Реферат на тему:
МЕНТАЛЬНІСТЬ
УКРАЇНСТВА:
ПОЛІТИЧНИЙ
АСПЕКТ
Вивчення політичного аспекту української ментальності має наочне значення з огляду на неординарність процесу державотворення в Україні. Український народ виступає єдиним джерелом політичної влади, здійснюючи через демократичну процедуру її леґітимацію. Властивості нашого національно-політичного менталітету детермінують врешті-решт напрямок та якість політичного процесу в Україні. Тож розглянемо деякі традиційні ознаки нашого політичного мислення, аби краще зрозуміти коріння теперішніх негараздів.
Як відомо, категорія «менталітет» належить до числа глобальних психологічних універсалій, яка завжди вбирає у якості обов'язкового компонента залишки досвіду попередніх генерацій певної нації. У цьому зв'язку розгляд політичних настанов традиційної української ментальності має пролити світло й на сучасні реалії нашої дійсності.
Численні дослідники майже одностайно наводять кілька базових взаємопов'язаних особливостей традиційного політичного менталітету українства, серед яких: екзистенціальний індивідуалізм, егоцентризм, інтроверсивність (спрямованість психіки на внутрішній світ), ескапізм (прагнення до ілюзорного мрійництва), консерватизм, кордоцентричність (від латин. cordis - серце), соціальний егалітаризм (прагнення до соціальної рівності), громадоцентризм, провінційність, загальна аполітичність, анархійність та ін.
Поява екзистенціального індивідуалізму, егоцентризму в українського селянства багато в чому спричиняється сприятливими кліматично-географічними умовами, які, на думку багатьох вчених, є одними з найкращих в світі для ведення індивідуального хліборобського господарства фермерського типу. Але якісні чорноземи роблять українські терени неабиякою спокусою і для іноземних загарбників, експансіоністські акції яких полегшувалися внаслідок відсутності (за винятком західної частини) природних гірських кордонів.
Іншим, глибинним джерелом індивідуалізму українського селянства є спільність української та індійської протокультури, яка обумовлює формування інтроверсивного типу особистості, схильного більше до індивідуальних форм співжиття. У подальшому, з прийняттям елліно-візантійської православної версії християнства, орієнтованої на екзистенціальний індивідуалізм «внутрішньої людини», інтроверсивний тип особи, що прагне до самозаглибленого спокою, лише збагачується новим релігійно-світоглядним сприйняттям дійсності.
Геополітична межовість України, яка знаходиться на стику двох цивілізацій - західної та східної і тому часто-густо ставала ареною зіткнення цих двох великих світів, - теж відіграла не останню роль в усталенні українського індивідуалізму. Постійна екзистенційна напруга в житті спонукала мирних українських хліборобів шукати підвалини власного існування у певній індивідуальній трансценденції буття, у прагненні втекти від здебільшого жахливої реальності у царину ескапізму.
Індивідуалізм українського менталітету отримав у працях дослідників найрізноманітніші епітети: «вибуялий» (В.Янів), «безмежний» (І.Мірчук), «самоізолюючий» (Д.Чижевський), «анархійний» (В.Липинський) тощо. Останній вираз найбільш влучно передає сутність українського індивідуалізму щодо можливостей утворення власної держави. В.Янів зазначає у цьому зв'язку: «Український індивідуалізм, який справді поєднує нас в певному смислі з індивідуалістичною Європою, але, перейшовши межі, веде нас над провалля анархізму» [1]. Гадаю, вся справа полягає у тому, що якраз не «перейшовши межі», а навпаки - «не дійшовши межі». Тобто індивідуалізм українця не «доростає» до громадського рівня та існує виключно у царині суто егоїстичних інтересів, на побутовому рівні.
У той час як індивідуалізм західноєвропейців, що ґрунтується на іншій світоглядно-релігійній (католицькій, протестантській) традиції, знаходить найяскравіше втілення у суспільно-політичних справах, коли громадяни реалізують та обстоюють власні природні права. Саме тому, на мій погляд, вірніше було б казати не про безмежний, а про обмежений лише побутовою сферою індивідуалізм українства. Про це свідчать характерні народні вирази: «моя хата скраю, нічого не знаю», «нижче трави, тихше води» та ін. У художній літературі мабуть якнайкраще українську нездатність сублімувати особисті інстинкти та нижчі емоції й інтереси у вищі, суспільні, демонструють персонажі М.В.Гоголя Коробочка та Собакевич, життя яких проходить і закінчується виключно в межах власного маєтку.
