Теоретичні витоки та історичне втілення європейської традиції у вимірах свободи та клієнтели
Вступ
Дослідження присвячене фокусній проблемі сучасної соціальної філософії – дослідженню феномену європейської традиції в теоретичному та суспільно-історичному вимірах Свободи і несвободи. Автори з’ясовують ціннісні орієнтири європейської парадигми, методологічні підвалини та головні етапи її розвитку. Аналізуючи суперечності, пов’язані з адаптацією України до європейського соціокультурного досвіду, пропонується авторська рефлексія щодо проблеми свободи та клієнтели в України в контексті сучасних процесів глобалізації.
Суперечливість і драматизм суспільно-політичних проблем останнього десятиліття в Україні визначається ситуацією вибору шляху майбутнього розвитку, який протягом тривалого часу залишається невизначеним. Попри те, що ці суперечності є пов’язаними насамперед з переходом від однієї суспільної моделі до іншої, і в теоретико-філософських дискусіях обговорюються вже давно, суспільство і влада не можуть досягнути громадянського консенсусу з питань напрямку розвитку українського суспільства. Залишаючись осторонь онтологічного питання щодо детермінації суспільного розвитку локальними національними традиціями, а також уникаючи суперечок стосовно позитиву та негативу конкретних суспільних систем та моделей, варто звернути увагу на те, що візія майбутнього України має спиратися на філософський дискурс, здатний відбити теоретичні та історичні виміри європейської традиції свободи в контексті демократичних процесів національного державотворення. Концептуальне дослідження теоретичних вимірів соціально-філософської спадщини мусить поєднуватись із осмисленням європейського дискурсу в різних соціокультурних контекстах. Європейська теоретична рефлексія з цієї проблематики свідчить, що саме звернення до широких діахронічних контекстів допоможе з’ясувати, яка саме суспільна модель є найбільш адекватною для України та сприятливою для розвитку суспільної свідомості та європейської ідентичності. Висвітленню та аналізу європейської традиції присвячені праці багатьох європейських та українських учених. Утім, переважній більшості з цих праць розглядаються політологічні та емпіричні аспекти зазначеної проблематики. Соціально-філософські виміри європейської традиції, які пов’язані з метафізичними та феноменологічними парадигмами, висвітлені значно менше. Серед солідних розвідок цього напрямку варто виділити роботи Ю. Габермаса, М. Фуко, Х. Арендт, К. Апеля, в яких притаманною цим вченим аналітичністю відбито філософський дискурс модерну, виміри публічності та приватності в європейському суспільному розвиткові; А. Єрмоленко, Г. Д. Ж. Бермана, Б. Кістяківського, А. Карася, П. Козловскі, М. Поповича, В. Кульмана, В. Гьослє, що висвітлили етичні та правові аспекти взаємин держави і суспільства в Європі, вплинули на розвиток комунікативної філософії; Дж. Роулза, А. Селігмана, Р. Дворкина, Дж. Коена, Т. Лумана, Р. Зимовця, Р. Пайпса, М. Осовської, А. Шютца, А. Шинкарука, В. Табачковского та небагатьох інших науковців, в яких аналізуються взаємини держави і громадянського суспільства, проблеми власності, свободи та несвободи в європейській соціокультурній традиції. Поза увагою деяких із цих дослідників не залишилися певні порівняльні складові розвитку Європи та України, соціокультурні архетипи та конфліктні вектори суспільного розвитку.
Названі дослідники, за окремими винятками, головну увагу зосереджують на модерних складових розвитку європейського суспільства. Недостатньо висвітленими залишаються базові чинники, що вплинули на формування європейської історичної практики, теоретичні ідеї та їхній вплив на розвиток європейської традиції. Мета пропонованої роботи
полягає в тому, щоб акцентувати увагу на дві взаємодоповнюючі складові європейської цивілізації: постійні метафізичні пошуки та реальний історико-культурний процес, що маніфестує себе через антиномічні виміри свободи і несвободи. Відповідно об’єктом розгляду є методологічні підвалини та процес розвитку європейської традиції з визначенням базових етапів її усвідомлення та можливості адаптації до неї сучасного українського суспільства. Таким чином, європейська суспільна традиція виступає предметом аналізу.
