Філософія України другої половини ІХХ-ХХ ст
1.
Основні філософські ідеї П. Юркевича
ХХ ст. характеризується тенденцiєю до формування нової парадигми свiтосприйняття. Вiдбувається перегляд усталених пiдходiв i оцiнок, утверджується дiалогiчне, плюралiстичне розумiння iсторико-фiлософського процесу. В iсторико-фiлософськiй науцi зменшується кількість “бiлих плям”, оскiльки стало зрозумiлим, що замовчування певних постатей або явищ, так само як i применшення їх ролi, веде до збiднення фiлософської думки, до звуження масштабiв мислення.
Творчiсть видатного українського мислителя ХIХ ст. Памфiла Юркевича є яскравою сторiнкою в iсторiї вiтчизняної фiлософської думки, i все ж, незважаючи на зростаючу кiлькiсть дослiджень, вона залишається ще недостатньо вивченою i мало задiяною у сучасний культуротворчий процес. Тимчасом справжнє вiдродження українського суспiльства неможливе без повноцiнної духовної присутностi тих, хто зробив iстотний внесок у нацiональну та вселюдську культурну скарбницю.
На фонi “антифiлософських” настроїв ХIХ ст. П.Юркевич захищає самобутнiсть фiлософiї, її вiдмiннiсть вiд емпiричної науки. Вiн обгрунтовує теоретичний i практичний бiк цiєї особливої “науки про дух” виходячи з її необхiдностi в людському життi, висуває на перший план, крiм методологiчної i свiтоглядної, цiннiсно-регулятивну (аксiологiчну) функцiю фiлософiї як науки про норми людської життєдiяльностi (норми мислення, буття i поведiнки). Фiлософiя відрiзняється вiд позитивних наук тим, що має своїм предметом не явище, а сутнiсть, оперує не поняттями розсудку, а iдеями розуму. Притаманне європейськiй фiлософськiй культурi розмежування розуму i розсудку досить виразне у творчостi П.Юркевича. Розум i розсудок вiдрiзняються за якiсними характеристиками (обмеженостi розсудку протистоїть тяжiння розуму до повноти духовного синтезу), але це не двi рiзнi здатностi, а роздвоєння однiєї, тому що розум становить безмежну основу всiєї пiзнавальної дiяльностi людини. П.Юркевич говорить про градацiю пiзнавальних можливостей, про поступове розкриття потенцiй людського розуму: вiд поняття науки — через формальну iдею єдностi (незмiнностi, загального) метафiзики — до одкровення вищої сутностi речей у власне фiлософськiй iдеї (iдеї добра або блага). Фiлософська iдея мiстить у собi не лише абстрактно-теоретичний, а й цiннiсно-нормативний змiст. У ній вiдкривається “свiт як система життєвих явищ, сповнених життя i краси, знаходять живу єднiсть розумовi, моральнi та естетичнi iнтереси духу. Фiлософське сприйняття охоплює всю людину — з її розумом i серцем — i є синтезом найрiзноманiтнiших (логiко-дискурсивних та метафорично-iнтуїтивних) засобiв осмислення свiтобудови. Автор доходить висновку, що П.Юркевич трактує фiлософську рацiональнiсть, розум широко — як таку людську здатнiсть, яка дозволяє водночас знати свiт і розумiти його, проникати в його смисл. Це наближає П.Юркевича до сучасних пошукiв “нової”, “некласичної” або ж “розумiючої” рацiональностi, яка не просто вiдображає свiт, а й iнтерпретує його через цiннiсно-смислову призму.
