Методи стимулювання навчальної діяльності учнів

Методи стимулювання — методи, спрямовані на формування по­зитивних мотивів учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню школярів навчальною інформацією.

До них належать методи формування пізнавальних ін­тересів та методи стимулювання обов'язку й відповідаль­ності в навчанні.

Методи формування пізнавальних інтересів

Метод навчальної дискусії — суперечка, обговорення будь-якого питання навчального матеріалу. Цей метод ґрунтується на обміні думками між учнями, вчителями й учнями, вчить самостійно мислити, розвиває вміння прак­тичного аналізу і ретельної аргументації висунутих поло­жень, поваги до думки інших. Навчальна дискусія вико­ристовується під час спільного розв'язання проблеми класом або групою учнів, її мета — обговорення наукових по­ложень, даних, що потребують безпосередньої підготовки учнів за джерелами ширшими, ніж матеріал підручника. Як метод формування інтересу до знань, вона покликана не лише дати учням нові знання, а й створити емоційно насичену атмосферу, яка б сприяла глибокому проникнен­ню їх в істину, отриманню від цього позитивних емоцій. Під час дискусії учні взаємно збагачуються навчальною ін­формацією. Одні з них усвідомлюють, що ще не все зна­ють, і це спонукає їх до заповнення «прогалин», інші — відчувають задоволення від того, що знають більше за ін­ших, і прагнуть утриматися на такому рівні.

Навчальна дискусія створює оптимальні умови для по­передження можливих помилкових тлумачень, для під­вищеної активності учнів і міцності засвоєння ними мате­ріалу. Вона вчить прийомів аргументування, наукового до­ведення. Участь у дискусії виховує в учнів уміння актив­но обстоювати власну точку зору, критично підходити до чужих і власних суджень. Але цей метод тільки тоді дає бажаний результат, коли навчальний процес відбувається в атмосфері доброзичливості, поваги до думки товариша, що дає змогу кожному висловлюватися, не боячись осуду, скептицизму тощо.

Метод забезпечення успіху в навчанні — метод, який передбачає допомогу вчителя відстаючому учневі, розви­ток у нього інтересу до знань, прагнення закріпити успіх. Цей метод ефективний у роботі з учнями, які мають про­блеми з навчанням. Учитель надає такому учневі допомогу доти, поки він наздожене однокласників і отримає першу хорошу оцінку, яка піднімає настрій, пробуджує усвідом­лення власних можливостей і на цій основі прагнення за­кріпити успіх. Уважно спостерігаючи за навчальною ді­яльністю кожного учня, вчитель може своєчасно прийти на допомогу тому, кому вона потрібна. Так запобігають появі прогалин у знаннях окремих учнів і водночас усува­ють причини незадоволення й небажання вчитися. Забез­печення успіху в навчанні ефективніше, коли в учнів зміц­нюють віру у власні сили, пробуджують почуття власної гідності.

Метод пізнавальних ігор — спеціально створена захо­плююча розважальна діяльність, яка має неабиякий вплив на засвоєння учнями знань, набуття умінь і навичок. Гра у навчальному процесі забезпечує емоційну обстановку від­творення знань, полегшує засвоєння навчального матеріа­лу, створює сприятливий для засвоєння знань настрій, за­охочує до навчальної роботи, знімає втому, перевантажен­ня. За допомогою гри на уроках моделюють життєві си­туації, що викликають інтерес до навчальних предметів.

Наприклад, навчальна гра на уроці-КВК, як правило, нагадує телевізійну гру і може бути проведена за схемою: розминка — домашнє завдання— індивідуальна робота — конкурс «Вгадай» — конкурс майстрів мистецтва — кон­курс оповідачів — конкурс капітанів. Це повторювально-узагальнювальний урок. Завдання мають репродуктивний і продуктивний характер, але подаються в гумористичній формі. Для проведення такого уроку з учнів класу форму­ють дві команди, а також обирають журі.

