Місцеві фінанси

ТЕМА 1
. МІСЦЕВІ ФІНАНСИ В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ ДЕРЖАВИ

1.1 Формування науки про місцеві фінанси

місцеві фінанси фонд управління

Наука про місцеві фінанси є окремою, самостійною галуззю фінансової науки. Процес її формування відбувався у двох основних напрямках:

· По-перше,історично склалося так, що спочатку виникла наука про державні фінанси, а потім від неї відокремилося самостійне вчення про місцеві фінанси. Та ким чином, поняття "місцеві фінанси" виникло на противагу поняттю "державні фінанси".

· По-друге, вчення про місцеві фінанси як наука виникло також у процесі розширення розуміння предмета фінансової науки, коли фінансове господарство общин та інших територіальних колективів, яке до цього вважалося приватним, було включене до складу публічного фінансового господарства.

Вчення про місцеві фінанси як сукупність теоретичних положень про фінансове господарство та фінансову діяльність місцевих органів влади сформувалося в XIX ст. Наприкінці XIX ст. воно виокремилося в самостійну галузь фінансовоїнауки. Це було пов'язано із завершенням становлення в більшості країн Західної Європи й Північної Америки органів місцевого самоврядування і регіональних органів влади, конституційним визнанням прав комун, общин, муніципалітетів, регіонів, провінцій, штатів та інших адміністративно-територіальних утворень.

У Росії процес формування теорії місцевих фінансів як окремої галузі фінансової науки розпочався після земської реформи 1864 р. В Українській Народній Республіці під керівництвом Центральної Ради в 1917—1918 pp. робилися спроби українізації земського та міського самоврядування із збереженням його інститутів і фінансових основ. Але після ліквідації Центральної Ради робота припинилася. Відродження місцевих фінансів розпочалося в останній період горбачовської перебудови в 1990 p., коли в СРСР було визнано інститут місцевого самоврядування.

1.2 Сутність місцевих фінансів та причини їх появи

Наприкінці XIX – на початку XX ст. набуло поширення визначення місцевих фінансів як місцевого фінансового господарства
адміністративних одиниць або як сукупності матеріальних засобів,
які є в розпорядженні цих одиниць для досягнення їхньої мети. Термін "місцеве фінансове господарство "
почав уживатися поряд із терміном "державне фінансове господарство",
яким позначалися державні фінанси. Біля витоків понять місцеве фінансове господарство, державне фінансове господарство
як складових публічного фінансового господарства стояли К. Pay, Л. Штейн, А. Вагнер та інші німецькі економісти. Словник братів Гранат дає таке визначення місцевих фінансів: "Фінанси – це сукупність матеріальних засобів, що є в розпорядженні держави і підлеглих їй одиниць самоврядування для досягнення мети цих політичних тіл. Планомірна їхня діяльність, спрямована на досягнення необхідних матеріальних засобів і на витрачання їх, є фінансовим господарством, яке називається державним, якщо суб'єктом його є держава, або місцевим (земським, міським, общинним і т. ін.), якщо його ведуть органи місцевого самоврядування".

У середньовічних державах міста (общини) могли мати повну автономію і не входити до загальної системи організації державної влади. У сучасних правових державах місцеві органи влади входять до загальної системи організації державної влади, і їхня компетенція визначається центральною владою. Але й сьогодні залишається і зростає перелік таких справ, які правова держава вважає за доцільне передати для розв'язання місцевим органам влади. Для цього потрібні відповідні ресурси. Це і є об'єктивною причиною для функціонування місцевих фінансів.

Основні теорії, що пояснюють суть і природу місцевого самоврядування як форми місцевої влади:

1. Теорія природних прав общини.
Вона сформувалася вроки Великої Французької революції 1789 р. Теорія ґрунтується на тій ідеї, що є природні права общини за аналогією доприродних прав людини і громадянина.

2. Державна теорія місцевого самоврядування,
сформована в середині XIXст. німецькою школою юристів. В її основі лежить твердження, що органи місцевого самоврядування є органами державного управління і створюються державною владою для реалізації її функцій та завдань на місцевомурівні. Таким чином, вони перебувають у структурі державноївлади та їй підпорядковані.

3. Теорія громадського самоврядування.
Народилася вонатакож у Німеччині в другій половині XIX ст., трохи згодом їїбуло названо теорією муніципального дуалізму.
Вона синтезує ідеї двох попередніх. В основі цієї теорії лежить твердження, що органи місцевого самоврядування мають власну, природну, а отже, суверенну компетенцію тільки у сфері неполітичних відносин.

У XX ст. сталися значні зміни в організації місцевого самоврядування в більшості європейських країн та його певна уніфікація. У 1985 р. підписано Європейську хартію про місцеве самоврядування, яка заклала загальноєвропейські принципи організації місцевого самоврядування. У листопаді 1996 р. до Європейської хартії про місцеве самоврядування приєдналася Україна.

