Зміст
Вступ
Тема 1. Основи фінансової діяльності суб’єктів господарювання
Тема 2. Особливості фінансування підприємств різних форм власності
Тема 3. Формування власного капіталу підприємства
Тема 4. Самофінансування підприємств
Тема 5. Дивідендна політика підприємства
Тема 6. Фінансування підприємства за рахунок запозичених джерел
Тема 7. Фінансова діяльність на етапі реорганізації підприємства
Тема 8. Фінансове інвестування підприємств
Тема 9. Оцінювання вартості підприємства
Тема 10. Фінансова діяльність підприємств у сфері зовнішньоекономічних відносин
Тема 11. Фінансовий контролінг на підприємстві
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Базою проходження практики є Державне підприємство Міністерства Оборони України - Чернівецький металообробний завод, засноване на державній власності і підпорядковане Міністерству Оборони України. Місцезнаходження даного підприємства зареєстроване за адресою: 274007, м. Чернівці, вул. Заводська, 33.
Підприємство створене з метою забезпечити потреби капітального будівництва Міністерства Оборони України будівельними матеріалами, конструкціями, продукцією машинобудування з високими якісними характеристиками, отримання максимально можливого прибутку для вирішення виробничих, соціально-економічний інтересів трудового колективу та його членів.
Метою практики є поглиблення теоретичних знань та практичної підготовки у вивченні особливостей функціонування роботи підприємства, розгляді основних напрямів роботи та визначення напрямів покращення здійснення господарської діяльності.
Основними напрямками діяльності підприємства є:
¾ розвиток виробництва металообробної продукції, товарів народного споживання, здійснення виробничо-комерційної діяльності;
¾ проведення ефективної інвестиційної діяльності;
¾ здійснення консалтінгової та маркетингової діяльності, реалізація продукції на основі бартеру на території України та за її межами.
¾ організація та прийняття участі в проведенні виставок-ярмарок, аукціонів;
¾ організація роботи по наданню послуг іншим підприємствам, організаціям, громадянам в перевезенні вантажів, прийняття товарів;
¾ в порядку диверсифікації розширює сферу діяльності, випуск продукції, виконує роботи і надає послуги не заборонені законодавством України.
Підприємство є юридичною особою. Права та обов’язки юридичної особи підприємство набуває з дня його державної реєстрації. Підприємство здійснює свою діяльність на основі і відповідно до чинного законодавства України.
ЧМОЗ МО України веде самостійний баланс, має розрахунковий, валютний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.
Таким чином, основним завданням даної роботи буде проаналізувати фінансовий стан підприємства, визначити переваги та недоліки господарської діяльності, визначити форми розрахунків, формування доходів з різних видів діяльності і визначити можливість банкрутства підприємства.
Тема 1. Основи фінансової діяльності суб’єктів господарювання
У нормативних актах, науково-практичній літературі, безпосередньо в контексті фінансово-господарської діяльності підприємств, їх фінансової звітності оперують дефініціями "фінансова діяльність", "інвестиційна діяльність" та "операційна діяльність" суб’єктів господарювання. З метою формування каталогу функціональних завдань фінансових служб підприємства та чіткого розмежування зазначених понять розглянемо економічний зміст кожного з них.
Інвестиційна діяльність. Згідно з П (С) БО, інвестиційна діяльність - це придбання та реалізація тих необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів.
Отже, ця діяльність пов’язана з ефективним вкладенням залученого капіталу. Загалом під інвестиціями розуміють усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід).
Рух грошових коштів у результаті інвестиційної діяльності визначається на основі аналізу змін у статтях таких розділів балансу:
1) "Необоротні активи";
2) "Поточні фінансові інвестиції" (фінансові інвестиції на строк, що не перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент).
До типових прикладів руху коштів у результаті інвестиційної діяльності можна віднести такі:
¾ придбання фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів;
¾ отримання відсотків, дивідендів;
¾ дезінвестиції. [2, 30]
На практиці досить часто з інвестиціями ідентифікують лише довгострокові капіталовкладення, тобто вкладення у довгострокові активи, у т. ч. витрати на придбання основних засобів, корпоративних прав, науково-дослідні розробки, видатки розвитку, підвищення кваліфікації персоналу, маркетинг та ряд інших. За такого трактування інвестицій не враховується існування поточних фінансових вкладень, які є інвестиціями короткострокового характеру. Отже, під інвестиційними можна розуміти всі вкладення підприємства (як довгострокового, так і поточного характеру), що здійснюються з метою забезпечення приросту вартості його майна.
Під поняттям "дезінвестиції" розуміють повернення (вивільнення) заморожених у конкретних майнових об’єктах коштів. Дезінвестиції можуть здійснюватися через реалізацію чи ліквідацію фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів.
Операційна діяльність. Це основна діяльність підприємства, пов’язана з виробництвом та реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечує основну частку його доходу, а також інші види діяльності, які не підпадають під категорію інвестиційної чи фінансової діяльності. До типових прикладів руху коштів у рамках операційної діяльності належать такі:
¾ грошові надходження від продажу товарів, робіт, послуг;
¾ грошові виплати постачальникам за товари і послуги;
¾ грошові виплати з оплати праці;
¾ сплата податків.
На основі систематизації руху грошових коштів у результаті операційної діяльності визначають операційний Cash-flow, який досить часто є основним джерелом фінансування діяльності підприємства. Перевищення вхідних грошових потоків від операційної діяльності над грошовими витратами є підґрунтям для забезпечення стабільної ліквідності підприємства та залучення коштів із зовнішніх джерел.
Фінансова діяльність. Успішна інвестиційна та операційна підприємницька діяльність можлива лише за наявності надійного фінансового фундаменту, тобто достатнього обсягу капіталу. Мобілізація підприємством необхідних для виконання поставлених перед ним планових завдань фінансових ресурсів називається фінансуванням. З іншого боку, система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей називається фінансовою діяльністю. Згідно з П (С) БО фінансова діяльність - діяльність, яка веде до змін розміру і складу власного та позичкового капіталу підприємства (який не є результатом операційної діяльності). Отже, основний зміст фінансової діяльності (у вузькому розумінні) полягає у фінансуванні підприємства. Рух грошових коштів у результаті фінансової діяльності визначається на основі змін у статтях балансу за розділами:
¾ "Власний капітал";
¾ "Довгострокові зобов’язання";
¾ "Поточні зобов’язання".
До типових прикладів руху коштів у результаті фінансової діяльності слід віднести:
1) надходження власного капіталу;
2) отримання позичок;
3) погашення позичок;
4) сплата дивідендів.
Можна стверджувати, що фінансова діяльність (фінансування) має вирішальний вплив на процеси генерування вартості підприємства. Так, оптимізація структури капіталу (оптимізація фінансування) веде до зменшення затрат на його залучення і створює фінансову базу для успішної операційної та інвестиційної діяльності [14, 125].
У теорії і практиці досить часто зміст фінансової діяльності трактується ширше, ніж фінансування. У широкому значенні під фінансовою діяльністю розуміють усі заходи, пов’язані з мобілізацією капіталу, його використанням, примноженням (збільшенням вартості) та поверненням. Інакше кажучи, фінансова діяльність (у широкому розумінні) включає весь комплекс функціональних завдань, здійснюваних фінансовими службами підприємства і пов’язаних з фінансуванням, інвестиційною діяльністю та фінансовим забезпеченням (обслуговуванням) операційної діяльності суб’єкта господарювання.
При функціонуванні фінансів господарюючих суб'єктів встановлюються відповідні економічні відносини та взаємозв'язки. Фінансові відносини виражають суть фінансів як відносин, що обслуговують рух вартості валового внутрішнього продукту. Характеристика фінансових відносин на підприємстві пов'язана з виділенням їх об'єктів та суб'єктів.
Об'єктом фінансових відносин на підприємстві є вартість виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг, які формують виручку, а в процесі розподілу - фонди споживання, відшкодування витрат і прибуток, що є необхідною умовою забезпечення безперервності виробництва. Окрім того, об'єктом фінансових відносин на підприємстві є всі грошові надходження та нагромадження, тобто фінансові ресурси підприємства.
Суб'єктами фінансових відносин підприємства виступають держава, саме підприємство, його робітники та службовці, власники та акціонери (учасники), інвестори, фінансово-кредитні установи, інші підприємства та інші контрагенти. При цьому всі фінансові відносини підприємства можна згрупувати на зовнішні та внутрішні.
Сфера зовнішніх фінансових відносин підприємства включає відносини:
1) між підприємством і державою - з приводу перерозподілу власних фінансових ресурсів в рамках законодавства про оподаткування, соціального страхування, формування загальнодержавних цільових та позабюджетних фондів; з приводу використання наданих державних фондів грошових коштів, виконання державних інвестиційних програм тощо;
2) між підприємством і його акціонерами - з приводу використання отриманого прибутку, нарахування та виплати дивідендів, реінвестування прибутку, напрямків вкладення капіталу тощо;
3) між підприємством і його постачальниками та покупцями - з приводу виконання господарських договорів та зобов'язань, реалізації продукції (робіт, послуг), отримання виручки, здійснення платіжних розрахунків тощо;
4) між підприємством і фінансово-кредитними установами - з приводу обслуговування своїх платежів, отримання та повернення кредитів, сплати процентів за користування ними, депозитарної діяльності, страхових платежів та отримання страхових відшкодувань у разі настання страхового випадку, інвестиційних вкладень і отримання доходів по ним тощо.
Система внутрішніх фінансових відносин підприємства включає наступні відносини:
1. між підприємством і його засновниками (власниками) - з приводу формування Статутного капіталу, його використання, отримання частини прибутку на вкладений капітал, напрямків виробничого та іншого вкладення фінансових ресурсів підприємства тощо;
2. між підприємством і його структурними підрозділами - з приводу розподілу фінансових ресурсів на фінансування формування необоротних і оборотних активів;
3. усередині самого підприємства - з приводу розподілу прибутку, що залишається в його розпорядженні, напрямків його використання;
4. між підприємством і його працівниками - з приводу формування фонду оплати праці, матеріального заохочення та стимулювання, використання частини фінансових ресурсів на виплату матеріальної допомоги, фінансування соціально-культурних заходів тощо.
В умовах ринку з'явились принципово нова група фінансових відносин. А саме:
¾ відносини, що пов'язані з банкрутством підприємства та призупиненням його поточних платежів;
¾ відносини, що виникають при злитті та поглинанні, а також розподілі самого підприємства.
Необхідно підкреслити, що фінансові відносини на підприємстві мають суперечливий характер. А саме, кожний їх суб'єкт прагне отримати якомога більше від розподілу фінансових ресурсів, що можливе тільки за рахунок інших суб'єктів. Для вирішення цього протиріччя необхідно збалансування інтересів суб'єктів фінансових відносин на базі збільшення доходів та оптимізації розподілу фінансових ресурсів, ефективного їх використання.
Зобразимо схематично сферу фінансових відносин підприємства.
Рис.1.1 Сфера фінансових відносин ЧМОЗ
Суттєвою причиною кризового стану багатьох вітчизняних підприємств є неналежне виконання фінансовими службами покладених на них функцій і завдань, зокрема відсутність фінансового планування (бюджетування) та аналізу, управління ризиками, роботи щодо оптимізації структури активів та пасивів тощо. Досить часто це зумовлено тим, що відповідальність за всю фінансову роботу на підприємстві покладається на бухгалтерію, а фінансові служби або взагалі відсутні, або їх завдання є невизначеними і не мають нічого спільного з тими, які виконують відповідні служби на підприємствах країн Західної Європи чи США. В цьому зв’язку актуальності набуває визначення місця та ролі фінансових служб у функціональній структурі підприємств.
Організаційна структура фінансових служб та їх місце в ієрархії підприємства значною мірою залежать від форми організації бізнесу, галузі та обсягів діяльності господарювання.
На великих підприємствах прийняття рішень у галузі управління фінансами є компетенцією фінансового директора, якому підпорядковані всі фінансово-економічні служби підприємства. Місце фінансових служб у структурі підприємства та їх функціональні компетенції залежать від типу організаційної структури, яка запроваджена на підприємстві. ЧМОЗ використовує функціональну організаційну структуру.
Характерною для функціональної структури є концентрація на рівні окремих відділів однотипних чи споріднених функціональних завдань з метою забезпечення ефективності їх виконання за рахунок переваг спеціалізації. На рис.1.2 наведено структурну схему підприємства, побудованого за функціональним принципом.
Рис.1.2 Функціональна організаційна структура ЧМОЗ
Як недолік такої структури можна відзначити низький рівень координації роботи різних функціональних підрозділів.
Загалом для великих підприємств чи концернів типовою є дивізіональна та матрична організаційні структури. За дивізіонального порядку організації підприємства децентралізація повноважень здійснюється в розрізі окремих об’єктів чи секторів, наприклад за групами продуктів чи клієнтів (споживачів), за регіональним принципом. В основі матричної структури лежить виокремлення сегментів діяльності залежно від обраних критеріїв без утворення окремих функціональних одиниць. Сегментація здійснюється в розрізі окремих проектів, продуктів, цілей тощо за горизонтальним принципом.
фінансування власний капітал дивіденд
Особливим відділом, який займається організаціє роботи на підприємстві є фінансовий відділ. Основні його функції зображено на рис.1.3.
Рис.1.3 Структурна схема фінансового відділу ЧМОЗ
При ознайомленні з фінансовою діяльністю підприємства, необхідно розглянути статут Чернівецького металообробного заводу. Статут складено з 8 статей, кожна з яких розкриває суть і основні напрямки діяльності підприємства. Стаття перша дає найменування та місцезнаходження підприємства. Стаття друга розкриває тему і предмет діяльності. Третя стаття вказує на юридичний статус підприємства, де вказується, що підприємство є юридичною особою і здійснює свою діяльність відповідно до чинного законодавства України. Стаття четверта розповідає про майно підприємства і його формування. Стаття п’ять встановлює права та обов’язки ЧМОЗ. Стаття шоста ознайомлює з управлінням підприємством і самоврядування трудового колективу, де визначено основні повноваження працівників підприємства. Стаття сім розкриває господарську та соціальну діяльність підприємства, де розглядається основний узагальнюючий показник фінансових результатів господарської діяльності підприємства - прибуток. В статті вісім визначено умови та порядок ліквідації та реорганізації підприємства. (додаток 1)
Тепер необхідно розглянути функціональні обов’язки працівника підприємства - бухгалтера. Згідно додатку 2 бухгалтер назначається керівником підприємства і повинен знати документацію і порядок її ведення. Працівник зобов’язаний вести документацію з урахуванням відповідальності за неправильне складання звітності і несвоєчасну її подачу.
Отже, при ознайомленні з організацією фінансової діяльності підприємства можна зробити висновок, що підприємство є юридичною особою, має державну форму власності і веде свою діяльність згідно чинного законодавства.
Тема 2. Особливості фінансування підприємств різних форм власності
Згідно із законодавством України управління майном, що є у загальнодержавній власності, покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади. Міністерства та інші відповідні органи виконують такі функції, що прямо чи опосередковано стосуються організації фінансової діяльності державних підприємств (ДП):
¾ приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності;
¾ затверджують статути (положення) підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв’язку з порушенням статутів (положень) (додаток 1);
¾ укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;
¾ здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємством державного майна;
¾ дають згоду Фонду державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;
¾ готують разом з відповідними місцевими Радами народних депутатів висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування державного майна між загальнодержавною і комунальною власністю.
Чернівецький металообробний завод підпорядковується Міністерству Оборони України. Пряме втручання в господарську діяльність підприємств, що перебувають у загальнодержавній власності, міністерствам та іншим підвідомчим Кабінету Міністрів України органам державної виконавчої влади забороняється.
Підприємствам загальнодержавної власності забороняється передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам.
Державні підприємства не можуть бути учасниками комерційних банків. Правонаступниками державних підприємств стосовно суб’єктів підприємницької діяльності, створених за їх участю, є органи, уповноважені управляти державним майном та державні органи приватизації.
При створенні державного підприємства надається свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи (додаток 3). Також Головне управління статистики вносить ЧМОЗ до ЄДРПОУ (додаток 4).
Фонди фінансових ресурсів є об'єктивно необхідною умовою здійснення процесу розширеного відтворення на всіх його стадіях і у всіх формах. Джерелом фінансових ресурсів виступає валовий національний продукт.
Створення і використання фінансових ресурсів одночасно означає їх рух. При переміщенні фінансових ресурсів вони відокремлюються від матеріальних цінностей. Проте рухові матеріальних цінностей завжди передує рух фінансових ресурсів.
Фінансові ресурси - це грошові кошти, що є в розпорядженні підприємства, тобто грошові фонди й та частина грошових коштів, яка використовується в не фондовій формі.
До власних джерел формування фінансових ресурсів належать: статутний фонд, амортизаційні відрахування, валовий дохід та прибуток. До залучених - отримані кредити, пайові та інші внески, кошти, мобілізовані на фінансовому ринку.
Фінансові ресурси підприємств поділяються на:
¾ ті, що формуються під час заснування підприємства (внески засновників у статутний фонд);
¾ ті, що формуються за рахунок власних та прирівняних до них коштів (амортизаційні відрахування, цільові надходження, стійкі пасиви, цільові внески членів трудового колективу; інші види надходжень, валовий і чистий дохід, прибуток від основної діяльності, прибуток від іншої операційної діяльності, прибуток від фінансових операцій, прибуток від іншої звичайної діяльності і надзвичайних подій);
¾ ті, що мобілізуються на фінансовому ринку (надходження коштів від емісії акцій, облігацій та інших цінних паперів, кредитні інвестиції);
¾ поступають у порядку розподілу грошових надходжень.
У процесі формування фінансових ресурсів підприємств важливе значення має структура їх джерел. Підвищення питомої ваги власних коштів позитивно впливає на фінансову діяльність підприємств.
Основними джерелами формування фінансових ресурсів підприємств є власні і залучені кошти. До власних належать: статутний фонд, амортизаційні відрахування, валовий дохід і прибуток. До залучених належать отримані кредити та інші кошти, мобілізовані на фінансовому та інших ринках.
Фінансові ресурси, їх структура, формування і використання відіграють велику роль у фінансово-господарській діяльності підприємства. Важливо обрати стратегію їх управлінням для більш ефективної роботи підприємства та покращення його фінансового стану.
При створенні підприємства статутний капітал направляється на придбання основних фондів і формування оборотних ресурсів у розмірах, необхідних для ведення нормальної виробничо-господарської діяльності, вкладається в придбання ліцензій, патентів, ноу-хау, використання яких є важливим чинником при утворенні прибутку. Таким чином, початковий капітал інвестується у виробництво, в процесі якого створюється вартість, що виражається ціною реалізованої продукції. Після реалізації продукції вона приймає грошову форму - форму виручки від реалізації зроблених товарів, що надходить на розрахунковий рахунок підприємства.
Забезпеченість підприємства оборотними коштами, як і основними фондами, безпосередньо впливає на його діяльність. Недостатність цих коштів веде до незабезпеченості виробничого процесу. Нераціональне та неефективне їх використання звужує виробничі й фінансові можливості підприємства. Втрата чи осідання оборотних коштів веде до банкрутства підприємства.
Складемо структурну схему джерел формування фінансових ресурсів на підприємстві, використовуючи баланс (додаток 5,6).
Таблиця 2.1
Аналіз структури джерел формування власних та позикових фінансових ресурсів ЧМОЗ за 2008-2009рр. тис. грн.
| Вид ресурсів | Обсяг ресурсів | Питома вага, % | Зміни | |||
| 2008 | 2009 | 2008 | 2009 | Обсяг | Питома вага | |
| Власні ресурси | 8349 | 6589 | 83,27 | 84,06 | -1760 | 21,08 |
| Позикові ресурси | 1678 | 1249 | 16,73 | 15,96 | -429 | 25,57 |
| Всього | 10027 | 7838 | 100 | 100 | - | - |
Виходячи з розрахунків можна зробити висновок, що значна частка коштів забезпечена власним капіталом, більшою частиною статутним. В 2009 році сума власного капіталу зменшилась на 1760 тис. грн. за рахунок збільшення частки непокритого збитку. Позикові ресурси представлені поточними зобов’язаннями, в тому числі зобов’язання за розрахунками. Вони також зменшились за рахунок їх погашення на 429 тис. грн.
Розглянемо додатково особливості створення та проведенням діяльності без створення юридичної діяльності. Згідно з положеннями Закону України "Про підприємництво" суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути не тільки юридичні, а й фізичні особи - громадяни України, а також громадяни інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності.
Суб’єкт підприємницької діяльності без створення юридичної особи має право відкрити рахунок у будь-якому банку України та інших державах за згодою цих банків у порядку, встановленому НБУ. Підставою для відкриття рахунка є свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі.
Власний капітал приватного підприємця формується виключно за рахунок його приватного майна. Основним джерелом його збільшення є внутрішнє фінансування, зокрема невикористаний для споживання прибуток. Кредитні рамки приватного підприємця обмежуються величиною приватного майна, яке він може надати як кредитне забезпечення.
Приватний підприємецьвідповідає за боргами суб’єкта господарювання, власником якого він є, всім своїм майном, окрім майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством не може бути звернено стягнення.
Законодавством передбачено кілька альтернативних способів оподаткування доходів приватних підприємців:
1) оподаткування сукупного чистого доходу та сплата інших податків, передбачених законодавством України (традиційне оподаткування);
2) сплата фіксованого податку з придбанням торгового патенту;
3) сплата єдиного податку.
Проте Чернівецький металообробний завод є державною власністю, тому не веде спільної діяльності з іншими підприємствами.
Як висновок слід зазначити, що підприємство фінансується недостатньо, при цьому не забезпечуючи себе всіма необхідними ресурсами. Рекомендується зробити детальний аналіз в пошуках прихованих резервів та продажу майнових цінностей, які підприємство не використовую. В зв’язку з тим. Що підприємство не брало кредитів фінансових установ, і снує ймовірність, що їх залучення зможе покращити фінансове становище і змусить більш ефективно використовувати чужі кошти.
Тема 3. Формування власного капіталу підприємства
Власний капітал підприємства - це підсумок першого розділу пасиву балансу, тобто перевищення балансової вартості активів підприємства над його зобов’язаннями. Основними складовими власного капіталу є статутний капітал, додатковий і резервний капітал, нерозподілений прибуток. Відомості про розміри статутного і резервного капіталу містяться у статуті підприємства. Показник власного капіталу є одним з головних індикаторів кредитоспроможності підприємства. Він - основа для визначення фінансової незалежності підприємства, його фінансової стійкості та стабільності.
Для більшості підприємств основним елементом власного капіталу є статутний (номінальний) капітал - сума вкладів власників підприємства в його активи за номінальною вартістю згідно із засновницькими документами. У відповідній статті балансу наводиться зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства. Сума статутного капіталу, а також рішення про його збільшення або зменшення мають бути зареєстровані у Державному реєстрі господарських одиниць i за вартістю відповідати даним фінансової звітності, зокрема балансу. Це та сума капіталу, в межах якої засновники підприємства несуть матеріальну відповідальність перед його кредиторами. Саме тому зменшення статутного капіталу за наявності заперечень кредиторів не допускається [11, 40].
В окремих підприємств складовою власного капіталу є пайовий капітал. Ця стаття передбачена для кредитних спілок, споживчих товариств, колективних сільськогосподарських підприємств, житлово-будівельних кооперативів, в яких статутний капітал формується за рахунок пайових внесків. Пайовий капітал - це сукупність коштів фізичних i юридичних осіб, добровільно розміщених у товаристві відповідно до установчих документів для здійснення його господарсько-фінансової діяльності. Для забезпечення розвитку господарської діяльності підприємства пайовиками можуть вноситися додаткові пайові внески на добровільних засадах. При щорічному розподілі прибутку за рішенням зборів пайовиків на обов’язкові та додаткові пайові внески нараховуються дивіденди, які можуть бути зараховані на поповнення паю.
Важливими складовими власного капіталу є резерви, які можуть бути сформовані у формі додаткового (капітальні резерви) та резервного капіталу (резерви, створені за рахунок чистого прибутку). Особливості їх формування та використання будуть розглянуті в наступному підрозділі.
Ще одним елементом власного капіталу є нерозподілений прибуток (непокритий збиток). За цією позицією балансу відображається або сума прибутку, яка реінвестована у підприємство, або сума непокритого збитку. Сума непокритого збитку наводиться в дужках та вираховується при визначенні підсумку власного капіталу. У цій статті показується прибуток (збиток), який залишається у підприємства після сплати всіх податків, виплати дивідендів і відрахувань до резервного капіталу. Нерозподілений прибуток (збиток) може включати реінвестований у підприємство прибуток звітного і минулих періодів.
Сума непокритого збитку звітного і минулих періодів наводиться в дужках та вираховується при визначенні величини власного капіталу, аналогічно до вилученого капіталу. Останній виникає, якщо підприємство викуповує у власників акції власної емісії (або частки) з метою подальшого їх анулювання чи перепродажу. За позицією "Вилучений капітал" відображається фактична собівартість відповідних корпоративних прав. Сума вилученого капіталу наводиться в дужках і підлягає вирахуванню при визначенні підсумку власного капіталу.
Додатковий вкладений капітал та інший додатковий капітал здебільшого можна використовувати за такими основними напрямами:
¾ по-перше, на покриття балансових збитків, за умови, що на ці цілі використані всі інші джерела;
¾ по-друге, на збільшення статутного чи пайового капіталу;
¾ по-третє,на покриття різниці між фактичною собівартістю вилученого капіталу, який анулюється, та його номіналом.
До основних обмежень щодо використання додаткового капіталу слід віднести заборону його спрямування на збільшення статутного капіталу чи викуп власних корпоративних прав, якщо в балансі відображені непокриті збитки та недопустимість його розподілу з метою виплати дивідендів у грошовій формі.
Сутність власного капіталу підприємства проявляється через його функції. Серед них можна виокремити такі основні:
1. Функція заснування та введення в дію підприємства. Власний капітал у частині статутного є фінансовою основою для запуску в дію нового суб’єкта господарювання.
