських проблем, визначає філософський світогляд в цілому.
Граничність абстракцій і універсальність постановки світоглядних проблем – особливість філософського світогляду. Саме теоретичний характер осмислення суспільної практики дозволяє філософії виробити і обгрунтувати ж принципи і ідеали, які орієнтують людину в світі. Філософія не просто пізнає дійсність (як це робить наука), але і інтерпретує її певним чином, осмислює, оцінює. Філософський світогляд найбільш синтетичний, оскільки воно спирається на сукупний досвід людства, узагальнює і синтезує різних типів відношення людини до світу.
Філософський світогляд є, перш за все, постановка питань, що усвідомлюються як головні питання. Питання ці виникають не лише з наукових досліджень, але також з індивідуального і суспільно-історичного досвіду. Вони можуть бути названі головними, оскільки це питання смисложиттєве. Такі, наприклад, знамениті питання "Критики чистого розуму", вирішення яких, по Канту, складає дійсне покликання філософії:
1.Що я можу знати?
2.Що я повинен робити?
3.На що я можу сподіватися?
4.Що таке людина?
2. Проблема буття у філософії Стародавньої Греції
Буденне мислення сприймає терміни "бути", "існувати", "знаходитися в готівці" як синоніми, тобто близькі за значенням. Філософія використовувала терміни "бути", "буття" для позначення не просто існування, а того, що гарантує існування. Тому слово "буття" отримує у філософії особливий сенс, зрозуміти який можна, лише звернувшись до розгляду філософської проблематики буття.
Вперше цей термін у філософію ввів античний філософ Парменід (V-IV ст. до н. э.) для позначення і одночасно вирішення однієї реальної проблеми. За часів Парменіда люди почали втрачати віру в традиційних богів Олімпу, міфологія все частіше стала розглядатися як вигадка. Тим самим рушилися основи і норми світу, головною реальністю якого були боги і традиція. Світ, Всесвіт вже не здавалися міцними, надійними: все стала хистко і безформно, нестабільно; людина втратила життєву опору. Сучасний іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав, що тривога і страх, які напевно випробовували люди, що втратили опору життя, надійний світ традицій, віру в богів, були, поза сумнівом, жахливими.
У глибинах людської свідомості зародився відчай, сумнів, що не бачить виходу з тупикової ситуації. Необхідний був пошук виходу до чогось міцного і надійного. Людям потрібна була віра в нову силу. Філософія в особі Парменіда усвідомила ситуацію, що склалася, яка обернулася трагедією для людського існування, відобразила емоційне напруження і спробувала заспокоїти сум'ятну душу людей, поставивши на місце влади богів владу розуму, владу думки. Але думки не звичайною, посюсторонней про речі і предмети світу; про потреби і потреби повсякденного існування, а абсолютній думці (згодом філософи назвуть її "чистою", маючи на увазі такий вміст думки, який не пов'язаний з емпіричним, плотським досвідом людей).
Парменід як би оповістив людей про відкриття ним нової сили, сили Абсолютної думки, яка утримує світ від перекидання в хаос, забезпечує світу стабільність і надійність, а отже, людина знову може знайти упевненість в тому, що все з необхідністю буде підпорядковано якомусь порядку.
Необхідність Парменід називав Божеством, Правдою, провидінням, долею, вічним і незнищуваним. "Все з потреби" означало, що заведений у всесвіті хід речей не може раптово, по волі випадку, змінитися; день завжди прийде на зміну ночі, сонце раптово не потухне, люди не вимруть все одного прекрасного дня і так далі Іншими словами, Парменід постулював наявність за речами наочно-плотського світу чогось, що виконувало б роль гаранта існування цього світу, і що сам філософ називав інколи Божеством, тим, що дійсно є. А це означало, що для людей немає причин для відчаю, викликаного крахом стійкості старого світу.
Для позначення описаної екзистенціально-життєвої ситуації і способів її подолання Парменід і ввів у філософію поняття і проблему "буття". Сам термін був узятий із звичайної мови греків, але її вміст отримав нове наповнення, не витікаюче із значення дієслова "бути" в його повсякденному вживанні: бути – існувати в наявності. Проблематика буття з'явилася своєрідною відповіддю філософії па потреби і запит епохи.
