ЗМІСТ
1. Суть і роль кредитних відносин. Принципи та функції кредиту
2. Операції комерційних банків з цінними паперами
3. Дати визначення
4. Завдання
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Суть і роль кредитних відносин. Принципи та функції кредиту
Кредитні відносини функціонують у системі економічних відносин. В основі їх лежить рух особливого виду капіталу — позичкового капіталу. Кредитні відносини — це відособлена частина економічних відносин, пов'язана з наданням вартості (коштів) у позику і поверненням її разом із певним відсотком.
У сучасному господарстві значно розширюються межі кредитних відносин. Кредит обслуговує все більшу частку товарних потоків, замінюючи традиційні товарно-грошові зв'язки обміну. Кредит необхідний як важливий засіб забезпечення фінансово-господарської діяльності економічних суб'єктів.
Кредитні відносини поєднують у собі дві підсистеми:
1) кредитно-грошові відносини;
2) кредитно-товарні відносини.
У позичку може надаватися вартість як у грошовій, так і в товарній формі.
Роль і місце кредитних відносин у національній економіці залежить від стану самої економіки. Сучасний кредит і кредитні відносини в Україні носять перехідний характер, вони відображають кризовий стан вітчизняної економічної системи.
Слід розрізняти грошові відносини, фінансові відносини і кредитні відносини. Грошові відносини є найбільш широким утворенням; вони пов'язані, насамперед, із виміром вартості (ціни) різноманітних товарів і послуг, а також із здійсненням оплати за товари і послуги в безготівковій і готівковій формах. У ринковому господарстві гроші опосередковують рух всієї системи економічних відносин, оборот всіх видів капіталу, процес відтворення національного продукту.
Фінансові відносини — це частина грошових відносин, яка пов'язана із формуванням, розподілом і використанням грошових коштів з метою забезпечення потреб держави, підприємств (фірм) і громадян (домогосподарств). У відтворювальному процесі фінансові відносини виражають насамперед відносини розподілу. Характер і зміст фінансових відносин в основних рисах завжди визначається характером грошових відносин.
Кредитні відносини мають поворотний і відплатний характер. Розподільчі й перерозподільчі процеси в економіці відбуваються не тільки через фінанси, а й шляхом використання кредиту. Кредитні відносини пов'язані з відтворенням позичкового капіталу.
Кредитні відносини виникають і діють між двома суб'єктами: кредитором, який надає позику, і позичальником, який отримує позику. Рушійним мотивом надання позики у тимчасове користування є одержання доходу у формі позичкового відсотка. Метою кредитора є одержання прибутку (відсотка); метою позичальника — задоволення тимчасової потреби у додаткових грошових ресурсах. З боку кредитора позика є актом комерційного продажу на певний термін грошових коштів.
До групи кредиторів відносять, насамперед, кредитні установи, серед яких головне місце посідають банки. Але крім банків у кредитні відносини вступають і небанківські кредитні установи — кредитні кооперативи і спілки, ломбарди, каси взаємодопомоги, пункти прокату тощо.
Кредит — це форма прояву кредитних відносин, форма руху позичкового капіталу. Кредит виражає економічні відносини між кредитором і позичальником, які виникають під час одержання позики, користування нею та її повернення. Кредитори надають, а позичальники одержують вартість (капітал) у позику, повертаючи її потім з відсотком. Кредит як форма руху позичкового капіталу об'єднує в собі два процеси: 1) акумуляцію тимчасово вільних грошових коштів; 2) вкладення, або розміщення, цих коштів. В умовах розвинутого ринкового господарства кредит є обов'язковим атрибутом механізму господарювання для всіх економічних суб'єктів.
Найкраще суть кредиту проявляється у принципах кредитування, яких є п'ять:
