Міністерство освіти і науки
Національний технічний університет України
“Київський політехнічний інститут”
Кафедра філософії
Реферат на тему:
„Філософські проблеми техніки”
Виконав:
…………………...
…………………...
Перевірив(ла):
……………………
……………………
Київ, 2011
Зміст
Вступ
.................................................................................................................3
1. Проблема співвідношення філософії науки і техніки..............................8
2. Техніко-екологічні та соціальні проблеми сучасності...........................13
3. Проблема комп’ютеризації суспільства..................................................18
4. Шляхи і перспективи розвитку техніки...................................................24
Висновки
........................................................................................................28
Список використаної літератури
..............................................................30
Вступ
Машинерія, що звитяжно розповсюджується, мучить і лякає мене. Вона підбирається повільно-повільно, як гроза. Але шлях її визначений, вона прийде і застане нас зненацька.
Йоганн Вольфганг Гете
Ціллю роботи являється дослідження філософських проблем техніки і шляхів їх розв’язання. Перші праці, що стосуються філософського розуміння проблем техніки, вийшли у світ понад сто років тому. У 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-антрополога Е. Каппа „Основи філософії техніки”, яку й прийнято вважати початком систематичного філософського опанування проблем техніки. Приблизно у той же час у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної теорії техніки, що спиралася на філософські основи й категорії. На межі XIX-XX ст. виходять праці відомого російського інженера П. Енгельмейера („Теорія творчості”, 1910 р. та „Філософія техніки”, 1913 р.), а також англійських філософів, які розробляли технічну проблематику. Однак це були окремі, розрізнені дослідження.
Філософія техніки - це одна з найбільш молодих гілок філософського знання філософія. До Другої світової війни внесок техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний технічний прогрес здавався чимось навіки даним і таким, що стверджує ідею панування людини над природою. Справжня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем техніки почалася із всесвітніх філософських конгресів у Відні (1968), у Варні (1973) та у Дюссельдорфі (1978). З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій проблематиці, почала стрімко зростати.
Проте деякі філософи нехтували філософським аналізом техніки. З технікою вони пов’язували обмежену щодо інтелектуального змісту діяльність, що не варта філософського дослідження, а філософія розглядалась ними як частина царства духу, який протистоїть практичній діяльності, заснованій на інтуїтивному вмінні робити щось. „Долею філософії стало твердження про можливість нею самою обстоювати власну субстанційність лише за умови виступу проти „техніки” у широкому її значенні”, — писав у 1963р. І. Блюменберг. Одночасно гальмувала поступ філософії техніки тенденція розглядати людину винятково як аnіmаl rаtіоnаlis (тварину раціональну), яка стверджувалася завдяки тому, що марксистська традиція, яку не сприймали на Заході, приділяла техніці як частині, так званих продуктивних сил суспільства, підвищену увагу, наголошуючи, що саме рівнем їх розвитку й визначається рівень суспільного, культурного та морального прогресу людства.
Тільки з усвідомленням суперечності між традиційною ідеєю нескінченного прогресу та близькістю меж зростання, характерною для 60-х років XX ст., філософія техніки виділяється як окрема гілка філософського знання. І як наслідок виникають і розвиваються зовсім нові науки:
а) філософія техніки, або філософія науки і техніки;
б) технікознавство;
в) комплекс технічних наук, що в Англії називаються „Technology”;
г) історія природознавства та техніки;
д) соціологія науки та техніки;
е) інженерна психологія та ін.
Зусиллями цих наук розроблено цілий комплекс філософських проблем, найбільш актуальні з них будуть розглянуті нижче.
Визначена ціль роботи викликає певні завдання, відійшовши від суто філософських суперечок про онтологічний та гносеологічний характер сучасної техніки, зосередитись на більш конкретних і нагальних проблемах техніки, що безпосередньо стосуються буття людини і суспільства, таких як: співвідношення між наукою і технікою; зростаюча складність сучасної техніки та пов’язана з цим необхідність оцінки її наслідків; наслідки застосування комп’ютерів; шляхи й перспективи розвитку техніки та ін.
Задача аналізу проблеми співвідношення науки і техніки в тій або іншій формі розглядалася в роботах Г. Беме, C. Тулміна, Г. Сколімовські, Л. Мемфорда і ін. Так Д. Сехель вважав, що „технічний прогрес, перш за все, керується розвитком емпіричного, а не теоретичного знання”. Ряд західних методологів науки, наприклад такі, як С. Тулмін і Д.Прайс, намагаються для виявлення логіки еволюції технічного застосовувати теоретичні моделі розвитку науки [20, 38]. Ця проблема була, є і буде актуальною через те, що співвідношення між наукою і технікою проявляється як динамічний процес, що постійно змінюється.
Щодо адекватної оцінки наслідків техніки і технічної діяльності, то значення цієї проблеми зростає з кожним роком. Відомо, що інженер зобов’язаний прислухатися не тільки до голосу вчених, технічних фахівців і голосу власної совісті, але і до громадської думки, особливо якщо результати його роботи можуть вплинути на здоров’я і життя людей, торкнутися пам’ятників культури, порушити рівновагу природного середовища і т. д. Коли вплив інженерної діяльності стає глобальним, її рішення перестають бути вузько професійною справою, стають предметом загального обговорення, а іноді і засудження. Ніякі посилання на економічну, технічну і навіть державну доцільність не можуть виправдати соціального, морального, психологічного, екологічного збитку, який може бути слідством реалізації деяких проектів [7].
Аналіз проблеми наслідків комп’ютеризації і створення штучного інтелекту суспільства є однією з головних у сучасній літературі з філософії техніки. У цій сфері виділяють певні напрями. Передусім, це праці про соціальні наслідки комп’ютеризації. На Заході цьому феномену присвячено сотні томів. Головна увага слід звернути на те, що із застосуванням сучасних комп’ютерних засобів докорінно змінилися всі сфери життя сучасного суспільства – від державного управління до освіти й культури. При цьому необхідно дослідити й проблеми, зумовлені цими змінами: перетворення інформації на своєрідний глобальний ресурс людства, потенційна можливість зростання відчуження людини в інформаційному суспільстві, зміни соціальних засад такого суспільства.
Також, однією з найважливіших проблем, аналізом якої варто зайнятись, є проблема шляхів і перспектив розвитку техніки. Особливість цієї проблеми пов’язана зараз зі стрімким зростанням потужних технологій. При цьому кількість людей, які зазнають впливу технічних заходів та їх вторинних ефектів, з кожним днем значно зростає. Потерпають і природні системи, що стають об’єктом людської діяльності, оскільки порушується їх рівновага, що нерідко призводить до руйнування цих систем. Ніколи раніше людина не мала таких потужних важелів, щоб бути здатною знищити життя у певній частині екологічної системи і навіть у глобальному вимірі. Докорінно змінюється і людська свідомість.
Основні напрямки розвитку філософії техніки.
Виникнувши в кінці ХІХ століття філософія техніки в процесі свого подальшого розвитку включала в себе велику палітру поглядів, які часом сходилися один з одним, а деколи грунтувалися на прямо протилежних принципах. Одні з них належать до так званого технократичному напрямку. Вони бачать в техніці визначальну, та мабуть і єдину, причину всіх соціальних змін. Подібні твердження грунтуються на принципі технократичного детермінізму. З точки зору інших техніка має свою логіку розвитку, незалежну від соціуму. Для одних майбутнє людства під впливом науково-технічного прогресу постає в райдужному світлі: техніка в процесі свого розвитку автоматично вирішить всі соціальні колізії, створить суспільство достатку, ліквідує принижує людину не творчий і фізично важка праця і забезпечить радісну творче життя. Інші, навпаки, бачать в техніці демона, який підпорядковує собі людину: ера людини зміниться ерою роботів, відбудеться інтелектуальне виродження індивідів, моральна деградація особистості. Одні погляди пов'язують прогрес техніки з розвитком науки, раціонального пізнання. Інші, навпаки, сподіваються на бога. вищий ірраціональний дух.
Філософія техніки вивчає техніку з різних сторін і виражає інтереси різних соціальних і професійних верств суспільства. Один ціннісний підхід буде у конструктора, інший у того, хто цю техніку використовує в процесі виробництва, третій у вченого, який бачить у техніці матеріалізацію наукових знань, четвертий у політика, п'ятий у релігійної людини і т.д.
Всі різноманітні аспекти і ціннісні підходи в осмисленні техніки знаходять своє інтегроване вираження у філософії техніки в порівняно молодій історії якої існують більш-менш оформлені напрями. У сучасній філософії техніки можна виділити чотири великих напрями: сцієнтистський, соціологічний, антропологічний і релігійний. Вони аналізують взаємозв'язок техніки з наукою, суспільством, людиною і вірою.
Перший напрямок - сцієнтистський (від англ. Science - наука) виникає ще в 70-х роках ХІХ століття. Техніка розглядається як практична реалізація наукових знань. Здійснюється філософський аналіз системи "наука-техніка", проводиться гносеологічне дослідження проблем техніки, технічної творчості та технічного знання. Техніка починає розглядатися як будь-який спосіб людської діяльності, що застосовує методи наукового пізнання.