2. Функція відповідальності та гарантії. Як уже було зазначено, статутний капітал є свого роду кредитним забезпеченням для кредиторів підприємства. Власному капіталу в пасиві балансу відповідають чисті активи в активній стороні балансу. Чим більший власний капітал підприємства, зокрема статутний капітал, тим більших збитків може зазнати підприємство без загрози інтересам кредиторів, отже, тим вищою є його кредитоспроможність.
3. Захисна функція. У той час, як попередня функція характеризує значення власного капіталу та статутного капіталу для кредиторів, захисна функція показує, яке значення має власний капітал для власників. Чим більший власний капітал, тим краще захищеним є підприємство від впливу загрозливих для його існування факторів, оскільки саме за рахунок власного капіталу можуть покриватися збитки підприємства. Якщо в результаті збиткової діяльності відбувається перманентне зменшення власного та статутного капіталу, то підприємство може опинитися на межі банкрутства.
4. Функція фінансування та забезпечення ліквідності. Внесками у власний капітал, разом зі спорудами, обладнанням, цінними паперами та іншими матеріальними цінностями, можуть бути грошові кошти. Вони можуть використовуватися для фінансування операційної та інвестиційної діяльності підприємства, а також для погашення заборгованості по позичках. Це, у свою чергу, підвищує ліквідність підприємства, з одного боку, та потенціал довгострокового фінансування, з іншого.
5. База для нарахування дивідендів і розподілу майна. Одержаний протягом року прибуток або розподіляється та виплачується власникам корпоративних прав у вигляді дивідендів, або тезаврується (спрямовується на збільшення статутного чи резервного капіталу). Нарахування дивідендів, як правило, здійснюється за встановленою ставкою відповідно до частки акціонера (пайовика) в статутному капіталі. Аналогічним чином відбувається розподіл майна підприємства у разі його ліквідації чи реорганізації.
6. Функція управління та контролю. Згідно із законодавством власники підприємства можуть брати участь в його управлінні. Найвищим органом АТ чи ТОВ є збори учасників товариства, які призначають керівні органи та ревізійну комісію. Фактичний контроль над підприємством здійснює власник контрольного пакета його корпоративних прав. Володіння контрольним пакетом дає можливість проводити власну стратегічну політику розвитку підприємства, формувати дивідендну політику, контролювати кадрові питання. Таким чином, статутний капітал забезпечує право на управління виробничими факторами та майном підприємства [14, 63].
З метою реального відображення зміни обсягу виробництва, узаконення права власності засновників на майно, грошові кошти, матеріальні цінності, на які вартість змінилась за певний період відбувається зміна розміру статутного капіталу.
Важливим моментом є визначення початкового формування статутного капіталу підприємства, який розраховується виходячи з:
¾ кошторисної вартості будівництв;
¾ вартості необхідного технологічного устаткування;
¾ нормативної величини сировини, запасів.
Основні цілі збільшення статутного капіталу підприємства зводяться до такого:
1) збільшення частки капіталу, в межах якої власники підприємства відповідають за його зобов’язаннями перед кредиторами. Таким чином підвищується кредитоспроможність суб’єкта господарювання та його фінансова незалежність;
2) мобілізація фінансових ресурсів для реалізації інвестиційних проектів, планів санації, модернізації існуючих потужностей, переобладнання чи розширення виробництва;
3) поліпшення ліквідності та платоспроможності підприємства, оскільки збільшення статутного капіталу пов’язане, як правило, із залученням додаткових грошових ресурсів;
4) акумуляція фінансового капіталу для придбання корпоративних прав інших підприємств, у т. ч. з метою посилення впливу на дані підприємства, їх поглинання чи придбання їх потужностей.
Методами збільшення статутного капіталу можуть бути:
¾ збільшення кількості акцій;
¾ збільшення номінальної вартості акцій;
¾ обмін облігацій на акції.
При збільшенні статутного капіталу шляхом підвищення номінальної вартості акцій акції попередніх випусків обмінюються на акції нової номінальної вартості відповідно до кількості акцій, якими володіє акціонер. Обмеження терміну обміну акцій не допускається. Подібне збільшення статутного капіталу є підставою для анулювання реєстрації попередніх випусків акцій і потребує реєстрації випуску акцій нової номінальної вартості та інформації про випуск нових акцій.
При підвищенні номінальної вартості акцій статутний капітал збільшується переважно за рахунок використання на ці цілі інших (окрім статутного капіталу) позицій власного капіталу. У разі збільшення статутного капіталу даним методом кожен з акціонерів може здійснити доплату до визначеного рівня нової номінальної вартості акцій. Якщо акціонер відмовився здійснити доплату акцій, емітент зобов’язаний запропонувати акціонеру викупити його акції.
А здійснюються вони за рахунок таких джерел: прибуток, коштів інвестиційного фонду, індивідуальних інвесторів, держави.
На рисунку 3.1 наведено методи та джерела збільшення статутного капіталу.
Рис.3.1 Методи та джерела збільшення статутного капіталу підприємства
Розглянемо також метод збільшення статутного капіталу шляхом додаткової емісії акцій, яке може бути здійснено лише після повної сплати всіма учасниками (акціонерами) своїх внесків (оплати акцій) за вартістю, не нижчою за номінальну.
Рішення про збільшення статутного капіталу АТ приймається зборами акціонерів або наглядовою радою. Таке рішення набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру. Підкреслимо, що законодавчими актами заборонено збільшення статутного капіталу (випуск акцій) з метою покриття збитків, пов’язаних з господарською діяльністю емітента.
Протоколрішення уповноваженого органу управління відкритого акціонерного товариства про збільшення розміру статутного капіталу має містити такі основні відомості:
¾ реквізити емітента, його місцезнаходження;
¾ розмір статутного капіталу та активів емітента;
¾ цілі та предмет діяльності, а також мета випуску акцій;
¾ найменування контролюючого органу (аудиторської фірми);
¾ дані про розміщення раніше випущених в обіг цінних паперів;
¾ категорії акцій та їх кількість;
¾ загальна сума емісії; номінальна вартість акцій;
¾ порядок виплати дивідендів і права власників привілейованих акцій;
¾ строк повернення коштів у разі відмови від випуску акцій;
¾ порядок реалізації переважного права акціонерів на придбання акцій;
¾ термін проведення відкритої підписки для акціонерів, що реалізують своє переважне право, та термін проведення підписки для інших інвесторів і акціонерів на придбання акцій у кількості, що перевищує кількість акцій, на яку акціонер має переважне право;
¾ порядок повідомлення про випуск і порядок розміщення акцій;
¾ інша інформація, що стосується емісії акцій.
Товариство розміщує акції за курсом емісії, який встановлюється відповідно до емісійної політики підприємства. Етапи емісії наведено на рис.3.2.
Рис.3.2 Порядок збільшення статутного капіталу акціонерного товариства в результаті залучення додаткових внесків
При цьому метою зменшення статутного капіталу є покриття збитків, понесених в процесі діяльності. Зменшення розміру статутного капіталу акціонерного товариства може відбуватися за такими способами:
а) зменшення номінальної вартості акцій;
б) зменшення кількості акцій існуючої номінальної вартості.
В останньому випадку можливі такі варіанти:
¾ зменшення кількості акцій на основі їх конверсії;
¾ безкоштовна передача акцій до анулювання;
¾ зменшення кількості акцій на основі їх викупу з подальшим анулюванням.
Зменшення кількості акцій, які є в обігу, досягається або за рахунок вилучення з обігу та анулювання частини акцій, або на основі конверсії акцій.
Конверсія акцій - це об’єднання кількох акцій в одну (або обмін за встановленим співвідношенням однієї кількості акцій на іншу). Протягом періоду володіння підприємством власними корпоративними правами розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму на загальних зборах провадиться без урахування придбаних підприємством власних акцій (часток). Отже, викуплені корпоративні права власної емісії не призводять до приросту активів підприємства. Зазначені корпоративні права відображаються за статтею "Вилучений капітал" першого розділу пасиву балансу за фактичною собівартістю акцій чи часток. Покажемо схематично склад власного капіталу.
Таблиця 3.1
Аналіз складу власного капіталу ЧМОЗ за 2008-2009 роки. тис. грн
| Склад власного капіталу | Обсяг ресурсів | Питома вага, % | Зміни обсягу | Зміни пит. ваги | ||
| 2008 | 2009 | 2008 | 2009 | 2008 | 2009 | |
| Статутний капітал | 8423 | 8423 | 100,89 | 127,83 | - | 26,94 |
| Інший додатковий капітал | 3 | 3 | 0,03 | 0,05 | - | 0,02 |
| Резервний капітал | 208 | 208 | 2,49 | 3,16 | - | 0,67 |
| Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) | (285) | (2045) | (3,41) | (31,04) | (1760) | 27,63 |
| Всього | 8349 | 6589 | 100 | 100 | -1760 | - |
Очевидно, що протягом останніх років підприємство не змінювало частку статутного капіталу, при цьому незмінним залишався і резервний капітал. В 2009 році загальна сума власного капіталу зменшилась на 1760 тис. грн. за рахунок збільшення частки непокритого збитку, яке підприємство отримало. Причиною могло бути кризове становище за останні роки.
Проаналізуємо стан та ефективність використання капіталу підприємства.
Таблиця 3.2
Аналіз оборотності та ефективності використання капіталу ЧМОЗ за 2008-2009 роки тис. грн
.
| Показники | 2008р. | 2009р. | Відхилення |
| Тривалість обороту | 250 | 500 | 250 |
| Коефіцієнт оборотності | 1,439 | 0,719 | - 0,72 |
| Коефіцієнт завантаження | 0,695 | 1,39 | 0,695 |
| Рентабельність після сплати податку | 0,029 | - 0,271 | - 0,3 |
| Рентабельність ВК, % | 3,4 | - 32,4 | - 35,8 |
Збільшення тривалості обороту капіталу на 250 днів свідчить про збільшення терміну окупності капіталу підприємством. Збільшення коефіцієнта завантаження в 2 рази показує, що для отримання 1 гривні прибутку підприємству доводиться залучати все більше капіталу. Рентабельність власного капіталу свідчить про неефективне його використання.
Тепер здійснимо аналіз структури капіталу.
Таблиця 3.3
Аналіз структури капіталу ЧМОЗ за 2008-2009 роки тис. грн
.
| Показники | 2008р. | 2009р. | Відхилення |
| Індекс іммобілізації активу | 0,741 | 0,974 | 0,233 |
| Коефіцієнт довгострокового залучення позикового капіталу | 0,023 | - | - |
| Коефіцієнт структури позикового капіталу | 0,135 | - | - |
| Коефіцієнт залежності від Дст зобов’язань | 0,024 | - | - |
| Коефіцієнт структури довгострокових зобов’язань | 0,032 | - | - |
Узагальнюючи таблицю 5.3 очевидно, що в 2009 році відсутні довгострокові зобов`язання, тому розрахунки показників відсутні. Збільшення індекса іммобілізації на 23% свідчить про збільшення частки необоротних активів у власному капіталі за рахунок зменшення суми власного капіталу на 1756 тис. грн.
Знайдемо ціну власного капіталу
Ввк = Фвд/ВК * 100% = 26/8349 * 100% = 0,3%
Визначимо також середньозважену вартість капіталу:
СВК= Цвк * ПВвк + Цпк * ВПК,
Де, Цвк, пк - ціна власного і позиченого капіталу;
ПВвк, пк - питома вага власного і позиченого капіталу;
ПВвк = ВК/Б * 100% = 8349/10027 * 100% = 83%
ПВдз = ДЗ/Б * 100% = 200/10027 * 100% = 2%
ПВпк = 1478/10027 * 100% = 14%
СВК = 0,3% * 83% + 2% * 14% = 0,5%
Мінімальний розмір власного капіталу повинен бути не меншим, ніж 0,5%.
Описуючи етапи, методи та джерела управління власним капіталом, слід зазначити, що на практиці розрахунки неможливі, в зв’язку з тим, що підприємство не змінювало розмір статутного капіталу.
Виходячи з аналізу, необхідним залишається визначення напрямів поліпшення використання капіталу. Одним з основних напрямів поліпшення використання капіталу підприємства є, перш за все, забезпечення максимального обсягу залучення власних фінансових ресурсів за рахнок внутрішніх джерел: чистого прибутку і амортизаційних відрахувань. Збільшення чистого прибутку можливе за рахунок підвищення ефективності використання власного капіталу - збільшення оборотності та підвищення рентабельності власного капіталу.
Збільшення обсягів фінансування за рахунок амортизаційних відрахувань можливе шляхом застосування прискореної амортизації основних засобів.
Підприємство повинне відслідковувати середньозважену вартість капіталу і не допускати значного його росту. Критерієм є перевищення рентабельності власного капіталу, рентабельності інвестицій над сердньозваженою вартістю капіталу.
Тема 4. Самофінансування підприємств
Джерелами фінансування підприємств визначають зовнішні та внутрішні. Розглянемо детальніше внутрішні. До внутрішніх джерел фінансування підприємств здебільшого відносять такі:
¾ чистий прибуток;
¾ амортизаційні відрахування;
¾ забезпечення наступних витрат і платежів.
Дискусійним є питання віднесення до внутрішніх джерел фінансування грошових надходжень від інвестиційної діяльності, зокрема, процентів, дивідендів, виручки від реалізації необоротних активів, фінансових інвестицій тощо. Прихильники віднесення зазначених надходжень до зовнішніх фінансових джерел обґрунтовують свою позицію тим, що дезінвестиції та фінансові доходи не є результатом операційної діяльності, а отже, не можуть розглядатися як внутрішнє фінансування.
Рис.4.1 Внутрішні джерела фінансування підприємств
На рис.4.1 наведена класифікація внутрішніх джерел фінансування підприємств, яка найчастіше зустрічається в економічній літературі.
Основним внутрішнім джерелом фінансування є самофінансування, пов’язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі. Підкреслимо, що амортизаційні відрахування не належать до самофінансування (як це досить часто можна зустріти у вітчизняній економічній літературі). Ефект самофінансування проявляється з моменту одержання чистого прибутку до моменту його визначення, розподілу та виплати дивідендів, оскільки отриманий протягом року прибуток вкладається в операційну та інвестиційну діяльність. Рішення власників підприємства про обсяги самофінансування є одночасно і рішенням про розмір дивідендів, які підлягають виплаті [3, 124]. Виокремлюють:
а) приховане самофінансування;
б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку).
Приховування прибутку здійснюється (у розумінні західних фахівців) у результаті формування прихованих резервів. Оскільки приховані резерви проявляються лише при їх ліквідації, приховане самофінансування здійснюється за рахунок прибутку до оподаткування. Отже, відбувається відстрочка сплати податків і виплати дивідендів.
Є два способи формування прихованих резервів у балансі:
1) недооцінка активів (передчасне списання окремих активів, застосування прискореної амортизації, незастосування індексації, використання методу ЛІФО при оцінці запасів тощо);
2) переоцінка зобов’язань
Тезаврація прибутку - це спрямування його на формування власного капіталу підприємства з метою фінансування інвестиційної та операційної діяльності.
Величина тезаврації відповідає обсягу чистого прибутку, який залишився в розпорядженні підприємства після сплати всіх податків та нарахування дивідендів. Збільшення власного капіталу в результаті тезаврації прибутку підприємства позначається також як відкрите самофінансування. Інформація про це наводиться в офіційній звітності.
Дані кошти йдуть на формування активів підприємства. Розглянемо їх класифікацію.
1. За формою функціонування:
¾ матеріальні
¾ нематеріальні
¾ фінансові
2. По характеру участі у виробничому процесі:
¾ оборотні (поточні)
¾ необоротні
3. Залежно від джерел формування:
¾ валові
¾ чисті
4. Залежно від права власності:
¾ власні
¾ орендовані (лізинг)
5. За ступенем ліквідності:
¾ абсолютно ліквідні (грошові кошти та їх еквіваленти);
¾ швидколіквідні (короткострокова дебіторська заборгованість та векселі одержані);
¾ середньоліквідні (запаси готової продукції, витрати майбутніх періодів)
¾ слаболіквідні (необоротні активи, довгострокові фінансові вкладення)
¾ неліквідні (безнадійна дебіторська заборгованість, збитки).
Капітал фірми існує у двох основних формах: основного капіталу й оборотного капіталу [14, 108].
Оборотні засоби - це сукупність грошових коштів підприємства, необхідних для формування й забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів та фондів обігу. Оборотні кошти складаються з оборотних фондів і фондів звертання. Оборотні фонди - це частина засобів виробництва які одноразово беруть участь у виробничому процесі. Цілком і відразу переносять свою вартість на готову продукцію і постійно змінюють свою натуральну зовнішню форму.
До оборотних коштів належить:
¾ виробничі запаси;
¾ незавершене виробництво;
¾ готова продукція;
¾ товари;
¾ дебіторська заборгованість;
¾ інша поточна дебіторська заборгованість;
¾ грошові кошти та їх еквіваленти;
¾ інші оборотні активи.
Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фондів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентаря, та інших предметів, а також аналогічних предметів, що видко зношуються.
Незавершене виробництво - це предмети праці, обробку (переробку) яких не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого.
Обігові кошти постійно беруть участь у забезпеченні процесу виробництва і реалізації продукції, одночасно знаходяться на всіх стадіях кругообігу коштів. Переходячи з грошової форми вартості в товарну, потім у виробничу, товарну і знову в грошову - обігові кошти забезпечують безперебійну роботу підприємства. Таким чином, сферу виробництва обслуговують оборотні виробничі фонди, а процес реалізації продукції - фонди обертання.
До виробничих фондів відносяться: сировина, основні і допоміжні матеріали, напівфабрикати, паливо, тара, запасні частини для ремонтів, МШП, незавершене виробництво, напівфабрикати власного виробництва, витрати майбутніх періодів.
Фонди обертання являють собою ту частину обігових коштів, що складається з залишків готової продукції на складі підприємства, товарів відвантажених, але не оплачених покупцями, залишків коштів підприємства на розрахунковому рахунку в банку, касі, у розрахунках і дебіторській, а також вкладені в короткострокові цінні папери.
Отже, проведемо аналіз динаміки, складу і структури активів підприємства.
Таблиця 4.1
Аналіз динаміки, складу і структури активів підприємства ЧМОЗ за 2008 - 2009 роки тис. грн
.
| Стаття балансу | 2008 | 2009 | Відхилення, | |
| Тис. грн. | % | |||
| Необоротні активи | 6187 | 6489 | + 302 | 4,65 |
| Оборотні активи | 3839 | 1349 | - 2490 | 64,86 |
| Витрати майбутніх періодів | 1 | 0 | - 1 | 100 |
| Баланс | 10027 | 7838 | - 2189 | 21,83 |
Аналізуючи активи підприємства, слід зазначити, що загальна частка активу балансу зменшилась на 21,83%, загальною сумою 2189 тис. грн. Проте за окремими статтями дані різняться, оскільки вартість необоротних активів зросла на 302 тис. грн., а оборотних - зменшилась на 64,86%.
Виходячи з вищенаведених даних, доцільно визначити ступінь ліквідності підприємства. Аналізуючи ліквідність, доцільно оцінити не тільки поточні суми ліквідних активів, а й майбутні зміни ліквідності. Про незадовільний стан ліквідності підприємства свідчитиме той факт, що потреба підприємства в коштах перевищує їх реальні надходження. Щоб визначити, чи достатньо в підприємства грошей для погашення його зобов'язань, необхідно передовсім проаналізувати процес надходження коштів від господарської діяльності і формування залишку коштів після погашення зобов'язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, а також виплати дивідендів [10, 103]. Аналіз ліквідності здійснюється на підставі порівняння обсягу поточних зобов'язань із наявністю ліквідних коштів. Результати розраховуються як коефіцієнти ліквідності за інформацією з відповідної фінансової звітності.
Таблиця 4.2
Оцінка показників ліквідності ЧМОЗ за 2008 - 2009 роки тис. грн.
| Показники | 2008 | 2009 | Відхилення, | |
| Тис. грн. | % | |||
| Найбільш ліквідні активи | 1338 | 6 | - 1332 | 99,55 |
| Швидко реалізовані активи | 1084 | 137 | - 947 | 87,36 |
| Мало ліквідні активи | 1417 | 1206 | - 211 | 14,89 |
| Поточні зобов’язання | 1478 | 1249 | - 229 | 15,49 |
| Довгострокові зобов’язання | 200 | 0 | - 200 | 100 |
| Коефіцієнт абсолютної ліквідності | 0,905 | 0,005 | - 0,9 | 99,45 |
| Коефіцієнт швидкої ліквідності | 1,639 | 0,114 | - 1,525 | 93,04 |
| Коефіцієнт загальної ліквідності | 2,6 | 1,08 | - 1,52 | 58,46 |
Провівши аналіз, очевидно, що фінансовий стан ЧМОЗ в 2009 році зазнав критичного рівня. Зниження найбільш ліквідних активів на 99,55% свідчить, що на рахунках в банку майже не залишилось готівки, тому виникають труднощі в закупівлі активів. Також зменшилась вартість швидко реалізованих активів на 87,36% та мало ліквідних - на 14,89%. Повне погашення довгострокових зобов’язань говорить про те, що підприємство повністю розрахувалось по довгостроковим позикам.
Дані коефіцієнта абсолютної та швидкої ліквідності відхиляються в досліджуваних роках: в першому перевищує нормативне значення, а в 2009 занижене. При чому зміни складають відповідно 99,45% і 93,04%. Дані 008 року свідчать про надмірну суму коштів на рахунках, які використовуються неефективно, оскільки не перебувають в обороті.
Покажемо ступінь ліквідності підприємства в таблиці.
Таблиця 4.3
Визначення ступеня ліквідності ЧМОЗ за 2008-2009 роки
| 2008 р. | 2009 р. | ||||||||
| А1 | 1338 | < | П1 | 1478 | А1 | 6 | < | П1 | 1249 |
| А2 | 1084 | > | П2 | - | А2 | 137 | > | П2 | - |
| А3 | 1417 | > | П3 | 200 | А3 | 1206 | > | П3 | - |
| А4 | 6187 | < | П4 | 8349 | А4 | 6489 | < | П4 | 6589 |
Очевидно, що нерівність, відповідно до нормативів, не зберігається, тому підприємство не є ліквідним.
При розгляді актив балансу, слід зазначити, що крім оборотних активів значну частку підприємства займають необоротні активи. Основний капітал характеризує ту частину використовуваного фірмою капіталу, який інвестований в усі види його необоротних активів. До складу необоротних активів ЧМОЗ входять:
1) нематеріальні активи;
2) незавершене будівництво;
3) основні засоби;
4) довгострокова дебіторська заборгованість.
До нематеріальних активів відносяться права користування земельними ділянками, природними ресурсами, патенти, ліцензії, "ноу-хау", програмне забезпечення, авторські права, монопольні права і привілеї (включаючи права на винаходи, патент, ліцензію на визначені види діяльності, промислові зразки, моделі, використання художньо-конструкторських рішень), організаційні витрати (включаючи плату за державну реєстрацію підприємства, брокерське місце), торговельні марки, товарні і фірмові знаки, ціна фірми.
Наступним елементом необоротних активів є основні засоби.
Основні засоби - це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання в процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких становить більше одного року [13, 132].
За функціональним призначенням розрізняють:
а) виробничі - основні засоби, що безпосередньо беруть участь у виробничому процесі або сприяють його здійсненню (будови, споруди), що діють у сфері матеріального виробництва;
б) невиробничі основні засоби, що не беруть безпосередньої або побічної участі у процесі виробництва й призначені в основному для обслуговування комунальних і культурно-побутових потреб трудящих (обладнання, машини, апарати тощо), які використовуються у невиробничій сфері.
Незавершене виробництво - це вартість незавершеного будівництва, що здійснюється для власних потреб підприємства, а також авансові платежі для фінансування такого будівництва.
Стан і ефективність використання оборотних активів та основних засобів підприємства характеризує ряд показників, які наведені і розраховані в таблиці.
Таблиця 4.4
Аналіз ефективності використання оборотних активів ЧМОЗ за 2008-2009 роки тис. грн.
| Показники стану | 2008р. | 2009р. | Відхилення | |
| 1 | Тривалість обороту оборотних активів | 84 | 145 | + 61 |
| 2 | Коефіцієнт оборотності ОА | 4,274 | 2,476 | - 1,798 |
| 3 | Коефіцієнт завантаження ОА | 0,234 | 0,404 | + 0,17 |
| 4 | Сума вивільнених (залучених) коштів | - | + 2315,56 | - |
| 5 | Коефіцієнт оновлення основних засобів | 0,053 | 0,005 | -0,048 |
| 6 | Коефіцієнт вибуття ОЗ | 0,025 | 0,014 | -0,009 |
| 7 | Коефіцієнт приросту ОЗ | -0,034 | -0,023 | -0,009 |
| 8 | Коефіцієнт зносу ОЗ | 0,678 | 0,685 | +0,007 |
| 9 | Коефіцієнт придатності ОЗ | 0,322 | 0,315 | -0,007 |
| Показники ефективності використання | ||||
| 10 | Абсолютна сума прибутку на 1 грн. ОА | 0,030 | -0,678 | 0,708 |
| 11 | Рентабельність ОА, % | 3 | -6,7 | -9,7 |
| 12 | Фондовіддача ОЗ | 2, 199 | 1,064 | -1,135 |
| 13 | Абсолютна сума прибутку на 1 грн. ОЗ | 0,013 | 0 | -0,013 |
| 14 | Рентабельність ОЗ, % | 1,3 | 0 | -1,3 |
Узагальнюючи аналізовані показники, можна зробити висновок про неефективне використання підприємством своїх необоротних активів, в тому числі основних засобів, що в свою чергу призводять до значного старіння обладнання, зменшення обсягів виробництва, відсутності рентабельності і отриманні значних збитків в процесі господарської діяльності. А це призводить до неспроможності розраховуватись за своїми зобов’язаннями, особливо перед бюджетом. Разом з тим, спостерігається збільшення тривалості обороту оборотних активів на 61 день і коефіцієнт завантаження зріс на 0,17.