Розмірковуючи над долею європейської суспільності, варто усвідомити, що інтелектуальна активність останньої постійно перепліталася з контроверсійною соціальною практикою. Поступово стає все більш очевидним, що всі драматичні перипетії історичної ходи цієї традиції були так чи інакше пов’язані з певним розумінням місця людини в світі, способу людського буття, граничних межових підвалин цього буття. Найбільш гостро цей взаємозв’язок виявився в ХІХ-ХХ століттях, коли серйозно постало питання не тільки про кризовий стан європейських суспільств, але й про гуманітарну, антропологічну кризу, загальний брак гуманності в самому стрижні європейської традиції –– відсутності толеранції у стосунках між людьми.
Загальна антропологічна криза, що доповнювалась кризою аксіологічною та інституційною, виникла не на порожньому місці, а з реальної соціальної практики, з протистояння дискурсів свободи і несвободи в європейській історії. Очевидно, що життя людей історично розвивалося не стільки за їх власними законами, стихійно чи під знаком провидіння, але скоріше узалежнювалося від об’єктивних законів історії, вагомих державно-політичних та суспільних чинників, що узгоджувалися або не узгоджувалися з розумовою активністю індивідів.
Відповідно, кожен крок у суспільному розвиткові, перехід від однієї історичної доби європейської розвитку до іншої давав нові акценти взаємовідносин людини з різноманітними державними інституціями, визначав нові чинники у соціальному поступі, висвітлював нові грані людської суб’єктивності та суспільства в цілому. Етапними кроками на цьому шляху були: відкриття сфери політичного та духовного, публічного та приватного в античні часи; пробудження інтересу до індивідуальної людської душі та розкриття її найпотаємніших глибин; притаманне християнству розмежування сакрального та профанного; розгортання яскравої палітри людських можливостей представниками доби Відродження; становлення та ствердження “модульної людини” або самосвідомого суб’єкта суспільної життєдіяльності та культури в добу Модерну. Очевидно, що без такого плідного історичного досвіду шукань і здобутків, злетів і падінь, надій і втрат важко уявити сучасну європейську традицію, що стверджувала як людяно-гуманітарні так і антиномічні цій традиції ідеали несвободи та насильства.
Рефлексуючи стосовно інтелектуальної активності та контроверсійної соціально-історичної практики ми не можемо уникнути проблеми постійної боротьби ідеалів добра, краси, справедливості, толеранції, свободи з протилежними суперечливими тенденціями які стали найбільш очевидними починаючи з часів Просвітництва. Високі ідеали цієї епохи (ідеали свободи, рівності, братерства, поваги до науки, віри в науковий та технічний прогрес, постійне вдосконалення людського соціокультурного середовища, ствердження моральних імперативів) часто густо приходили в протиріччя з конкретною соціально-історичною практикою. Йдеться і про соціально-історичні наслідки ідеї “просвітлення” всього людства, що була втілена кривавими засобами, зокрема, у великій французькій та більшовицькій революціях. Варто згадати і про постійні війни та конфлікти (від громадянських до світових), що суперечили ідеям Канта стосовно “вічного миру” та ідеям Фергюсона й багатьох інших мислителів. Врешті-решт, йдеться про катастрофічне зниження не лише норм та принципів моралі, але й самоцінності людського життя. Зрештою ми можемо говорити про домінантні тенденції масового суспільства, маніпулювання людською свідомістю пануючих в ХХ столітті в багатьох країнах Європи тоталітарних та авторитарних режимів. Наука і техніка, бюрократичний апарат, що були актуалізовані розвитком європейської традиції, перетворилися в ХХ столітті в автономний засіб соціального розвитку, і зовсім не випадково вчені заговорили про фундаментальну суперечність між соціальною організацією та соціальною інтеграцією суспільства. Врешті-решт, ця тенденція, ймовірно, призведе до певного звуження ідеалів свободи, демократії, громадянського суспільства в Європі, до утвердження небезпечного вектора розвитку.
