Міністерство освіти і науки України
Національний авіаційний університет
Творча робота
З предмету «Філософія»
Філософія Історії
За Арнольдом Тойнбі
Виконав
студент ФЕЛ - 207
Продченко Володимир
К
иїв
200
7
План
Вступ
І. Методика дослідження – емпіричний аналіз
ІІ. Одиниця виміру – цивілізація
ІІІ. Стадії циклу
1. Генезис
2. Ріст
3. Надлом
4. Розпад
ІV. Сучасна ситуація
Список літератури
Вступ
На порозі XXI сторіччя перед людством усе гостріше підводяться питання: куди ми йдемо, де ми зараз і які взагалі перспективи розвитку земної цивілізації. Фантастичні темпи розвитку новітніх технологій і перспективи, що відчиняються завдяки їм, що прогресує «вестернізація» економічних і політичних аспектів життя багатьох країн світу дозволяють багатьом робити припущення про навальне наближення людства до ідеалів західної демократії. Звучать навіть слова про кінець історії людства. От, наприклад, як відреагував американський історик Френсіс Фукуяма на реформи в колишньому Радянському Союзі: «Можливо, що те, що ми спостерігаємо, це не просто кінець холодної війни або своєрідного періоду повоєнної історії, але кінець історії як такий: це означає кінцевий пункт ідеологічної еволюції людини і перетворення західної ліберальної демократії в універсальну, у кінцеву форму державного керування людства». Використовуючи економічні показники, політики й економісти ранжирують країни по ступені їх «прогресивності», начисто відмітають такі невід'ємні характеристики людського буття як моральність, самобутність культури, або обумовлюючи їх економічним і політичним розвитком. По суті усе, що не вписується в «прокрустово ложа» менталітету середнього європейського (або американського) споживача, пояснюється «дикістю» народів 3-го світу, до яких, на жаль, не дійшло ще світло західної культури. Але як можна всю неповторність і різноманіття різноманітних культур звести до двох-трьох числових показників типу валового національного продукту на душу населення? І взагалі, чи правомірно порівняння різноманітних культур між собою, будування їх у яку б то не було ієрархічну структуру по ступені наближення до єдиного для усіх ідеалу. Чи не занадто ми захоплюємося, приймаючи явища, властивим окремим культурам за характеристики всіх культур? Багато мислителів вважають неправомірним опис історії як лінійного поступального прямування до єдиної цілі, у якому всі народи йдуть в однім напрямку, обганяючи або відставаючи один від огдного. Навпаки, історія для них - це розвиток окремих суспільних сутностей більш-менш взаємодіючих один з одним, де смерть одних сусідить із народженням інших. «Замість монотонної картини лінійнообразної всесвітньої історії ... я бачу феномен множини потужних культур, із первісною силою їхньої країни , що породила , що виростають із надр, ... і в кожної своя власна ідея, власні пристрастї, власне життя, бажання і відчування і, нарешті, власна смерть» . Так писав німецький філософ початку XX сторіччя Освальд Шпенглер. У теоріях такого типу безупинне поступальне прямування людства як цілого заміняється на циклічний розвиток окремих локальних цивілізацій. До мислителів, що притримується схожої точки зору на предмет історії, відноситься й англійський історик XX сторіччя Арнольд Тойнбі. Його теорія циклічних цивілізацій і буде освітлена в даній творчій роботі.
Циклічний шлях розвитку цивілізації
І. Методика дослідження - емпіричний аналіз
Перед тим як почати говорити про теорію Тойнбі, варто сказати декілька слів про його методику дослідження. Як пише самий Тойнбі, описуючи деякі відмінності його теорії циклів від теорії цивілізацій Шпенглера, «якщо німецький апріорний метод зазнав невдачі, варто спробувати, чого можна домогтися за допомогою англійського емпіризму». Протягом всієї основної своєї праці «Розуміння Історії» Тойнбі притримується своєї методики. Будь-яке поняття, вводиме ним, не дається, а виникає з необхідністю з множини підібраних прикладів. Багато сутностей, вводимих Тойнбі, не мають чітких формулювань, а стають зрозумілими лише після вивчення великої кількості історичних прикладів. Так, наприклад, одне з найважливіших понять теорії Тойнбі Вызов-Ответ не дається формально, а будується на великому числі конкретних прикладів. Такий стиль виклада думок має як свої гідності так і хиби. З одного боку, великий фактичний матеріал є гарним підкріпленням постулатів теорії Тойнбі. З іншого боку, нечіткість формулювань припускає неоднозначність інтепретації і найчастіше утрудняє розуміння деяких положень його теорії.