Розминка передбачає складання розповіді на вивчену тему. Форма розповіді може бути гумористичною й вод­ночас такою, щоб у ній брали участь усі члени команди. Інсценізація домашнього завдання може охоплювати ок­ремий параграф або весь матеріал теми. Для індивіду­альної роботи пропонують двом-трьом членам з кожної команди цікаве завдання. Його виконання оцінюють за правильністю, повнотою та естетичністю пояснення. Під час конкурсу «Вгадай» учні розгадують загадки, тести, розв'язують різні завдання. Для конкурсу майстрів мис­тецтва від кожної команди обирають по 3—4 учні, які ви­конують роль художника, поета, співака. Кожен з них має виконати свій номер, який за змістом розкриває те­му КВК. У конкурсі оповідачів обом командам пропону­ють картинку, за якою потрібно скласти розповідь. Кон­курс капітанів передбачає розв'язування задач і аналіз картини.

Метод створення ситуації інтересу в процесі викладан­ня навчального матеріалу — використання цікавих при­год, гумористичних уривків тощо, якими легко приверну­ти увагу учнів. Особливе враження справляють на учнів цікаві випадковості, несподіванки з життя й дослідниць­кої діяльності вчених.

Метод створення ситуації новизни навчального мате­ріалу — передбачає, що у процесі викладання вчитель прагне на кожному уроці окреслити нові знання, якими збагатилися учні, створює таку морально-психологічну атмосферу, в якій вони отримують моральне задоволення від того, що інтелектуально зросли хоча б на йоту. Коли учень відчує, що збагачує свій багаж знань, свій словниковий за­пас, свою особистість, він цінуватиме кожну годину пере­бування в школі, намагатиметься ефективніше працюва­ти над собою.

Метод опори на життєвий досвід учнів — полягає в то­му, що у повсякденному житті за межами школи вони щодня спостерігають найрізноманітніші факти, явища, процеси, події, які можуть базуватися на певних законо­мірностях, з якими учні знайомляться під час вивчення шкільних предметів. Наприклад, спостерігаючи за проце­сом зведення будівлі, вони бачать, як за допомогою важе­лів пересувають важкі предмети, як подають на висоту цеглу або розчин за допомогою простого пристрою, не пі­дозрюючи, що ці механізми діють на основі певних прин­ципів (принцип дії важеля, принцип дії рухомого і неру­хомого блоків). «Відкриття» на уроці наукових основ про­тікання процесів, які учні спостерігали в житті чи самі брали в них участь, викликає інтерес до теоретичних знань, формує бажання пізнати суть спостережуваних фактів, явищ, що оточують їх у житті. Тому, готуючись до уроку, вчитель повинен визначити, що в новому нав­чальному матеріалі може бути відоме учням, на що мож­на буде спертися.

Методи стимулювання обов'язку і відповідальності в навчанні

Ці методи передбачають пояснення школярам суспіль­ної та особистої значущості учення; висування вимог, до­тримання яких означає виконання ними свого обов'язку; заохочення до сумлінного виконання обов'язків; оператив­ний контроль за виконанням вимог і в разі потреби — вказівки на недоліки, зауваження.

Почуття відповідальності виховують залученням слаб­ших учнів до повторного виконання зразків роботи (варі­антів) сильніших (наприклад, можна запропонувати учне­ві розв'язати виконану вже задачу раціональнішим спосо­бом або задачу, розв'язану сильним учнем, повторити ори­гінальне обґрунтування історичного явища та ін.); закріпленням усталених способів діяльності (постійним ускладненням їх); повторним залученням школярів до аналізу складних завдань; підтриманням емоційно-творчої атмосфери на уроці; вмінням учителя висувати вимоги і перевіряти їх виконання (повторно, в системі, засобами ба­гаторазових відповідей на одне й те саме запитання, коопе­руванням, порівнянням)1.

Методи контролю і самоконтролю у навчанні

Методи контролю — сукупність методів, які дають можливість пе­ревірити рівень засвоєння учнями знань, сформованою вмінь І навичок.