Другий напрямок - соціологічний. Він аналізує взаємовідносини техніки і суспільства. Цей напрямок ділиться на два інших. Перша - техніцизм стверджує всемогутність "науковотехнічної раціональності", вдосконалення якої саме по собі повинно вирішити соціальні і політичні проблеми сучасного суспільства. Друга - антитехніцизм, що виник ще в 20-х роках ХХ століття. Техніка постає як злий геній людства, джерело всіх його бід. У залежності від конкретної соціально-політичної та економічної обстановки техніцизм і антитехніцизм послідовно змінюють один одного. Так, після другої світової війни розгортається гуманістична критика техніки, ставиться питання про кризу особистості та її долі в сучасному техніфікованому суспільстві.
Третій напрям - антропологічний (від гр.anthropos-людина). Свою проблематику цей напрямок сформулював ще в 30-і роки нашого століття. Технічне середовище розглядається як спосіб існування людини. Філософський аналіз технічної діяльності поєднується з даними антропології, психології, фізіології та інших наук, які вивчають людину. Досліджуючи техніку як необхідний атрибут людського буття, цей напрям філософії техніки часто йде по шляху біологізації техніки. Джерело будь-якої технічної творчості воно бачить виключно в діяльності людини як біологічної істоти, розглядає техніку як реалізацію якихось якостей та здібностей властивих природі. Людина таким чином технікою заповнює свою біологічну недостатність.
Четвертий напрям - релігійна філософія техніки. Він є спробою знайти в релігійній вірі порятунок від технічного песимізму. Релігійні інтерпретації техніки виникли на початку ХХ століття і з більшою активністю стали реагувати на суперечливі тенденції науково-технічного розвитку та його наслідки. Прагнучи осмислити науково-технічний прогрес з позицій християнства, цей напрям розглядає техніку як втілення надприродною сутності - бога. Будь-яка технічна система втілює універсальну "впорядкованість" природи відповідно до божественної мети. Винахід розглядається як "вільний" збіг людської ініціативи з волею бога, а технічний прогрес - як реалізація божественного інтелекту що розвивається з непохитною логічною необхідністю.
Віра в бога надає сенс людській діяльності, формує почуття відповідальності і захищає людей від можливих зловживань технікою, пробуджує у них совість.
Останнім часом іноді в ролі бога виступають прибульці з далеких світів. Еріх фон Денікін, наприклад, стверджує. що розвиток людства здійснюється за "планом", закладеним в людях "богами-астронавтами". Автори технічних винаходів, пише він, тільки вважають себе творцями. У дійсності ж самі того не відаючи вони витягають із глибин своєї генетичної пам'яті інформацію, успадковану від "богів-астронавтів". Поява нових ідей напевно було запрограмована з моменту створення людини.
У наступних розділах реферату спробуємо більш глибоко проаналізувати виділені тенденції та проблеми і представити можливі шляхи їх вирішення.
Проблема співвідношення філософії науки і техніки
У сучасній літературі з філософії техніки можна виділити наступні основні підходи до розв’язання проблеми співвідношення науки і техніки:
1) техніка розглядається як прикладна наука – лінійна модель;
2) процеси розвитку науки і техніки розглядаються як автономні, але скоординовані процеси – еволюційна модель;
3) наука розвивалася, орієнтуючись на розвиток технічних апаратів і інструментів;
4) техніка науки у всі часи переганяла техніку повсякденного життя;
5) до кінця XIX ст. регулярного застосування наукових знань в технічній практиці не було, але воно характерне для сучасних технічних наук [7];
6) technoscience – технонаука [50, 42].
Довгий час (особливо в 50-60-ті рр. ХХ сторіччя) однією з найбільш поширених була так звана лінійна модель, що розглядає техніку в якості простого додатку науки або навіть, – як прикладну науку [21, 8]. Проте ця точка зору останніми роками піддалася серйозній критиці як дуже спрощена. Така модель взаємовідношення науки і техніки, коли за наукою визнається функція виробництва знання, а за технікою – лише його застосування, вводить в оману, оскільки стверджує, що наука і техніка представляють різні функції, що виконуються одним і тим же співтовариством [7].
Наприклад, О. Майер вважає, що межі між наукою і технікою довільні. У термодинаміці, аеродинаміці, фізиці напівпровідників, медицині неможливо відділити практику від теорії, вони сплетені тут в єдиний предмет. І вчений, і технік, „застосовують одну й ту саму математику, можуть працювати в однакового виду лабораторіях, у обох можна побачити руки брудні від ручної праці”. Багато вчених зробили внесок в техніку (Архімед, Галілей, Кеплер, Гюйгенс, Гук, Лейбніц, Ейлер, Гаус, Кельвін), а багато інженерів стали визнаними і знаменитими авторитетами в науці (Герон Александрійський, Леонардо да Вінчі, Стевін, Геріке, Уатт, Карно). Майер вважає, „що практично застосовного критерію для розрізнення науки і техніки просто не існує” [7].
Іноді вважають, що головна відмінність між наукою і технікою – лише в широті кругозору і в ступені спільності проблем: технічні проблеми більш вузькі і більш специфічні. Проте насправді наука і техніка складають різні співтовариства, кожне з яких по різному усвідомлює свої цілі і систему цінностей [21, 20].
Така спрощена лінійна модель технології як прикладної науки, тобто модель, що постулювала лінійну, послідовну траєкторію, – від наукового знання до технічного відкриття і інновації – більшістю фахівців визнана сьогодні неадекватною.
З іншої точки зору, процеси розвитку науки і техніки часто розглядаються як автономні, незалежні один від одного, але скоординовані. Тоді питання їх співвідношення розв’язується так:
а) вважають, що наука на деяких стадіях свого розвитку використовує техніку інструментально для отримання власних результатів, і навпаки –буває так, що техніка використовує наукові результати в якості інструменту для досягнення своїх цілей [11, 40];
б) висловлюється думку, що техніка задає умови для вибору наукових варіантів, а наука у свою чергу – технічних. Останнє називають еволюційною моделлю [40].
Перше твердження підкреслює той факт, що уявлення про техніку просто як про прикладну науку повинна бути відкинута, оскільки роль науки в технічних інноваціях має відносне, а не абсолютне значення. Тобто, технічний прогрес керується перш за все емпіричним знанням, отриманим в процесі іманентного розвитку самої техніки, а не теоретичним знанням, привнесеним в неї ззовні науковим дослідженням [7].
Наприклад, американський філософ техніки Г. Сколімовські розділяє науковий і технічний прогрес. На його думку, методологічні чинники, що мають значення для зростання техніки, абсолютно відмінні від тих чинників, які важливі для зростання науки [29].
Ця позиція, яка акцентує лише емпіричний характер технічного знання, є не менше односторонньою. Абсолютно очевидно, що сучасна техніка немислима без глибоких теоретичних досліджень, які проводяться сьогодні не тільки в природних, але і в особливих – технічних – науках.
В еволюційній моделі співвідношення науки і техніки виділяються три взаємозв’язані, але самостійні сфери: наука, техніка і виробництво. Внутрішній інноваційний процес відбувається в кожній з цих сфер по еволюційній схемі [7].
На думку Стефана Тулміна, нова ідея в техніці часто веде, як і в науці, до появи абсолютно нової технічної дисципліни. Техніка розвивається за рахунок відбору нововведень із запасу можливих технічних варіантів. Проте, якщо критерії відбору успішних варіантів в науці є головним чином внутрішніми професійними критеріями, в техніці вони часто будуть зовнішніми, тобто для оцінки новацій в техніці важливі не тільки власне технічні критерії (наприклад, ефективність або простота виготовлення), але і – оригінальність, конструктивність і відсутність негативних наслідків, соціально-економічні чинники, власні орієнтири інженерів [50, 37].
Юдін наголошує, що для опису взаємодії трьох автономних еволюційних процесів справедлива така схема: створення нових варіантів (фаза мутацій) – створення нових варіантів для практичного використовування (фаза селекції) – розповсюдження успішних варіантів усередині кожної сфери на більш широку сферу науки і техніки (фаза дифузії і домінування) [50, 39].
Таким чином, в даному випадку філософи науки намагаються перенести моделі динаміки науки на пояснення розвитку техніки. Проте, така процедура, ще вимагає спеціального обґрунтування.
Згідно третьої, вказаної вище, точки зору, наука розвивалася, орієнтуючись на розвиток технічних апаратів і інструментів, і є рядом спроб дослідження способу функціонування цих інструментів [7].
Це твердження частково вірно, оскільки прогрес науки залежав в значній мірі від винаходу відповідних наукових інструментів. Причому багато технічних винаходів було зроблено до виникнення експериментального природознавства, наприклад, телескоп і мікроскоп, а також можна стверджувати, що без допомоги науки були реалізовані визначні архітектурні проекти. Без сумніву, прогрес техніки прискорюється наукою; вірно також і те, що „чиста” наука користується технікою, тобто інструментами. Але це ще не означає, що розвиток науки визначається розвитком техніки. До сучасної науки, скоріше застосовують протилежне твердження [21, 13].
Четверта точка зору піддає сумніву попередню, стверджуючи, що техніка науки, тобто вимірювання і експеримент, у всі часи переганяла техніку повсякденного життя[7].