«Втеча» українців від суспільного життя до природи (відомий український антеїзм - любов до природи) є в певному сенсі втратою частини свого «я», пораженством, рисою ментальності, яка так чи інакше притаманна багатьом генераціям бездержавного українства, багатомільйонної нації, що протягом всієї історії мала лише фраґментарну державність, а відтак не знаходила можливостей для самореалізації. Численні невдачі українців у спробах створення власної національної держави завдали певної психологічної травми, яка успадковується прийдешніми поколіннями від минулих у вигляді непевності у своїх силах, байдужому ставленні до суспільно-політичних справ. Інтроверсивний індивідуалізм пересічного українця має за підсумок егоцентризм, який призводить до браку дисципліни, знецінення власних авторитетів, загалом до нездатності створити свою владу, а головне - утримати її, до утопічного гасла: «Україна без влади і без підвладних!» Тобто у кінцевому рахунку, на думку переважної більшості дослідників, саме індивідуалізм української ментальності виступає підоймою для виникнення загального анархізму, який детермінує державну неспроможність українства, його нездатність до iнтеграції.
Проте, своєрідний індивідуалізм традиційної української ментальності може виступати й важливою передумовою для позитивних зрушень. Наочне цінування особистості, котре виступає, безумовно, позитивним наслідком екзистенційного індивідуалізму української ментальності, дає підстави дослідникам висловлювати певний оптимізм щодо перспектив демократичної еволюції українства. Так, В.Янів зауважує: «...Питання виправлення (аетатистських настанов українського менталітету - I.П.) має йти менше по лінії послаблення українського індивідуалізму... як радше по лінії скріплювання дисципліни, розбудження бажання самопідпорядкування, визнати іншу індивідуальність, цінити чужу заслугу» [2].
В.Храмова вбачає в українському індивідуалізмі також певні позитиви, зазначаючи, що «індивідуалізм... є передумовою появи суб'єкта - особистості, котра інтеріоризуючи соціально-комунікативну базу, здатна до свідомої побудови громадянського суспільства в традиціях європейського шляху розвитку» [3]. Напевно, оцінюючи значення екзистенційного індивідуалізму українського менталітету щодо власного державотворення, варто уникати крайнощів. Істина, як завжди, знаходиться десь посередині поміж тезами «індивідуалізм - першопричина державної неспроможності українства» та «індивідуалізм - запорука майбутнього громадянського суспільства в Україні». У дійсності, як на мене, своєрідний український індивідуалізм може бути важливою передумовою для розбудови у незалежній Україні розгалуженого громадянського суспільства, заснованого на ліберальних принципах. Але для цього має здійснитися істотна трансформація змістовної суті самого індивідуалізму, який мусить вийти поза межі побутового рівня й охопити вищий, громадсько-політичний рівень стосунків.
Повертаючись до традиційної української ментальності, слід зазначити, що індивідуалістично налаштоване українство тяжіло не стільки до спілки (як, наприклад, росіяни), організаційного об'єднання, що функціонує на підвалинах єдиної мети; скільки до громадської спільноти, об'єднання більш емоційно-почуттєвого. Зазначені особливості політичного менталітету українців та росіян обумовлюють істотні розбіжності у державотворчому досвіді цих народів: бездержавне українство виявилося спроможним до створення невеликої громади, у той час як росіяни створили потужну гіпердержаву.
На мою думку, можна припустити, що для українця громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків. Маючи індивідуалістські кордоцентричні настанови, українство репродукує взірці родинних взаємин у галузі суспільно-політичній через створення локальних громад, які функціонують на тотожних родинним засадах.
Загальна схильність українців до малих форм організації і самоуправління призводить націю до перманентних розколів та засвідчує невміння й небажання виробляти і реалізовувати глобальні політичні програми (як, наприклад, програму створення власної суверенної держави). «Групи типу спільнот, - слушно зауважує О.Кульчицький, - не вимагали і не розвивали активних настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим у власне нутро...» [4]. Тобто можна вести мову про те, що інтроверсивний індивідуалізм українців знаходить врешті-решт своє втілення у їхньому громадоцентризмі, у схильності лише до локальних форм політичного співжиття та співпраці.