В процесі експлуатації основні засоби фізичної морально зношуються.
Сума нарахованого зносу (амортизації) переноситься на вартість виготовленої продукції. На суму нарахованої амортизації зменшується залишкова вартість основних засобів.
Амортизація - це систематичний розподіл вартості необоротних активів, що амортизуються протягом терміну їх корисного використання. Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання об'єкта. Строк корисного використання об'єкта основних засобів визначається підприємством самостійно з урахуванням:
¾ очікуваного використання об'єкта, з урахуванням його потужності або продуктивності;
¾ фізичного та морального зносу, що передбачається;
¾ правових та інших обмежень [14, 98].
Нарахування амортизації починається при визнанні об'єкта основних засобів активом (при зарахуванні на баланс) з місяця, наступного за місяцем, у якому об'єкт основних засобів став придатним до використання. Нарахування амортизації призупиняється на період Його реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання та консервації. Нарахування амортизації припиняється, починаючи з місяця, наступного за місяцем вибуття основних засобів. Нарахування амортизації проводиться щомісячно.
Підприємства можуть проводити нарахування амортизації основних засобів (крім малоцінних необоротних матеріальних активів та бібліотечних фондів) із застосуванням таких методів:
1. Прямолінійний метод
Річна сума амортизації визначається діленням вартості, що амортизується на очікуваний період часу використання об'єкта основних засобів
Річна сума амортизації визначається:
АВ = Пв - Лв / Т
Норма амортизації:
На=100% /Т
де АВ - річна сума амортизаційних відрахувань;
Пв - початкова вартість;
Лв - ліквідаційна вартість;
Т - термін корисного використання об'єкта;
На - норма амортизаційних відрахувань.
Перевагами прямолінійного методу є: рівномірність, стабільність, пропорційність нарахування амортизації та віднесення її на собівартість, простота і точність розрахунків.
Але на практиці основні засоби найінтенсивніше використовуються в перші роки експлуатації і відповідно, в цей період вони найбільше зношуються. Тому виникла потреба застосовувати методи прискореної амортизації. Прискорена амортизація передбачає зменшення суми амортизаційних відрахувань щороку. Завдяки цьому швидше накопичуються кошти для заміни вже амортизованих об'єктів основних засобів.
2. Метод зменшення залишкової вартості
Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. Залишкова вартість - це різниця між первісною вартістю та сумою нарахованого зносу у попередніх періодах.
Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об'єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість.
Річна сума амортизації визначається:
В = Зв* На
Залишкова вартість об'єкта:
Зв = Пв-∑3
Норма амортизації визначається:
Зв - залишкова вартість;
Пв - початкова вартість;
£3 - сума нарахованого зносу у попередніх періодах;
АВ - річна сума амортизації;
На - норма амортизації;
Т - термін корисного використання об'єкта основних засобів;
Лв - ліквідаційна вартість.
3. Метод прискореного зменшення залишкової вартості
Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного періоду або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації Річна норма амортизації обчислюється, виходячи із строку корисного використання об'єкта, і подвоюється.
АВ = Зв * На
де АВ - річна сума амортизації;
Зв - залишкова вартість;
На - норма амортизації;
Т - термін корисного використання об'єкта основних засобів.
Норми прискореної амортизації застосовується не до залишкової, а до первісної вартості такого об`єкта.
4. Кумулятивний метод
Річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця очікуваного строку використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання:
АВ = (Пв - Лв) * К
де АВ - річна сума амортизаційних відрахувань;
Пв - початкова вартість;
Лв - ліквідаційна вартість;
К-кумулятивний коефіцієнт;
Тк - кількість років, що залишилися до кінця корисного використання об'єкта;
ΣТ - сума числа років корисного використання об'єкта основних засобів.
5. Виробничий метод.
Місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації.
Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) з використанням об'єкта основних засобів.
АВм = Ом * Ва
де, АВм - місячна сума амортизаційних відрахувань;
Ом - місячний обсяг продукції (робіт, послуг);
Ва - виробнича ставка амортизації
Застосування виробничого методу можливе лише у випадку, коли фактичний місячний обсяг продукції (робіт, послуг) можна достовірно визначити. Цей метод змушує підприємство дбати про те, щоб виробничі об'єкти постійно експлуатувалися, тим самим швидше переносили свою вартість на вартість готової продукції. Відповідно до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", підприємства повинні проводити нарахування амортизації для обчислення прибутку, що підлягає оподаткуванню згідно норм цього Закону.
Порядок нарахування амортизації в податковому обліку регламентований ст.8 й 9 Закону про податок на прибуток й полягають в наступному:
1) принципи й механізм нарахування амортизації єдині для всіх платників податку на прибуток незалежно від форми власності й організаційно-правової форми господарювання;
2) передбачено спрощену класифікацію основних фондів по групах;
3) при визначенні балансової вартості основних фондів враховуються витрати на ремонт, реконструкцію, модернізацію й інші види поліпшення основних фондів, а також фактично нарахована сума амортизації;
4) стосовно груп 2, 3 й 4 основних фондів використовається груповий метод визначення балансової вартості відповідної групи й розрахунку амортизаційних відрахувань;
5) установлено єдині для кожної групи основних фондів (і для всіх платників) норми амортизаційних відрахувань.
Для податкового обліку амортизація є окремою статтею, що зменшує оподатковуваний дохід. Відповідно до Закону про податок на прибуток під терміном - "амортизація основних фондів" мається на увазі поступове віднесення витрат на їхнє придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоректованого доходу платника податків у межах норм амортизаційних відрахувань.
Об’єктом для нарахування амортизації відповідно до п. п.8.1.2 ст.8 Закону про податок на прибуток є витрати, пов'язані з:
а) придбанням основних фондів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання худоби й придбання, закладку й вирощування багатолітніх насаджень до початку плодоносіння;
б) самостійним виготовленням основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті виготовленням таких основних фондів;
в) проведенням всіх видів ремонтів, реконструкції, модернізації й інших видів поліпшення основних фондів;
г) капітальним поліпшенням землі, не пов'язаним з будівництвом, а саме: іригація, осушення, збагачення та інші подібні капітальні поліпшення землі.
Основні фонди, що підлягають амортизації відповідно до Закону про податок на прибуток, підрозділяються на чотири групи залежно від цільового призначення й функцій, що виконують. Виходячи з такого розподілу, визначений порядок віднесення об'єктів і норми нарахування амортизації окремо по кожній групі [14, 124].
Для цілей амортизації відповідно до Закону про податок на прибуток основні фонди підприємства діляться на чотири групи:
1 група - будинку, спорудження, їхні структурні компоненти й передавальні устрої, у тому числі житлові будинки і їхні частини (квартири й місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі;
2 група - автомобільний транспорт і вузли (запасні частини) до нього, меблі, побутові оптичні, електронні, електромеханічні прилади й інструменти, інше конторське (офісне) устаткування;
3 група - будь-які інші основні фонди, не включені в групи 1, 2 й 4.
4 група - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичної обробки інформації, їхнє програмне забезпечення, пов'язані з ними кошти зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (додатки 13-14).
ЧМОЗ використовує податковий метод амортизації. Покажемо суму амортизації певних груп основних засобів (додаток 11-12).
Таблиця 4.5
Розрахунок амортизації основних засобів ЧМОЗ за 2009 рік податковим методом тис. грн.
| Група основних засобів | Первісна вартість, тис. грн | % | Сума амортизації на 2010 рік |
| Будинки, споруди | 13134 | 2 | 263 |
| Транспортні засоби | 710 | 10 | 71 |
| Інші основні засоби | 55 | 6 | 4 |
Таким чином підприємство здійснює розрахунок амортизації за податковим методом. Дана сума буде нарахована на 2010 рік.
Розглядаючи джерела фінансування підприємства, необхідно звернути увагу на три найбільш важливих фінансових показники діяльності підприємства:
¾ виручка від реалізації;
¾ прибуток;
¾ потік грошових коштів.
Рух грошових коштів - надходження і вибуття грошових коштів в процесі здійснення господарської діяльності підприємства.
Управління грошовими потоками важливо для підприємства з точки зору необхідності:
¾ управління оборотним капіталом (оцінки короткострокової потреби в готівкових коштах і управлінні запасами);
¾ планування часових параметрів капітальних витрат;
¾ управління капітальними потребами (фінансування їх за рахунок власних коштів або кредитів банків);
¾ управління затратами і їх оптимізація з точки зору більш раціонального розподілу ресурсів підприємства в процесі виробництва;
¾ управління економічним ростом.
При аналізі потоки грошових коштів розглядаються по трьом видам діяльності: операційна (основна), інвестиційна і фінансова.
Операційна діяльність - основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю.
Інвестиційна діяльність - придбання та реалізація необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.
Фінансова діяльність - діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.
Чистий Cash-flow (рух грошових коштів) по підприємству за звітний період розраховується як арифметична сума Cash-flow від усіх видів діяльності. Він дорівнюватиме приросту грошових коштів та їх еквівалентів за означений період.
Чистий грошовий потік є важливим показником фінансової діяльності підприємства, який в значній мірі визначає фінансову стійкість і темпи росту ринкової вартості підприємства. Розрахунок чистого грошового потоку проводиться по підприємству в цілому, окремим його структурним підрозділам (центрам відповідальності), різним видам господарської діяльності чи окремим господарським операціям.
Базу для визначення Cash-flow від операційної діяльності утворюють дані звіту про фінансові результати (про прибутки і збитки) та баланс підприємства. Серед економістів до цього часу немає єдності щодо методології визначення Cash-flow. Класичний спосіб розрахунку операційного Cash-flow полягає в тому, що до чистого прибутку підприємства (після оподаткування) за визначений період додаються амортизаційні відрахування, нараховані у цьому самому періоді, та приріст забезпечень.
Структурно-логічна схема виникнення та використання операційного Cash-flow наведена на рис.4.2.
Рис.4.2 Виникнення та використання операційного Cash-flow
Рух грошових коштів у Звіті відображається за видами діяльності, як це показано на рис.4.3.
Рис.4.3 Види господарської діяльності
Результати розрахунку суми чистого грошового потоку (ЧГП) по операційній, інвестиційній і фінансовій діяльностях дозволяють визначити загальний його розмір по підприємству в звітному періоді. Цей показник розраховується за формулою:
ЧГПп = ЧГПо + ЧГПі + ЧГПф,
де ЧГПп - загальна сума чистого грошового потоку підприємства за період, що розглядається, тис. грн.;
ЧГПо - сума чистого грошового потоку підприємства по операційній діяльності, тис. грн.;
ЧГПі - сума чистого грошового потоку підприємства по інвестиційній діяльності, тис. грн.;
ЧГПф - сума чистого грошового потоку підприємства по фінансовій діяльності, тис. грн.
Загальна формула, за якою здійснюється розрахунок суми чистого грошового потоку по операційній діяльності підприємства прямим методом, наступна:
ЧГПо = РП + ІНо - Зтм - ЗПоп - ЗПАУП - ППв - ППпф - ІВо,
де РП - сума грошових коштів, отриманих від реалізації продукції, тис. грн.;
ІНо - сума інших надходжень грошових коштів у процесі операційної діяльності, тис. грн.;
Зтм - сума грошових коштів, виплачених за придбання матеріальних цінностей у постачальників, тис. грн.;
ЗПоп - сума заробітної плати, виплаченої оперативному персоналу, тис. грн.;
ЗПАУП - сума заробітної плати, виплаченої адміністративно-управлінському персоналу, тис. грн.;
ППв - сума податкових платежів, перерахована до бюджету, тис. грн.;
ППпф - сума платежів, перерахована у позабюджетні фонди, тис. грн.;
ІВо - сума інших виплат грошових коштів в процесі операційної діяльності, тис. грн.
По інвестиційній діяльності сума чистого грошового потоку в узагальненому вигляді розраховується як різниця між сумою реалізації окремих видів необоротних активів, фінансових інвестицій і сумою їх придбання в звітному періоді.
По фінансовій діяльності сума чистого грошового потоку визначається як різниця між сумою фінансових ресурсів, залучених із зовнішніх джерел, і сумою основного боргу, а також дивідендів (процентів), виплачених власникам підприємства.
Таким чином, грошовий поток - це надходження (вхідний грошовий потік) і витрачання (вихідний грошовий потік) грошових коштів в процесі здійснення господарської діяльності підприємства. Різниця між вхідним і вихідним грошовими потоками по кожному окремому виду діяльності або по господарській діяльності підприємства в цілому називається чистим грошовим потоком.
Отже, розрахуємо чисті грошові потоки від всіх видів діяльності за додатками 9-10.
Таблиця 4.6
Визначення чистих грошових потоків від всіх видів діяльності ЧМОЗ за 2008 - 2009 роки тис. грн.
| Вид діяльності | 2008 | 2009 | ||||
| Вхідні | Вихідні | Чисті | Вхідні | Вихідні | Чисті | |
| Операційна | 3113 | 171 | 2942 | 1345 | 2648 | - 1303 |
| Інвестиційна | - | 322 | - 322 | - | 29 | - 29 |
| Фінансова | - | 26 | - 26 | - | - | - |
| Всього | 3113 | 519 | 2594 | 1345 | 2677 | - 1332 |
Отже, в 2008 році чисті грошові потоки загалом по підприємству мали додатнє значення, що свідчить про прилив коштів. Проте в 2009 році вони мають негативне значення в більшій мірі через від`ємну суму грошових потоків від операційної діяльності, що було пов’язане з отриманням збитку в даному році.
До внутрішніх джерел фінансування належать також створювані з власної ініціативи підприємств забезпечення (резерви) для відшкодування майбутніх витрат, збитків, зобов’язань, величина яких є невизначеною. У складі забезпечень наступних витрат і платежів (розділ 2 пасиву балансу) відображаються нараховані у звітному періоді майбутні витрати і платежі, величина яких може бути визначена тільки на основі прогнозних оцінок, а також залишки коштів цільового фінансування і цільових надходжень.
Забезпечення створюється при виникненні внаслідок минулих подій зобов’язання, погашення якого ймовірно призведе до зменшення ресурсів, що втілюють в собі економічні вигоди, та його оцінка може бути розрахунково визначена. Забезпечення використовуються для відшкодування лише тих витрат, для покриття яких вони були створені. Забороняється створювати забезпечення для покриття майбутніх збитків від діяльності підприємства.
До основних видів забезпечень, які можуть створюватися на підприємствах, належать такі:
1. Забезпечення виплат персоналу. Воно створюється з метою рівномірного включення майбутніх витрат на виплату відпусток до витрат звітного періоду. При безпосередньому нарахуванні відпускних працівникам відповідна сума уже не включається до витрат звітного періоду, а нараховується за рахунок коштів сформованого резерву.
2. Додаткове пенсійне забезпечення. Хоча законодавством України передбачена можливість реалізації програм додаткового пенсійного забезпечення за рахунок створення внутрішньовиробничих пенсійних фондів, у практиці господарювання вітчизняних підприємств вони ще не набули поширення.
3. Виконання гарантійних зобов’язань. По товарах, на які встановлено гарантійний термін, до обов’язків продавця (виробника) входить виконання гарантійних зобов’язань протягом терміну гарантії. У разі виявлення дефектів або фальсифікації товарів протягом гарантійного терміну експлуатації споживач має право вимагати від продавця (виробника) їх усунення та відшкодування заподіяних збитків.
4. Реструктуризація. Створюється у разі наявності затвердженого керівництвом підприємства плану реструктуризації з конкретними заходами, строками їх виконання та сумою очікуваних витрат під час і після початку реалізації цього плану.
5. Виконання зобов’язань за ризиковими (обтяжливими) контрактами тощо.
Враховуючи відсутність даних за статтею забезпечення наступних витрат і платежів, розрахунок її суми неможливе.
Таким чином, слід зазначити, що до внутрішніх джерел фінансування підприємств здебільшого відносять такі:
¾ чистий прибуток;
¾ амортизаційні відрахування;
¾ забезпечення наступних витрат і платежів.
Виокремлюють:
а) приховане самофінансування;
б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку).
Також визначено, що підприємство в процесі своєї діяльності повинно бути забезпечене оборотними та основними засобами. Наявність на складі значної частини запасів потягом довгого періоду та значний знос основних засобів порушує нормальний процес виробництва ЧМОЗ і призвело до отримання великих збитків за останній рік.
Тема 5. Дивідендна політика підприємства
Одним з важливих завдань фінансового менеджменту є формування та реалізація політики підприємства в галузі виплати дивідендів. Дивіденди - частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у статутному капіталі підприємства.
Дивідендна політика - це набір цілей і завдань, які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, а також сукупність методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендної політики - це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.
Приймаючи рішення в галузі дивідендної політики, слід враховувати, що вони впливають на ряд ключових параметрів фінансово-господарської діяльності підприємства: величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших. Найбільш чітко вираженим є зв’язок між дивідендною політикою та самофінансуванням підприємства: чим більше прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштів залишається у підприємства для здійснення реінвестицій. Якщо ж приймається рішення про тезаврацію прибутку, то збільшується величина власного капіталу.
До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної політики, слід віднести:
1) виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;
2) визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;
3) оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;
4) визначення оптимальної для підприємства величини статутного і власного капіталу;
5) узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;
6) вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів;
7) оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.
В практиці використовуються такі основні підходи (методи) нарахування та виплати дивідендів:
¾ залишковий метод і стратегія припинення дивідендних виплат;
¾ метод стабільних дивідендів;
¾ метод гнучкої дивідендної політики;
¾ метод стійкого приросту дивідендів;
¾ метод стабільної та бонусної частини.
Загальний огляд методів нарахування дивідендів, їх переваги та недоліки наведено у табл.5.1.
Таблиця 5.1
МЕТОДИ НАРАХУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ
| Методи | Переваги | Недоліки |
| 1. Залишковий метод, припинення дивідендних виплат | забезпечення високих темпів росту підприємства платоспроможність фінансова незалежність |
нестабільність дивідендів відтік дрібних інвесторів |
| 2. Метод стабільних дивідендів | збільшення довіри до підприємства стабілізація котировок акцій |
слабкий зв’язок з фінансовими результатами мінімізація самофінансування |
| 3. Метод гнучкої дивідендної політики | зв’язок з фінансовими результатами | нестабільність розмірів дивідендів |
| 4. Метод стійкого приросту дивідендів | забезпечення зростання ринкового курсу акцій привабливість для інвесторів при додатковій емісії |
відсутність гнучкості постійне зростання фінансової напруги |
| 5. Метод стабільної та бонусної частин | регулярність виплати мінімальної частини залежність від фінансових результатів |
нестабільність розмірів дивідендів |
Залишковий метод. Метод ґрунтується на теоретичних висновках М. Міллера та Ф. Модільяні, згідно з яким за джерела фінансування підприємства насамперед слід використовувати його прибуток. На дивіденди повинна спрямовуватися частина чистого прибутку, що залишилася у підприємства після здійснення всіх необхідних реінвестицій. До переваг методу належать забезпечення високих темпів розвитку підприємства. Головним недоліком є нестабільність дивідендів та відтік у інвесторів, орієнтованих на споживання, зокрема дрібних інвесторів. У рамках цього методу використовують і так звану стратегію припинення дивідендних виплат. При цьому широко застосовується негрошова форма виплати дивідендів (Gratisaktien).
Метод стабільних дивідендів. Зміст методу зводиться до того, що ставка дивідендів та їх абсолютна сума на одну акцію тривалий час залишаються незмінними або коливаються в незначних, заздалегідь визначених межах. Сума дивідендів при цьому не прив’язується до фактичних фінансових результатів за звітний період. Доцільність такого підходу обґрунтовується тим, що стабільні дивіденди відповідають інтересам стратегічних інвесторів, які вкладають кошти в корпоративні права підприємства на тривалий період, і навпаки, обмежують арбітражні можливості біржових спекулянтів, оскільки курс корпоративних прав за такої дивідендної політики матиме тенденцію до стабілізації або навіть поступового зростання. Для уникнення порушення фінансової рівноваги за використання цього методу підприємство повинне створювати резерв виплати дивідендів, який слід поповнювати у роки з високою прибутковістю і використовувати, коли фінансові результати є недостатніми [14, 201].
Метод гнучкої дивідендної політики. На противагу до попереднього цей метод ґрунтується на принципі залежності розміру дивідендів від фінансових результатів у періоді, за який виплачуються дивіденди. Метод побудований на тезі про те, що, на відміну від облігацій, корпоративні права є ризиковими вкладеннями і тому винагородою за ризик повинен бути відповідний дохід, який коливається залежно від рівня прибутковості підприємства. Використання цього методу не означає, що величина дивідендів буде дзеркальним відображенням фінансових результатів суб’єкта господарювання. Обсяг сплачуваних дивідендів можна регулювати також шляхом зміни співвідношення розподіленого та нерозподіленого прибутку. В цілому метод є ефективним для підприємств зі стабільними доходами.
Метод стійкого приросту дивідендів. Метод ґрунтується на моделі виплати дивідендів М. Гордона і передбачає стабільне їх зростання, як правило, в твердо встановленому проценті приросту до розміру дивідендів у попередні роки. Аналогічно до методу стабільних дивідендів за цього методу обсяг дивідендів не залежить від прибутків підприємства у відповідному періоді. До переваг методу можна віднести відносне зростання ринкової вартості корпоративних прав, а отже, сприятливі можливості залучення коштів при додатковій емісії. Недоліком такої політики є відсутність гнучкості. Якщо використання методу не підкріплене відповідними фінансовими результатами та достатніми резервами, то це може призвести до порушення фінансової рівноваги та втрати підприємством ліквідності.
Метод стабільної та бонусної частин. Використовуючи цей метод, підприємство регулярно виплачує стабільні невисокі дивіденди плюс додаткові бонуси за наявності високих прибутків чи у разі святкування знаменних подій, ювілейних дат тощо. Така політика є ефективнішою, ніж у разі виплати стабільно високих дивідендів та їх зниження за незадовільних фінансових результатів.
ЧМОЗ використовує залишковий метод виплати дивідендів. Враховуючи отримані збитки підприємства в 2009 році, можливо розрахувати суму тезаврованого прибутку лише за 2008 рік. Якщо прибуток склав 280 тис. грн., а виплачені дивіденди - 26 тис. грн., то відповідно сума тезаврованого прибутку склала 254 тис. грн. Відштовхуючись від протилежного, кошти, які залишились після реінвестування були виплачені державі в якості дивідендів.
Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за корпоративними правами кожної категорії приймають власники (загальні збори власників) підприємства за рекомендацією наглядової ради чи пропозицією виконавчих органів. Порядок повідомлення власників корпоративних прав про виплату дивідендів регламентується статутом товариства. Як правило, підприємства дають відповідне оголошення у заздалегідь визначених друкованих засобах масової інформації.
У разі прийняття рішення про виплату дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, проводить зазначені виплати власнику корпоративних прав пропорційно його частці в статутному капіталі підприємства. Нарахування дивідендів може здійснюватися шляхом застосування визначеного процента до номінального капіталу, який належить окремим власникам корпоративних прав. Величина цього процента розраховується як відношення чистого прибутку (іншого джерела), який спрямовується на виплату дивідендів до обсягу статутного капіталу. В акціонерних товариствах дивіденди на одну акцію розраховуються діленням загальної суми оголошених дивідендів на кількість простих акцій, за якими сплачуються дивіденди. За корпоративними правами однієї категорії виплачуються дивіденди однакового розміру.
Величина дивідендів, яка належить окремому власнику, залежить від трьох основних показників:
¾ величини чистого прибутку, резерву дивідендів (інших джерел виплати);
¾ встановленого співвідношення між розподіленим і нерозподіленим прибутком;
¾ частки учасника (власника) в статутному капіталі.
Порядок нарахування дивідендів (прибутку на корпоративні права) значною мірою залежить від форми організації бізнесу та форми власності.
Платником дивідендів є Чернівецький металообробний завод, створені в процесі приватизації та корпоратизації державних підприємств, у статутному капіталі яких є частка державного майна. У разі прийняття рішення про виплату дивідендів такі підприємства повинні надати органу державної податкової служби копію платіжного доручення із зазначенням суми перерахованих до Державного бюджету дивідендів на державну частку у статутному капіталі. Сума дивідендів, яка підлягає перерахуванню в Державний бюджет, визначається як результат від множення маси дивіденду на частку державного майна в статутному капіталі підприємства (в процентах). Якщо величина зазначеної частки змінювалася протягом звітного періоду, для розрахунку суми дивідендів визначається середньоарифметична частка майна, яка перебуває в державній власності (додаток 15-16).
Стандартною формою виплати дивідендів є грошова. З прийняттям зборами власників рішення про нарахування дивідендів частина власного капіталу перетворюється на позичковий. Заборгованість підприємства його власникам, пов’язана з нарахуванням дивідендів, відображається за статтею "Поточні зобов’язання за розрахунками з учасниками". Виплачуючи дивіденди, підприємство погашає згаданий борг.
Керівництво підприємства може маніпулювати розміром чистого прибутку, який засвідчується в звітності і є джерелом виплати дивідендів та основою для прийняття рішення про це на зборах власників. На Заході відповідні маніпуляції здійснюються, як правило, з допомогою інструменту прихованих резервів. Виконавчі органи підприємств за узгодженістю з окремими власниками досить часто вдаються до прихованого розподілу прибутку. Приховані виплати дивідендів здійснюються безпосередньо на користь власників підприємства або на користь так званих пов’язаних осіб. Ці доходи можуть утворюватися в результаті здійснення таких операцій:
1) продаж товарів (робіт, послуг) зазначеним особам за заниженими цінами;
2) придбання товарів (робіт, послуг) у таких осіб за завищеними цінами;
3) виплата завищених процентів за депозитами, позичками тощо;
4) одержання позичок за зниженими процентними ставками;
5) оплата фіктивних угод за невиконані послуги, в т. ч. за ноу-хау, консультаційні чи рекламні послуги, інші види нематеріальних активів з подальшим одержанням готівки для виплати винагороди працівникам та власникам;
6) оплата закордонних відряджень тощо [14, 203].
Строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) та визначення порядку покриття збитків належить до виключної компетенції загальних зборів, а отже не може бути передане іншим органам товариства. Тобто, чинне законодавство про господарські товариства розгляд питань стосовно нарахування та виплати дивідендів відносить до компетенції вищого органу управління акціонерного товариства - загальних зборів. Нарахування та виплата дивідендів проводиться за рішенням загальних зборів один раз на рік за підсумками календарного року після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці.
Визначимо дохідність однієї акції ЧМОЗза 2008 рік, оскільки в наступному році дивіденди не виплачувались в зв’язку із збитковістю підприємства.
Дохідність 1А = ЧП/кількість акцій
Дохідність = 280000/10000 = 28грн/акцію
Тобто, за кожну акцію, якою володіє держава, вона отримує 28 грн.
Розрахуємо ставку доходу на оплачений акціонерний капітал за 2008 рік.
Ст. = ФВДСК
Ст. = 26000/8423000 = 3,09грн.
Усі акціонери, незалежно від кількості та класу акцій, власниками яких вони є, мають право брати участь у загальних зборах, який є вищим органом управління акціонерного товариства. Акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором на підставі укладеного з ним договору.
Строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) та визначення порядку покриття збитків належить до виключної компетенції загальних зборів, а отже не може бути передане іншим органам товариства. Тобто, чинне законодавство про господарські товариства розгляд питань стосовно нарахування та виплати дивідендів відносить до компетенції вищого органу управління акціонерного товариства - загальних зборів. Нарахування та виплата дивідендів проводиться за рішенням загальних зборів один раз на рік за підсумками календарного року після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці.
Визначимо коефіцієнт виплати дивідендів ЧМОЗ власникам акцій.
Квд = ФВД/ЧП
Квд = 26000/280000 = 0,09
Отже, коефіцієнт виплати дивідендів свідчить про те, що в 2008 році 9% чистого прибутку пішли на виплату дивідендів.
Усі акціонери, незалежно від кількості та класу акцій, власниками яких вони є, мають право брати участь у загальних зборах, який є вищим органом управління акціонерного товариства. Акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором на підставі укладеного з ним договору.
Узагальнюючи вище написане, можна сказати, що підприємство проводило ефективну дивідендну політику в 2008 році, виплачуючи 9% від чистого прибутку державі. При цьому дохідність акцій склала 28 грн за акцію.
Враховуючи, що ЧМОЗ є державною власністю, тому найефективнішим методом виплати дивідендів є залишковим. Відповідно до нього підприємство виплачує дохід у вигляді коштів, які залишились після тезаврації прибутку. В 2008 році сума дивідендів склала 26 тис. грн. Оскільки ЧМОЗ має більш стратегічну ціль свого створення в забезпеченні державою продукції, то виплата дивідендів здійснюється лише при повному задоволенні підприємством своїх потреб.
Тема 6. Фінансування підприємства за рахунок запозичених джерел
Залежно від типу фінансових відносин, які виникають між капіталодавцями і підприємством-об’єктом фінансування, вони можуть стати співвласниками або кредиторами суб’єкта господарювання. Порядок здійснення внесків на формування власного капіталу охарактеризований у попередніх розділах. Якщо між капіталодавцем і підприємством виникають відносини позички, то це означає, що фінансування відбувається за рахунок позичкового капіталу: капіталодавець набуває статусу кредитора.
Кредитор - юридична та (або) фізична особа, яка має підтверджені належними документами грошові вимоги до боржника, в тому числі вимоги з виплати заробітної плати, зі сплати податків, інших обов’язкових платежів тощо.
Як уже зазначалося, позичковий капітал підприємства може формуватися за рахунок зовнішніх та внутрішніх джерел. У цьому розділі ми зупинимося на висвітленні питань, пов’язаних з формуванням позичкового капіталу із зовнішніх джерел. У балансі позичковий капітал підприємства відображається у складі зобов’язань за умови, що оцінка цих зобов’язань може бути достовірно визначена та існує ймовірність зменшення економічних вигід у майбутньому внаслідок їх погашення.
Залежно від строків виконання зобов’язань вітчизняними стандартами бухгалтерського обліку позичковий капітал поділяється на довгостроковий і поточний.
Згідно з П (С) БО 2 під довгостроковими зобов’язаннями слід розуміти зобов’язання, що будуть погашені протягом строку, який перевищує 12 календарних місяців, або протягом строку, що перевищує операційний цикл, якщо він більший 12 календарних місяців.
Довгострокові зобов’язання і відповідно довгостроковий позичковий капітал підприємства можна класифікувати за такими видами:
¾ позички банків та інші позички, термін погашення яких перевищує 12 календарних місяців;
¾ довгострокові зобов’язання за емітованими облігаціями;
¾ відстрочені податкові зобов’язання;
¾ довгострокові векселі видані;
¾ довгострокові зобов’язання з фінансової оренди та оренди цілісних майнових комплексів;
¾ інші довгострокові зобов’язання, зокрема відповідно до законодавства відстрочена заборгованість з податків (інших обов’язкових платежів), фінансова допомога на зворотній основі тощо [10, 105].
Під поточними (короткостроковими) зобов’язаннями необхідно розуміти зобов’язання, що будуть погашені протягом операційного циклу або повинні бути погашені протягом 12 місяців з дати складання балансу. Поточний позичковий капітал може формуватися за рахунок таких видів зобов’язань:
1) короткострокові кредити банків;
2) поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями (частина довгострокової заборгованості, яку необхідно погасити протягом одного року з дати складання балансу);
3) векселі видані (сума заборгованості за виданими векселями в забезпечення поставок (робіт, послуг) від постачальників, підрядників та інших кредиторів, термін погашення якої не перевищує 12 календарних місяців);
4) кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги (сума заборгованості постачальникам i підрядникам за отримані матеріальні цінності, виконані роботи та отримані послуги, крім заборгованості, що забезпечена векселями);
5) поточні зобов’язання за розрахунками з одержаних авансів (сума внесків, одержаних від інших осіб у рахунок наступних поставок продукції, виконання робіт (послуг), а також суми попередньої оплати покупцями i замовниками рахунків постачальника);
6) поточні зобов’язання за розрахунками з бюджетом (заборгованість підприємства за всіма видами платежів до бюджету, включаючи податки з працівників підприємства, а також зобов’язання за фінансовими санкціями, що справляються у дохід бюджету);
7) поточні зобов’язання за розрахунками зі страхування (заборгованість по зборах на обов’язкове державне пенсійне страхування, обов’язкове соціальне страхування, обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття, розрахунках за індивідуальним страхуванням персоналу підприємства, за страхуванням майна та по інших розрахунках за страхуванням);
8) поточні зобов’язання за розрахунками з оплати праці (заборгованість по нарахованій, але не виплаченій оплаті праці, преміях, допомогах тощо);
9) поточні зобов’язання за розрахунками з учасниками (заборгованість підприємства його учасникам (власникам), пов’язана з розподілом прибутку (дивідендів) та іншими виплатами, нарахованими засновникам та учасникам за користування майном, зокрема земельним i майновим паями, а також виплатами у зв’язку з одержанням належної вибулому учаснику частини активів підприємства);
10) поточні зобов’язання із внутрішніх розрахунків (заборгованість підприємства пов’язаним сторонам і кредиторська заборгованість по внутрішньовідомчих розрахунках);
11) інші поточні зобов’язання (суми зобов’язань, які не можуть бути включені до інших статей, зокрема заборгованість за нарахованими процентами, та ряд інших).
Враховуючи викладене, можна констатувати, що до основних зовнішніх джерел формування позичкового капіталу підприємств належать:
¾ банківські (фінансові) кредити;
¾ кошти, залучені в результаті емісії облігацій;
¾ комерційні позички.
Усі витрати (проценти, комісійні тощо) підприємств, пов’язані із залученням та обслуговуванням позичкового капіталу, відображаються за статтею "Фінансові витрати" звіту.
Фінансовий кредит - це позичковий капітал, який надається банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами i нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, у позичку юридичній або фізичній особі на визначений строк для цільового використання та під процент [3, 125].
Основним різновидом фінансових кредитів є банківський кредит, який надається суб’єктам кредитування всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними з цих умов є: забезпеченість, повернення, строковість, платність і цільова спрямованість.
Кредити, які надаються банками, за строками користування поділяються здебільшого на:
а) короткострокові - до 1 року;
б) середньострокові - до 3 років;
в) довгострокові - понад 3 роки.
З погляду підприємств (у контексті фінансової звітності) позичковий капітал (зобов’язання) поділяється на довгостроковий і короткостроковий.
Під довгостроковими кредитами банків розуміються зобов’язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні погашатися протягом терміну, що перевищує один рік з дати складання балансу, а також пролонговані короткострокові кредити (позички), які перейшли до складу довгострокових.
Короткостроковими кредитами банків є зобов’язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні бути виконані протягом терміну, що не перевищує одного року з дати складання балансу, а також зобов’язання за кредитами (позичками), як довгостроковими, так i короткостроковими, термін погашення яких минув на дату складання балансу.
Короткострокові банківські кредити залучаються здебільшого для фінансування оборотних активів підприємства, зокрема на покриття тимчасового дефіциту платіжних засобів, придбання товарів, виробничих запасів тощо.
Для отримання кредиту позичальник (керівник, фінансовий менеджер, інша уповноважена особа) спочатку звертається до банку для проведення попередніх переговорів. Це звернення може здійснюватися по телефону чи завдяки зустрічі з відповідним працівником кредитного відділу банку. В ході співбесіди представник підприємства повинен з’ясувати головні критерії та умови отримання кредиту, строки, на які можливо отримати кредит, діапазон процентних ставок, порядок погашення, список документів, які необхідно надати банку. На основі проведеної співбесіди оцінюються шанси на отримання кредиту і приймається рішення про доцільність продовження подальших переговорів з обраним банком.
У разі, якщо попередні переговори пройшли успішно, фінансові служби підприємства готують пакет документів, необхідних для розгляду банком питання про надання кредиту. Перелік документів складається кожним банком відповідно до обраної ним методології оцінки кредитоспроможності позичальника та його інформаційних потреб. Це означає, що кожен банк може вимагати від потенційного позичальника свій специфічний набір документів.
Типовий список необхідних для отримання кредиту документів містить:
а) клопотання (лист, заявка) позичальника на ім’я Голови Правління банку про видачу кредиту, де зазначаються: реквізити потенційного позичальника; цілі залучення кредиту; необхідна сума; строки залучення коштів; вид кредитного забезпечення; зобов’язання своєчасного погашення основної суми кредиту та процентів у визначений термін;
б) протокол рішення зборів власників щодо згоди на залучення кредиту у визначеній сумі та про надання майна в заставу із зазначенням параметрів майна, його вартості, місцезнаходження тощо;
в) документи фінансової та податкової звітності:
¾ баланси за останні 2-3 роки (із щоквартальною розбивкою за останній звітний рік);
¾ звіти про фінансові результати та звіти про рух грошових коштів за визначений період;
¾ декларація про прибуток підприємства (разом з додатками);
¾ розшифровка кредиторської та дебіторської заборгованості (в розрізі сум заборгованості, контрагентів, причин виникнення, дат виникнення та погашення) на останню звітну дату та на дату звернення у банк;
г) інформація щодо розмірів заборгованості за банківськими кредитами;
д) висновки аудитора щодо фінансово-майнового стану підприємства та копії актів перевірок державними податковими органами;
е) бізнес-план, необхідними складовими якого є розрахунок потреби в капіталі, терміни освоєння та окупності залучених коштів, прогноз Cash-flow на період, на який залучаються кошти, тощо;
ж) копії контрактів, договорів, рахунків-фактур (інвойсів), митних декларацій, інших документів, пов’язаних із досягненням цілей, на які береться кредит;
з) документи, які засвідчують той чи інший вид кредитного забезпечення;
и) довідки з банків, де відкриті рахунки позичальника, про відсутність заборгованості за кредитами.
Як правило, необхідною умовою отримання кредиту є відкриття позичальником поточного рахунку у кредитуючому банку. Для цього подається стандартний набір документів, передбачених для відкриття такого рахунку.
Дата одержання від потенційного позичальника пакета документів у повному обсязі вважається датою офіційного звернення підприємства за кредитом.
Перед тим, як прийняти рішення щодо надання кредиту, банк проводить ретельну фінансово-економічну експертизу діяльності потенційного позичальника. Аналіз здійснюється за такими основними напрямами:
¾ оцінка якості менеджменту;
¾ ситуація підприємства на ринку факторів виробництва та збуту продукції;
¾ фінансовий стан потенційного позичальника;
¾ оцінка кредитного забезпечення.
Менеджмент підприємства повинен усвідомлювати, що, окрім одержаного пакета документів, у процесі оцінки доцільності надання кредиту працівники банку проводять збір додаткової інформації про підприємство: вони можуть здійснити перевірку достовірності отриманих даних на місці, в т. ч. відвідати виробничі, складські та інші приміщення. Кредитний експерт, як правило, проводить співбесіду з керівником підприємства, його фінансовим директором, головним бухгалтером, іншими провідними менеджерами.
Оцінивши кредитний ризик, кредитний експерт (чи група експертів) узгоджує з потенційним позичальником рівень процентної ставки та умови погашення позички і сплати процентів. У вітчизняній практиці досить часто рішення про встановлення процентної ставки приймається за суб’єктивними критеріями, зокрема здатністю керівника підприємства (чи фінансового менеджера) презентувати свій бізнес та імідж (інвестор relations), а також від уміння вести переговори з відповідними працівниками банку, його керівництвом. Типовою є ситуація, коли позичальники з порівняно однаковим рівнем кредитоспроможності, кредитною історією та кредитним ризиком отримують в одному й тому ж банку кредити за різними процентами.
Після проведення економічної та правової експертизи інформації про позичальника кредитний експерт складає відповідний висновок (резюме), в якому обґрунтовується економічна доцільність видачі кредиту, наводиться загальна інформація про якісні та кількісні параметри діяльності підприємства, якість і достатність кредитного забезпечення.
У разі прийняття позитивного рішення щодо видачі кредиту банк оформляє відповідні документи, що регламентують кредитні взаємовідносини. До таких документів належать:
¾ кредитний договір (укладається між кредитором і позичальником тільки у письмовій формі);
¾ договори поручительства (гарантії);
¾ договори застави.
Після підготовки та перевірки проектів відповідних договорів вони передаються на підпис уповноваженим особам позичальника та банку. Кредитні угоди та деякі види договорів застави не потребують нотаріального посвідчення. Договори застави нерухомого майна та транспортних засобів, а також договори поручительства (гарантії) потребують нотаріального посвідчення.
Розрахуємо потребу підприємства в кредиті.
Потреба в Кт. = ОА-ВОК-ЧП
Кзв = виручка/ОАср = 6424/2594 = 2,476
Тзв = 360/Кзв = 360/2,476 = 145 днів
Підприємство планує зменшити термін оборотності оборотних активів на 20 днів, тому плановий показник буде:
Тпл = 145 - 20 = 125 днів
Кпл = 360/125 = 2,88
Потреба в оборотних активах = 6424/2,88 = 2230 тис. грн.
ВОК = ВК-НА = 6589 - 6489 = 100 тис. грн.
Потреба в Кт = 2230 - 100 = 2130 тис. грн.
Отже, розрахунки свідчать про нестачу власних коштів для продовження господарської діяльності, тому існує необхідність залучення додаткових коштів.
Визначимо доцільність залучення позикових коштів на основі розрахунку ефекту фінансового лівереджу.
ЕФЛ = (Ра - %) * 0,75 * ПК/ВК,
де, Ра - економічна рентабельність активів;
% - відсоток за кредит.
Ра = П до оподат / Б*100%
Ра = - 1760/8932,5*100% = 19,7%
ЕФЛ = (19,7% - 23%) * 0,75 * 1249/6589 = - 0,47%
Розрахунок ефекту фінансового лівереджу має від`ємне значення, отже недоцільно залучати позикові кошти, особливо кредити банку та інших фінансових установ, тому краще використовувати поза банківські форми кредиту, такі як: випуск облігацій, кредиторська заборгованість та інші.
При наданні позикових коштів слід звернути увагу на кредитоспроможність підприємства-позичальника.
Кредитоспроможність - наявність у потенційного позичальника передумов для отримання кредиту і здатність повернути його. Інакше кажучи - це здатність підприємства в повному обсязі й у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями. Кредитоспроможність позичальника визначається показниками, що характеризують його акуратність при розрахунках за раніше отриманими кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність у разі необхідності мобілізувати кошти з різних джерел, забезпечити оперативну трансформацію активів у грошові кошти.
Перш ніж планувати залучення капіталу шляхом одержання банківської позички, фінансові служби підприємства повинні оцінити можливості отримання кредиту. Для цього доцільно провести аналіз відповідності параметрів діяльності підприємства критеріям кредитоспроможності, які вимагаються тим чи іншим банком.
Кожен банк розробляє власні критерії та методики оцінки кредитоспроможності позичальника. Систематизуємо найтиповіші підходи до оцінки кредитоспроможності підприємства.
У теорії і практиці немає єдності щодо пріоритетності того чи іншого елемента кредитоспроможності. Переважає думка, що кількісні та якісні чинники складають єдине ціле при оцінці потенційної здатності позичальника погасити заборгованість за кредитом.
У науково-практичній літературі здебільшого виокремлюють кількісні та якісні критерії кредитоспроможності. Кількісні критерії пов’язані з оцінкою поточного та перспективного фінансового стану позичальника, а якісні виявляються на основі оцінки менеджменту підприємства та його ситуації на ринку факторів виробництва і збуту продукції. Взаємозв’язки між якісними та кількісними параметрами кредитоспроможності підприємства з погляду швейцарських фінансистів наведені на рис.6.1.
Рис.6.1 Елементи оцінки кредитоспроможності у взаємозв’язку
Вважається, що якісні чинники досить важко оцінити і систематизувати: на це слід витратити більше часу і затрат, ніж на оцінку фінансового стану. Зазначені чинники досліджуються за двома напрямами: якість менеджменту та ситуація на ринку факторів виробництва і збуту продукції (товарів).
З метою оцінки кількісних критеріїв проводиться аналіз поточного та перспективного фінансового стану підприємства. Головне завдання, яке ставить перед собою фінансовий аналітик, - прогнозування майбутньої платоспроможності підприємства. Для цього аналізуються всі можливі фактори, які можуть вплинути на платоспроможність. На практиці використовуються різні моделі аналізу: дискримінантний та регресійний аналіз, комплексна оцінка на основі розрахунку окремих фінансових показників тощо.
Розглянемо найтиповіший підхід до оцінки фінансового стану підприємств, який застосовується провідними європейськими банками. В основі цього підходу лежить розрахунок таких основних блоків показників:
¾ ліквідності та платоспроможності;
¾ які характеризують структуру капіталу та майна підприємства;
¾ прибутковості та самофінансування (поточні та прогнозні);
¾ оборотності.
Завдяки аналізу робиться висновок про здатність підприємства обслуговувати свої борги. Об’єктивність висновків підвищується в результаті порівняння значень отриманих показників з рекомендованими, середньогалузевими, а також у динаміці.
Проведемо аналіз джерел фінансування підприємства і структуру позичених ресурсів [10,106].
Основне завдання фінансової діяльності підприємств полягає в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності. Термін "фінансування" характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випливають (
платіжні відносини, контроль та забезпечення).
Залежно від цілей фінансування виокремлюють такі його форми:
¾ фінансування при заснуванні підприємства;
¾ на розширення діяльності;
¾ рефінансування;
¾ санаційне фінансування.
За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів
- власний капітал і позичковий капітал. Власний капітал може бути сформований за рахунок внесків власників підприємства або шляхом реінвестування прибутку. В іноземних літературних джерелах фінансування за рахунок нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань досить часто позначають також як Cash-flow-
фінансування.
Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізований із зовнішніх та внутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталу належать:
1) кредити банків (довго - і короткострокові);
2) кредиторська заборгованість за матеріальні цінності, виконані роботи, послуги;
3) заборгованість за розрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо).
До внутрішніх джерел формування позичкового капіталу можна віднести:
¾ нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі (у т. ч. так звані стійкі пасиви);
¾ доходи майбутніх періодів.
Рис.1.6. Форми фінансування
Розглянемо склад і структуру позикового капіталу підприємства по розділу поточних зобов'язань в таблиці 6.1.
Таблиця 6.1
Динаміка складу і структури поточних зобов'язань ЧМОЗ за 2008 - 2009 роки
| Показники | Обсяг | Питома вага | Відхилення, | |||
| Тис. грн. | % | |||||
| 2008 | 2009 | 2008 | 2009 | |||
| Кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги | 48 | 137 | 3,25 | 10,97 | 89 | 65 |
Поточні зобов’язання за розрахунками: з одержаних авансів |
16 | 28 | 1,08 | 2,24 | 12 | 42,9 |
| з бюджетом | 175 | 363 | 11,84 | 29,06 | 188 | 51,8 |
| зі страхування | 642 | 254 | 43,44 | 20,34 | -388 | 152,8 |
| з оплати праці | 412 | 340 | 27,87 | 27,22 | -72 | 21,2 |
| з учасниками | 4 | - | 0,27 | - | -4 | 100 |
| Інші поточні зобов'язання | 181 | 127 | 12,25 | 10,17 | -54 | 42,5 |
| Всього | 1478 | 1249 | 100 | 100 | -229 | 18,3 |
Сума поточних зобов’язань в 2009 році зменшилась на 229 тис. грн., що є позитивним моментом, оскільки свідчить про те, що підприємство розрахувалось з частиною своїх зобов’язань. Проте за рік зросла сума кредиторської заборгованості за товари і послуги на 64%, і на 51,8% зросли поточні зобов’язання за розрахунками з бюджетом. Значну суму підприємство погасило перед страховою компанією - 388 тис. грн.
Серед довгострокових зобов’язань підприємству надано було відстрочення податкових платежів в 2008 році у розмірі 200 тис. грн., які ЧМОЗ погасило в 2009 році.
Здійснимо оцінку кредитоспроможності підприємства.
Таблиця 6.2
Аналіз кредитоспроможності ЧМОЗ за 2008-2009 роки
|
rowspan="3">№ |
Показники | Обсяг | Відхилення, | |||
| Тис. грн. | % | |||||
| 2008 | 2009 | |||||
| 1 | Коефіцієнт абсолютної ліквідності | 0,905 | 0,005 | - 0,9 | 99,45 | |
| 2 | Коефіцієнт швидкої ліквідності | 1,639 | 0,114 | - 1,525 | 93,04 | |
| 3 | Коефіцієнт загальної ліквідності | 2,6 | 1,08 | - 1,52 | 58,46 | |
| 4 | Коефіцієнт поточної заборгованості | 0,18 | 0, 19 | 0,01 | 5,26 | |
| 5 | Рентабельність власного капіталу, % | 3,4 | -36,7 | - 40,1 | 109,26 | |
| 6 | Рентабельність активів, % | 2,9 | -27,1 | - 30 | 110,7 | |
| 7 | Рентабельність продажу, % | 2 | -37,7 | - 39,7 | 105,31 | |
| 8 | Чистий грошовий потік на одиницю активів | 0,352 | 0, 198 | - 0,154 | 77,78 | |
| 9 | Коефіцієнт оборотності | 4,274 | 2,476 | - 1,798 | 72,62 | |
| 10 | Термін обертання дебіторської заборгованості (днів) | 21 | 34 | 13 | 38,24 | |
| 11 | Коефіцієнт оборотності ДтЗ | 16,915 | 10,523 | - 6,392 | 60,74 | |
| 12 | Термін обігу кредиторської заборгованості (днів) | 31 | 82 | 51 | 62,2 | |
| 13 | Кількість оборотів КтЗ | 12,672 | 4,724 | - 7,948 | 168,25 | |
| 14 | Термін обігу запасів | 28 | 50 | 22 | 44 | |
| 15 | Кількість оборотів запасів | 12,493 | 7,138 | - 5,355 | 75,02 | |
| 16 | Термін операційного циклу | 49 | 84 | 35 | ||
| 17 | Термін фінансового циклу | 21 | 8 | - 13 | 0,95 | |
| 18 | Кількість оборотів ВК | 1,645 | 0,86 | - 0,785 | 5,03 | |
| 19 | Коефіцієнт фінансового лівереджу | 0,2 | 0, 19 | - 0,01 | 5,26 | |
| 20 | Коефіцієнт фінансової стабільності | 4,976 | 5,27 | 0,294 | 5,58 | |
| 21 | Коефіцієнт інвестування | 1,349 | 1,015 | - 0,334 | 32,91 | |
| 22 | Коефіцієнт маневреності | 0,259 | 0,016 | - 0,243 | 1518,75 | |
| 23 | Коефіцієнт зобовязання | 0,563 | 0,074 | - 0,489 | 660,81 | |
| 24 | Оборотність всього капіталу | 1,439 | 0,719 | - 0,72 | 100,14 | |
| 25 | Коефіцієнт стійкості економічного зростання | 0,031 | -0,324 | - 0,355 | 109,57 | |
Дані коефіцієнта абсолютної та швидкої ліквідності відхиляються в досліджуваних роках: в першому перевищує нормативне значення, а в 2009 занижене. При чому зміни складають відповідно 99,45% і 93,04%. Дані 008 року свідчать про надмірну суму коштів на рахунках, які використовуються неефективно, оскільки не перебувають в обороті.
Через збитковість, рентабельність досягла від`ємного значення, зменшившись на 100 %. Зменшення коефіцієнта оборотні є негативним явищем, оскільки свідчить про зменшення ефективності використання оборотних активів. Термін обертання дебіторської заборгованості на 13 днів свідчить збільшення терміну її погашення за рахунок чистого доходу. Збільшення кредиторської заборгованості на 51 день збільшує термін повернення коштів за своїми зобов`язаннями. Термін операційного циклу зріс на 35 днів, що збільшує термін вивільнення коштів. Термін фінансового циклу зменшився на 13 днів. Оборотність власного та всього капіталу зменшились через зменшення суми доходу в 2009 році. Коефіцієнти автономії та залежності знаходяться в дозволених межах, тобто зобов'язання підприємства покриваються лише всіма коштами, що належать підприємству.
