Видатки місцевих бюджетів

Зміст

Вступ

Розділ 1 Організаційні засади формування видатків місцевих бюджетів

1.1 Роль видатків місцевих бюджетів в соціально – економічному розвитку територій

1.2 Сутність видатків місцевих бюджетів, їх характеристика та класифікація відповідно до Бюджетного кодексу України

1.3 Зарубіжний досвід фінансування видатків місцевих бюджетів

Розділ 2 Аналіз видатків місцевих бюджетів

2.1Склад та структура видатків місцевих бюджетів України

2.2 Особливості фінансування видатків на виконання власних та делегованих повноважень

Розділ 3 Шляхи вдосконалення фінансування видатків місцевих бюджетів

3.1 Нові підходи до планування видатків місцевих бюджетів з прийняттям Бюджетного кодексу

3.2 Перспективи розвитку фінансування видатків місцевих бюджетів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Бюджетна система України як унітарної держави скла­дається з чітко визначених двох ланок - державного та місце­вих бюджетів. Склад місцевих бюджетів України, як і в інших країнах, відображає особливості адміністративно-територіаль­ного поділу та специфіку функціонування місцевого самовря­дування. Практика формування та виконання місцевих бюджетів має свою специфіку, відмінні особливості та проблеми.

Місцеві бюджети здійснюють важливу роль в процесі соціально – економічного розвитку регіону, забезпечуючи фінансування основної мережі дошкільних установ, шкіл, медичних та соціальних установ.

За поняттям видатки місцевих бюджетів криється велика кількість не тільки наукових, але й практичних проблем, що ставляться самим життям. Насамперед, необхідність дослідження ролі видатків місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку регіону обумовлена здійсненням в країні економічної реформи, яка відбивається на соціальному житті населення, проведенням бюджетної реформи і розвитком бюджетного федералізму. Продовження економічних реформ в Україні пред'являє особливі вимоги до чіткості функціонування бюджетних процесів.

Вирішення соціальних проблем стає також невідкладним. Затримки по виплаті заробітної плати працівникам бюджетної сфери приводить до створення критичних ситуацій. Це набуває системного характеру, і жодні вливання коштів до місцевих бюджетів не змінюють стан справ на краще. Не дивлячись на високий професійний рівень законодавців, учених і фінансистів - практиків, в дослідженні ролі видатків місцевого бюджету є немало «білих плям»

Для економічного розвитку регіонів перспективним є вико­ристання такого важеля, як видатки місцевих бю­джетів. Але на сьогодні існує ряд проблем з їх ефективного вико­ристанням:

- дисбаланс між дохідною і видатковою частинами бюджетів;

- законодавчо не визначено розподіл видаткових повноважень між органами влади центрального та місцевого рівня і органами місцевого самоврядування

- відсутність чіткої стратегії розподілу видатків щодо їх впливу на економічний розвиток у середньостроковій та довго­строковій перспективі.

не визначеність джерел фінансування делегованих повноважень органів державної влади органам місцевого самоврядування.

Потрібний новий концептуальний підхід до аналізу ролі видатків місцевого бюджету в соціально-економічному розвитку територій і розробці основних направлень її реформування.

Метою магістерської роботи є визначення економічного змісту видатків місцевих бюджетів, їх склад та структуру та роль в соціально-економічному розвитку регіонів, узагальнення зарубіжного досвіду їх фінансування та з його врахуванням розробка пропозицій щодо вдосконалення фінансування видатків місцевих бюджетів в Україні.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- Провести дослідження ролі видатків місцевих бюджетів в соціально – економічному розвитку територій;

- Узагальнити зарубіжний досвід фінансування видатків місцевих бюджетів в Україні;

- Проаналізувати склад та структуру видатків місцевих бюджетів;

- Визначити нові підходи до планування видатків місцевих бюджетів з прийняттям Бюджетного кодексу;

- Розкрити особливості фінансування видатків на виконання власних та делегованих повноважень;

- З врахуванням зарубіжного досвіду розробити пропозиції щодо вдосконалення фінансування видатків місцевих бюджетів в Україні.

Предметом дослідження магістерської роботи є сукупність економічних відносин щодо планування та фінансування видатків місцевих бюджетів.

Об’єктом дослідження є видатки місцевих бюджетів.

У роботі застосовано сукупність методів і підходів, що дозволило реалізувати концептуальну єдність дослідження. Використані наступні методи наукового аналізу: економічний опис, аналіз і синтез, системний підхід, індукція і дедукція, наукова абстракція.

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та нормативні акти з питань реалізації фінансово-бюджетної політики в Україні, матеріали Міністерства фінансів України, Державного комітету статистики України, органів державної влади та місцевого самоврядування, Інституту бюджету та соціально - економічних досліджень, вітчизняна та зарубіжна література.

Логіка та методологія дослідження обумовили структуру роботи, яка складається з трьох розділів, вступу та висновків.

У І розділі розкриті сутність видатків місцевих бюджетів та їх роль в соціально – економічному розвитку територій, дана їх характеристика. Узагальнено зарубіжний досвід фінансування видатків місцевих бюджетів.

У ІІ розділі проведено аналіз складу та структури видатків місцевих бюджетів, розкриті особливості їх фінансування на виконання власних та делегованих повноважень.

У ІІІ розділі розглянуті нові підходи до планування видатків місцевих бюджетів відповідно до Бюджетного кодексу та перспективи розвитку їх фінансування в Україні.

Розділ 1 Організаційні засади формування видатків місцевих бюджетів

1.1Роль видатків місцевих бюджетів в соціально економічному розвитку територій

Важливою передумовою побудови демократичної держави є фінансова незалежність органів місцевого самоврядування. Фінансовий бік незалежності місцевих органів влади є визначальним адже від фінансових можливостей залежать в кінцевому підсумку їх реальні владні функції.

Механізм перерозподілу бюджетних коштів між різними ланками бюджетної системи, що діяв раніше, не відповідав принципам самостійності та фінансової незалежності місцевих органів влади. Переважали в основному адміністративні методи управління, внаслідок чого відносини між центральними та регіональними органами влади мали адміністративний характер.

Тому сьогодні в перехідний для економіки України період питання фінансової децентралізації та економічної самостійності регіонів стають особливо гострими.

Ступінь фінансової незалежності місцевих органів влади характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян. Держава не може успішно розвиватись та економічно процвітати, не даючи гарантій фінансової незалежності місцевим органам влади. Це об’єктивна необхідність формування нових економічних відносин.

Фінансову незалежність місцевого самоврядування треба розглядати насамперед як економічний простір для його діяльності у межах певної території на принципах економічної ефективності та економічної доцільності. Пріоритетною умовою в даному разі повинна бути сукупність територіальних інтересів, що відображають особливості економічних і соціальних умов регіону.

Передумовою фінансової незалежності місцевого самоврядування є розумна, з точки зору економічної доцільності, децентралізація влади і адекватний розподіл повноважень, відповідальності, а отже, і фінансово-економічної бази між центром і регіонами, місцевими органами управління. Межі фінансової незалежності місцевого самоврядування зажди повинні визначатись у законодавчому порядку, тобто закон повинен чітко окреслювати функції місцевого самоврядування і відповідно до них джерела ресурсів, які становитимуть фінансове забезпечення цих функцій.

Витрачання бюджетних коштів яскраво виявляє зміст основних функцій і завдань, які виконують органи державної влади і місцевого самоврядування. Склад, структура і динаміка бюджетних видатків відображає державні, регіональні та місцеві приорітети соціально – економічного розвитку. Крім того, специфіка функціонування та особлива роль місцевих бюджетів виявляється саме у складі та структурі їхньої видаткової частини. Бюджетні видатки дають змогу розкрити і дослідити економічну сутність місцевих бюджетів, фінансову базу органів місцевого самоврядування, які мають вирішувати завдання місцевого значення забезпечувати населення державними послугами, сприяти всебічному і гармонійному розвитку територій.

Для аналізу ролі місцевих бюджетів в соціально-економічному розвитку регіонів та їх місця у бюджетній системі України потрібні їх кількісна та якісна характеристика. Про співвідношення місцевих бюджетів із макроекономічними показниками, передусім із валовим внутрішнім продуктом (ВВП), свідчать дані таблиці 1.1.

Проаналізувавши таблицю 1.1. можна зробити висновки про те, що в 2000 році через місцеві бюджети перерозподілялася десята частина ВВП. Причому до 2003 року спостерігалася тенденція до зростання обсягів перерозподілу ВВП через місцеві бюджети. Так, якщо у 2000 році питома вага місцевих бюджетів у ВВП становила 10,01%, то у 2003 році 11,75%, або на 1,74%. Однак в 2004 році питома вага витрат місцевих бюджетів у ВВП зменшилась до 11,23%, або на 0,52%.

Таблиця 1.1

Питома вага видатків державного та місцевих бюджетів у ВВП за 2000-2008 роки.[1]

Показники/ Роки	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008
ВВП, млн.грн.	170070,0	204190,0	225810,0	267344,0	345113,0	441452,0	544153,0	720731,0	949864,0
Витрати Державного бюджету,[2] млн.грн.	31 219,00	33 021,50	35 650,80	44 028,00	62 652,10	89 614,80	102 957,7	129 580,9	182 376,40
Витрати республіканського бюджету АР Крим та місцевих бюджетів,2 млн.грн.	17 032,20	22 392,20	24 838,70	31 402,10	38 763,40	52 084,00	72 326,60	96 454,80	126 827,30
Питома вага витрат Державного бюджету у ВВП, %	18,36	16,17	15,79	16,47	18,15	20,30	18,92	17,98	19,20
Питома вага витрат республіканського бюджету АР Крим та місцевих бюджетів у ВВП, %	10,01	10,97	11,00	11,75	11,23	11,80	13,29	13,38	13,35

Проте з 2005 по 2008 р.р. знову відбулося зростання питомої ваги витрат місцевих бюджетів у ВВП з 11,80 до 13,35 % або на 1,55%.

Але якщо розглянути динаміку частки витрат Державного бюджету в перерозподілі ВВП за той же період, видно, що поряд зі зростанням долі місцевих бюджетів у перерозподілі ВВП, одночасно зростає частка Державного бюджету. На початок досліджуваного періоду (в 2000р.) через Державний бюджет перерозподілялася майже п’ята частина ВВП. І, якщо в 2001-2003р.р. відбуваються незначні коливання (в межах 1%) в сторону збільшення - зменшення, а в 2004 і 2005р.р. перерозподілі ВВП з 16,47% в 2003р до 20,30% в 2005р., або на 3,83%. В 2006-2007 цей показник зменшується з 20,30% в 2005р. до 17,98% в 2007р., або на 3,83%. І на кінець досліджуваного періоду (в 2008р.) через Державний бюджет перерозподілялася 19,20%, порівняно з 2007р. частка перерозподілу знову зросла на 1,22%. Це пов’язано із змінами в державному регулюванні розподілу доходів між різними ланками бюджетної системи та свідчить про посилення державного впливу на процес мобілізації коштів та розподіл між різними рівнями влади.

Наведені в таблиці данні свідчать, що питання децентрацізаціїї бюджетної системи Україна і на теперішній час є актуальним, так як зростання частки перерозподілу ВВП через Державний та місцеві бюджети відбувається приблизно однаковими темпами. І хоча деякі позитивні зрушення в цьому напрямку вже зроблені (такі, як вдосконалення законодавчої бази), необхідність пошуку оптимального варіанту співвідношення між державними та місцевими бюджетами залишається актуальним.

Необхідно враховувати, що мобілізація та використання коштів місцевих бюджетів пов’язані з інтересами різних соціальних груп населення, підприємницьких структур різних форм власності, що зумовлює становлення місцевих бюджетів як важливого фінансового інструменту регулювання господарського і соціального життя.

Важливим при оцінці ролі місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку регіонів є аналіз співвідношення видатків Державного та місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України(таблиця 1.2.).

Таблиця 1.2

Співвідношення видатків Державного та місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України[3]

Показники/Роки	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008
Видатки, млн.грн.:	48 251,2	55 413,7	60 489,5	75 430,1	101 415,5	141 698,8	175 284,3	226 035,7	309 203,7
Зведеного бюджету
Державного бюджету[4]	31 219,00	33 021,50	35 650,80	44 028,00	62 652,10	89 614,80	102 957,7	129 580,9	182 376,40
Республіканського бюджету АР Крим та місцевих бюджетів4	17 032,20	22 392,20	24 838,70	31 402,10	38 763,40	52 084,00	72 326,60	96 454,80	126 827,30
Питома вага у зведеному бюджеті видатків державного бюджету, %	64,70	59,59	58,94	58,37	61,78	63,24	58,74	57,33	58,98
Республіканського бюджету АР Крим та місцевих бюджетів, %	35,30	40,41	41,06	41,63	38,22	36,76	41,26	42,67	41,02

Наведені дані свідчать, що до 2001 року спостерігались надмірна централізація у витрачанні бюджетних коштів і звуження фінансових можливостей органів місцевого самоврядування, що мало негативні наслідки – значно затримувало розвиток регіонів, оскільки за рахунок місцевих бюджетів здійснюється фінансування народногосподарської та соціально-культурної сфер діяльності регіонів.

З 2001 по 2003р.р. частка витрат місцевих бюджетів в витратах зведеного бюджету поступово збільшилася з 40,41 до 41,63% або на 1,22%. Це свідчить про те, що в цьому році відбулася певна децентралізація у відносинах між ланками бюджетної системи. Однак, починаючи з 2004 по 2005р.р. питома вага видатків місцевих бюджетів у зведеному бюджеті країни неухильно знижується, що свідчить про подальше посилення впливу центральних органів влади на розподіл коштів. Так, в 2004 році частка видатків місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України із 38,22% знизилась до 36,76 % в 2005 році. В 2006-2007р.р. знову відбувається поступове збільшення питомої ваги видатків місцевих бюджетів у зведеному бюджеті країни з 36,76% у 2005р. до 42,67% у 2007р. або на 5,91%. Але, в 2008р. знову знижується питома вага видатків до 41,02% або на 1,65%. Для наочного уявлення про співвідношення видатків Державного та місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України за даними таблиці 1.2. складемо діаграму 1.1.

Проте слід зазначити, що децентралізація державного сектора еко­номіки доречна тоді, коли сприяє ефективнішому виконанню його функцій. В економічній теорії прийнято розглядати локальні та загальнодержавні суспільні блага, виробництво яких і є однією з головних функцій держави. Природно, що при виробництві загальнодержавних благ фіскальна децент­ралізація призведе до зниження економічної ефективності таких заходів.

У сучасних умовах місцеві органи влади повинні забезпечувати комплексний розвиток території, пропорційний розвиток виробничої і невиробничої сфери на підвідомчій території. Це приводить до подальшого розши­рення і зміцнення фінансової бази регіональних органів влади.

Діаграма 1.1.

Проводячи політику фіскальної децентралізації або централізації, слід брати до уваги численні чинники економічного розвитку, серед яких не останню роль відіграють особливості державної політичної системи та історично сформованих взаємовідносин між її різними ланками. Зміцнен­ня фінансової незалежності органів місцевого самоврядування - актуаль­не завдання політики децентралізації державних фінансів України. Само­врядні ланки економіки повинні мати нормальні умови для господарської діяльності та бути зацікавленим в ефективному використанні усіх видів ресурсів, а місцеві влади - у стабільному економічному зростанні.

Неабияк впливає на формування й використання коштів місцевих бюджетів рівень економічного розвитку окремих регіонів.

Місцеві бюджети мають свою внутрішню структуру та характерні відмінності. Структура місцевих бюджетів розглянута на діаграмі 1.1. Так, незважаючи на те, що на сьогодні налічується місцевих бюджетів усього понад 12 тис., а найчисельнішу групу становить сільські й селищні бюджети – більш, як 10 тис., понад 72 відсотки всіх витрат місцевих бюджетів здійснюється через обласні бюджети (їх 25) та бюджети міст загальнодержавного і обласного підпорядкування (їх 203).Нині витрати республіканського бюджету АР Крим та обласних бюджетів становить 26,5 відсотка від загального обсягу витрат місцевих бюджетів, а бюджетів міст загальнодержавного та обласного підпорядкування – 45,9, районних бюджетів – 19,4 відсотка. Значно меншу частку становлять витрати інших видів місцевих бюджетів: сільських – 4,5 відсотка, міст районного підпорядкування – 1,9 відсотка, селищних – 1,8 відсотка (рис. 1.1.)

Діаграма 1.1.

Розподіл витрат місцевих бюджетів за видами бюджетів в 2007р

Із наведених даних видно, що найбільш чисельну групу складають бюджети районів, що об’єднують районні, селищні, сільські та міст районного підпорядкування, які є базовими у бюджетній системі країни. Через них мобілізується і використовується майже третина всіх ресурсів місцевих бюджетів. Проте сьогодні саме в цій ланці місцевих бюджетів існує найбільше питань, які потребують свого вирішення. Насамперед, це питання закріплення за ними постійних джерел доходів, а також питання вдосконалення взаємовідносин як з державним бюджетом, так і з обласними.

Усе це свідчить, що при подальшому реформуванні бюджетної системи проблеми місцевих бюджетів необхідно розв’язати не взагалі, а з урахуванням особливостей і чіткого розмежування функцій між окремими ланками місцевих бюджетів. Диференціація функцій має залежати від рівня розвитку кожного з цих бюджетів у бюджетній системі держави.

Всього 12 111 місцевих бюджетів

Рисунок 1.1. Склад місцевих бюджетів України.

Реалізація цього положення вимагає визначення розміру гарантованого рівня витрат на соціально-економічний розвиток адміністративно-територіальних одиниць. Забезпечення такого рівня має здійснюватись з урахуванням сукупності відносин щодо розподілу і використання фінансових ресурсів, створюваних на відповідній території і перерозподільчих регіональних процесів.

Важливе значення для забезпечення фінансування процесу розширеного відтворення на відповідній території є розробка бюджету розвитку у складі місцевих бюджетів.