Своєрiднiсть iнтерпретацiї П.Юркевичем природи фiлософiї визначена такими головними аспектами: 1) людиномiрнiстю предмета фiлософiї, його зв’язком з живими iнтересами духу (особистого, нацiонального, духу епохи); 2) розширеним уявленням про багатство i цiльнiсть людського духу, який є чимось бiльшим нiж свiдомiсть або пiзнавальна дiяльнiсть i, крiм актiв розсудково-дискурсивного мислення, включає в себе рiзноманiтний спектр переживань i вольових iмпульсiв; 3) намаганням узгодити сенс i призначення фiлософiї з вимогами загальнолюдської свiдомостi, яка має релiгiйну спрямованiсть i повнота якої непоєднувана з точнiстю та логiчною обгрунтованiстю наукових висновкiв.
Аналiзується феномен загальнолюдської свiдомостi, iдея якої (як свiтової, єдиної, всезагальної) має давнi коренi у фiлософських вченнях та релiгiях свiту. П.Юркевич розглядає загальнолюдську свiдомiсть як своєрiдне синкретичне втiлення найрiзноманiтнiших форм духовної дiяльностi, що є спiльною основою буденної свiдомостi, релiгiї, моралi, науки i фiлософiї. Вiдповiдно до цього фiлософiя не протиставляється iншим формам суспiльної свiдомостi, а включає їх у себе в прагненнi наблизитися до конкретної людини з її багатим життєвим свiтом, виконує важливу функцiю узгодження, iнтеграцiї всiх форм людського досвiду — пiзнавального, практичного й цiннiсного. Автор вбачає заслугу i новаторство П.Юркевича в тому, що вiн намагався збагнути фiлософське пiзнання в усiх його багатогранних виявах — як аспект життя, складову культури. У часи кризи фiлософiї Юркевич передбачив подальшi шляхи її розвитку, здiйснив у своїй творчостi варту уваги сучасних фiлософiв спробу синтезу об’єктивного i суб’єктивного, науково-теоретичного i цiннiсно-свiтоглядного.Зазначено, що в iсторико-фiлософськiй науцi iснує необхiднiсть вивчення впливу П.Юркевича на В.Соловйова з його iдеями “цiльного знання” та унiверсального синтезу науки, релiгiї i фiлософiї, а також спiвставлення фiлософiї П.Юркевича та росiйської фiлософiї всеєдностi з найновiшими холiстичними тенденцiями.
З розумiння фiлософiї як внутрiшньої цiльностi духу, для якої iстина має не вiдчужено-теоретичне, а живе, сутнiсне значення, випливають критерiї оцiнки П.Юркевичем фiлософських систем. Найбiльш спорiдненим П.Юркевичевi є платонiзм, який все ж переосмислюється ним в особистiсно-теїстичному дусi. До представникiв справжньої, “живої” фiлософiї П.Юркевич зараховує також Беме, Лейбнiца, Сведенборга. Фiлософiю Арiстотеля, Спiнози, Гегеля вiн вiдносить (не завжди обгрунтовано) до механiстичного свiтоспоглядання, холодний безособовий об’єктивiзм якого є, на його думку, свiдченням нежиттєвостi. У Гегеля П.Юркевич не приймає панлогiзму, однобiчного трактування iдеї, у Канта — скептицизму та агностицизму, рiзкого протиставлення сутностi i явища, теоретичного i практичного розуму. Вiн проникливо вiдзначає недолiки iдеалiстичної фiлософiї в цiлому, яка має нахил до ототожнення духу i свiдомостi та розмежування мiж емпiричним і метафiзичним знанням, силкується вивести знання про свiт з начал та iдей чистого апрiорного мислення. Заслуга протилежного фiлософського напрямку — реалiзму (крайнiм виявом якого П.Юркевич вважає матерiалiзм) в тому, що вiн звертає увагу на тi факти i методи, якими нехтує iдеалiстична фiлософiя, захищає цiннiсть науково-дослiдного знання дiйсностi. Вульгарно-механiстичний матералiзм (представлений, зокрема, у працях М.Чернишевського) заперечує духовно-iдеальне начало у свiтi, зводить вищi форми буття до нижчих (психiку до фiзiологiї, духовне до матерiального i т.iн.), а тому ще бiльше, нiж iдеалiзм, не вiдповiдає всебiчним iнтересам духу. Дисертант робить висновок, що П.Юркевич на пiдставi об’єктивного аналiзу позитивних i негативних сторiн iдеалiзму й матерiалiзму приходить до заперечення будь-яких крайнощiв у фiлософуваннi, до утвердження єдностi матерiалiстичних та iдеалiстичних пiдходiв у поясненнi дiйсностi i визнання того, що зведення Храму iстини вимагає зусиль усього людства у всебiчному розкриттi його духовних можливостей.