I. Поворотність кредиту витікає з самої суті позичкового капіталу;
II. Платність. За отримання грошей у позику необхідно платити позичковий відсоток;
III. Цільовий характер кредиту. Банк ніколи не видає кредит, якщо не знає на що будуть витрачені гроші;
IV. Строковість. Кредити видаються на конкретні строки, після закінчення яких вони мають бути повернені;
V. Матеріальна забезпеченість кредиту. Сума кредиту не може перевищувати вартість майна позичальника.
Кредитні відносини є дуже різноманітні. Тому вони проявляються в різних конкретних формах. Розрізняють такі форми кредиту:
I. Комерційний кредит надається одними фірмами іншим у товарній формі з відстрочкою платежу;
II. Банківський кредит надається банками й іншими кредитними установами підприємцям у вигляді грошових позик;
III. Державний кредит надається населенням країни своєму уряду (державі) шляхом купівлі державних облігацій внутрішньої позики;
IV. Споживчий кредит надається фізичним особам на придбання товарів тривалого використання (меблі, автомашини, побутова техніка);
V. Міжнародний кредит надається країнами одна одній в грошовій, товарній, валютній формах на умовах поворотності, строковості і платності та цільового характеру;
VI. Іпотечний кредит надається у вигляді довгострокових позик банками під заставу нерухомості для купівлі або будівництва житла, купівлі землі, потреб господарювання тощо;
VII. Міжгосподарський кредит надається одним суб'єктом господарювання іншому і включає комерційний кредит, дебіторсько-кредиторську заборгованість та ін.
Необхідність кредитних відносин пов'язана з об'єктивною розбіжністю у часі руху матеріальних і грошових потоків, що виникає в процесі відтворення суспільного продукту: в одних сферах господарства здійснюється вивільнення коштів, в інших — виникає потреба в них. Зняти таку розбіжність (суперечність) і дозволяє кредит.
Потреба в кредиті виникає через різницю у величині і термінах повернення капіталу, авансованого у виробництво, а також у зв'язку із необхідністю одночасної інвестиції великих грошових коштів для розширення виробничого процесу. Традиційно виникнення потреби в кредиті пов'язують із сезонністю виробництва. У цьому плані, наприклад, сільське господарство не може не спиратися на використання кредитів.
Поряд з необхідністю кредитних відносин, внаслідок утворення тимчасово вільних капіталів та їх руху формується й можливість кредиту. Розвинуті кредитні відносини пов'язані зі створенням відповідного інституціонального середовища — мережі спеціальних кредитних інституцій, які спеціалізуються на здійсненні кредитних операцій. Кредитні установи організовують й обслуговують рух позичкового капіталу, забезпечують його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери народного господарства, де виникає дефіцит коштів.
Кредитування — це кредитний процес, що включає сукупність механізмів реалізації кредитних відносин. Юридичною основою системи кредитування є кредитний договір. Усі питання щодо кредитування вирішуються безпосередньо між двома сторонами: кредитором і позичальником. Кредитний договір передбачає виникнення певних обов'язків кожної із сторін. Одночасно суб'єкти кредитних відносин володіють й певними правами та відповідають за дотримання і виконання договірних умов.
Об'єктом кредитних відносин є вартість, яка надається в позику з метою отримання прибутку. Ще з часів командної економіки виділяються два об'єкти і відповідно методи кредитування: 1) за оборотом; 2) за залишком. У процесі кредитування за оборотом позичка надається для оплати матеріальних цінностей, які надходять до покупця, і витрат, які ним проводяться. При кредитуванні за залишком позички надаються на покриття тимчасових залишків матеріальних цінностей і невідшкодованих витрат. У першому випадку об'єктом кредитних відносин є обіг вартості (матеріальних цінностей і витрат, які кредитуються), у другому -залишок вартості на певну дату.
В економічній науці розглядаються дві основні теорії кредиту. Натуралістична теорія трактує кредит як спосіб перерозподілу наявних капіталів. Об'єктом кредитування при цьому вважалися засоби виробництва і засоби існування робітників. Капіталотвор-ча теорія виходить з того, що кредит створює капітал і є двигуном розширеного відтворення капіталу. Основоположником цієї теорії вважається англійський економіст Дж. Ло (1671—1729). Ідея його фінансової системи полягала в тому, щоб за допомогою кредиту підтримувати постійне процвітання в економіці. Розширюючи обсяги кредитування і випускаючи гроші, банки створюють капітал і тим самим збільшують багатство і зайнятість. Обсяги кредитування визначаються при цьому капіталотворчими можливостями банків.
Сутність кредиту як економічної категорії виявляється в його функціях, розкриття яких дозволяє встановити зв'язок даної категорії з системою економічних відносин. Втрата кредитом своїх функцій фактично означатиме зникнення самої цієї економічної категорії.
У розвинутому ринковому господарстві кредит виконує такі основні функції: 1) перерозподільчу; 2) заміщення грошей в обігу; 3) стимулювальну; 4) контрольну. Ці функції кредиту тісно зв'язані між собою, визначаючи в своїй сукупності певну економічну роль кредитних відносин.