Неможливо переоцінити важливість фінансування капіталовкладень на рівні місцевого самоврядування. Великі витрати на створення інфраструктури при обмежених податкових ресурсах змушують дуже ретельно відбирати й фінансувати капітальні засоби, і надзвичайно важливим є зв'язок із фінансуванням шляхом одержання позики. У звіті Світового банку за 2006 р. відзначено зв'язок між капітальними засобами та економічним розвитком: "Добра інфраструктура підвищує продуктивність і знижує витрати виробництва, але вона повинна достатньо швидко розростатися, щоб відповідати розвиткові. Тісний зв'язок між інфраструктурою і розвитком ще чекає свого обговорення. Але нарощування потужності інфраструктури іде пліч-о-пліч з обсягом виробництва: зростання фондів інфраструктури на 1% супроводжується зростанням на 1 % ВВП у всіх країнах". Бюджет розвитку місцевих бюджетів, який включає планування капіталовкладень на поточний період, є надзвичайно важливою частиною місцевого бюджету, оскільки програми капіталовкладень є фундаментом економічного розвитку території.

Кошти цього бюджету спрямовуються на розбудову соціальної та виробничої інфраструктури адміністративно-територіальної одиниці. Таким чином реалізується положення ст. 143 Конституції України та Закону "Про місцеве самоврядування" про надання місцевій владі реальних можливостей здійснення довготривалої програми соціально-економічного розвитку території.

Дослідження, проведене представництвом Світового банку в Україні, засвідчило, що інфраструктура перебуває в дуже поганому стані в більшості населених пунктів, заклади освіти та охорони здоров'я недостатньо фінансуються. Дослідження показало, що в 2006-2008 рр. середня кількість соціальних об'єктів у населених пунктах зменшувалась з часом, за виключенням виїзних клінік. Багато з розглянутих населених пунктів фінансово не спроможні утримувати наявну інфраструктуру. Муніципальна інфраструктура недорозвинена. Лише 3,8% населення використовують централізоване опалення, і 9,7% - мають доступ до централізованого збору сміття. 67% респондентів вважають якість шляхів задовільною. Усі ці суспільні блага і послуги погребують великих інвестицій, які місцеві органи влади не можуть собі дозволити, зважаючи на обмежені ресурси. Окрім того, 56% респондентів зауважили, що стикалися з правовими або фінансовими проблемами, пов'язаними з муніципальною / комунальною власністю.

Поліпшення виробничої та соціальної інфраструктури сприяє поліпшенню якості життя в адміністративно-територіальній одиниці через поліпшення стану доріг, водо - та енергозабезпечення, стану будівель як житлових, гак і закладів освіти, охорони здоров'я тощо. Все це забезпечує покращення взаєморозуміння між населенням та місцевою владою. Окрім того, поліпшення стану місцевої інфраструктури впливає на активізацію економічної діяльності шляхом розширення існуючих та створення нових підприємств, створює добрі умови для розвитку бізнесу. Своєю чергою, розвиток бізнесу є бажаним для будь-якої адміністративно-територіальної одиниці, адже він забезпечує роботою місцеве населення та наповнює місцеві бюджети, які, своєю чергою, забезпечують соціально-економічний розвиток території.

Видатки бюджету розвитку слід спрямовувати на: капітальні вкладення на розвиток виробництва і соціальної сфери; пошукові та науково-дослідні роботи; фінансування, кредитування інвестиційних проектів, відібраних на конкурсній основі. Вплив бюджету розвитку місцевих бюджетів на соціально – економічний розвиток території видно з рис.1.2.

Рис.1.2. Вплив бюджету розвитку місцевих бюджетів на соціально – економічний розвиток території.

Щоб детальніше розглянути роль видатків місцевих бюджетів в соціально-економічному розвитку територій, звернемо увагу на бюджет Одеської області. Згідно даних головного управління статистики в Одеській області та звітів Одеської державної адміністрації ситуацію можна охарактеризувати так:

На вирішення найактуальніших соціальних проблем регіону були спрямовані субвенції з державного бюджету.

Для будівництва та реконструкції об’єктів соціальної сфери у 2008 році для Одеської області передбачена субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на соціально-економічний розвиток в сумі 62,7 млн. грн., за підсумками у 2008 році фактично профінансована в обсязі 62,5 млн. грн.

На заходи з енергозбереження, у тому числі оснащення інженерних вводів багатоквартирних житлових будинків засобами обліку споживання води і теплової енергії, ремонт і реконструкцію теплових мереж та котелень, будівництво газопроводів і газифікацію населених пунктів спрямовано 30,9 млн. грн. відповідної субвенції з державного бюджету.

На будівництво і придбання житла військовослужбовцям та особам рядового і начальницького складу, звільненим у запас або відставку за станом здоров’я, віком, вислугою років та у зв’язку із скороченням штатів, які перебувають на квартирному обліку за місцем проживання, членам сімей з числа цих осіб, які загинули під час виконання ними службових обов’язків, а також учасникам бойових дій в Афганістані та воєнних конфліктів у 2008 році спрямовано 7,0 млн. грн., що дало можливість придбати 17 квартир та 4 житлових будинки.

Пріоритетним напрямком соціально-економічного розвитку регіону залишалося спорудження, реконструкція та утримання житлового фонду.

У 2008 році за рахунок усіх джерел фінансування в Одеській області введено в експлуатацію 847,4 тис. кв. м загальної площі житлових будинків на 8733 квартири, що на 6,8% (54,0 тис. кв. м.) та 747 квартир більше, ніж було введено за 2007 рік.

Станом на 1 січня 2009 року на державне пільгове кредитування індивідуальних сільських забудовників за програмою “Власний дім” із державного бюджету спрямовано 4919,0 тис. грн., із місцевих бюджетів – 1481,0 тис. грн. На надання пільгових довгострокових кредитів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво та придбання житла виділено 2300,0 тис. грн.

Пріоритетним напрямом соціальної політики є збільшення рівня заробітної плати, підвищення платоспроможності населення.

У 2008 році середньомісячна заробітна плата штатного працівника становила 1633 грн. і зросла проти 2007 року на 33,2% та в 2,4 рази перевищила прожитковий мінімум для працездатної особи (669 грн.).

Найвищий розмір заробітної плати (у 1,5-1,7 рази більше, ніж у середньому по видах економічної діяльності) спостерігався у працівників транспорту і зв'язку та працівників фінансових установ. Середньомісячна заробітна плата працівників рибного, сільського, лісового господарств, охорони здоров’я та надання соціальної допомоги, підприємств, що надають комунальні та індивідуальні послуги коливалася від 598 грн. до 1250 грн.

У системі соціального захисту значна увага приділялася обслуговуванню пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, наданню грошової та натуральної допомоги у вигляді продуктів харчування, одягу та взуття, палива, медикаментів тощо. Службою соціальної допомоги в територіальних центрах області обслуговувалось 103,9 тис. громадян, з них вдома – 24,5 тис чол. У 2008 році малозабезпеченим ветеранам війни і праці, інвалідам всіх категорій надано допомоги на загальну суму 51,4 млн. грн., у тому числі: грошову допомогу на суму 16,3 млн. грн. отримали 56,5 тис. чол. громадян похилого віку, натуральну допомогу на суму 35,1 млн. грн. – 67,9 тис. громадян.

Завдяки реалізації заходів обласної соціальної цільової програми "Милосердя в дії" спостерігалися позитивні зрушення щодо покращення матеріально-побутового становища малозабезпечених громадян. На цільову адресну допомогу малозабезпеченим громадянам з обласного бюджету виділено 286,5 тис. грн.

З початку року більше 138,5 тис. сімей області, в яких виховується 304,5 тис. дітей, отримали соціальну підтримку з Державного бюджету України на суму 678,4 млн. грн.; за принципом "гроші ходять за дитиною" - виплачено 333 дітям-сиротам та 151 батькам-вихователям на загальну суму 5,96 млн. грн.

Протягом 2008 року реалізовувався спільний проект влади та бізнесу «Зігрій любов’ю дитину», направлений на підтримку багатодітних сімей, дітей–сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування:

на придбання нового житла, реконструкцію (добудову) та проведення ремонтних робіт витрачено 5,96 млн. грн.;

придбано та вручено 16 мікроавтобусів «Газель»: 15 - за підтримки благодійної організації „Президентський регіональний фонд”; 1 – за рахунок місцевих бюджетів;

вирішувались соціально-побутові проблеми багатодітних родин.

В області продовжується робота по розвитку мережі закладів загальної практики/сімейної медицини. За 2008 рік створено 9 закладів сімейної медицини. Станом на 1 січня 2009 року працюють 163 заклади первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини, в тому числі у сільській місцевості - 145, міських – 14, приватних – 4.

Кількість лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів збільшилась з 315 до 320 в результаті реорганізації фельдшерсько-акушерських пунктів.

Здійснюється оснащення сільських лікарських амбулаторій та ФАПів комплектами медичного обладнання за рахунок централізованих коштів державного бюджету. Отримано 89 комплектів медобладнання для сільських лікарських амбулаторій та 121 – для ФАПів.

Вдосконалення і розвиток системи освіти області, оптимізація мережі освітніх закладів, створення сприятливих умов для впровадження новітніх інформаційних технологій, здобутків педагогічної науки і перспективного досвіду в навчально-виховний процес є важливим напрямом діяльності органів місцевої влади.

Дошкільною освітою охоплено 59% від загальної кількості дітей відповідного віку. Функціонує 754 дошкільних навчальних закладів (далі ДНЗ), де виховуються і навчаються 63,5 тис. дітей. У 2007-2008 роках поновлено роботу 13 ДНЗ та 4 ДНЗ введено в дію після реконструкції будівель.

У 2008 році в 951 загальноосвітніх навчальних закладах (далі ЗОНЗ) навчаються 242 тис. учнів. Функціонують 161 навчально-виховні комплекси, з них 25 - “Загальноосвітня школа-гімназія”, 24 - “Загальноосвітня школа-ліцей» та 1 - “Загальноосвітня школа-колегіум”. Упродовж 2008 року введено в дію 4 загальноосвітні школи на 1332 уч. місця.

Значна увага приділялась реалізації програми „Шкільний автобус”. Протягом 2008 року організовано підвезення 10570 учнів сільської місцевості, що складає 96,3% від потреби та придбано 56 машин.

У системі вищої освіти регіону підготовка кадрів ведеться майже за всіма напрямками, спеціальностями, освітньо-кваліфікаційними рівнями і складається з 55 вищих навчальних закладів І - ІV рівнів акредитації, у тому числі 47 - державних та 8 недержавних. Статус національного мають 7 ВНЗ.

У 2008 році в області діє 1728 установ культури, з них 22 – обласного значення: 7 театрально-видовищних підприємств, 3 обласні бібліотеки, 4 центри національних культур, 6 музеїв, 2 навчальні заклади культури і мистецтва.

У 2008 році з обласного бюджету на охорону культурної спадщини було виділено 10582946,84 грн., за рахунок бюджетних коштів проведено ремонтно-реставраційні та проектні роботи на 20 пам’ятках містобудування та архітектури.

Для здійснення природоохоронних заходів і поліпшення стану довкілля з обласного фонду охорони навколишнього середовища у 2008р. профінансовано низку природоохоронних заходів на загальну суму 8356,55 тис. грн.

Проте в області є значна кількість проблем, які впливають на темпи економічного зростання і які необхідно вирішити у 2009 році, а саме:

- недостатнє фінансування цільових галузевих програм;

- постійне зростання цін на енергоносії;

- недостатній рівень росту реальних доходів населення через значне зростання індексу споживчих цін;

- залишається заборгованість з виплати заробітної плати;

- невирішені соціальні проблеми села – безробіття, трудова міграція, занепад соціальної інфраструктури;

Для досягнення основної мети та поставлених цілей, на вирішення нагальних проблем області пріоритетами розвитку області на 2009 рік являються:

· Збереження якості життя мешканців області, доступності соціальних послуг шляхом:

недопущення значного зниження доходів населення та максимальне зменшення заборгованості із виплати заробітної плати;

підвищення якості послуг, які безпосередньо надаються населенню;

збереження економічної активності населення;

удосконалення матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я та надання якісних медичних послуг;

забезпечення добудови об’єктів незавершеного будівництва соціальної сфери з високим ступенем будівельної готовності;

реформування житлово-комунального господарства, надання допомоги у створенні ОСББ.

· Розбудова системи соціального захисту шляхом підтримки вразливих груп населення засобами ефективної та адресної соціальної допомоги:

подолання безпритульності і бездоглядності, запобігання сирітству;

підтримка національного усиновлення та інших форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

надання соціальної допомоги інвалідам, ветеранам війни, праці та іншим верствам населення, які перебувають у складних життєвих обставинах;

створення сприятливих умов життєдіяльності та інтеграція у суспільство осіб з обмеженими фізичними можливостями.

· Створення умов для гармонійного розвитку особистості:

збереження мережі закладів освіти та покращення їх матеріально-технічної бази, підвищення рівня якості освіти;

збереження культурних надбань та існуючої мережі закладів культури і мистецтва;

охорона та збереження пам’яток культурної спадщини;

· Енергозбереження шляхом розробки Програми енергоефективності Одеської області на 2009-2015 роки

· Подолання диспропорцій соціально-економічного розвитку районів області шляхом створення умов для забезпечення сталого розвитку південно-західної частини та північних районів області, підвищення ефективності використання їх природно-ресурсного, людського та економічного потенціалу.

Одеська обласна державна адміністрація, розуміючи всі наслідки впливу світової фінансової кризи на реальні показники розвитку економіки, аналізуючи її прояв на діяльності більшості підприємств, організацій області, вже наприкінці 2008 року прийняла відповідні дії щодо зменшення негативних проявів на усі сфери економіки та діяльність закладів соціальної сфери.

Утворено антикризову робочу групу, на засіданнях якої розглянуто питання про підсумки діяльності підприємств за 2008 рік, основні напрями та перспективи на І півріччя 2009 року та про надходження до бюджетів усіх рівнів. Крім того:

- затверджені основні заходи щодо забезпечення стабільного розвитку економіки Одеської області ;

- обмежено видатки обласного бюджету;

- створено робочу групу з виявлення резервів збільшення доходної частини місцевих бюджетів.

Отже, дія інституту місцевого самоврядування є нормою демократичного розвитку, яка передбачає широку автономію населення у вирішенні питань самоврядного розвитку. Одним із таких важливих питань є забезпечення функціонування соціальної інфраструктури з метою надання послуг соціального характеру не нижче рівня, що встановлений державою, з метою гарантування соціально-економічних та соціально-культурних прав громадян.

В Україні місцеві ор­гани влади фінансують основну частину державних соціаль­них видатків. Державні видатки на житлово-комунальне гос­подарство майже повністю фінансуються з місцевих бюджетів.

Ще одна соціальна сфера, де значний вплив мають фінанси місцевих органів влади, - це зайнятість населення. Місцеві органи влади - один з найбільших роботодавців на ринку праці. У 2007 р. на підприємствах комунальної власності працювало близько 17% усіх зайнятих у народному господарстві України.

Отже, на­дання суспільних благ саме на локальному рівні є ефективнішим при самостійно­му прийнятті рішень органами місцевого та регіонального управління.

Таким чином видатки місцевих бюджетів є важливим інструментом регулю­вання економічного зростання і забезпечення громадських по­слуг і виконання фіскальних функцій.

1.2 Сутність та загальна характеристика видатків місцевих бюджетів

Видатки місцевих бюджетів мають певний економічний зміст, зумовлений суспільним способом виробництва, природою та функціями держави. Вони відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.

Видатки бюджету - кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Спрямування видатків здійснюється відповідно до завдань, що стоять перед державою та органами місцевого самоврядування у конкретний період. Розмір видатків бюджетної системи перебуває у тісному взаємозв'язку з її доходами, оскільки влада не може дозволити витратити більше, ніж планує отримати. Оскільки доходи бюджету завжди обмежені, держава фінансує пріоритетні видатки і лише за наявності залишків коштів може фінансувати інші потреби. Відповідно, у процесі виконання бюджетів відбувається коректування показників доходної та видаткової частин.

Як зазначають науковці, поняття видатків місцевого бюджету значно ширше, ніж процес включення до відповідних бюджетів видатків на утримання конкретних галузей та установ і відпуску їм коштів - бюджетного фінансування. До інституту видатків місцевого бюджету слід віднести цільове, доцільне та ефективне використання (касові та фактичні видатки) коштів розпорядниками бюджетних кредитів.

Важливу роль для становлення самостійних місцевих бюджетів відіграє порядок здійснення та склад цих видатків. У місцевих органів влади мають бути чітко визначені функції і завдання. Законодавство України з цих питань було недосконале й суперечливе, хоча і пройшло з 1990 року певну еволюцію. Коротко розглянемо окремі її етапи.

Визначеного законом повного переліку видатків місцевих бюджетів в Україні до прийняття Бюджетного кодексу не було. Бюджетне законодавство України регламентувало порядок здійснення видатків місцевих бюджетів та основні напрямки використання їхніх коштів. Законом “Про бюджетну систему Української РСР”, прийнятим у 1990 році, встановлено, що місцеві ради самостійно витрачають бюджетні кошти і визначають напрямки використання коштів місцевих бюджетів. Вони також збільшують норми видатків на утримання житлово-комунального господарства, закладів охорони здоров’я, народної освіти, соціального забезпечення, культури і спорту, органів внутрішніх справ, охорони природи, визначають додаткові пільги і допомогу окремим категоріям населення. За Законом, місцеві ради отримали право встановлювати розмір видатків на утримання органів місцевого управління, утворення резервних фондів, надання дотацій і субвенцій для збалансування бюджетів нижчого рівня.

Прийнятим того ж року Законом “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” було підтверджено зазначений порядок здійснення видатків із місцевих бюджетів.

Названі законодавчі акти передбачали, що доходи, додатково одержані при виконанні місцевих бюджетів, а також суми перевищення доходів над видатками, що утворилися внаслідок перевиконання доходів або економії у видатках, залишалися в розпорядженні відповідних місцевих рад, вилученню не підлягали і використовувалися на їхній розсуд.

Після проголошення незалежності України порядок здійснення видатків із місцевих бюджетів майже не змінився. У Законі України “Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, прийнятому в 1992 р., було більш чітко визначено порядок здійснення видатків із місцевих бюджетів на утримання органів управління. Зокрема органи місцевого самоврядування одержали право встановлювати розмір видатків на утримання створюваних ними органів управління (замість попереднього порядку, згідно з яким місцеві ради встановлювали розмір видатків на утримання органів місцевого управління).

