Зміст
Вступ
1. Основні положення і принципи постмодернізму
2. Головні напрями сучасної релігійної філософії
3. Виразіть своє відношення до філософії постмодернізму. Дайте свою оцінку вислову К. Маркса: "Релігія опіум народу"
Висновок
Вступ
Західна філософія кінця XIX-XX ст. обумовлена особливостями розвитку в цей час культури, науки, техніки і всієї людської діяльності. Даний етап людської діяльності - це гранично суперечливий час, коли відбуваються революційні зміни в самих різних областях життя людей:
виникнення єдиного світового ринку, транснаціональних об'єднань і разом з тим глибока соціально-економічна диференціація як між країнами, так і усередині них;
розуміння неприпустимості і руйнівності світових воєн і їх розв'язування;
інтернаціоналізація культури і культурного життя і разом з тим міжнаціональні і міжконфесійні конфлікти;
демонстрація сили і потужності людського розуму, що зумів проникнути в мікро - і мегасвіти, і нездатність його справитися з плодами своєї власної діяльності.
Філософія цього періоду представлена різноманітними філософськими напрямами, концепціями і школами: матеріалістичними і ідеалістичними, раціоналістичними і ірраціоналістичними, релігійними і атеїстичними і т.д.
В цей час у філософії з'являються нові концепції і теорії: філософія життя, філософія культури, філософія політики, філософія техніки, філософія науки і багато інших.
З кінця XIX-XX ст. починається перехід від класичної філософії, прагнучої спертися на розум, і в своєму вищому розвитку представленої Гегелем Марксом, до некласичної філософії.
1. Основні положення і принципи постмодернізму
Поняття "постмодернізм" (або "постмодерн") позначає ситуацію в культурній самосвідомості країн Заходу, що склалася в кінці XX сторіччя. Дослівно цей термін означає "післясучасність". В російській мові поняття "модерну" означає певну епоху кінця XIX - початки XX століття. Модернізмом називали авангардні течії, що заперечували реалізм як обмеження творчості певними рамками і затверджували принципово інші цінності, спрямовані в майбутнє. Це доводить зв'язок модернізму, постмодернізму як певних стадій розвитку. Модернізм маніфестував новаторські напрями на початку XX століття, які, втративши деякий епатаж, стають вже традиційними. Тому в даний час не утихають суперечки про те, чи існує постмодернізм як самостійний феномен або ж це законне продовження і розвиток модернізму.
Загалом і в цілому епоха модернізму прагнула відкриття загальних наукових законів розвитку природи і суспільства і їх використовуванню в діяльності людства. Її представників об'єднувала віра в соціальний і науковий прогрес і встановлення на цій основі панування людини над природою, соціальної справедливості і гуманізму.
Постмодернізм визначається як тенденція в культурі останніх десятиріч, що торкнулася самих різних областей знання, у тому числі і філософію. Постмодерністські дискусії охоплюють великий круг соціально-філософських проблем, що стосуються зовнішнього і внутрішнього життя індивіда, політики, моралі, культури, мистецтва і т.д. Основною характеристикою постмодерністської ситуації став рішучий розрив з традиційним суспільством, його культурними стереотипами. Все піддається перегляду рефлексії, оцінюється не з позицій традиційних цінностей, а з погляду ефективності. Постмодернізм розглядається як епоха радикального перегляду базисних установок, відмови від традиційного світогляду, епоха розриву зі всією попередньою культурою.
Статус філософського поняття постмодернізм отримав в 80-е роки завдяки роботам французького мислителя ж. - Ф. Ліотара, що розповсюдив дискусію про постмодернізм на область філософії. Початок відліку існування постмодерністської філософії пов'язують з роботою Ж. - Ф. Ліотара "Стан постмодерна", що вийшла у Франції в 1979 році. Хоча термін починає вживатися ще в першій половині ХХ століття (Р. Панвіц, Ф. де Оніз, А. Тойнбі) і потім набуває широке поширення для характеристики нових віянь в мистецтві і літературі. Основоположні твори найвидніших теоретиків постмодернізму були написані ще в середині 70-х: Ж. Деррида і Р. Барт, наприклад, активно публікувалися на початку 70-х; М. Фуко, який зараз активно переводиться, помер в 1984 р. Ліотар поняття "постмодернізм" використовує для характеристики вже що затвердилися в суспільстві тенденцій. Російський дослідник постмодернізму И. Ильин справедливо вважає, що постмодернізм як культурний напрям спочатку оформився в руслі постструктуралістських ідей і існував у відносно вузькій сфері філософсько-літературознавства. В цей період він був представлений такими мислителями, як Ж. Деррида (р. 1930), М. Фуко (1926-1984), Ж. Делез (1925-1995), Ф. Гваттари (1930-1992), Ю. Кристева (р. 1941), П. де Ман, Дж. Хартманн, Х. Блум, і Дж.Х. Міллер і ін.