Якщо причиною функціонування фінансів взагалі є поява держави і товарно-грошових відносин, то причиною виникнення місцевих фінансів є наявність територіальних колективів, відокремлення функцій і завдань, які покладаються на їхні органи влади.

Місцеві фінанси – це система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих.

1.3 Місцеві фінанси як система

Фінанси місцевих органів влади як система включають у себе кілька основних взаємопов'язаних структурних елементів:

· видатки;

· доходи;

· способи формування доходів;

· інститути системи;

· суб'єкти системи;

· об'єкти системи;

· відносини між суб'єктами системи, системою та іншими ланками фінансовоїсистеми держави взагалі (табл. 1.1).

Таблиця 1.1
Система місцевих фінансів

Елементи системи	Структура елементів системи
Видатки	Поточні, розвитку, на фінансування власних повноважень, обов'язкові, факультативні, на фінансування делегованих повноважень
Доходи	Власні, закріплені, передані, податкові, неподаткові
Способи формування доходів	Місцеві податки і збори; частки загальнодержавних податків; комунальні платежі; доходи від майна та землі, що належать місцевій владі; доходи комунальних підприємств; кредити; комунальні позики; трансферти
Місцеві фінансові інститути	Громадські послуги; самостійні місцеві бюджети; комунальна форма власності; позабюджетні валютні та цільові фонди; місцеві податки і збори; комунальний кредит; фінанси комунальних підприємств; комунальні платежі
Суб'єкти	Територіальні громади; міські, селищні та сільські ради; голови міст, селищ і сіл; обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації і ради; Рада Міністрів та Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Міністерство фінансів України; Кабінет Міністрів та Верховна Рада України
Об'єкти	Фінансові ресурси у фондовій і нефондовій формах
Взаємовідносини	Між суб'єктами системи; між місцевими фінансами та іншими ланками фінансової системи держави

Головним елементом фінансів місцевих органів влади є видатки. Видатки є точним відображенням функцій і завдань, що покладаються на місцеву владу.

Видатки місцевих органів влади, залежно від їхніх завдань, поділяються на декілька функціональних видів:

· обов'язкові видатки: видатки, спрямовані на виконання обов'язкових завдань, які покладаються на всі органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї країни. До обов'язкових видатків належать також видатки місцевих органіввлади, пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями закредитами та позиками;

· видатки, що здійснюються для реалізації завдань умежах власної компетенції, а також так званих добровільних або факультативних обов'язків;

· видатки для реалізації делегованих (доручених)центральною владою завдань.

Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього економічного призначення. У зв'язку з цим законодавство більшості країн вирізняє дві великі групи видатків:

· поточні (адміністративні) видатки;

· капітальні (інвестиційні) видатки.

Доходи місцевих органів влади може бути класифіковано за їхніми джерелами та за економічною природою. За джерелами доходи місцевих органів влади поділяються на:

· податкові доходи;

· неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної (муніципальної) форми власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу);

· доходи за рахунок кредитів і позик;

· трансферти від центральної влади та органів владивищого територіального рівня.

За економічною природою доходи місцевих органів влади поділяються на:

· власні доходи:
доходи, що мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень І за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності комунальних (муніципальних) підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів і позик;

· передані доходи:
доходи, що передаються місцевійвладі центральною владою або органами влади вищого територіального рівня.

В Україні за економічною природою доходи місцевих органів влади, згідно із законодавством, поділяються на власні, закріплені та регульовані:

· закріплені доходи –
це одна з форм переданих доходівмісцевим органам влади на стабільній, довгостроковійоснові;

· регульовані доходи –
це також одна з форм доходів, що передаються центральною владою місцевим органам влади або з бюджетів територій вищого адміністративного рівня до бюджетів територій нижчого адміністративного рівня.

Основним способом формування доходів місцевих органів влади в більшості розвинутих країн є місцеві податки і збори. Важливими способами є комунальні платежі, доходи від комунального майна та землі, доходи від діяльності комунальних підприємств, залучення кредитних ресурсів і мобілізація коштів за рахунок комунальних позик. Велику роль відіграють дотації та інші трансферти, закономірним явищем у практиці надання яких є перехід у більшості країн від спеціальних (цільових) трансфертів до загальних субсидій.

В Україні основним способом формування доходів місцевих органів влади нині є відрахування від регульованих доходів. Місцеві податки і збори, кредити та інші способи формування доходів місцевих органів влади, характерні для розвинутих індустріальних країн, в Україні відіграють незначну роль.

Під інститутами в системі місцевих фінансів, з одного боку, слід розуміти сукупність норм права, звичаїв, традицій, культурних зразків. З другого – це сукупність організаційних структур, які забезпечують функціонування місцевих фінансових систем. У системі місцевих фінансів з'явились і розвиваються такі інститути, як самостійний місцевий бюджет, позабюджетні, валютні та цільові фонди, комунальна власність, місцеві податки і збори, комунальний кредит, комунальні позики, фінансові ресурси комунальних підприємств, комунальні платежі, поточні видатки і видатки розвитку, поточний бюджет і бюджет розвитку та ін.