Коефіцієнт фінансової стабільності зріс більш ніж в 5 разів. Коефіцієнт інвестування показує яка частка власного капіталу припадає на одиницю необоротних активів. Значення показника зменшилось на 33 % через зменшення власного капіталу в 2009 році.
Значне зменшення коефіцієнта маневреності в 2009 році викликане, нову ж таки, зменшенням власного капіталу. Коефіцієнт зобов'язання зменшився на 600% через зменшення зобов'язань підприємства в поточному році. Зменшення оборотності всього капіталу на 100% спричинене зменшенням чистого доходу підприємства. У процесі функціонування підприємство може мати різну фінансову стійкість, яку поділяють на чотири типи.
Для зручності визначення типу фінансової стійкості доцільно представити розраховані показники в табл.6.3.
Таблиця 6.3
Зведена таблиця показників за типами фінансової стійкості
| Показник | Тип фінансової стійкості | |||
| абсолютна стійкість | нормальна стійкість | нестійкий стан | кризовий стан | |
| Фс
= Кс. об - З |
Фс
£ 0 |
Фс
< 0 |
Фс
< 0 |
Фс
< 0 |
| Фт
= Кс. д. з - З |
Фт
³ 0 |
Фт
³ 0 |
Фт
< 0 |
Фт
< 0 |
| Фо
= Ко - З |
Фо
³ 0 |
Фо
³ 0 |
Фо
³ 0 |
Фо
< 0 |
| Стисла характеристика | Висока платоспроможність: підприємство не залежить від кредитів | Норм. платоспроможність: ефективне використання поз. коштів - висока дохідність виробничої діяльності | Порушення платоспроможності: необхідне залучення додаткових джерел | Неплатоспроможність підприємства - межа банкрутства |
Перший тип фінансової стійкості - це абсолютна стійкість фінансового стану підприємства. За цього типу стійкості запаси і витрати менше суми власного оборотного капіталу та кредитів банку під товарно-матеріальні цінності.
Другий тип фінансової стійкості - це нормальна стійкість фінансового стану. За цього типу стійкості гарантується платоспроможність підприємства і виконується умова:
і відповідно дорівнює одиниці коефіцієнт забезпеченості запасів і витрат джерелами засобів.
Третій тип фінансової стійкості - це нестійкий (передкризовий) фінансовий стан. За цього типу стійкості відбувається порушення платоспроможності, але зберігається можливість відтворення рівноваги платіжних засобів платіжних зобов’язань за рахунок залучення тимчасово вільних джерел засобів (Дт. в) в оборот підприємства.
Четвертий тип фінансової стійкості - це кризовий фінансовий стан. За цього типу стійкості підприємство знаходиться на межі банкрутства, за якого запаси і витрати більші від суми власних оборотних коштів, кредитів під товарно-матеріальні цінності та залучених тимчасово вільних джерел для поповнення оборотний активів.
Таблиця 6.4
Визначення типу фінансової стійкості ЧМОЗ в 2008-2009 році тис. грн.
| Показники | 2008р. | 2009р. | Відхилення |
| Запаси | 1793 | 1411 | - 382 |
| Власний капітал | 8265 | 8349 | 84 |
| Необоротні активи | 6415 | 6187 | - 228 |
| Дебіторська заборгованість | 532 | 1084 | 552 |
| Кредиторська заборгованість | 679 | 1478 | 799 |
| Надходження ВОК для покриття запасів | 1850 | 2162 | - |
Отже, ВОК вистачає підприємству для покриття запасів.
При наданні кредиту, банк хоче бути впевненим в поверненні коштів підприємством. У разі, якщо позичальник не в змозі виконати свої зобов’язання у передбачені кредитним договором строки, кредитор може задовольнити свої вимоги за рахунок кредитного забезпечення. Саме тому наявність у позичальника достатнього кредитного забезпечення є складовим елементом його економічної кредитоспроможності [14, 201]. До основних видів забезпечення кредиту належать:
а) застава (майна, майнових прав, цінних паперів тощо);
б) гарантії (банків, підтверджені фінансами чи майном третьої особи);
в) інші види забезпечення (поручительство, свідоцтво страхової організації).
Процес отримання-надання кредиту підтверджується кредитним договором. Кредитний договір - цивільно-правовий документ, який визначає взаємні юридичні права і зобов'язання та економічну відповідальність комерційного банку і клієнта (позичальника) з приводу проведення кредитної операції. Кредитні відносини між кредитором (банком) і позичальником обов'язково набувають договірного характеру. В правовій державі має забезпечуватися повноцінна правова основа кредитного процесу. Здійснення кредитного обслуговування на договірній основі передбачається Законом України "Про банки і банківську діяльність".
За своєю структурою кредитний договір має включати такі складові:
преамбулу, в якій зазначаються найменування сторін та їх організаційно-правова форма;
предмет і суму договору; (уточнюється мета кредиту, його сума, строк надання позики, величина річних відсотків; указується номер і дата договору);
умови забезпечення кредиту вказується конкретно: договір застави, договір поруки (гарантія), цінні папери; зазначається, що кредит, наданий банком, забезпечується всім належним позичальникові майном і коштами);
порядок надання і погашення позики (розкривається конкретний механізм видачі і погашення позики із зазначенням терміну);
зобов'язання банку і позичальника (банк зобов'язується відкрити позичальникові певний (вказується номер) позичковий рахунок для видачі кредиту; позичальник зобов'язується використати кредит на зазначені у договорі цілі та забезпечити повернення одержаного кредиту і сплату нарахованих відсотків із свого поточного рахунка у встановлені строки відповідно до строкових зобов'язань;
права банку і позичальника (банк має право у разі недотримання позичальником умов договору розірвати його і достроково стягнути кредит зі сплатою штрафу - вказується розмір штрафу у відсотках до суми позички позичальник має право достроково розірвати договір, повністю повернувши одержаний кредит, включаючи відсотки за його користування, попередньо повідомивши про це банк);
санкції у разі невиконання умов договору;
порядок розгляду спірних питань (вони вирішуються згідно з чинним законодавством в арбітражному порядку);
особливі умови (наприклад порядок внесення змін у договір; зміни у договорі оформляються додатковою угодою сторін);
строк дії договору (строк дії кредитного договору встановлюється з дня надання кредиту і до повного погашення позики та відсотків за нею);
юридичні адреси та реквізити сторін;
підписи сторін.
НБУ вимагає, щоб у кредитних договорах передбачалася конкретна відповідальність сторін за порушення умов їх угоди. Йдеться, насамперед, про відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування у вигляді стягнення кредитором пені за кожний день прострочення; відповідальність банку за несвоєчасне перерахування валюти кредиту у вигляді сплати позичальникові пені за кожний день прострочення; відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих від НБУ кредитних ресурсів або власних ресурсів комерційного банку у вигляді стягнення з позичальника штрафу у відсотках від розміру використаного не за призначенням кредиту.
Тема 7. Фінансова діяльність на етапі реорганізації підприємства
При веденні своєї господарської діяльності підприємства можуть стикатись з потребою реорганізації як добровільно, так і на примусовій основі відповідно до законодавства.
Реорганізація - це повна або часткова заміна власників корпоративних прав підприємства, зміна організаційно-правової форми організації бізнесу, ліквідація окремих структурних підрозділів або створення на базі одного підприємства кількох, наслідком чого є передача або прийняття його майна, коштів, прав та обов’язків правонаступником. У процесі реорганізації може бути задіяний один або кілька суб’єктів господарювання. Рішення щодо реорганізації підприємств слід розглядати в контексті стратегічного менеджменту. Серед основних причин реорганізації здебільшого виокремлюють такі:
¾ суттєве розширення діяльності підприємства, його розмірів;
¾ згортання діяльності;
¾ необхідність фінансової санації;
¾ необхідність зміни повноти відповідальності власників за зобов’язаннями підприємства;
¾ диверсифікація діяльності;
¾ податкові мотиви;
¾ необхідність збільшення власного капіталу (з метою покриття потреби в капіталі та підвищення рівня кредитоспроможності).
Узагальнення спеціальної літератури, що присвячена цій проблемі, дозволяють визначити зазначені нижче типові мотиви та задачі.
Захисний мотив. Зацікавленість у проведенні внутрішньої реорганізації може бути обумовлена „відсіканням зайвого", тобто покращення показників діяльності підприємства за рахунок звільнення від збиткових та неперспективних напрямів діяльності, структурних підрозділів, „зайвих" (незавантажених активів), капіталомісткого виробництва тощо [14, 245].
Стимулюючий мотив. Метою проведення внутрішньої реорганізації може бути створення передумов для розвитку внутрішніх сил та потенційних можливостей новоствореного підприємства за рахунок підвищення його самостійності, зростання підприємливості, залучення нових власників, введення підприємницького стилю управління, зміни стратегії та тактики діяльності тощо.
Інвестиційний мотив. Проведення внутрішньої реорганізації може розглядатися як попередній етап роботи щодо залучення зовнішніх інвестицій, завданням якого є створення інвестиційно привабливого суб'єкта господарювання.
Податковий мотив. Наслідком проведення внутрішньої реорганізації є зміна організаційно-правової форми підприємств, що є передумовою зміни їхнього податкового статусу (наприклад, отримання податкових пільг, передбачених для певних категорій підприємств, а також підприємств, що здійснюють певні види діяльності або ведуть спрощений бухгалтерський облік та звітність).
Мотив стратегічних нововведень. Кожен з власників або певні групи в їх складі по-різному бачать майбутній розвиток підприємства, його стратегію та тактику. Виникнення такої ситуації є потужним мотивом до проведення дивестицій, оскільки дає змогу юридично та організаційно виокремити або розподілити наявні ресурси між окремими стратегічними зонами господарювання, галузями, регіонами тощо.
Економічний мотив. Новий господар може мати ефективніший спосіб (план) використання наявного ресурсного потенціалу, що сприяє зростанню економічної ефективності здійснених вкладень. Продаж частини власності, використання якої є економічно недоцільним, дає можливість вивільнити ресурси, у тому числі управлінські, сконцентрувати зусилля і за рахунок цього забезпечити збільшення результативності використання частини ресурсів, що залишилася.
Фінансовий мотив. Одним з найбільш значущим на сьогодні мотивом внутрішньої реорганізації визнається „боротьба з картотекою та заморожуванням розрахункового рахунку". У більш широкому контексті фінансовий мотив обґрунтовується доцільністю розподілу грошових потоків, отриманих від різних напрямів та сфер діяльності підприємства, необхідністю підвищення обґрунтованості економічного стимулювання персоналу залежно від реальних фінансових результатів діяльності.
Зрозуміло, що причини та мотиви, які спонукають власників і керівництво підприємства до прийняття рішення щодо реорганізації, визначають і форму майбутньої реорганізації. За формальними ознаками розрізняють такі три напрями реорганізації (рис.7.1):
1) спрямована на укрупнення підприємства (злиття, приєднання, поглинання);
2) спрямована на подрібнення підприємства (поділ, виділення);
3) без змін розмірів підприємства (перетворення).
Рис.7.1 Форми корпоративної реструктуризації підприємств
Необхідною передумовою реорганізації суб’єктів господарювання є відповідне рішення власників (чи інших уповноважених на це органів), яке приймається після детального економіко-правового обґрунтування менеджментом підприємства доцільності такої операції. Доведення до носіїв рішень переваг реорганізації здійснюється в ході доповіді про реорганізацію. У ній акцентується увага на основних завданнях та мотивах реорганізації, в загальних рисах змальовується реорганізаційний процес та його фінансово-правові наслідки для власників.
Основним документом, який визначає права та обов’язки сторін у ході реорганізації і має забезпечувати оперативне її проведення та безперебійну роботу підприємств, є угода про умови проведення реорганізації (план реорганізації).
У разі реорганізації підприємства слід враховувати ряд законодавчих передумов і вимог, а саме:
¾ порядок державної реєстрації (перереєстрації) та ліквідації суб’єктів господарювання;
¾ вимоги антимонопольного законодавства;
¾ вимоги щодо захисту інтересів кредиторів підприємства, його власників, персоналу тощо;
¾ порядок емісії акцій (у разі реорганізації АТ);
¾ можливі екологічні, демографічні та інші наслідки локального масштабу.
Відповідно до Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності перереєстрація юридичних осіб здійснюється в порядку, встановленому для їх реєстрації. У місячний термін з моменту настання зазначених змін в органи державної реєстрації слід подати документи для перереєстрації з підтвердженням опублікування у друкованих засобах масової інформації оголошення про відповідні зміни.
У результаті реорганізації у підприємств, до яких здійснюється приєднання або від яких відокремлюються певні структурні підрозділи, може виникнути необхідність внесення змін і доповнень до установчих документів, які також підлягають державній реєстрації. Внесення змін (доповнень) оформляється у вигляді окремих додатків або шляхом викладення установчих документів у новій редакції.
Реорганізація не може бути завершена до владнання проблематики заборгованості. При цьому кредитор може звернутися з письмовою вимогою про здійснення підприємством-боржником однієї з дій: забезпечення виконання зобов’язань шляхом укладання договорів застави чи поруки; дострокового виконання зобов’язань та відшкодування збитків, якщо інше не передбачено угодою між підприємством, що реорганізується, та боржником [17, 168].
До основних форм реорганізації, результатом яких є укрупнення підприємств, належить злиття кількох підприємств в одне, приєднання одного або кількох підприємств до одного, вже функціонуючого підприємства, а також придбання підприємства. Порядок відображення у фінансовому обліку та звітності придбання інших підприємств, гудвілу, який виник при придбанні, злиття підприємств, а також розкриття інформації про об’єднання підприємств встановлено Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 19 "Об’єднання підприємств". Згідно з ним результатом об’єднання підприємств може бути:
¾ придбання одним підприємством частки капіталу іншого підприємства або активів в обмін на грошові кошти;
¾ отримання інших активів або зобов’язань;
¾ створення нової юридичної особи;
¾ отримання контрольного пакета акцій;
¾ передача активів об’єднуваних підприємств іншому підприємству i ліквідація одного з підприємств, що об’єднуються.
Укрупнення підприємств здійснюється за наявності економічної вигоди для всіх учасників реорганізації.
Злиття означає припинення діяльності двох або кількох підприємств як юридичних осіб та передачу належних їм активів і пасивів (майнових прав і зобов’язань) до правонаступника, який створюється в результаті злиття. Бухгалтерські баланси підприємств при цьому консолідуються.
Приєднання означає припинення діяльності одного підприємства як юридичної особи та передачу належних йому активів та пасивів (майнових прав та зобов’язань) до іншого підприємства (правонаступника). Таким чином, головна різниця між злиттям та приєднанням полягає в тому, що у випадку злиття всі майнові права та обов’язки кількох юридичних осіб концентруються на балансі одного підприємства, яке є наново створеним, а при приєднанні - на балансі вже функціонуючого на момент прийняття рішення про приєднання підприємства.
Перш ніж розпочинати практичну роботу щодо реорганізації, необхідно одержати дозвіл на злиття Антимонопольного комітету (у випадках, передбачених законодавством).
Необхідним елементом злиття чи приєднання є складання передатного балансу. Передатний баланс - це баланс підприємства, що реорганізується, на день припинення його діяльності. Цей баланс складається за правилами, передбаченими стандартами бухгалтерського обліку. Оскільки передатний баланс має силу акта приймання-передачі, він підписується директорами та головними бухгалтерами підприємства, що реорганізується, та підприємства-правонаступника.
Згідно з П (С) БО, якщо підприємство внаслідок придбання його чистих активів іншим підприємством (покупцем) ліквідується, то покупець, починаючи з дати придбання, повинен:
а) включити до звіту про фінансові результати доходи та витрати придбаного підприємства;
б) відобразити в балансі активи та зобов’язання придбаного підприємства та будь-який гудвіл, що виникає в результаті придбання.
Деяких завдань реорганізації підприємств (диверсифікація, вступ на ринок, одержання доступу до ресурсів, створення концернів, холдингів тощо) можна досягти не лише на основі злиття чи приєднання підприємств, а і в результаті придбання значного пакета корпоративних прав інших суб’єктів господарювання (поглинання).
Аквізиція (від лат. acquisitio - придбавати, досягати) - це скупка корпоративних прав підприємства, у результаті чого покупець набуває контролю над чистими активами та діяльністю такого підприємства. Придбання може здійснюватися в обмін на передачу активів, прийняття покупцем на себе зобов’язань. Покупцем вважають суб’єкта господарювання, до якого переходить контроль над господарською діяльністю іншого підприємства.
Досить часто операції поглинання (приєднання, злиття) здійснюються через посередників, які за відповідну винагороду відшукують на ринку відповідні об’єкти для аквізиції.
Згідно з П (С) БО у разі придбання контрольного пакета корпоративних прав іншого підприємства покупець, починаючи з дати придбання, повинен відображати придбані акції (частку в капіталі) у складі фінансових інвестицій.
Розукрупнення підприємства (поділ, виділення) здійснюється, як правило, в таких випадках:
Якщо у підприємства поряд з прибутковими секторами діяльності є значна кількість збиткових виробництв. Метою розукрупнення при цьому є виділення підрозділів, які санаційно спроможні для проведення їх фінансового оздоровлення, в т. ч. шляхом приватизації.
Якщо у підприємств високий рівень диверсифікації сфер діяльності і до них (різних ділянок виробництв) виявляють інтерес кілька інвесторів. Тож, у результаті розукрупнення кожен з інвесторів може вкласти кошти в ту сферу, яка його найбільше приваблює, не обтяжуючи себе при цьому непрофільними виробничими структурами.
При проведенні передприватизаційної підготовки державних підприємств з метою підвищення їх інвестиційної привабливості. За рішенням антимонопольних органів, якщо підприємства зловживають монопольним становищем на ринку (може бути прийнято рішення про примусовий поділ даних монопольних утворень).
З метою створення інтегрованих корпоративних структур (концернів, холдингів), наприклад у результаті виділення з материнської компанії дочірніх підприємств.
Реорганізація підприємства, яке підлягає примусовому розукрупненню, здійснюється монополістом самостійно за умови ліквідації даного монопольного утворення на ринку.
Розрізняють дві основні форми розукрупнення - поділ та виділення. Основні відмінності між поділом та виділенням підприємств досить чітко відображені на рис.7.2.
Рис.7.2 Відмінності між поділом та виділенням підприємств
Поділ - це спосіб реорганізації, за якого одна юридична особа припиняє свою діяльність, а на її базі створюється кілька нових підприємств, оформлених у вигляді самостійних юридичних осіб.
У разі поділу підприємства до нових підприємств, які виникли в результаті цього поділу, переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права та обов’язки (активи і пасиви) реорганізованого підприємства.
Реорганізація підприємства шляхом поділу характеризується такими особливостями:
¾ до рішення про реорганізацію обов’язково мають бути включені положення, які визначають спосіб розподілу між правонаступниками капіталу підприємства (статутного, резервного тощо);
¾ угода про реорганізацію укладається між групами засновників підприємств, які створюються в результаті поділу;
¾ при підготовці установчих документів кожного новоствореного підприємства має бути враховано, що воно створюється шляхом поділу і бере на себе у відповідній частині майнові права та обов’язки цього реорганізованого підприємства;
¾ підприємствами-правонаступниками та підприємством, яке реорганізується, підписується роздільний баланс.
На практиці можна зустріти особливий вид поділу, який має деякі спільні риси з приєднанням. За цього способу реорганізації активи та пасиви реорганізованого підприємства переходять не до новостворених, а до вже функціонуючих підприємств. Власники реорганізованого підприємства згідно із заздалегідь визначеними пропорціями наділяються корпоративними правами підприємств, до яких перейшли активи та пасиви.
Згідно із Законом "Про підприємства в Україні" підприємство може бути створене в результаті виділення зі складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, за згоди власників або уповноваженого ними органу. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права та обов’язки реорганізованого підприємства.
Під час реорганізації шляхом виділення частина активів і пасивів підприємства, що реорганізується, передається правонаступникові або кільком правонаступникам, які створюються внаслідок реорганізації. Підприємство, що реорганізується, продовжує свою фінансово-господарську діяльність. Воно не втрачає статусу юридичної особи, а лише вносить зміни до установчих документів згідно з чинним законодавством.
У разі виділення створення нової юридичної особи (осіб) здійснюється з використанням лише частини належного реорганізованому підприємству майна. Залишкова ж частина слугує базою для продовження господарської діяльності. Етапи реорганізації підприємства шляхом виділення в основному збігаються з тими, які були описані у разі реорганізації шляхом поділу. Виняток становить останній етап, оскільки при виділенні реорганізоване підприємство не виключається з державного реєстру.
Необхідним елементом розукрупнення є роздільний баланс. Роздільний баланс - це баланс підприємства, що реорганізується шляхом поділу чи виділення, на день припинення його діяльності, в якому окремими позиціями відображаються активи і пасиви, розподілені між ним і підприємствами-правонаступниками.
В роздільному балансі відображається частка майна, вимог і зобов’язань, яка передається підприємствам, що утворюються в результаті поділу чи виділення. У роздільному балансі показуються баланси новостворених підприємств на момент початку їх господарської діяльності. Перед складанням роздільного балансу слід провести підготовчу роботу щодо забезпечення реальності позицій, які будуть відображені в ньому. З цією метою проводиться інвентаризація всіх майнових прав і зобов’язань підприємства, що реорганізується.
За загальним правилом складання роздільних балансів усі активи та пасиви реорганізованого підприємства розподіляються пропорційно до встановленої бази для нарахування. Як правило, такою базою є сума основних засобів, якими наділяються підприємства, що створюються в результаті поділу.
З метою приведення у відповідність правової форми організації господарської діяльності до внутрішніх та зовнішніх умов ведення бізнесу застосовують таку форму реорганізації, як перетворення.
Перетворення - це спосіб реорганізації, який передбачає зміну форми власності або організаційно-правової форми юридичної особи без припинення господарської діяльності підприємства. При перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права та обов’язки колишнього підприємства. Найпоширенішими прикладами перетворення підприємств є:
¾ товариство з обмеженою відповідальністю реорганізується в акціонерне товариство;
¾ приватне підприємство реорганізується в товариство з обмеженою відповідальністю;
¾ закрите акціонерне товариство перетворюється у відкрите.
Важливим є те, що розмір частки (у процентах) кожного засновника (учасника, акціонера) в статутному капіталі підприємства, що реорганізується, повинен дорівнювати розміру його частки в статутному капіталі товариства, створеного в результаті перетворення.
Загальна схема реорганізації підприємства шляхом перетворення наведена на рис.7.3.
Рис.7.3 Порядок реорганізації підприємств шляхом перетворення
Зважаючи на значний збиток в 2009 році, справу про банкрутство не було порушено, проте підприємство потребує серйозних змін.
Отже необхідно здійснити санацію Чернівецького металообробного заводу. Розглядаючи звіти підприємства за останні 2 роки, спостерігається тенденція до зменшення виручки від реалізації, відповідно і прибутку за рахунок зменшення обсягів виробництва.
Незрозумілим залишається питання, як завод міг реалізовувати вироблену продукцію за ціною, нижчою собівартості в 2009 році.
В зв’язку з цим виникає питання про навмисне доведення підприємства до банкрутства для подальшого його вилуплення. Враховуючи, що підприємство державної форми власності, довівши його до грані банкрутства з`являється можливість провести реорганізацію і приватизувати його. Таким способом, як перетворення, можна змінити форму власності з державної на відкрите акціонерне товариство без припинення господарської діяльності заводу. До того ж вже є бажаючі викупити завод.
Для реорганізації необхідно оформити протокол. Разом з тим, обов’язковою є реєстрація в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. В процесі не стягується плата в порядку, встановленому для реєстрації господарських товариств. З моменту державної реєстрації відкритого акціонерного товариства активи і пасиви державного підприємства приймаються товариством.
Рішення державного органу приватизації про створення відкритого акціонерного товариства є також рішенням про випуск акцій цього товариства.
Тема 8. Фінансове інвестування підприємств
Одним з найважливіших завдань фінансових служб на підприємстві є визначення найефективніших напрямів вкладення залученого капіталу. Інформація про здійснені підприємством вкладення міститься в активі балансу. Загалом інвестиції - це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.
Досить часто під інвестиціями розуміють лише довгострокові вкладення підприємств з метою отримання прибутку. Хоча залучений капітал може бути інвестований як у необоротні (довгострокові), так і в оборотні (короткострокові) активи.
Приймаючи рішення щодо вкладання коштів у той чи інший об’єкт інвестицій, потенційні інвестори повинні визначитися з такими основними питаннями:
1) цілі інвестування;
2) сума коштів, яку вони можуть інвестувати;
3) строки, на які кошти можуть бути заморожені в інвестиційні вкладення;
4) собівартість окремого об’єкта інвестицій;
5) сума доходів (процентів, дивідендів), на яку вони можуть розраховувати, вклавши кошти в об’єкт інвестицій;
6) можливі вигоди та доходи від альтернативного використання капіталу;
7) ризики, пов’язані з інвестуванням;
8) ліквідність фінансових інвестицій, тобто швидкість і спроможність їх трансформації у грошові кошти.
Інвестиції здебільшого класифікуються за такими ознаками:
¾ об’єктами вкладення (фінансові та реальні);
¾ строками інвестування (короткострокові, довгострокові);
¾ характером участі в інвестиційному процесі (прямі, непрямі).
Діяльність фінансиста зосереджена переважно на управлінні фінансовими інвестиціями. Під фінансовими інвестиціями розуміються активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку (процентів, дивідендів тощо), зростання вартості капіталу або інших вигід для інвестора [16].