Отже, свобода, як домінанта європейської культурної традиції, як певна світоглядна парадигма, органічно виступає не однозначною формою розвитку, а тезою, котра постійно вступає у протиріччя з антитезою, як суперечність і боротьба. Для того, щоб повніше усвідомити теоретичну основу європейських метафізичних пошуків, доленосне протистояння суперечливих тенденцій розвитку – свободи й несвободи, толеранції та насильства, солідарності та конфлікту, бюрократизації та комунікації, варто проаналізувати загальні методологічні підходи в Європейській традиції, визначити чинники, що впливали і продовжують впливати на її розвиток.
Методологічні підходи щодо європейської традиції
Сучасні поширені звернення до європейського досвіду – бажання творити життя за зразками розвинутих європейських країн – актуалізують процес звернення до європейської соціальної філософії. Ці зразки європейської філософії – від Гоббса, Бьорка, Руссо, Фергюсона, Канта, Гегеля й до Апеля, Габермаса, Роулза й багатьох інших – є одними з важливих світоглядних джерел в умовах постмодерної невизначеності. Вони дають можливість не тільки піддати аналізу європейську традицію в синхронічних та діахронічних вимірах, але й точніше визначити необхідні регулятивні ідеї суспільних трансформацій – бажані моделі можливого розвитку. Разом із прилученням до цієї філософсько-світоглядної традиції (що органічно призвела, попри значні проблеми, до створення в ході історичної практики розвинутих типів західних демократичних суспільств) сучасна українська спільнота отримує концептуальні засоби для ґрунтовного дослідження широкого комплексу проблем європейської традиції. Це правові, майнові, етичні питання, зокрема те, що стосується комунікативної етики, взаємовідношення права, політики і моралі, етики відповідальності, громадянського суспільства.
Комунікативна філософія зіграла важливу роль в осмисленні базових параметрів європейської традиції. Йшлося насамперед про формування базового для європейського дискурсу морального імперативу. В цій традиції проблема моралі розглядається як історичне завдання всього європейського суспільства, яке протягом свого існування мало створити сталі форми інституціональної підтримки норм та цінностей, а, відповідно, і постійно поліпшувати умови для морального вдосконалення [1].
Інша методологічна проблема пов’язана з взаємовідношенням теоретичного та історичного. Тут практична комунікативна філософія історично поєднувалась із філософією історії, що підтверджує розвиток всієї європейської традиції. У відповідності з нею ідеї універсалістської етики відповідальності певною мірою знаходили своє віддзеркалення та втілювались у демократичних європейських інституціях, які, втім, часто суперечили реальній антидемократичній практиці суспільного життя в європейських країнах.
Комунікативна теорія звертає увагу на раціональну модель суспільної відповідальності, що була відбита на певних етапах європейського розвитку. Європейська традиція розкривається тут через проблему громадянського суспільства та громадськості. Базова ідея Ю. Габермаса – ідея громадськості за допомогою публічного обговорення утверджує ідеали свободи та солідарності. Німецький філософ справедливо стверджує, що інституція громадськості, яка є надбанням європейської цивілізації, руйнується разом із переходом до пізнього капіталізму. Сфера публічності з плином історичного поступу все більше підпорядковується владним структурам, які втрачають свою прозорість і, базуючись на псевдораціональних аргументах, уже не критикуються з боку громадянського суспільства. Поступово громадянське суспільство втрачає ціннісні орієнтації цивілізованого суспільства, позбувається значної частини свого гуманістичного потенціалу і перетворюється на інструмент впливу владних структур. Відтак, представники “макроетики” достатньо гостро ставлять проблему взаємин держави і громадянського суспільства, проблему легітимації сучасного європейського суспільства.
Достатньо очевидно, що ми не можемо говорити про європейську традицію як універсальну категорію або загальний несуперечливий спосіб буття. Втім, згадані нами загальні методологічні підходи допомагають осягнути контроверсійність, суперечливість європейського досвіду. Якраз у намаганні віднайти абсолютно об’єктивний досвід, універсальніший погляд на суспільство, навколишній світ, людину або в максимальному науковому розумінні європейську традицію, вбачає своє завдання один із найвизначніших варіантів філософії ХХ століття – феноменологія. Один із її базових методів – це метод епохе – уникнення будь-яких наявних досі знань стосовно предмета судження. Важливою тут є редукція до максимально раціональної основи всіх емоційно-психологічних переживань станів, що заважають нашій об’єктивності.