ІІ. Одиниця виміру - цивілізація
Перед тим, як говорити про теорію циклів цивілізацій, необхідно зрозуміти, що ж Тойнбі розуміє під поняттям «цивілізація», або, іншими словами, що є «одиницею виміру» історичного буття. Виходячи з того, що будь-яка країна, політична спілка і т.д. Повинні розглядатися не самі по собі, а виходячи «історичного контексту», Тойнбі приходить до таких висновків про «атом, на якому варто зосередити свою увагу історику»:
a) Цивілізації «являють собою ... товариства з більш широкою протяжністю як у просторі, так і в часу, чим національні держави, міста-держави або будь-які інші політичні спілки» ;
b) Саме цивілізації повинні розглядатися істориками;
c) Цивілізації порівняні один з одним;
d) Жодна з цивілізацій не охоплює всього людства;
e) Спадкоємність у розвитку цивілізацій набагато менше, чим спадкоємність між фазами розвитку однієї цивілізації.
Проводячи аналіз історії, Тойнбі виділяє двадцять одну цивілізацію, коли-небудь, що існувала на Землі (дана цифра змінюється по ходу книги). На даний момент їх залишилося п'ять (не рахуючи дві реліктові):
1. Західна християнська
2. Православна християнська
3. Ісламська
4. Далекосхідна
5. Індуістська
Між деякими з цих цивілізацій існують родинні відношення, наприклад, західна християнська і православних християнська, що знаходяться один з одним у «сестриних» відношеннях, відбуваються з еллінської цивілізації. Цивілізації, крім цього, взаємодіють один з одним і можуть впливати один на одного. Така точка зору в корені суперечить точці зору Шпенглера, відповідно до котрої цивілізації є замкнутими в собі сутностями, не спроможними зрозуміти один одного і витікаючими не одна з іншої.
Проте Тойнбі також глибоко не приймає і концепцію «єдності цивілізації», пояснюючи її, як і Шпенглер, гіпертрофованим почуттям євроцентризму сучасних істориків: «Західні історики ... вважають, що в даний час уніфікація світу на економічній основі Заходу більш-менш завершена, а виходить, як вони думають, завершується уніфікація і по інших напрямках. По-друге, вони плутають уніфікацію з єдністю, перебільшуючи в такий спосіб роль ситуації, що історично склалася зовсім нещодавно і дозволяючий не поки говорити про створення єдиної Цивілізації, тим більше ототожнювати її з західним товариством»
ІІІ. Стадії циклу
Який же життєвий цикл цивілізацій у концепції Тойнбі? Чи визначені терміни їхнього життя або ніщо не забороняє розвиватися цивілізації як завгодно довго, от як відповідає Тойнбі на ці питання. Кожна цивілізація проходить на своєму життєвому шляху такі стадії: Стадія зародження - генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті мутації примітивного товариства або на руїнах «материнської» цивілізації. За стадією генезису випливає стадія росту, на якій цивілізація з зародиша розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час росту цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу, що як правило (але не обов'язково!) заміняється стадією розпаду. Розпавшись, цивілізація або зникає з особи Землі (єгипетська цивілізація, цивілізація Інків) або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через усесвітню церкву західне і православне християнство). Варто відразу відзначити, що в цьому життєвому циклі немає тієї фатальної обумовленості розвитку, що є присутнім у циклі цивілізації Шпенглера. Якщо в Шпенглера цивілізація - це живий організм, що із необхідністю росте, дозріває, увядає і, нарешті, умирає, те Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як якийсь неподільної сутності, рахуючи що «товариство не є і не може бути нічим іншим, крім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють між собою. Особистості, а не товариства створюють людську історію». Така інтепретація товариства дозволяє відповісти на запитання про обумовленість розвитки: якщо всі індивідууми, що складають дане товариство, зможуть перебороти надлам у душі, те і товариство в цілому може вибратися зі стадії надламу. «Надлами цивілізацій не можуть бути результатом повторюваних або поступальних дій сил, що знаходяться поза людським контролем» . Звідси випливає, що Тойнбі відхиляє долю в питаннях розвитки цивілізації, рахуючи, що останнє слово завжди залишається за людиною.