Економічна роль кредиту полягає у перерозподілі вартості на засадах платності, строковості, забезпечення і повернення. Особливістю кредитного перерозподілу є його тимчасовий характер. Перерозподіл вартості здійснюється тут у межах розриву часу між віддаванням товарів (грошей) у позичку і зворотнім їх надходженням до кредитора. За рахунок тимчасово вільних коштів одних господарських суб'єктів задовольняються тимчасові потреби в коштах інших суб'єктів.
Функції кредиту розвиваються у зв'язку із розширенням масштабів ринкової економіки і посиленням кредитної природи грошей.
Перерозподільча функція кредиту випливає із самої сутності і ролі кредитних відносин. Внаслідок кредитного перерозподілу прискорюється залучення нових грошових коштів у сферу господарювання. При реалізації цієї функції кредиту перерозподіляються як грошові кошти, так і товарні ресурси.
Швидкість та інтенсивність перерозподілу вартості за допомогою кредиту багато в чому визначаються його доступністю і, насамперед, рівнем позичкового відсотка. Високі відсоткові ставки за кредитами гальмують перерозподільчі процеси. В цілому, масштаби розширення кредиту і відповідно процесів кредитного перерозподілу обмежені загрозою посилення інфляційних процесів.
Функція заміщення грошей кредитними інструментами пов'язана з антиципаційною властивістю кредиту, тобто його здатністю випереджати в часі процес нагромадження в товарній і грошовій формах. Кредитні ресурси формуються до настання терміну їх фактичного використання у відтворювальному процесі. По суті, кредит створює гроші для безготівкового грошового обігу. Інструменти кредиту — переказні векселі, чеки, кредитні картки тощо — починають заміняти роильні гроші в сфері обігу.
Кредит сприяє економії витрат обігу шляхом заміщення частини грошового обороту кредитними засобами обігу. Змінюючи обсяги кредитних операцій, банки (банківська система) можуть впливати на динаміку загальної маси грошей в обігу. При цьому використовуються два можливих методи: кредитна експансія (розширення кредиту) і кредитна рестрикція (звуження кредиту).
Антиципаційну властивість кредиту не слід розглядати як автоматично діючий інфляційний чинник. Якщо на основі кредитування досягається реальний внесок у розвиток виробництва, ефективно здійснюються інвестиції, раціонально використовуються створені виробничі потужності, рівень інфляції не збільшується.
Важливе значення в умовах ринкової економіки має стимулювальна функція кредиту. За своєю економічною сутністю процес кредитування не може не стимулювати ефективне використання позики з боку позичальника. Сам зміст кредитування, що виражається у формулі: "Купуй зараз (товар, гроші), плати потім" спонукає до ефективного використання одержаної позики, щоб на зароблені кошти не просто повернути кредит, але й одержати прибуток.
Позичальники використовують кредит настільки повно, наскільки це їм дійсно необхідно для реалізації власних економічних інтересів.
Кредитні відносини — це насамперед майнові відносини; за використання і повернення кредиту позичальник відповідає майном і цінностями, що є у нього. Безсумнівно, що майнові відносини створюють достатньо потужні стимули до раціонального використання позичених коштів.
З боку кредитора стимулювальним чинником є позичковий відсоток. Кожний кредитор намагається постійно забезпечувати зростання своїх кредитних ресурсів.
Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі кредитування здійснюється взаємний контроль (як кредитора, так і позичальника) за використанням і поверненням позики. В економічній літературі контрольна функція кредиту часто розглядається лише як контрольна діяльність кредитора (банку), що, на наш погляд, не зовсім правильно.
Контроль є складовою загального механізму управління процесом кредитування. Сьогодні будь-який господарський суб'єкт не може дозволити собі нехтувати контролем за кредитом. Успішне управління кредитом вимагає поєднання зусиль кредитного контролю із спрямованістю суб'єктів господарювання на отримання прибутку від надання (одержання) позики.
Існує суттєва відмінність у виконанні контрольної функції кредиту з боку кредитора і з боку позичальника. Кредитор має можливість здійснювати контроль як за об'єктом кредиту (позиченою вартістю), так і за діяльністю позичальника. Позичальник не має можливості контролювати діяльність кредитора, він здійснює контроль лише за рухом позиченої вартості (тобто контролює лише об'єкт кредитних відносин).