Яскравий представник постструктуралізма і постмодернізму - Жак Деррида, який відкинув всяку можливість встановити для тексту яке-небудь єдине і стійке значення. З його ім'ям пов'язаний спосіб прочитання і осмислення текстів, який він назвав деконструкцією і яка виступає у нього основним методом аналізу і критики попередньої метафізики і модернізму. Єство деконструкції зв'язано з тим, що будь-який текст створюється на основі інших, вже створених текстів. Тому вся культура розглядається як сукупність текстів, з одного боку, що беруть почало в раніше створених текстах, а з іншого, - генеруючих нові тексти.
Всіх представників постмодернізму об'єднує стиль мислення, в рамках якого віддається перевага не постійності знання, а його нестабільності; цінуються не абстрактні, а конкретні результати досвіду; затверджується, що дійсність сама по собі, тобто кантівська "річ в собі", неприступна для нашого пізнання; робиться акцент не на абсолютність істини, а на її відносність. Тому ніхто не може претендувати на остаточну істину, бо всяке розуміння є людським тлумаченням, яке не буває остаточним. Крім того, на нього роблять істотний вплив такі факти, як соціально-класова, етнічна, расова, родова і т.д. приналежність індивіда.
Характерна межа постмодернізму - негативізм, "апофеоз безгрунтовності" (Л. Жердин). Все, що до постмодернізму вважалося тим, що встояв, надійним і визначеним: людина, розум, філософія, культура, наука, прогрес - все було оголошено неспроможним і невизначеним, все перетворилося на слова, міркування і тексти, які можна інтерпретувати, розуміти і "деконструювати", але на які не можна спертися в людському пізнанні, існуванні і діяльності.
Інтерес до філософії постмодернізму в російському суспільстві виникає в 90-е роки, тому його можна назвати запізнілим. Це обумовлено тим, що видавництво і переклад літератури, пов'язуваної з цим напрямом, з'являється тільки останніми роками. Коли на Заході заговорили про кінець постмодернізму, в російській філософії постмодерністські дискурси не встигли стати не тільки основними, але навіть популярними.
Відношення до постмодернізму в сучасній російській філософії суперечливо. Більшість філософів визнає постмодернізм як своєрідного культурного напряму і знаходить його основні принципи і положення характерними для сучасної епохи. Інші мислителі виказують повне неприйняття постмодернізму, визначаючи його як вірус культури, "декадентство", "історичну неміч", убачаючи в постмодернізмі черговий заклик до імморалізму і руйнування будь-яких етичних систем. Заперечуючи закони і засуджуючи існуючі суспільні системи, постмодернізм загрожує всім політичним системам. Створювані постмодернізмом нові форми мистецтва, шокуючи своїм речізмом, епатують суспільство. Постмодернізм часто сприймається як антипод культури гуманізму, як контркультура, заперечлива заборони і межі, культивуюча вульгарність.
Відношення до постмодернізму у багатьох філософів і мистецтвознавців достатньо жорстке і негативне. Його оцінюють як "розпад свідомості", "звироднілість соціології", "науковий міф", "химеру", "повсякденний апокаліпсис", "гіпермодерністську агресію", "фантасцієнтем", "прогрес до смерті"; постмодерністи - "справжні "підпільники" в моральній сфері, що насолоджуються свободою від звичайної людської моральності..." і т.д.
Прихильники такого погляду на постмодернізм не сприймають його як серйозну спробу створити щось нове по відношенню до академічної філософії. Постмодерністську культуру нерідко порівнюють з культурою пізньої античності, з її настроєм "кінця історії", коли все вже виказано до кінця і зник грунт для нових, оригінальних ідей.