Парменід характеризує буття таким чином. Буття – це те, що є за світом плотських речей, і це є думка. Воно єдине і незмінно, абсолютно, не має усередині себе ділення на суб'єкт і об'єкт, воно є вся можлива повнота досконалості, серед якої на першому місці Істина, Добро, Благо, Світло. Визначаючи буття як дійсне суще, Парменід учив, що воно не виникло, не уничтожимо, єдино, непорушно, нескінченно в часі. Воно ні чого не потребує, позбавлено плотських якостей, а тому його можна осягати лише думкою, розумом.
Аби полегшити розуміння того, що таке буття, людям, не досвідченим в мистецтві філософського мислення, Парменід дає наступне тлумачення буття: буття є куля, сфера, що не має просторових кордонів. Порівнюючи буття з сферою, філософ використовував переконання, що склалося в античності, в тому, що сфера – досконала і прекрасна форма серед інших геометричних фігур.
Стверджуючи, що буття є думка, він мав на увазі не суб'єктивну думку людини, а Логос – космічний Розум, через який розкривається вміст світу для людини безпосередньо. Інакше кажучи, не людина відкриває Істину буття, а, навпаки. Істина буття відкривається людині безпосередньо. Звідси і сповна певне тлумачення Парменідом людського мислення: воно отримує знання в безпосередньому контакті з Розумом, який і є буття. Тому процес логічного доказу, використовуваного окремими людьми, не має вирішального значення ні для самого процесу їх мислення, ні для оцінки істинності знання.
Не слід переоцінювати логічний доказ як могутність розуму людини, бо має своє джерело в бутті-думці, що перевищує всяке логічне дійство. Не випадково, коли Парменід в своїх міркуваннях був вимушений будувати логічний доказ, він підкреслює, що слова, якими він говорить, належать не йому особисто, а богині. Істина ж буття відкривається без допомоги рефлексії і логічних операцій людського розуму. Людина закликалася до упокорювання перед вищою могутністю необхідності, перед Істиною. Всяка гординя опинялася в цій ситуації недоречною. Парменідовськая інтуїція буття
Применшення людини прийняли не всі філософи, а тому Парменідовськая інтуїція буття була піддана критиці софістами, Сократом, киниками. Софісти (наприклад, Протагор, V – IV вв. до н. э.) намагалися змістити акцент філософствування з буття на людину, як місце виявлення буття. Із їхньої точки зору, людина є міра всіх речей і він визначає статус існування чого б то не було. Він міра буття, а тому і в житті, і у філософії слід ставити в центр людини. Сократ (V ст до н. э.) так само не прийняв Парменідово вчення про буття, бо воно дуже звеличує домагання філософів на статус представників Божественного буття і дуже зменшує суб'єктивний розум, думку. Сам Сократ відмовився від ролі безпосереднього і нерефлектуючого медіума істини і встановив між собою і істиною дистанцію, проходить яку і покликаний людський розум зі своїми нормами, правилами логічної аргументації. І якщо софісти намагалися відстояти автономію людини взагалі, то Сократ ратував за автономію людського розуму. Він оголосив вищою реальністю не буття, а індивідуальну, але загальнозначущу свідомість.
Кіники (V–IV вв. до н. э.) закликали людей зневажити всі норми і правила суспільного життя, спиратися лише на самих себе у всіх справах і думках. Не визнаючи існування справжнього сущого за світом плотських речей, вони звільняли людину від необхідності жити з оглядкою на трансцендентне, що породжувало байдужість до проблем Добра, Істини, Блага. Засновник кінизма Антісфен, будучи незаконнонародженим, виразив досвід людини, вивергнутої з патріархальних зв'язків, вимушеної в реальному житті залишатися самотнім, безопорним. Киникі з викликом іменували себе "громадянами світу", заперечуючи тим самим відчуття і поняття Батьківщини, як чогось рідного і близького, що дає сили, підтримує дух, створює відчуття непокинутости в світі. Термін "космополіт" був винайдений ними. Інший киник – Діоген – зайшов в запереченні опорности людського існування так далеко, що спосіб свого життя побудував по формулі страшного для грека прокльону: "без общини, без будинку, без вітчизни".
Видатний філософ XX ст М. Хайдеггер, що присвятив сорок років свого життя проблемі буття, стверджував, що питання про буття і його вирішення Парменідом вирішили наперед долю західного світу, який народжувався в поетичних висловах античного філософа.
З одного боку, в культуру і світогляд було введено уявлення про існування за межами видимих речей невидимого світу, досконалого і прекрасного, гармонійно влаштованого, де все є Благо, Світло, Добро.