Цієї точки зору дотримувався А. Койре. Він підкреслював, що Галілей і Декарт ніколи не були людьми ремісничих або механічних мистецтв і не створили нічого, окрім розумових конструкцій. Не Галілей вчився в ремісників на венеціанських верфях, навпаки, він навчив їх багато чому. Він був першим, хто створив перші дійсно точні наукові інструменти – телескоп і маятник, які були результатом фізичної теорії. При створенні свого власного телескопа Галілей не просто удосконалив голландську підзорну трубу, а виходив з оптичної теорії, прагнучи зробити невидиме спостережуваним, з математичного розрахунку, прагнучи досягти точності в спостереженнях і вимірюваннях. Вимірювальні інструменти, якими користувалися його попередники, були в порівнянні з приладами Галілея ще ремісничими знаряддями [10, 42].
Приблизно таку ж точку зору виказував Луіс Мемфорд: „Спочатку ініціатива виходила не від інженерів-винахідників, а від вчених... Телеграф відкрив Генрі, а не Морзе; динамо – Фарадей, а не Сименс; електромотор – Ерстед, а не Якобі; радіотелеграф – Максвел і Герц, а не Марконі і Де Форест...” [19]. Перетворення наукових знань в практичні інструменти, з погляду Мемфорда, було простим епізодом в процесі відкриття.
Ця точка зору також є односторонньою. Добре відомо, що ні Максвел, ні Герц, не мали на увазі технічних додатків розвинутої ними електромагнітної теорії. Герц ставив наукові експерименти, що підтвердили теорію Максвела, а не конструював радіоприймальну або радіопередавальну апаратуру, винайдену пізніше. Вірно, проте, що ця робота була пов’язана з серйозними систематичними науковими (точніше, науково-технічними) дослідженнями. В той же час технологічні інновації зовсім не обов’язково є результатом руху, що починається з наукового відкриття [21, 6].
Найбільш реалістичною і історично обґрунтованою точкою зору є та, яка стверджує, що аж до кінця XIX століття регулярного застосування наукових знань в технічній практиці не було, але це характерно для технічних наук сьогодні [7].
Техніка велику частину своєї історії була мало пов’язана з наукою; люди могли робити і робили пристрої, не розуміючи, чому вони так працюють. У той же час природознавство до XIX століття вирішувало в основному свої власні завдання, хоча часто відштовхувалося від техніки. Інженери, проголошуючи орієнтацію на науку, в своїй безпосередній практичній діяльності рідко керувалися нею. Після багатьох століть такої „автономії” наука і техніка з’єдналися в XVII столітті, на початку наукової революції. Проте лише у XIX столітті ця єдність приносить свої перші плоди, і лише в XX столітті наука стає головним джерелом нових видів техніки і технології [2].
Новітній тип взаємин науки і технології, отримав назву technoscience – технонаука. Взаємини науки і техніки в цьому симбіозі внутрішньо суперечливі. З однією сторони, наука виступає як генератор нових технологій, і через стійкий попит на них наука користується визначеною, і часом вельми щедрою, підтримкою[50, 42].
З іншого боку, виробництво нових технологій визначає попит на науку визначеного, навіть, обмеженого типу, так що багато можливостей науки при такому використанні залишаються нереалізованими. Від науки не потрібно ні пояснення, ні розуміння речей – достатньо того, що вона дозволяє ефективно їх змінювати.
Це дозволяє розуміти пізнавальну діяльність включаючи і наукову, як діяльність в деякому розумінні підлеглу практичному перетворенню, зміні навколишнього світу і людини. Тим самим нагадаємо, відкривається можливість для переосмислення, співвідношення науки і технології, що склалося раніше. Якщо традиційно це співвідношення розумілося як технологічний додаток до застосування виробленого наукового знання, то тепер виявляється, що сама діяльність по отриманню знання „вбудовується” в процеси створення і вдосконалення тих або інших технологій [50, 43].
Цікаво не тільки те, як подібні трансформації відбуваються в реальності, але й те, як вони осмислюються. На поверхні все неначебто залишається по-старому: проголошується, що наука – це сила технологічного прогресу, що веде її, у свою чергу, використовує досягнення науки. На цьому тлі, втім прокидається усвідомлення того, що так звана прикладна наука займається тими проблемами, які диктуються саме розвитком технологій, при цьому і по кількісним масштабам, і по забезпеченню, і по соціальному визнанню така „обслуговуюча” наука стає визначальною[50, 43].
З розвитком науки формується дві взаємозв’язані тенденції, які знаменували початок діалектичного підходу до аналізу проблеми співвідношення науки і техніки. Суспільне виробництво створює матеріально-технічну базу для розвитку і застосування наукових знань. В той же час наука з потенційної продуктивної сили перетворюється на виробництві в ефективний засіб його розвитку. У даний час в найбільш розвинутих країнах вона стала безпосередньою продуктивною силою.
Матеріальне виробництво, техніка, потреби практики постійно ставлять перед наукою все нові і нові задачі, що вимагають свого вирішення. Визначаючи тематику вирішуваних проблем, науці надають спрямованого розвитку, створюють базу для технічної оснащеності. У свою чергу. наука прогнозує розвиток виробництва, указує найбільш ефективні шляхи його удосконалення. Технічна потреба, що виникає в суспільстві, просуває науку вперед більш продуктивно, ніж думки вченого, не підкріплені практикою. Але до цього положення треба підходити не догматично. В безперервному ланцюзі соціального руху наслідок в подальшій ланці може стати причиною [12].
Отже, підсумовуючи вище сказане, спрощена лінійна модель співвідношення науки і техніки на сьогоднішній день є неадекватною. Позиція, яка підкреслює лише емпіричний характер технічного знання, є не менше односторонньою. Еволюційна модель є більш досконалим рішенням цієї проблеми, але над її обґрунтуванням необхідно ще попрацювати. Точка зору про те, що наука розвивалася, орієнтуючись на розвиток технічних апаратів і інструментів, є також надто банальною і, навіть, не доводить, що розвиток науки визначається розвитком техніки. Твердження, що техніка науки у всі часи переганяє техніку повсякденного життя не є істиною, бо технологічні інновації зовсім не обов’язково є результатом руху, що починається з наукового відкриття.
І лише застосування діалектики для вирішення цієї проблеми дає плідні результати, які складно піддати сумніву. Наука і техніка створюють діалектичну єдність – технонауку, в якій їх співвідношення може змінюватися в залежності від ситуації, що складається під впливом багатьох чинників – соціальних, історичних, географічних, екологічних та ін.
Техніко-екологічні та соціальні проблеми сучасності
Початкова ціль інженерної діяльності – служити людині, задоволенню її бажань і потреб. Проте сучасна техніка часто використовується в шкоду людині і навіть людству в цілому. Це стосується не тільки використання техніки для цілеспрямованого знищення людей, але також повсякденної експлуатації інженерно-технічних пристроїв. Якщо інженер і проектувальник не передбачили те, що, разом з точними економічними і чіткими технічними вимогами експлуатації, повинні бути дотримані також і вимоги безпечного, безшумного, зручного, екологічного застосування інженерних пристроїв, то із засобу служіння людям техніка може стати ворожою людині і навіть піддати небезпеці саме існування її на Землі. Ця особливість сучасної ситуації висуває на перший план проблему етики і соціальної відповідальності інженера і проектувальника перед суспільством і окремими людьми [7].
Проблеми негативних соціальних і інших наслідків техніки, проблеми етичного самовизначення інженера виникли з самого моменту появи інженерної професії. Леонардо та Вінчі, наприклад, був стурбований можливим небажаним характером свого винаходу і не схотів розголошувати ідею апарату підводного плавання – „через злу природу людини, яка могла б використати його для здійснення вбивств на дні морському шляхом потоплення судів разом зі всім екіпажем”. Ще раніше – в XV сторіччі – люди вже були стурбовані тим, які соціальні проблеми принесе з собою нова техніка. Наприклад, в акті Кельнського міської ради (1412 р.) було записано наступне: „До нас з’явився Вальтер Кезінгер, що пропонує побудувати колесо для прядіння і кручення шовку. Але порадившись і подумавши рада вирішила, що багато з тих в нашому місті, хто годується цим ремеслом, загинуть тоді. Тому було постановлено, що не треба будувати і ставити колесо ні тепер, ні коли-небудь згодом”. Звичайно, подібні рішення гальмували технічний і економічний прогрес, приходили в суперечність з вимогами ринкової економічної системи, що народжується. Проте сьогодні людство знаходиться в принципово новій ситуації, коли неувага до проблем наслідків упровадження нової техніки і технології може привести до незворотних негативних результатів для всієї цивілізації і земної біосфери. Крім того, ми знаходимося на тій стадії науково-технічного розвитку, коли такі наслідки можливо і необхідно, хоча б частково, передбачити і мінімізувати вже на ранніх стадіях розробки нової техніки. Перед можливістю цілком реальної екологічної катастрофи, що може бути результатом технологічної діяльності людства, необхідне переосмислення самого уявлення про науково-технічний і соціально-економічний прогрес [7].
Оцінка техніки означає планомірний, систематичний, організований захід, який аналізує стан техніки і можливості її розвитку; оцінює безпосередні і опосередковані технічні, господарські, в плані здоров'я, екологічні, гуманні, соціальні і інші наслідки цієї техніки і можливі альтернативи; виказує думку на основі певної мети і цінностей або вимагає подальших задовольняючих цим цінностям розробок; виробляє для цього дієві і творчі можливості для створення умов для ухвалення обґрунтованих рішень і у разі їх ухвалення відповідними інститутами для реалізації [18, 23].