Іншими філософами постмодернізм сприймається як певний умонастрій періоду кризи. Постмодернізм розглядають як сучасну історичну епоху культури, яка в широкому значенні розуміється як "глобальний стан цивілізації останніх десятиріч, вся сума культурних настроїв і філософських тенденцій", як інша форма культурної свідомості. В цьому визначенні постмодернізму убачаються спроби встановити його зв'язок з попередніми філософськими напрямами. Наприклад, ідея Н.С. Автономової про спадкоємність постмодернізмом спочатку романтизму кінця XVIII початку XIX в., потім модернізму очолюючого в культурі в кінці XIX - початку XX вв. Дійсно, для цього є підстави, оскільки основні проблеми постмодернізму і його своєрідний нігілізм можна знайти у філософських навчаннях, починаючи з античністю і аж до західноєвропейського ірраціоналізму ХIХ-ХХ вв.
Постмодернізм виражає самим фактом свого існування одну з універсальних тенденцій розвитку культури, тому позиція філософів, що визнають в цілому, не дивлячись на деконструктивізм, позитивність постмодернізму, представляється нам найперспективнішою.
По-перше, безумовно, позитивним в постмодернізмі є його звернення до філософського осмислення проблеми мови. Для філософії XX в., як і раніше зайнятою проблемою пошуку "справжнього людського буття", була характерною пильна увага до мови, розуміння його основоположної ролі в культурі, а не тільки як засоби передачі “ідей". У зв'язку з цим з'являються лінгвістично орієнтовані варіанти герменевтики, аналітична філософія. Інтерес до мови і символу став підставою методу структурного мовознавства (Ф. Соссюр), соціології мови (Е. Сепір, Би. Уорф), перетворення сфери несвідомого в особливого роду організована мова (Ж. Лакан), виявлення символів-архетипів колективного несвідомого (До. Юнг, неофрейдизм), трактування мови як голоси буття (М. Хайдеггер), відкриття в мові шифрів початкового значення буття (Д. Ясперс) і ін.
По-друге, позитивність постмодернізму полягає в його зверненні до гуманітарних коренів філософії: літературному дискурсу, нарративу, діалогу і т.д. Найвидніші представники постмодернізму ставлять свою за мету допомогти читачу зрозуміти текст, розкодувати знаки, розкрити і по-своєму осмислити авторські ідеї. Наприклад, філософія для Ж. Деррида є центром, об'єднуючим гуманітарні науки і мистецтво в єдину систему. Так постмодернізм підкреслює тісний зв'язок літератури і філософії.
По-третє, позитивним в постмодернізмі є його пріоритетне відношення до проблеми свідомості. В цьому плані постмодернізм знаходиться в руслі розвитку всієї сучасної світової філософії, розглядаючої проблеми когнітивної науки (включаючи і когнітивну психологію), і модну тему штучного інтелекту, і питання, пов'язані із засобами масової інформації, зовні якої складно представити сьогодні життя людини.
По-четверте, відмова від традиційних цінностей в постмодернізмі має, окрім негативних, позитивні моменти. Руйнування раціональних стандартів відбувається ради визнання різноманіття сучасних проектів життя, наукових концепцій, соціальних взаємостосунків.
Постмодернізм як сучасне світовідчування можна порівняти з модернізмом, який також свого часу виник як своєрідний протест проти дійсності і створив нові напрями у філософії і мистецтві. Вже самі назви "постмодернізм" і "модернізм" націлюють на зіставлення, щоб з'ясувати точки зіткнення і визначити характер зв'язку цих понять. В мистецтві модернізм традиційно розумівся як художній напрям кінця XIX - початки ХХ століття. Іноді розглядають поняття "модернізм" в двох значеннях. В широкому значенні модернізм має на увазі епоху Нового часу, у вузькому значенні - це рубіж XIX-XX століть. Ми розуміємо модернізм як художній напрям кінця XIX - початки ХХ століття, охоплююче всі сфери культури і орієнтоване на синтез релігійних, філософських і мистецтвознавчих ідей. Модернізм створив ідею єдиної релігії, засновану на синтезі окультизму, містики і християнства, єдиного мистецтва, єдиної філософії. Як феномен у філософії модернізм розуміється як ідеологічна течія в європейській філософії, направлене на перетворення і оновлення.