Рис.8.1 Класифікація інвестицій за об’єктами вкладень
До основних цілей здійснення фінансових інвестицій підприємств належать:
1) одержання прибутку (як правило, довгострокові фінансові інвестиції);
2) поглинання чи здобуття контролю над підприємством-конкурентом, у т. ч. з метою його ліквідації;
3) створення інтегрованих корпоративних структур (концернів, холдингів);
4) поліпшення фінансово-господарських зв’язків з постачальниками сировини (матеріалів, комплектуючих тощо) та споживачами готової продукції;
5) диверсифікація діяльності та одержання доступу до певного сегмента ринку;
6) збереження ліквідних резервів (як правило, поточні фінансові інвестиції).
Для успішної реалізації підприємствами інвестиційних проектів доцільно впроваджувати так званий інвестиційний контролінг, який включає планування інвестицій, узгодження та затвердження інвестиційних проектів, супроводження проектів і поточне рапортування про проміжні результати їх виконання, а також інвестиційний контроль.
Під довгостроковими фінансовими інвестиціями розуміються фінансові інвестиції на період понад один рік, а також усі інші інвестиції, котрі не можуть бути вільно реалізовані у будь-який момент.
Отже, довгостроковими інвестиціями можуть бути також і вкладення, які спочатку планувалося здійснювати на термін менше одного року у разі, якщо, виходячи із ситуації на ринку, підприємство визнає за неможливе їх реалізацію протягом короткого періоду. Ідеться про низьколіквідні або неліквідні активи.
Об’єктами довгострокового фінансового інвестування можуть бути:
¾ цінні папери, які засвідчують право власності (акції);
¾ цінні папери, що засвідчують відносини позички (облігації, ощадні та інвестиційні сертифікати, векселі);
¾ облігації державних та місцевих позик;
¾ вкладення в статутний капітал інших підприємств, створених на території країни та за кордоном.
Довгострокові фінансові інвестиції в балансі підприємства-інвестора відображаються за такими позиціями:
¾ довгострокові фінансові інвестиції, котрі обліковуються за методом участі в капіталі,
¾ інші фінансові інвестиції.
Під поточними фінансовими інвестиціями розуміються фінансові інвестиції на термін, що не перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент (крім інвестицій, котрі є еквівалентами грошових коштів).
У балансі поточні фінансові інвестиції відображаються в складі оборотних активів підприємства за статтею "Поточні фінансові інвестиції". До цього виду інвестицій належать вкладення підприємством тимчасово вільних коштів у банківські депозити, короткострокові цінні папери та інші дохідні фінансові інструменти з метою формування ліквідних резервів та одержання доходів. Поточне фінансове інвестування може здійснюватися також у рамках політики рефінансування дебіторської заборгованості.
Важливий напрямок фінансової діяльності підприємства за ринкової економіки - це раціональне використання вільних фінансових ресурсів, пошук ефективних напрямків інвестування коштів, які даватимуть підприємству додатковий прибуток. Прибуткове інвестування грошових коштів здійснюється на фінансовому ринку [16].
Чернівецький металообробний завод здійснює лише реальні інвестиції. Розглянемо їх склад і структуру виходячи з Приміток до фінансової звітності.
Таблиця 8.1
Аналіз складу і структури капітальних інвестицій ЧМОЗ за 2008-2009 роки тис. грн.
| Найменування показника | Обсяг ресурсів | Питома вага, % | Зміни | |||
| 2008 | 2009 | 2008 | 2009 | Обсяг | Питома вага | |
| Придбання основних засобів | 299 | 17 | 92,86 | 58,62 | - 282 | 1658,82 |
| Придбання інших необоротних матеріальних активів | 23 | 12 | 7,14 | 41,48 | - 11 | 91,67 |
| Разом | 322 | 29 | 100 | 100 | - 293 | 1010,34 |
З аналізу видно, що єдиними інвестиціями підприємства є інвестиції в необоротні активи. Їх частка значно зменшилась в 2009 році, порівняно з 2008 роком на 293 тис. грн. При чому з них зменшення на 282 тис. грн. на придбання основних засобів.
Зі звітності видно, що єдиним джерелом фінансування інвестиційної діяльності підприємства за останні роки є амортизаційні відрахування, вся сума йде на закупівлю необорних активів.
Тема 9. Оцінювання вартості підприємства
Оцінка вартості підприємства, його майна належить до найскладніших питань фінансів підприємств. Особливо відзначаються оцінка вартості підприємства як цілісного майнового комплексу та оцінка корпоративних прав суб’єкта господарювання, якщо дані права не котируються на біржі. Хоча вартість підприємства інколи може дорівнювати ринковій вартості його активів, слід розуміти, що ці поняття є різними. У першому випадку йдеться насамперед про вартість, що може бути створена в результаті функціонування бізнесу. Оцінка підприємства здійснюється, як правило, на базі ринкової вартості - ймовірної суми грошей, за яку можливі купівля-продаж об’єкта оцінки на ринку.
Організаційне, методичне та практичне забезпечення проведення оцінки вартості підприємств здійснюють особи, що займаються професійною оцінною діяльністю - оцінювачі та суб’єкти оцінної діяльності.
Вітчизняним законодавством при оцінці вартості майна та підприємства в цілому рекомендовано керуватися Законом України "Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні", методикою оцінки вартості майна під час приватизації, положеннями (національними стандартами) експертної оцінки, нормативними актами Фонду державного майна [1].
В літературі рекомендовано керуватись наступними принципами при здійсненні оцінки майна:
¾ принцип заміщення - полягає в тому, що покупець не заплатить за об’єкт більше, ніж існуюча мінімальна ціна за майно з аналогічною корисністю;
¾ принцип корисності - зводиться до того, що об’єкт має вартість лише тоді, коли він є корисним для потенційного власника (корисність може бути пов’язана з очікуванням майбутніх доходів чи інших вигід);
¾ принцип очікування - інвестор, плануючи вкладати кошти в об’єкт сьогодні, очікує отримати грошові доходи від об’єкта в майбутньому;
¾ принцип зміни вартості - говорить про те, що вартість об’єкта оцінки постійно змінюється в результаті зміни внутрішнього стану та дії зовнішніх факторів;
¾ принцип ефективного використання - полягає в тому, що з усіх можливих варіантів експлуатації об’єкта обирається той, що забезпечує найефективніше використання його функціональних характеристик, а отже, приносить найбільшу вартість;
¾ принцип розумної обережності оцінок - зводиться до того, що під час оцінки оцінювач повинен критично (із розумним упередженням) ставитися до всієї інформації, що стає йому відомою від адміністрації об’єкта оцінки, і, по можливості, перевіряти цю інформацію, звертаючись до незалежних джерел;
¾ принцип альтернативності оцінок - полягає у необхідності використання різних методів оцінки та порівняння показників вартості, отриманих у результаті застосування альтернативних методів.
У літературі, присвяченій питанням оцінки вартості підприємств, згадується значна кількість методів і способів такої оцінки. Окремі методи мають ряд модифікацій і різновидів, що створює додаткові складності при їх ідентифікації та використанні. Звідси - необхідність чіткої класифікації методів оцінки вартості майна підприємств.
У зарубіжній та вітчизняній практиці оцінки вартості майна найбільшого поширення дістали три методичні підходи до оцінки вартості підприємства:
¾ заснований на оцінці потенційних доходів підприємства;
¾ майновий (витратний);
¾ ринковий.
У рамках цих підходів розрізняють окремі методи оцінки. Причому жоден з підходів чи методів не має принципових переваг перед іншими. Досить часто в практичній роботі з оцінки вартості підприємства оцінювач застосовує кілька методичних підходів, що найповніше відповідають конкретним умовам, об’єктам та меті оцінки, наявності й достовірності інформаційних джерел для її проведення.
Оцінка вартості підприємства з використанням дохідного підходу ґрунтується на визначенні теперішньої вартості очікуваних вигід (доходів, грошових потоків) від володіння корпоративними правами підприємства. В основі підходу лежить теза, що метою вкладання капіталу інвестором у купівлю підприємства передусім є отримання стабільних доходів. У рамках цього підходу виокремлюють два основні методи:
¾ дисконтування грошових потоків (дисконтування Cash-flow);
¾ визначення капіталізованої вартості доходів.
При оцінці вартості підприємства цими методами дані про вартість, склад і структуру активів безпосередньо не впливають на оцінку, а використовується лише інформація про здатність активів генерувати доходи. Такий методологічний підхід за своєю природою є однотипним з методологією оцінки доцільності інвестицій на базі концепції зміни вартості грошей у часі.
Метод дисконтування грошових потоків. Цей метод побудований на концепції теперішньої вартості майбутнього Cash-flow оцінюваного підприємства в розрізі окремих періодів. За своїм економічним змістом він схожий з методикою дисконтування Cash-flow у рамках оцінки доцільності інвестицій [14, 306].
Згідно з методом дисконтування грошових потоків вартість об’єкта оцінки прирівнюється до сумарної теперішньої вартості майбутніх чистих грошових потоків (Cash-flow) або дивідендів, які можна отримати в результаті володіння підприємством, зменшеної на величину зобов’язань підприємства та збільшеної на вартість надлишкових активів.
Надлишкові активи - це активи підприємства, що в даний час не використовуються ним для отримання фінансового результату та застосування яких на даному підприємстві у зазначений спосіб і належним чином є фізично неможливим або економічно неефективним. Такого роду активи оцінюються, виходячи з найкращого альтернативного варіанта їх використання.
Для здійснення розрахунків цим методом слід визначитися з чотирма базовими величинами:
1. Часовий горизонт, на який поширюватимуться розрахунки (прогнозний період).
2. Обсяг очікуваного Cash-flow (або дивідендів) у розрізі окремих прогнозних періодів.
3. Ставка дисконтування, яку слід використовувати для приведення майбутніх грошових потоків до теперішньої вартості.
4. Залишкова вартість підприємства.
Алгоритм розрахунку вартості підприємства (нетто) методом DCF можна уявити в такому вигляді:
,
де ВПн - чиста (нетто) вартість підприємства на дату оцінки; FCFt - сумарна величина операційного та інвестиційного Cash-flow в періоді t; ЗВП - залишкова вартість підприємства в періоді n; НА - надлишкові активи; r - коефіцієнт, який характеризує ставку дисконтування (r = WACCs/100).
Окремими вітчизняними методиками рекомендується помилковий, на нашу думку, підхід, згідно з яким за базу для дисконтування пропонується брати чистий Cash-flow по підприємству від усіх видів діяльності - операційної, інвестиційної та фінансової. Саме останній показник зумовлює хибність розрахунків, оскільки фінансовий Cash-flow визначається з урахуванням виплати дивідендів, повернення внесків інвесторів тощо. Для дисконтування ж слід приймати саме величину грошового потоку, на яку можуть претендувати капіталодавці, що й характеризується показником FCF.
Ставка дисконту характеризує норму прибутку, за якою майбутні грошові надходження приводяться до теперішньої вартості на момент оцінки. Вона враховує премію за ризик інвестування коштів в оцінюване підприємство: чим більшим є ризик, тим ставка дисконтування буде вищою. Ставку дисконтування для цілей оцінки вартості підприємства рекомендується розраховувати на основі використання моделі середньозваженої вартості капіталу (WACC).
Метод капіталізації доходів. Цей метод досить часто застосовується з метою перевірки достовірності оцінки, проведеної за методом DCF. Капіталізація передбачає трансформацію доходів у вартість.
Метод доцільно використовувати для оцінки вартості підприємств зі стабільними доходами чи стабільними темпами їх зміни. У разі стабільних доходів, для оцінки рекомендується використовувати формулу так званої довічної ренти:
,
де ВПк - вартість підприємства за методом капіталізації доходу; П - очікувані доходи підприємства, які підлягають капіталізації; Квк - ставка капіталізації (дорівнює ставці вартості власного капіталу).
Ставка капіталізації - дільник (як правило, у формі процента), який використовується для переведення доходу у вартість. Природа і методика визначення ставки капіталізації в цілому є тією самою, що й ставки дисконтування. Однак для цілей капіталізації, як правило, береться ставка дисконту в частині вартості залучення власного капіталу: очікувана інвесторами ставка дохідності за вкладеннями у корпоративні права підприємства (див. підрозділ 9.2). Таким чином, для одного й того ж підприємства ставки капіталізації та дисконтування можуть бути різними.
Аналогічно до DCF методом капіталізації доходів передбачено використання брутто - та нетто-підходів. За нетто-підходу вартість підприємства визначається як відношення чистого прибутку до ставки капіталізації (формула 9.4). За брутто-підходу вартість підприємства встановлюється як різниця частки від ділення прибутку до сплати процентів на середньозважену вартість капіталу та суми позичкового капіталу.
Здійснимо оцінку вартості ЧМОЗ за методом капіталізації окремо за брутто та нетто - підходами. За ставку капіталізації використаємо середньозважену вартість підприємства - 0,5%.
Брутто-підхід: ВП = П/ст. К
ВП = 280/0,5% = 56000 тис. грн.
Нетто-підхід: ВП = П/СВК - Поз. К
ВП = 280/0,05% - 1678 = 54322 тис. грн.
Отже, за дохідним методом вартість підприємства за 2008 рік склала 56000 тис. грн. За нетто-підходом вартість ЧМОЗ зменшується на вартість позиченого капіталу (1678 тис. грн).
Наступний підхід, яким можна визначити вартість підприємства є майновий (витратний). Згідно з майновим підходом вартість підприємства розраховується як сума вартостей усіх активів (основних засобів, запасів, вимог, нематеріальних активів тощо), що складають цілісний майновий комплекс, за мінусом зобов’язань. Основним джерелом інформації за даного підходу є баланс підприємства.
Оцінка вартості підприємства на базі активів заснована на так званому принципі субституції, згідно з яким вартість активу не повинна перевищувати ціни заміщення всіх його складових. У рамках цього підходу розрізняють такі основні методи:
¾ оцінка за відновною вартістю активів (витратний підхід);
¾ метод розрахунку чистих активів;
¾ розрахунок ліквідаційної вартості.
Зупинимося детальніше на характеристиці витратного підходу. В його основу покладено принципи корисності і заміщення. Він ґрунтується на тезі, що потенційний покупець не заплатить за об’єкт більшу ціну, ніж його можливі сукупні витрати на відновлення об’єкта в поточному стані та в діючих цінах, що забезпечуватиме його власникові подібну корисність. У рамках витратного підходу основним методом оцінки вважається метод відтворення (оцінка за відновною вартістю активів). Відновна вартість розраховується з використанням інформації про вартість відтворення майна в існуючому вигляді в ринкових цінах на момент оцінки. Метод базується на показниках первісної вартості активів, величини їх зносу та індексації [14, 435].
Первісна вартість активів - це вартість окремих об’єктів активів, за якою вони були зараховані на баланс підприємства; включає суму витрат, пов’язаних з виготовленням, придбанням, доставкою, спорудженням, встановленням, страхуванням під час транспортування, державною реєстрацією, реконструкцією, модернізацією та іншим поліпшенням активів.
Відновна вартість - це вартість відтворення об’єкта оцінки на дату оцінки. Вона визначається шляхом множення первісної вартості активів на коефіцієнт індексації. Враховуючи те, що з часом активи поступово втрачають споживчу вартість, на їх оцінку суттєво впливає рівень фізичного та морального зносу. У разі індексації первісної вартості активів відбувається також індексація величини зносу. Реальна вартість матеріальних і нематеріальних активів характеризується їх залишковою вартістю, що визначається як різниця між їх відновною (первісною) вартістю та проіндексованою сумою зносу. Вартість підприємства дорівнюватиме різниці між реальною вартістю його активів та ринковою ціною зобов’язань.
Метод оцінки за відновною вартістю досить часто використовується в ході оцінки майна під час приватизації державних підприємств. Підкреслимо, що використання даного методу є виправданим, якщо балансова та ринкова вартість активів істотно не відрізняються між собою.
До основних недоліків методу слід віднести те, що на практиці балансова вартість активів майже ніколи не відповідає їх ринковій вартості. Достовірність оцінки підвищується, якщо отриману вартість скоригувати на приховані прибутки чи збитки підприємства.
Відповідно до цього підходу, вартість ЧМОЗ розраховується як вартість всіх активів підприємства, тобто підсумок балансу і на пряму не залежить від прибутку чи його дохідності. Проте слід віднімати позикові кошти підприємству.
Тому вартість підприємства в 2008 році склала: 10027-1678 = 8349 тис. грн.
В 2009 році вартість склала: 7838 - 1249 = 6589 тис. грн.
Отже за 2009 рік вартість підприємства за витратним методом зменшилась на 1760 тис. грн. Причиною стало зменшення частки оборотних активів та власного капіталу через збільшення непокритого збитку.
Оцінка вартості підприємства на основі ринкового підходу передбачає розрахунок вартості підприємства на основі результатів його зіставлення з іншими бізнес-аналогами. Головним тут є наявність прийнятної бази для порівняння та підприємств-аналогів. Подібний бізнес повинен вестися в тій же галузі, що і об’єкт оцінки, або в галузі, що є чутливою до тих самих економічних чинників. Для з’ясування цього питання слід провести порівняльний аналіз кількісних та якісних подібностей та відмінностей між аналогічними підприємствами та об’єктом оцінки. В рамках ринкового підходу найуживанішими методами вважаються методи:
¾ зіставлення мультиплікаторів;
¾ порівняння продажів (транзакцій).
Основними джерелами інформації при застосуванні цього підходу є фондові біржі та позабіржові торговельні системи, на яких мають обіг права власності на подібний бізнес, дані фінансової звітності підприємств-аналогів, а також інформація про попередні транзакції з корпоративними правами на той бізнес, який оцінюється.
Найкращим інструментом оцінки корпоративних прав, а отже, і вартості підприємства, є ефективний ринок капіталів, оскільки він у цілому володіє інформацією, яка відсутня в окремих учасників ринку. Саме тому в країнах з розвинутою ринковою економікою під час оцінки вартості підприємств за ринковим підходом як базу для порівняння досить часто використовують інформацію про ринковий (біржовий) курс корпоративних прав.
Метод зіставлення мультиплікаторів дає змогу оцінити вартість підприємств на основі зіставлення значень окремих показників аналогічних підприємств. Метод ґрунтується на тезі про рівність окремих мультиплікаторів, розрахованих для підприємств-аналогів.
Як мультиплікатори здебільшого використовують такі показники:
¾ відношення ціни (корпоративних прав чи підприємства) до чистої виручки від реалізації;
¾ відношення ціни підприємства до операційного Cash-flow;
¾ відношення ціни до чистого прибутку;
¾ відношення ринкового курсу корпоративних прав до балансового.
Принциповим є використання повністю ідентичних методик розрахунку значень мультиплікаторів на оцінюваному підприємстві та об’єкті порівняння. При оцінці одного підприємства можуть бути використані кілька мультиплікаторів. Вартість підприємства при цьому обчислюється як середньоарифметична вартість, розрахована за кожним мультиплікатором.
І зв’язку з тим, що відсутні дані по вартості підприємств-аналогів, визначення ціни ЧМОЗ даним методом неможлива.
З метою правильної організації роботи щодо оцінки вартості майна необхідно дотримуватися певної послідовності дій та вибрати найоптимальнішу для конкретного об’єкта методику оцінки. В загальному вигляді оцінка вартості підприємства включає такі етапи:
1. Укладання договору на проведення оцінки вартості підприємства. Оцінка виконується на підставі договору між суб’єктом оціночної діяльності (оцінювачем) і замовником оцінки або на підставі відповідної ухвали суду. Замовником оцінки вартості підприємства можуть бути його власники, керівництво, органи державної влади. Перед укладанням угоди (чи перед поданням заявки на тендер щодо участі в оцінці) оцінювач повинен ідентифікувати об’єкт оцінки, мету, ознайомитись із загальною інформацією про підприємство й, у разі необхідності, особисто оглянути об’єкт оцінки.
2. Збір вихідної інформації про об’єкт оцінки. Замовники оцінки повинні забезпечити доступ оцінювача до об’єкта оцінки, отримання ним необхідної та достовірної інформації про підприємство. Під час збору вихідних даних оцінювач повинен зібрати та проаналізувати всі суттєві відомості про об’єкт оцінки, зокрема дані про його правовий стан, техніко-економічні характеристики, інформацію про стан ринку об’єкта оцінки та продукції, яку реалізує підприємство.
3. Вибір та обґрунтування методології оцінки. Обираючи той чи інший методологічний підхід, оцінювач повинен виходити з наявної інформаційної бази, можливостей прогнозування майбутніх грошових потоків (доходів) та розрахунку ставки дисконтування (капіталізації), врахування фактора ризику, наявності банку даних здійснених транзакцій з купівлі-продажу аналогічних підприємств тощо. У практиці оцінювання вартості підприємства найуживанішим вважається метод дисконтування Cash-flow, найменше використовується оцінка на базі балансової вартості активів.
4. Застосування методичних підходів, методів та оцінних процедур.
5. Проведення аудиторської перевірки та інвентаризації майна (якщо це передбачено законодавством чи обраним методологічним підходом). За допомогою інвентаризації виявляється фактична наявність основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, цінних паперів, грошових засобів, інших активів у натурі і перевіряється їх відповідність даним бухгалтерського обліку. Результати інвентаризації та аудиторської перевірки беруться оцінювачем до відома, однак вони не обов’язкові при складанні остаточних висновків щодо вартості підприємства.
6. Узгодження результатів оцінки, отриманих із застосуванням різних методичних підходів і методів оцінки. Узгодження відбувається на основі аналізу впливу інформаційних джерел та найістотніших процедур оцінки на достовірність отриманих результатів.
7. Складання звіту про оцінку підприємства та висновку про вартість об’єкта оцінки на дату оцінки. Звіт про оцінку є документом, що містить висновки щодо його вартості та підтверджує виконані оцінювачем процедури з оцінки підприємства. Вимоги до змісту звіту, порядку його оформлення та рецензування встановлюються положеннями (національними стандартами) оцінки майна.
Звіт про оцінку повинен містити такі основні позиції:
1) опис об’єкта оцінки;
2) відомості про мету оцінки та обґрунтування відповідної бази оцінки;
3) перелік обмежень щодо застосування результатів оцінки;
4) викладення всіх припущень, у межах яких проводилася оцінка;
5) опис та аналіз зібраних і використаних вихідних даних під час виконання оцінки;
6) висновки щодо найефективнішого використання об’єкта оцінки;
7) викладення змісту використаних методичних підходів, методів та оцінних процедур;
8) розрахунки, на основі яких зроблено висновок про вартість об’єкта оцінки;
9) висновок про вартість об’єкта оцінки;
10) додатки, що включають копії всіх необхідних документів, а також інші інформаційні джерела, які роз’яснюють та підтверджують припущення і проведені розрахунки;
11) терміни дії звіту та висновку про вартість об’єкта оцінки.
Висновок про вартість об’єкта оцінки повинен містити інформацію про замовника оцінки та виконання звіту про оцінку; назву об’єкта оцінки, його коротку характеристику; зазначення мети та дати оцінки; вказівку про вид вартості та її величину; посилання на використані методичні підходи.
Звіт та висновок підписуються оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку, і скріплюється печаткою та підписом керівника суб’єкта оцінної діяльності.
8. Затвердження результатів оцінки. Звіт про експертну оцінки та висновки щодо вартості підприємства затверджують особи, які є замовниками оцінки.
9. Рецензування звіту про оцінку. З метою контролю за якістю оцінки вартості підприємства та на вимогу особи, яка використовує оцінку та її результати для прийняття фінансово-господарських рішень, а також інших заінтересованих осіб, законодавством передбачена можливість рецензування звіту. Воно полягає в неупередженому та об’єктивному розгляді оцінки вартості підприємства рецензентом, який не має особистої зацікавленості в результатах оцінки і здатен діяти об’єктивно і незалежно від будь-яких осіб, у т. ч. замовників та оцінювачів.
Тема 10. Фінансова діяльність підприємств у сфері зовнішньоекономічних відносин
Одним з важливих напрямів діяльності фінансових служб є оптимізація фінансових відносин підприємства при здійсненні зовнішньоекономічних операцій. Зовнішньоекономічна діяльність - діяльність господарюючих суб’єктів України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Таким чином, зовнішньоекономічні відносини охоплюють усі операції, пов’язані з оборотом товарів, робіт, послуг, капіталів. Ця діяльність може бути фінансовою, інвестиційною чи операційною.
Зовнішньоекономічні операції в рамках фінансової та інвестиційної діяльності розглядалися в попередніх підрозділах, зокрема був висвітлений порядок залучення внесків іноземних інвесторів у статутний капітал, умови одержання позичок в іноземній валюті, механізм репатріації прибутку тощо. У пропонованому розділі увага акцентується на фінансовому забезпеченні зовнішньоекономічних відносин у рамках операційної діяльності підприємств, пов’язаних насамперед із зовнішньою торгівлею (експорт, імпорт), виробничою кооперацією, лізингом тощо.
До експортних операцій підприємств належать продаж товарів іноземним суб’єктам господарської діяльності з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. Реекспорт товарів означає продаж іноземним суб’єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.
Імпорт товарів - це купівля (у т. ч. з оплатою в негрошовій формі) українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб’єктів господарської діяльності товарів із ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.
Зовнішньоекономічна діяльність може бути побудована на формах зустрічної торгівлі між резидентами та нерезидентами: бартерні операції, кліринг, паралельні угоди, попередні та зворотні закупки, промислова кооперація.
Найпоширенішою формою зустрічної торгівлі є товарообмінні (бартерні) операції. Вони оформлюються бартерним договором або договором зі змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, між резидентом України та іноземним суб’єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі.
Операції резидентів, які здійснюються в рамках виконання договорів виробничої кооперації, включають значні за обсягами операції з поставки сировини, матеріалів, вузлів, деталей, запасних частин, заготовок напівфабрикатів, комплектуючих та інших виробів галузевого і міжгалузевого призначення, що технологічно взаємозв’язані і необхідні для спільного виготовлення кінцевої продукції, а також операції з виконання послуг з проектних і ремонтних робіт, технічного обслуговування та здійснення технологічних операцій.