Оцінка техніки мала б враховувати соціально значущі наслідки другого і третього порядку для масштабних технічних проектів. Але традиційні інженерні методи і критерії тут непридатні. Техніка сама по собі ціннісно нейтральна і не може бути ні поганою, ні доброю. Наприклад, чим є сам по собі автомобіль: предметом гордості й престижу, який забезпечує людині вільне пересування, чи чотириколісним монстром, який вбиває людей та отруює атмосферу? Відповідь на це запитання не можна дати на основі жодного з методів, жодної з інженерних дисциплін, її не можна отримати апріорно й раціонально, бо вона цілком залежить від переліку базових цінностей, на яких ґрунтуватиметься [16].
Якості й характеристики, які людська свідомість пов’язує з технічним об’єктом, більше залежать від свідомості, ніж від особливостей об’єкта. А тому вторинні наслідки технічної інновації визначаються не так якостями самого проекту, як ціннісними характеристиками. При цьому питання про ціннісну навантаженість запланованої інновації стає надзвичайно важливим [2].
Оскільки неможливо передбачити зміни ціннісних орієнтацій майбутніх поколінь, то неможливо й гарантувати, що навіть найкраще рішення, прийняте сьогодні, буде таким і для нащадків [16].
Іншими словами, постає головне для цієї проблематики питання: що є визначальним для розвитку у парі „суспільство – техніка” і що є детермінантою прогресу? Однозначної відповіді на це питання не існує. Серед різних точок зору в філософії техніки виокремлюють передусім моделі детермінізму в соціальному й технологічному розвитку людського суспільства, поділяють на дві великі групи: моделі „технологічного” і моделі „ціннісного” детермінізму [16].
Різноманітні форми технологічного детермінізму набули значної популярності передусім у марксистській концепції. К. Маркс започаткував таке розуміння історичного процесу, в якому визначальним є рівень розвитку продуктивних сил, що зумовлює рівень виробничих відносин. Відтак запроваджується поняття „спосіб виробництва”, який визначає „формацію”. Специфічним тут є розуміння технічного процесу як незалежного не лише від індивіда, а й від суспільства загалом. Саме перебігом цього процесу визначаються всі соціокультурні зміни, що відбуваються в суспільстві. Дії людей розглядаються як цілком вільні, а не спонтанні. Вони обмежені переліком засобів, який пропонує їм існуюча в певному суспільстві технологія. І напевно, в цьому прихильники технологічного детермінізму, до яких Ф. Рапп відносить таких відомих філософів, як Ж. Еллюль, Г. Маклюен, А. Хабермас, Г. Маркузе, Т. Адорно, мають рацію [25].
Прихильники моделі ціннісного детермінізму слушно зазначають, що розвиток техніки не є процесом, який підпорядковується необхідності законів фізичного світу. Техніка розвивається на основі свідомої діяльності людей і завдяки цій діяльності. А діяльність людини детермінується аксіологічно. Отже, розвиток техніки визначається вільним вибором цінностей стосовно світу технічної дії. Такий вибір можна тлумачити як граничний моральний акт, що не зводиться до зовнішніх обставин [25].
Істотними труднощами в цій моделі технологічного розвитку є те, що магістральні напрями розвитку сучасної техніки не залежать від соціальних, політичних систем, а також від панівних у суспільстві релігій з їх розвинутими ціннісними системами. Таким чином, модель ціннісного детермінізму має таке ж обмежене застосування, як і модель технологічного детермінізму.
Існують і інші підходи до оцінки феномену техніки і її наслідків в розвитку сучасної цивілізації. За класифікацією К. Ясперса, у другій половині XX ст. сформувалися три позиції щодо оцінки техніки:
1) Оптимістична оцінка розвитку техніки резюмована в різних варіантах концепції технократизму, що її започаткував американський дослідник Т. Веблен. Вихідну тезу можна сформулювати так: техніка сама здатна нейтралізувати або й подолати ті негативні наслідки, які несе людству її розвиток і поширення. Тобто технічні системи створюють засоби і передумови поступової гармонізації життя і процесів у суспільстві [51];
2) Песимістичний напрям оцінки техніки дістав назву технофобії – жаху перед технікою. Базується на тому, що інженерна діяльність носить руйнівний характер. Головним негативним наслідком панування сциентистско-технократичного світогляду є формування культу людини-споживача, тобто антропоцентризм і, як наслідок – споживацьке відношення до природи, сприйняття її тільки як ресурсу, джерела матеріальних благ. Практична реалізація технократичного мислення веде до екологічної кризи [47], і перетворення самої людини на елемент технічних пристроїв. Прихильники такої оцінки наводять аргументи і роблять висновок про марність очікування добра від розвитку науки і техніки;
3) Нарешті, нейтральну оцінку науково-технічного розвитку можна передати словами К. Ясперса: „Одне, в усякому разі, очевидно: техніка – лише засіб, сама собою вона не є ні доброю, ні поганою. Усе залежить від того, що з неї зробить людина, чому вона служитиме, в які умови людина її поставить”[51].
Також у даному розділі ми хотіли б зупинитися на тих практичних змінах в структурі сучасної інженерної діяльності і соціальних механізмах її функціонування, які, хоча б частково, дозволяють суспільству контролювати наслідки технічних проектів в осяжному майбутньому.
Наслідки розвитку атомної енергетики, як наслідки чорнобильської катастрофи, не завжди можливо передбачити. Але необхідно, хоча б намагатися це зробити по відношенню до нових проектів, проводити відповідні дослідження, вислуховувати думки опозиціонерів ще до ухвалення остаточного рішення, створити правові механізми, регулюючі всі ці питання [47]. Розглянемо як цю проблему вирішують найбільш передові країни США і ФРН.
У 1966 р. підкомісія Конгресу Сполучених Штатів Америки по науці, дослідженню і розвитку, підготувала доповідь про безпосередні і побічні наслідки технологічних інновацій. У 1967 р. голова цієї підкомісії представив проект закону про створення „Ради по оцінці техніки”. Після численних дискусій, консультацій, критики різних варіантів законопроекту 13 вересня 1972 р. президент США підписав закон про оцінку техніки (Technology Assessment Act). Закон, зокрема, передбачав створення Бюро за оцінкою техніки (Office Technology Assessment – OTA) при Конгресі США, заванням якого стало забезпечення сенаторів і конгресменів об’єктивною інформацією в даній області. Одночасно в самому Конгресі була створена Рада по оцінці техніки (Technology Assesstment Board – TAB), до складу якої ввійшли 6 конгресменів і 6 названих президентом сенаторів, причому з явним наміром створити незалежний від виконавчої влади орган. Разом з ним закон передбачав створення Дорадчого органу за оцінкою техніки (Technology Assessment Council), в який ввійшли десять представників громадськості, названих TAB, і який виконує консультаційні функції. Закон 1972 року свідчив: „Головним завданням Бюро повинно стати вироблення на ранніх етапах вказівок на можливі позитивні або негативні наслідки застосування техніки, а також збір і забезпечення подальшої інформації, яка могла б підтримати Конгрес у прийнятті і координації рішень. У якості однієї з основних конструктивних задач OTA формулюється завдання раннього попередження негативних наслідків техніки”.
У Німецькому Бундестагу аналогічна комісія (Enquete-Komission „Technikfolgenabschtzung”) для оцінки наслідків техніки і створення рамкових умов технічного розвитку була створена в 1986 р. з акцентом на обговорення проблем охорони навколишнього середовища. Пізніше на основі парламентської Ухвали було створено Бюро за оцінкою наслідків техніки Німецького Бундестага – на базі відділу прикладного системного аналізу Центру ядерних досліджень Карлсруе, в якому працює міждисциплінарна група вчених, – представників природних, суспільних і технічних наук. Задача Бюро, зокрема, полягає в поліпшенні інформаційної підтримки ухвалюваних рішень і інтенсифікації взаємодії між парламентом, наукою і суспільними групами [7].
Технічні результати завжди повинні прив’язуватися до дій і намірів фактичних носіїв цих дій – конкретних людей. У технічному розвитку повинна бути свобода вибору, бо проблема отримує етичний сенс лише там, де є діалектика інтересів де є можливість вибору. Зважування „за і проти” повинно відбуватися при вільному виборі. При цьому суб’єктом вибору повинна бути не організація, проектний інститут чи міністерство, яке оцінюють з точки зору економічної вигоди, а широка громадськість інформована про ті альтернативи, що в даний час піддаються обліку [22].
Як бачимо, з методологічної точки зору, перший підхід до оцінки наслідків техніки через моделі ціннісного і технологічного детермінізму має обмежене застосування. Інша трійка підходів до оцінки техніки, яку запропонував Ясперс, може дати позитивні результати лише при їх діалектичному використанні.
Щодо практичної реалізації процесу оцінки наслідків техніки у нашій країні, необхідним є створення відповідних органів виконавчої влади, підготовка фахівців широкого профілю, що володіють не тільки науково-технічними і природнонауковими, але і соціально-гуманітарни
Проблема комп’ютеризації суспільства
Ключовим моментом появи цієї проблеми стало створення персонального комп’ютера, який стрімко витіснив громіздкі і погано керовані ЕОМ минулого. Сучасні технології підходять все ближче до людини, радикально змінюючи стиль його життя і те, як і що вона бачить в світі і як взаємодіє з світом.