В окремих країнах до таких інститутів належить і комунальне страхування. У зарубіжних країнах ключова роль також належить інституту громадських послуг.

Головним суб'єктом місцевих фінансів в Україні є територіальна громада та органи місцевого самоврядування, правовий статус яких закріплено в Конституції України.

В інших країнах головними суб'єктами фінансових відносин у сфері місцевих фінансів є муніципалітети, комуни, регіони, департаменти, провінції, області, округи та інші адміністративно-територіальні утворення.

Об'єктами системи місцевих фінансів є фінансові ресурси, що мобілізуються, розподіляються та використовуються місцевими органами влади для виконання покладених на них функцій і завдань. Фінансові ресурси місцевих органів влади формуються як у фондовій, так і в нефондовій формах. Головними фінансовими фондами
місцевих органів влади є: місцеві бюджети, резервні, позабюджетні валютні та цільові фонди, фонди грошових ресурсів комунальних підприємств та ін. Ресурси, що залучаються місцевими органами влади у вигляді банківських кредитів, від розміщення місцевих позик, та деякі інші, як правило, перебувають у нефондовій
формі.

1.4 Функції місцевих фінансів

Основні форми впливу (функції) місцевих органів влади, їхніх фінансів на економіку та соціальну сферу держави:

· По-перше, до фінансових систем місцевих органів влади мобілізується значна частина валового внутрішнього продукту (ВВП). Через зазначені системи здійснюється розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. Функції соціально-економічного регулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів влади, не обмежуються вилученням, розподілом і перерозподілом частини ВВП. Місцеві органи влади, подібно до держави, у сфері своєї компетенції здійснюють також і нормативне (правове) регулювання соціально-економічної діяльності, тобто вони встановлюють певні правила поведінки господарюючих суб'єктів.

· По-друге, місцеві фінанси є фіскальним інструментом. Це дозволяє забезпечувати ресурсами розв'язання завдань, що покладаються на місцеві органи влади.

· По-третє, фінанси місцевих органів влади є інструментом забезпечення громадських послуг. Місцеве самоврядування, як і держава, є інститутом, що надає громадські послуги.

· По-четверте. Місцеві фінанси є інструментом забезпечення економічного зростання.

Крім зазначених форм впливу на економіку та соціальну сферу, є й інші, наприклад, пов'язані з виконанням делегованих повноважень центральної влади. На Заході їх називають агентськими повноваженнями. У цій сфері – проблеми громадської безпеки, охорони правопорядку, оборони, дотримання законності, державного нагляду і державної реєстрації та ін.

1.5 Територіальна громада: поняття, функції, роль, правовий статус

Територіальний колектив – це визнана в праві місцева спілка людей публічного характеру або місцева публічна спілка. Таким чином, територіальний колектив є формою організації місцевої влади.

У Конституції України, прийнятій у 1996 p., територіальний колектив названо територіальною громадою.

Територіальна громада – це сукупність громадян України, котрі спільно проживають у міському чи сільському поселенні, мають колективні інтереси і визначений закономправовий статус. На відміну від простої територіальної одиниці, поселення, яке має статус територіальної громади, наділяється певними правами. Передусім, це право на самоврядування.

Функції територіальної громади відображаються у Конституції України (стаття 143). Територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування:

· управляють майном, що є в комунальній власності;

· затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку, контролюють їх виконання;

· затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання;

· встановлюють місцеві податки і збори згідно із законом;

· забезпечують проведення місцевих референдумів і реалізацію їх результатів;

· утворюють, реорганізують і ліквідують комунальні підприємства, організації й установи, а також здійснюють контроль за їхньою діяльністю;

· вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Територіальна громада має такі правові ознаки:

· наділяється правом юридичної особи;

· може бути суб'єктом цивільно-правових відносин;

· має право здійснювати господарські операції, набувати і відчужувати майнові права, входити в зобов'язання, вести процеси, стягувати примусові збори зі своїх членів на задоволення спільних потреб;

· має право на формування власного бюджету, створення позабюджетних, валютних, страхових, резервних та інших цільових фондів грошових ресурсів;

· є суб'єктом підприємницької діяльності у сфері надання громадських послуг;

· має право бути засновником підприємств, мати частку в статутних фондах господарських товариств, отримувати доходи від дивідендів;

· є суб'єктом фінансово-кредитних відносин, може розміщувати місцеві позики, отримувати кредити в банківських установах і надавати кредити фізичним і юридичним особам, має право створювати комунальні банки, довірчі та страхові товариства, пенсійні фонди та інші комунальні фінансово-кредитні установи, виступати гарантом кредитів;

· територіальна громада користується, володіє та розпоряджається майном комунальної власності. Майно комунальної власності належить територіальній громаді на правах колективного володіння її членами.