Терміном "постмодернізм" ми позначаємо напрям в сучасній культурі і од
Проблема співвідношення модернізму і постмодернізму не розв'язується у філософії однозначно. Деякі прихильники близькості модернізму і постмодернізму вважають, що основні концептуальні положення постмодернізму сформувалися завдяки нежиттєвості модернізму.
Концепції сучасного постмодернізму доводять розвиток і трансформацію культури модернізму, єство якого залишається незмінним при різноманітті інтерпретацій його ідей. З цієї точки зору, постмодернізм є перехідним типом культури, що виник на модерністській основі і використовуючим її мову і поняття. Тому не варто розглядати постмодернізм як повну ревізію спадщини попередніх епох, це може привести до спотворення бачення не тільки минулого, але і майбутнього.
2. Головні напрями сучасної релігійної філософії
В роки догматизації марксизму всяка релігійна філософія у зв'язку з войовничим атеїзмом розглядалася як реакційна. Критики марксизму з боку представників цієї філософії не залишалися у боргу і разом з обгрунтованими претензіями до діалектичного і історичного матеріалізму допускали спотворення і вульгаризацію, хоча вже в ті часи намітився і діалог марксизму з релігійними філософами. Зараз настав час по можливості неупередженого викладу і оцінки релігійно-філософських шкіл.
Сучасна релігійна філософія не є однорідною. Вона представлена сукупністю навчань (шкіл і доктрин), часом полемізуючих один з одним і пов'язаних з різними конфесіями. Головною межею релігійно-філософських навчань є що міститься в них явний або прихований доказ необхідності існування релігії і корисності її благотворного впливу на людину.
Неотомізм - це сама розроблена філософська доктрина католицької церкви, ядро неосхоластики. Її найвидніші представники: Е. Жільсон, Же. Марітен, Ю. Бохеньській, Р. Веттер, К. Войтыта (тато Римський Павло) і ін.
За ініціативою тата в Римі створюється Академія св. Хома, в Лувене - Вищий філософський інститут, який став міжнародним центром неотомізма.
Основоположний принцип неотомізма розкривається у вимозі гармонії віри і розуму. Віра і розум в неотомізмі - не антиподи, а два потоки, два способи досягнення однієї і тієї ж мети - пізнання бога. Вищим актом віри є божественне одкровення, яке є також і вищим способом пізнання миру. Відштовхуючись від ідеї Хоми Аквінського, що "Віра - це божественна підказка", неотомісти виділяють три форми збагнення істини: науку, філософію, теологію. Низькою з них є наука. Вона тільки описує явища і встановлює причинно-наслідкові зв'язки між ними. Філософія - більш високий ступінь раціонального пізнання. Вона є вченням про буття, єства кожної речі. Головною задачею філософії є пізнання бога як першопричини і кінцевої мети всіх речей. Теологія виявляється одночасно і вершиною раціонального знання, і знанням нераціональним, надрозумним - вірою. Виходить, що віра не тільки розширює межі розуму, але і є остаточним критерієм істини внаслідок того, що, будучи носієм божественного одкровення, непогрішима. Таким чином, істини віри не можуть суперечити істинам розуму, бо бог є творець і одкровення, і розуму, а суперечити ж собі він у принципі не здатний.
Неотомізм стає теологічною формою сучасного об'єктивного ідеалізму. Об'єктивно-ідеалістичною філософією признається незалежний від суб'єкта зовнішній світ. Неотомізм претендує на те, що він є “третім шляхом” у філософії, що стоїть вище за ідеалізм і матеріалізм. З погляду неотомізма бути об'єктивно-реальним зовсім не значить бути матеріальним, об'єктивно існувати, значить, щось більше, ніж існувати плотський. Саме реально-нематеріальне буття і є, на думку неотимістів, первинним. Матерія ж, будучи реальній, але позбавленій характеру субстанції (тобто самостійного буття), охоплюється нематеріальним буттям.
Якось загальне, що є в матеріальних і нематеріальних предметах, буття складає єдність миру. За конкретними ж матеріальними і нематеріальними предметами лежить “чисте буття", духовна основа всього - Бог. Він буття всіх речей, але не в значенні існування, а як причина їх приватного буття. Існування є втілення єства в дійсність, а всі єства містяться спочатку в божественному розумі як віддзеркалення його природи. Питання про співвідношення Бога і створеного буття речей для неотомізма досить важке. Адже визнати у них єдину природу - припуститися “блюзнірства”, якщо ж затверджувати, що їх природа різна, то на основі знання про об'єктивний світ не можна нічого укласти про буття Бога, довести його існування. Рішення цієї проблеми неотомісти бачать в існуванні “аналогії" між Богом і миром конкретних предметів.