У фiлософiї релiгiї П.Юркевича серце є природною основою релiгiйностi людини, невичерпним джерелом релiгiйної вiри, релiгiйного почуття та найважливiшим органом богопiзнання i богоспiлкування. Пiзнання Бога П.Юркевич розумiє у дусi православ’я — як обоження, єднання людини з Богом. Пiзнавальною i об’єднуючою силою тут виступає сердечна любов. Доведено тiсний зв’язок “фiлософiї серця” П.Юркевича з гносеологiчною концепцiєю православного християнства.
Фiлософiя моралi та фiлософiя освiти П.Юркевича є яскравими виявами практичних можливостей фiлософiї. Розумiння П.Юркевичем фiлософiї не лише як теоретичного знання, а як життєбудiвничої практичної мудростi вiдповiдає кращим традицiям українського фiлософування.
Аналiз вчення П.Юркевича про моральну особистiсть дозволяє стверджувати, що український мислитель не тiльки взяв активну участь у здiйсненнi антропологiчного перевороту в фiлософiї другої половини ХIХ ст., а й завдяки своїм персоналiстичним акцентам попередив розвиток деяких антропологiчних напрямкiв (екзистенцiалiзму, персоналiзму) у фiлософiї ХХ ст. Проте зауважено, що у багатьох моментах (визнання влади людини над собою, самоконтролю на основi самосвiдомостi, цiлеспрямованої органiзацiї життя i т.iн.) П.Юркевич залишається у межах класичного розумiння моральностi, не заперечує важливої ролi розуму в моральному становленнi людини. Вiн виразив у своїй творчостi характерний для української духовної культури iдеал зовнiшньої i внутрiшньої гармонiї, проголосив рiвновагу “голови” i серця, розуму i вiри запорукою моральної цiльностi особистостi. У дисертацiї вiдзначено, що фiлософiя моралi П.Юркевича не втратила своєї актуальностi, вона може бути задiяна при розв’язаннi сучасних проблем етичної теорiї i моральної практики.
Практичний iдеал фiлософiї полягає не лише у можливостi здобути з її допомогою мудрiсть, iстинне знання, а й навчити людину жити згiдно з цим знанням. Ось чому фiлософи з найдавнiших часiв постiйно зверталися до проблем освiти, фiлософiя освiти становила невiд’ємний компонент їх системного мислення.
2.
Т. Шевченко та його внесок у розробку філософії української ідеї
Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т.Г.Шевченка (1814-1861). Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. У цій філософії - відображення щирої і беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму, інтелекту, що простежує життя людське у всеоб'ємності: і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в історичній долі цілих народів. Філософія тому й є мудрістю, що вона здатна творити світоглядне диво: особистий, внутрішньо-мистецький світ Тараса Шевченка, переплавлений в литво філософських узагальнень, постав у таких образах, в яких сам народ упізнавав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин - лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філосфський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості - це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості. Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування. Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського бачення світу, інтенсивність його світосприймання. Для філософії Т.Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові. Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини - з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.
3.