Завдяки реалізації своїх функцій, кредитні відносини активно впливають на процеси відтворення і нагромадження капіталу як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях.
Проблема функцій кредиту є однією з найскладніших у теорії кредитних відносин. Дискусії точаться, насамперед, з питань щодо кількості та змісту функцій, що випливає з різних підходів до сутності кредиту.
Усі функції кредиту взаємопов'язані; їх взаємодія забезпечує якісну стійкість кредитних відносин. Звичайно, при бажанні можна виділити й більш широкий набір функцій кредиту: акумуляції тимчасово вільних коштів; регулювання грошового обороту; економії витрат обігу; опосередкування кругообороту капіталу тощо. Але саме чотири виділені вище функції є головними; вони утворюють конститутивні ознаки кредиту.
2. Операції комерційних банків на ринку цінних паперів
Роль комерційних банків на ринку цінних паперів у різних державах неоднакова. Найбільш активно комерційні банки беруть участь на фондовому ринку в Німеччині. У США, Канаді, Японії їх роль законодавче обмежена. Банки цих країн знаходять опосередковані шляхи участі в інвестиційній діяльності через трастові операції, кредитування інвестиційних фондів і банків, співпрацю з брокерськими фірмами тощо.
У зв'язку з інтернаціоналізацією ринку цінних паперів комерційні банки зарубіжних країн розширюють обсяги своїх операцій з іноземними цінними паперами, які приносять їм значні прибутки за рахунок змін курсових різниць, Отже, вони виходять на міжнародний фондовий ринок, створюючи мережу закордонних інвестиційно-банківськихфілій, дочірніх компаній, а у США - банківських холдингів.
В Україні діяльність комерційних банків на фондовому ринку регламентується низкою законів, дозволів, положень, зокрема: Закону «Про банки і банківську діяльність», Статуту банку, дозволів Міністерства фінансів України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, ліцензії Фонду державного майна.
У даний час комерційні банки на фондовому ринку працюють за такими напрямами:
• операції з державними цінними паперами;
• купівля-продаж цінних паперів;
• депозитарно-реєстраторські функції;
• операції на ринку приватизації;
• випуск власних цінних паперів,
На ринку державних цінних паперів комерційні банки виконують функції: інвестора, торговельного та платіжного агента, дилера та комісіонера, депозитарію державних цінних паперів.
Як торговцю пінними паперами комерційному банкові притаманні такі функції:
• комісійна діяльність з цінними паперами інших емітентів;
• комерційна діяльність з власними цінними паперами та паперами інших емітентів;
• управління фондовими портфелями на довірчих засадах.
Розвиток фондового ринку в Україні призвів до необхідності роботи на ньому депозитаріїв та незалежних реєстраторів. При здійсненні банками цих операцій можна виділити такі напрями, як: виконання депозитарно-реєстраторського обслуговування власних цінних паперів, депозитарне обслуговування клієнтів банку, виконання функцій депозитарію інвестиційного фонду або інвестиційної компанії та виконання функції незалежного реєстратора.
Функції банку як емітента з обслуговування власних цінних паперів полягають у:
• випуску цінних паперів;
• організації їх розміщення;
• забезпечення ліквідності;
• виплаті дивідендів акціонерам і доходів за власними борговими зобов'язаннями;
• веденні реєстру за іменними цінними паперами.
Операції комерційних банків з цінними паперами ще можна поділити на балансові та позабалансові.
Порядок обліку цінних паперів у комерційних банках регламентується інструкціями та іншими нормативними документами Національного банку України. Окремо потрібно розглядати облік пасивних операцій банків з цінними паперами, що включають випуск цінних паперів (акцій, облігацій, векселів, ощадних сертифікатів) для залучення грошових коштів, та облік активних операцій - придбання банком зазначених цінних паперів для їх перепродажу або участі в управлінні іншими підприємствами та одержання від цих операцій спекулятивного доходу чи дивідендів.
В Україні більшість банків організовано як акціонерні товариства. Власний акціонерний капітал вони формують за рахунок грошових внесків засновників і учасників банків, що забезпечуються випуском акцій. Акція акціонерного банку - це цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному капіталі акціонерного банку та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку - дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації банку.
Банки випускають прості та привілейовані акції, іменні акції та акції на пред'явника.