ТЕМА 2. ОСНОВИ ФІНАНСОВОЇ АВТОНОМІЇ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ

2.1
Поняття фінансової автономії місцевих органів влади

Фінансова автономія – це база самоврядування територіальних колективів, самостійності всіх рівнів місцевої влади.

Фінансова автономія – це самоврядування у сфері фінансів.

Відомо, що фінанси місцевих органів влади –
це система формування, розподілу та використання місцевою владою фінансових ресурсів для забезпечення покладених на неї функцій і завдань.

Принцип автономності реалізується в тому, що таку систему кожен місцевий орган влади створює сам: обирає її модель, внутрішню структуру, визначає співвідношення між окремими елементами.

Фінансова автономія є основною формою реалізації принципів місцевого самоврядування.

Відокремлення від завдань центральної влади завдань, що покладаються на місцеву владу, зумовлює потребу в таких фінансових джерелах, на які може впливати місцева влада. Саме такий підхід передбачає Європейська хартія про місцеве самоврядування. Для країн, які підписали хартію, встановлено вимогу визнавати наявність органів місцевого самоврядування, уповноважених приймати рішення, що користуються широкою автономією щодо компетенцій, порядку здійснення цих компетенцій і засобів, необхідних для виконання своєї місії.

Фінансова автономія місцевих органів влади – це фінансова незалежність цих органів при виконанні покладених на них функцій. Фінансова незалежність у сукупності з організаційною й адміністративною незалежністю є передумовою ефективного розв'язання місцевими органами влади покладених на них завдань.

Таким чином, головним критерієм, який засвідчує фінансову автономію місцевих органів влади, є наявність у них прав прийняття рішень у сфері власних фінансів. Якщо такого права не передбачено в законодавстві, то місцева влада фінансової автономії не має.

Право прийняття рішень є загальною передумовою фінансової автономії місцевих органів влади.

2.2 Межі та кількісні показники фінансової автономії

Рівень фінансової автономії місцевих органів влади може бути визначено також системою кількісних показників:

· показник питомої ваги видатків на реалізацію власних повноважень: характеризує обсяг функцій, що забезпечуються органами місцевого самоврядування поза межами прямого державного контролю;

· показник питомої ваги обов'язкових видатків: характеризує обсяг завдань, що забезпечуються місцевими органами влади під контролем державної влади на рівні встановлених нею єдиних державних стандартів;

· показник питомої ваги видатків на фінансування делегованих повноважень: відображає обсяг завдань державної влади, що делегуються нею для забезпечення місцевими органами влади;

· показник питомої ваги власних доходів у доходах місцевих бюджетів: вказує на ступінь залежності доходних джерел місцевих органів влади від їхньої власної діяльності та власних рішень і є найбільш універсальним показником рівня самостійності місцевих бюджетів;

· показник питомої ваги власних і закріплених доходів у доходах місцевих бюджетів: показує рівень самостійності місцевих бюджетів з урахуванням переданої їм державою на довгостроковій основі додаткової доходної бази;

· показник питомої ваги доходів місцевих бюджетів від місцевих податків і зборів характеризує частину доходів бюджетів, які формуються за рахунок податків і зборів, що встановлюються місцевими органами влади;

· показник питомої ваги незв'язаних субсидій у доходах місцевих органів влади відображає обсяги фінансової допомоги місцевим органам влади з боку державної влади, яка не обумовлюється конкретною метою та завданнями. Така допомога може розглядатися як засіб для зміцнення власної доходної бази місцевих органів влади.

Важливим показником фінансової автономії є коефіцієнт податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці:

,

де – податкоспроможність окремої території, – середня податкоспроможність у межах країни.

Податкоспроможність території –
це показник, який характеризує абсолютний обсяг ВВП, що виробляється в її межах на душу населення і який може бути об'єктом комунального оподаткування.

– територія є фінансовим донором.

– територія отримує фінансову допомогу в процесі фінансового вирівнювання.

Коефіцієнт податкоспроможності
є показником автономії місцевого органу влади від заходів фінансового вирівнювання його доходів і видатків, котрі здійснюються центральною владою.

2.3 Взаємозв'язок місцевих і державних фінансів

Місцеві фінанси і державні фінанси – це нетотожні поняття. Місцеві фінанси не включаються до складу державних фінансів, хоча й тісно з ними пов'язані. Фінанси місцевих органів влади підпорядковані державним фінансам, оскільки сучасна держава визначає обсяг функцій місцевого самоврядування та правове поле місцевих фінансів.

Державні фінанси і місцеві фінанси є інструментами реалізації функцій інститутів організації суспільного життя – держави та місцевого самоврядування. І ті, й інші фінанси обслуговують не приватні, а суспільні інтереси. Як державні фінанси, так і місцеві фінанси мають публічний характер.