Варто звернути увагу на наступне. Якщо на початку і середині минулого сторіччя технічна потужність людини асоціювалася раніше всього з циклопічними розмірами його творінь, таких, як гідроелектростанція, атомохід, крокуючий екскаватор, гігантські електронно-рахункові машини, то в наші дні найбільш характерні символи технічного прогресу відповідні людині. До їх числа відноситься і різноманіття, що швидко розростається, інформаційних технологій, які реалізуються в масштабах персонального комп’ютера. Нові технології виявляються тепер таким товаром, який орієнтований на масовий попит [50, 45].
На думку Д. Белла, саме комп’ютерна техніка разом з іншими сучасними засобами перероблення інформації здатна призвести до революційних змін у суспільстві й відкрити нову еру в добробуті і взаєминах між людьми. Але водночас швидкий темп змін у сфері виробництва ставить неабиякі вимоги перед духовним розвитком суспільства Д. Белл закликає до „інтелектуальної мобілізації”, щоб не спасувати перед валом технічних досягнень [2].
Дж. Гелбрейт і деякі інші філософи та соціологи висунули тезу про те, що кожна історична епоха має свої провідні засоби технічно-виробничої діяльності, опанування якими вирішує долю суспільного поступу. В архаїчному суспільстві такий засіб – це земля й людина (звідси – масові переселення народів); в індустріальному суспільстві – засоби енергетики, у постіндустріальному – інформаційні засоби. У цьому суспільстві той, хто володіє інформацією, володіє всім [2].
Комп’ютеризація та інформаційна технологія суттєво змінюють структуру та динаміку розвитку суспільства. По-перше, вони, за слушним висновком Ж.-П. Кантена, призводять, з одного боку, до розречевлення діяльності. Якщо досі стосунки між людьми опосередковували речі, то тепер на перший план виходить пряма комунікація. У сфері виробництва дії людини дедалі більше починають пов’язуватись з оперуванням знаково-символічними формами, а не матеріальними масами. Зрозуміло, що при цьому зростає роль інтелектуальних чинників. З іншого боку, іде ускладнення діяльності у зв'язку із збільшенням у ній питомої ваги інтелекту і, отже, – питомої ваги особи [2].
У процесі комп’ютеризації суспільства „виникає особливий ефект відео- і аудіоприсутності, створюється абсолютно нова інформаційна культура побуту, дозвілля і спілкування. З’являється до того немислима перспектива освіти, перекваліфікації і персонального засвоєння інформації” [46].
Якщо узагальнити всі вказані процеси, ця загальна проблема є надзвичайно комплексною і включає цілий ряд конкретних проблем, що викликані певними тенденціями у процесі комп’ютеризації суспільства.
Першу тенденцію можна сформулювати так: комп’ютеризація веде не просто до збільшення об’єму інформації, до створення мереж, станції, баз даних і знань, але і до принципово нових технологій, нової культури, нового типу суспільства [2].
Ця тенденція породжує проблему створення баз знань, у більш загальному розумінні – таких машинних систем, які б працювали із знаннями: виділяли їх, класифікували, перетворювали, кодували без істотної втрати сенсу, кодували контексти знань і основні способи їх використання, відновлювали після машинної обробки знання в живій природній формі і т.д. [2].
Адже реальне знання має не тільки значення, але і сенс, не один контекст і область вживання, а множина в розвинутій формі об’єднується в теорії, обґрунтовується у філософії і методології, має особливі форми існування і т.д. „Тут – пише Ю.А. Шрейдер, – мова йде про подолання все того ж бар’єра між особистим знанням та інформацією” [46].
Паралельно виникає проблема комп’ютерної етики, що пов’язана із загрозою таємницям приватних осіб і захистом корпоративних секретів – інституційним автоматизованим управлінням, що гарантує недоторканність приватних таємниць, і незаконним вторгненням сторонніх в автоматизовані бази даних і мережі [18].
Також, використання комп’ютерної техніки в області ухвалення рішень ставить питання про відповідальність. Тут річ полягає у тому, що певні типи інформаційних технологій настільки складні, що їх у принципі не в змозі зрозуміти або навіть піддати перевірці самі їхні проектувальники [18].
Друга тенденція – комп’ютеризація сприяє формуванню особливого середовища, що отримало сьогодні назву інформаційне. Ю.А. Шрейдер правильно відзначає, що „поки інформаційне середовище розглядається тільки з погляду інформації, що зберігається і циркулює ним, воно виступає як об’єкт техніки, що служить певній людській меті, виступаючій по відношенню до цієї техніки як зовнішні умови функціонування. Як тільки це середовище починає розглядатися як засіб комунікації (ні в якому разі не зводиться до передачі фактичних відомостей, пов’язаних з передачею думок, наказів, обіцянок, гіпотез, питань і т.д.), то воно виступає як невід’ємний фрагмент культури і повинне досліджуватися в цій якості. Комунікаційна концепція розглядає інформаційне середовище і входить в нього в якості компонентів інформаційні системи як засіб передачі знань і, взагалі, обміну повідомленнями різного статусу, тобто як засіб, що дозволяє здійснювати соціокультурні функції, – свого роду технічний протез у сфері культури” [46].
Але інформаційне середовище може бути визначене не тільки як засіб, що дозволяє здійснити соціокультурні функції, а також як система соціокультурних умов (економічних, соціальних, організаційних, ментальних і т.д.), що впливають на створення, розповсюдження і використовування інформації.
Третя тенденція – перехід від можливостей використання контрольованої іншими інформації до самостійного володіння, створення, вільного оперування з інформацією. „Потрібно, – пише Ф. Майор – щоб не нас інформували і направляли, а щоб ми – кожний з нас – самі себе інформували і направляли. Йдеться про володіння інформацією, про наявність правильного виборчого доступу до неї, про розуміння інформації і про відповідне її використання, тому що інакше наступає вельми небезпечний стан „інформаційного неуцтва”. І нарешті, про створення інформації... Яскравою помітною здатністю людини є його уміння створювати інформацію” [28].
Не менше важлива тенденція – зростання всіх форм рефлексії в області комп’ютеризації, розуміння і усвідомлення проблем, що постають в ній. Ось приклад кількох таких важливих проблем.
Перша проблема – поява в результаті комп’ютеризації ряду небажаних наслідків, які необхідно враховувати. „Новітня інформаційна техніка, – пише Н.Р. Мюллерт, – дозволяє не тільки підключитися до кожного, але і вимкнути кожного з процесів життя, діяльності і мислення” [35].
Серед негативних наслідків комп’ютеризації, які перераховує К. Хессинг, варто звернути увагу на „автоматизацію” людини, „стандартизацію”, „лавинність інформації”, „елітність знання”, „посилення владних функції завдяки знанням”, „зникнення багатьох професії”, „посилення взаємозалежності”, „уразливість великих систем” [2]. Ю.А. Шрейдер указує ще один результат – „комп’ютерний синдром”. Штучний комп’ютерний світ, помічає він, здатний задовольнити багато потреб людини в умовах відсутності серйозного конфлікту з реальністю аж до ілюзії особистого безсмертя як збереження власної індивідуальності в результаті взаємодії з комп’ютером. Небезпека тут полягає саме в схожості „комп’ютерного світу” і дійсності, яка створює ризик повної втрати зв’язку людини з дійсністю і забуття критеріїв реальності того, що відбувається [46].
У таких умовах при загальному домінуванні проектно-технічного розуму і штучної реальності, людина прирікається на прагматизм, на надмірну раціоналізацію [20, 49].
Друга проблема – це створення штучного інтелекту або розробка таких пристроїв, принципів і програм, які б дозволяли працювати з візуальними образами і знаннями. І перше, і друге припускає не просто кодування і декодування інформації, а також алгоритмізацію процесів, але і розробку принципів машинного розуміння, читання, осмислення. Складність же розв’язання цієї проблеми важко переоцінити [16].
Можливості сучасних технічних систем в обчисленні, розпізнаванні образів, перекладі, цілеспрямованій поведінці такі значущі, що потребують перегляду традиційної межі між людським духом і машиною [25].
Реакція філософів на цю проблему складається з констатації того, що навіть за найточнішого моделювання сутнісні риси людини зникають при спробах їхнього відтворення в комп’ютерній програмі. Однак традиційним є й контраргумент про невичерпні можливості розвитку апаратних засобів і програмного забезпечення, які невдовзі зроблять таке відтворення можливим.
Сучасні програмні засоби спроможні не тільки навчатися та самонавчатись, а й здатні до так званої інтерактивної поведінки й корекції помилок, до самостійного пошуку та отримання інформації. Така поведінка може розглядатися як свідома, що само по собі спричиняє певні труднощі.
До більших проблем може призвести філософська інтерпретація поведінки інших програм – комп’ютерних вірусів, здатних до свавільного копіювання (розмноження), а також до зовсім інших дій, незалежних від волі людини, іноді – й усупереч їй [2].
З іншого боку, машина чи програма створюються людиною і в цьому сенсі є відображенням мети, яка попередньо поставлена людиною і для реалізації якої ця програма мала виконуватися. У такому разі здатність програми до цілеспрямованої поведінки визначається її творцем.