Певна аморфність громади цілком узгоджувалася з індивідуалістичними засобами мислення пересічного українця, який входив у громадсько-політичні від
Конкретне втілення егалітаристська налаштованість українського менталітету знаходить у феномені церковних братств, доступ до яких мав кожний індивід, не зважаючи на станову приналежність. Цю саму тенденцію можемо спостерігати згодом в ідеалі «Січового Братства» чи у запеклій боротьбі за збереження «козацьких вольностей». Про зміст боротьби козаків проти намагань російського абсолютизму позбавити їх звичних привілеїв влучно каже Т.Г.Шевченко, коли, зображуючи спільну долю трьох сотень замордованих козаків, захованих у братській могилі, пише:
Тут пана немає Усі ми однако на волі жили, Усі ми однако за волю лягли, - Усі ми і встанем.
Щоправда, якщо говорити про масові психічні реагування пересічних українців на наступ московської монократії на їхні традиційні права і свободи, слід констатувати, що всенародного опору не було. До наведених у першому розділі причин варто додати головну - глибинно-ментальну. Справа у тому, що егалітаристські настанови політичного менталітету українства врешті-решт переважили його національно-визвольні прагнення. У свідомості більшості українського загалу егалітаризм (ідея рівності) переважав над розумінням необхідності відстоювання державної незалежності (гаранта національної свободи). Тобто традиційний український менталітет виявлявся схильним до визначення пріоритету ідеї рівності над ідеєю свободи. «Рівність замість свободи» - такий «обмін» для пересічного українця здавався якщо не цілком доречним, то і не занадто жахливим. Тим більше, що загальнонаціональні проблеми й інтереси для роз'єднаного та у масі своїй аполітичного українства дуже рідко усвідомлювалися як першочергові.
Цікаво, що подібний алгоритм мислення знайде власне продовження і у наступних генерацій українців. Тут слід згадати епізод з художнього фільму «Щорс», який відбиває типову манеру мислення українських селян у період національно-визвольних змагань 1917 - 1920 рр. «А хто нас завоює, того і будемо!» - говорить українська селянка червоноармійцям, коли ті захопили її домівку. З такими уявленнями базової маси населення дуже важко просувати вперед національну справу, адже за великим рахунком народ виявляє повну байдужість до загальнонаціонального аспекту боротьби. Натомість великої популярності набувають в Україні всілякі соціальні рухи, ідейна підойма яких у тій чи іншій мірі відповідає егалітаристським настановам національного менталітету.
І.Лисяк-Рудницький звертає у цьому контексті увагу на надзвичайну популярність у той час серед українців селянсько-анархійної течії, що її очолював відомий отаман Нестор Махно [5]. І дійсно, наочним є факт, що анархійний рух Н. Махна виступає чи не єдиним цілком українським масовим рухом, який виробляє актуальні саме для українства заклики. На жаль, гасло утворення національної держави у програмі Н.Махна було відсутнє, що з огляду на згадану логіку українських селян виглядає цілком закономірно. Проте, спостерігаємо чергове репродукування індивідуалістично-егалітаристських, консервативних, та як підсумок, анархійних настанов, які таким чином усталюються у політичному менталітеті колоніального українства. А це у свою чергу і детермінує поразку державницьких змагань українців на початку XX століття, тому що створення суверенної держави виявилося не загальнонародною справою, а метою та предметом діяльності нечисленної, розколотої української політичної еліти.
Розглядаючи інші глибинно-ментальні джерела анархійності українців, переважна більшість вчених майже одностайно називає жіночий первень української (слов'янської) психіки. Як вже зазначалося, ментальне ядро-підойма майбутнього українства формується у часи розвитку Трипільської культури (40000 - 15000 р. тому). Матріархальні традиції цього періоду знаходять подальше природне про- довження, визначаючи високе становище жінки в українському середовищі. Д.І.Дорошенко звертає увагу на конкретні історичні факти, які доволі яскраво підтверджують окреслену тенденцію: «По смерті Ігоря, вбитого деревлянами під час «полюддя», Ольга (його дружина - І.П.) якийсь час сама править державою. Вона являється прототипом пізніших гетьманш і полковниць козацької доби, які у відсутності своїх чоловіків правили краєм, видавали універсали і взагалі грали активну роль у політиці»6. О.Апанович, ніби розвиваючи спостереження Д.І.Дорошенка, підкреслює: «На покозаченій Україні жінка була рівноправною з чоловіком, навіть юридично. Чоловік ішов на Січ, на війну, а жінка - родоначальниця давала лад господарству й дітям, зберігала в часи лихоліття свою сім'ю, свій рід» [7].