Більш деталізоване правове регулювання видатків місцевих бюджетів було запроваджено лише в 1995 р. з прийняттям Закону України “Про бюджетну систему України”. Згідно із ст.18 цього Закону кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів могли витрачатися лише з тією метою і в тих межах, які затверджені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами. Уперше видатки всіх бюджетів було поділено на поточні та на видатки розвитку.

Згідно із Законом, поточні видатки - це видатки з бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій та органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів із соціального захисту населення, тощо. Встановлено також, що у складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених щойно об’єктів.

Видатки розвитку - це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності. Це також фінансування капітальних вкладень виробничого й невиробничого призначення, структурної перебудови народного господарства субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

У Законі “Про бюджетну систему України” вперше розподілено видатки між бюджетами різних рівнів бюджетної системи. Більш детально це зроблено щодо державного бюджету України, видатки місцевих бюджетів визначено лише фрагментарно.

Зазначеним Законом України встановлено, що розмежування видів видатків між бюджетами, які входять до складу бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, здійснюється відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами, районними і міськими (міст із районним поділом) радами. Проте це положення суперечить принципам місцевого самоврядування, оскільки кожен рівень влади повинен нести видатки, визначені законом.

У Законі України “Про бюджетну систему України” вперше запроваджено порядок пропорційного скорочення бюджетних видатків.

Окремі зміни здійснення видатків внесено Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”, прийнятим у травні 1997 року. Статтею 64 Закону встановлено, що розмір і цільове спрямування видатків, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, визначаються ними самостійно із місцевих бюджетів.

В обласних і районних бюджетах передбачено видатки, пов’язані зі здійсненням районними, обласними радами заходів із забезпечення спільних інтересів територіальних громад. Ці видатки визначаються відповідними обласними і районними бюджетами. Закон передбачив виділення у видатковій частині місцевих бюджетів окремо видатків поточного бюджету і видатків бюджету розвитку. Але на практиці до 2002 року (до введення в дію Бюджетного кодексу України) місцеві бюджети не мали ніякого бюджету розвитку - це були бюджети виживання. Крім того, встановлено, що видатки місцевих бюджетів поділяються на дві частини: на видатки, пов’язані з використання власних повноважень місцевого самоврядування, і на видатки, пов’язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Окремі зміни щодо здійснення видатків внесено Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", прийнятим у травні 1997 року. Статтею 64 Закону встановлено, що видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їхній розмір і цільове спрямування визначаються місцевими бюджетами цих громад.

В обласних і районних бюджетах передбачено видатки, пов'язані зі здійсненням районними, обласними радами заходів із забезпечення спільних інтересів територіальних громад. Ці видатки визначаються відповідними обласними і районними бюджетами. Закон передбачив виділення у видатковій частині місцевих бюджетів окремо видатків поточного бюджету і видатків бюджету розвитку. Крім того, встановлено, що видатки місцевих бюджетів поділяються на дві частини: на видатки, пов'язані з використанням власних повноважень місцевого самоврядування, і на видатки, пов'язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Важливе значення для забезпечення самостійності місцевих бюджетів має порядок використання вільних бюджетних коштів і повноваження місцевих органів влади щодо його встановлення.

В обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і районних бюджетах утворюються резервні фонди виконавчих органів обласних, міських, районних рад у розмірі до 1 відсотка від обсягу видатків кожного з відповідних бюджетів для фінансування невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час затвердження зазначених бюджетів.

Вільні бюджетні кошти утворюються в місцевих бюджетах на початку бюджетного року і не враховуються при затвердженні бюджету поточного року. Вони включають: вільний залишок коштів; суми, додатково одержані в процесі виконання бюджету; суми перевищення доходів над видатками в разі збільшення доходів чи економії видатків або з інших джерел.

Законом про бюджетну систему України встановлено, що вільні бюджетні кошти не може бути вилучено органами державної виконавчої влади вищого рівня. Рішення про використання їх приймають місцеві органи державної виконавчої влади або органи місцевого самоврядування. Ці рішення затверджуються відповідними радами.

Вільні бюджетні кошти може бути використано на господарські заходи, на купівлю акцій або інших цінних паперів для надання відсоткових чи безвідсоткових бюджетних позичок, на інші заходи. Гарантії прав щодо самостійного використання вільних бюджетних коштів збережено і в Законі "Про місцеве самоврядування" від 1997 року.

Отже, тільки після прийняття Бюджетного кодексу було законодавчо закріплений склад видатків місцевих бюджетів. Згідно із ст. 70 Бюджетного кодексу видатки місцевих бюджетів включають встановлені рішенням про місцевий бюджет бюджетні призначення на конкретні цілі, пов'язані з реалізацією відповідних програм.

Видатки бюджету класифікуються за:

1. Функціями, з якими пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків).

Функціональна класифікація видатків визначає видатки бюджетних коштів на здійснення функцій держави чи місцевого самоврядування (освіта, охорона здоров'я, культура тощо). Функціональна класифікація дає змогу відстежувати й аналізувати динаміку зміни видатків різного функціонального призначення та прогнозувати видатки на наступні періоди. Функціональна класифікація видатків має два рівні деталізації: перший - розділи, другий - підрозділи га групи. У розділах визначаються видатки бюджетів на здійснення загальних функцій (наприклад, освіта), в підрозділах та групах конкретизується спрямування бюджетних коштів (наприклад, підрозділом є вища освіта, а групою - вищі навчальні заклади різних рівнів акредитації).

2. Економічною характеристикою операцій, які потребують здійснення певних видів видатків (економічна класифікація видатків).

Економічна класифікація видатків деталізує використання коштів за їх предметними ознаками (заробітна плата, нарахування, виплати населенню тощо). За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування. Поточні видатки забезпечують фінансування поточної діяльності підприємства, установи та організації (оплата праці працівників бюджетних установ, нарахування на заробітну плату, оплата послуг, видатки на відрядження, представницькі видатки, оплата комунальних послуг тощо). Капітальні видатки - це платежі з метою придбання активів тривалого використання.

3. Ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків).

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів, вона ж є основою реєстру всіх розпорядників бюджетних коштів у Державному казначействі.

Завданням відомчої класифікації є оптимізація кількості головних розпорядників бюджетних коштів, поліпшення бюджетного планування.

4. За бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету програмно-цільовим методом.

Розмежування видатків між бюджетами здійснюється за такими принципами:

Принцип територіальної відповідності - видатки бюджету охоплюють цілісне адміністративно-територіальне утворення, де представники державної та місцевої влади несуть відповідальність за надання державних послуг населенню, тобто означає відповідність видатків до певного рівня місцевого самоврядування, відповідність до доходів, то формують місцевий бюджет певного рівня та відповідальність органів влади відповідного рівня за здійснення видатків у повній мірі та надання послу населенню певної адміністративно-територіальної одиниці.

Принцип субсидіарності (максимального наближення рівня надання бюджетної послуги до її одержувачів) - передбачає передачу виконання державних послуг на нижчі рівні бюджетної системи, де формуються потреби в цих послугах та місцеві органи влади краще орієнтовані з можливостями їх задоволення.

Принцип максимальної ефективності надання бюджетних послуг — цей принцип передбачає підхід, при якому витрачання бюджетних коштів буде забезпечувати найбільш раціональну і ефективну реалізацію власних та делегованих повноважень, при тому враховується рівень концентрації бюджетних коштів на виконання тих чи інших послуг (наприклад, чи робити фельдшерсько-акушерські пункти в кожному селі та селищі, чи робити ці послуги більш концентрованими та покращувати їх технічне оснащення тощо).

Для реального забезпечення принципів самостійності щодо складання і використання бюджетів усіх рівнів управління необхідно, щоб кожна ланка бюджетної системи мала чітку, визначену законом доходну базу, а взаємовідносини між державним і регіональним бюджетом будувались з урахуванням специфіки і перспектив соціально-економічного розвитку регіонів.

1. 3 Зарубіжний досвід фінансування видатків місцевих бюджетів

Розгортання кризи платежів досить суттєво відбилось на фінансових можливостях держави, котра внаслідок цього в багатьох випадках виявилась неспроможною забезпечити вирішення навіть поточних проблем. Помітно посилилась напруженість у взаємовідносинах центральних і місцевих влад. Тому зрозумілим є посилення інтересу до пошуку оптимальної моделі розподілу фінансових ресурсів необхідних, зокрема, для фінансування видатків місцевих бюджетів, в межах перегляду загальної концепції податкової політики в Україні.

Діючий Закон «Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 року передбачає 35 видів податків, зборів і обов’язкових платежів. Із яких 16 віднесені до місцевих (в цьому відношенні законодавча влада лише продублювала прийнятий в 1993 році декрет Кабінету Міністрів ”Про місцеві податки і збори”). Серед основних загальнодержавних податків та зборів – податок на прибуток підприємств і організацій, податок на додану вартість, акцизний збір, прибутковий податок із доходів громадян, державне мито, плата за землю, податок з власників транспортних засобів, податок на промисел та інші. До місцевих податків віднесені готельний збір, збір за паркування автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за виграш у бігах на іподромі, податок з реклами, збір за право використання місцевої символіки, комунальний податок та деякі інші.

Вже навіть просте перерахування розкриває досить сумнівне фіскальне значення місцевих платежів. Практика застосування місцевих податків в Україні показала, що вони не мають суттєвого значення при формуванні місцевих бюджетів. У зв’язку з цим значна кількість місцевих органів влади навіть не використовують в повній мірі свої повноваження щодо введення таких податків і зборів. Як і раніше, надходження від загальнодержавних податків розподіляються між центральними і місцевими органами влади. До того ж центр не тільки диктує правила розподілу податків, але й постійно змінює їх. Доволі замкнутий і нестабільний розподіл коштів між місцевими бюджетами різних рівнів, так як здійснюється він в умовах відсутності стабільних нормативів. При регулюванні місцевих бюджетів недостатньо враховується рівень економічного розвитку областей і районів.

В контексті вищесказаного безсумнівний інтерес являє собою досвід розподілу податкових надходжень в демократично організованих державах.

У більшості країн оподаткування населення на користь центральних і місцевих влад історично розвивалося цілком самостійно. Наприклад, у Великобританії нараховується 13 тисяч місцевих бюджетів, і бюджети вищестоящих адміністративних одиниць не являються зведеними по відношенню до нижчестоящих. В Німеччині зведений державний бюджет не затверджується, а публікується як статистичний матеріал.

На протязі ХХ сторіччя спостерігалась чітка тенденція скорочення питомої ваги місцевих податків у сукупних податкових надходженнях. Однак в останній час, зважаючи на зростання обсягу та складність завдань, які вирішуються на місцевому рівні, ситуація почала змінюватися. Певну роль у цьому зіграли і вимоги Європейської хартії самоврядування 1985 року: частина фінансових ресурсів самоврядування повинна надходити у вигляді місцевих податків і зборів. В деяких країнах місцевій владі відкривається доступ до більш ефективних податкових джерел. Так, оподаткування доходів компаній на користь місцевих органів влади в провінціях Канади коливається від 3 до 17 %. В США оподаткування індивідуальних доходів штатами знаходиться на рівні 7%. В Данії місцевий прибутковий податок дає біля 2/3, а в Норвегії – 93%. всіх місцевих податкових надходжень.

В цілому місцеві податки складають в загальній сумі доходів місцевих бюджетів Австрії 72 відсотка, США – 58, Японії – 55, Франції – 48, Німеччини – біля 40, Англії – 38.

У питанні встановлення місцевих податків майже всюди діє принцип: органи самоврядування користуються правом податкової ініціативи в межах, установлених національним законодавством. Хоча наявність власних джерел фінансових надходжень у місцевого самоврядування закріплено не тільки в чинному законодавстві, але в деяких країнах – і в Конституціях. У більшості розвинутих країн податковою ініціативою в межах своїх конституційних повноважень володіють органи державної влади суб’єктів федерації. В Канаді суб’єкти федерації – провінції – мають право регулювати ставки другорядних податків, крім основного місцевого податку – на нерухомість. Як правило, передбачена можливість застосування досить значної кількості місцевих податків: у Франції – більше 40, Німеччині – 55, Італії – біля 70, Бельгії – біля 100. Але зазвичай національне законодавство регламентує, які місцеві податки можуть стягуватися, як їх розраховувати і збирати, лишаючи на розсуд місцевої влади лише визначення ставок податків. Проте чимало органів місцевої влади обмежені у виборі ставок податку, навіть якщо вони самостійно здійснюють розрахунки і стягнення місцевих податків. Існує тенденція з боку центрального уряду до встановлення обмежень на свободу вибору ставок місцевих податків, а також визначення переліку пільг і скидок.

Ступінь розподілу функцій між бюджетами всіх рівнів залежить від державного устрою: федеративності чи унітарності.

У федеративних країнах, які характеризуються наявністю додаткової, так званої “субцентральної” ланки в державному управлінні і, відповідно, в бюджетній системі (бюджетів членів федерації), розподіл функцій між рівнями державного управління і ланками бюджетної системи виражений сильніше. Бюджети членів федерації несуть більше відповідальності за фінансування соціально-економічного розвитку регіонів країни (суб’єктів федерації).

В унітарних державах розподіл функцій між ланками бюджетної системи в цілому слабкіший, ніж у федеративній державі. Однак, в залежності від розмірів і адміністративно-територіального поділу країни, її політичних, історичних і національно-культурних традицій принципи розподілу функцій між рівнями державного управління і ланками бюджетної системи можуть досить суттєво відрізнятися. Так, наприклад, у Великобританії більша частина соціально-економічних послуг населенню надається на місцевому рівні і фінансується із місцевих бюджетів. Аналогічна картина спостерігається в Швеції, Нідерландах, Норвегії, Португалії, Люксембурзі. В Італії, однак, розподіл функцій між рівнями державного управління і ланками бюджетної системи дуже розмитий ( практично відсутній) і численні соціально-економічні послуги фінансується із всіх трьох рівнів бюджетної системи.

Важливою структурною характеристикою бюджетної системи держави є ступінь її централізації. Певний вплив на структуру бюджетної системи в цьому сенсі має ступінь централізації влади в країні, що знову-таки закріплено її державним устроєм. У федеративних державах централізація влади і бюджетної системи значно нижча, ніж в унітарних.

Однак, в зв’язку з тим, що в бюджетних системах розвинутих країн відсутня організаційна єдність, частка центрального бюджету в консолідованому бюджеті не визначає ще частки всіх інших (головним чином місцевих) бюджетів. При високій питомій вазі бюджету центрального уряду частка місцевих бюджетів може досить сильно коливатись (таблиця 1.3).

Необхідно підкреслити, що власні доходи місцевих бюджетів в демократично розвинутих країнах є в прямому розумінні власними, тобто такими, що не входять до складу доходів вищестоящих бюджетів і, таким чином, не регулюються зверху.

Статистичний аналіз показує, що в світі є ряд держав, в яких місцеві бюджети наділені дуже високою фінансовою автономією, тобто практично не залежать або слабо залежать від бюджету центральної адміністрації. Це Ісландія, США (включаючи штати), Люксембург, Ісландія, Австрія, Швеція. В зазначених країнах фінансова автономія місцевих бюджетів знаходиться в інтервалі від 99,2 до 72,8 % відносно. У Німеччині, Японії, Франції, Фінляндії, Бельгії і Данії фінансова автономія місцевих бюджетів коливається від 68 до 56% Основу їх фінансової автономії складають місцеві податки і місцеві надбавки до загальнодержавних податків, тому застосування терміну ”податкова автономія” стосовно місцевих бюджетів вищезгаданих країн цілком правомірною.

Так, в США податкові джерела частково розподілені. Федеральному уряду належить виключне право на мито та поштові збори. Органи влади штатів та місцеві виконавчі органи збирають податки на майно, податки на продаж, платежі за реєстрацію автотранспорту, видобування корисних копалин, санітарні послуги. Інші податки – на власність і доходи юридичних і фізичних осіб, спадщину та дарування, акцизи – можуть використовуватися усіма рівнями влади на свій розсуд. На рівні штатів основними джерелами податкових надходжень є: обов’язкові внески по соціальному страхуванню(21%), податок з продаж (20%), прибутковий податок (19%), індивідуальні акцизи (10%).

Таблиця 1.3

Доходи ланок бюджетної системи у відсотках до консолідованого державного бюджету, 2007 р.

Країни	Центральний бюджет	Бюджети членів федерації	Місцеві бюджети	Бюджет фондів соціального страхування
Федеративні держави
Австрія	46,5	21,8	15,3	31,9
Канада	38,2	53,6	27,9	6,2
США	31,9	47,6	30,7
Німеччина	29,2	27,0	16,2	42,0
Швейцарія	29,2	30,4	21,5	37,5
- Середня -	35,0	37,5	20,2	29,7
Унітарні держави
Бельгія	54,7	-	12,5	50,9
Великобританія	78,2	-	27,6	18,9
Данія	68,3	-	49,7	12,8
Ірландія	79,6	-	36,7	18,8
Іспанія	44,4	-	25,9	45,6
Італія	66,4	-	39,8	51,9
Люксембург	62,4	-	14,0	36,8
Нідерланди	50,6	-	34,3	42,8
Норвегія	58,5	-	31,6	32,6
Фінляндія	62,2	-	40,7	15,8
Франція	41,9	-	18,6	44,5
Швеція	53,0	-	35,7	25,1
Японія	35,0	-	44,8	43,2
- Середня -	59,8	-	29,7	32,3

Автономія місцевих бюджетів в США, Швейцарії і скандинавських країнах забезпечується в основному стягуванням прямих місцевих податків (прибутковий і майновий, або податок на спадкоємну нерухому власність). В США, наприклад, прямі місцеві податки складають 79,8 % поточних доходів місцевих бюджетів, В Швейцарії – 65,6%, в Швеції – 64,3, в Норвегії 55,2 % Пряме місцеве оподаткування переважає також в Бельгії та Португалії.

В Люксембурзі, Іспанії, Австралії, Канаді, Великобританії “податкову автономію” місцевих бюджетів забезпечують непрямі місцеві податки. В Люксембурзі, наприклад, місцеві непрямі податки складають 54 % поточних доходів місцевих бюджетів, В Іспанії – 43 %

Для поповнення місцевих бюджетів одним із важливих податків є промисловий. Об’єкт оподаткування – юридичні і фізичні особи. Податок повинен компенсувати частину затрат, які виникають у общини у зв’язку з діяльністю підприємства. Промисловим податком оподатковуються чисті прибутки акціонерних товариств, страхових компаній та промислових підприємств. Ставка оподаткування складає від 1 до 5 % По цьому податку встановлений неоподатковуваний мінімум.