Існують такі методи контролю і самоконтролю: Метод усного контролю — найпоширеніший у шкіль­ній практиці. Під час його використання учні вчаться ло­гічно мислити, аргументувати, висловлювати свої думки грамотно, образно, емоційно, набувають досвіду обстоюва­ти свою точку зору. Усне опитування учнів здійснюється у певній послідовності: формулювання вчителем запитань (завдань) з урахуванням специфіки предмета і вимог про­грами; підготовка учнів до відповіді та викладу своїх знань; корекція і самоконтроль викладених знань у про­цесі відповіді; аналіз і оцінка відповіді. Для усної перевір­ки знань важливо визначити, які запитання чи завдання дати учневі. За рівнем пізнавальної активності вони є ре­продуктивними (передбачають відтворення вивченого); ре­конструктивними (застосування знань у дещо змінених ситуаціях); творчими (потребують застосування знань і вмінь у значно змінених (нестандартних) умовах, перене­сення засвоєних принципів доведення (способів дій) на розв'язання складніших мислительних завдань.

Запитання для усної перевірки поділяють на: основні, додаткові й допоміжні. Основне запитання формулюють таким чином, щоб учень.міг дати на нього самостійну роз­горнуту відповідь. Додаткові запитання ставлять для уточнення, як учень розуміє певне питання, формулюван­ня, формули та ін. Допоміжні запитання часто є навідни­ми, допомагають учневі виправити помилки, неточності. За формою викладу розрізняють запитання звичайні («Які умови є важливими для життя рослин?») і запитання у ви­гляді проблеми або задачі («Чи можливо, щоб функція бу­ла водночас і прямою, і непрямою?»). Запитання мають бути логічними, цілеспрямованими, чіткими, зрозумілими і по­сильними, а їх сукупність — послідовною і систематичною.

Запитання для перевірки і оцінки знань учнів форму­люють так, щоб вони не тільки передбачали відтворення вивченого, а й активізували мислення учнів. Це передусім запитання й завдання, що мають на меті:

— порівняння різних явищ і процесів («Яка відмін­ність між постійним і змінним струмом?», «Порівняйте державний лад Афін і Спарти»);

— встановлення взаємозв'язків між фактами, явища­ми, процесами, подіями («Яка існує залежність між на­пругою і силою електричного струму?», «Який спосте­рігається взаємозв'язок між кліматом, рослинністю і тва­ринним світом певного району?»);

— визначення характерних рис, ознак і особливостей предметів і явищ («Які особливості скелета птаха?»);

— встановлення доцільності дій, процесів, використан­ня предметів («Яке практичне застосування трансформа­тора електричного струму?»);

— класифікацію предметів або явищ за певними озна­ками («На які групи поділяють кислоти?», «За якими оз­наками рослини об'єднують у класи?»);

— підведення конкретного під загальне («Наведіть приклади, які ілюструють закон Ньютона»);

— перехід від загального до конкретного («Дайте ха­рактеристику фізичних і хімічних особливостей»);

— встановлення значення явища, події, процесу («Яку функцію виконують еритроцити крові?»);

— пояснення причин, доведення певних закономірно­стей явищ і процесів («Доведіть, що в трикутнику сума внутрішніх кутів дорівнює 180°», «Поясніть явище дифузії газів»);

— висновки та узагальнення («Який висновок можна зробити, аналізуючи повоєнну ситуацію в Європі?»).

Корисні також запитання на зразок: «Яка твоя думка про...?», «Що позитивного (негативного) в ...?» та ін..

У навчальному процесі практикують індивідуальне, фронтальне та ущільнене усне опитування. Індивідуальне опитування передбачає розгорнуту відповідь учня на оцін­ку. Він повинен не лише відтворити текст підручника чи розповідь учителя на попередньому уроці, а й самостійно пояснити матеріал, довести наукові положення, навести власні приклади. Проводячи індивідуальне опитування, вчитель має визначитися, кого викликати, скількох учнів опитати, скільки часу відвести на опитування, а також пе­редбачити, що в цей час робитимуть інші учні. Педагогіка не дає однозначних відповідей на ці запитання, проте дос­від переконує, що в кожному конкретному випадку вони вирішуються залежно від завдань, які ставить перед собою вчитель. Під час індивідуального опитування важливо ор­ганізувати робот

у всіх учнів класу, їм можна запропонува­ти уважно слухати відповідь товариша, виправляти допу­щені ним помилки, доповнювати відповідь. За таку активну роботу може бути виставлена оцінка. Якщо біля дошки від­повідає слабший учень, учитель слухає його відповідь сам, а решта учнів виконує самостійне завдання.