Порядок випуску цінних паперів акціонерними комерційними банками України грунтується на міжнародній банківській практиці і на основних законодавчих актах держави, а саме: на підставі Законів «Про банки і банківську діяльність», «Про цінні папери і фондову біржу», Положення Національного банку і Міністерства фінансів України «Про умови здійснення комерційн
Для одержання дозволу на випуск акцій правління акціонерного банку подає до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку такі документи:
• заяву;
• копію рішення про реєстрацію банку в НБУ;
• нотаріально завірену копію статуту;
• список засновників;
• перелік усіх відділень, філій, представництв банку, що здійснюватимуть операції з акціями;
• копію платіжного доручення про сплату податку за реєстрацію проспекту емісії.
Розміщення акцій за рішенням правління банку здійснюється шляхом прямої підписки або через фондову біржу, учасниками підписки на акції можуть бути фізичні та юридичні особи.
Акції продаються за курсовою вартістю, яка визначається як сума номінальної вартості плюс сума курсової надбавки. Рішення про мінімальний розмір курсової надбавки приймає правління банку.
Банки можуть здійснювати викуп акцій власної емісії в акціонерів, а потім, виходячи з необхідності, їх перепродавати, розповсюджувати серед своїх акціонерів або анулювати.
Для залучення ресурсів на тривалий термін банки вдаються до емісії облігацій, які є дуже ліквідними і дохідними цінними паперами для інвесторів, а в деяких випадках надають їм можливість конвертувати облігації в акції банку-емітента.
Деякі комерційні банки України почали випускати такі цінні папери, як векселі. Випуск може здійснюватись або для використання власних векселів як інструментів відтермінування боргів або для залучення коштів. В обох випадках вважається, що банки оперують власними банківськими векселями.
Якісне проведення комерційними банками активних операцій неможливе без здійснення ними інвестиційної діяльності. Надаючи кредити, банки, безперечно, отримують високий дохід, але наражаються на суттєвий кредитний ризик. Отже, вкладаючи вільні кредитні ресурси, вони повинні потурбуватися про диверсифікацію ризиків та достатню ліквідність активів. Цим вимогам цілком відповідають інвестиційні операції банків.
Інвестиційні операції комерційних банків - це вкладення коштів у інвестиційні цінні папери, їх ще називають портфельними інвестиціями.
Портфельні інвестиції лише частково спрямовуються на збільшення реального капіталу, вкладення коштів у цінні папери передбачає:
• досягнення ліквідності;
• одержання доходу;
• зростання вкладень;
• збереження коштів.
Максимальний дохід від інвестицій у цінні папери одержить інвестор тоді, коли вкладе кошти в акції фірм, які щойно створилися. Ці фірми виплачують високі дивіденди як плату за ризик.
Банківські портфелі цінних паперів класифікують залежно від мети вкладень:
• портфель цінних паперів на продаж;
• портфель цінних паперів на інвестиції;
• портфель пайової участі (вкладень в асоційовані компанії);
• портфель вкладень у дочірні компанії;
У той час, коли цінні папери є в портфелі на продаж, вони можуть принести додатково дивідендний або процентний дохід.
Портфель цінних паперів банку на інвестиції складається із цінних паперів, що були придбані банком для їх утримання до настання строку погашення (для безстрокових цінних паперів - довічно) і отримання дивідендного доходу, а також для використання Інших прав, що випливають із володіння цінними паперами.
Переміщення цінних паперів з одного портфеля банку до іншого допускається тільки один раз за весь час, коли цінні папери є власністю банку.
Переміщення інвестиційних цінних паперів у цінні папери на продаж здійснюється за ринковою вартістю на день переміщення і в подальшому обліковуються як цінні папери на продаж. При зменшенні їх ціни на різницю між балансовою і ринковою вартістю цінних паперів створюється резерв у день проведення. При підвищенні ціни облік різниці між балансовою і ринковою вартістю не здійснюється, оскільки цінні папери не обліковувалися на рахунку цінних паперів на продаж під час їх придбання .
Визначення ринкової вартості цінних паперів залежить від визначення наявності або відсутності активного ринку, на якому обертаються ці папери.
Слід зазначити, що ринкова вартість цінних паперів у разі наявності ринку здебільшого розраховується як середня вартість за певний період. Визначення ринкової вартості цінних паперів на продаж і на інвестиції відрізняється, але не суттєво.