Державні фінанси в багатьох перехідних формах проникають у фінанси місцевих органів влади, беруть участь у їх формуванні.

На державних фінансах лежить функція збалансування фінансів місцевих органів влади.

На даному етапі в Україні важливо знайти такі форми взаємодії державних і місцевих фінансів, за яких буде гарантовано фінансову автономію місцевої влади й ефективність усіх публічних фінансів.

2.4 Міжнародні стандарти організації місцевих фінансів

Україна як суверенна держава стала у 1995 р. членом Ради Європи. Таким чином, вона взяла на себе зобов'язання будувати місцеві фінанси відповідно до міжнародних стандартів їх організації. Такі стандарти є важливою складовою вчення про місцеві фінанси (табл. 1.2).

Таблиця 1. 2
Міжнародні правові акти з питань місцевого самоврядування

Назва документа (дата прийняття) Основні принципи організації місцевих фінансів

Європейська хартія про місцеве самоврядування (прийнята у жовтні 1985 р.) Органи місцевого самоврядування мають право в межах загальнодержавної економічної політики вільно розпоряджатися достатніми власними коштами (місцеві органи влади не може бути позбавлено свободи визначати першочергові витрати) Фінансові ресурси органів місцевого самоврядування потрібно визначати відповідно до компетенцій, передбачених Конституцією та законом Хоча б частина фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування має надходити за рахунок місцевих зборів чи податків, ставки яких ці органи визначають у межах закону Фінансові системи, які забезпечують надходження фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування, мають бути достатньо різноманітними і гнучкими для збереження відповідності реальним витратам при здійсненні їхніх повноважень Встановлюється необхідність запровадження процедур фінансового вирівнювання чи еквівалентних заходів, призначених для коригування наслідків нерівномірного розподілу потенційних джерел фінансування, а також їхнього фінансового тягаря для захисту фінансово слабких органів місцевого самоврядування Встановлюється необхідність відповідним чином погоджувати з органами самоврядування виділення їм перерозподілюваних коштів По можливості, субсидії, які надаються органам місцевого самоврядування, не можуть призначатися для фінансування певних проектів 3 метою фінансування інвестицій органи місцевого самоврядування мають право на доступ до внутрішнього ринку позичкового капіталу

Всесвітня декларація місцевого самоврядування (Вересень 1985 р.) Аналогічні до основних принципів Європейської хартії про місцеве самоврядування

Декларація про принципи місцевого самоврядування в країнах СНД (1993 р.) Органи місцевого самоврядування мають право на матеріально-фінансові ресурси, що відповідають їхнім повноваженням, а також достатні, щоб забезпечувати державні соціальні стандарти для населення Встановлюється право представницького органу місцевого самоврядування самостійно приймати місцевий бюджет Існує необхідність фінансового вирівнювання Відсутні пункти 3,6,7 Європейської хартії про місцеве самоврядування

Європейська хартія міст та Європейська декларація прав міст (1992 р.) Місцеві органи влади зобов'язані забезпечувати економічний розвиток своїх регіонів Економічний і соціальний розвиток взаємопов'язані Місто в економічному і соціальному плані є частиною свого регіону Економічне зростання та розвиток залежать від інфраструктури, достатньої для організації, підтримки і розвитку такого зростання Співробітництво між приватним і державним секторами є важливим компонентом у міському економічному зростанні та розвитку

ТЕМА З. СИСТЕМА МІСЦЕВИХ ФІНАНСОВИХ ІНСТИТУТІВ. ІНСТИТУТ САМОСТІЙНИХ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

3.1 Структура системи місцевих фінансових інститутів

Процес становлення місцевих фінансів України, що розпочався в 90-х роках, зумовлює значні інституціональні зміни в усій фінансовій системі держави. Система місцевих фінансових інститутів в Україні ще не має завершеного характеру, їй не властива така найважливіша ознака будь-якої системи, як цілісність. Особливість України в тому, що більшість місцевих фінансових інститутів створюється згори, а не на основі еволюційного розвитку їх відповідно до місцевих інтересів. Тому система місцевих фінансових інститутів є фактично однотипною в усіх територіальних колективах (рис. 1.1).

Фінанси комунальних підприємств

Комунальний кредит

Комунальні платежі

Комунальна форма власності

Система місцевих фінансових інститутів

Самостійні місцеві бюджети

Місцеві податки і збори

Інститут громадських послуг

Позабюджетні фонди

Рис. 1.1. Місцеві фінансові інститути

1. Інститут громадських послуг

У зарубіжних країнах даний інститут є ключовим інститутом у системі місцевих фінансів. Він визначає модель місцевих фінансів. Обсяги й форма місцевих фінансів обумовлюються розподілом відповідальності держави та місцевої влади щодо надання громадських послуг. Модель системи місцевих фінансів визначається також кількісними характеристиками громадських послуг, їх переліком, структурою, обсягом, якістю.