Український фольклор дуже часто зображує ситуації, в яких жінка домінує над чоловіком, іноді навіть побиває його за «ледачість». Саме до жінки-матері звернена велика любов та пієтизм її дітей впродовж усього їхнього життя. Україна, земля-годувальниця, природно асоціюється у хліборобів-українців з найріднішою людиною, про що свідчать вирази: «Україна-мати», «Ненька-Україна». Характер українського патріотизму у цьому зв'язку визначається як відданість дітей матері. У релігійному житті жіночий первень виявляється у пріоритеті культу Богоматері над культом Христа-Богочоловіка.
Зовнішні прояви жіночого начала в українській психіці допомагають віднайти ключ до розуміння базових якостей національної ментальності. Напевне визначальним чинником виступає матріархальний характер української родини. Як правило, в українській сім'ї функцію виховання здійснює головним чином матір, котра постійно піклується про дітей та опікає їх. Маючи переважно жіноче виховання, дитина набуває типово жіночих рис характеру, серед яких детермінуючою є кордоцентрична емоційність.
Звідси й виникає в українському менталітеті превалювання почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність та ін.
Роль батька у виховному процесі звичайно обмежувалася в українців функцією покарання. Виступаючи дисциплінуючим вектором виховання, годувальник-батько сприймається дитиною значною мірою відчужено. Дитина мусить, скоряючись силі, слухатися, але внутрішньо протестує, прагне вирватися з-під батьківської влади. Постать батька асоціюється з владою, причому з владою як джерелом насильства. У дорослому віці людина на підсвідомому рівні репродукує негативні настанови, які сформувалися у дитинстві.
Тому влада для пересічного українця часто-густо тотожна насильству, якому можна підкорятися лише зі страху і аж ніяк не добровільно. Коли влада занепадає, нерідко наступає анархія, оскільки після смерті батька (влади) сини матері (України), керуючись егалітаристськими традиціями, намагаються не допустити один одного на звільнене місце. За українським звичаєм усі діти (сини й доньки) мають рівні права на батьківську спадщину, на відміну від російської традиції передавати всю землю старшому синові.
До факторів, що посилюють негативне сприйняття українством влади на макрорівні (тобто політичної влади), слід додати довготривале перебування у колоніальному становищі. Виявляючи власну неспроможність до суверенного державотворення, українська спільнота закономірно опинялася у залежності від більш згуртованих та потужних сусідів. На жаль, доводиться констатувати, що протягом усієї своєї історії розшматований український народ змушений був більше підкорятися іноземцям, аніж будувати власну державу. Тому для більшості поколінь українців державна влада сприймалася як щось чужинське, інородне.
Держава нерідко асоціювалася з національним та соціальним примусом. Звідси від генерації до генерації транслювався негативний стереотип у ставленні до державних справ взагалі.
Аетатистські настанови політичної ментальності українства, що виникають на підставі природної негації колоніальної влади, усталюються через відоме психічне явище перенесення, коли свідомий (чи підсвідомий) протест проти влади поневолювачів трансформується у перманентне відчуження українців від політичної влади взагалі. Сплюндрована ж національна свідомість переважної більшості сучасного українства ускладнює формування його загальної державницької свідомості.
ЛІТЕРАТУРА
1 Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал // Літопис червоної калини. - 1992. - № 6-7. - С. 7. 2 Там само. - С. 23. 3 Храмова В. До проблеми української ментальності // Українська душа. - К., 1992. - С. 31. 4 Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. - С. 54. 5 Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Історія філософії України. Хрестоматія. - К., 1993. - С. 521-541. 6 Дорошенко Д.І. Нарис історії України: В 2 т. - К.,1992. - Т.І. - С. 238. 7 Апанович О. Козацтво - ментальність українського народу // Сучасність. - 1995.- № 9. - С. 108.