У Франції основні податкові надходження до державного бюджету забезпечують непрямі податки, перш за все, податок на додану вартість і внутрішній податок на нафтопродукти. Із прямих податків у формуванні доходної частини держбюджету найважливішу роль відіграють прибутковий і корпораційний податки. В загальній структурі місцевих податкових надходжень на прямі податки припадає біля 58 % Серед них основними являються: промисловий податок, податок на житло, земельний податок.

До місцевих бюджетів надходить також частина загальнодержавного податку на додану вартість, котрий збирається централізовано. Крім того, деякі місцеві податки є факультативними, тобто встановлюються виключно в тих випадках, коли місцеві органи влади не можуть забезпечити бездефіцитність бюджету. Це податки на розваги, на утримання місцевих доріг, вулиць, на домашню прислугу, реєстраційні збори і т.п.

Докладніше структура поточних доходів місцевих бюджетів в деяких економічно розвинутих країнах представлена в таблиці 1.4.

З наведених даних видно, що в цих країнах на власні доходи місцевих бюджетів в середньому припадає 59,5 %, а на трансферти із бюджету центральної адміністрації – 40,5 %

В багатьох країнах місцеві бюджети при формуванні своїх поточних доходів в значній мірі залежать від трансфертів із бюджету центральної адміністрації. Це – Нідерланди, Італія, Ірландія, Канада, Португалія. В цих країнах трансферти складають відповідно від 80 до 62% поточних доходів. Трансфертне фінансування місцевих бюджетів з боку центральної адміністрації свідчить про інтенсивний перерозподіл національного доходу через бюджетні канали з метою усунення диспропорцій в розвитку регіонів. В цих країнах всі основні податки надходять до бюджету центральної адміністрації, місцеве ж оподаткування ледве перевищує 10% поточних доходів. Головним питанням регіональної економічної політики, що стоїть на порядку денному у країнах з трансфертним фінансуванням територій, є питання підвищення ефективності бюджетного перерозподілу, а також зниження фінансової залежності місцевих органів влади від “центру” і посилення їх податкової автономії.

Слід відмітити, що вагоміша частка бюджетних трансфертів – у країнах унітарного типу (особливо Нідерланди, Італія, Греція), тоді як у федеративних (США, Німеччина) – вона нижче. Це підтверджує висновок, зроблений ще у 70-ті роки у доповіді щодо країн з розвинутою ринковою економікою Мак-Дугласом Комісії Європейського співтовариства: рівень перерозподілу між регіонами в унітарних державах вищий, ніж у федеративних.

Таблиця 1.4.

Структура поточних доходів бюджетів місцевих органів влади в країнах з ринковою економікою (у відсотках до поточних доходів),2007р.

Країни	Власні доходи							Регулюючі доходи трансферти від центральної адміністрації
Доходи від державної власності і підприємництва	Податки			Інші доходи	Власні доходи, всього
	Прямі	Непрямі	Всього
Країни з “податковою автономією”, вищою за середню (вище 50,2 %)
Ісландія	8,6	50,7	39,8	90,5	0,1		99,2	0,8
США	3,4	79,8	8,8	88,6	0,3		92,3	7,7
Люксембург	1,9	30,4	53,9	84,3	6,9		93,1	6,9
Іспанія	1,9	32,8	43,2	76,0	5,3		83,2	16,8
Австрія	2,2	30,1	42,5	72,6	11,2		86,0	14,0
Швейцарія	4,6	65,6	3,5	69,1	7,9		81,6	18,4
Швеція	2,4	64,3	0,3	64,6	5,8		72,8	27,2
Японія	2,3	26,8	34,6	61,4	0,4		64,1	35,9
Норвегія	1,5	55,2	1,9	57,1	-		58,6	41,4
Німеччина	5,0	24,8	31,4	56,2	6,4		67,6	32,4
Франція	2,3	24,9	31,0	55,9	4,1		62,3	37,7
Фінляндія	3,3	55,3	0,0	55,3	1,6		60,2	39,8
Данія	1,6	47,5	4,1	51,6	2,9		56,1	43,9
Країни з “податковою автономією”, нижчою за середній (менше 50,2 %)
Бельгія	16,3	35,4	7,4	42,8	-		59,0	41,0
Австралія	14,5	-	39,9	39,9	4,1		58,5	41,5
Великобританія	2,3	-	37,2	37,2	8,5		48,0	52,0
Канада	2,4	-	37,6	32,6	0,7		35,7	64,3
Португалія	3,0	23,3	5,9	29,2	6,2		38,4	61,4
Греція	12,6	9,3	5,3	14,6	1,5		28,7	71,3
Італія	1,7	6,3	4,4	10,7	8,3		20,7	79,3
Нідерланди	8,5	1,9	4,5	6,4	5,1		20,0	80,0

Наприкінці слід відзначити, що досить великою популярністю в країнах з розвинутою економікою користується “теорія соціального федералізму” чи, як її називають інакше, “теорія місцевих фінансів або багаторівневого державного господарства”. Її почали розробляти в кінці 50-х і в 60-і роки видатні американські економісти економетричного напрямку В. Баумаль, К. Белл, В. Оутс та інші. Особливо інтенсивно пошуки в цьому напрямку проводились в 70-і та 80-і роки. Цінний вклад в теорію внесли такі вчені, як Д. Фрідмен, З. Лібенстайн, Р. Хілл. І. Гоц та інші.

Прихильники теорії фіскального федералізму виходять з того, що все державне господарство в цілому (або ті підприємства, установи і адміністративні структури, котрі належать державному сектору економіки) представляють собою “багаторівневу систему державного господарства”, де існує розподіл функцій управління між рівнями та юридичне підпорядкування їх по вертикалі. В зв’язку з цим в центрі досліджень постають такі питання: оптимальна кількість рівнів управління державним сектором, оптимальний розподіл повноважень між ними, рівень найбільш ефективного фінансування соціальних видатків (обласний або муніципальний), ступінь втручання центрального уряду в управління (і фінансування) видатків місцевих органів влади (перш за все місцевих податків), форма контролю за витрачанням на всіх рівнях “державної економіки”.

“Теорія фіскального федералізму” була покладена в основу політики децентралізації економіки, яку проводив уряд США в кінці 60-х – на початку 70-х років. В той період в країні відбувся помітний перерозподіл функцій по фінансуванню соціальних видатків між федеральним бюджетом і бюджетами штатів. Останні були уповноважені здійснювати асигнування на соціальне забезпечення та соціально-культурні заходи з деякою часткою допомоги із “центру”. Бюджетна політика США в 70-і роки була спрямована на посилення самофінансування штатів. Вона увійшла в історію під назвою “нового федералізму”.

На початку 80-х років в умовах катастрофічних бюджетних дефіцитів і загального падіння ефективності економіки уряд США повернувся до політики “нового федералізму” відносно соціальних видатків. В цей період – період жорсткої економії бюджетних коштів – акцент на самофінансування місцевих соціальних видатків за рахунок місцевих податків був посилений. В результаті до теперішнього часу в США утворилась досить ефективна система фінансування місцевих органів влади: 92,3 % доходів місцевих бюджетів, включаючи штати, складають власні доходи, 88,6 % яких припадає на місцеві податки. Таким чином, місцеві бюджети США в своїх фінансових засобах менше ніж на 12 % залежать від федерального уряду. Аналогічна картина, як показано в таблиці 1.4, характерна і для деяких інших держав.

В реальній ситуації, яка склалася з місцевими радами в Україні, доречно було б звернутися до вивчення і практичного застосування досвіду фінансового регулювання відносин “центру” і “переферії”. таких федеративних держав в розвинутою ринковою економікою, як США, Німеччина, Швейцарія та Австрія. Корисно також вивчити досвід унітарних держав у 80-ті роки, які впроваджували в життя теорію “фіскального федералізму” і постійно знижували ступінь перерозподілу національного доходу через центральний бюджет. Яскравим прикладом такої унітарної держави можна вважати Італію. Бюджетна система цієї країни, так само як і наша бюджетна система, відзначається жорсткою централізацією: частка центрального бюджету в ній складає 66.4 %, а власні доходи місцевих бюджетів (перш за все комун) не перевищує 20,7 %, з яких 10,7 % припадає на місцеві податки.

Із середини 80-х років в Італії здійснюється рішучі заходи по відновленню податкової автономії місцевих органів влади, пригніченої податковими реформами 70-х років. У ході проведення однієї із самих грабіжницьких податкових реформ уряд скасував 97 % місцевих податків і встановив загальнодержавний “місцевий” прибутковий податок – ІЛОР, кошти від якого почали надходити до бюджету центральної адміністрації. Згодом виявилась вся неефективність так званого перерозподільного бюджетного механізму: місцеві органи влади були втягнуті в тяжку фінансову кризу, за яку треба було розплачуватись уряду, котрий сплачував зростаючі борги комун, які підійшли до межі фінансового краху.

У 80-ті роки з метою виходу із кризи і підвищення економічної самостійності місцевих бюджетів в Італії була прийнята низка законів в дусі політики “фіскального федералізму”. Так, наприклад, згідно закону №55 трансферти місцевим бюджетам були заморожені, а місцевим органам влади було запропоновано ввести місцеві податки або удосконалити старі. В економічний план розвитку країни на 1989-1991р. було внесено положення про “подальший розподіл функцій між центральними, обласними і місцевими органами влади з метою забезпечення населення якісними послугами”. Запроваджуються місцеві податки (податок на місцеві комунальні послуги, екологічний та інші). Передбачається переглянути ставки місцевого податку на нерухому власність, удосконалити земельний кадастр країни, підвищити рентні платежі. В червні 1991 року в країні почалася реалізація першого етапу значної податкової реформи, в центрі якої був перегляд ставки на нерухомість. Італійські економісти вважають, що розширення податкової автономії місцевих бюджетів - єдиний можливий шлях до скорочення не тільки їхнього дефіциту, але й дефіциту державного бюджету в цілому. Більше того, це шлях до реальної самостійності у вирішенні місцевих соціальних проблем.

Зарубіжний досвід побудови бюджетних систем і способів фінансування місцевих органів влади дозволяє використати на практиці перевірені методи щодо реформування бюджетної системи в Україні, що в свою чергу полегшить її перехід до ринкової економіки.

Розділ 2Аналіз видатків місцевих бюджетів

2.1 Склад та структура видатків місцевих бюджетів України

Головним інститутом у системі фінансів місцевих органів влади є місцевий бюджет. В Бюджетному кодексі України (стаття 5) сказано, що “Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районі у містах та бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міста та їх об'єднань ”.

З цього визначення можна сказати, що структура місцевих бюджетів визначається адміністративно-територіальним поділом України. Кожна самостійна адміністративно-територіальна одиниця створює власний бюджет, який є фінансовою основою діяльності місцевих органів влади.

Видаткова частина місцевих бюджетів найяскравіше відображає наслідки економічних і соціальних процесів в країні. Головні сторони діяльності місцевих органів влади – розробка і здійснення планів економічного і соціального розвитку на підвідомчій їм території.

Необхідними умовами стабільності бюджетної системи є відповідність видаткових зобов’язань повноваженням і функціям державної та місцевої влади й оптимальний розподіл бюджетних ресурсів для фінансування таких функцій. Це є можливим, коли встановлені законодавчими та іншими нормативно – правовими актами видаткові зобов’язання забезпечені фінансовими можливостями держави.

Нині практично по кожному з показників, які тією чи іншою мірою відображають стан соціально-економічного розвит­ку регіонів України, спостерігаються істотні міжрегіональні від­мінності. Різний рівень забезпеченості, наприклад, послугами транспортної інфраструктури або засобами зв'язку зумовлює не­ефективне міжрегіональне переміщення капіталів, праці та інших виробничих факторів. При значних відмінностях у можливостях та потенціалі регіонів бідніші з них не можуть конкурувати з інши­ми за право розміщення підприємств на своїй території. Дуже важ­ливим є також те, що за таких умов навряд чи може бути сформо­вана належна (тобто потужна та розгалужена) інфраструктура сис­теми освіти, що, як відомо, є основою для забезпечення рівних ви­хідних шансів для молодого покоління.

Відповідно до чинного бюджетного законодавства місцеві органи влади є самостійними при формуванні своїх бюджетів. Однак у структурі їхніх видатків значну питому вагу становлять видатки, які фактично визначаються рішеннями центрального уряду, зо­крема рішеннями, що визначають рівень мінімальної заробітної плати або рівень підвищення заробітної плати в бюджетній сфері.

Оцінивши співвідношення видатків між державним та місцевими бюджетами за функціональною класифікацією у 2004 – 2008 роках. (тал.2.1.), можна відмітити такі основні напрямки видатків, що здійснюються за рахунок місцевих бюджетів:

а) житлово – комунальне господарство — в середньому 94,5% по даному напрямку в зведеному бюджеті України;

б) охорона здоров’я — в середньому 76,4% по даному напрямку в зведеному бюджеті України;

в) освіта — в середньому 63,5% по даному напрямку в зведеному бюджеті України;

г) духовний та фізичний розвиток – в середньому 64,3% по даному напрямку в зведеному бюджеті України.

Аналіз співвідношення видатків між державним та місцевими бюджетами свідчить про спрямування значних обсягів коштів на місцевому рівні на виконання делегованих державних повноважень. При чому, чітко прослідковується тенденція щодо підвищення питомої ваги вище згаданих видатків з року в рік, це говорить проте, що держава перекладає все більшу частину цих повноважень на місцеві бюджети.

Таблиця 2.1.

Співвідношення видатків між державним та місцевими бюджетами за функціональною класифікацією у 2004 – 2008 роках.[5]

Державний бюджет		Місцевий бюджет
Загальнодержавні функції
2004	78,5		21,5
2005	77,4		22,6
2006	71,2		28,8
2007	69,7		30,3
2008	68,9		31,1
Оборона
2004	100,0		-
2005	100,0		-
2006	100,0		-
2007	100,0		-
2008	100,0		-
Громадський порядок, безпека та судова влада
2004	98,1		1,9
2005	99,2		0,8
2006	98,9		1,1
2007	99,3		0,7
2008	98,5		1,5
Економічна діяльність
2004	76,2		23,8
2005	73,5		26,5
2006	74,7		25,3
2007	73,4		26,6
2008	74,8		25,2
Охорона навколишнього природного середовища
2004	75,7		24,3
2005	78,3		21,7
2006	79,9		20,1
2007	80,7		19,3
2008	81,2		18,8
Житлово- комунальне господарство
2004		4,0		96,0
2005		2,8		97,2
2006		2,3		97,7
2007		12,3		87,7
2008		6,2		93,8

Продовження таблиці 2.1.

Державний бюджет	Місцевий бюджет
Духовний та фізичний розвиток
2004	37,3	62,7
2005	36,9	63,1
2006	32,1	67,9
2007	34,9	65,1
2008	37,1	62,9
Освіта
2004	39,3	60,7
2005	37,1	62,9
2006	35,9	64,1
2007	34,2	65,8
2008	35,9	64,1
Соціальний захист та соціальне забезпечення
2004	63,0	37,0
2005	79,1	20,9
2006	73,1	26,9
2007	60,2	39,8
2008	65,2	34,8
Кредитування з вирахуванням погашення
2004	96,4	3,6
2005	103,2	-3,2
2006	83,5	16,5
2007	96,5	3,5
2008	97,7	2,3
Разом
2004	61,78	38,22
2005	63,24	36,76
2006	58,74	41,26
2007	57,33	42,67
2008	58,98	41,02

Наслідки здійснення економічних і соціальних процесів позначаються на видатковій частині місцевих бюджетів.

Виконання місцевих бюджетів за видатками у 2006-2008 роках характеризують дані, наведені у таблиці 2.2.

З таблиці видно, що обсяг сукупних видатків місцевих бюджетів (без урахування коштів, що передаються з місцевих бюджетів до державного бюджету) за 2008 рік становив 126,8 млрд. грн., що більше показника 2007 року на 31,5 %.

Таблиця 2.2

Видатки місцевих бюджетів України за 2006-2008роки[6]

Видатки	2006	2007	Розрахункові показники МФУ на 2008 рік	Затверджено місцевими радами на 2008 рік	2008	Виконання розрахункових показників МФУ, %	Виконання затверджених місцевими радами, %
Усього	72 321,9	96 454,8	118 588,3	134 690,5	126 827,3	106,9	94,2
Загальний фонд	56 525,1	78 452,0	100 562,7	108 322,7	103 485,1	102,9	95,5
Спеціальний фонд	15 796,8	18 002,8	18 025,6	26 367,9	23 342,2	129,5	88,5

Виконання розрахункового показника Міністерства фінан­сів України складає 106,9 % (у 2007 році - 109,8 %), у т.ч. за видатками загального фонду -102,9%, спеціального фонду - 129,5 %. Виконано планові показники затверджені місцевими радами на 2008 рік, на 94,2 %.

Видатки затверджені місцевими радами на були виконані в повному обсязі як по загальному так і по спеціальному фондам.

За функціональною класифікацією видатки місцевих бюджетів розподіляються таким чином (таб.2.3.):

На основі таблиці для наочності складемо діаграму 2.1.

Проаналізувавши таблицю 2.2. можна сказати наступне: більшість видатків місцевих бюджетів спрямовується на соціально-культурну сферу (освіта, охорона здоров'я, соціальний захист і соціальне забезпечення, культура та мистецтво, фізична культура і спорт). На протязі останніх семи років спостерігається тенденція до збереження видатків соціального спрямування на рівні близько 75%.

Зокрема, спостерігається значне зростання видатків на освіту у номінальному виразі та незначна зміна структури цих видатків. Вони зросли у 5,3 рази ­– з 7,2 млрд. грн. у 2002 році до 38,4 млрд. грн. у 2008 році, а їхня частка в загальному обсязі видатків місцевих бюджетів коливалась у межах 29,2–32,4% і становила у 2008 році 30,3%. Частка видатків на охорону здоров’я змінювалась у межах 19,9-24,0% (19,9% у 2008р.) та зросла у номінальному виразі у 4,2рази. Часка видатків на соціальний захист та соціальне забезпечення у структурі видатків місцевих бюджетів була найменш стабільною, коливаючись у межах 15,4-21,7% (21,4% у 2008р.), а у номінальному виразі збільшилась у 5 разів.