2. Самостійні місцеві бюджети

Саме місцеві бюджети є фондами, в яких мобілізується основна частина фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення громадських послуг. Особливо важливе значення для її становлення мають такі інститути, як :

· поточні бюджети;

· бюджети розвитку;

· видатки;

· власні та закріплені доходи.

3. Місцеві податки і збори

Забезпечують фіскальні передумови самостійності місцевих бюджетів у частині формування їхніх доходів.

4. Комунальний кредит

Комунальний кредит в умовах ринкової економіки – головне і , по суті, єдине джерело фінансових ресурсів для інвестиційних програм, що розробляються і здійснюються органами місцевого самоврядування.

5. Фінанси комунальних підприємств

За обсягами ресурсів фінанси комунальних підприємств у багатьох зарубіжних країнах можна поставити в один ряд із місцевими бюджетами. В Україні реальний процес становлення фінансів комунальних підприємств розпочався лише після прийняття Конституції 1996р., коли комунальні підприємства було роздержавлено.

6. Позабюджетні валютні й цільові фонди органів місце вого самоврядування та комунальні платежі

Позабюджетні валютні й цільові фонди та комунальні платежі надають локальним фінансовим системам більшої гнучкості, що сприяє стабілізації місцевих фінансів.

7. Інститут комунальної форми власності
Комунальна форма власності на фінансові ресурси та майно місцевих органів влади є необхідною передумовою автономного існування місцевих фінансів.

3.2 Поняття самостійності бюджету

Із 1990 р. в Україні розпочався процес становлення системи самостійних місцевих бюджетів, здійснення на новій основі їхніх видатків, запровадження нових способів формування доходів.

Система місцевих бюджетів
– сукупність самостійних місцевих бюджетів, які не включаються до складу державного бюджету і один до одного.

Система місцевих бюджетів включає два види бюджетів:

· бюджети територіальних громад та інших органів місцевого самоврядування;

· бюджети державних утворень, які є суб'єктами федерацій (наприклад, бюджети земель у ФРН, штатів у США, суб'єктів федерацій у Російській Федерації).

В унітарних країнах поняття місцеві бюджети
збігається з поняттям бюджети місцевого самоврядування.
У федеративних державах використовується два види місцевих бюджетів. Україна є унітарною країною. Тому тут місцевими бюджетами слід вважати бюджети органів місцевого самоврядування.

Конституція України не визначила характеру республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних та районних бюджетів. Але їх, безумовно, слід вважати місцевими, оскільки у правовій унітарній державі може бути лише один державний бюджет – бюджет центрального уряду.

Місцевий бюджет може розглядатися в трьох аспектах:

· по-перше, це правовий акт, згідно з яким виконавчі органи влади отримують легітимне право на розпорядження певними фондами грошових ресурсів;

· по-друге, це план (кошторис) видатків і доходів відповідного місцевого органу влади чи самоврядування;

· по-третє, це економічна категорія, оскільки бюджет є закономірним економічним атрибутом будь-якої самостійної територіальної одиниці, наділеної відповідним правовим статусом.

В Україні існує система так званих зведених бюджетів. Вони використовуються в процесі бюджетного планування та бюджетного регулювання.

До місцевих зведених бюджетів в Україні відносять:

· бюджет Автономної Республіки Крим;

· бюджет області;

· бюджет міста з районним поділом;

· бюджет району.

Бюджет Автономної Республіки Крим об'єднує республіканський бюджет автономії та бюджети районів і міст республіканського підпорядкування цієї автономії.

Бюджет області складається з обласного бюджету та бюджетів районів і міст обласного підпорядкування.

Бюджет району об'єднує районний бюджет, бюджети міст районного підпорядкування, бюджети селищних і сільських рад.

Бюджет міста з районним поділом об'єднує міський бюджет та бюджети районів у місті.

Зведений (консолідований) бюджет України – це сукупність усіх бюджетів, що входять до складу державного та місцевих бюджетів.

3.3 Доходи місцевих бюджетів: власні, закріплені, регульовані

Ключову роль у становленні системи самостійних місцевих бюджетів відіграють їхні доходи та способи, на основі яких вони формуються.

Власні доходи забезпечують принцип самостійності бюджетів усіх рівнів, включаючи і державний бюджет України.

Власні доходи – це доходи, що формуються на території, підвідомчій відповідному місцевому органу влади згідно з його рішеннями.

До власних доходів належать:

· місцеві податки і збори, платежі, що встановлюютьсямісцевими органами влади;

· доходи комунальних підприємств;

· доходи від майна, що належить місцевій владі, та ін.

Частка власних доходів місцевих бюджетів в Україні євкрай незначною, і, таким чином, принцип самостійності цих бюджетів залишається поки що декларованим.