Найбільш влучно ці максими феноменології були сформульовані класиком феноменології та її засновником при аналізі кризи європейської культури ХІХ-ХХ століть. Причини цієї кризи Едмунд Гусерль вбачає в дефіциті універсальної раціональності в європейській культурі та традиції, що, за його переконанням, і призвело до жахливих подій Першої світової війни, втрати гуманістичного потенціалу людства. Перші ж сумніви в ефективності парадигми класичної раціональності виникли у представників екзистенціалістського філософського напрямку. Представники цієї школи акцентують увагу на відсутності в європейській традиції та класичній метафізиці місця для людини, конкретної особистості, з її складним, суперечливим та інтенсивним внутрішнім життям, з її небажанням бути просто “ґвинтиком” у побудовах Абсолютного Духу, домінуючого світового розуму. Вагоме значення мала також розробка понять “сутності” та “існування” людини, “раціонального” та “ірраціонального”. Очевидно, що суперечливий розвиток капіталістичних суспільних відносин, європейської культури в цілому вимагали нагальної серйозної критичної рефлексії.
Криза європейської культури спричинила рух до подальших розвідок підвалин культурного та суспільного співіснування людей. У цьому контексті феноменологічна та герменевтична традиція XX століття, ймовірно, мають інтерпретуватися як вагомі пошуки людського взаєморозуміння та обмеження виміру суспільної несвободи. Ця парадигма намагається осягнути шляхи подолання суперечностей свободи і несвободи, віднайти модус порозуміння та толеранції, зрозуміти іншу особу, громадянина, автора чужої дії, ідеї чи тексту й тим самим певною мірою подолати конфлікт різних суспільних та культурних інтерпретацій минулого та сучасного. Ідея толерантності, що органічно сприяє ідеалам свободи та громадянського суспільства, вважається нормативним чинником герменевтичної філософії.
Очевидно, що європейську традицію неможливо усвідомити без історичної ідеї суспільної угоди, толеранції, певних суспільних ідеалів, що притаманні християнському світові. Власне, ці константи є взаємопов’язаними значимими чинниками доби Просвітництва, визначальними вимірами новочасної суспільної парадигми. Гранднаративами цього проекту виступали: логоцентризм, ясність і прозорість суспільних відносин, необмеж
Така суспільна модель історично довела і свої переваги, але й свої вади. З одного боку, можемо говорити про ідеали свободи, демократії, правової держави, громадянського суспільства. З іншого, сподівання на поширене усвідомлення ідеалів свободи як віднаходження спільної змістовної основи не справдилися. Відомий німецький філософ П. Козловскі слушно стверджує, що проект модерну себе не виправдав, адже просвітництво має сенс лише при нотуванні об’єкта та адресата, загальне просвітництво, на його думку, не є осмисленим поняттям [1]. Схожої точки зору дотримуються нові французькі мислителі постмодерну Жан-Франсуа Ліотар та Андре Глюксман, які разом із деякими позитивними рисами, знаходять в європейській традиції значні вади. Йдеться про глибинні тенденції панування розуму, закладені в раціоналістичній філософії, які у співвідношенні з реальною історичною практикою призвели до тоталітарних тенденцій придушення особи, громадянина як репрезентанта громадянського суспільства. Представники постмодерністського напрямку звертають увагу на домінування в європейській традиції єдиної форми раціональності і пригнічення всіх інших форм як дикунських, незрілих і неповноцінних [3]. Очевидно, що така просвітницька модель органічно призводила до виділення легітимних та нелегітимних форм суспільного життя. Саме це не влаштовує постмодерністів. Саме ці тенденції вони критично переосмислюють. Зокрема, Ліотар стверджує, що “немає й не може бути універсальної мови, як не може існувати єдина універсальна раціональність суспільного життя, універсальна європейська традиція” [4]. На його думку, існують лише різноманітні мовні ігри, контекстуальність, взаємопроникнення різних форм суспільного життя, символізація традиції в метафоричних вимірах. Ця парадигма акцентує увагу на сутнісні виміри свободи й несвободи в європейському соціокультурному просторі, на здатність особи та суспільства змінювати форми власної ідентичності.