Філософські погляди М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки
Величезної цінності вклад у розвиток української філософії другої половини XIX- початку XX ст. зробили М.П.Драгоманов (1841-1895), І.Я.Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913). /Найсуттєвішою рисою філософії М.П.Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з'ясування основних законів іс
І.Я.Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності/Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця у розумінні Франка - єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Але жити лише для праці неможливо, вважає І.Франка Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Одна з основних філософських ідей І.Франка - думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік, бо така людина - носій духу, а той дух є "вічний революціонер". Отже, духовний світ людини - її найдорожче надбання. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність - це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння - людську душу - кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові. Філософія Франка - це також заповідь любові до Батьківщини й до людства., В цілому ж, його філософія - це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.
Філософсько-соціологічні й суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878 р.), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881—1882 рр.), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895 р.); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897 р.) Франко присвятив критиці «науковому соціалізму» і матеріалістичної концепції історії, «Що таке поступ?» (1903 р.) — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави.
На світогляд Франка мали вплив позитивізм філософії Конта і Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Дарвіна і Геккеля, теорії французських, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Буальо і Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса та ін. Проте, Франко залишився собою, мав власний світогляд й увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий людських душ українського народу.
Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Універсальна особистість в історії світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і організатор літературного життя. Його творчість стала основою комплексного вивчення зв'язків української та світової культур.
Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад цікавого експерименту: введення оповідних форм у поезію.
Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя".
Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка — "Смерть Каїна" і "Мойсей".
Прогрес у літературі І. Франко широко пов'язував із вдосконаленням засобів психологізму ("Лель і Полель", "Перехресні стежки", "Украдене щастя"). Творчість Фран-ка-новеліста належить до кращих зразків світової літератури. До видатних постатей українства, що зробили помітний вплив на формування суспільної історичної свідомості, належить і легендарна поетеса, публіцист, мислитель, громадський діяч, велика жінка України Леся Українка – Лариса Петрівна Косач. Вся її творча спадщина переконливо засвідчує причетність письменниці до розвитку історичної думки, хоча найменш дослідженими у житті й творчості Лесі Українки є саме історія та історіософія.
В добу Лесі Українки – кінець ХІХ - початок ХХ ст. - співдіяли дві культурно-історичні моделі: класичного реалізму та модернізму, кожна з яких по-різному оцінювали традиційну історіографію, вкладали відмінний один від одного зміст у категорію історизму. Ідеї збереження національно-народної ідентичності, що проголошували провідники народництва ХІХ ст., поступово асимілювалися з просвітницьким гуманізмом ідеологів “європеїзму” та “космополітизму”. Історичний суб’єкт став важливішим власне історичного факту. Історія ідей, втілених в образах їх героїв, видозмінювала історію подій. Усі ці процеси набули свого наукового обгрунтування у працях В.Дільтея, Ф.Ніцше, З.Фрейда, та ін.1
. Колізії навколо них найколоритніше відобразились у літературі, спонукавши митців, в тому числі і Лесю Українку, до об’єктивної необхідності формувати власні історичні погляди.
Леся Українка своєю творчістю утвердила модерністський етап розвитку української літератури.
Історична самосвідомість Лесі Українки ґрунтується переважно на філософсько-художньому осмисленні світової та української історії і відображенні його у творчій спадщині письменниці.
Звернення Лесі Українки до загально історичних та філософських проблем зумовлене її світоглядними цінностями та полягає у піднятті проблем всесвітньої історії на прикладах життя стародавніх народів, існування в суспільстві моралі та її трансформації в історичному вимірі, вирішенні у поетичній формі дискусійних підходів до загальносвітових філософських та історіософських проблем. Аналіз поезії, драматургії та публіцистики Лесі Українки дозволив дійти висновку про те, що головним суб’єктом історичного процесу вона вважала народ, представлений окремими особами. Використання історії як тла для розкриття власних ідей, осмислення цілісності світового історичного процесу, філософське трактування християнського світогляду призвели до еволюції Лесі Українки від поета до історика, дозволили сформувати власну історіософію.