Врешті-решт питання про можливість створення штучного інтелекту, який був би рівним або навіть переважав людський розум, зводиться до традиційного філософського питання про природу людського розуму взагалі. Без його вирішення навряд чи можливе створення штучного інтелекту. В цьому контексті Г. Дрейф, зазначає: „Те, що ми дізнаємося про межі розуму комп’ютера, засвідчить нам багато й про людський інтелект”. Відомий польський письменник-фантаст і філософ С. Лем запропонував незвичне вирішення цієї дилеми, припустити, що магістральним шляхом розвитку для комп’ютерів буде моделювання не інтелекту, а інстинктів і тропізмів. На його думку, розвиток штучного інтелекту суперечить одній із головних домінант усього технічного прогресу принципу доцільності [15]. І оскільки більшість цілей, які постали перед розробниками сучасних інформаційних систем, можуть бути досягнуті без звернення до принципу штучного інтелекту, остільки створення самого штучного інтелекту стає другорядним завданням.
Отже, сама постановка проблеми про наслідки створення штучного інтелекту є не досить коректною. Але відповідь на питання, чи здатні машини до самостійного мислення, ще довго бентежитиме думку філософів.
Третя проблема – поширення песимістичного ставлення до процесу комп’ютеризації та його наслідків. Комп’ютерна техніка не зробить людину ні розумнішою, ні щасливішою, а радше ще більше незахищеною і безпорадною, нездатною протистояти життєвим негараздам [16, 19].
У філософії все частіше ставиться питання про зміну характеру пізнавального відношення людини до світу, виражається в абсолютизації структурно-функціональних, формально-логічних і модельних підходів в науковому пізнанні, використовуванні інтелектуально-інформаційних систем в техніці, розробці претендуючої на універсальність філософської структуралістської системно-структурної методології (К. Леві-Стросс) і неораціоналістичної „системної філософії” (Е. Ласло, М. Бунге) в гуманітарному знанні [20, 47].
При цьому виявлена проблема деградації суб’єкта пізнання умовах, коли інформація знаходить риси особливого роду, невідповідній людині, самодіяльній і самодостатній, знаково-символічній реальності [20, 48].
Бездушний, занурений в себе раціоналізм технічної орієнтації загрожує нам втратою коріння, коли людина вбудовується в чужі йому процеси, які він не в силах зупинити. Формується охоплююча його тотальність буття, сили, які постійно вимагають до себе людину, нав’язують їй безперервним потоком хвилинні необхідності, сковують нашу волю і здатність ухвалювати рішення самостійно [20, 50].
Тим самим, людина може саме мислення обмежити змістом простої життєдіяльності, уподібнюючись тварині, зануреній в текучість даного моменту, здійснюючій технологічність життя в якості інстинктивного досвіду і простого органічного процесу [20, 50].
Четверта проблема – необхідність вирішувати проблеми комп’ютеризації одночасно як на світовому, так і на національному рівнях. Ось, наприклад, як стоїть ця проблема в нашій країні. В даний час проблеми розвитку інформації в нашій країні розуміються переважною більшістю дослідників і розробників як передача нам західних інформаційних технологій, розвиток по західному зразку обчислювальної техніки, засобів зв’язку, станцій, мереж, банків даних і знань.
Частковим розв’язком даної проблеми є встановлення балансу трьох рівнів розвитку – світового, національного і регіонального. Йдеться про те, що підключення до світового рівня розвитку (в області засобів комунікації, інформаційної технології, інтелектуального забезпечення і т.д.) не повинне означати згортання національних і регіональних зусиль в цій області. Навпаки, певні самостійні напрями розвитку у сфері інформатизації в країні і віддалених її регіонах повинні бути підтримані всіма доступними силами (фінансами, політикою, матеріальними засобами і т.д.). „Тільки стимулювання національних досліджень, – пише Ф. Майор, – Розумне використання ресурсів і координації зусиль державного і приватного секторів, а також структурні зміни, направлені на підвищення рентабельності залучених засобів можуть протистояти негативному сальдо технологічно!” [28].
Необхідно пройти всі основні етапи розвитку. Як пише А.І. Ракитов, нам належить стартувати практично з нульового рівня при украй слабій вітчизняній комп’ютерній і телекомунікаційній індустрії, то задачі, що підлягають розв’язанню можуть виявитися посильними для нас тільки за умови ретельного всестороннього осмислення практичних і теоретичних методів їх вирішення. Справа не просто і створенні нової комп’ютерної техніки, а в розвитку певних економічних структур (ринкових відносин, кредитному системи, бірж і т.д.), в зміні ряду соціальних і культурних відносин (перехід до нового типу організації діяльності, нової раціональності, відповідна трансформація інститутів культури), зміні свідомості і здібностей [26, 24].
Потрібно віднайти місце в міжнародному розподілі праці. „Більшості країн, що розвиваються. – рахує Ф. Майор, – в даний момент доцільно орієнтуватися на високий рівень використання робочої сили і низький рівень капіталовкладень і енерговитрат. Важливо в жодному разі забезпечити якість кінцевого продукту, його конкурентоспроможність на світовому рівні” [28]. У зв’язку з цим Ф. Майор говорить про так звані „проміжні види діяльності” або „скромні” технології. Загальна стратегія тут мислиться таким чином: з одного боку, розвиваються скромні технології, з іншою — створюються зразкові підприємства або змішані фірми, де освоюються високі технології (на основі передачі найсучасніших світових досягнень в області інформаційних технологій, телекомунікацій, організації праці і т.д.), з третьої сторони, йде інтенсивна підготовка у сфері освіти і перепідготовки фахівців, націлених в перспективі на новий, наближається до світового, рівень розвитку інформатизації. Ще одне рішення – розвиток окремих напрямів і спеціалізації. Наприклад, наша країна може спеціалізуватися на певних областях програмування [2].
Як бачимо, комп’ютерна техніка стає невід’ємною частиною нашого життя. Процес комп’ютеризації призводить до революційних змін у нашому суспільстві, збільшення об’єму інформації, створення мереж, станції, баз даних і знань, принципово нових технологій, нової культури і відкриває нову еру в комунікації між людьми. Тому постає потреба не спасувати перед валом технічних досягнень, пройти усі етапи розвитку і зайняти відповідне місце на ринку інформаційних технологій. Це сприятиме зменшенню впливу негативних наслідків комп’ютеризації нашого суспільства, таких як: загроза таємницям приватних осіб і секретній інформації; розвиток інформаційного неуцтва; автоматизація і деградація людини; стандартизація і лавинність інформації; посилення владних функції завдяки знанням; уразливість великих систем; комп’ютерний синдром і т. п. Тому що суспільство, яке продукує нові комп’ютерні технології, може швидше вирішити проблеми, пов’язані з ними, ніж те, яке лише їх споживає.
Шляхи і перспективи розвитку техніки
Поряд з іншими проблемами техніки ще нагальнішою є необхідність вироблення ідеалів її розвитку. Ця проблема – побудови адекватних шляхів і перспектив розвитку – є нормативною і підносить філософію техніки на соціо-прогностичний рівень. І хоча точне планування технічного прогресу рівнозначне спробам моделювання прогресу історичного, однак потреба у виробленні нових ідеалів є надзвичайно актуальною. Існує декілька груп різноманітних нормативних моделей розвитку техніки.
Традиційна модель НТР, яка ґрунтується на принципах технологічного детермінізму, популярна у світі. Оптимістична за своєю суттю, вона виходить з необмежених сподівань щодо можливостей людського розуму. Технологічний прогрес у межах її сприймається як найвище благо та основа всіх позитивних соціальних змін. Згідно з нею швидкість технічного прогресу останнім часом зростає у зв’язку з розвитком науки (це і є НТР) і такий стан збережеться в майбутньому [31].
Альтернативні думки, пов’язані з обмеженістю природних ресурсів і можливостей адаптації довкілля, в цій моделі відкидаються. Першим аргументом тут є твердження, що людський розум, безперечно, буде спроможний в історичній перспективі підшукати замінники всіх не відновлюваних ресурсів. Другий аргумент, що відкидає тезу про обмежену здатність природи впоратись із зростаючим техногенним тиском, ґрунтується на вірі в могутність розуму наших нащадків і на висновку, що людство ще з часів виникнення осілого землеробства живе практично не в дикому природному середовищі, а в умовах організованих, технологізованих ландшафтів (найпростіший приклад – засіяне житом поле). Отже, техніка, спрямована на організацію дикої природи, зможе перетворити її на цілком адекватне середовище для існування людини. Логіка такого підходу очевидна: якщо зникнуть річки – будуть створені штучні озера [31].
Як приклад, перспективи вирішення екологічних проблем пов’язані з майбутнім розвитком хімічної біоніки, що вивчає принципи здійснення хімічних процесів у живих організмах. Не копіюючи природу, але використовуючи деякі її принципи, ми можемо з часом у більш простому вигляді здійснити будь-який хімічний процес, який іде в організмі, для отримання ресурсів [16].
Однією з домінуючих і найвпливовіших на Заході є загальна модель,
що ґрунтується на тезі про розумність, корисність, безпечність можливих технічних проектів, і пов’язана з нейтральним поглядом на перспективи розвитку техніки. Ця модель зумовлена нагальною проблемою сучасної техніки, пов’язаною з активністю людства щодо реалізації масштабних і довгострокових технічних проектів і водночас – незнанням наслідків, до яких призведе така реалізація. Техніка поширює свій вплив далеко за межі промисловості, і дія її позначається ледь не на всіх сторонах сучасного життя [49]. Людина вже не може звільнитися від дії створеної нею техніки. І абсолютно очевидно, що в техніці приховані не тільки безмежні можливості, але і безмежні небезпеки [51]. У межах цієї моделі головну увагу зосереджено на розробці методів оцінки техніки. На думку її прихильників, технічний прогрес є неминучим, проте менеджер, який приймає рішення про технічну інновацію, має бути компетентним [31].