Виділивши основні стадії розвитку цивілізації, необхідно відповісти на запитання: що ж є «мотором» цивілізації, що змушує примітивне товариство, що жило стаціонарно протягом багатьох тисяч років, якось прокинутися і почати безупинне поступальне прямування; чи є що-небудь єдине, що стоїть за всіма стадіями розвитку цивілізацій? У пошуках цього першопринципа Тойнбі приходить до концепції «Вызова-и-Ответа». Не знайшовши детермінованих, «неживих» причин зародження і розвитки цивілізацій, Тойнбі вводить через міф про спокусу тварі Божої Дияволом і наступним перетворюванням що спокушається через утвір Господнє протиріччя в якості основного рушійного механізму історії. На першому етапі Диявол (Виклик) виводить систему з рівноважного і пасивного стана Інь у збуджений і активний стан Ян. Ответом на вызов повинний бути або ріст - «перехід у більш високий і більш зроблений з погляду ускладнення структури» стан, або смерть, програш. Вийшовши на новий щабель, система знову виводиться з рівноваги і так далі доти, поки на черговий вызов не знайде адекватної відповіді. Виклики можуть бути як зовнішніми (стимули, необхідні для генезису цивілізації) так і внутрішніми (творчий порив генія, розвиток науки). Причому системі потрібно лише початкова наявність зовнішніх стимулів, що потім у міру розвитку системи перетворюються у внутрішні виклики. Саме таке динамічне, що прогресує протиріччя і є запорукою розвитку цивілізації й індивідуумів, її складових.
Як уже говорилося вище, деякі з викликів можуть одержувати гідні відповіді, у той час як інші можуть залишитися і без відповіді. Якщо суворість виклику буде посилюватися до безкрайості, чи гарантується тим самим безкінечне збільшення енергії, вкладеної у відповідь на що кидається вызов? Тойнбі відповідає на цей запитання цілком логічно: найбільше стимулюючий вплив робить виклик середньої сили. Слабкий виклик не може змусити систему перейти на якісно новий рівень, у той час як надмірно сильний вызов може просто-напросто її зруйнувати.
Як же виглядає концепція «Вызова-и-Ответа» в застосуванні до цивілізації і до аналізу її розвитку? Кому призначається виклик - товариству в цілому, або кожній людині окремо? Як уже згадувалося, система Тойнбі антропоцентрична в тому змісті, що в ній товариству приділяється місце поля дії, а не носія творчої сили. Тому і виклики призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі стоїть на позиції французького філософа Анрі Бергсона: «Ми не віримо в «несвідомий» чинник історії, так називані «великі підземні плини думки», на які так часто посилаються, можливо лише тому, що великі маси людей виявилися потягненими кимось одним, особистістю, висунутої з загального числа. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес обумовлюється насамперед духовним середовищем товариства. Стрибок відбувається тоді, коли товариство вирішується на експеримент; це означає, що товариство або піддалося переконанню, або було протрясено кемось, але саме кемось» . Проте більшість членів товариства інертне і пасивно і незручно дати гідну відповідь на удари долі. Щоб товариство змогло відповісти на вызов, у ньому необхідно наявність Особистостей, зверхлюдей. Саме вони спроможні дати відповідь, саме вони спроможні повісті за собою всіх інших. Хто вони - ці зверхлюди? Тойнбі вказує, що ними можуть бути як окремі люди (Ісус, Мухамед, Будда) так і соціальні групи (англійські нонконформісти). У будь-якому випадку товариство розколюється на дві взаємодіючі частини: на творче, що несе в собі потенціал меншість і основну інертну масу. Яким же уявою спроможність творчої меншості дати відповідь на вызов перетворюється у відповідь усього товариства? За твердженням Бергсона, «потрібно подвійне зусилля. Насамперед із боку окремих особистостей, націлених на новаторський шлях, і поряд із цим - всіх інших, готових сприйняти цю новацію і пристосуватися до неї. Цивілізованим можна назвати лише те товариство, у котрому ці зустрічні зусилля злилися воєдино. По суті, друга умова більш важко для виконання. Наявність у товаристві творчої особистості - чинник необхідний і достатній для зародження процесу... Проте для відповідного прямування потрібні визначені умови, при яких творча особистість може захопити за собою інших». Який механізм взаємодії творчої меншості і пасивної більшості? Тойнбі назвав цей механізм «мимесис» - соціальна імітація. Мимесис з'являється в людини задовго до вступу товариства у фазу розвитку. Його можна бачити й у товариствах із примітивним укладом і в розвитих цивілізаціях. Проте дія мимесиса в цих двох випадках прямо противоположно: якщо в примітивних т
1. Генезис
Як уже згадувалося, Тойнби виділяє два шляхи виникнення цивілізацій: через мутацію примітивного товариства і через відчуженість пролетаріату від правлячої меншості цивілізацій, що раніше існували. Як і випливало очікувати, в обох випадках Тойнбі пояснює генезис за допомогою концепції «Вызов-и-Ответ», отвергая при цьому як расові теорії, що постулують різноманітну «государствообразует» силу різних рас, так і сприятливі природні умови, які нібито являються заставою виникнення цивілізацій. Помічаючи, що природні умови можуть впливати на характер цивілізації, він проте говорить, що для успішного зародження необхідно поява Виклику - стимулу. Тойнбі виділяє п'ять основних стимулів, що можуть позитивною уявою вплинути на успішний генезис цивілізації.