Західний світ сприйняв цю виставу і продовжив розвиток ідеї трансцендентного справжнього буття. Але якщо існує справжнє буття, то, отже, земне буття має істину не в самому собі, а в чомусь іншому, невидимому. Тому європейський світ впродовж багатьох століть відпрацьовував мистецтво осягати інобуття думкою, вивчав її, тренував її здатність працювати в просторі, де немає плотських образів і вистав. Європейська культура, як жодна інша, довела дану здатність думки до неймовірних висот. З іншого боку, якщо існує справжнє буття, то земне не справжнє. Воно потребує переробки, у вдосконаленні, що наближає його до світу справжнього, достеменного і досконалого. Різного роду соціальні утопії, якими повна історія Заходу, з'явилися своєрідним наслідком світоглядного устремління до справжнього буття.
Бажання людей Заходу перемогти неправду земного буття історично реалізовувалося двома шляхами. Перший був орієнтований на практичне, предметно-деятельностное дія на земний світ з метою його перебудови; діяльність прямувала на зовні-речове; обряди в релігії, державний пристрій, спосіб економічного життя і так далі Це – дорога бунтів і революції, головним моментом яких був злам несправжнього буття і будівництво на його "обламаннях" справжнього світу – світу загальної рівності, свободи, братерства. У античності на цю дорогу встали киники: вони висловлювали свою зневагу до світу, в якому вони жили, не лише в слові, але і в справі. Киникі протиставляли себе сталим нормам і цінностям буття, розглядали їх як чуже достовірності, а тому приречене на загибель і руйнування. Звідси дивацтва їх поведінки: Діоген жив в амфорі, хоча нормальні люди жили в будинках, ходив босий, не мився, як би кидаючи виклик людям. Виявляючи зневагу до красивих і коштовних речей і предметів, киники прагнули зруйнувати їх: ходили брудними ногами по дорогих килимах, били фарфоровий красивий посуд, вважаючи за краще є з собачей миски. Вони були філософами вчинку (до яких можна віднести і Рахметова, що спав на цвяхах), збуджуючими натовп нігілістів, прагнучих їм наслідувати чисто зовнішнім чином, не розуміючи часто духовно-смислового вмісту самих вчинків.
Друга дорога – дорога перетворення не зовнішнього світу, а свого духовно-етичного внутрішнього досвіду. Проблема недостовірності буття залишається, але тепер вона переноситься із зовнішнього світу на внутрішній. Люди, що стали на цю дорогу, прагнуть переробити не державний пристрій, не економічне життя суспільства, а самих себе. Ця дорога відпрацьована в християнстві святими, ченцями, описана в Жітіях святих, представлена в діяннях Сергія Радонежського, Оптінських старців та ін. Цікаво відзначити, що багато російських мислителів напередодні революції 1917г. закликали інтелігенцію і народ піти по другій дорозі боротьби з недостовірності буття.
Отже, проблему буття Парменід не придумав, не винайшов, спираючись на суб'єктивні фантазії: вона мав реальне життєве (екзистенціальні) коріння, відображала сповна певні запити і потреби суспільства. Він лише сформулював її на мові філософії і спробував філософськими методами і способами знайти її рішення. Крім того, питання про буття і відповідь, дана на нього філософом, якоюсь мірою зумовили світоглядні і ціннісні установки західного світу. Не можна ототожнювати Парменідове буття (Абсолют, Благо, Добро і т. д.) з християнським Богом. Парменід не знає особистого Бога і особистого до нього відношення. Буття – це позбавлена індивідуальності трансцендентна реальність, це Абсолют, до якого античний грек не міг звернутися за допомогою особистого займенника "Ти". Античний грек не шукав спілкування з Парменідовським буттям; йому вистачає було упевненості в тому, що буття, як абсолютна думка, є гарант стійкості людського існування. Вирішення проблеми буття Парменідом відкрило можливості для метафізики, тобто учення, в якому люди намагаються говорити не лише про матеріальне, але і про нематеріальне буття, незалежне ні від людини, ні від людства, шукати останні ідеальні причини природних єств і, врешті-решт, – що всього існує. Вчення про Абсолютний дух, Бога, духовні єства і монади, яке склало надалі вміст багатьох праць мислителів західного світу, слід віднести до метафізичної дисципліни.