При відсутності активного ринку, перш за все, визначається економічна сутність і фінансовий дохід за цінними паперами. Для капітальних цінних паперів із нефіксованим прибутком ринкова вартість обчислюється як мінімальна з двох можливих:
• одна розраховується за методом дисконтних грошових потоків;
• друга - за методом пайової участі.
Крім цього, проводиться коригування ринкової (розрахункової) вартості інвестиційних паперів залежно від класу надійності емітентів.
Слід зазначити, що розрахункова вартість цінних паперів на продаж, які не мають активного ринку,коригуванню на ступінь надійності емітента не підлягає. Це спричинено досить частою переоцінкою таких паперів, а також щоб уникнути банкам витрат на аналітичну роботу, які не завжди будуть перекриті економічною вигодою.
Комерційні банки розвинутих країн найбільше доходів одержують від вкладень своїх власних і залучених коштів у державні цінні папери.
Державні цінні папери є об'єктом операцій центрального банку на відкритому ринку для регулювання грошово-кредитної політики даної держави та покриття дефіциту державного бюджету.
Емітентами державних цінних паперів є уряд чи інші урядові структури. Агентами із розповсюдження цих паперів найчастіше виступають центральні банки.
Основні види державних цінних паперів такі:
• Казначейські векселі - короткострокові цінні папери на пред'явника., що випускаються Казначейством на термін до одного року для ефективного касового виконання держбюджету;
• Казначейські зобов'язання - вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками коштів до бюджету і дають право на одержання фіксованого доходу. Казначейські зобов'язання випускають до одного року - короткострокові, від року до п'яти - середньострокові та більше п'яти років –довгострокові;
• Державні облігації - цінні папери, що засвідчують внесення їх власниками коштів до бюджету і підтверджують зобов'язання емітента відшкодувати власникові номінальну вартість паперів у передбачений у них термін з виплатою фіксованого доходу, якщо інше не передбачено умовами випуску.
Доходи за державними цінними паперами також можна виплачувати кількома способами:
• встановленням фіксованого процентного платежу;
• застосуванням плаваючої ставки доходу;
• використанням ступінчастої процентної ставки;
• індексуванням номінальної вартості цінних паперів;
• реалізацією боргових зобов'язань із скидкою (дисконтом) проти їх номінальної вартості;
• проведенням виграшних позик.
Кожний комерційний банк, залежно від формуванняпортфелів цінних паперів різних типів та видів, виробляє свою інвестиційну стратегію і варіанти управління інвестиційними портфелями.
Розрізняють два види інвестиційної стратегії банків: пасивну і агресивну.
Пасивна стратегія має на меті одержання стабільного доходу на рівні, близькому до середньо-ринкового. При пасивній стратегії найчастіше використовують методи «штанги» або «ступінчастий» для формування інвестиційних портфелів і зменшення інвестиційних ризиків, отже, переважно формують портфель цінних паперів на інвестиції.
Агресивна стратегія спрямована на використання можливостей одержання максимального доходу від ринкового коливання курсів і процентів, у цьому разі формується інвестиційний портфель на продаж. При такій стратегії банки повинні мати серйозну аналітичну базу, яка об'єктивно може оцінити активний ринок і скласти відповідні прогнози. Активний ринок - це ринок, на якому існує можливість у будь-який час продати цінний папір за ціною, що переважає на ньому під час виставлення цього цінного папера на продаж.
Управління портфелями цінних паперів комерційні банки також можуть здійснювати двома способами:
• самостійно управляти інвестиційними портфелями;
• усі функції з управління передати іншій особі (трасту).
При самостійному управлінні портфелем банк створює спеціалізований структурний підрозділ, за яким закріплює відповідні функції:
• визначення типів інвестиційної стратегії та цілей;
• розробка поточної і стратегічної програм управління;
• реалізація операцій, що стосуються управління портфелем;
• ужиття конкретних заходів щодо поліпшення управління портфелями.
Цей підрозділ повинен бути незалежним у своїй діяльності від інших підрозділів банку, мати право перевіряти діяльність тих підрозділів, що задіяні в операціях з цінними паперами, право самостійно регулювати обсяги портфелів цінних паперів.
Об'єктами управління портфелями цінних паперів на довірчих засадах мають бути:
• власний портфель банку;
• грошові кошти, які банк бажає вкласти в цінні папери;
• портфель цінних паперів інвестиційного фонду, що є під контролем даного комерційного банку.