Українська історія в творчості Лесі Українки проходить крізь призму загальносвітових філософських проблем і глибоко синтезована з тогочасною українською ситуацією. Шляхом особистої ідеологічної еволюції вона підійшла до вирішення основних проблем тогочасного українського суспільства – визволення з національного і соціального гніту. На ґрунті історіософського аналізу письменниця сприйняла українську історію як частину загальносвітового історичного процесу, визначила її як історію народу і нації, а в національному русі бачила рушійну силу історичного прогресу. Використання історичної тематики як літературного засобу стало наслідком особливої концепції світової історії, заснованої на цілісності історичного процесу, спадкоємності людських цивілізацій, поєднанні України і світу.
Леся Українка, досліджуючи стародавню та новітню історію різних народів на засадах історизму і об’єктивності, зуміла виразити художніми засобами власний погляд на історичний процес взагалі та на місце в ньому України. Вона започаткувала нове бачення всесвітнього історичного процесу та української історії з точки зору модерну, ввела історіософські засади в літературу нової доби. Своїми історичними та філософськими поглядами Леся Українка віддзеркалювала або й випереджувала тогочасні історико-філософські течії, а саме позитивізм (з наближенням до неопозитивізму), екзистенціалізм, підтримувала ідеї теософії, була близька до ліберального-демократичного напряму визвольного руху в Україні.
Творча спадщина Лесі Українки є цінною для історичної науки як носій величезного обсягу джерельної інформації, що стосується зокрема розвитку культури, ідеологічних процесів, суспільно-політичного і громадського життя, місця і ролі в ньому самої письменниці, її історіософії. Домінуюче значення відкритої (прямої) і прихованої (опосередкованої) інформації важливе насамперед для пізнання особливостей епохи, наростання суспільних рухів, розвитку, культури на рубежі ХІХ-ХХ ст.
Оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка. Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди. Розглянуті надбання філософської думки в Україні дають змогу зробити ряд узагальнень і висновків. Зокрема, виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати: українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість визначається домінантою етико-морального її спрямування. Український народ витворює філософію, у центрі якої є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Це не просто людина, а передусім людина Землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія - це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й скеровує людське життя. Аналіз розвитку філософії України XX ст. – одне з основних завдань для майбутніх істориків філософії. Його вирішення вимагає мудрої виваженості певного часу, Однак уже сьогодні можна із впевненістю сказати, що філософія в Україні жила і буде жити. Витоки цієї животворчості у мудрості українського народу.
Творчість "громадівців" – В.Антоновича, М.Драгоманова і О.Потебні та ін. спрямована на наукове обгрунтування українського культурницького націоналізму. В.Антонович заснував українську історичну школу для збору, систематизації та вивчення історичних джерел, М.Драгоманов утверджував українську самобутність як історик, публіцист, етнограф, літературознавець, економіст і філософ, О.Потебня дослідив органічний зв'язок мови зі специфічним світосприйняттям людини, утверджуючи самобутність кожної національної мови, передусім української.
Іван Франко утверджував український культурницький націоналізм своєю науковою та літературно-публіцистичною працею. Етнограф, фольклорист, історик літератури, філософ національної ідеї не уявляв історичного прогресу без нації – його органічної, невід'ємної, "натуральної" складової. Все поза рамки нації вважав “фарисейством”, що інтернаціональними ідеалами прикриває наміри однієї нації панувати над іншою.
Література
1. Автореф. дис... канд. філол. наук: 09.00.05 / Л.Г. Кудрик; Львів. держ. ун-т ім. І.Франка. — Л., 1999. — 19 с. — укp. Тема: Філософія як цілісне світосприйняття в концепції П.Юркевича 1999 года.
2. Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.05 / О.М. Рудакевич; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. — Л., 2006. — 16 с. — укp. Тема: Концепція культурницького націоналізму в українській історико-філософській думці 2006 года.
3. Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.06 / Юлія Олександрівна Багаліка; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2000. Тема: Історичні погляди Лесі Українки 2000 года.
4. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE