Зміст
1. Складові фінансових систем: валюта; валютні цінності; конвертованість валюти; ціна (курс) валюти; міжнародні розрахункові грошові одиниці, їх призначення та види
2. Оподаткування в системі міжнародних відносин: елементи оподаткування; ввізне та вивізне мито, ПДВ, акцизний збір
Задача
Список використаних джерел
1. Складові фінансових систем: валюта; валютні цінності; конвертованість валюти; ціна (курс) валюти; міжнародні розрахункові грошові одиниці, їх призначення та види
Світогосподарські зв'язки не можуть розвиватись без налагодженої системи валютних відносин. Валютні відносини - це економічні відносини, які зв'язані з функціонуванням світових грошей і обслуговують різні види господарських зв'язків між країнами.
Валюта (від іт. "valuta" - ціна, вартість) - грошова одиниця, яка використовується для замірювання величини вартості товарів. Поняття "валюта" застосовується в трьох значеннях:
перше - грошова одиниця даної країни (долар США, англійський фунт стерлінгів, японська ієна, українська гривня і т.п.) і її тип (золота, срібна, паперова);
друге - грошові знаки іноземних держав, а також кредитні й платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях, які використовуються в міжнародних розрахунках (іноземна валюта);
третє - міжнародна (регіональна) грошова розрахункова одиниця, платіжний засіб.
У світовій торгівлі роль основної валюти виконує долар США, з допомогою якого здійснюється переважна частина міжнародних розрахунків, фіксуються світові ціни багатьох товарів, сировини, палива.
Національна валюта - це грошова одиниця даної країни, що використовується в зовнішньоекономічних зв'язках і міжнародних розрахунках з іншими країнами.
Розрізняють національні та світову валютні системи.
Національна валютна система - це форма організації грошових відносин, яка охоплює не тільки внутрішній грошовий обіг, але і сферу міжнародних розрахунків країни і визначається національним законодавством. Її характеризують такі елементи : національна валютна одиниця; валютний паритет, умови конвертованості валюти; система валютного ринку і ринку золота; порядок міжнародних розрахунків країни, склад і система управління золотовалютними резервами в ній. Національна валютна система тісно пов'язана з внутрішньою грошовою і кредитно-фінансовою системою.
На базі національних валютних систем функціонує світова валютна система - це форма організації міжнародних валютних відносин, обумовлена розвитком світового господарства і юридично закріплена міждержавними угодами. Її визначають такі елементи: міжнародні платіжні засоби (національні валюти, золото, міжнародні валютні одиниці; механізм валютних паритетів і курсів; об'єм валютних обмежень; умови конвертованості валют; режим міжнародних валютних ринків і ринків золота; умови взаємного обміну валют; форми міжнародних розрахунків та ін.
Історії відомі три світові валютні системи.
Перша стихійно склалась наприкінці ХIХ ст. на базі так званого золотого стандарту, при якому валюти окремих країн вільно перетворювались у золото на внутрішніх ринках цих країн і проіснувала до другої світової війни. Дана система, так званого золотого стандарту, передбачала закріплення за золотом грошових функцій і офіційне встановлення фіксованого золотого вмісту (паритету) національної грошової одиниці. Встановлений золотий паритет є і офіційною ціною золота. Золоті монети знаходились в обігу і мали силу законного платіжного засобу. Центральні банки були зобов'язані паперові гроші обмінювати на золото по номіналу. Був дозволений вільний ввіз і вивіз золота в будь-якому виді. Обмінний валютний курс національних паперових грошей розраховувався за співвідношення їхнього золотого змісту (масштабу цін), який установлювався державою. Переваги системи полягають в стабільності валютних курсів.
Проте система золотого (золотомонетного) стандарту мала й недоліки. Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку золота, а також умови функціонування золотого стандарту обмежували можливості проведення окремими державами власної валютно-грошової політики. Таким чином, були підготовлені об'єктивні умови до заміни системи золотого стандарту на більш ефективну систему золотовалютного стандарту. Принципи створення нової світової валютної системи були закладені на конференції 44 держав у 1944 р. в Бреттон-Вудсі (штат Нью-Гемпшір, США). Рішення Бреттон-Вудської конференції були такі:
були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР);
золото відновилось у ролі вимірника міжнародної вартості грошових одиниць. Була встановлена офіційна ціна золота - 35 дол. за трійську унцію (31,1 г золота). Кожна країна - член системи повинна була встановити золотий або доларовий вміст своєї грошової одиниці;
всі країни взяли зобов'язання підтримувати твердий курс своєї валюти до долара.
Бреттон-Вудська валютна система поставила долар США у привілейоване становище на основі його переважного використання в міжнародних розрахунках. Проте припинення обміну долара на золото, відміна офіційної ціни золота в доларах і введення плаваючих валютних курсів у 1971-1973 рр. означали формальний і практичний відхід від принципів Бреттон-Вудської валютної системи.
Контури третьої світової валютної системи, що функціонує і розвивається і в даний період у світовій економіці, були визначені на конференції представників країн - членів МВФ, що відбулася в м. Кінгстоні на Ямайці в 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної системи. В її основу покладено здійснення за допомогою МВФ нових принципів у взаємних відносинах: по-перше, регулювання валютних курсів і підтримки сталості валютних паритетів; по-друге, усунення валютних обмежень, тобто системи економічних і організаційних заходів, які регламентували операції з національною й іноземною валютою; по-третє, надання кредитів країнам - членам МВФ; по-четверте, надання права вибору країнами будь-якого режиму валютного курсу і визнання системи плаваючих валютних курсів замість їх жорсткої фіксації.
В Ямайській валютній системі була відмінена офіційна ціна на золото, було вирішено виключити його з розрахунків між МВФ і його членами і повернути їм частину золотого запасу фонду. Нова система заснована не на одній, а на декількох провідних валютах, її можна назвати багатовалютним стандартом.
У березні 1979 р. було створено європейську валютну систему (ЄВС), щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі. У ній беруть участь країни - члени ЄС. Механізм ЄВС включає три основні елементи: європейська валютна одиниця; режим сумісного коливання валютних курсів; Європейський фонд валютного співробітництва. Метою ЄВС є досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка оберталася б в ЄС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, стабілізація економічного становища країн - членів ЄВС. Такою валютою у безготівкових розрахунках у рамках ЄС певний час було ЕКЮ (колективна міжнародна розрахункова одиниця).
Проте з 1 січня 1999 року для 11 країн-членів ЄВС - Австрії, Бельгії, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Фінляндії та Франції введена в обіг нова спільна грошова одиниця ЄВРО. На перехідний період з 1 січня 1999 року до 31 грудня 2001 року дана валюта використовувалась тільки для безготівкових взаємних розрахунків нарівні з національними валютами країн Європи, тобто зони функціонування нової валюти. У готівковий обіг нова валюта ЄВРО введена з 1 січня 2002 року. Нарівні з готівкою ЄВРО також передбачений обіг готівкових національних валют країн єврозони з подальшим їх обміном на ЄВРО і поступовим вилученням з обігу.
Важливим елементом будь-якої валютної системи є валютний курс - це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або "ціна" грошової одиниці однієї країни, що визначена в грошових одиницях інших країн. Він є формою світової ціни кредитно-паперових грошей. Встановлення курсу називається котируванням валюти. При котируванні валют зазначають курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким вони її купують. Різниця між курсом продавця і курсом покупця являє собою маржу, яка покриває витрати і формує прибуток банку з валютних операцій. Очевидно, що будь-який банк заінтересований у максимально низькому курсі покупця і максимально високому курсі продавця, і тільки жорстка конкуренція за клієнта змушує банки діяти у зворотному напрямі. Розрізняють такі види валютних курсів:
Фіксований валютний курс - офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, засноване на визначених у законодавчому порядку валютних паритетах. Фіксований валютний курс передбачає закріплення вмісту національних грошових одиниць безпосередньо в золоті або в доларах США за жорсткого обмеження коливань ринкових курсів валют до 1%. На практиці це означало тверду прив'язку всіх валют, що брали участь у міжнародній торгівлі, до долара США.
Курс, який коливається - це валютний курс, що вільно змінюється під впливом попиту й пропозиції.
Плаваючий курс - різновид валютного курсу, що коливається, який вимагає використання ринкового механізму валютного регулювання. Цей курс передбачає певну свободу вибору окремими країнами режиму валютного курсу.
Валютні курси розрізняють і за видами платіжних документів, що є об'єктом обміну. Розрізняють курс телеграфного переказу, курс чеків, курс банкнот (курс обмінних пунктів). Які ж фактори безпосередньо впливають на динаміку курсу валют? Можна назвати такі:
національний дохід і рівень витрат виробництва;
реальна купівельна спроможність грошей і рівень інфляції в країні;
стан платіжного балансу, що впливає на попит і пропозицію валюти;
рівень відсоткових ставок у країні;
довіра до валюти на світовому ринку.