Наприклад, екологізація виробництва, не зможе повністю „зняти” екологічну проблему. Вона не в силах забезпечити всебічну і повну оптимізацію біосфери. Біосфера змінювалась і буде змінюватись (невідомо ще – чи в сприятливому для людської діяльності напрямі) навіть за умови повної відсутності техногенного навантаження. Тому для суспільства стає актуальним завдання налагодження відтворення природного середовища штучним шляхом, пристосування його до масштабів та темпів технічного прогресу [16].
Вихід виробничої діяльності в космос – закономірний етап розвитку суспільного виробництва. Вже зараз цілком реальним уявляється створення матеріально-виробничих комплексів і енергетичних систем на Місяці і навколоземній орбіті. Розгортання космічного виробництва стане якісно новим етапом в оптимізації взаємодії суспільства та природи. Освоєння космічного простору має і важливі екологічні наслідки. Воно дає можливість поставити на службу людині нові природні космічні джерела речовини та енергії, які в обмеженій кількості знаходяться на Землі і в необмеженій в космосі. Збільшення енергетичної потужності людини за рахунок винесення енергоємних виробництв у космос має велике значення. Це дасть змогу в принципі вирішити проблему росту теплового нагріву планети, бо, як відомо, виробництво енергії на Землі жорстко обмежене.
В космос, крім енергетичних виробництв, можуть бути винесені найбільш „брудні”, в екологічному відношенні види виробництва, а також ті, функціонування яких у земних умовах невигідне економічно або неможливе за принциповими екологічними міркуваннями. Таким чином, відходи космічного виробництва не забруднять навколоземного простору, наскільки природно впишуться в радіаційні, магнітні та інші фізичні процеси, що відбувається в космосі [16].
Модель обмеження узагальнює підходи, засновані на необхідності обмеження людських потреб або масштабів технічних проектів. Вона досліджує критичні межі, за якими вдосконалення техніки заподіює більш шкоди, ніж приносить користі. Моделі обмеження людських потреб пропонуються країнам, що розвиваються, з огляду на обмеженість їхнього достатку та високі темпи зростання населення.
Сучасні „зелені” максимізували цю модель розвитку техніки. Взявши за основу економічні міркування, вони стверджують, що людство має відмовитися від своїх переваг у взаємодії з природою і жити простим життям пращурів. Ця модель є не досить привабливою і для самих захисників довкілля [31].
Модель обмеження пов’язана з песимістичним поглядом на перспективи розвитку техніки. Найбільш песимістичний погляд переростає в апокаліптичний: він пророкує поступову загибель людства у другій половині XXI ст., частково від негативних екологічних наслідків технічного поступу, частково – від неспроможності опанувати сили, пробуджені ним. Полегшені варіанти песимізму передбачають поступове втягування людства в безвихідь і суттєве обмеження технічного розвитку. Хворе людство на хворій планеті починатиме своє пристосування до життя спочатку [47]. Далі більш докладно розглянемо песимістичні перспективи розвитку техніки.
Серйозну небезпеку для біосфери становитимуть відходи промислового виробництва. Промисловість використовує лише близько 2% вихідної природної сировини, решта 98% перетворившись у відходи, повертаються у природу. Більшу частину відходів становлять викиди виробництва, що не вписуються в природній кругообіг речовин. Розповсюджуючись в оточуючому середовищі, вони серйозно порушують нормальне функціонування біосфери [16].
Неминучі прогресуючі антропогенні зміни природного середовища під дією господарської діяльності людини, яку за потужністю можна порівняти з природними силами геологічного масштабу, що в ряді випадків зумовлює виникнення незворотних екологічних процесів в оточуючому середовищі, біосфері.
Слід підкреслити, що розвивається не тільки суспільство, але й середовище його перебування. Тому досягнення „взаємовигідного” оптимуму у взаємовідносинах суспільства та природи передбачає становлення такого типу їх співіснування, при якому розвиток суспільства пов’язується з еволюцією біосфери. При подібній узгодженій взаємодії досягається динамічна рівновага між двома елементами однієї системи – ноосфери, відбувається становлення балансу біосфери на рівні, то сприяє прогресу людства [16].
У ХХ столітті техніка, як процес, заволоділа власною логікою і може захоплювати людину, підпорядковувати її. Відчужені процеси здатні диктувати її свою „волю” [47]. Вплив техніки розширюватиметься в самих різних областях соціального життя. Техніка починає все активніше застосовуватися в різних сферах управління. Вона реально починає впливати на вибір тих або інших шляхів соціального розвитку. Цю нову функцію техніки іноді характеризують як перетворення її в соціальну силу [47].
Тенденція автоматизації технічної реальності проективної діяльності людини, ескалація техногенного поля у все нові сфери буття, глобалізація негативних наслідків технічній діяльності, конфлікти у виборі цілей і засобів розвитку соціуму гостро ставлять питання про гуманітарну корекцію інженерної діяльності.
Ми живемо в технічному і раціоналістичному світі. Ми все краще розпізнаємо небезпеки цього світу. Те, що несвідомо пропонують нам футурологи – це радикально технізований світ, з якого прибрали тільки явні волаючі незручності техніки; це абсолютний тріумф технічного раціоналізму під прикриттям мрії [48].
Розглядаючи історію, як безперервний хвильовий рух, Тоффлер аналізує особливості прийдешнього світу, економічною післядією якого стане, на його думку, електроніка і ЕОМ, космічне виробництво, використання глибин океану і біоіндустрія. Це і є „третя хвиля”, яка завершить аграрну („перша хвиля”) і промислову революцію („друга хвиля”).
Тоффлер правильно указує на ознаки сучасного виробництва, яке зживає себе. Йдеться про те, що стандартизація охопила не тільки виробництво, але також ринок праці і інші сфери життя. Справедливо наголошується, що у всіх індустріальних суспільствах розвивається щось ніби „технічної хвороби”. Багато в чому вірні міркування про недоліки концентрації і централізації.
У даний час стає все більш і більш ясним, що еволюція техніки тісно зв’язана не тільки із зростанням фундаментальних досліджень в області природознавства, що виключає безпосередню орієнтацію інженерного мислення на практичний ефект, його техноцентризм, утилітаризм інструменталізм, але і повинна явно ураховувати культурні цінності, в яких створюється і функціонує техніка. Таким чином, дистанція від ідеї до її практичного втілення зростає не тільки за рахунок її теоретичної, але і завдяки ціннісній завантаженості, критичне відношення до технічного прогресу в контексті культури стає умовою виживання і розвитку людства.
У сучасному суспільстві зріє розуміння необхідності переходу від техногенної цивілізації до антропогенної, без чого неможливе виживання і розвиток людства. Майбутнє завжди проблематичне, але ясне одне – технічна і інженерна діяльність не може більше розвиватися в руслі технократичних установок [48].
Проаналізувавши вище наведені моделі розвитку техніки, легко намітити оптимальні шляхи технологічного прогресу:
– створення організацій, які б займалися вирішення проблем техніки на загальносвітовому рівні;
– розробка екологічної техніки та технології, створення принципово нового, екологічно чистого за своїм характером виробництва [16];
– створення замкнутих виробничих циклів, які дають змогу відходи одного виробництва прямо або після деякої обробки застосовувати як сировину для інших виробництв або інших компонентів первинного технологічного процесу [16];
– перенесення акценту з продукування техніки на розроблення технологій і технологічних процесів, відмінність яких останніх полягає у всебічному врахуванні соціальних, антропологічних, психологічних, екологічних, етичних та інших чинників функціонування техніки й технічних комплексів [47];
– використання діалектичного підходу підчас оцінки техніки, її можливих наслідків – прагнення не тільки користі, але і добра;
– зменшення зростаючої залежності суспільства від техніки, яка, полегшуючи життя, водночас викликає фізичну і духовну деградацію людини;
– здійснення гуманітарної корекції інженерної діяльності і відхід від технократичних установок.
Висновки
У цій роботі проведено дослідження найбільш актуальних філософських проблем техніки, зокрема: проблема співвідношення науки і техніки; проблема оцінки соціальних, екологічних та інших наслідків техніки; проблема комп’ютеризації суспільства; шляхи і перспективи розвитку техніки.
Як результат, виявлено комплексний характер проблем, які постають перед філософією техніки. Їх рішення залежить від багатьох чинників: соціальних, історичних, географічних, екологічних і ін.
Проаналізувавши можливі розв’язки поставлених проблем, помічено їх тісний взаємозв’язок: вирішення однієї проблеми певним чином залежить від вирішення інших і навпаки – або нехтування однією з них призведе загострення інших.
Більш конкретно щодо результатів дослідження маємо:
1) Розглянуто шість точок зору на співвідношення науки і техніки: техніка як прикладна наука; розвиток науки і техніки розглядається як автономний, але скоординований процес; наука розвивалася, орієнтуючись на розвиток технічних апаратів і інструментів; техніка науки у всі часи переганяла техніку повсякденного життя; відсутність до сучасних технічних наук регулярного застосування наукових знань в технічній практиці; technoscience – технонаука. П’ять з них виявилися недосконалими, і лише технонаука, як діалектична єдність науки і техніки, найбільш досконало описує динаміку їх співвідношення в залежності від багатьох чинників – в безперервному ланцюзі соціального руху наслідок в подальшій ланці може стати причиною і навпаки.