Можна вважати беззаперечним, що філософські ідеї постмодерністів розширили поле філософської рефлексії щодо європейської традиції, заперечили певні просвітницькі тенденції “просвітлення людства”, які призвели до жахливих історичних наслідків, поставили під сумнів класичні гранднаративи. Втім, навряд чи можемо говорити про постмодерністську методологію, зважуючи на концептуальну різницю в підходах представників цього напряму. Слушною тут видається думка відомого українського дослідника Є. Андроса про те, що “постмодернізм не є набором готових відповідей на ті чи інші запитання, а є тим неминучим етапом одвічних філософських пошуків, без яких не буває результативності, ствердження якихось висновків вагомого сенсотвірного ґатунку” [5].
Піддаючи аналізу різноманітні методологічні підходи щодо європейської традиції, не можна не згадати про ідею перформативу як акту юридично-політичного та філософського змісту, розвинутого Ж. Дерідою на прикладі американської Декларації незалежності. У відповідності з його концепцією, декларація самим фактом прийняття її “представниками Сполучених Штатів Америки, що зібралися на Генеральний конгрес, містить водночас дві дискурсивні модальності …опис та повеління керуватися цим документом, факт та право” [6]. Ця ідея французького дослідника органічно вписується в контекст європейської традиції, де мовленнєві дії людей часто збігаються з утвердженням певних соціальних реальностей. Репрезентанти європейської суспільності своїми вербальними актами часто акцентують увагу на важливості зміцнення демократичних інституцій; достатньо часто й історична практика узгоджується з вербальними актами. З іншого боку, протягом всієї європейської історії і зараз – за часів суперечливих трансформацій постмодерну, ми можемо спостерігати певну невідповідність ідей соціальній практиці. Ще більш гостро ця проблема стоїть в Україні. Для того, щоби зрозуміти українське сьогодення, необхідно осмислити український досвід у суперечливому контексті європейських пошуків, визначити головні риси української традиції в минулому та сучасному й спрогнозувати майбутні тенденції.
Українська традиція в контексті суперечливих вимірів свободи та несвободи
Розмірковуючи над долею українського суспільства, що силою історичних обставин і волею його політичної еліти опинилося на узбіччі європейської цивілізації, необхідно усвідомити як суперечливі тенденції історичного розвитку нашої країни, контроверсійні теоретичні пошуки її інтелектуалів, так і драматичні соціокультурні аксіологічні орієнтири українського суспільства, впродовж століть не здатного утворити міцну власну національну традицію та державність. В Україні протягом значного часу мало місце вельми вороже співіснування двох принципово відмінних парадигм – європейської світоглядної, яка втілювала ідеали свободи, демократії, громадянського суспільства, та етатистської, тоталітарної, що була уособленням примусу та несвободи. Європейська парадигма найбільш чітко була усвідомлена й вербалізована у Новому Світі в американській конституції, з її єдністю опису та імперативного втілення, факту та права. Підставовими цінностями американської конституції стали людина, приватна власність, свобода діяльності, свобода мислення, демократія і розподіл влади в суспільстві, етика відповідальності громадян не тільки за власну долю, але й за долю суспільства в цілому. Натомість аксіомами тоталітарної етатистської моделі були визнані держава, єдина державна власність, єдина державна ідеологія, єдина державна опіка, єдина державна влада, що не має обмеження у формі сталого громадянського суспільства, умовність моралі.
Історична практика ґрунтовно довела, що ці дві суспільно-аксіоматичні парадигми є принципово несумісними. Саме з них, можливо, постали два різних типи цивілізації, дві різних традиції суспільного розвитку. Одна історично уособлювала ідеали свободи та громадянського суспільства, опису та повеління керуватися цим певним імперативом, етичної відповідальності і правової держави. Інша втілювала клієнтелістську модель функціонування з відповідними взірцями підпорядкування, ієрархічної підлеглості, духовної та політичної несвободи. За такої моделі виникає постійна неузгодженість між формою та змістом, намірами та їх реалізацією, вербальними актами та утвердженням певних соціальних реальностей. Іншими словами, можемо говорити про постійну суперечність між тим, що проголошується і реальними результатами суспільного життя, між змістом гасел, декларацій, виступів, програмних і нормотворчих документів та справжніми намірами їх авторів, світоглядними орієнтирами та суспільним спрямуванням.