До операцій резидентів, які здійснюються під час виконання договорів консигнації, належать операції з реалізації товарів, відповідно до яких одна сторона (консигнатор) зобов’язується за дорученням іншої сторони (консигнанта) протягом визначеного часу (терміну угоди консигнації) за обумовлену винагороду продати з консигнаційного складу від свого імені товари, які належать консигнанту. При цьому до моменту передачі товарів третій особі їх власником залишається консигнант.
До основних завдань фінансиста в процесі здійснення підприємством зовнішньоекономічних операцій належать:
1) вибір найприйнятнішої форми розрахунків та їх організація;
2) здійснення операцій з придбання та продажу валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та міжбанківському валютному ринку;
3) оптимізація фінансових відносин з посередниками (брокерами, агентами, консигнаторами тощо), страховиками та транспортно-експедиційними організаціями при здійсненні зовнішньоекономічних операцій;
4) фінансове забезпечення імпортних та експортних операцій;
5) визначення умов здійснення товарообмінних операцій, іншої діяльності, побудованої на формах зустрічної торгівлі між підприємством та іноземними суб’єктами господарської діяльності;
6) податкове планування при здійсненні зовнішньоекономічних операцій;
7) оптимізація фінансових відносин з державними органами, відповідальними за регулювання та контроль зовнішньоекономічних операцій;
8) управління ризиками у сфері зовнішньоекономічних відносин.
Особлива увага фінансових служб повинна концентруватися на оцінці та нейтралізації зовнішньоекономічних ризиків. Ці ризики можна класифікувати таким чином:
¾ транспортні та складські ризики (ризик втрати чи ушкодження товару під час його транспортування);
¾ ризик зміни курсів валют, в яких здійснюються розрахунки (ризик виникнення збитків у вигляді курсових різниць);
¾ платіжні ризики;
¾ політичні ризики (заборона конвертації та переказу валюти з країни; мораторій чи заборона на виконання боргових зобов’язань суб’єктами господарювання; ризик ембарго; ризик антидемпінгових розслідувань тощо).
У розпорядженні фінансистів є широкий арсенал інструментів щодо нейтралізації зазначених ризиків. До основних із таких інструментів належать страхування ризиків за допомогою страхових компаній (транспортні та складські ризики); хеджування валютних ризиків; валютні кредити; використання спеціальних форм розрахунків, валютно-цінові застереження.
Рівень ризиків суттєво знижується за правильно складеного зовнішньоекономічного контракту. Вітчизняним суб’єктам господарювання рекомендується дотримуватися вимог, установлених Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом МЗЕЗторгу України від 05.10.95.
При укладанні суб’єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 р. (Правила ІНКОТЕРМС). Сьогодні діють правила ІНКОТЕРМС у редакції 1990 р., якими передбачено 13 умов поставки, що умовно розбиті на чотири групи (E, F, C, D).
У систематизованому вигляді параметри окремих груп умов поставки можна охарактеризувати таким чином:
група Е: витрати і ризики переходять до покупця відразу після передачі продавцем товару в розпорядження покупця на своєму підприємстві (складі);
група F: витрати і ризики переходять до покупця після передачі товарів перевізнику чи в порту відвантаження (покупець несе витрати з перевезення);
група С: продавець несе витрати до пункту призначення, однак ризики переходять до покупця після передачі товару перевізнику;
група D: продавець повинен нести всі витрати та ризики доти, доки товар не буде доставлено в країну чи узгоджене місце призначення.
Узгодження умов поставки є важливою складовою управління ризиками при здійсненні зовнішньоекономічних операцій.
У міжнародній торговельній практиці використовуються два основні методи здійснення експортно-імпортних операцій, а саме: прямий (direct) експорт та імпорт, що передбачає постачання товарів промисловими підприємствами безпосередньо іноземному споживачеві або закупівлю в нього відповідних товарів, і непрямий (indirect) експорт та імпорт, що припускає продаж і купівлю товарів через торговельних посередників.
Для сучасного етапу розвитку великого виробництва з величезною концентрацією і централізацією капіталу характерним є розширення прямого експорту й імпорту. Наприклад, у США нині 2/3 експорту промислових товарів здійснюється безпосередньо виробниками.
Прямий метод зовнішньоекономічних операцій застосовується:
¾ при продажу і закупівлі промислової сировини на основі довгострокових контрактів;
¾ у разі експорту дорогого і великогабаритного устаткування;
¾ у разі експорту стандартного устаткування через закордонні філії;
¾ при закупівлі сільськогосподарських товарів у фермерів;
¾ у разі продажу і закупівлі товарів державою.
Прямі зв'язки мають низку переваг: більш тісні контакти з контрагентом; краще знання кон'юнктури ринку; швидке пристосування своїх виробничих потужностей до потреб покупця. Проте і непрямий експорт та імпорт продовжують зберігати своє значення. За деякими оцінками, з допомогою торговельних посередників у світовий товарообіг залучається біля 50 % загального обсягу товарів. Цей метод застосовується:
1) у разі збуту стандартного промислового устаткування;
2) у разі збуту споживчих товарів;
3) при реалізації другорядної продукції;
4) на окремих важкодоступних і маловідомих ринках;
5) при просуванні нових товарів;
6) у разі відсутності власної збутової мережі;
7) за умови, що торгівля монополізована значними торговельно-посередницькими фірмами.
У непрямого методу експортно-імпортних операцій також є свої переваги: великий досвід, власна мережа обслуговування, гарні зв'язки, знання ринку й кон'юнктури.
Спосіб платежу охоплює весь процес руху грошових коштів під час розрахунку - від початку до завершення - з характеристикою кредитних відносин як відправника, так і отримувача коштів. Існує два основних способи безготівкового платежу: перерахування коштів з рахунку платника на рахунок отримувача коштів шляхом відповідних записів по них і залік взаємних вимог.
Якщо спосіб платежу охоплює процес руху грошових коштів, то метод платежу додатково обумовлює взаємовідносини платника і отримувача коштів, тобто ступінь довіри торговельних партнерів, а також визначає роль, яку покликані в кожному конкретному випадку відігравати банки. Методи платежів відрізняються за такими ознаками: часом, місцем здійснення, ступенем гарантії платежу.
Форми розрахунків - це види носіїв боргових зобов’язань на гроші, які відрізняються структурою документів, порядком оформлення, правилами їх руху за схемами документообороту, засобами захисту та підтвердження дійсності, кредитовим чи дебетовим характером дії.
Платіжні ризики - це основна група ризиків при здійсненні зовнішньоекономічних операцій. До неї належать численні ризики, пов’язані з виникненням безнадійної чи простроченої дебіторської заборгованості як в експортера, так й імпортера, з чого випливає ризик сплати пені за порушення строків розрахунків в іноземній валюті. Для мінімізації цих ризиків слід оптимізувати платіжні умови зовнішньоекономічних контрактів, які включають:
¾ строки здійснення розрахунків;
¾ місце виконання платежу;
¾ спосіб забезпечення платежу для експортера;
¾ спосіб забезпечення поставки товарів для імпортера.
У практиці фінансової діяльності використовують такі основні способи здійснення розрахунків у рамках зовнішньоекономічних операцій:
¾ передоплата (авансовий платіж);
¾ документарний акредитив;
¾ документарне інкасо;
¾ платіж по відкритому рахунку.
Розрахунки з використанням акредитиву чи інкасо вважаються документарними (забезпеченими), решта - бездокументарні (незабезпечені). В останньому випадку для здійснення платежу не потрібно пред’являти особливі документи.
Зазначимо, що при виборі способу розрахунків виникає конфлікт інтересів між імпортером та експортером (покупцем і продавцем), який зумовлений різним рівнем вигідності одного й того ж способу для різних сторін. Для забезпечення балансу інтересів банки пропонують набір платіжних інструментів. Так, для експортера, зважаючи на їх вигідність, рекомендуються такі форми розрахунків:
1) авансовий платіж;
2) безвідзивний документарний акредитив;
3) документарне інкасо (з гарантією).
Для імпортера, зважаючи на їх вигідність, рекомендуються такі форми розрахунків:
1) платіж після отримання товарів (робіт, послуг);
2) документарне інкасо;
3) документарний акредитив.
А разі, якщо домовленості щодо авансових розрахунків досягти не вдалося, максимальне забезпечення платежів для експортера досягається при відкритті покупцем безвідзивного документарного акредитива.
У зовнішньоекономічному контракті при цьому повинні бути відображені такі позиції:
1. Вказівка на те, що платежі за товари, поставлені в рахунок контракту, мають бути здійснені з безвідзивного документарного акредитива, відкритого за дорученням покупця на користь продавця банком - кореспондентом уповноваженого банку та авізованого останнім.
2. Вказівка, що акредитив відкривається відповідно до Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів у редакції 1993 р.
3. Строки відкриття акредитива після дати повідомлення продавцем про те, що товар підготовлено до відвантаження.
4. Порядок відмови у відвантаженні товару у разі затримки з вини покупця або його банку відкриття акредитива.
5. Перелік документів, проти яких здійснюватимуться платежі за акредитивом в уповноваженому банку, зокрема:
¾ комерційний рахунок;
¾ комплект чистих бортових коносаментів або дублікат міжнародної авіаційної, автомобільної (СMR), залізничної накладної або поштової квитанції, що містить найменування одержувача вантажу, позначку про сплату фрахту і позначку перевізника про відправлення вантажу;
¾ страховий поліс чи сертифікат;
¾ інші документи.
6. Строки подання відповідних документів продавцем до уповноваженого банку.
7. Вказівка на те, яка сторона сплачує витрати, пов’язані з відкриттям, авізуванням, підтвердженням, подовженням терміну, зміною умов та виконанням акредитива.
З погляду імпортера акредитив є вимушеною формою розрахунків, що зумовлено дією таких чинників:
¾ у разі розрахунків за допомогою акредитивної форми в імпортера виникають додаткові банківські витрати;
¾ акредитив не дає стопроцентної гарантії, що поставка товарів (послуг) буде здійснена повністю відповідно до договору;
¾ імпортер повинен відволікати кошти з обороту на період резервування коштів у рамках відкриття акредитива.
Під час укладання договору (контракту) в інтересах покупця не слід допускати включення до договору умови про підтвердження закордонним банком акредитива, що відкривається українським банком. Окрім цього, по можливості рекомендується вимагати сплати продавцем усіх банківських витрат, включаючи витрати на території імпортера.
Якщо на ринку товарів є продавець (експортер), який погоджується здійснювати поставку з відстроченням платежу чи на основі використання документарного інкасо, то за інших рівних умов перевага віддається саме цьому постачальникові порівняно з тим, який вимагає відкриття акредитива.
За документарного інкасо банк бере на себе зобов’язання з одержання належної експортеру суми проти передачі документів, згідно із заздалегідь узгодженим переліком. На відміну від акредитивної форми розрахунків у разі використання документарного інкасо продавець відвантажує товар на користь покупця без здійснення ним попереднього резервування коштів на окремому рахунку. Одночасно продавець направляє всі необхідні для одержання товару документи разом з інкасовим дорученням своєму банку, який передає їх інкасуючому (уповноваженому) банку.
У разі, якщо сторони досягли домовленості про розрахунки з використанням документарного інкасо, то у відповідному контракті слід відобразити такі позиції:
1. Перелік документів, проти яких здійснюватимуться платежі шляхом інкасо в уповноваженому банку, зокрема:
¾ комерційні рахунки;
¾ комплект чистих бортових коносаментів або дублікат міжнародної авіаційної, автомобільної (СMR), залізничної накладної або поштової квитанції, що містить найменування одержувача вантажу, позначку про сплату фрахту і позначку перевізника про відправлення вантажу;
¾ страхові поліси, сертифікати;
¾ інші документи.
2. Вказівка на те, що розрахунки за інкасо здійснюються в порядку, передбаченому Уніфікованими правилами з інкасо в редакції 1978 р., опублікованими Міжнародною торговельною палатою.
3. Сума платежу має бути переказана покупцем у повній відповідності з платіжними інструкціями, викладеними в інкасовому дорученні.
4. Вказівка на те, яка сторона сплачуватиме банківські витрати, пов’язані з виставленням та сплатою інкасо.
5. Санкції у разі затримки платежу за інкасо з боку покупця.
Покупець не може одержати відповідні документи на товари (а отже, і товар), не сплативши суму, зазначену в інкасовому дорученні, чи не акцептувавши вексель. Якщо імпортер не має у своєму розпорядженні валютних коштів для здійснення необхідних розрахунків, то документи можуть вручатися проти депонування відповідної еквівалентної суми у національній валюті. Під час розрахунків у формі документарного інкасо за товари, що поставляються на умовах короткотермінового комерційного кредиту, умовою забезпечення платежу можуть бути банківські платіжні гарантії.
На відміну від експортера, для імпортера (покупця) розрахунки з використанням документарного інкасо є прийнятнішими, ніж акредитивна форма. Імпортер під час укладання договору (контракту) повинен добиватися здійснення розрахунків у формі інкасо з платежем у конкретний термін (із зазначенням фіксованої кількості днів) після одержання документів уповноваженим банком або вручення документів проти акцептування векселя. В останньому випадку імпортер одержує товар до здійснення платежів: необхідні для розрахунків фінансові ресурси він може отримати оперативно, реалізувавши імпортований товар. Однак в експортера виникає додатковий ризик неплатежу, для зменшення якого він може вимагати, щоб відповідний вексель був авальований інкасуючим або іншим першокласним банком. Завдяки цьому підвищується гарантія здійснення платежів та виникає можливість вдатися до форфейтингу.
Окрім того, вартість розрахунків за допомогою інкасо є меншою, ніж у разі відкриття акредитива.
Контракт, як і будь-який інший договір, може бути у письмовій або усній формі. В Україні всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності повинні укладати контракти у письмовій формі.
Контракт купівлі-продажу у сфері міжнародної торгівлі, що застосовується у світовій практиці, як правило, має такі розділи:
¾ вступна частина;
¾ предмет контракту;
¾ кількість;
¾ якість;
¾ термін і дата поставки;
¾ базові умови поставки;
¾ ціна і загальна вартість контракту;
¾ умови платежів;
¾ упаковка і маркування;
¾ рекламації;
¾ гарантії;
¾ штрафні санкції та відшкодування збитків;
¾ страхування;
¾ форс-мажорні обставини;
¾ арбітраж;
¾ інші умови.
Права й обов'язки сторін контракту визначаються матеріальним і процесуальним правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. До умов, які повинні бути передбачені в контракті, якщо його сторони не погодилися про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами може вважатися таким, що не укладений, або може бути визнано недійсним внаслідок недодержання форми згідно з чинним законодавством України, належать:
1) назва, номер контракту, дата та місце його укладення;
2) преамбула;
3) предмет контракту;
4) кількість та якість товару;
5) базові умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг);
6) ціна і загальна вартість контракту;
7) умови платежів;
8) умови приймання-здавання товару (робіт, послуг);
9) упаковка і маркування;
10) форс-мажорні обставини;
11) санкції та рекламації;
12) урегулювання спорів у судовому порядку;
13) місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін.
За домовленістю сторін у контракті можуть визначатися додаткові умови.
Договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.
Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються матеріальним та процесуальним правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше, і відображаються в умовах договору (контракту).
Підприємство не здійснює зовнішньоекономічної діяльності, а лише з вітчизняними покупцями (додаток 18) та постачальниками (додаток 17). Тому аналіз даного виду діяльності закріплений лише теоретично.
Тема 11. Фінансовий контролінг на підприємстві
Однією з причин виникнення кризової ситуації на багатьох українських підприємствах є низький рівень менеджменту. Саме некваліфіковані та помилкові дії керівництва привели велику кількість суб’єктів господарювання на межу банкрутства. Істотним фактором, який зумовлює прийняття неправильних управлінських рішень, є відсутність на вітчизняних підприємствах ефективної системи контролінгу.
Поняття "контролiнг" походить від англійського "to control", яке в економічному розумінні означає управління, спостереження, контроль.
У деяких літературних джерелах під поняттям "контролінг" розуміють виключно контроль або управлінський облік (managerial accounting). Таке тлумачення контролінгу є неповним, оскільки і контроль, і управлінський облік є лише окремими функціями контролінгу [6, 214].
Контролінг як система підтримки управлінських рішень був уперше запроваджений на підприємствах у США наприкінці XIX - на початку XX століття. Спочатку контролінг був сконцентрований переважно на фінансових питаннях (фінансовий контролінг) і розглядався виключно як функціональний блок фінансового менеджменту. З часом сфера компетенцій контролера поступово поширювалася на маркетинг, постачання, виробництво. У континентальній Європі контролінг активно почав впроваджуватися починаючи з 70-х років ХХ ст. Сьогодні служби контролінгу функціонують практично на всіх великих та на більшості середніх підприємств.
Більшість фахівців з управління підприємством під контролінгом розуміють функціональну систему планування, контролю, аналізу відхилень, координації, внутрішнього консалтингу та загального інформаційного забезпечення керівництва підприємством. Інакше кажучи, контролінг - це спеціальна саморегулююча система методів та інструментів, яка спрямована на функціональну підтримку менеджменту підприємства і включає інформаційне забезпечення, планування, координацію, контроль і внутрішній консалтинг.
Підкреслимо, що служби контролiнгу безпосередньо не приймають рішення, а здійснюють їх підготовку, функціональну та інформаційну підтримку і контроль за реалізацією. Інформаційне забезпечення менеджменту повинно здійснюватись у зрозумілій для користувачів формі. З цією метою відповідна інформація спочатку обробляється, узагальнюється, аналізується і подається користувачам у формі рапортів, звітів, доповідних записок, резюме, рекомендацій, прогнозів тощо.
На практиці розрізняють різні напрями (сектори) контролінгу: фінансовий контролінг, контролінг збуту, дивізіональний контролінг, контролінг виробництва та закупівель тощо. В цьому розділі висвітлюються основні питання, пов’язані з організацією та функціонуванням фінансового контролінгу, хоча більшість методів та інструментів, які будуть охарактеризовані, є універсальними і можуть бути використані в інших секторах контролінгу.
Існує кілька підходів до визначення місця контролінгу в організаційній структурі підприємства. Головна різниця між ними полягає в характері підпорядкованості служби контролінгу: безпосередньо директору підприємства чи фінансовому директору. Враховуючи коло функцій і завдань, які виконує контролінг, на нашу думку, відділ контролінгу повинен бути включений у структуру фінансово-економічних служб підприємства, які підпорядковуються фінансовому директору. В Європі досить часто керівник фінансово-економічного відділу, в компетенції якого перебувають фінанси, бухгалтерія, виробничий облік і калькулювання, виконує одночасно функції контролера і фінансиста. На американських же фірмах ці функції, як правило, розділені [8, 84].
Фінансовий контролінг зорієнтований на функціональну підтримку фінансового менеджменту, що визначає його зміст та основні завдання. Провідною метою фінансового контролiнгу є орієнтація управлінського процесу на максимізацію прибутку та вартості капіталу власників при мінімізації ризику і збереженні ліквідності та платоспроможності підприємства. Для досягнення цієї мети фінансовий контролінг (контролер) вирішує цілий ряд функціональних завдань. Ці функції наведені в таблиці 13.
Таблиця 13
Функції і завдання фінансового контролера
| Функції | Завдання | |
| 1. Координація | Регулювання інформаційних потоків Координація процесу планування |
|
| 2. Фінансова стратегія | Активна участь у розробці фінансової стратегії підприємства та координація роботи з планування фінансово-господарської діяльності "Продаж" цілей і планів Вироблення пропозицій щодо адаптації організаційної структури підприємства до обраної стратегії розвитку |
|
| 3. Планування та бюджетування | Розробка та постійне вдосконалення внутрішньої методики прогнозування та бюджетування Забезпечення процесу бюджетування Участь у розробці інвестиційних та інших бюджетів |
|
| 4. Бюджетний контроль | Внутрішній (управлінський) облік = managerial accounting Участь у складанні річних, квартальних і місячних звітів Аналіз відхилень фактичних показників діяльності від запланованих Забезпечення постійного аналізу та контролю ризиків у фінансово-господарській діяльності, а також розробка заходів щодо їх нейтралізації Виявлення та ліквідація вузьких місць на підприємстві Своєчасне реагування на появу нових можливостей (виявлення та розвиток сильних сторін) Підготовка звіту про виконання бюджетів і розробка пропозицій щодо коригування планів і діяльності (рапортування) |
|
| 5. Внутрішній консалтинг та методологічне забезпечення | Розробка методичного забезпечення діяльності окремих структурних підрозділів Надання консультацій і рекомендацій керівництву підприємства та структурним підрозділам у процесі розробки фінансової стратегії, планування, розробки і впровадження нових продуктів, процесів, систем |
|
| 6. Внутрішній аудит та ревізія | Забезпечення постійного контролю за дотриманням співробітниками встановленого документообороту, процедур проведення операцій, функцій і повноважень згідно з покладеними на них обов’язками Проведення внутрішнього аудиту та координація власної діяльності з діями незалежних аудиторських фірм при проведенні зовнішнього аудиту підприємства Забезпечення збереження майна підприємства |
|
У класичному розумінні головним завданням діяльності контролера на американських підприємствах є управління прибутком за допомогою бюджетування.
Фінансові проблеми, які виникають у суб’єктів господарювання, досить часто зумовлені відсутністю у керівництва чітких стратегічних цілей розвитку, довгострокових фінансових планів та нерозумінням місії суб’єкта господарювання. Як наслідок, у підприємства виникають складнощі з визначенням потреби в капіталі та інших видах ресурсів, потужності незавантажені, кошти заморожуються в неліквідних запасах, дебіторській заборгованості, окремі сектори діяльності виявляються збитковими тощо. Для уникнення (чи нейтралізації) проблем стратегічного характеру на підприємстві слід запровадити механізми стратегічного контролінгу.
Під стратегічним фінансовим контролінгом розуміють комплекс функціональних завдань, інструментів і методів довгострокового (три і більше років) управління фінансами, вартістю та ризиками. Вважається, що часовий горизонт стратегічного контролінгу необмежений.
У рамках стратегічного фінансового контролінгу зусилля фінансових служб підприємств концентруються на виконанні таких основних завдань:
¾ визначення стратегічних напрямів діяльності підприємства;
¾ визначення стратегічних факторів успіху;
¾ визначення стратегічних цілей і розробка фінансової стратегії підприємства;
¾ впровадження дійової системи раннього попередження та реагування (перманентний аналіз шансів і ризиків, сильних та слабких сторін);
¾ визначення горизонтів планування;
¾ довгострокове фінансове планування: планування прибутків та збитків, Cash-flow, балансу, основних фінансових показників;
¾ довгострокове управління вартістю підприємства та прибутками його власників;
¾ забезпечення інтеграції довгострокових стратегічних цілей та оперативних завдань, які ставляться перед окремими працівниками та структурними підрозділами.
Найважливішим завданням стратегічного контролінгу є забезпечення життєздатності підприємства в довгостроковому періоді на основі управління існуючим потенціалом та створення додаткових факторів успіху.
Базовими складовими оперативного фінансового контролінгу є система річних бюджетів і бюджетний контроль. У разі необхідності бюджети можуть складатися з розбивкою по кварталах, місяцях, декадах і навіть днях.
Головною метою оперативного фінансового контролінгу є організація системи управління досягненням поточних (короткострокових) фінансових цілей підприємства. Такі цілі можуть знаходити свій вираз у показниках виручки від реалізації, прибутку, постійних і змінних витрат, рентабельності капіталу тощо. Цільові показники оперативного контролінгу повинні корелювати з монетарними та немонетарними цілями, визначеними в рамках стратегічного контролінгу.
Цілком зрозуміло, що планування без дійового контролю за ходом виконання планів не має сенсу. З іншого боку, контроль без планування теж неможливий. Контроль - це невід’ємна складова та умова планування. Без синтезу планування і контролю існує велика ймовірність неправильної оцінки можливих фінансових ризиків і, як наслідок - помилкові, запізнілі або нескоординовані управлінські рішення і дії. Взаємозв’язок бюджетування та бюджетного контролю характеризує основний зміст оперативного контролінгу, який, власне, полягає в систематичному порівнянні фактичних показників діяльності підприємства із запланованими та подальшому аналізі відхилень.
Оперативний фінансовий контролінг (на відміну від стратегічного) спирається переважно на внутрішні джерела інформації, зокрема дані рахунків прибутків і збитків, руху грошових коштів тощо. Основна увага при цьому концентрується на дослідженні таких співвідношень, як "доходи-затрати" та "грошові надходження-грошові видатки", у той час як стратегічний контролінг зорієнтований на аналіз шансів і ризиків, сильних і слабких сторін.
Важливим елементом оперативного контролінгу є внутрішній консалтинг та методологічне забезпечення. Фінансового контролера досить часто називають також радником топ-менеджменту з фінансово-економічних питань та його інформаційним партнером. При виконанні цієї функції служби контролінгу здійснюють консультування менеджменту підприємства, керівників структурних підрозділів, окремих стратегічних одиниць з питань оптимізації досягнення поставлених цілей та вирішення поточних проблем. Консультаційні послуги можуть надаватися також під час проведення внутрішнього аудиту або у разі виявлення певних недоліків чи резервів. У рамках даного функціонального блоку контролінг займається розробкою внутрішніх інструкцій, методик, рекомендацій на замовлення менеджменту та окремих структурних підрозділів.
Оперативні плани містять списки всіх завдань, реалізація яких провадить до реалізації мети, час на їх реалізацію, визначення відповідальних осіб та засобів, які необхідні для реалізації даного завдання.
Процес опрацювання оперативного плану містить чотири головні етапи:
¾ визначення цілей;
¾ аналіз ситуації;
¾ опрацювання переліку дій, що провадять до реалізації цілей;
¾ опрацювання плану дій.
Оскільки планування не є чимось відірваним від повсякденного функціонування організації, а є лише елементом циклу організованої роботи, нам варто пригадати ще три елементи, що з’являються після опрацювання плану:
¾ реалізація;
¾ контроль реалізації;
¾ можлива ревізія плану (впровадження змін до плану в ситуації, коли в результаті контролю виявиться, що існує розбіжність між реальними подіями та подіями, передбаченими в плані) [7, 22].