Велике виховне значення має залучення учнів до оці­нювання знань однокласників через взаєморецензування відповідей. Досвідчені вчителі привчають їх уважно слу­хати відповіді товаришів, визначати правильність, точ­ність викладу фактичного матеріалу, досконалість мовного оформлення й доказовість прикладів.

Для цього організовують спеціальне тренування. На дошці записують основні запитання, за якими слід рецен­зувати:

1. Чи правильно й точно викладено теоретичний мате­ріал?

2. Чи все, що стосується питання, розповів учень?

3. Чи вдалі приклади навів?

4. Чи точно добирав слова і правильно будував речення?

5. Якої оцінки заслуговує така відповідь?

Прослухавши відповідь, учитель дає учням зразок усної рецензії на неї, пропонує висловлюватися від першої особи. Щоб залучити всіх дітей до роботи, оцінюють одну й ту саму відповідь кілька учнів.

На уроках повторення практикують взаємоопитування учнів. За завданням учителя діти самостійно формулюють запитання, на які відповідає викликаний учень. Відтак учитель пропонує школярам ставити запитання, відпові­ді на які доповнять упущене. Учень, який запитував, ви­значає ступінь правильності відповіді, а в разі потреби від­повідає сам.

Рецензування відповідей однокласників і взаємоопиту­вання сприяють активізації уваги учнів, вихованню чес­ності, справедливості, переконують дітей, що об'єктивне оцінювання — вельми складна справа.

Мета фронтального опитування — перевірка знань, умінь і навичок одразу багатьох учнів. Його проводять пе­реважно тоді, коли необхідно виявити рівень засвоєння знань, які слід запам'ятати, оскільки вони є підґрунтям для засвоєння певного складного матеріалу. Таке опиту­вання стимулює активність учнів, сприяє повторенню та систематизації знань.

На практиці фронтальне та індивідуальне опитування нерідко поєднують: учитель ставить учням запитання і проводить з ними перевіркову бесіду.

Ущільнене (комбіноване) опитування дає змогу пере­вірити знання відразу кількох учнів: один відповідає ус­но, решта — за вказівкою вчителя виконує певні завдан­ня. Його проводять переважно тоді, коли весь матеріал в основному засвоєно і необхідно перевірити набуті знання, вміння та навички учнів.

Коли учень виконав завдання, учитель розбирає його разом з викликаним учнем, який пояснює хід його вико­нання (якщо це буде корисним для всього класу).

За будь-якого виду усного опитування важливим є пе­дагогічний такт учителя. Передусім треба визначитися, як звертатися до учнів. Неприпустимим є підкреслено лагідне звертання до одних учнів («Відповідати піде Галинка»), просто на ім'я («Відповідатиме Михайло») — до других, на прізвище («Відповідатиме Петренко») — до третіх. Ще гірше, коли, викликаючи учня, він демонструє своє нега­тивне ставлення до нього («Відповідатиме Давиденко, мо­же, хоч сьогодні на щось спроможеться»). Педагог пови­нен однаково звертатися до всіх учнів, щоб не склалося враження, що одним він симпатизує, а інші йому антипа­тичні.

Оцінюючи метод усної перевірки знань загалом, слід наголосити, що він сприяє встановленню тісного контак­ту між учителем і учнем, дає змогу стежити за його дум­кою всьому класу, виявляти прогалини чи неточності в знаннях учнів і відразу їх виправляти. В процесі опитуван­ня одного учня здійснюється повторення, узагальнення і систематизація знань цілим класом. Таку перевірку мож­на проводити з будь-якого навчального предмета.