Платон, розробляючи вчення про буття, розділяє світ на дві частини: те, що ми бачимо, сприймаємо органами чуття – мінливі, скороминущі матеріальні речі і те, що можна побачити розумом – вічне, незмінне буття, єство скороминущих речей. Єство нематеріальне. Це образ, ідея речі. Наприклад, стіл – матеріальна річ, яка існує досить нетривалий час. Але стіл – задум, ідея майстра втілена в дереві. Всі матеріальні речі – копії ідей. Ідеї, вважає Платон, вічні, незмінні, божественні, вони є єство речей. Разом із скороминущими і мінливими матеріальними речами існує особливий світ ідей, який породжує світ речей.
Ідеї не видно, приховані, їх треба відкрити за допомогою розуму. Це і є робота філософії: відкрити вічне і незмінне, єдине багато в чому, поняття речі. За всіма міфологічними нашаруваннями тут коштує твереза і реалістична думка: мета пізнання – відкрити стійке в мінливому, за явищем відкрити єство. Платон створює уявлення про буття як розумно влаштований космос. В світі існує розумний порядок, який людина повинна пізнати і слідувати цьому порядку. Поки чоловік це не усвідомлює, не знає "істини", а керується "думкою", він здійснює; неправильні вчинки. Людина не знає, що є дійсне благо, тому в суспільстві немає порядку, панують насильство і несправедливість.
Платон вважає, що більшість людей не знають істини. В кожного своя "думка", тому в суспільстві немає згоди, воно руйнується конфліктами, війною всіх проти всіх. "Всі знаходяться у війні зі всіма як в суспільній так і у приватному житті і кожен з самим собою", – говорить Платон в діалозі "Держава".
Перейти від думки до дійсного знання – означає знайти щось стійке і незмінне, якусь тверду опору, "єство", на яке можна спертися в житті. Знання істини – це знання про те, що є благо, а що зло, що прекрасно, що потворно. Тим самим встановлюються міцні орієнтири, які дозволяють людині жити розумно, керуючись істиною, а не думкою.
Вчення про ідеї створюється Платоном для обгрунтування того, що існує вічне і незмінне буття. В Світу є міцна основа, його текучість і мінливість – ілюзія. Людина повинна пізнати це вічне і незмінне буття і будувати своє життя, спираючись на це знання. Якщо пізнати що таке дійсне благо, дійсне добро, істинно прекрасне, людина перестане кидатися між різними думками і в житті встановляться порядок і гармонія.
Арістотель визначає філософію як науку про перші причини і початки буття, як науку наук. Це знання вище. Займаючись філософією чоловік уподібнюється Богові, оскільки Бог є мислення.
Вчення про перші початки викладене в "Метафізиці". Спочатку Арістотель аналізує філософські учення своїх попередників. Він говорить, що перші філософи початком всіх речей вважали матерію. Потім Анаксагор вводить розум як причину світового порядку. Піфагорійці розглядали як першооснову число. Арістотель також піддає критиці вчення Платона про ідеї. Його заперечення наступні:
1) приписуючи ідеї речам, Платон лише подвоює світ, нічого не пояснюючи в нім;
2)способи доказу існування ідей непереконливі;
3) зв'язок предмету в ідеї вимагає "посередника" (так між людиною взагалі в конкретною людиною має бути ще "грек" і так далі);
4) ідеї проголошуються причинами, але не можуть ними бути, оскільки нерухомі ідеї не можуть бути причиною руху;
5) Платон не пояснює, як зв'язані речі і ідеї;
6) неможливо, аби єство речі (ідея) знаходилося окремо від самої речі.
Арістотель вважає, що існують чотири причини або початки буття: 1) матерія (то, з чого річ робиться); 2) рух (рушійна причина, як робиться) 3) форма (єство, завдяки якому річ є саме такий); 4) мета (ради чого річ робиться).
Неважко відмітити, що в своєму аналізі причин Арістотель виходить із структури процесу людської діяльності. Передбачимо, ремісник виготовляє глек. Глина – матерія або субстрат, якому необхідно надати форму глека; причиною, що діє, є сам ремісник; мета визначає форму і весь процес виготовлення. По аналогії з предметами, виготовленими людиною, розглядаються і природні речі. Вони мають рушійну причину усередині себе, "природу" речі. Всяка річ з'являється як єдність матерії і форми, як оформлена матерія.
Арістотель вводить два важливі поняття: "можливість" і "дійсність". З їх допомогою він пояснює процес становлення речі. Матерія містить в собі можливість форми. Так глина – можливість (матерія) для цеглини, цеглина – дійсність (форма) глини. У свою чергу, цеглина – можливість (матерія) для будинку і так далі Виникнення є актуалізація можливого.