Останнім часом для валютної сфери в Європі та в інших регіонах світу характерні нестабільність, постійні коливання курсових співвідношень валют, зокрема долара до євро і долара до японської ієни. Це пояснюється багатьма факторами, в тому числі дестабілізуючою дією дефіциту федерального бюджету США; незбалансованістю розрахунків Японії та ФРН з партнерами в Західній Європі й США; проблемами заборгованості багатьох країн, що розвиваються. Нестабільність валютних курсів, їхні амплітудні коливання дуже відчутні для національної економіки.
Одним з найважливіших елементів національної валютної системи є конвертованість національної грошової одиниці - можливість для учасників зовнішньоекономічних відносин легально обмінювати її на іноземні валюти та навпаки без обмеження. Чим більше валютних обмежень використовується в країні, тим менше конвертованою є її валюта. Відсутність валютних обмежень означає вільну конвертованість валюти.
Вільно конвертована валюта (ВКВ) - валюта, що вільно та необмежено обмінюється на інші іноземні валюти. Сфера обміну її поширюється на поточні операції, пов'язані зі щоденною зовнішньоекономічною діяльністю, а також операції, пов'язані з рухом зовнішніх кредитів і закордонних інвестицій. Нині лише обмежена кількість країн має вільно конвертовані валюти: США, Великобританія, Канада, Швейцарія, Швеція, Японія, Данія, Австралія, Нова Зеландія, Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Бахрейн та інші. Це - або розвинуті індустріальні держави, або нафто-експортери, або країни з розвинутою та відкритою економікою. Навіть така розвинута країна, як Франція, вільну конвертованість франка запровадила лише 1 січня 1990 р.
Частково конвертована валюта (ЧКВ) - національна валюта країн, у яких застосовуються валютні обмеження для резидентів і з окремих видів обмінних операцій. Як правило, ЧКВ обмінюється тільки на деякі іноземні валюти й не з усіх видів міжнародного платіжного обороту.
Неконвертована валюта - національна валюта, яка функціонує тільки в межах однієї країни й не обмінюється на інші іноземні валюти. До неконвертованих відносяться валюти країн, що застосовують різні обмеження й заборони щодо вивозу та ввозу, продажу, купівлі та обміну національної та іноземної валюти, а також щодо використання різних засобів валютного регулювання. Неконвертованими є національні валюти більшості країн, що розвиваються, України та інших країн СНД.
Умовою конвертованості є створення елементів власне конвертованості - реального курсу валюти, валютного ринку, свобода експортно-імпортних операцій та використання в них національної валюти. Тому говорити про негайну повну конвертованість гривні передчасно. Йдеться про введення часткової її конвертованості, що сприятиме стимулюванню притоку іноземного капіталу, розбудові економіки України, її поступовому включенню до світового економічного товариства.
Отже, для конвертованості гривні необхідні певні умови:
Наявність товарного і грошового ринку, де задовольняється попит власників валюти на товари і послуги.
Юридичний і організаційний режим вільного обміну національної валюти на іноземні.
Стабільність національної грошово-кредитної і фінансової системи, що передбачає низькі темпи інфляції, відсутність незабезпеченої емісії грошей.
Наявність потужного і конкурентноздатного експорту для підтримання курсу національної валюти.
Але такі умови конвертованості самі по собі з'явитись не можуть. Конвертованість досягається шляхом розробки та здійснення цілеспрямованої програми, яка забезпечить органічне включення економіки України до системи світового господарства, а це справа не одного року.
Класифікація валют здійснюється за певними ознаками, а саме:
а) за статусом валюти: — національна та іноземна валюти;
б) за сферою застосування:
1) національна;
2) міжнародна;
3) регіональна:
3.1) СПЗ (спеціальні права запозичення);
3.2)євро.
СПЗ — міжнародний резервний актив, який заснований Міжнародним валютним фондом у 1969 р. для підтримання Бреттон-Вудської валютної системи фіксованих валютних курсів з метою забезпечення системи існуючих офіційних резервів кра
Вартість СПЗ була визначена як еквівалент 0,888671 грама золота, що дорівнювало одному долару США. Але вже в 1973 р. вартість була визначена за новим принципом, а саме: як кошик валют, до якого входили такі валюти: японська єна, англійський фунт стерлінгів, долар США та екю.