2) Проаналізовано три методологічні підходи до оцінки наслідків техніки (оптимістичний, песимістичний і нейтральний), кожен з яких має свої плюси і мінуси. Встановлено, що лише їх діалектичне використанні – в залежності від конкретної ситуації – може дати найкращі результати. Також виявлено, що діалектичне використання цих трьох підходів можливе і потрібне для аналізу і вирішення усіх поставлених у роботі проблем.
Для практичної реалізації процесу оцінки наслідків техніки у нашій країні, необхідним є створення відповідних органів виконавчої влади, інформування широких мас суспільства щодо інновацій і їх наслідків, підготовка фахівців широкого профілю, що володіють науково-технічними, природничими, соціально-гуманітарними знаннями, підвищення рівня освіти інженерів і їх самосвідомості в плані розуміння потреби соціальної, екологічної і т. д. оцінки наслідків техніки.
3) Виявлено, що процес комп’ютеризації призводить до революційних змін у нашому суспільстві, збільшення об’єму інформації, створення мереж, станції, баз даних і знань, принципово нових технологій, нової культури і відкриває нову еру в комунікації між людьми. І для того, щоб не залишитися осторонь цього потрібно пройти усі етапи розвитку і зайняти відповідне місце на ринку інформаційних технологій. Це в свою чергу сприятиме зменшенню впливу негативних наслідків комп’ютеризації нашого суспільства, таких як: загроза таємницям приватних осіб і секретній інформації; розвиток інформаційного неуцтва; автоматизація і деградація людини; стандартизація і лавинність інформації; посилення владних функції завдяки знанням; уразливість великих систем; комп’ютерний синдром і т. п. Обґрунтовано некоректність постановки питання щодо можливості створення штучного інтелекту, яке дуже поширене в сучасній літературі з філософії техніки.
4) Проаналізовано три моделі розвитку техніки, з їх відповідними шляхами і перспективами розвитку. І намічено оптимальні шляхи технологічного прогресу через: створення організацій, які б займалися вирішення проблем техніки як на державному, так і на загальносвітовому рівні; розробку екологічної техніки та технології, створення принципово нового, екологічно чистого за своїм характером виробництва; створення замкнутих виробничих циклів; перенесення акценту з продукування техніки на розроблення технологій і технологічних процесів з всебічним врахуванням соціальних, антропологічних, психологічних, екологічних, етичних та інших чинників функціонування; використання діалектичного підходу підчас оцінки наслідків техніки; зменшення зростаючої залежності суспільства від техніки, яка, полегшуючи життя, водночас викликає фізичну і духовну деградацію людини; здійснення гуманітарної корекції інженерної діяльності і відхід від технократичних установок.
Загалом, амбівалентність (наявність протилежних значень) наслідків техніки не можна усунути. Техніка служить для полегшення і вивільнення, але також створює нові обмеження, обтяження та прилучення, її вважають гарантом людського розвитку та соціального поступу, проте вона викликає також: нелюдські й руйнівні наслідки. Але, приклавши відповідні зусилля, негативні наслідки техніки можна зменшити, а позитивні – збільшити.
Список використаної літератури
1. Волков Г. Н. Истоки и горизонты прогресса. – М., 1991. – 232с.
2. Горохов В. Г., Розин В. М. Введение философию техники. – М.: Инфра-М, 1998. – 224 c.
3. Горохов В. Г. , Розин В. М. К вопросу о специфике технических наук в системе научного знания // Вопросы философии. – М, 1978. – №9. – С. 76-84.
4. Горохов В. Г. Проблемы построения современной технической теории // Вопросы философии. – М, 1980. – №12. – С. 118-128.
5. Горохов В. Г. Структура и функционирование теорий в технических науках // Вопросы философии. – М, 1979. – №6. – С. 44-117.
6. Горохов В. Г. Формирование теоретической системотехники // Системные исследования: методологические проблемы. Ежегодник. – М., 1982. – 320 с.
7. Горохов В.Г. Философия техники. – М.: Инфра-М, 2000. – 272 с.
8. Кедров Б. М. Предметы и взаимосвязь естественных наук. – М., 1987. – 196 с.
9. Кириллин В.А. Страницы истории науки и техники. – М.: Наука, 1986 – 314 c.
10. Койре А. Очерки истории философской мысли. – М., 1985. – 136 с.
11. Комаров В. Д. Специфика предмета технических наук // Научно-техническая революция и некоторые методологические проблемы технических наук. – Л., 1970. – С. 32-51.
12. Комунаров С. Н. Философия естествознания, технических и общественных наук. – К.: НТУУ “КПИ”, 1998. – 282 c.
13. Кун Т. Структура научных революций. – М.: Прогресс, 1975. – 271 с.
14. Лебедев О. Т. Научно-техническая революция и философские проблемы формирования инженерного мышления. – М.: Высшая школа, 1983. – 342 с.
15. Лем Ст. Сумма технологии. – М., 1968. – 362 с.
16. Мельник В. П. Філософські проблеми технікознавства. – Львів.: Світ, 1994. – 177 c.
17. Мелещенко Ю. С. Техника и закономерности её развития. – Л., 1980. – 150 с.
18. Митчел К. Что такое философия техники? – М.: Аспект-Пресс, 1995. – 149 с.
19. Мэмфорд Л. Техника и природа человека. // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Прогресс, 1986. – С. 232-244.
20. Недорезов. В.Г. Специфика технического знания // Credo. – Оренбург: ОГУ., 1999. – № 4(16) – С. 36-52.
21. Недорезов. В.Г. Техническое знание в системе наук о природе и обществе // Credo. – Оренбург: ОГУ., 2001. – № 25. – C. 5-21.
22. Ортега-и-Гассет К. „Восстание масс” // Вопросы философии. – М, 1989. – №3. – C. 146-150.
23. Попов Е. В. Технический объект и предмет технических наук // Философские вопросы технического знания. – М., 1984. – С. 24-33.
24. Порус В. Н. Философия техники: обзор проблематики // Філософська думка. – К., 1988. – № 3. – С. 36-61.
25. Причепій Є. М. Філософія техніки. – К.: Академвидав, 2003. – 576 с.
26. Ракитов А.И. Информатизация: состояние, структура, перспективы // Перспективы информатизации общества. – М., 1990. – С. 20-78.
27. Ракитов А. И. Философия компьютерной революции. – М., 1991.
28. Сарагоса Майор Ф. Завтра всегда поздно. – 295 с.
29. Сколимовски К. Философия техники как философия человека // Новая технократическая волна на Западе. – М.: «Прогресс», 1986. – С. 245-289.
30. Социальные, гносеологические и методологические проблемы технических наук / Под. общ. ред. М. А. Парнюка. – К.: Наукова думка, 1978. – 347 с.
31. Степин В. С., Горохов В. Г., Розин М. А. Философия науки и техники. М., 1996. – 315 c.
32. Стуль Я. Е., Суханов К. Н. Понятия технического знания и их развитие. – М, 1986. – 137с.
33. Уварова Л. И. Наука как производственная сила общества – М., 1982. – 168 c.
34. Фигурновская В. М. Техническое знание, особенности возникновения и
функционирования. – Новосибирск: Наука, 1979. – с. 167.
35. Философия техники в ФРГ. – М., 1989 – 280 с.
36. Философия техники: история и современность / Ин-т фил. РАН. – М., 1997. – 302 с.
37. Философский энциклопедический словарь / Под ред. Е. Ф. Губского, Г. Б. Кораблевой и др. – М.: Инфра-М, 1999. – 576 c.
38. Хёсле В. Философия и экология. – М.: Наука, 1993. – 205 с.
39. Чешев В. В. О взаимосвязи технических и естественных наук // Проблемы методологии и логики наук. – Томск, 1981. – С. 182-197.
40. Чешев В. В. Особенности развития технических наук // Вопросы философии – М., 1981. – №8. – С. 83-98.
41. Чешев В. В. Становление и развитие технических наук. – Л., 1977. – 52 с.
42. Шелер М. Избранные произведения. – М.: Гнозис, 1994. – 490 с.
43. Шеменев Г. И. Философия и технические науки. – М., 1979. – С. 73-78.
44. Шеменев Г. И. Философские аспекты исследования технических систем. – М., 1979. – С. 25.
45. Шпенглер О. Закат Европы: В 2-х т. – М., 1993.
46. Шрейдер Ю.А. Информатизация и культура. – М., 1991 – 160 с.
47. Шубин В. И., Пашков Ф.Е. Культура. Техника. Образование. – Днепропетровск, 1999. – 256 c.
48. Эллюль Ж. Другая революция // Новая технократическая волна на Западе. – М.: «Прогресс», 1986 – С. 134-157.
49. Энгельмейер П. К. Философия техники. – С.-Пб.: 1913. – 160 c.
50. Юдин Б. Г. Наука и жизнь в контексте современных технологий // Человек. – М., 2005. – № 6. – С. 37-46.
51. Ясперс К. Современная техника // Новая технократическая волна на Западе. – М.: «Прогресс», 1986. – С. 189-231.