Контроль та планування - це дві функції управління організацією, які нероздільно пов’язаними між собою. Оперативний план повинен бути складений так, щоб уможливлювати легкий та зручний контроль його реалізації.
Особливого прояву функція координації набуває в процесі планування фінансово-господарської діяльності підприємства. Йдеться про необхідність:
а) узгодження дерева цілей з наявними у підприємства ресурсами;
б) узгодження довгострокових планів з визначеними цілями і стратегією розвитку підприємства;
в) приведення у відповідність оперативного планування з довгостроковими планами;
г) координації окремих планів підприємства i зведення їх в єдиний план;
ґ) координації функції контролю та планування;
д) координації системи забезпечення інформації з інформаційними потребами підприємства, які виникають у ході аналізу та планування;
е) узгодження організаційної структури підприємства з виробничими потребами;
є) координація фінансових і виробничих потужностей підприємства.
Отже, координація забезпечує організацію ефективнішого використання всіх видів ресурсів (фінансових, трудових, виробничих), якими володіє підприємство. Найважливішими інструментами тут виступають стратегічне, довгострокове планування та бюджетування.
До сфери функціональних компетенцій контролінгу, як правило, належить внутрішній аудит (ревізія) - сукупність процедур щодо перевірки відповідності фактичного стану об’єкта аудиту нормативному (тому, що повинен бути). Служба внутрішнього аудиту є органом оперативного контролю виконавчих органів підприємства.
До основних завдань внутрішнього аудиту (ревізії) належать:
¾ встановлення ефективності виконання цільових установок керівництва підприємства;
¾ виявлення недоліків у системі інформаційного забезпечення менеджменту;
¾ своєчасне виявлення порушень і недоліків у діяльності структурних підрозділів (стратегічних бізнес-одиниць), опрацювання оптимальних рішень щодо ліквідації та усунення причин виникнення цих недоліків;
¾ перевірка якості виконання функціональних обов’язків персоналу, дотримання внутрішніх і зовнішніх інструкцій при здійсненні фінансово-господарської діяльності;
¾ перевірка відповідності фактичного стану майна (в натуральному та вартісному виразі) даним бухгалтерського обліку;
¾ встановлення відповідності фактичних затрат їх нормативним значенням,
¾ перевірка виконання вимог з ефективного управління ризиками;
¾ налагодження і підтримка взаємодії із зовнішніми аудиторами та контролюючими органами;
¾ вироблення рекомендацій щодо усунення виявлених у ході аудиту недоліків та мобілізації наявних резервів.
Отже, внутрішній аудит здійснює перевірку не лише рівня дотримання фінансового та податкового обліку нормативним вимогам, а й якість виконання планів і рекомендацій контролера відповідними службами. Фінансиста цікавить насамперед внутрішній фінансовий аудит [4, 211].
До типових об’єктів фінансового аудиту можна віднести:
¾ річну фінансову звітність;
¾ фінансове планування (бюджетування);
¾ фінансування, вартість капіталу;
¾ грошові розрахунки;
¾ калькулювання затрат і цін;
¾ інвентаризацію.
Для належного виконання покладених на службу внутрішнього аудиту завдань і функцій необхідно керуватися такими принципами:
1) незалежність: служба внутрішнього аудиту має бути незалежною від діяльності підрозділів, які вона перевіряє;
2) професійна майстерність: аудиторські перевірки мають бути виконані на високому професійному рівні;
3) доказовість: висновки аудитора повинні базуватися на основі документальних підтверджень здійснення того чи іншого господарського факту;
4) чіткий вираз думки: аудиторський висновок має бути максимально точним і стислим.
Служба контролінгу при проведенні внутрішнього аудиту має право:
1) отримувати усно або письмово від керівників підрозділу, який перевіряється, необхідні документи, пояснення, а також інші матеріали, пов’язані з об’єктом перевірки;
2) визначати відповідність дій і операцій, що здійснюються співробітниками, вимогам чинного законодавства, рішенням керівних органів підприємства;
3) перевіряти розрахункові документи, контракти, фінансову й управлінську звітність, іншу документацію, а у разі необхідності наявність готівки, майна та інших цінностей;
4) залучати у разі необхідності співробітників інших структурних підрозділів для виконання поставлених перед службою внутрішнього аудиту завдань;
5) мати безперешкодний доступ до підрозділу, що перевіряється, а також у приміщення, що використовуються для зберігання документів, готівки та коштовностей, отримувати інформацію, яка зберігається на магнітних носіях;
6) при виявленні грубих порушень чинного законодавства, внутрішніх інструкцій, випадків розкрадань, допущених працівниками підприємства, рекомендувати керівництву усунення їх від виконання службових обов’язків.
Результати внутрішнього аудиту мають знайти відображення в аудиторському висновку, де викладаються виявлені недоліки, порушення та зловживання, а також невикористані резерви. Увага акцентується на позитивному досвіді роботи підрозділу (центру затрат), який можливо використати іншими стратегічними одиницями. Необхідно також викласти причини, що зумовили порушення і зловживання, та надати свої пропозиції щодо вжиття заходів по їх усуненню.
Важливим засобом створення ефективної системи внутрішнього контролю на підприємстві є підтримка взаємовідносин та обмін інформацією між зовнішніми і внутрішніми аудиторами. Встановлення тісних контактів між службою внутрішнього аудиту та зовнішніми аудиторами створюють сприятливі умови для обміну між ними практичним досвідом проведення аудиту за взаємопогодженими процедурами.
Служби контролінгу в процесі виконання своїх функцій використовують велику кількість методів. Поряд з окремими загальнометодологiчними та загальноекономічними методами використовуються специфічні. До перших методів належать такi, як спостереження, порiвняння, групування, аналiз, трендовий аналіз, синтез, систематизацiя, прогнозування. До основних специфiчних методiв контролiнгу належать:
¾ аналіз точки беззбитковості;
¾ бенчмаркінг;
¾ вартісний аналіз;
¾ портфельний аналіз;
¾ SWОТ-аналіз (аналіз сильних і слабких місць);
¾ АВС-аналіз;
¾ XYZ-аналіз;
¾ методи фінансового прогнозування (експертні, екстраполяції тощо).
Точка беззбитковості характеризує обсяг реалізації продукції за якого прибуток підприємства дорівнює нулю, тобто виручка від реалізації продукції відповідає валовим затратам на її виробництво та реалізацію. Точку беззбитковості називають також точкою "порогового" прибутку чи точкою рівноваги. Розглядуваний метод побудований на тезі, що із збільшенням обсягів реалізації величина умовно постійних витрат на одиницю продукції зменшується.
Складовим елементом аналізу точки беззбитковості є розрахунок суми покриття (маржинального прибутку). Маржинальний прибуток - це показник, який характеризує частину виручки, що спрямовується на заміщення умовно постійних витрат і формування прибутку від реалізації.
Позитивна різниця між фактичною виручкою від реалізації та виручкою від реалізації, що відповідає точці беззбитковості, називається зоною безпеки. На зазначену різницю підприємство може знизити обсяги реалізації або підвищити рівень затрат без загрози зазнати збитків. Підкреслимо, що кожне підприємство повинно прагнути розширити зону безпеки, оскільки чим вона менша, тим більшим є ризик одержання збитків.
Рис.11.5 Точка беззбитковості
Важливим інструментом аналізу конкурентоспроможності підприємства є бенчмаркінг. Бенчмаркінг (від англ. benchmarking - встановлення контрольної точки) - це перманентний, безперервний процес порівняння товарів (робіт, послуг), виробничих процесів, методів та інших параметрів досліджуваного підприємства (структурного підрозділу) з аналогічними об’єктами інших підприємств чи структурних підрозділів.
Основний зміст та мета бенчмаркінгу полягає в ідентифікації відмінностей з порівнюваним аналогом (еталоном), визначення причин цих відмінностей та виявлення можливостей щодо вдосконалення об’єктів бенчмаркінгу. Об’єктами бенчмаркінгу можуть бути: методи, процеси, технології, якісні параметри продукції, показники фінансово-господарської діяльності підприємств (структурних підрозділів).
Вартісний аналіз - це метод контролінгу, що полягає в дослідженні функціональних характеристик продукції, яка виробляється, на предмет еквівалентності їх вартості та корисності. Отже, в центрі уваги вартісного аналізу перебувають функціональні та вартісні параметри продукції (робіт, послуг), саме тому цей вид аналізу позначають також як функціонально-вартісний. У ході аналізу здійснюється класифікація функцій продукту у розрізі функціональних класів: головні, додаткові та непотрібні. На основі цього розробляються пропозиції щодо мінімізації затрат на виконання кожної функції, а також щодо анулювання другорядних функцій, які потребують значних затрат.
Виокремлюють два основні завдання вартісного аналізу:
¾ зменшення вартості окремих компонентів продукції без зменшення обсягів її виробництва та реалізації;
¾ поліпшення функціональних параметрів продукції за мінімальних затрат.
Портфельний аналіз - ефективний інструмент стратегічного контролінгу. Традиційно цей інструмент використовується при оптимізації портфеля цінних паперів інвестора. Фінансист під терміном "портфоліо" розуміє оптимальний з погляду комбінації ризику та прибутковості набір інвестицій (концепція оптимізації портфеля інвестицій Марковіца, модель оцінки капітальних активів). В основі портфельного аналізу покладено два оцінні критерії: теперішня вартість очікуваних доходів від володіння цінними паперами (проценти, дивіденди) і рівень ризиковості вкладень [14, 406].
Даний метод контролінгу використовується при селективному відборі найцінніших для підприємства постачальників і клієнтів, найважливіших видів сировини і матеріалів, найвагоміших елементів затрат, найрентабельнішої продукції, найефективніших напрямів капіталовкладень. АВС-аналіз полягає у виявленні та оцінці незначного числа кількісних величин, які є найціннішими та мають найбільшу питому вагу у загальній сукупності вартісних показників. Згідно з цим методом досліджувана сукупність, наприклад запаси сировини та матеріалів, ділиться на три частини:
група А - запаси, які є найціннішими з погляду їх вартості, однак можуть використовуватися підприємством у незначній кількості в натуральному виразі;
група В - середні за величиною запаси як у кількісному, так і в грошовому виразі;
група С - запаси з найбільшою часткою в натуральному виразі, однак незначні з погляду їх вартості.
З метою оптимізації запасів на практиці досить часто АВС-аналіз комбінують з іншим методом контролінгу - XYZ-аналізом, який характеризує рівномірність запуску окремих видів сировини (матеріалів) у виробництво. Даний метод широко використовується в процесі нормування обігових коштів для створення виробничих запасів. У ході XYZ-аналізу найвживаніші види сировини (матеріалів) групуються залежно від рівня їх споживання в три класи:
1) Х-сировина - види сировини (матеріалів), які рівномірно споживаються у виробництві без суттєвих коливань;
2) Y-сировина - види сировини (матеріалів), рівень споживання яких суттєво коливається, наприклад залежно від виробничого циклу чи сезонності виробництва;
3) Z-сировина - сировина та матеріали, які споживаються нерегулярно і характеризуються високим рівнем коливання в їх потребі.
Одним з важливих методів стратегічного контролінгу є так званий аналіз сильних (Strength) і слабких (Failure) місць, а також наявних шансів (Opportunity) і ризиків (Threat). В економічній літературі цей вид аналізу позначається також як SWOT-аналіз (SWOT-analysis). Даний вид аналізу може здійснюватися стосовно всього підприємства, його структурних підрозділів, а також у розрізі окремих видів продукції. На основі результатів аналізу ендогенного середовища розробляються рекомендації щодо:
1) усунення наявних слабких місць;
2) ефективного використання існуючого потенціалу (сильних сторін).
У результаті SWOT-аналізу екзогенного середовища виявляється позитивний і негативний вплив на підприємство ззовні. На основі цього виробляються пропозиції стосовно:
1) нейтралізації можливих ризиків;
2) використання додаткових шансів.
У процесі господарської діяльності завжди виникають відхилення фактичних показників від запланованих (бюджетних). Для їх своєчасного виявлення і відповідного реагування на них необхідний систематичний контроль за виконанням бюджетів, тобто бюджетний контроль,
завдання якого - привернути увагу менеджера до тих відхилень від бюджету, які вимагають його оперативного реагування. Це можуть бути або ж значні відхилення, або відхилення, що систематично повторюються. Усуненню таких відхилень сприяє управління за відхиленнями,
при якому менеджер концентрує увагу лише на суттєвих відхиленнях від бюджету і, до певної міри, не звертає уваги на відхилення в межах допустимих коливань.
Залежно від причин виникнення відхилення поділяють:
¾ на відхилення внаслідок планування (помилки та прорахунки при складанні бюджетів);
¾ відхилення внаслідок діяльності.
Бюджетний контроль і управління за відхиленнями здійснюють на підставі звіту про виконання бюджету, який складає бухгалтер-аналітик і подає менеджеру, який відповідає за прийняття рішень з даного питання.
Звіт про виконання бюджету -
це порівняння фактичних і запланованих показників, розрахунок відхилень та вивчення їх причин. Такий звіт готується регулярно (щомісяця) і містить дані про бюджетні витрати за звітний період і з початку року та відхилення від бюджету з поясненням їх причин, а інколи - вжитих заходів для попередження подібних відхилень у майбутньому.
Отже, звіт про виконання бюджету забезпечує зворотний звязок між фактичною діяльністю і бюджетуванням. Але він забезпечує можливість дійового контролю лише за умови коректного зіставлення фактичних і бюджетних показників. При аналізі відхилень виходять з того, що зведений бюджет є статичним, тобто постійним, оскільки він складений лише для певного конкретного рівня майбутньої діяльності. Якщо ж обсяг діяльності змінюється (можливо, не з вини виконавців), то відхилення від статичного бюджету втрачають контрольне значення, адже їх показники будуть оманливими. Тому для аналізу такий бюджет необхідно скоригувати на фактичний обсяг діяльності.
Бюджет, який враховує можливі варіанти зміни обсягу діяльності в межах релевантного діапазону, називають гнучким, або динамічним бюджетом.
Такий бюджет необхідний, в першу чергу для аналізу тих витрат, які включають постійну і змінну складові (виробничі накладні, витрати на збут, адміністративні). Він складається виходячи із залежності:
Загальна сума витрат = Постійні витрати + (Фактичний обсяг виробництва · Змінні бюджетні витрати на одиницю діяльності).
Такий бюджет може бути розрахований на декілька рівнів діяльності в межах релевантного діапазону.
Використання гнучкого бюджету (а він може складатися як до початку бюджетного періоду, так і в процесі діяльності або ж при підбиванні підсумків) дає можливість порівняти фактичні дані як із статичним, так і з гнучким бюджетом і визначити два види відхилень: за рахунок обсягу діяльності і за рахунок ефективності. Відхилення за рахунок обсягу діяльності характеризують результативність роботи, а відхилення фактичних даних від гнучкого бюджету - ефективність роботи підприємства.
Для поглибленого аналізу відхилень необхідно їх визначити за кожною статтею бюджету і пояснити причини відхилень.
Так, відхилення прибутку за рахунок зміни окремих факторів за допомогою гнучкого бюджету розраховують аналогічно факторному аналізу методом обчислення різниць:
1) загальне відхилення = фактична сума прибутку - бюджетна (планова, нормативна) сума прибутку;
2) відхилення за рахунок зміни обсягу реалізації = прибуток, визначений гнучким бюджетом - прибуток початкового (старого) бюджету;
3) відхилення за рахунок зміни середньої ціни реалізації = фактичний обсяг продаж (виручка) - фактичний обсяг реалізації за плановими цінами = фактичний обсяг реалізації - скоригований обсяг реалізації;
4) відхилення за рахунок економії (перевитрати) матеріалів на одиницю продукції - (фактичні витрати матеріалів - нормативні витрати на фактичний обсяг виробництва) · нормативна ціна одиниці матеріалів = (фактичні витрати матеріалів на одиницю продукції - нормативні витрати на одиницю продукції) · фактичний обсяг виробництва · нормативну (бюджетну) ціну одиниці матеріалів;
5) відхилення за рахунок зміни цін на матеріали = фактичні витрати на матеріали - (фактична кількість витрачених матеріалів · планова ціна одиниці матеріалів) = (фактична ціна - планова ціна) · фактичну кількість витрачених матеріалів;
6) відхилення за рахунок зміни ефективності прямих витрат праці, яка характеризує рівень продуктивності праці або трудомісткості продукції = (фактичні витрати праці - нормативні витрати праці на фактичний обсяг продукції) · нормативний рівень оплати праці = (фактичні витрати праці на одиницю продукції - нормативні витрати праці на одиницю продукції) · фактичну кількість проданої продукції · нормативну ставку оплати за одиницю праці (годину, день тощо);
7) відхилення за рахунок зміни ставок (рівня) оплати праці = фактичні витрати на оплату праці - (фактичні прямі витрати праці · нормативну ставку оплати одиниці праці) = (фактична ставка оплати одиниці праці - нормативна ставка оплати одиниці праці) · фактичні затрати прямої праці у кількісних вимірниках;
8) відхилення за рахунок відхилення постійних накладних витрат = фактична сума постійних накладних витрат - планова (нормативна) сума таких витрат.
Методика аналізу відхилень залежить від системи калькулювання витрат, яку застосовує підприємство при складанні внутрішньої звітності: на основі повної собівартості чи на основі змінних витрат. Але і в одному, і в другому випадку необхідно виділяти змінні витрати і аналізувати їх окремо від постійних. У тих же випадках, коли при аналізі відхилень прибутку має місце незбігання обсягу виробництва з обсягом реалізації продукції, для аналізу відхилень треба складати два гнучкі бюджети: на фактичний обсяг виробництва (для аналізу відхилення витрат) і на фактичний обсяг реалізації (для аналізу відхилення прибутку). Відхилення між цими бюджетами зумовлено змінами у величині запасів готової продукції.
Такий аналіз дає можливість об`єктивно оцінити результати роботи та їх залежність від окремих факторів.
Висновки
Базою проходження практики є Державне підприємство Міністерства Оборони України - Чернівецький металообробний завод, засноване на державній власності і підпорядковане Міністерству Оборони України. Підприємство створене з метою забезпечити потреби капітального будівництва Міністерства Оборони України будівельними матеріалами, конструкціями, продукцією машинобудування з високими якісними характеристиками, отримання максимально можливого прибутку для вирішення виробничих, соціально-економічний інтересів трудового колективу та його членів.
Підприємство є юридичною особою. Права та обов’язки юридичної особи підприємство набуває з дня його державної реєстрації. Підприємство здійснює свою діяльність на основі і відповідно до чинного законодавства України.
ЧМОЗ МО України веде самостійний баланс, має розрахунковий, валютний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.
Підприємство здійснює операційну, інвестиційну та фінансову діяльність, вступає у фінансові відносини. Об'єктом фінансових відносин на підприємстві є вартість виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг, які формують виручку, а в процесі розподілу - фонди споживання, відшкодування витрат і прибуток, що є необхідною умовою забезпечення безперервності виробництва. Окрім того, об'єктом фінансових відносин на підприємстві є всі грошові надходження та нагромадження, тобто фінансові ресурси підприємства.
Суб'єктами фінансових відносин підприємства виступають держава, саме підприємство, його робітники та службовці, власники та акціонери (учасники), інвестори, фінансово-кредитні установи, інші підприємства та інші контрагенти. При цьому всі фінансові відносини підприємства можна згрупувати на зовнішні та внутрішні.
При створенні підприємства статутний капітал направляється на придбання основних фондів і формування оборотних ресурсів у розмірах, необхідних для ведення нормальної виробничо-господарської діяльності, вкладається в придбання ліцензій, патентів, ноу-хау, використання яких є важливим чинником при утворенні прибутку. Таким чином, початковий капітал інвестується у виробництво, в процесі якого створюється вартість, що виражається ціною реалізованої продукції. Після реалізації продукції вона приймає грошову форму - форму виручки від реалізації зроблених товарів, що надходить на розрахунковий рахунок підприємства.
Недостатність на підприємстві основних та оборотних коштів негативно впливає на виробничий процес. Поряд з технічними і організаційними факторами важливу роль в підвищенні ефективності використання основних засобів повинні відігравати фактори матеріального стимулювання працівників підприємств. Поліпшення інтенсивного та екстенсивного використання основних засобів підприємств безпосередньо позначається на зниженні собівартості виготовлюваних виробів за рахунок економії на умовно-постійних витратах, а в кінцевому підсумку це дає змогу збільшити прибуток підприємств та підвищити рентабельність їх діяльності.
Аналіз показав наявність суттєвих резервів покращення використання основних засобів за рахунок доведення показників стану і руху основних засобів до оптимальних значень, але для цього необхідно збільшити прибутки і погасити заборгованість. Збільшенню прибутків та об'ємів виробництва буде сприяти встановлення нових зв'язків, пошук нових партнерів.
На підприємстві дуже багато коштів іде на ремонт, модернізацію та реконструкцію основних засобів. Доцільно було би здійснювати поступове технічне переозброєння, що призвело б до зменшення цих витрат. Кошти на це переозброєння можна знайти за рахунок здачі в оренду великої кількості пустуючих приміщень та обладнання, що перебуває на консервації. Інвестиції на закупівлю основних засобів підприємство отримує лише за рахунок амортизаційних відрахувань.
Велике значення має ліквідність підприємства. Зниження найбільш ліквідних активів на 99,55% свідчить, що на рахунках в банку майже не залишилось готівки, тому виникають труднощі в закупівлі активів. Також зменшилась вартість швидко реалізованих активів на 87,36% та мало ліквідних - на 14,89%. Повне погашення довгострокових зобов’язань говорить про те, що підприємство повністю розрахувалось по довгостроковим позикам.
Розглядаючи джерела фінансування підприємства, необхідно звернути увагу на три найбільш важливих фінансових показники діяльності підприємства:
¾ виручка від реалізації;
¾ прибуток;
¾ потік грошових коштів.
Підприємство фінансується за рахунок власних коштів і кредитується лише за рахунок поза банківської форми. Недоцільність залучення банківського кредиту підприємством свідчить ефект фінансового лівериджу, який має від'ємне значення.
ЧМОЗ виплачує дивіденди головному акціонеру - державі. Проте через отримання збитку в 2009 році виплата дивідендів стала неможливою.
Позитивним моментом є зменшення зобов’язань ЧМОЗ перед кредиторами загальною сумою 229 тис. грн. Оцінюючи кредитоспроможність підприємства, слід зазначити, що за багатьма критеріями ЧМОЗ не відповідає необхідному значенню. Так, зменшення оборотності всього капіталу на 100% спричинене зменшенням чистого доходу підприємства.
Підприємство потребує реорганізації, а точніше перетворення в акціонерне товариство з метою залучення додаткових коштів. Найоптимальнішим варіантом стане викуп та приватизація державного підприємства. Провівши оцінку заводу за дохідним методом загальна сума за брутто-підходом склала - 56000 тис. грн., а за нетто-підходом - 54322 тис. грн.
Підприємство не здійснює зовнішньоекономічної діяльності, а лише з вітчизняними покупцями. Тому аналіз даного виду діяльності закріплений лише теоретично.
Повноцінну діяльність Чернівецького металообробного заводу забезпечує служба контролінгу, яка здійснює підготовку рішення, функціональну та інформаційну підтримку і контроль за їх реалізацією.
Список використаних джерел
1. Закон України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" від 12.07.01.
2. Бандурка О.М. Коробов М.Я. Орлов П.І. Петрова К.Я. Фінансо- ва діяльність підприємства. - К.: Либідь 2004
3. Буряк П.Ю. Формування і надання інформації про фінансові ресурси підприємства [Текст] // Фінанси України. - 2006. - № 10 - С.123-129.
4. Бутинець Ф.Ф. Аудит і ревізія підприємницької діяльності: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Ф.Ф. Бутинець та ін. За ред. проф.Ф. Ф. Бутинця. - Житомир: ПП "Рута", 2006 - 365 с.
5. Василенко В.О., Шматько В.Г. Інноваційний менеджмент: Навчальний посібник. Видання 3-тє, вип. та доп. / За редакцією В.О. Василенко. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 440 с.
6. Герасимчук З.В. Фінансовий менеджмент: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / З.В. Герасимчук, І.М. Вахович; Луц. держ. техн. ун-т. - Луцьк: Надстир'я, 2004. - 515 с.
7. Кранос Ю.Б., Коротченко М.А. Окремі аспекти застосування методів фінансового планування на підприємствах паливно-енергетичного комплексу [Текст] // Економіка, фінанси, право. - 2007. - № 2. - С.22-24.
8. Краснова В.В. Фінансовий менеджмент підприємства: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В.В. Краснова, Б.О. Жнякін. - Донецьк: Альфа-прес, 2005. - 207с.
9. Лахтіонова Л.А. Фінансовий аналіз суб’єктів господарювання: Монографія. - К.: КНЕУ 2004. - 387 с.
10. Марченко А. Аналіз джерел формування фінансових ресурсів // Фінанси України - 2002 - №9 - с.102-109.
11. Ревич С Внески до статутного фонду // Дебет - Кредит - 2001 - №1, с.22-23.
12. Семеноженко В.П. Господарське право. Посібник / За ред. Семеноженко В.П. - Харків, 2003.
13. Спасів Н.Я. Прагматизм фінансування відтворення основного капіталу підприємницьких структур [Текст] // Фінанси України. - 2005. - № 2. - С.129-134.
14. Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання: Навч. посібник. - К.: КНЕУ 2003. - 554с.
15. Ткаченко Н.М. Бухгалтерський облік на підприємствах України з різними формами власності: Навч. посіб. - 6 те вид., доп. і перероб. - К.: А.С.К., 2002. - 784 с.
16. Федоренко В.Г., Гойко А.Ф. Інвестознавство. - К.: МАУП, 2000.
17. Філімоненков О.С. Фінанси підприємств. Навч. посіб. - К.: Кондор, 2005 р. - 400с.