Таким чином, СПЗ — сума специфічних вартостей чотирьох валют (курси яких визначаються до долара США) на підставі валютного курсу, що котирується в даний час на Лондонському ринку. Склад кошика переглядається кожні п’ять років, з тим щоб він точніше відображав відносну важливість валют, які входять до цього кошика, в міжнародних торгівлі і фінансовій системі. З жовтня 2000 р. метод вибору валют було переглянуто у зв’язку з уведенням євро як загальної валюти країн — членів ЄС та зростанням її ролі на міжнародних фінансових ринках. Ці зміни стали чинними з 1 січня 2001 р.
Сьогодні застосування СПЗ як резервного активу обмежене, в основному вони служать одиницею обліку за операціями МВФ.
СПЗ, екю та євро є міжнародними розрахунковими грошовими одиницями.
Міжнародна розрахункова грошова одиниця — це валютна одиниця, яка використовується як умовний масштаб для вимірювання міжнародних вимог і зобов’язань, установлення валютного паритету та курсу.
Екю — європейська валютна одиниця, яка була введена з березня 1979 р. й умовна вартість якої визначалася за методом валютного кошика.
З вересня 1989 р. вартість екю визначалася так:
1 екю = 0,6242 німецької марки + 1,332 французького франка + 0,2198 голландського гульдена + 0,13 люксембурзького франка + 0,1976 датської крони + 0,008552 ірландського фунта + 0,08784 фунта стерлінгів + 151,8 італійської ліри + 3,301 бельгійського франка + 1,44 грецької драхми + 1,393 португальського ескудо + 6,885 іспанської песети.
Вага кожної валюти відображала відносну частку різних держав-членів у валовому національному продукті різних держав — членів ЄС та в торгівлі в межах ЄС, а також їх внесок у механізм короткострокової валютної підтримки.
Вартість в екю кожної європейської валюти щодня змінювалася, оскільки вона залежала від двох величин — ваги стабільної валюти в кошику та курсу валюти в інших європейських валютах, який також щодня змінювався на валютних ринках.
Екю виконувала чотири головні функції:
перша — загальна одиниця в механізмі обмінних валютних курсів: діяла як індикатор, тобто визначала відхилення курсу однієї валюти від інших;
друга функція — одиниця розрахунків за кредитними угодами;
третя функція — одиниця для взаєморозрахунків за боргами між національними валютними інституціями;
четверта функція — одиниця розрахунків у бюджеті Європейського Співтовариства. Тобто всі зовнішні мита, податки, платежі й інші внутрішні розрахунки Співтовариства виражалися та сплачувалися в екю.
Євро — це єдина валюта багатьох країн, які входять до Європейського Союзу. До 1 січня 2002 р. євро теж була кошикового типу. Так, з 1 січня 1999 р. було встановлено «незмінний» обмінний курс національних валют відносно євро. Готівкові євро з’явилися в обігу в 2002 р., курс євро до екю був визначений 1:1.
2. Оподаткування в системі міжнародних відносин: елементи оподаткування; ввізне та вивізне мито, ПДВ, акцизний збір
Будь-який податок може бути розкладений на складові — елементи оподаткування. Серед них виділяють: платника податку, об'єкт оподаткування, одиницю оподаткування, податкову базу, джерело сплати податку, податкову ставку та квоту.
Платником податку є фізична чи юридична особа, яка сплачує податок фінансовим органам. Об'єкт оподаткування — це дохід, майно або товар, що підлягає оподаткуванню. Одиниця оподаткування — це одиниця вимірювання об'єкта оподаткування. Податкова база — вартість об'єкта оподаткування в одиницях його вимірювання, до якої застосовуються податкові ставки. Джерело сплати податків — це дохід, з якого платник податку сплачує податок. Податкова ставка — це розмір податку на одиницю об'єкта оподаткування. Податкова квота — це частка податку в доході платника податку.
До непрямих податків у системі міжнародних економічних відносин належать ввізне, вивізне мито та мито за транзит товару, податок на додану вартість, акцизи.
Мито є непрямим податком, що стягується з товарів і транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон країни. Це переміщення може бути зв'язане з увезенням, вивезенням або перевезенням транзитом товарів чи транспортних засобів. Цей податок виконує фіскальну і регулюючу функції. Регулююча функція спрямована на формування раціональної структури імпорту та експорту, захист національного виробника (мито на імпорт), заохочення або обмеження експорту (мито на експорт). Міжнародна практика свідчить, що найбільш поширеним є мито на імпорт.
Платниками мита є фізичні та юридичні особи. Сплата податку здійснюється під час перетину митного кордону. У кінцевому підсумку реальними платниками мита на імпорт (ввізне мито) є споживачі товарів, що імпортуються. Однак під час перетину митного кордону мито сплачує суб'єкт господарювання за рахунок своїх оборотних коштів, що, зрозуміло, впливає на його фінансовий стан. На період від сплати ввізного мита до реалізації споживачам товарів, що імпортуються, відбувається відволікання (іммобілізація) оборотних коштів імпортерів.
На фінансову діяльність імпортерів — суб'єктів господарювання будуть справляти вплив: визначення об'єкта оподаткування, розмір ставок податку, податкові пільги, терміни сплати ввізного мита.
Вивізне мито справляється при здійсненні митного оформлення товарів, що вивозяться за межі митної території України, з урахуванням винятків, передбачених законодавством. Воно справляється за ставками, установленими законами України.
Об'єктом оподаткування є митна вартість товару, що переміщується через митний кордон. Для визначення митної вартості товару, що імпортується, вартість товару у валюті, яка визначена укладеним контрактом, перераховується в національну валюту України за курсом Національного банку на день подання митної декларації.
Користуються двома видами ставок для обчислення суми мита:
— у відсотках до митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон;
— у грошовому вимірі на одиницю товару.
На підакцизні товари встановлено ставки специфічного ввізного мита. Для більшості видів підакцизних товарів ставку ввізного мита встановлено в ЕКЮ (ЄВРО) з одиниці товарів, що імпортуються. Ставки ввізного мита диференційовані за товарними групами, як і ставки акцизного збору. Перелік товарів, що підлягають митному оподаткуванню, значно ширший, ніж перелік підакцизних товарів.
Стосовно стягнення мита діє розгалужена система пільг — від встановлення мінімальних пільгових ставок залежно від країни-постачальника (на імпортні товари) або країни-покупця (на експортні товари) аж до повного звільнення від мита окремих товарів.
Контроль за стягненням мита здійснюють митні органи. За виконання ними своїх обов'язків і надання платникам відповідних послуг стягуються митні збори. Вони теж можуть бути встановлені у відсотках від митної вартості товарів, однак їх не слід ототожнювати з митним податком.
Як показує світова практика, рівень митного тарифного захисту держави має бути помірним: не більше 10—15%. Вважається, що максимальний рівень ввізного (імпортного) мита не повинен перевищувати 30%. На оподаткування імпортних товарів суттєво впливає країна, з якої походить товар. Тому порядок визначення країни походження товару посідає значне місце в системі оподаткування імпортних товарів.
Країною походження товарів вважається країна, де товари були повністю вироблені або піддані достатній обробці. Перелік товарів, що обкладаються митом, із зазначенням митних ставок є митним тарифом. Митні ставки можуть бути:
— специфічними, тобто з кожної одиниці оподаткування (тонна руди, кубічний метр газу тощо) стягується тверда сума податку;
— адвалорними, коли податок стягується у певному відсотку від ціни одиниці експортного, імпортного чи транзитного товару;
— змішаними, що передбачає одночасне існування специфічної та адвалорної ставки для конкретного об'єкта оподаткування (товару, послуги); вибір виду ставки залежить у кожному конкретному випадку від країни, з якої імпортується товар, та інших якісних показників.
Податок на додану вартість (ПДВ) є загальнодержавним, непрямим податком на споживну вартість, що справляється з юридичних та фізичних осіб. ПДВ є відносно молодим податком. Він був розроблений і запроваджений вперше у Франції у 1954 р. Сплата податку на додану вартість у більшості країн визначається характером угоди, а фінансовий стан платника не береться до уваги. Поширене застосування диференційованих ставок. Зокрема, у Франції діють кілька ставок ПДВ: основна ставка - 18,6%, збільшена ставка - 22%, знижена ставка - 7% (на товари культурного вжитку). При цьому ПДВ доповнюється рядом непрямих акцизів та мит.