Також, суттєво зросли у номінальному виразі видатки на економічну діяльність у 7 разів, та попри це частка цих видатків у структурі видатків місцевих бюджетів значно не зросла і змінювалася в межах 6,7-11,5% (9,4% у 2008р.)

Діаграма 1.1.

Таблиця 2.2.[7]

Видатки місцевих бюджетів України за функціональною класифікацією у 2002- 2008роках.

2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008
Загальнодержавні функції	1 716,5	2 155,4	2 647,6	3 500,4	5 726,7	7 364,3	9 892,5
у % до загальної суми	6,9	6,9	6,8	6,7	7,9	7,6	7,8
Громадський порядок, безпека та судова влада	363,8	138,6	147,7	84,6	135,6	130,0	380,5
у % до загальної суми	1,5	0,4	0,4	0,2	0,2	0,1	0,3
Економічна діяльність	1 669,6	3 028,9	4 450,7	5 073,8	6 915,4	10 774,6	11 921,8
у % до загальної суми	6,7	9,6	11,5	9,7	9,6	11,2	9,4
Охорона навколишнього природного середовища	133,8	194,8	287,5	271,4	329,7	432,2	507,3
% до загальної суми	0,5	0,6	0,7	0,5	0,5	0,4	0,4
Житлово-комунальне господарство	1 356,2	1 740,5	2 558,7	3 804,2	7 843,3	5 176,5	8 243,8
у % до загальної суми	5,5	5,5	6,6	7,3	10,8	5,4	6,5
Охорона здоров'я	5 955,6	7 356,4	8 711,6	11 968,4	15 638,1	20 396,6	25 238,6
у % до загальної суми	24,0	23,4	22,5	23,0	21,6	21,1	19,9
Духовний та фізичний розвиток	993,1	1 407,4	1 689,2	2 176,1	2 938,8	3 700,0	4 946,3
у % до загальної суми	4,0	4,5	4,4	4,2	4,1	3,8	3,9
Освіта	7 229,7	9 242,0	11 133,2	16 869,0	21 662,9	29 183,9	38 428,6
у % до загальної суми	29,2	29,4	28,7	32,4	29,9	30,2	30,3
Соціальний захист та соціальне забезпечення	5 370,5	6 137,6	7 137,2	8 336,0	11 135,9	19 297,0	27 191,8
у % до загальної суми	21,7	19,5	18,4	16,0	15,4	20,0	21,4
Кредитування з вирахуванням погашення	0,0	0,0	40,2	-9,2	37,6	56,2	76,1
у % до загальної суми	0,0	0,0	0,1	0,0	0,1	0,1	0,1
Видатки разом:	24 788,8	31 401,6	38 803,6	52 074,7	72 364,0	96 511,3	126 827,3

Як свідчить аналіз статистичних даних, частка видатків на соціально-культурну сферу і на економічну діяльність за останні сім років постійно змінюється, що пояснюється зміною пріоритетів бюджетної політики.

Розглянемо зміну пріоритетів видатків місцевих бюджетів детальніше (див.графік 2.1.). У період 2002-2004 р.р. спостерігається зростання частки видатків на економічну діяльність ( з 6,7% до 11,5% - максимум за останні 7 років) при одночасному скороченні видатків на охорону здоров’я ( з 24,0% до 22,5%), освіту ( з 29,2% до 28,7%), соціальний захист та соціальне забезпечення ( з 21,7% до 18,4%). У 2005 видатки на економічну діяльність скоротилися до 9,7% (11,5% у 2004р.), а видатки на освіту та охорону здоров’я зросли до 32,4% та 23,0% відповідно ( з 28,7% та 22,5% у 2002р.). У 2007р. спостерігалися протилежні тенденції: видатки на економічну діяльність зросли до 11,2% , а видатки на охорону здоров’я скоротилися до 21,1%. Такі різкі зміни структури, не продумані в середньостроковій перспективі, мають негативний вплив на розвиток економічної та соціальної сфери регіонів.

Графік 2.1.

Динаміка частки видатків на соціальний захист та соціальне забезпечення та економічну діяльність у структурі видатків місцевих бюджетів у 2002-2008 роках

І взагалі, упродовж останніх років більша частина коштів спрямовується у невиробничу сферу, фонди соціального споживання, що використовуються переважно на оплату праці, соціальні виплати. Відбувається різке зниження обсягів державних інвестицій у виробничі галузі — відмирають інвестиційні функції бюджетної системи, бюджети перетворюються у споживацькі. Витрати місцевих бюджетів не спрямовані на структурну перебудову економіки.

Структура видатків за економічною класифікацією

За підсумками 2008 року поточні видатки місцевих бюдже­тів (без урахування коштів, що передаються з місцевих бюджетів до державного бюджету) профінансовано в обсязі 97,0 млрд. грн., що на 30,9 % більше, ніж за 2007 рік. Понад 93,7 % видатків загального фонду були спрямовані на поточне утримання бюджетних установ.

Капітальні видатки профінансовано у розмірі 6,5 млрд. грн., або 93,8 % від плану на 2008 рік. їх частка у структурі загально­го фонду збільшилася на 0,7 % та склала 6,3 %. Порівняно з показниками 2007 року абсолютні розміри капітальних видатків місцевих бюджетів збільшились на 48,7 %, або на 2,1 млрд. грн.

Загалом збільшення фактичних обсягів фінансування видат­ків загального фонду місцевих бюджетів спостерігалося за всіма напрямками фінансування (див. діаграму 2.1).

Зростання обсягів та частки поточних видатків загаль­ного фонду місцевих бюджетів у першу чергу пояснюється збільшенням розмірів оплати праці працівникам бюджетних установ. Так, протягом 2008 року середній розмір мінімальної заробітної плати становив 532,5 грн. на місяць (з 1 січня - 515 грн. на місяць, з 1 квітня - 525 грн. на місяць, з 1 жов­тня 2008 року - 545 грн. на місяць, з 1 грудня 2008 року -605 грн. на місяць), що на 23,8 % більше за показник 2007 року. Такі зміни збільшують навантаження на фонд оплати праці працівників бюджетних установ, та відповідно, приводять до збільшення обсягів зазначених видатків місце­вих бюджетів.

Діаграма 2.3.[8]

Понад 82,2 % усіх видатків місцевих бюджетів у 2008 році були спрямовані на фінансування захищених статей видатків, що практично відповідає показникам 2007 року. Водночас най­більші зміни у структурі видатків місцевих бюджетів за еконо­мічною класифікацією пов'язані з збільшенням частки видат­ків на оплату праці з нарахуваннями на 1,4 % до 51,8 % усіх видатків місцевих бюджетів (див. діаграми 2.2 та 2.3).

Крім зростання частки видатків на оплату праці з нара­хуваннями, можна відмітити зменшення на 1,1% част­ки видатків на поточні трансферти населенню. Хоча обсяги зазначених видатків загального фонду місцевих бюджетів збільшилися на 4,1 млрд. грн., проте їх відносний приріст склав лише 24,9 %, що значно менше, ніж приріст видатків на оплату праці з нарахуваннями, який порівняно з показниками 2007 року становить 35,6 %.

Діаграма 2.4.

Діаграма 2.5.

Видатки спеціального фонду місцевих бюджетів у 2008 році профінансовано у сумі майже 23,3 млрд.грн., що на 29,7% більше, ніж показник попереднього року. Виконання планових річних показників затверджених місцевими радами, склало 88,5 %, або на 3,5% менше, ніж за 2007р.

Порівняно з показниками 2007 року номінальні обсяги видатків бюджетів збільшилися лише на 7,5 % та склали 14,7 млрд. грн. Частка капітальних видатків у структурі спеціального фонду зменшилась на 13,0% та склала 62,7% (див. діаграму 2. 6.).

Діаграма 2.6.

Для оперативної оцінки стану видатків місцевих бюджетів необхідно провести аналіз видатків місцевих бюджетів за І півріччя 2009 року порівняно з аналогічними періодами попередніх років.

Обсяг сукупних видатків місцевих бюджетів (без урахування коштів, що передаються з місцевих бюджетів до державного бюджету) за І півріччя 2009 року становив 59,2 млрд. грн., що більше показника відповідного періоду 2008 року на 11,3 %.

Планові показники, затверджені місцевими радами на 2009 рік, виконано на 45,2 %, (у січні - червні 2008 року – на 43,2 %), у т.ч. за видатками загального фонду - 47,2 %, спеціального фонду - 34,1 %.

Виконання місцевих бюджетів за видатками у січні - червні 2007-2009 років характеризують дані, наведені у таблиці 2.3.

Таблиця 2.3.

Динаміка видатків місцевих бюджетів за січень – червень 2007-2009років[9]

Видатки	Факт за січень- червень 2007	Факт за січень -червень 2008	Затверджене міс­цевими радами на 2009	Факт за січень-червень 2009	Виконаним затвер­джених місцевими радами, %
Всього	38 899,2	53 227,2	131 061,2	59 238,7	45,2
Загальний фонд	33 876,7	47 189,0	111 059,0	52 411,6	47,2
Спеціальний фонд	5 022,5	6 038,2	20 002,2	6 827,1	34,1

Діаграма 2.7.

Частка видатків місцевих бюджетів у зведеному бюдже­ті становила 41,3%, що на 0,3 % більше, ніж аналогічний показник 2008 року. Частка видатків загального фонду місце­вих бюджетів у видатках зведеного бюджету зросла на 1,8 % і склала 46,3 %, частка видатків спеціального фонду зменшилася на 2,8 % і склала 22,6 % (див. діаграму 2.7).

Загальний фонд

Обсяг видатків загального фонду місцевих бюджетів ста­новив 52,4 млрд. грн. Порівняно з відповідним періодом мину­лого року він збільшився на 11,1 %. Виконання планових річних показників, затверджених місцевими радами, становить 47,2 %, що на 1,0 % більше, ніж у січні - червні 2008 року.

Більшість видатків загального фонду місцевих бюджетів спрямовується на соціально-культурну сферу (освіта, охорона здоров'я, соціальний захист і соціальне забезпечення, культу­ра та мистецтво, фізична культура і спорт). У звітному періоді сукупна частка цих видатків у структурі загального фонду скла­дає 88,0 %, що на 0,4 % менше, ніж аналогічний показник 2008 року (див. діаграму 2.8.).

У структурі видатків загального фонду місцевих бюдже­тів за функціональною класифікацією порівняно з даними січня - червня 2008 року найбільші зміни відбулися щодо видат­ків на соціальний захист і соціальне забезпечення, де спостері­гається зменшення питомої ваги на 1,5 % до 20,9 %, та видат­ків на житлово-комунальне господарство, частка яких зросла на 1,4 % і становить 5,2 %.

Діаграма 2.8.

Амплітуда відхилення часток решти видатків місцевих бюджетів порівняно з даними січня - червня 2008 року знаходи­лась у межах 0,6 %

Фактичні обсяги видатків загального фонду місцевих бюдже­тів на соціально-культурну сферу у І півріччі 2009 року збільши­лися на 10,5 % проти аналогічних показників попереднього року і склали 46,1 млрд. грн. Серед них найбільшими є видатки на освіту - 20,6 млрд. грн., на охорону здоров'я - 12,4 млрд. грн., на соціальний захист І соціальне забезпечення - 10,9 млрд. грн. Видатки на державне управління профінансовано у сумі 2,7 млрд.грн., що на 1,8%більше, ніж за І півріччя 2008р., їх частка у структурі видатків загального фонду зменшилася на 0,4% щодо попереднього року і становить 5,2%. Водночас мало місце скорочення фактичних обсягів видатків місцевих бюджетів, що спрямовуються на транспорт, дорожнє господарство (на 46,2 %).

Структура видатків за економічною класифікацією

Поточні видатки місцевих бюджетів (без урахування коштів, що передаються з місцевих бюджетів до державного бюджету) профінансовано в обсязі 51,7 млрд. грн., що на 12,4 % більше, ніж за січень - червень 2008 року. Понад 98,6 % видатків загального фонду були спрямовані на поточне утримання бюджетних установ.

Капітальні видатки профінансовано у розмірі 749,9 млн. грн., їх обсяги зменшилися на 38,6 % порівняно з відповідними показниками 2008 року. За І півріччя капітальні видатки профі­нансовано на 27,4 % від плану на 2009 рік. їх частка у структурі загального фонду зменшилась порівняно з показниками І пів­річчя попереднього року та склала близько 1,4 %. Також відмічається зменшення на 3,3 % фактичних обсягів фінансування видатків загального фонду місцевих бюджетів в частині інших поточних видатків Понад 87,7 % усіх видатків місцевих бюджетів у січні - черв­ні 2009 року були спрямовані на фінансування захищених ста­тей видатків, що на 1,0 % більше за аналогічний показник 2008 року. Водночас найбільші зміни у структурі видатків міс­цевих бюджетів за економічною класифікацією пов'язані зі збільшенням частки видатків на оплату комунальних послуг та енергоносіїв на 1,9 % до 8,3 % від усіх видатків місцевих бюджетів (див. діаграми 2.9 та 2.10).

Діаграма 2.9.

Діаграма 2.10.

Також, варто відзначити зменшення на 1,6 % частки видатків на поточні трансферти населенню (їх номінальний при­ріст становить +2,4 %). Частка видатків на оплату праці з нара­хуваннями залишається найбільшою у структурі видатків міс­цевих бюджетів і становить 56,0 %, що практично відповідає показникам І півріччя 2008 року.

Спеціальний фонд

Видатки спеціального фонду місцевих бюджетів у січні - червні 2009 року профінансовано у сумі 6,8 млрд. гри., що на 13,1 % більше, ніж аналогічний показник попереднього року. Виконання планових річних показників, затверджених міс­цевими радами, склало 34,1 % або на 5,4 % більше порівняно з показниками попереднього року.

Порівняно з показниками 2007 року номінальні обсяги видатків бюджетів збільшилися лише на 7,5 % та склали 14,7 млрд. грн. Частка капітальних видатків у структурі спеціального фонду зменшилась на 13,0% та склала 62,7% (див. діаграму 2. 11)

Діаграма 2.11

Далі розглянемо структуру видатків на виконання власних та делегованих повноважень на прикладі бюджету Київського району м.Одеси.(табл.2.4., табл.2.5).

Проаналізувавши таблиці 2.4 та 2.5 можна прослідкувати таку тенденцію: частка видатків за рахунок власних надходжень з року в рік зменшується, і все більшу частку займають видатки за рахунок міжбюджетних трансфертів. Так, за період з 2004 по 2007 роки частка видатків за рахунок міжбюджетних трансфертів збільшилась у 6 разів. Це свідчить про збільшення впливу центральних органів влади на видаткову частину місцевих бюджетів.

Таблиця 2.4

Структура видатків бюджету Київського району м.Одеси за рахунок

власних надходжень за 2004- 2007роки. (%)

Найменування видатків	2004 рік	2005 рік	2006 рік	2007 рік	Ріст видатків у 2007роціу порівнянні з 2004 роком
1. Видатки за рахунок власних доходів, у тому числі:	48,0	36,5	36,8	34,4	знизились на 13,6%
1.1.Державне управління, у тому числі:	14,5	14,8	20,6	12,3	знизились на 2,2%
Органи місцевого самоврядування	14,5	14,8	20,6	12,3	знизились на 2,2%
1.2.Соціальний захист та соціальне забезпечення	0,9	0,5	0,4	0,3	знизились на 0,6%
1.3.Житлове -комунальне господарство, у тому числі	32,4	21,1	15,6	21,5	знизились на 10,9%
Капітальний ремонт житлового фонду місцевих органів влади	8,1	5,9	4,4	9,0	зросли на 0,9%
Дотація житлово-комунальному господарству	13,8	6,8	9,8	12,5	знизились на 1,3%
Благоустрій міст, сіл, селищ	10,5	8,4	1,4	знизився на 9,1%
1.4.Засоби масової інформації	0,1	0,1	0,1	без змін
1.5.Заходи з організації рятування на водах	-	-	-	0,3	-
1.6.Інші видатки	0,1	-	0,1	-	без змін
2. Видатки за рахунок міжбюджетних трансфертів	52,0	63,5	63,2	65,6	зросли на 13,6%
Разом видатків з урахуванням між бюджетних трансфертів	100	100	100	100

Таблиця 2.4

Структура видатків бюджету Київського району м.Одеси за рахунок

міжбюджетних трансфертів за 2004- 2007роки. (%)

Найменування видатків	2004 рік	2005 рік	2006 рік	2007 рік	Ріст видатків у 2007р. у порівнянні з 2004 р.
1.Видатки за рахунок міжбюджетних трансфертів, у тому числі:	52,00	63,50	63,20	65,60	зросли у 6 разів
Ведення Державного реєстру виборців	-	-	-	0,40	-
Дитячі будинки (сімейного типу)	-	-	-	-	-
Пільги ветеранам війни та праці	13,80	12,70	7,40	3,20	зросли на 10,6 %
Пільги ветеранам військової служби	2,50	2,40	1,40	0,70	зросли на 1,8 %
Пільги громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи	2,30	0,40	0,30	0,20	знизились на 2,1 %
Допомога у зв'язку з вагітністю та пологами	1,90	2,60	1,60	1,00	знизились на 0,9 %
Допомога на догляд за дитиною віком до 3 років	7,20	13,40	9,80	17,50	зросли на 10,3%
Одноразова допомога при народженні дитини	1,50	11,20	23,00	30,70	зросли на 29,2%
Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням	0,80	2,30	4,50	2,00	зросли на 1,2%
Допомога на дітей одиноким матерям	4,50	5,60	2,90	6,10	зросли на 1,6%
Державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям	5,80	5,00	2,60	0,80	знизились на 5 %
Субсидії населенню	11,00	0,90	0,30	1,50	знизились на 9,5%
Державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям інвалідам	0,70	5,00	8,80	7,50	зросли на 8,2%
2. Видатки за рахунок власних доходів	48,0	36,5	36,8	34,4	знизилися на 13,6%
Разом видатків з урахуванням між бюджетних трансфертів	100,00	100	100	100

Наведені дані свідчать, що система формування місцевих бюджетів потребує подальшого реформування. Передусім необхідно поставити витрати місцевих бюджетів у залежність від доходів на відповідних територіях, створити зацікавленість місцевих органів самоврядування і громади в розвитку виробництва й підвищенні прибутковості своїх територій, підтримати економічно відсталі регіони. Для цього необхідна перебудова фінансових відносин — розробка фінансового механізму території, що є складною і динамічною системою. Однак перебудова регіональних фінансів не може зводитися до розробки принципів формування місцевих бюджетів. Вона стосується всієї сукупності відносин щодо розподілу й використання фінансових ресурсів, які створюються на даній території, перерозподільчих регіональних процесів.

2.2 Особливості фінансування видатків на виконання власних та делегованих повноважень

Витрати місцевих бюджетів – це економічні відносини, що виникають у зв’язку з фінансуванням власних і делегованих повноважень місцевих органів влади.

Видатки, що здійснюються місцевими органами влади, поділяються на два типи: ті, що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, та ті, що не враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів (рис. 1.6).

Підхід розподілу видатків на ті, що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, та ті, що не враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів полягає у тому, що центральний уряд відповідає за фінансування видатків, які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів та зберігає за собою контроль за наданням переліку встановлених послуг та рівномірністю їх отримання всіма громадянами на всій території країни. За цього видатки кошика №1 забезпечуються закріпленими податковими надходженнями кошика№1 та призначеними трансфертами, видатки кошика №2 забезпечуються доходами, що не враховуються при визначенні трансфертів (доходами кошика№2).

Рис. 1.6. Структура видатків бюджетів місцевого самоврядування

Відповідно до прийнятих критеріїв розподілу Бюджетного кодексу за кожним видом бюджету закріплено конкретний перелік видатків, що проводяться з відповідного бюджету на постійній основі і враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. Ст. 88 і 89 Бюджетного кодексу чітко встановлено види видатків, що мають здійснюватися з місцевих бюджетів та які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

Витрати на здійснення повноважень, що формуються за рахунок місцевих бюджетів, у тому числі трансфертів з державного бюджету, поділяються на:

а) витрати, що визначаються функцією держави і можуть бути делеговані Автономній Республіці Крим і місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їхнього виконання на основі принципу субсидіарності;

б) витрати на реалізацію прав і зобов’язань Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування, що мають регіональний характер і визначені законодавством України.

Розподіл витрат бюджету між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуг і наближення їх безпосередньо до споживача.

Згідно з цими критеріями витрати поділяються на три групи:

1. У першу групу входять витрати, що розташовані найближче до споживача і фінансуються з бюджетів сіл, селищ, міст і їхніх об’єднань.

2. У другу групу входять витрати, гарантовані державою для всіх громадян України і які фінансуються з бюджетів міст республіканського, обласного значення і міст районного підпорядкування.

3. Третя група поєднує витрати, що забезпечують гарантовані соціальні послуги деяким категоріям населення, а також програми, потреба в яких існує у всіх регіонах, і фінансуються з бюджетів АРК і обласних бюджетів.

Дамо характеристику кожній групі витрат.

До першої групи витрат належать витрати на фінансування бюджетних установ і заходів, що забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживача.

Ці витрати здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст і призначені для фінансування:

а) органів місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення;

б) дошкільної і загальної середньої освіти;

в) первинної медико-санітарної, амбулаторно-поліклінічної і стаціонарної допомоги (дільничних лікарень, фельдшерсько-акушерських пунктів);

г) сільських, селищних і міських палаців культури, клубів і бібліотек.

До витрат, віднесених до другої групи, відносяться витрати на фінансування бюджетних установ і заходів, що забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України, і здійснюються з бюджетів міст республіканського значення, міст обласного значення і районних бюджетів.

Ця група здійснює витрати за такими напрямами:

1. Державне керування:

а) фінансування органів місцевого самоврядування, міст республіканського й обласного значення;

б) органів місцевого самоврядування районного значення.

2. Освіта:

а) дошкільну освіту (у містах Автономної Республіки Крим і містах обласного значення);

б) загальну середню освіту, загальноосвітні навчальні заклади, у тому числі школи, дитячі сади (для міст Автономної Республіки Крим і міст обласного значення), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, вечірні школи і так далі;

в) навчальні заклади для громадян, що вимагають соціальної допомоги і реабілітації: загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, батьки яких позбавлені батьківських прав; дитячі будинки ( у випадку якщо не менш 70 % кількості учнів цих установ формується на території відповідного міста або району); дитячі будинки сімейного типу, а також допомога дітям які знаходяться під опікою;

г) інші державні просвітницькі програми.

3. Охорона здоров’я:

а) первинна медико-санітарна, амбулаторно-поліклінічна і стаціонарна допомога (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої допомоги, поліклініки й амбулаторії, стоматологічні поліклініки);

б) програми медико-санітарної освіти (міські і районні центри здоров’я).

4. Соціальний захист і соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального забезпечення, притулки для неповнолітніх (у випадку, якщо не менш 70% кількості дітей, що перебувають у цих навчальних закладах, формуються на території відповідного регіону або міста), територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому;

б) державні програми соціального захисту: пільги ветеранам війни і праці, допомога родинам з дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат по оплаті житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд деяких категорій громадян;

в) державні програми підтримки будівництва житла для деяких категорій громадян;

г) районні і міські програми і заходи щодо реалізації державної політики щодо дітей, молоді, материнства і родини.

5. Державні культосвітні і театральні програми (театри, бібліотеки, музеї, виставки, палаци і будинку культури, школи естетичного виховання дітей).

6. Державні програми розвитку фізичної культури і спорту: утримання і науково-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів (крім шкіл Автономної Республіки Крим і шкіл обласного значення), заходи щодо фізичної культури і спорту і фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості і спортивних споруджень місцевого значення.

До третьої за ліком групи, належать витрати на фінансування бюджетних установ і заходів, що забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для деяких категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує у всіх регіонах, і здійснюється з бюджету Автономної Республіки Крим і обласні бюджети.

До цієї групи належать витрати за такими напрямами:

1. Керування регіоном:

а) фінансування представницької і виконавчої влади Автономної Республіки Крим;

б) фінансування обласних рад.

2. Освіта:

а) загальну середню освіту для громадян, що вимагають реабілітації, а також спецшколи для розумово і фізично відсталих дітей, санаторні школи інтернати;

б) ПТУ, що знаходяться у власності Автономної Республіки Крим або областей і виконують державне замовлення;

в) ВНЗ І, II, ІІІ и IV рівня акредитації, що належать області або Автономній Республіці Крим;

г) післядипломну освіту: інститути підвищення кваліфікації соціально-культурної сфери й агропромислового комплексу.

3. Охорона здоров’я:

а) лікарні обласного значення;

4. Соціальний захист і соціальне забезпечення:

а) державна програма по захисту інвалідів I і II групи, що вимагають догляду за собою. Адресна допомога бідним, дитячі будинки, працевлаштування інвалідів, будинків престарілих і так далі;

б) програми соціального захисту в регіоні.

5. Культура і мистецтво:

а) обласні бібліотеки, музеї і виставки;

б) філармонії, театри, ансамблі і так далі.

6. Фізкультура і спорт :

а) дитячо-юнацькі спортивні школи всіх типів;

б) інвалідний спорт.

Усі ці витрати, тобто витрати I, ІІ и III груп фінансуються і враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів.

До витрат місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, відносяться витрати на :

1. Місцеву пожежну охорону.

2. Позашкільну освіту.

3. Соціальний захист і соціальне забезпечення:

а) місцеву програму соціального захисту дітей, молоді, жінок, родини;

б) місцеву програму соціального захисту деяких категорій населення;

4. Місцеву програму розвитку житлово-комунального господарства і благоустрою населених пунктів;

5. Культурно-освітню програму місцевого значення;

6. Програму підтримки кінематографії і масових видань місцевого значення;

7. Місцеву програму розвитку фізичної культури і спорту;

8. Типове проектування, реставрацію й охорону пам’ятників архітектури місцевого значення;

9. Транспорт, дорожнє господарство:

а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішенням органів місцевого самоврядування;

б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення;

в) будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання доріг місцевого значення;

10. Заходи для організації порятунку на воді;

11. Обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;

12. Програми природоохоронних заходів місцевого значення;

13. Керування комунальною власністю;

14. Регулювання земельних відносин;

15. Інші програми.

Специфіка напрямків витрат залежить від таких показників:

а) рівня місцевого бюджету;

б) особливостей інфраструктури;

в) фінансових можливостей адміністративно-територіальної одиниці;

г) участі адміністративно-територіальної одиниці в загальнодержавних, регіональних програмах;

д) необхідності рішення актуальних місцевих проблем;

е) інших факторів (природоохоронні, зайнятість населення тощо).

Починаючи з 2001 року, бюджет набув наступної особливості: вперше був застосований формульний підхід при поділі витрат і визначенні трансфертів для міст обласного підпорядкування і районів.

Для непередбачених витрат був сформований резервний фонд, що не може перевищувати 1% обсягу витрат загального фонду відповідного місцевого бюджету. У випадку його створення і використання Рада міністрів АРК і виконавчі комітети місцевого самоврядування щомісяця звітують перед відповідними радами про витрату засобів бюджету.

Статтею 93 Бюджетного кодексу України визначені наступні правила передачі видатків на виконання делегованих державних повноважень
:

1. Передача прав на здійснення видатків на виконання делегованих державних повноважень до бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань може здійснюватися за рішеннями районної або міської (міст республіканського Автономної Республіки Крим чи міст обласного значення) ради з відповідними коштами у вигляді міжбюджетного трансферту. Сільські, селищні та міські (міст районного значення) ради можуть передати частину видатків на виконання делегованих державних повноважень міській (міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення) чи районній раді з відповідними коштами у вигляді міжбюджетного трансферту. Ця передача здійснюється на підставі рішень відповідних рад і укладення договору.

2. Міські (міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) ради можуть передати частину видатків на виконання делегованих державних повноважень районній раді з відповідними коштами районному бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту. Районні ради можуть передавати частину видатків на виконання делегованих державних повноважень міській раді (міста республіканського Автономної Республіки Крим та міста обласного значення) з відповідними коштами міському бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту. Ця передача здійснюється на підставі спільних рішень відповідних рад і укладення договору.

3. Якщо інше не визначено договором, розмір переданих коштів на виконання делегованих державних повноважень має бути пропорційний частці користувачів зазначеними послугами в повній вартості цих послуг, розрахованих за фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості для органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, який передає ці повноваження.

Проте, потребує практичного розв’язання проблема фінансування делегованих повноважень органів державної влади органам місцевого самоврядування.

Закон "Про місцеве самоврядування", прийнятий у 1992 р., визначив 26 видів таких повноважень. Частину з них делеговано виконавчим коміте­там сільських, селищних та міських рад (міст районного підпорядкування). Вони отримали 7 видів таких повноважень. Ряд повноважень, що були передані, передбачають не тільки контрольні функції, а й обов'язки щодо прямих фінансових витрат. Так, зокрема, це сто­сується завдань з вирішення питань соціального забезпечення населення, ве­дення державного земельного кадастру та інших.

Незважаючи на закріплені в законі в 1993 р. положення про компенсування державою витрат органів місцевого самоврядування на виконання де­легованих повноважень, реального механізму такого відшкодування не роз­роблено й досі.

Ще одним актом, у якому визначено делеговані повноваження органів місцевого самоврядування, став Указ Президента України "Про делегування повноважень виконавчої влади головам і очолюваним ними виконавчим комітетам сільських, селищних і міських Рад" від 30 грудня 1995 р. Указ пе­редбачив 42 види делегованих повноважень. Головам і виконкомам сільських, селищних та міських рад міст районного підпорядкування делего­вано 13 видів повноважень. Інші стосуються лише виконкомів та голів міст обласного підпорядкування.

Згідно з указом, обсяг фінансових витрат місцевої влади на здійснення делегованих повноважень різко зріс. Разом з тим у ньому не було зазначено, за рахунок яких фінансових джерел має здійснюватися фінансування цих повноважень.

Проблему делегування повноважень органів державної влади виріше­но в новій Конституції України. Згідно із статтею 143 Конституції України, встановлено: органам місцевого самоврядування можуть надаватися зако­ном окремі повноваження органів виконавчої влади. Таким чином, визначе­но порядок, що делеговані повноваження надаються лише законом. Також встановлено: держава фінансує здійснення цих повноважень у повному об­сязі за рахунок коштів державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету в регламентованому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

Отже, Конституція України визначила два способи фінансування делегованих повноважень органів місцевого самоврядування:

а) за рахунок коштів державного бюджету України

б) за рахунок передачі місцевому самоврядуванню доходів від загальнодержавних податків та об'єктів загальнодержавної власності.

Конституційні положення про фінансування делегованих повноважень поки що законодавчо не розв'язані.

Певний механізм фінансового забезпечення делегованих повноважень передбачено в новому Законі України "Про місцеве самоврядування" 1997 р. Але цього замало. Проблему фінансового забезпечення делегованих повноважень органів місцевого самоврядування може бути розв'язано лише в кон­тексті правового врегулювання міжбюджетних взаємовідносин та фінансового вирівнювання в Україні. У щорічних законах про Державний бюджет України має передбачатися спеціальний розділ про фінансування делегова­них повноважень виконавчої влади органам місцевого самоврядування. Об­сяг витрат на ці потреби необхідно обчислити. Витрати органів місцевого самоврядування на фінансування делегованих повноважень доцільно компенсувати за рахунок коштів державного бюджету України у формі цільових субсидій. Субсидії слід надавати безпосередньо територіальним громадам. Може бути обрано й інший механізм фінансування делегованих повнова­жень. За бюджетами територіальних громад у цьому разі доцільно закріпити фіксовані частки одного із загальнодержавних податків.

Розділ 3 Шляхи вдосконалення фінансування видатків місцевих бюджетів

3.1 Нові підходи до планування видатків місцевих Бюджетів з прийняттям Бюджетного кодексу

Однією з проблем розвитку місцевого самоврядування в Україні є обмежений фінансовий ресурс, який не повною мірою забезпечує виконання повноважень, делегованих державою місцевим органам влади. Окрім необхідності перегляду податкової бази для збільшення власних доходів місцевих бюджетів, існує потреба у підвищенні ефективності та результативності використання тих бюджетних ресурсів, які існують на сьогодні. Зокрема, це стосується фінансування бюджетних установ. Метод планування бюджету на один рік, який використовують нині, стримує ефективне управління бюджетом та прийняття стратегічних рішень щодо розвитку міста.

Бюджетна реформа, яка почалася в Україні з прийняттям Бюджетного кодексу в 2001 році, передбачає удосконалення практики складання та виконання бюджету на основі застосування сучасних методик та прогресивних підходів, підтверджених світовим досвідом.

Складовою цього процесу є впровадження середньострокового планування бюджету з використанням одного із сучасних інструментів бюджетування – програмно-цільового методу. За цим методом з 2002 року було сформовано державний бюджет, а з 2003 року програмно-цільового методу почав застосовуватися на рівні місцевих бюджетів України.

Програмно-цільовий метод передбачає здійснення бюджетних видатків на цілі, що відповідають середньо - або довгостроковій стратегії розвитку територіальної громади і являє собою інструмент планування бюджету на середньострокову перспективу. Завдяки заздалегідь визначеним показникам виконання бюджетних програм влада разом з громадою може здійснювати контроль не лише за цільовим використанням бюджетних коштів, але й за фактичними результатами від надання громадянам бюджетних послуг.

Фінансове планування є важливим інструментом управління, який забезпечує місцевим органам влади можливість впливу на економічний розвиток території на певний період наперед.

Планування доходів та видатків місцевих бюджетів можна поділити на дві великі категорії. До першої категорії належить стратегічне планування, яке пов'язано з прогнозуванням і оцінкою джерел надходжень та видатків у довготривалій перспективі. За такого виду планування може розглядатись відрізок і в десять років і більше, особливо це актуально у випадку, коли формується стратегічний план розвитку території в частині його фінансового забезпечення.

Друга категорія планування є короткотривалим поточним плануванням, яке відображає сьогочасну ситуацію в регіоні та визначає щорічний поточний бюджет. Це планування охоплює значно менший період часу - зазвичай не більше року. Базується при тому на намаганні оцінити поточні доходи регіону та відповідно до них планувати видатки, враховуючи необхідність забезпечення найбільш ефективного використання місцевих ресурсів. Таке планування передбачає дисципліну управління, адже вимагає регулярної оцінки методів виконання завдань довготермінового планування, а також за його допомогою встановлюють критерії оцінки діяльності керівників місцевих органів влади.

Згідно із Бюджетним кодексом розрахунок видатків, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних здійснюється на основі фінансового нормативу бюджетної забезпеченості.

1. Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості використовується для визначення розподілу між бюджетних трансфертів.

2. Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості визначається шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг тощо.

3. Загальний обсяг фінансових ресурсів, що спрямовується на виконання бюджетних програм місцевими бюджетами, розподіляється між видами видатків відповідно до пріоритетів бюджетної політики держави.
4. При розрахунку фінансового нормативу бюджетної забезпеченості може передбачатися обсяг нерозподілених видатків, який об’єднує види видатків на ті повноваження, встановлення нормативів по яких є недоцільним.
Коригуючі коефіцієнти фінансових нормативів бюджетної забезпеченості

1. Фінансові нормативи бюджетної забезпеченості для місцевих бюджетів коригуються коефіцієнтами, що враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від:

1) кількості населення та споживачів соціальних послуг;

2) соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та інших особливостей (з часу їх визначення) адміністративно-територіальних одиниць.

2. Коригуючі коефіцієнти затверджуються Кабінетом Міністрів України.

З прийняттям Бюджетного кодексу стає обов'язковою необхідність складання прогнозу на три наступні бюджетні періоди на відміну від попереднього планування, яке здійснювалось на один рік. Точкою відліку при розробленні прогнозу має бути оцінка запланованої стратегії діяльності з урахуванням програм та рішень місцевих органів влади та існуючої економічної ситуації в регіоні. Прогнози є інструментом фінансового управління, які здатні оцінити майбутній фінансовий вплив поточної політики регіональних економічних тенденцій.

Фінансове прогнозування - це процес складання органами місцевого самоврядування прогнозу доходів і видатків майбутніх років, що базується на економічних припущеннях і специфічних припущеннях з фінансової політики. Прогнози є інструментами фінансового управління, що можуть припустити майбутній фінансовий вплив поточної політики, економічних тенденцій і припущень. Застосовані поза річним бюджетом прогнози пов'язують річний дохід із іншою, більш довготерміновою роботою по місцевому плануванню і розвитку. Фінансові прогнози доходів і видатків пов'язують річний дохід із капітальним бюджетуванням, борговим плануванням та соціально-економічним розвитком.

Прогнозування слугує двом цілям, а саме:

- розраховує впливвиробленої бюджетної політики на конкретні показники доходів та видатків місцевого бюджету;

- визначає і аналізує можливості впливу на соціально-економічний розвиток території.

Прогнозування місцевих бюджетів складається з прогнозування доходів та видатків, що передбачає використання спеціальних методів. Прогнозування доходів місцевого бюджету починається з аналізу факторів, що впливають на доходи. До таких факторів належить:

- недоотримання коштів у попередні періоди та аналіз їх причин; виплата заборгованої заробітної платина підприємствах та бюджетних установах та з'ясування термінів їх повернення;

- зміна бюджетних надходжень у результаті зміни кількості суб'єктів господарювання та їх форми оподаткування;

- повнота та вчасність взаємних розрахунків між бюджетами; повнота зарахування до бюджету відсотків, що сплачуються установами банків за користування тимчасово вільними залишками бюджетних коштів;

- збільшення чи зменшення податкових пільг підприємств, установі організацій;

- перегляд кількості та величини ставок місцевих податків та зборів. Загалом, процес прогнозування доцільно розділити на 4 етапи:

- аналітичний: аналізується дохідна та видаткова частина бюджету Впопередні періоди і в теперішній час, фіксуються відомі тенденції розвитку;

- пошуковий: виявляються нові можливості з огляду на прийняття нових рішень, нової політики місцевими органами влади, формуються нові цілі;

- програмний: визначаються шляхи та умови досягнення намічених цілей, робиться їх оцінка;

організаційний: здійснюється розподіл завдань між конкретними виконавцями, визначаються ресурсні можливості формування бюджету, які повинні забезпечити досягнення поставлених цілей.

При розробленні прогнозів та концепцій, а також завдань, які з них випливають, знаходять застосування низка методів. Найдоцільнішими є такі:

а) інформованого судження або експертної оцінки;

б) техніка часових рядів;

в) детерміністичний підхід;

г) економетричне моделювання.

Інколи використання одного методу для прогнозування деяких видів доходів бюджетів є недостатнім. У цьому випадку може використовуватись комбінація з декількох методів. Але і такий підхід не забезпечує абсолютної точності прогнозованих показників. Чим більше довготривалий прогноз, тим менша точність прогнозованих показників. Однак за цього довготермінове прогнозування має і свої переваги: по-перше, воно забезпечує можливість завчасно коригувати показники і попередити фінансові проблеми місцевого уряду; по-друге, прогнози Дають можливість поетапного вирішення окремих проблем території, по-третє, якщо є потреба у збільшенні доходів у майбутньому, то зміну податкових ставок або введення додаткових податків можна робити поступово. Таким чином, потенційна користь довготермінового планування є очевидною. Але необхідно ще раз наголосити, що чим довший прогноз, тим менша його точність, чим довший прогнозний період, тим більше несподіваних неочікуваних ситуацій відбудеться в певному регіоні, що необхідно враховувати при формуванні прогнозів. Прогнози, на відміну від поточного річного бюджету, можуть бути незбалансованими. Завищення плану доходів призведе до його недовиконання і виникнення кредиторської заборгованості в ході виконання, а заниження - до безпідставного скорочення планових видатків із початку року, створення соціальної напруги в бюджетній сфері і накопичення невикористаних залишків на кінець бюджетного року

Бажана точність прогнозу становить 2 - 5%, що свідчить про правильний підбір методів прогнозування. Така точність прогнозу може бути не кожного року та не по кожному джерелу доходу, але це - реалістична мета та добрий показник ефективності бюджетного прогнозування.

3.2 Перспективи розвитку фінансування видатків місцевих бюджетів

Практика, що склалася у формуванні місцевих бюджетів, залишається багато в чому недосконалою, в ній до теперішнього моменту намітились істотні протиріччя.

Перш за все слід відмітити протиріччя між процесами формування місцевих бюджетів і їх виконанням. Воно зводиться до того, що діюча практика місцевих бюджетів зберегла в своїй основі старі державні функції планового керівництва народним господарством, тоді як виконання місцевих бюджетів здійснюється в реальних умовах ринкової економіки, що розвивається, з властивими їй негативними атрибутами ( ростом інфляції і цін, підвищенням рівня безробіття, падінням життєвого рівня населення). В результаті місцеві бюджети різних рівнів перетворені практично в умовні кошториси, в яких постійно спостерігається відмінність дохідної і видаткової частини, що не може сприяти покращенню економічної ситуації і реалізації соціальних програм при переході до ринку.

Дисбаланс між дохідною і видатковою частинами бюджетів пояснюється також і тим, що в сучасних умовах відбуваються два протилежних процеси: перший – це спад виробництва, що призводить до скорочення дохідної частини місцевих бюджетів, при неконтрольованому рості заробітної плати, що негативно впливає на грошово - кредитну систему, посилюється інфляція і зростають ринкові ціни, а другий – необхідність збільшення видатків на соціальні програми при обмеженості бюджетних асигнувань для їх фінансування.

В такій ситуації збалансувати доходи і видатки бюджетів, і тим самим домогтися фінансової стабільності в регіонах України стає практично нездійсненою задачею.

Протиріччя в рішенні проблеми фінансування забезпеченості регіонів заключається втому, що:

по-перше, всі джерела доходів бюджетів формуються по затвердженим нормативам, із врахуванням фіксованих цін, а витрачання бюджетних коштів - по ринковим цінам, при відсутності, як відомо, окремих державних (стосовно до бюджету) цін для бюджетних організацій;

по-друге, бюджетними коштами користуються всі громадяни, причому, всі мають рівні права на їх розмір ( відвідування лікарень, шкіл, дитячих садків...), в той час, коли доходи населення різко поляризовані. Це зумовлює необхідність збільшення затрат на невиробничу сферу.

Представляється невиправданою також допустимість формування дохідної частини бюджетів за рахунок джерел, які до моменту затвердження бюджетів ще законодавчо не прийняті, що стримує їх своєчасне надходження, а відповідно, створює фінансові труднощі в здійсненні фінансування невідкладних видатків.

Економічна функція місцевих бюджетів послаблюється також і тим, що прийняті урядом конкретні нормативи формування місцевих бюджетів не враховують багатьох фінансових особливостей регіонів.

Як відомо, в умовах ринкової економіки повинні закріплюватися функції держави. Пов'язані з виконанням питань соціальної справедливості. Між тим, аналіз формування і виконання бюджетних видатків показує, що метод, який існує в розподіленні фінансових ресурсів по ланкам бюджетної системи носить в значній мірі конфіскаційний характер, що не може сприяти економічному росту, підвищенню заінтересованості регіонів в розвитку особистої фінансової бази. Це, в свою чергу, не дозволяє якісно рішати проблеми соціального захисту населення.

Таким чином, аналіз проблем функціонування місцевих бюджетів базового рівня бюджетної системи, а також теорії та практики існування бюджетних систем в країнах з ринковою економікою дає змогу зробити висновки щодо здійснення заходів, спрямованих на покращання умов формування місцевих бюджетів.

По-перше, необхідно чітко розподілити компетенції щодо розв'язання конкретних завдань між центральними органами влади і органами регіонального та місцевого самоврядування, і поступово здійснювати перехід до децентралізації державних фінансів. Так, на державному рівні (за рахунок коштів державного бюджету) повинні фінансуватися лише ті видатки, котрі пов'язані з забезпеченням загальнодержавних потреб: оборона країни, утримання законодавчої і виконавчої влади, розвиток фундаментальної науки, структурна перебудова економіки. Фінансові ж проблеми місцевого рівня раціонально вирішувати за рахунок коштів відповідних бюджетів.

По-друге, необхідно вдосконалити механізм міжтериторіального фінансового вирівнювання. Практика показала, що такий метод регулювання місцевих бюджетів як вилучення надлишків бюджетних коштів до бюджету вищого рівня та застосування індивідуальних підходів до встановлення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів має багато недоліків: він не тільки негативно виливає на дохідну базу місцевих бюджетів, а й позбавляє місцеві органи влади стимулів до збільшення своїх доходів. Спираючись на зарубіжний досвід, необхідно створити спеціальні бюджетні фонди фінансового вирівнювання територій. А перерозподіл доходів між бюджетами одного рівня доцільно було б здійснювати з урахуванням податкової спроможності територій та мінімального рівня, до якого повинні вирівнюватись фінансові можливості цих територій. Тому вже сьогодні назріла необхідність визначення обґрунтованого нормативу бюджетної забезпеченості кожної області, району, міста з урахуванням економічного, соціального, природного й екологічного стану відповідних територій. Існування таких показників дасть змогу визначити реальний розмір фінансових ресурсів для задоволення необхідних потреб регіонів, а також значно вдосконалити процедуру бюджетного планування.

Одним із головних завдань по вдосконаленню фінансування видатків місцевих бюджетів в Україні є перерозподіл функцій між місцевими і централізованим бюджетом, поступовий перехід до децентралізації державних фінансів, який заключається в тому, що на державному рівні ( за рахунок коштів державного бюджету) повинні фінансуватись лише ті видатки, які пов'язані із виконанням загальнодержавних потреб: оборона країни, утримання законодавчої і виконавчої влади, розвиток фундаментальної науки, структурна перебудова економіки. За рахунок централізованих фінансових джерел повинні також фінансуватись видатки по вирівнюванню соціальної забезпеченості регіонів. Фінансові ж проблеми місцевого рівня раціонально вирішувати за рахунок засобів відповідних місцевих бюджетів.

Для реального забезпечення принципів самостійності в складанні і використанні бюджетів всіх рівнів необхідно, щоб кожна ланка бюджетної системи мала чітку, визначену законом дохідну базу, а взаємовідносини між державним і регіональними бюджетами будувались з урахуваннями специфіки та перспектив соціально - економічного розвитку регіонів.

Слід виділити ряд наступних проблем, вирішення яких дозволить здійснити перехід на нові методи формування місцевих бюджетів України. Найбільш актуальні з них:

- Назріла необхідність покращення економічного обґрунтування (за допомогою розробки нормативів) і визначення розмірів дохідних джерел місцевих бюджетів. Це відноситься перш за все до таких норм як нормативи питомої ваги податкових надходжень;

- Рішення питань розширення економічної самостійності регіонів і в подальшій децентралізації державних фінансів безпосередньо пов'язано з кардинальними змінами структури зведеного бюджету України. Відомо, що частка місцевих бюджетів в зведеному бюджеті становить 30 відсотків, а державного – 70 відсотків. Враховуючи, що в сучасних умовах підвищується небезпека і шкідливість праці, зростає кількість професійних захворювань і загальна хворобливість населення в багатьох регіонах України, зростає роль і значення місцевих бюджетів в розвитку невиробничої сфери і інфраструктури регіонів, і тим самим стабілізації соціальної і економічної обстановки. Очевидно, що зростання видатків на невиробничу сферу диктує необхідність збільшення розмірів місцевих бюджетів. Тому цілком справедливо було б на долю місцевих бюджетів відводити не 30 відсотків , а 50-60 відсотків зведеного бюджету України;

- Потребують рішення також питання по раціональному використанню іноземних інвестицій і їх ролі у формуванні бюджету. З одної сторони , законодавство України по іноземних інвестиціях частково зберігає пільги підприємствам з іноземними інвестиціями без урахування ефективності інвестицій, що вносяться, для задоволення соціальних і економічних потреб регіонів і їх прямого впливу на основну діяльність спільних підприємств. З іншої, із-за нестабільності податкових актів. Законодавство не забезпечує гарантій по захисту регіонів зі сторони іноземних інвесторів. В результаті іноземні інвестори, як правило, інвестують невеликі капітали, намагаючись при цьому одержати максимальний прибуток, використовуючи дешеву робочу силу, промисловий потенціал і природні ресурси регіонів;

Потребує вдосконалення також питання про розширення спектра пільг по податку на прибуток тим підприємствам, які за рахунок прибутку утримують об'єкти охорони здоров'я, культури і спорту, дитячі дошкільні заклади, та інші, що сприяє скороченню видатків місцевих бюджетів.

З метою удосконалення розподілу видаткових повноважень між центральними та місцевими органами влади, а також з метою формування моделі більш ефективного використання наявних фінансових коштів та залучення додаткових коштів для фінансування соціальної сфери ми вважаємо доцільним вжити такі заходи:

1. внести зміни та доповнення до Бюджетного кодексу України стосовно:

- забезпечення державних функцій - освіти, охорони здоров'я, соціального захисту та соціального забезпечення, що має відбуватися за рахунок закріплених джерел доходів і трансфертів;

- розробити механізм урахування підвищених потреб слаборозвинених і депресивних регіонів у формулі розрахунку доходної частини місцевих бюджетів;

- розширити права місцевих органів по здійсненню бюджетних запозичень.

2. внести зміни до Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" стосовно:

- врахування місцевої специфіки при розробці методології визначення нормативів соціальних видатків;

- визначення параметрів соціального стандарту для дотаційних регіонів, основою якого має стати прожитковий мінімум;

- встановлення гнучкої системи змін державних соціальних стандартів та соціальних гарантій, відповідно до змін економічного становища.

3. розробити та прийняти рамкові законодавчі акти, які б унормовували питання:

- залучення приватного сектора для заключення контрактів із приватними і неприбутковими організаціями на надання місцевих послуг, що дозволить знизити витрати на надання таких послуг;

- укладання контрактів між різними місцевими органами на надання послуг соціального характеру;

- функціонування територіальних позабюджетних соціальних фондів, розробка механізмів направлення громадськими, некомерційними і комерційними організаціями коштів до таких фондів;

- формування місцевих соціальних бюджетів, створення міжрегіональних соціальних проектів та їх фінансового забезпечення.

Зазначені шляхи реформування механізмів надання суспільних благ та соціальних послуг на рівні окремих адміністративно-територіальних одиниць будуть сприяти забезпеченню на відповідному рівні потреб мешканців усіх територій, подоланню бідності та зубожіння. Подальший пошук джерел фінансування соціальної сфери на місцевому та регіональному рівні, оптимізація моделей використання наявних коштів має забезпечуватися через дотриманням принципового положення - підтримка державою працездатних громадян шляхом підвищення зарплати, створення робочих місць, сприяння розвитку підприємництва, що відповідатиме демократичним європейським традиціям.

Економічні інтереси держави і соціальна політика вимагають негайного перегляду і скасування актів законодавства, які прийняті без урахування фінансових можливостей держави. Інакше ми ніколи не зможемо досягнути збалансованості державних фінансів. Ці кроки можуть бути непопулярними, але їх необхідно робити якомога швидше, оскільки це дасть змогу прискорити темпи зменшення податкового навантаження.

Таким чином, вирішення цих та інших проблем стосовно формування і використання місцевих бюджетів в значній мірі визначило б розширення економічної самостійності регіонів країни. Адже те, наскільки вони політично незалежні і фінансово забезпечені, справляє істотний вплив на формування демократичних, ринково орієнтованих систем і підвищує шанси на успіх реформ.

Проте враховуючи вплив світової фінансової кризи на стан регіональних фінансів України у 2009 році має проводитися політика жорсткої економії бюджетних коштів, починаючи з використання літаків і службових автомобілів та закінчуючи при­дбанням канцелярських товарів. Видатки місцевих бюджетів повинні визначатися можли­востями держави акумулювати доходи, а їх структура — відповідати чітко визна­ченим пріоритетам соціально-економічного розвитку регіонів, зокрема, та країни в цілому. До першочергових видатків держави в наступному році слід включити фінансування заходів із під­тримки найуразливіших верств населення, а саме забезпечення своєчасних виплат пенсіонерам, надання допомоги безробітним, адресної допомоги незахищеним верствам населення та сім'ям із дітьми, в тому числі у зв'язку з підвищенням та­рифів на комунальні послуги.

Фінансування з місцевих бюджетів витрат на надання пільг, пов'язаних із оплатою транспортних послуг населенню (проїзд у міському і приміському транс­порті), має відповідати фактичним витратам на надання таких пільг, наприклад на основі фактичної вартості пільгових і безкоштовних проїзних квитків.

Крім того, варто провести аналіз окремих груп бюджетних витрат із метою виявлення можливостей їх зниження за одночасного збереження (або підвищен­ня) якості наданих бюджетних послуг. Одним із пріоритетних напрямів такого аналізу є оцінка результативності й ефективності податкових витрат (податкових пільг) і державних видатків на економіку.

Також доцільно внести зміни в бюджетне законодавство, передбачивши у критичних ситуаціях (недоотримання бюджетних надходжень) можливість прий­няття рішень щодо замороження певних груп видатків.

Пріоритетним завданням бюджетної регіональної політики України в найближчі роки має стати переорієнтація видатків місцевих бюджетів на модернізацію бюджетного сектору економіки, підвищення його ефективності, зниження матеріало- й енергоємнос­ті. Необхідною передумовою розв'язання таких завдань є перехід до системи середньострокового бюджетного планування та відповідного включення щорічних бюджетів у систему середньострокових пріоритетів держави. Це дасть змогу оці­нювати середньострокові економічні й фінансові наслідки законопроектів соці­альної спрямованості й поточних бюджетних рішень, а отже створить умови для збільшення передбачуваності бюджетної політики і зменшення впливу політич­них факторів на зростання державних витрат, підвищення ефективності бюджет­них інвестицій, зміцнення довгострокової стабільності державних фінансів.

Висновки

Ситуація, яка склалася нині в економічному розвитку нашої держави, свідчить про те, що централізація в управлінні країною та її економікою безперспективна. Без децентралізації функцій у розвитку економіки регіон не може забезпечити налагодження взаємозв'язків територіальних інтересів із загальнодержавними. Кожний регіон, враховуючи власні економічні та соціальні потреби, визначає свою участь у спільному з іншими регіонами розв'язанні міжрегіональних проблем. Інакше неможливий міжрегіональний обмін фінансовими й матеріально-технічними ресурсами.

Для реального забезпечення принципів самостійності щодо складання і використання бюджетів усіх рівнів управління необхідно, щоб кожна ланка бюджетної системи мала чітку, визначену законом доходну базу, а взаємовідносини між державним і регіональним бюджетом будувались з урахуванням специфіки і перспектив соціально-економічного розвитку регіонів.

В реальній ситуації, яка склалася з місцевими радами в Україні, доречно було б звернутися до вивчення і практичного застосування досвіду фінансового регулювання відносин “центру” і “переферії”. таких федеративних держав в розвинутою ринковою економікою, як США, Німеччина, Швейцарія та Австрія. Корисно також вивчити досвід унітарних держав у 80-ті роки, які впроваджували в життя теорію “фіскального федералізму” і постійно знижували ступінь перерозподілу національного доходу через центральний бюджет.

Необхідними умовами стабільності бюджетної системи є відповідність видаткових зобов’язань повноваженням і функціям державної та місцевої влади й оптимальний розподіл бюджетних ресурсів для фінансування таких функцій.

Нині практично по кожному з показників, які тією чи іншою мірою відображають стан соціально-економічного розвит­ку регіонів України, спостерігаються істотні міжрегіональні від­мінності, при наявності значних відмінностей у можливостях та потенціалі регіонів бідніші з них не можуть конкурувати з інши­ми за право розміщення підприємств на своїй території. За таких умов навряд чи може бути сформо­вана належна (тобто потужна та розгалужена) соціальна інфраструктура, що, як відомо, є основою для забезпечення рівних можливостей для розвитку кожного регіону.

Дисбаланс між дохідною і видатковою частинами бюджетів пояснюється також і тим, що в сучасних умовах відбуваються два протилежних процеси: перший – це спад виробництва, що призводить до скорочення дохідної частини місцевих бюджетів, при неконтрольованому рості заробітної плати, що негативно впливає на грошово - кредитну систему, посилює інфляційні процеси та сприяє зростанню ринкових цін, а другий – необхідність збільшення видатків на соціальні програми при обмеженості бюджетних асигнувань для їх фінансування.

Невирішеною проблемою щодо розвитку місцевого самоврядування в Україні на сьогодняшній день є обмежений фінансовий ресурс, який не повною мірою забезпечує виконання повноважень, делегованих державою місцевим органам влади. Окрім необхідності перегляду податкової бази для збільшення власних доходів місцевих бюджетів, існує потреба у підвищенні ефективності та результативності використання тих бюджетних ресурсів, які існують на сьогодні.

Одним із головних завдань по вдосконаленню фінансування видатків місцевих бюджетів в Україні є перерозподіл функцій між місцевими і державним бюджетом, поступовий перехід до децентралізації державних фінансів, який заключається в тому, що на державному рівні ( за рахунок коштів державного бюджету) повинні фінансуватись лише ті видатки, які пов'язані із виконанням загальнодержавних потреб: оборона країни, утримання законодавчої і виконавчої влади, розвиток фундаментальної науки, структурна перебудова економіки. За рахунок централізованих фінансових джерел повинні також фінансуватись видатки по вирівнюванню соціальної забезпеченості регіонів. Фінансові ж проблеми місцевого рівня раціонально вирішувати за рахунок засобів відповідних місцевих бюджетів.

З метою удосконалення розподілу видаткових повноважень між центральними та місцевими органами влади, а також з метою формування моделі більш ефективного використання наявних фінансових коштів та залучення додаткових коштів для фінансування соціальної сфери ми вважаємо доцільним вжити такі заходи:

1. внести зміни та доповнення до Бюджетного кодексу України стосовно:

- забезпечення державних функцій - освіти, охорони здоров'я, соціального захисту та соціального забезпечення, що має відбуватися за рахунок закріплених джерел доходів і трансфертів;

- розробити механізм урахування підвищених потреб слаборозвинених і депресивних регіонів у формулі розрахунку доходної частини місцевих бюджетів;

- розширити права місцевих органів по здійсненню бюджетних запозичень.

2. внести зміни до Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" стосовно:

- врахування місцевої специфіки при розробці методології визначення нормативів соціальних видатків;

- визначення параметрів соціального стандарту для дотаційних регіонів, основою якого має стати прожитковий мінімум;

- встановлення гнучкої системи змін державних соціальних стандартів та соціальних гарантій, відповідно до змін економічного становища.

3. розробити та прийняти рамкові законодавчі акти, які б унормовували питання:

- залучення приватного сектора для заключення контрактів із приватними і неприбутковими організаціями на надання місцевих послуг, що дозволить знизити витрати на надання таких послуг;

- укладання контрактів між різними місцевими органами на надання послуг соціального характеру;

- функціонування територіальних позабюджетних соціальних фондів, розробка механізмів направлення громадськими, некомерційними і комерційними організаціями коштів до таких фондів;

- формування місцевих соціальних бюджетів, створення міжрегіональних соціальних проектів та їх фінансового забезпечення.

Зазначені шляхи реформування механізмів надання суспільних благ та соціальних послуг на рівні окремих адміністративно-територіальних одиниць будуть сприяти забезпеченню на відповідному рівні потреб мешканців усіх територій, подоланню бідності та зубожіння. Подальший пошук джерел фінансування соціальної сфери на місцевому та регіональному рівні, оптимізація моделей використання наявних коштів має забезпечуватися через дотриманням принципового положення - підтримка державою працездатних громадян шляхом підвищення зарплати, створення робочих місць, сприяння розвитку підприємництва, що відповідатиме демократичним європейським традиціям.

Список використаних джерел

1. Конституція України //Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30

2. Бюджетний кодекс України: Закон України від 21 червня 2001 р. № 2542 – ІІІ// Голос України. – 2001. - 24 липня.

3. Бюджетний кодекс України: Чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 20 берез. 2005 р. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005. – 84 с.

4. Європейська Хартія місцевого самоврядування // Віче. 1993. №6.

5. Про бюджетну систему України. Закон України N 512-XII, 05.12.1990,Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991

6. Про Державний бюджет України на 2009 рік.Закон України N 835-VI від 26.12.2008р. Відомості Верховної Ради України, 2009, N 20, N 21-22

7. Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України. Закон України N 107-VI, 28.12.2007, Відомості Верховної Ради України, 2008, N 5-6, N 7-8,

8. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії. Закон України N 2017-IIIвід 05.10.2007р.
// Відомості Верховної Ради України, 2007, N 48
від 18.02.1997 р.// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, N 39,

9. Про міжбюджетні відносини між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань: Закон України №1953-ІУвід 01.07.2004 р. //Відомості Верховної Ради України, 2004, N 52,

10. Про місцеве самоврядування в України. Закон України N 280/97-ВР від 21.05.97 р.Відомості, 1997, N 24

11. Про місцеві державні адміністрації: Закон України №586-Х1У від 09.04.1999 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №20 -21. - (Із змінами та доповненнями).

12. Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування. Закон Української РСР № 2234-XII від 26.03.1992р. зі змінами та доповненями // Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., N 2

13. Про систему оподаткування. Закон України N 1251-XII

14. Про делегування повноважень виконавчої влади головам і очолюваним ними виконавчим комітетам сільських, селищних і міських Рад. Указ Президента України № 1194/95 від 30 грудня 1995 р.

15. Про місцеві податки і збори. Декрет КМУ N 56-93 від 20.05.1993р. //Відомості Верховної Ради України, 1993, N 30,

16. Назустріч людям. Програма діяльності Кабінету Міністрів України, схвалена Постановою Верховної Ради України від 04.02.2005 р. №2426.

17. Про схвалення Концепції застосування програмно - цільового методу в бюджетному процесі. Розпорядження Кабінету Міністрів України №538 від 14.09.2002 p.

18. Про бюджетну класифікацію та її запровадження. Наказ Міністерства фінансів України №604 від 27.12.2001 p.

19. Щорічник бюджет України 2004.

20. Щорічник бюджет України 2006.

21. Статистичний щорічник України за 2007 рік. / За редакцією Осауленка О.Г. – К.: Державний комітет статистики України., 2008. – 646 с.

22. Петленко Ю.В., Рожков О.Д. Місцеві фінанси: опорний конспект лекцій, -К.Кондор, 2003р. – 282 с.

23. Василик О.Д., Павлюк К.В. Бюджетна система України: Підручник. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 544 с.

24. Василик О.Д. Державні фінанси України. - К.: Вища школа. - 2003.-398с.

25. Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник.– К.: Вища школа, 1997.– 383с.

26. Василик О.Д. Теорія фінансів. - К.: НІОС. - 2001. - 416с.

27. Державна фінансова політика та прогнозування доходів бюджету України / Азаров М.Я., Ярошенко Ф.О.. Єфименко Т. І. та ін.-К.:НДФІ, 2004. -712 с.

28. Єпіфанов А.О., Сало І.В. Регіональна економіка: Навч.пос. – К., 2001.

29. Жаліло Я.А., Бабанін О. С., Белінська Я. В. та ін. Економічна криза в Україні: виміри, ризики, перспективи. - - К.: **, 2009. - ** с.

30. Журавський В.С., Серьогін В.О, Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004. – 672 с.

31. Зайчикова В.В. Відносини держави і місцевого самоврядування у зарубіжних країнах // Наукові праці НДФІ. - 2007. - Вип. с. 10-11.

32. Кириленко О.П. Місцеві бюджети України ( історія, теорія, практика). - К.: НІОС, 2007. - 384с.

33. Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика). – К.: НІОС, 2007. – 384 с.

34. Козюра І.В., Лебединська О.Ю. Місцеве самоврядування в Україні (становлення та еволюція): Навч. посіб. - Ужгород: Патент, 2003. - 224 с.

35. Костіна Н.І., Алексєєв А.А., Мельник П.В. Моделювання фінансів. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2002. – 224 с.

36. Кравченко В.І. Місцеві фінанси України. Навчальний посібник. – К.: “Знання”, 1999.

37. Крайник О.П. Місцеві бюджети: навчальний посібник . – Львів:ЛРІДУНАДУ, 2007р.

38. Леоненко П.М., Юхименко П.І. та ін. Теорія фінансів: навчальний посібник . –К. Центр навчальної літератури, 2005р. 480с.

39. Луніна І.О. Державні фінанси та реформування міжбюджетних відносин, -К.Наукова думка.2006

40. Мельник С. Виконання місцевого бюджету на основі положень Бюджетного кодексу України. - К.: Міленіум, 2002. - 280 с.

41. Опарін В. М. Бюджетна система. - К.: КНЕУ, 2002. - 336 с.

42. Опарін В.М., Малько В.І., Кондратюк С.Я. Бюджетна система. – К., 2001. – 208 с.

43. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн. - К.: Знання - Прес, 2002. - 495 с.

44. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч. посіб. – К.: „Знання – Пресс”, 2002.

45. Посібник для органів місцевого самоврядування/Проект “Реформа місцевих бюджетів в Україні”, RTI International – К.: 2005. – 56 с.

46. Пухтинський М. „ Переваги місцевого самоврядування " міжнародна конференція(29-30 травня 2001 р., м.Ірпінь, Київська обл.)-К.: Логос, 2001. -укр., 214 с., анг. 194 с.

47. Скворцов Н.Н. Все о налогах в Украине: В 2-х ч. – К., 1995.

48. Стеців Л.П., Копилюк О.І. Фінанси: навчальний посібник . –К.Знання, 2007 235 с.

49. Сунцова О.О. Місцеві фінанси.- К.: Центр навчальної літератури, 2005.-560с.

50. Ткачук А. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід. - К.: Заповіт, 1997. - 186 с.

51. Турчинов О. В. Бюджетний кодекс України: закон, засади, коментар. - К.: Парламентське видавництво. - 2002. - 320 с.

52. Федосов В., Опарін В., та ін. Бюджетний менеджмент: Підручник/. - К.: КНЕУ, 2004. - 864 с.

53. Хвесик Ю.М. Проблеми формування доходів місцевих бюджетів в Україні // Фінансово-кредитне стимулювання економічного зростання: Матер. міжн. наук.-практ. конф. – Луцьк: Ред.-вид. відділ "Вежа" ВДУ, 2005. – С.622-623.

54. Чугунов І.Я. Бюджетний механізм регулювання економічного зростання.- К.: НІОС, 2003. -485с

55. Щербина І.Ф. Складання, розгляд та затвердження місцевих бюджетів на основі положень Бюджетного кодексу України. - К.: Міленіум, 2002. -276с

56. Щербина Ірина Проблеми фінансового забезпечення органів місцевого самоврядування на виконання делегованих державою повноважень // Проблеми трансформації територіальної організації влади 2005.

57. БарецькийВ.І. Зміцнення фінансової автономії місцевої ради і самоврядування// Фінанси України. -2005.-№1.

58. Буряченко А.Є. Самооподаткування як резерв зростання доходів бюджетів місцевого самоврядування // Фінанси України. -2009.-№2.

59. Бюджетний моніторинг: Аналіз виконання бюджету за 2008 рік // ІБСЕД.- К.:2009-156с.

60. Бюджетний моніторинг: Аналіз виконання бюджету за січень – червень 2009 року // ІБСЕД.- К.:2009-124с.

61. Демків О.І. Напрями поглиблення бюджетної реформи в Україні // Фінанси України. - 2009. - № 3.

62. Дрозд І. Шляхи удосконалення муніципального фінансового контролю // Економіст.- 2005.- №10.

63. Євдокимова І.М., Сергієнко О.М. Концептуальні засади прогнозування показників регіонального розвитку на основі СНР // Фінансова консультація. – 2001. – №9.

64. Жибер Т.В. Бюджетна політика України // Фінанси України. - 2005. - № 8.

65. Іванова І. М. Стан та перспективи розвитку муніципального фінансового контролю // Фінанси України. - 2005 .-№11.

66. Ключковський Юрій Необхідність закладання бази для реалізації реформи державного та муніципального управління // Аспекти самоврядування .-2005.-№2.

67. Корчинський В. Є., Колодій С.Ю. Оцінка економічної ефективності бюджетного вирівнювання // Фінанси України. - 2005. -№5.

68. Крайник О. Сучасні підходи до формування місцевих бюджетів // Регіональна економіка. - № 4, 2002.

69. Лапенко Н.І. Інноваційний шлях створення фінансової бази місцевого самоврядування.

70. Лісовська А.П., Ганевич Д.М. Формування місцевих бюджетів. // Фінанси України.– 1996.–№ 7.

71. Лунiна I. Мiсцевi бюджети України: пошук нових пiдходiв до проведення реформ // Економiка України. – 1997.

72. Луніна Інна, Вахненко Тетяна Підвищення ефективності місцевих запозичень в Україні // Економіст .-2005 .-№10.

73. Маярковський А.І. Бюджетний кодекс України в контексті бюджетної реформи // Фінанси України. - 2009. - № 8.

74. Мельник П.В. Проблеми формування місцевих бюджетів // Економіка. Фінанси. Право. - 1999. - № 6.

75. Мельник П.В. Проблеми формування місцевих бюджетів: податкова політика держави // Фінанси України. - 1998. - № 6.

76. Мельник С.О. Формирование местных бюджетов // Экономика Украйни. - 2000. - № І.

77. Огонь Ц.Г. Доходи місцевих бюджетів та напрямки їх реструктуризації // Фінанси України. - 2006. - № 1.

78. Олійник С.Д. Питання вдосконалення контролю виконання місцевих бюджетів. // Фінанси України. 2008. - №7.

79. Павлюк К.В. Формування доходів місцевих бюджетів // Фінанси України .- 2006.-№4.

80. Падалка В.М. Економетричне прогнозування бюджетних надходжень // Фінанси України. - 2002. - № 10.

81. Рахинський А. Самостійно формувати місцеві бюджети // Віче. - 2003. - № 5 (134).

82. Сидорець О.В. Деякі аспекти фінансового вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів // Фінанси України. - 2001.-№ 9.

83. Старостенко Н.В.Методологія формування міжбюджетних трансфертів // Фінанси України. - 2005. - № 7..

84. Стукало Н.В. Деякі аспекти формування фінансової політики в умовах глобалізації // Фінанси України. - 2006.-№ 1.

85. Суховірська О.Б. Фінансові ресурси місцевих органів влади // Фінанси України. - 2002. - № 11.

86. Ткачук А. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід. - К.: Заповіт, 1997.

87. Турчинов О.В. Бюджетний кодекс України: закон, засади, коментар. - К.: Парламентське видавництво. - 2002.

88. Хвесик Ю.М. Проблеми формування доходів місцевих бюджетів в Україні // Фінансово-кредитне стимулювання економічного зростання: Матер. міжн. наук.-практ. конф. – Луцьк: Ред.-вид. відділ "Вежа" ВДУ, 2005.

89. Чернявський О.П. Сутність фінансів // Вісник соціально-економічних досліджень. Збірник науковик робіт ОДЕУ. – 2000. – №6.

90. Чирка Д.М. Напрямки збалансування місцевих бюджетів // Фінанси України. - 1998. - № 1.

91. Чугунов І.Я., Самошкіна О.. Теоретико-методологічні засади удосконалення програмно-цільового методу планування видатків бюджету //Фінанси України. - 2004. - №9.

92. Чугунов І.., Запатріна І.В. Розвиток програмно-цільового методу планування бюджету //Фінанси України. - 2008. - №5.

93. Шательє Ж.Ле Фінансове становище французьких місцевих громад // Організація регіональної та місцевої влади: досвід держав- членів Європейського Союзу. Спеціальне доповнене видання Українсько- Європейського журналу з міжнародного та порівняльного права 2005р.

94. Швець В. Про принципи удосконалення системи міжбюджетних відносин в Україні // Економіка України . – 2005. – № 3.

95. Шуляк П. Формування місцевих бюджетів є головним напрямком розширення фінансової автономії регіонів України // Економіка & держава. – 2004. – № 2.

96. Януль І.Є. Бюджетний процес в Україні та напрями його вдосконалення // Фінанси України. 2006. - №9.

97. Януль І.Є. Застосування програмно – цільового методу формування бюджетів // Фінанси України. - 2005. - № 4.

[1]
За даними Міністерства фінансів України та ДКУ

[2]
Без врахування міжбюджетних трансфертів

[3]
За даними міністерства фінансів України та ДКУ

[4]
Без врахування міжбюджетних трансфертів

[5]
За даними Державного комітету статистики

[6]
За даними Міністерства фінансів та ДКУ

[7]
Розраховано автором на основі даних МФУ та ДКУ.

[8]
За даними Інституту бюджету та соціально – економічних досліджень

[9]
За даними Інституту бюджету та соціально – економічних досліджень