Сумнів в пізнаваності миру, з погляду неотомізм, неприпустимо, воно розхитує основи філософії і знання. Ми пізнаємо не тільки явища, але і реальність як таку. Проте об'єктом пізнання виявляється не сама матеріальна річ, а її імматеріальна форма. В процесі відчуття зовнішні речі входять в зіткнення з душею і стають дійсними об'єктами пізнання, але вже як позбавлені матерії. Активність мислення є прояв проникаючого в людський розум “божественного світла". Це світло мислення передає природним шляхом образам “плотських об'єктів", освітлюючи тепер уже своїм “активним світлом" загальне і істотне.
Філософія - міст, який повинен, по думці неотомістів, з'єднати науки з теологією. Якщо теологія сходить з небес на землю, то філософія від земного підіймається до божественного, і врешті-решт прийде до тих же висновків, що і теологія.
Для філософії неопротестантства характерна соціально-етична проблематика. Обговорюються проблеми значення буття людини в його відносинах з світом і Богом. Головні представники неоортодоксалізму: До. Барт, Е. Бруннер, Рейнгольд і Річард Нібури, П. Тілліх, Р. Бультман і ін. Вони претендують на відродження справжньої спадщини Реформації.
Ліберальне протестантство критикується неоортодоксами за нічим не обгрунтований оптимізм. Вони не рахують можливим суспільний прогрес вже через відсутність якого-небудь його критерію. К. Барт відкидає розуміння людини як автономного індивіда, здатного перетворити мир і створити зрештою ідеальний світовий порядок.
Багато проблем, розглядається неоортодоксами по-своєму, є запозиченнями з концепцій екзистенціалізму, особливо з філософії М. Хайдеггера. Це проблеми свободи і відчуження, справжнього і не справжнього існування, вини, тривоги, совісті. Людське буття розбивається на два вигляд: соціально орієнтоване і буття з повною віддачею на милість Бога. Вся сфера історичного, соціального буття виявляється відчуженою відходом від Бога, виразом гріховності. У релігійної людини завжди присутнє неусувне відчуття вини за свою обмеженість і гріховність. І це відчуття, на думку неоортодоксів, спонукає до критики будь-яких людських досягнень. За релігією закріплюється функція духовного критицизму, оскільки вона є самим нещадним критиком суспільства, визнаючи один вищий потойбічний ідеал, що стоїть над історією. Релігійна людина постійно в тривозі, оскільки, усвідомлюючи свою гріховність, він в той же час не знає ніяких об'єктивних критеріїв правильності або неправильності своїх вчинків.
В XX в. в протестантстві оформилася і так звана радикальна, або нова теологія. Біля її витоків - лютеранський пастор Д. Банхоффер. Він відкидає основну тезу традиційного християнства про протилежність і несумісність земного гріховного і святого надприродного. Таке зіставлення спотворює справжнє значення християнства, оскільки Христос, будучи богочоловіком, утілює в собі єдність цих двох світів. Призначення релігії - не в тому, щоб звертатися з надією до потойбічного світу, а в тому, щоб повернути людину лицем до світу, в якому він живе.
На відміну від католицької християнської філософії, яка розвивалася, не виходячи за рамки теології, ісламська філософія була у відносній незалежності від релігійного догматизму. Саме там зародилася теорія подвійної істини, що перейшла потім від Аверроеса в європейську схоластику. В ісламській філософії велике розповсюдження отримав погляд, що істини, знайдені розумом, не знаходяться в суперечності з істинами Священного Писання, якщо ті і інші правильно розуміються. Трактування аллаха як позбавленого індивідуальності Бога все більше придбаває прихильників серед богословів, прагнучих додати ісламу релігійно-філософський характер.
В сучасному ісламі існує два напрями: традиційне і модерністське. Там, де найбільш сильні залишки феодалізму, переважає традиціоналізм, виступаючий проти всяких новин і використовування сучасної філософії. Затверджується, що тільки Коран і Шаріат можуть забезпечити соціальний прогрес.