В Україні податок на додану вартість почав справлятися з 1992 р. і зараз стягується на основі Закону України "Про податок на додану вартість" від 3 квітня 1997 р. ПДВ є частиною новоствореної вартості, який сплачується до державного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг.
Платниками цього податку є:
- особи, обсяг оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг) яких протягом будь-якого періоду з останніх двадцяти календарних місяців перевищував 3600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
- особи, які ввозять (пересилають) товари на митну територію України або отримують від нерезидента роботи (послуги) для їх використання або споживання на митній території України;
- особи, які здійснюють на митній території України підприємницьку діяльність з торгівлі за готівку незалежно від обсягів продажу; особи, які на митній території України надають послуги, пов'язані з транзитом продукції згідно із законами України з питань оподаткування. Всі платники податку сплачують податок на додану вартість на однакових умовах, незалежно від того, в якій валюті провадяться розрахунки.
Акцизний збір,так само як і ПДВ, є непрямим податком. Однак при формуванні ціни підакцизного товару, що продається, акцизний збір нараховується раніше, ніж ПДВ і сума нарахованого акцизу включається в оборот для обчислення ПДВ, тобто підакцизні товари оподатковуються двічі: перший раз акцизним збором, другий — ПДВ.
Акцизний збір, так само як і ПДВ, включається в ціну товару, що продається, у вигляді надбавки.
Суть акцизного зборуяк непрямого податку полягає в тому, що він встановлюється у вигляді надбавки до ціни на високорентабельні й монопольні товари, оплачується їх покупцями, сплачується в бюджет продавцями цих товарів.
Порядок обчислення і сплати акцизного збору в Україні регламентується Декретом Кабінету Міністрів України "Про акцизний збір" від 26 грудня 1992 р. з подальшими змінами і доповненнями, внесеними в нього.
Відповідно до зазначених директивних документів платниками акцизного зборує всі суб'єкти підприємницької діяльності, що виготовляють і реалізують або імпортують підакцизні товари, а також громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, які ввозять (пересилають) підакцизні товари на митну територію України.
Задача
Фірма «Полюс» уклала угоду на імпорт запчастин. Умовами контракту передбачено 20%-й авансовий платіж. Розрахувати суму коштів у гривнях, які потрібні фірмі для здійснення цієї операції на таких умовах:
| Валюта контракту | GBP |
| курс валюти до гривні (за 100 одиниць) | 758,00 |
| курс долара США до гривні (за 100 одиниць) | 540,00 |
| сума контракту | 140 000,00 |
| комісія банку за купівлю валюти (у гривнях) | 1,0% |
| комісія банку за здійснення переказу (у валюті) | 0,2% |
| телекомунікаційні витрати по переказу | 5 $ або еквівалент у валюті переказу |
Рішення:
1) Сума авансового платежу
140 000,00 × 20% = 28 000 GBP
2) Комісія банку за здійснення платежу
28 000 × 0,2% = 56 GBP
3) Телекомунікаційні витрати у валюті платежу
а) Крос курс
540 / 758 = 0,7124
б) Валюта платежу за даною операцією
5$ × 0,7124 = 3,56 GBP
4) Потреба у валюті для здійснення платежу
28 000 + 56 + 3,56 = 28 059,56 GBP
5) Потреба у гривнях для здійснення платежу
28 059,56 × 7,58 = 212 691,46 грн.
6) Комісія банку за купівлю валюти
212 691,46 × 1% = 2 126,91 грн.
7) Загальна сума коштів, необхідна для здійснення операції
212 691,46 + 2 126,91 = 214 818,37 грн.
Перелік використаних джерел
1. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения: Учеб. / Под ред. Л.Н. Красавиной. — М.: Финансы и статистика, 1994.
2. Міжнародні валютно-кредитні відносини: Підручник / За ред. А.С. Філіпенка. — К.: Либідь, 1997.
3.Хэррис Дж.Мэнвилл: Международные финансы: Пер. с англ. — М.: Информ.-издат. дом «Филинъ», 1996.
4. Наказ Департаменту митних платежів Державної Митної служби України № 30 від 08.02.2006 р «Про затвердження Порядку справляння митними органами ввізного (вивізного) та особливих видів мита під час митного оформлення товарів, що переміщуються через митний кордон України».
5. Н.С. Рєзанова: Міжнародні фінанси. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. – К.: КНЕУ, 2001.
6. О.М. Мозговий, Т.Є. Оболенська, Т.В. Мусієць: Міжнародні фінанси. Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005.