1. Стимул природного середовища
a) Стимул марної землі
b) Стимул нової землі
2. Стимул оточення
a) Стимул удару (реакція на напад)
b) Стимул тиску («форпост»)
c) Стимул обмеження (бідність, рабство, національна дискримінація)
Як очевидно з приведеного вище списку, стимули можуть бути як природними, так і соціальними. Саме поява стимулюючого впливу з боку природи або навколишніх народів здатне вивести примітивне товариство зі стаціонарного стана і змусити його почати розвиватися. Стверджуючи своє припущення, Тойнбі аналізує велика кількість різноманітних цивілізацій і в кожному випадку знаходить такий стимул. Серед усіх стимулів хотілося б виділити стимул нової землі, а точніше, його різновид - стимул заморської міграції. Він не тільки спонукає товариство почати розвиватися, але і спонукає робити це на принципово новій основі: «Інший позитивний ефект, що виникає в ході іспиту заморською міграцією, ставиться до області політичної. Укладається принципово новий тип політичної системи - республіка, у котрої сполучний елемент - договір, а не кревність». Що стосується зародження цивілізації з надр материнської цивілізації, те тут Тойнбі також використовує концепцію «Вызов-и-Ответ». Правляча меншість, що більше не є творчою меншістю, не здатне дати відповідь на вызов, що коштує перед товариством і руйнує його. Тоді в середовищі пролетаріату виникає нова творча меншість, дійсно спроможне дати відповідь. Поступово мимесис народних мас перенаправляється на нову творчу меншість, що надалі призводить до зародження нової цивілізації. Таким чином, утворення цивілізацій даного типу відбувається через нездатність старої меншості дати успішну відповідь на вызов, що коштує перед ним.
2. Ріст
Приступаючи до аналізу стадії росту в цивілізації Тойнбі, необхідно зрозуміти, що він вважає критерієм росту. Насамперед, територіальна експансія ні в якій мірі не є показником розвитку цивілізації. Територіальне розширення звичайно супроводжується кровопролитними війнами і свідчить скоріше не про ріст цивілізації, а про регрес. Захват чужих територій найчастіше говорить про нездатність товариства справитися з внутрішнім викликом. «Товариство, що переживає спад, ринеться відсунути день і час своєї смерті, направляючи усю свою життєву енергію на матеріальні проекти гігантського розмаху, що є не що інше, як прагнення обдурити агонізуючу свідомість, приречена власною некомпетентністю і долею на загибель» . Тойнбі відмовляється також у якості ознаки росту приймати і ріст влади над природою. Прогрес у техніку і технології найчастіше викликаний не загальним розвитком товариства, а замовленням військових, що свідчить знову ж про надлам. Крім того технічний прогрес може призводити до ідолізації його як єдиного критерію розвитку цивілізації і зневазі духовною сферою розвитку людини. Про який прогрес може йти промову, якщо останні досягнення науки використовуються для знищення собі подібних? «Вплив Людини на сили Добра і Зла зросло неймовірно з освоєнням нових джерел енергії, але це, на жаль, не додало Людині мудрості або чесноти, не переконало його в тому, що в царстві людей милосердя більш цінно, чим годинний механізм» . Суть же прогресу, по Тойнбі, полягає в законі прогресуючого спрощення - етерифікації. Зміст його полягає в тому, що прогресуюча система повинна переходити до «енергій усе більш і більш елементарним, тонким і що осягається лише за допомогою абстрактних категорій». Закон етерифікації виявляє себе багатозначно. Сюди потрапляє як частина і розвиток техніки, і прямування мистецтва від пластики до музики. Проте для Тойнбі, як людини віруючого, найбільше важлива релігійна етерифікація: «Поступове сходження Релігії до Богів з усе більш ясно обкресленою особистістю і більш чітко визначеними відношеннями між собою означає в кінцевому рахунку абсорбцію в поняття якийсь єдиної божественної особистості; і це у свою чергу викликає перехід від зовнішнього до внутрішнього уявлення про Бога, перехід Релігії від статики до динаміки» . Етерифікація неминуче веде до «переносу поля дії» - переходові з макрокосму в мікрокосм. Протиріччя Человек-Природа поступово перетворюється в протиріччя Человек-Человек, зовнішній виклик перетвориться у внутрішній. Якщо спочатку розвитки цивілізації людині припадає в основному відповідати на виклики Природи, то в міру розвитку основними стають соціальні протиріччя: боротьба між класами, релігійні, національні питання. На рівні людини ріст означає всю меншу залежність від фізіологічних потреб і весь прогресуючий вплив моральних проблем. «Ріст означає, що особистість , що росте , або цивілізація ринеться створити своє власне оточення, породити свого власного спокою спокою і створити своє власне поле дії. Іншими словами, критерій росту - це прогресивне прямування в напрямку самовизначення» .