Самі форми не виникають і не знищуються. Тут Арістотель відтворює вчення Платона про ідеї. Кінцевою причиною виступає "форма форм", вищий Розум, Бог, який, залишаючись нерухомим, є причиною всіх змін. Бог – перводвигатель – вища, досконаліша істота. Для природних речей він виступає як предмет прагнень, тобто рушійною силою змін є прагнення до досконалості.
Світ – космос, з точки зору Аристотеля, включає три види "єств". В центрі світу – Земля, яку оточують сфери Луни, планет, нерухомих зірок і так далі Гірша частина космосу – підмісячний світ. Тут все мінливо і рухливо. "Піднебіння" – місце перебування єств божественних – планет, зірок і так далі Вони рухливі і незмінні. Все вінчає Бог - перводвигатель, Розум, єство незмінне і нерухоме. Це чисте мислення.
Таким чином, Арістотель, як і Платон, розділяє світ на два основних "почала": пасивну матерію і Розум, що творить. Ці два початки існують як в світі в цілому, де розум панує над матерією, так і в окремій людині, де душа панує над тілом, розум над відчуттями.
Висновок
Філософське вирішення проблеми буття в тій або іншій культурі впливає на формування світогляду. У залежності тому, як вирішується питання про співвідношення духу і матерії, світогляд може бути ідеалістичним або матеріалістичним, релігійним або атеїстичним. Матеріалізм є філософське переконання, що визнає субстанцією, сутнісною основою буття матерію. Згідно матеріалізму, світ є рухома матерія. Духовний же початок, свідомість є властивість високоорганізованої матерії – мозку.
Ідеалізм є філософський світогляд, згідно якому дійсне буття належить не матерії, а духовному початку: розуму, волі. Можлива і така точка зору, коли матеріальне і духовне – це вічно єдине суще. Поза цим принципом ми не можемо зрозуміти сенс сущого, його регулятивні принципи, об'єктивну доцільність і гармонію у всесвіті. В рамках лише матеріалізму ми в принципі не в змозі відповісти на питання: хто в універсумі так мудро формообразует все і вся і здійснює регулятивну функцію. Матеріалізм не сумісний з визнанням об'єктивної доцільності в світі, а це безперечний факт в бутті сущого.
З етично-психологічної точки зору світогляд може характеризуватися як оптимістичне або песимістичне. У практиці спілкування, в літературі поняття світогляду вживається і у вужчому сенсі, наприклад, говорять: "філософський світогляд", "політичний світогляд" або "художній світогляд", або навіть в ще вужчому розумінні – "лікарський світогляд", "фізичний світогляд" і тому подібне
Співвідношення філософії і світогляду можна охарактеризувати і так: поняття "світогляд" ширше за поняття "філософію". Філософія – це така форма суспільної і індивідуальної свідомості, яка постійно теоретично обгрунтовується, володіє більшою мірою науковості, чим просто світогляд, скажімо, на життєвому рівні здорового глузду, наявного у людини, що деколи навіть не уміє ні писати, ні читати.
У світогляді знаходить своє завершення цілісність духовності людини. Філософія як єдино-цілісний світогляд є справа не лише кожної мислячої людини, але і всього людства, яке, як і окрема людина, ніколи не жило і не може жити одними лише чисто логічними думками, але здійснює своє духовне життя у всій барвистій повноті і цілісності її багатообразних моментів. Світогляд існує у вигляді системи ціннісних орієнтації, ідеалів, вірувань і переконань, а також способу життя людини і суспільства (як форма реалізації духовного єства світогляду).
Список використаної літератури
1. Асмус В.Ф. Антична філософія. 3-е видавництво М.: Вища школа, 1999.
2. Адо П. Что таке антична філософія? М.: Видавництво гуманітарної літератури, 1999.
3. Ортега-і-Гассет. Що таке філософія? М.: Наука, 1991.
4. Рассел Б. Історія західноєвропейській філософії. Р/Д, 1998.
5. Рорті Р. Філософія і будущее// Питання філософії. - №3. – 1994.
6. Спіркин А.С. Філософія. М., 2001
7. Філософія. Підручник. / під ред. Кохановського. Ростов-на-Дону. 1991.
8. Чанишев А.Н. Курс лекцій з древньої філософії. М. 1981.