Модернізм з'явився ще в XIX в. Самі відомі його представники Мухамед Акбал з Індії і Мухамед Абдо з Єгипту, що намагався використовувати навчання Р. Декарта. Картезіанський дуалізм відповідає прагненню модерністів встановити рівновагу між розумом і вірою, а також "західною і "східною" культурами". Модерністи затверджують єдність Бога і відкидають яку-небудь подібність між ним і створеними речами. Вони підкреслюють необмежені можливості людського розуму, а також свободу людини і, отже, його відповідальність за свої вчинки, за добро і зло в світі. Відомі спроби модернізувати іслам, використовуючи навчання екзистенціалістів і персоналістів. Але, як відзначено в Новітній Британській енциклопедії, історія сучасної ісламської філософії повинна бути ще написаний.
Буддизм є філософським тлумаченням основних положень релігії буддизму. Так само, як християнство і іслам, буддизм є світовою релігією. Він виник в VI в. до н. е. в Індії, а потім розповсюдився на багато країн Сходу і Заходу. Провести яку-небудь чітку лінію між релігійними і філософськими доктринами в буддизмі важче, ніж у всіх інших індійських школах. Він включає два навчання: про природу речей і про шлях пізнання.
В підставі вчення про природу лежить концепція "драхм", "елементів", або "частинок" миру, складових субстанцію фізичного і психічного світів, які кожна мить спалахують і потухають. Кожне потухання означає появу нового спалаху і нового потухання. Світ є тим, що вічно змінюється і перероджується. Буддисти в основному відкидають окремо існуючу душу, або атман, зовні п'яти груп елементів, створюючих людську особу. Ця свідомість, уявлення, відчуття, сили карм, тобто сили, які визначають наступне переродження особи, добре або погане, і матеріальну оболонку особи. Видиме буття є миром ілюзорним. Істинним миром є нірвана, або "пустка". Про нірвану мудрець нічого не може сказати, крім того, що вона існує. В цьому буддизм виявляється агностицизмом. Існує також безліч свідомих духовних осіб, які постійно перероджуються. Закінчення перероджень означає злиття з нірваною.
3. Виразіть своє відношення до філософії постмодернізму. Дайте свою оцінку вислову До. Маркса: "Релігія опіум народу"
Я вважаю, що, як і у всякому філософському русі, в постмодернізмі є свої крайнощі. З одного боку, він культивується у формі малоусвідомленого філософського авангардизма, цілком заслужено що піддається критиці. Іншої сторони, постмодернізм часто виступає як цілком помірна реакція на численні новації теперішнього життя. Така чуйність, мабуть, заслуговує підтримки. Зараз час, коли ідеологія стає метафізикою, філософія - ідеологією, мистецтво - повсякденністю, сама ж повсякденність, не бажаючи залишатися собою, мріє стати релігійним кредо і навіть - зробити людей щасливими.
В своєму вислові "Релігія опіум народу" К. Маркс відкидає релігію. він вважає, що релігія заплутує людину, і скількох би чоловік не вірив в Бога, як би не удосконалювався, це аніскільки не зменшує його розриву з Богом. П Тілліх затверджує, що будь-які дії людей залишаються в області цивільної справедливості, моральних і правових норм, де принципово неможливий порятунок.
Висновок
Після постмодернізму вже, мабуть, не можна заперечувати рівноправну багатозначність об'єктивної реальності, людського духу і людського досвіду. Розуміння всіма цього рівноправного різноманіття миру створює передумови для його інтеграції і синтезу в єдину систему. І якщо людство не усвідомлює тих можливостей і імпульсів, які містяться в цій інтеграційній тенденції, якщо воно не виробляє для себе об'єднуючих ідей, то в XXI столітті воно зіткнеться вже не з "деконструкцією", а з "деструкцією", причому не в теоретичному, а практичному "контексті".
Історичні факти свідчать, що релігія надавала і на особу, і на суспільство подвійний вплив - як пригнічуюче, регресивне, так і звільняюче, гуманне, прогресивне. Ця подвійність властива не тільки релігіям містичного складу, спрямованим до створення якоїсь надчуттєвої єдності людини і божества (наприклад, індуїзм і буддизм), але і релігіям профетичним що зародилися на Близькому Сході, - іудаїзму, християнству і ісламу. В наші дні положення в релігійному житті характеризується одночасним конфліктним співіснуванням різночасних парадигм в рамках різних церков і віросповідань.