Як же відбувається прямування цивілізації по шляху прогресу? Рахуючи мікрокосм первинним чинником, Тойнбі говорить, що ріст цивілізації обумовлюється змінами у внутрішньому світі індивідуума. Але ці зміни можуть відбутися в душі не будь-якої людини, а лише у творчої меншості. Відповіддю на вызов у даному випадку є перехід Особистості на більш високий рівень розвитку. Проте переважна частина товариства залишається там же де і була. У такий спосіб виникає ще одне дуже важливе протиріччя «меншість-більшість». Більшість може наблизитися до меншості шляхом механізму мимесиса. Проте немає ніяких гарантій того, що це відбудеться. Звідси виникає небезпека відриву однієї соціальної групи від інший. З ростом цивілізації ця прірва стає усе ширше і ширше, що зрештою може призвести до надлому цивілізації: виклику, на який меншість уже не здатне дати адекватної відповіді.
У результаті росту кожна цивілізація проходить свій унікальний шлях розвитку. При цьому досвід, отриманий кожній цивілізацією, також унікальний. Цим Тойнбі пояснює розходження цивілізацій. Ніж сильніше розвита дана цивілізація, тим неповторніший пройдений нею життєвий шлях і тем сильніше несхожа вона на інші. У такий спосіб у міру росту цивілізацій виникає їхня диференціація, що позначається на світогляді індивідуумів, культурі, мистецтві. На відміну від Шпенглера, що пояснює розходження цивілізацій (у Шпенглера - культур) розходженням прафеноменів - первинних символів, що лежать в основі кожної цивілізації, Тойнбі вбачає споконвічна внутрішня єдність усіх цивілізацій, розходження яких викликані неповторністю життєвого шляху кожної цивілізації: «Різноманіття, подане в людській природі, людської життя і соціальних інститутів - це штучний феномен і він лише маскує внутрішню єдність» .
3. Надлам
Одним з основних постулатів теорії Освальда Шпенглера є те, що товариства суть живі організми. А разом так, то кожне товариство проходить через стадії, обов'язкові для будь-якого організму: народження, росту, зів'янення і смерті. Проте, як було показано, Тойнбі відхиляє цю точку зору, розглядаючи товариство лише як поле дії індивідуумів. Де ж тоді варто шукати причину надламів цивілізацій? Як уже говорилося, процес росту цивілізації - це постійна боротьба. З одного боку, ця взаємодія між викликами і творчою меншістю, з іншої сторони це постійне протиріччя між меншістю і відсталою масою. Надлам може відбутися по різноманітних причинах. Можливо, що на черговий вызов активна частина просто не зможе дати адекватну відповідь. Інша причина може критися в природі мимесиса. Мимесис, спрямований у майбутнє означає відмова від звичаїв. У такий спосіб система стає слабко збалансованої і схильної катаклізмам. Не маючи достатньо чіткої й однозначної відповіді на питання про причини надламу, Тойнбі призводить велика кількість прикладів надламів, із яких можна вичленувати декілька груп:
- Відмова більшості від мимесиса. Під час катаклізмів більшість може загубити віру в ідеали меншості і, не маючи стримуючих традицій, надається в «підвішеному» стані, що неминуче веде до хаосу.
- Помилка меншості, виражена в пасивності після ряду власних перемог. Товариство з такою меншістю існує до першого катаклізму, що виводить систему з «сплячого» рівноваги.
- Ізоляція правлячої меншості від товариства і, як слідство, виродження.