Комерційні банки на вторинний ринок можуть виходити як дилери, тобто купувати-продавати цінні к папериза свій рахунок і виконувати брокерські функції. Отже, операції з цінними паперами на цьому ринку можна одночасно віднести до активних та позабалансових операцій.
Комерційна (дилерська) діяльність банків з цінними паперами інших емітентів на вторинному ринку - це здійснення угод купівлі-продажу цінних паперів від свого імені і за свій рахунок із зобов'язанням укладення угод за оголошеними цінами купівлі-продажу.
Кредитні операції з цінними паперами можуть бути як активними, так і пасивними. Надання ломбардних кредитів, врахування векселів, операції зворотного репо мають суто кредитний характер, але як застава тут виступають різноманітні види цінних паперів, що й дає підставу відносити їх одночасно до активних операцій з цінними паперами. У разі отримання банками ломбардного кредиту в Національному банку чи в інших банках, переврахування векселів чи здійснення прямого репо можна говорити про пасивні кредитні операції з цінними паперами.
Ломбардний кредит, що надається комерційним банкам Національним банком під забезпечення державними цінними паперами, є одним із способів рефінансування центральним банком комерційних банків.
Рефінансування - це залучення банком дешевих короткострокових міжбанківських кредитів для надання їх своїм клієнтам.
Ломбардний кредит надається на строк до 30 днів за ломбардною процентною ставкою, яку встановлює Правління Національного банку України залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку.
Операція репо - це операція з цінними паперами, яка складається з двох частин і при якій укладається одна генеральна угода між учасниками ринку про продаж-купівлю на певний строк із зобов'язанням зворотного продажу-купівлі у визначений термін на вимогу однієї зі сторін за заздалегідь обумовленою ціною. Перша частина цієї операції - пряме репо передбачає купівлю цінних паперів одним контрагентом в іншого, із зобов'язанням продавця викупити ці ж цінні напери у визначений термін за іншою ціною.
Різниця між цінами продажу і зворотного викупу є процентним доходом для того, хто купує цінні папери при прямому репо. Ціна зворотного викупу складається з початкової ціни цінних паперів і процентів, що встановлені для даної операції.
Національний банк України здійснює два типи операцій репо: пряме репо - купівля в комерційного банку державних цінних паперів, зворотне репо - обов'язковий продаж державних цінних паперів комерційним банкам.
Залежно від терміну дії операцій репо використовуються ще такі їх види:
• нічне репо (термін дії - один день, процентна ставка є фіксованою на весь термін проведення операцій);
• відкрите репо (термін в угоді не обумовлюється. Кожна зі сторін угоди може вимагати виконання операції в будь-який час, але з обов'язковим повідомленням про завершення цієї угоди. Процентна ставка - нефіксована, а перераховується кожного разу);
• строкове репо (термін операції чітко визначений, процентна ставка є постійною протягом усієї операції).
Значення позабалансових операцій банків з цінними паперами визначається необхідністю надання своїм клієнтам широкого спектра послуг за всіма напрямами банківської діяльності.
Посередницькі, трастові послуги зараз відіграють для комерційних банків важливу роль, збільшуючи їх комісійні доходи.
Комерційні банки виконують для різноманітних емітентів випуск їх цінних паперів та первинне розміщення. Ця операція мас назву - стороння емісія. Емітенти (підприємства, фірми) звертаються з відповідним проханням у банки тому, що бажають використати їх технічні можливості з випуску і розміщення цінних паперів, ресурси банків, кваліфікацію працівників, інвестори ж більше довіряють банкам, аніж Іншим акціонерним товариствам, отже, швидше купують випущені цінні папери.
Організовуючи роботу щодо комісійної посередницької діяльності з емісії та розміщення цінних паперів, банк бере на себе роль інвестиційної компанії. Для ефективності операцій сторонньої емісії комерційні банки можуть створювати тимчасові об'єднання (консорціуми). Для цього вони укладають багатосторонній договір між собою, з одного боку, і договір головного банку (менеджера) консорціуму з емітентом (емісійний договір) - з Іншого, ця емісія здійснюється трьома етапами:
• підготовка емісії;
• прийом і викуп цінних паперів у емітента;
• розміщення цінних паперів серед інвесторів.