Україна на різних етапах свого історичного розвитку реалізовувала ці дві несумісні аксіологічні моделі суспільного розвитку – свободи й підлеглості, громадянського й тоталітарного існування. Довгий час в Україні функціонувала система Магдебурзького права, що була побудована на європейських елементах міського самоврядування, приватної власності, автономного громадянського ствердження особистості. Навіть не подолавши “урбаністичного ренесансу”, українське суспільство тривалий час зберігало відносну автономію щодо підпорядкування державній владі. Українське суспільство, залишаючись на 90 % сільським, з власними традиціями сільського самоврядування й духовного життя в громадах, було серйозним опонентом державній владі, не піддаючись знищенню з боку бюрократичних інституцій Російської імперії.
Проблема європейської ідентичності українського суспільства в останні десять років набула особливої актуальності. Разом із тим, ми можемо лише частково погодитись із думкою відомого українського дослідника А. Карася щодо селянського виміру громадянського суспільства в Україні [7]. Дійсно, є підстави говорити про певну автономність сільського способу існування, певні етичні виміри функціонування сільської громади, виборчі норми самоврядування. Втім, навряд чи при цьому варто наголошувати на сталому європейському контексті поняття громадянського суспільства, яке є більшою мірою взаємопов’язаним із міським способом буття, відповідно – міцним інститутом приватної власності, системою етичної горизонтальної солідарності громадян міста, їхньою публічною активністю та відповідальністю. Попри певні відмінності у тлумаченні громадянського суспільства в різних національних традиціях, селянський суспільний лад не міг бути частиною європейської громадянської традиції, адже в ньому в повному обсязі не існувало розвинутої системи самоврядної організації спільного життя людей, виміру свободи в європейському розумінні громадянської автономності від державного втручання. Очевидно, що необхідно говорити про певні паростки розвитку європейських тенденцій в Україні. Формування українського етносу відбулося на перетині ХV-ХVІ століть під впливом європейського цивільного права, європейської духовної парадигми. Протягом наступного століття була утворена власне українська культура, освіта й специфічні ментально-світоглядні засади, які в багатьох аспектах були схожі на “європейські”. Українська духовна верства, маючи контакти з “європейцями”, засвоїла базові параметри августінівсько-аристотелівської парадигми мислення, поєднавши європейські раціональні цінності з романтичними цінностями, акцентованими на дослідження народної мови, культури, києво-руської традиції.
Під цим кутом зору стає зрозумілою концепція єдиної європейської традиції, одним із фундаторів якої став сучасний австрійський політолог, філософ, енциклопедист О.Мольден. Окреслюючи кордони духовної, політичної та релігійної Європи, він зазначає, що в історичному минулому “Україна перебувала під значним католицьким культурним, а також польсько-литовським та габсбурзьким політичним впливом” [8]. Україна, на його думку, історично має чітко виявлені європейські акценти і складові української ментальності, що є достатньою підставою віднесення України до європейської спільноти.
Разом із тим, не варто недооцінювати клієнтелістські традиції суспільного розвитку нашої держави. “Українська людина” протягом кількох століть була об’єктом втілення різноманітних форм соціальної примусовості та насильства, передусім із боку російської та радянсько-комуністичної влади. Внаслідок відсутності протягом тривалого часу власної державності та громадянсько-національної ідеологеми суспільного розвитку, українське суспільство було вимушене транслювати концепції не європейської, а російської та радянської духовної традиції. Відповідно цінності, які формувались під тиском державної влади, залишалися поза дискурсом етики свободи. Через те, що будь-яка форма автономної активності придушувалась, “українська особа” не мала змоги виходити на рівень громадянських проблем ані в мовному дискурсі, ані на рівні соціальної практики, консервуючись на спрощеному “народному” рівні.