- Ідолопоклонство - «інтелектуальне і морально ущербне і сліпе обожнювання частини замість цілого, тварі замість Творця і часу замість Вічності» . У цю категорію потрапляє дуже широкий спектр надламів. Зокрема, сюди потрапляє сучасна техногенна західна цивілізація, спартанська цивілізація, що поклала себе на вівтар бога Війни.
Як очевидно, спектр небезпек, що підстерігають цивілізацію на шляху її розвитки, дуже широкий. Проте настання надламу і загибелі не є неминучим. Завжди є шанс виходу з тупикової ситуації.
4. Розпад
Стадія розпаду, по Тойнбі, є серією невдалих відповідей на той самий виклик, що призвів до надлому цивілізації. У соціальному плані на стадії розпаду відбувається розщеплення товариства на трьох складові:
1.Правляча меншість, більше товариство, що не є творчою силою, але чіпляється посилено за владу. З метою утримання влади воно створює універсальну державу.
2.Внутрішній пролетаріат, що не довіряє більш правлячій меншості. Його відповідною реакцією є створення всесвітньої церкви.
3.Зовнішній пролетаріат. Він виявляє себе у варварських набігах на ослаблу цивілізацію.
У духовній сфері розпад товариства призводить до розколу в душі. «Розкол у душах людей виявляється в найрізноманітніших формах. Він торкає поводження, почуття, життя в цілому. У період розпаду товариства кожний виклик зустрічає в душах людей прямо протилежний відгук - від абсолютної пасивності до крайніх форм активності... В міру наростання соціального розпаду альтернативні рішення стають усе більш відсталими, полярними і більш значимими по своїх наслідках» .
Розкладання товариства супроводжується повним розпадом правлячої верхівки і появою нової творчої меншості, що вышли з пролетаріату. Саме цю меншість здатне утворити нову цивілізацію. Єдиний позитивний вихід - «перетворювання», тобто створення пролетаріатом нової релігії, що спирається на принципово іншу систему цінностей, ніж цивілізація , що разлагається. Створена пролетаріатом усесвітня церква є тієї «лялечкою», із котрої і виникне в майбутньому нова цивілізація.
ІV. Сучасна ситуація
Якою бачиться сучасна ситуація англійському історику? Досягнення в технічній і політичній сферах аж ніяк не зробили сучасне західне товариство духовнішим. По суті, воно потрапило в капкан ідолопоклонства, де місце ідола займає усе та ж західна демократія. «У секуляризованому західному світі XX сторіччя симптоми духовного відставання очевидні. Відродження поклоніння Левіафану стало релігією і кожним жителем Заходу вніс у цей процес свою лепту. Сучасний західний ренесанс племінної релігії елліністичного світу являє собою чисте ідолопоклонство» . Підпорядкувавши церкву державі, товариство стало по суті неоязичним. Як релігійна людина, Тойнбі шукає порятунок у світовій церкві, у релігії як засобі примирення всіх жителів Землі. «Душу, осяяна вищою релігією, може досягти більшого в благоустрої земного життя, чим душу поганська. Осяяння душ світлом вищих релігій визначає духовний прогрес людини» .
Висновок
У даній творчій роботі я подав основні положення теорії цивілізацій англійського історика Арнольда Тойнбі. Його теорія є циклічною в тому змісті, що вона не розглядає історію як єдине поступальне прямування всіх народів до однієї загальної цілі. У той же час вона і не трактує історію як безцільний круговорот різноманітних культур і цивілізацій. На противагу життєвому циклу культури по Шпенглеру цикл цивілізації по Тойнбі не є таким у суворому змісті цього слова. Життя цивілізації - це скоріше безупинне поступальне прямування по шляху духовного розвитку, на котрому постійно виникають пастки, спроможні надломити і навіть зруйнувати цивілізацію. Прямування цим шляхом - справа важка, проте завжди є шанс обминути всі перешкоди і не упустити цей шанс - задача індивідуумів, що складають дане товариство. Саме людина відповідальна за ріст свого товариства. «Поки є життя, є надія»
Список літератури:
1. Арнольд Тойнбі «Розуміння Історії». Москва «Прогрес», 1990
.
2. Арнольд Тойнбі «Цивілізація перед судом Історії». С-Пб. «Ювента», «Прогрес», «Культура», 1995
.
3. Освальд Шпенглер «Захід Європи: Нариси морфології світової історії. Т. 1. Уява і дійсність». Мінськ «Попурі», 1998
.