Закріплені доходи – це доходи, які закріплюються за певним бюджетом. Закріплені доходи також є основою самостійності місцевих бюджетів.

У прийнятій у 1996 р. Конституції України термін закріплені доходи
не згадується, але фактично закріплені доходи щорічно відображаються у Законі України "Про Державний бюджет України".

За місцевими бюджетами в основному закріплюються:

· місцеві податки і збори;

· прибутковий податок із громадян;

· податок на прибуток підприємств;

· плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

· плата за землю;

· податок із власників транспортних засобів та іншихсамохідних машин і механізмів;

· податок на промисел;

· надходження коштів від приватизації підприємствкомунальної власності;

· інші доходи, що зараховуються до місцевих бюджетіву розмірах, визначених законодавством;

· надходження збору за забруднення навколишньогоприродного середовища в частині, яка належить місцевим бюджетам;

· надходження відрахувань і збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг, доріг загального користування в частині, яка належить місцевим бюджетам.

Даний перелік може щорічно змінюватися.

Основну частку доходів місцевих бюджетів поки щостановлять так звані регульовані доходи.
Ця частка сягає 75-85 відсотків.

Регульовані доходи – це доходи, що розподіляються між різними рівнями бюджетної системи.

Уточнення переліку регульованих доходів місцевих бюджетів здійснюється в процесі ухвалення щорічних законів про Державний бюджет України.

До основних регульованих доходів належать:

· податок на додану вартість;

· податок на прибуток підприємств (за винятком тих,що перебувають у комунальній власності);

· акцизний збір;

· прибутковий податок із громадян;

· плата за землю.

Регульовані доходи зараховуються до місцевих бюджетів за індивідуальними ставками та єдиними нормативами відрахувань.

3.4 Видатки місцевих бюджетів. Вільні бюджетні кошти

Важливу роль у становленні бюджетів самостійних місцевих бюджетів відіграє порядок здійснення видатків і склад цих видатків.

Кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів витрачаються лише з тією метою і в тих межах, які затверджені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами.

Видатки всіх бюджетів поділяють на:

· поточні видатки –
це видатки з бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій та органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів із соціального захисту населення тощо. У складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених щойно об'єктів;

· видатки розвитку –
це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності. Це також фінансування капітальних вкладень виробничого й невиробничого призначення, структурної перебудови народного господарства і субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.

З республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів здійснюються такі видатки:

· на фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення й соціального захисту населення, які підпорядковані виконавчиморганам влади Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально-культурних заходів відповідно до покладених на ці органи влади функцій;

· на утримання органів влади Автономної РеспублікиКрим, місцевих органів державної влади та самоврядування;

· на фінансування підприємств і господарських організацій, які входять до складу місцевого господарства,а також природоохоронних заходів;

· на інші заходи, що фінансуються відповідно до законодавства України з республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів.

Якщо при виконанні місцевого бюджету рівень його дефіциту перевищує встановлений або виникає значне зниження надходжень від доходних джерел, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради за пропозиціями відповідно Кабінету Міністрів України, уряду Кримської автономії та виконавчих органів місцевих рад приймають рішення про запровадження пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків. Пропорційне скорочення видатків здійснюється щомісячно до кінця бюджетного року за всіма статтями бюджету, крім захищених, перелік яких відповідно визначається радою.

Крім того, видатки місцевих бюджетів поділяються на:

· видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад (їхній розмір і цільове спрямування визначаються місцевими бюджетами цих громад);

· видатки, пов'язані із здійсненням районними, обласними радами заходів із забезпечення спільних інтересів територіальних громад (визначаються відповідними обласними і районними бюджетами);

· видатки, пов'язані з використанням власних повноважень місцевого самоврядування;

· видатки, пов'язані з виконанням делегованих закономповноважень органів виконавчої влади.

Вільні бюджетні кошти утворюються в місцевих бюджетах на початку бюджетного року і не враховуються при затвердженні бюджету поточного року. Вони включають:

· вільний залишок коштів;

· суми, додатково одержані в процесі виконання бюджету;

· суми перевищення доходів над видатками в разі збільшення доходів чи економії видатків або з іншихджерел.

Вільні бюджетні кошти не може бути вилучено органами державної виконавчої влади вищого рівня. Рішення про використання їх приймають місцеві органи державної виконавчої влади або органи місцевого самоврядування. Ці рішення затверджуються відповідними радами.

Вільні бюджетні кошти можуть бути використані на:

· господарські заходи;

· купівлю акцій або інших цінних паперів;

· надання відсоткових чи безвідсоткових бюджетнихпозичок;

· інші заходи.