Крім позитивних рис, цей метод перевірки має й недо­ліки. Передусім той, що на перевірку витрачається надто багато навчального часу, вона збуджує нервову систему опитуваного учня, нерідко буває суб'єктивною, а об'єк­тивність важко встановити, бо відповідь учня не фіксуєть­ся. Крім того, вона нерідко буває нерівнозначною, оскільки різним учням ставлять різні запитання, часто неодна­кові за складністю, що дає змогу сміливішим дітям отри­мати вищий бал, ніж тим, хто знає, але не вміє впевнено висловлювати свої думки.

Метод письмового контролю — письмова перевірка знань, умінь та навичок. З таких предметів, як мова і ма­тематика, його використовують не рідше, ніж усну пере­вірку. Письмовим методом перевіряють знання учнів і з географії, історії, біології, хімії. Залежно від навчально­го предмета письмовий контроль знань здійснюють у фор­мі контрольної роботи, твору, переказу, диктанту та ін. Мета письмової перевірки — з'ясування ступеня оволодін­ня учнями вміннями і навичками з предмета. Водночас іс­нує можливість визначити і якість знань — їх правиль­ність, точність, усвідомленість, уміння застосовувати ці знання на практиці.

Важливим питанням письмової перевірки є підбір тем, завдань, системи вправ, чітке їх формулювання. Теми кон­трольних робіт, завдання і вправи мають бути посильни­ми для учнів, відповідати рівневі їх знань, але водночас потребувати певних зусиль, виявляти знання фактичного матеріалу. Визначаючи обсяг письмової контрольної робо­ти, слід враховувати необхідний для виконання час: за­лежно від її призначення — від 15 до 45 хв. Письмові ро­боти можуть виконуватись і як домашні завдання.

Контрольну письмову роботу перевіряє вчитель. За її результатами він аналізує якість знань, умінь та навичок класу загалом та окремих учнів і вживає заходів для усу­нення помилок і недоліків.

З метою запобігання перевантаженням учнів письмо­вими контрольними роботами необхідно складати графік проведення усіх їх видів для кожного класу на семестр. Небажано одного дня в одному класі проводити більш як одну письмову роботу. Позитивним у письмовій перевір­ці є те, що за короткий час можна перевірити знання ба­гатьох учнів; результати перевірки зберігаються; є змога виявити деталі й неточності у відповідях учнів, її недо­лік — потребує чимало часу для перевірки учнівських ро­біт, призводить до зниження грамотності учнів, якщо вчи­телі нехтують єдиними орфографічними вимогами.

Метод тестового контролю (від англ. їезі; — іспит, ви­пробування, дослід) передбачає відповідь учня на тестові завдання за допомогою розставляння цифр, підкреслення потрібних відповідей, вставляння пропущених слів, зна­ходження помилок тощо. Це дає змогу за короткий час пе­ревірити знання певного навчального матеріалу учнями всього класу. Зручні тести і для статистичної обробки ре­зультатів перевірки.

За основним призначенням їх поділяють на: тести розумової обдарованості (інтелекту) і тести навчальної ус­пішності.

Тестові завдання, що потребують конструювання від­повідей, поділяють на: завдання у вигляді питальних або стверджувальних речень, зміст яких передбачає коротку й точну відповідь, і завдання, в яких учні повинні запов­нити пропуски. За дидактичним призначенням тести з конструйованими відповідями класифікують на тести на доповнення, тести на використання аналогії й тести на зміну елементів відповіді. Тестова перевірка дає змогу ефективно використати час, висуває до всіх учнів однакові вимоги, усуває суб'єктивізм, сприяє дотриманню єдності вимог, не настроює учня проти вчителя. Важливо, що об'єктивність оцінки унеможливлює випадковість в оцінці знань, стимулює до їх самооцінки.

Однак така перевірка може виявити лише знання фак­тів, але не здібності, вона заохочує механічне запам'ято­вування, а не роботу думки, до того ж потребує багато часу для складання програм.