У ХХ столітті негативні тенденції набувають драматичного характеру. Приватна сфера, а з нею і європейський інститут приватної власності, скасовується майже остаточно, публічні виміри, а з ними й етичні традиції, теж розчиняються в апології жахливого чудовиська Левіафана. Особа перетворюється на тотального агента держави, яка підпорядковує собі приватні та публічні виміри суспільного буття. Спрощуються і стають прозорими суспільні відносини, підкоряючись лише ієрархічному принципу володарювання. Будь-яка вільна комунікація в такому суспільстві стає неможливою, адже одразу ставить під сумнів саме існування тоталітарної системи. Економічна система стає одержавленою, функціонуючою поза суспільними інтересами й потребами, віддзеркалюючи не імперативи громадянського суспільства, а бюрократичні форми влади.
Звичайно, така модель функціонування не могла бути законсервована остаточно. Зміни, які відбулися на теренах Східної Європи, посприяли й відродженню приватних та публічних вимірів в Україні. Проте, на відміну від європейської суспільної традиції, яка, попри значні суперечності, має міцне теоретичне та інституційне підґрунтя, є цілісним збалансованим організмом активно діючих суб’єктів громадянського суспільства, відносно автономних щодо держави, українська громадянська традиція ще не склалася. Ще не створилися світоглядно-гуманістичні принципи, на базі яких можна було б відсепарувати економіку від політики, власність та громадянина від влади. Не є сталими етичні принципи, відсутність яких є вагомою перешкодою у розвитку громадянського суспільства.
Українські суспільні проблеми накладаються на суперечливі соціокультурні трансформації “ситуації Постмодерну”. Передусім це означає глобалізацію європейського культурного простору та здатність національних традицій адаптуватися до вимог часу, появу нових форм впливу на громадянські спільноти та формування нових субкультур, що не завжди поділяють цінності європейської традиції, ідеали громадянського суспільства. Таким чином, доба глобалізації є викликом не тільки для України, але й для Європи в цілому. Втім, для України ці проблеми є більш гострими, й від того, як саме українське суспільство з ними впорається, залежить його майбутнє. Завдання української еліти полягає в тому, щоби творчо поєднати цінності європейської традиції з органічною рефлексією щодо власної національно-культурної та громадянської ідентичності.
Висновки
Таким чином, становлення та розвиток європейської традиції тісно пов’язані із концептуально-теоретичними пошуками та складовими конкретної історичної практики. Саме поняття європейської традиції постає в контексті теоретичних намагань сформулювати європейські цінності та реального культурно-історичного процесу, що стверджує себе через антиномічні виміри свободи та клієнтели. Можемо говорити про постійне збагачення цього поняття на кожному етапі європейської історії й наповнення його новими складовими в умовах глобалізації. Український суспільний досвід простежується на перетині двох суперечливих аксіоматичних парадигм європейської громадянської та етатистської. Перша і друга моделі постають у формі ціннісних орієнтацій, можливість адаптації до яких українське суспільство репрезентувало протягом своєї історії.
Разом із тим, слід зазначити, що межі проблеми є значно ширшими за обсяг статті, що стимулює до глибших досліджень у площині методології європейської традиції та її впливу на українське суспільство. Необхідно також більш чітко виявити суперечності європейського досвіду та взаємозв’язок між його концептуальними витоками й соціальною практикою.
Література
1. Єрмоленко А. Комунікативна практична філософія. – К.: Лібра, 1999. – с. 11.
2. Козловски П. Культура постмодерна. – М.: Маргинем, 1997. – с. 26.
3. Вельш В. Постмодерн. Генеалогия и значение одного спорного понятия// Путь. – 1992 – №1 – с. 126-127.
4. Lewin H.What was Postmodern. – Weinheime, 1988. – p. 81.
5. Андрос Є. Метафізична та постметафізична доба європейської гуманістики: зміни методологічних засад і світоглядних орієнтацій. – К.: Парапан, 2002. – с.148.
6. Деррида Ж. Отобиографии// Маrginem 93/ Ежегодник. – М., 1994. – с.181.
7. Карась А. Етика свободи і солідарності у громадянському суспільстві. –Львів, 2001. – с. 117.
8. Мольден О. Європейська нація. Від Атлантики до України. – Львів: 2003. – 253 с.