Брокерські операції банків з ціннимипаперами характерні тим, що тут банки діють не за рахунок своїх коштів, а за кошти клієнтів і в їх інтересах.
Брокерські операції банків можуть здійснюватися на підставі комісійного договору або договору - доручення. У першому разі банк діє від власного імені, у другому - від імені клієнта.
Типова комісійна угода передбачає укладення двох договорів:
• комісійного - між банком (комісіонером) і клієнтом (комітентом);
• договору купівлі/продажу між комісіонером і третьою особою .
Банк також може здійснювати комісійну брокерську операцію з власної ініціативи, тобто комісіонер може купити в клієнта цінні папери за рахунок власних коштів чи продати йому цінні папери з власного портфеля на продаж., причому це повинні бути папери, допущені до офіційної чи регульованої торгівлі на фондових біржах.
Брокерські операції на підставі договору-доручення передбачають доручення клієнта банкові купити чи продати цінні папери від його імені і за його рахунок. За цю операцію довіритель сплачує банкові (довіреній особі) комісійну винагороду, обумовлену в договорі,
Банк може здійснювати цю операцію двома способами:
• здійснити відповідну операцію на біржі;
• купити цінні папери для себе або продати папери клієнтові з власного портфеля.
Операції з цінними паперами на фондовому ринку обов'язково повинні закінчуватися здійсненням розрахунків за ними, збереженням і подальшим їх обслуговуванням. Усі ці операції здійснюють у ринкових державах світу розрахункові центри і депозитарії.
В Україні створено Національну депозитарну систему, яка основується на положеннях Закону «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінник паперів в Україні» і здійснює, відповідно, депозитарну, розрахунково-клірингову і реєстраторську діяльність.
Депозитарна діяльність - це надання послуг щодо зберігання (депонування) цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів], обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів.
Кліринг у даному разі - це отримання, звіреннята поточні оновлення інформації, підготовка бухгалтерських та облікових документів., необхідних для виконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, що передбачає взаємозалік, забезпечення та гарантування розрахунків за цими угодами.
У договорі про обслуговування емісії цінних паперів між емітентом та депозитарієм визначається порядок прийняття на обслуговування суми емісії цінних паперів, операцій емітента в депозитарії щодо випущених ним цінних паперів, порядок переведення цінних паперів з документарної форми в бездокументарну.
Депозитарії можуть укласти між собою кореспондентський договір і за допомогою кореспондентських рахунків у цінних паперах здійснювати операції з цінними паперами.
Розрахунковим банком, що забезпечує грошові розрахунки за операціями: з цінними паперами, поки що є Національний банк України.
3. Дати визначення
а) Інкасове доручення
- документ, що відіграє роль платіжної вимоги, складається і представляється у банк підприємствами у тих випадках, коли вони мають підставу для беззаперечного утримання коштів з платника.
б) Акцепт
- (від латин, acceptus - прийнятий) - зобов'язання (згода) платника (трасата) на оплату або гарантування у визначений термін оплатити переказний вексель (тратту), виставлений до оплати рахунок, задовольнити інші вимоги про оплату.
4. Завдання
Приведіть зразок банківського договору на розрахунково-касове обслуговування клієнта – фізичної особи
(реквізити вказати самостійно)
Зразок банківського договору на розрахунково-касове обслуговування клієнта – фізичної особи приведено в додатку А.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Гальчинський А. С. Теорія грошей. – К.: Основи, 1998;
2. Гроші та кредит. Підручник - /За ред. Б.С. Івасіва. - К.: КНЕУ, 1999;
3. Гроші, банки та кредити: у схемах та коментарях. Навч. пос. /За ред. Луці ва Б.-Т.:Карт-бланш,2000;
4. Драчук Ю.В. формування попиту на гроші в умовах перехідної економіки.// Фінанси України. – 1999. – 9;
5. Караблин С. Банківське регулювання і грошова пропозиція.// Економіка України. – 1999. – 4;
6. Гроші та кредит: Підручник/ За ред. Савлука М.І.-К.: КНЕУ, 2001;
7. Мельник О.М. Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово- кредитної політики. // Фінанси України. – 2000. – 7;
8. Демківський А.В. Гроші та грошовий обіг: Навч. метод, посібник. – К.: ГРОТ, 1999;
9. Закон України «Про банки і банківську діяльність» №2121-ІІІ від 07.12.2000р із змінами і доповненнями.