Метод графічного контролю — метод перевірки, який застосовують на уроках малювання, креслення, географії, геометрії та ін. Він передбачає відповідь учня у вигляді складеної ним узагальненої наочної моделі, яка відображає певні відношення, взаємозв'язки у виучуваному об'єкті або їх сукупності. Це можуть бути графічні зображення умови задачі, малюнки, креслення, діаграми, схеми, таблиці. На­приклад, перевіряючи знання з історії, можна запропону­вати учневі зобразити схему історичної битви, скласти циф­рові таблиці чи діаграми. Перевіряючи знання з біології, пропонують схематично зобразити будову клітини чи кру­гообігу, на уроках географії — нанести на контурні карти певні географічні та історичні об'єкти.

Графічна перевірка може бути самостійним видом або як органічний елемент входити до усної чи письмової пе­ревірки.

Метод програмованого контролю — полягає у висуван­ні до всіх учнів стандартних вимог, що забезпечується ви­користанням однакових за кількістю і складністю контрольних завдань, запитань. При цьому аналіз відповіді, виведення і фіксація оцінки можуть здійснюватися за до­помогою індивідуальних автоматизованих засобів.

Наявність у школі комп'ютерів дає змогу механізува­ти процес перевірки, але її схема залишається.

Метод практичної перевірки — застосовують з таких предметів, як фізика, біологія, хімія, трудове навчання та інші, що передбачають оволодіння системою практичних умінь і навичок. Таку перевірку здійснюють під час лабо­раторних і практичних занять з цих предметів. Стежачи за тим, як учень виконує певні дії, вчитель з'ясовує, якою мірою він усвідомив теоретичні основи цих дій. Так, спо­стерігаючи за рослинами на пришкільній ділянці чи проводячи вдома досліди з рослинами, учні усвідомлю­ють процес утворення крохмалю на світлі, проростання насіння, дихання кореня, випаровування води через листя та ін.

Метод самоконтролю —усвідомлене регулювання уч­нем своєї діяльності задля забезпечення таких її результа­тів, які б відповідали поставленим цілям, вимогам, нор­мам, правилам, зразкам. Мета самоконтролю — запобіган­ня помилкам та їх виправлення.

Показником сформованості контрольних дій, а отже, й самоконтролю є усвідомлення учнями правильності пла­ну діяльності та її операційного складу, тобто способу реалізації цього плану. Ефективний засіб формування в учнів навичок самоконтролю — використання колектив­них (фронтальних) перевірок у поєднанні з контролем з боку вчителя. У процесі навчання слід знайомити учнів з метою виконуваної роботи, вимогами до неї, способами ви­конання, прийомами самоконтролю і шляхами їх удоско­налення. Важливу роль у самоконтролі відіграють педаго­гічна оцінка та самооцінка. Від ефективності самооцінки залежить здатність учня знаходити помилкові дії, запобі­гати їм і таким чином підвищувати результати самокон­тролю. Для самоконтролю нерідко використовують звуко­запис. Прослуховуючи запис власного читання тексту, учень може виявити недоліки в техніці читання, інтону­ванні, артикуляції окремих звуків. За наявності записів окремих тем підручника з іноземної мови учням неважко виявити й виправити свої мовні огріхи.

Метод самооцінки передбачає критичне ставлення учня до своїх здібностей і можливостей та об'єктивне оці­нювання досягнутих успіхів. Стосовно самооцінки учнів поділяють на таких, що переоцінюють себе, недооцінюють себе, оцінюють себе адекватно. Для формування самокон­тролю і самооцінки педагог повинен мотивувати виставле­ну учневі оцінку, пропонувати йому оцінити свою відпо­відь; організовувати в класі взаємоконтроль, рецензуван­ня відповідей інших учнів тощо.

Самоконтроль та самооцінку можна застосовувати до тієї частини знань, умінь і навичок, рівень засвоєння яких можуть легко визначити самі учні — формул, правил, гео­графічних назв, історичних фактів, віршів тощо.

Для організації самоконтролю знань учнів ознайомлю­ють з нормами і критеріями оцінювання знань, звертаю­чи увагу, що помилки можуть бути істотні та менш істотні з огляду на мету контролю. Результати самоконтролю і са­мооцінки знань з окремих тем фіксують у класному жур­налі. Це робить їх вагомими, впливає на посилення відпо­відальності учнів за навчальну роботу, виховання почут­тя власної гідності, чесності.