3.5 Зарубіжний досвід забезпечення самостійності місцевих бюджетів

Проблеми становлення інституту самостійних місцевих бюджетів в Україні не можна розв'язати без використання зарубіжного досвіду формування власних доходів місцевих бюджетів, які складають, наприклад, у Швеції та Швейцарії більш ніж 70, в Іспанії – 50, у Норвегії – 56 відсотків доходів місцевих бюджетів. Це також пов'язано з необхідністю запровадження в Україні поділу місцевих бюджетів на два самостійних розділи: поточний бюджет і бюджет інвестицій.

Розглянемо деякі аспекти вказаного зарубіжного досвіду функціонування системи самостійних місцевих бюджетів.

1.Види місцевих бюджетів у федеративних країнах визначаються на основі законодавства кожного суб'єкта федерації. В унітарних державах їхня система встановлюється на основі єдиного загальнодержавного законодавства. Як у федеративних, так і в унітарних зарубіжних країнах немає єдиної бюджетної системи та єдиної бюджетної класифікації. У цих країнах не формується єдиного зведеного загальнодержавного бюджету. Кожен рівень влади має власний, самостійний і відокремлений від інших бюджет. Цей бюджет він формує і виконує самостійно, відповідно до покладених на нього функцій. Бюджети адміністративних одиниць нижчого рівня зарубіжних країн не включаються до бюджетів адміністративних одиниць вищого рівня. Таким чином, тут не використовується таке поняття, як зведені бюджети адміністративно-територіальних утворень.

2.Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місцевих бюджетів на два самостійних функціональних види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або адміністративні, бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи.

Видатки місцевого поточного бюджету спрямовуються на:

· поточні потреби;

· забезпечення утримання соціально-культурної сфери;

· адміністративні витрати;

· соціальний захист;

· виконання делегованих повноважень;

· сплату видатків з боргу місцевої влади.

Доходи місцевого поточного бюджету формуються за рахунок:

· місцевих податків і зборів;

· платежів;

· загальних субсидій, що надаються державною владою;

· інших доходів.

Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на:

· розвиток соціальної інфраструктури;

· капітальні вкладення;

· придбання устаткування і обладнання;

· інші інвестиційні програми;

· сплату основної частини боргу місцевих органів влади.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок:

· банківських кредитів;

· муніципальних (комунальних) позик;

· інвестиційних субсидій, що надаються державною владою;

· інших джерел.

Законодавство більшості зарубіжних країн забороняє використання доходів бюджетів розвитку на видатки поточних бюджетів.

3. У законодавстві багатьох зарубіжних країн є також поняття додатковий бюджет
і приєднані бюджети.

У Франції, наприклад, додатковий бюджет за своєю природою є уточнюючим основний бюджет. Прийняття додаткового бюджету дає можливість не вносити змін до основного бюджету. Додатковий бюджет забезпечує також зв'язок між основними бюджетами попереднього й поточного фінансового років. Він включає в поточному бюджетному році залишки та дефіцити бюджету попереднього фінансового року.

Приєднані бюджети відображають фінансові операції окремих місцевих громадських служб, що мають фінансову самостійність, надають платні послуги, але не користуються правом юридичної особи. Це, наприклад, такі служби, як водопостачання, благоустрій та ін. Складання приєднаного бюджету дозволяє спрямовувати доходи відповідної служби на її фінансування.

4. Для зарубіжних країн характерна, як правило, три- або чотирирівнева система бюджетів. Наприклад, у Швеції функціонує трирівнева система бюджетів. Це бюджет центрального уряду, бюджети губерній (ленів) і бюджети комун. Трирівневу систему бюджетів сформовано в Норвегії, Фінляндії та інших країнах. Чотирирівнева система бюджетів, наприклад, функціонує у Франції. Це бюджет центрального уряду, бюджети регіонів, бюджети департаментів і бюджети комун. Чотири рівні – у системі бюджетів ФРН: бюджет федерації, бюджет землі, бюджет округу і бюджет общини. У США чотири основних рівні системи бюджетів: центральний, штатний, графський та муніципальний, а також ряд додаткових, пов'язаних із функціонуванням цільових адміністративних утворень, наприклад шкільних та інших округів. У країнах Східної Європи, наприклад у Польщі, три бюджетних рівні. Це бюджет центрального уряду, бюджети воєводств і бюджети гмін.

ТЕМА 4. ФОРМУВАННЯ ПОЗАБЮДЖЕТНИХ, ВАЛЮТНИХ ТА ІНШИХ ЦІЛЬОВИХ ФОНДІВ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ

4.1 Позабюджетні фонди

Один Із інститутів у системі місцевих фінансів – це різноманітні позабюджетні фонди грошових ресурсів. Вони, як правило, акумулюються на окремих рахунках, використовуються за цільовим призначенням для фінансування конкретних програм чи заходів. Утворення та функціонування таких фондів здійснюється на основі законодавства й положень про ці інститути, що затверджуються представницькими органами місцевої влади.

Джерела формування місцевими радами єдиного позабюджетного фонду:

· додаткові доходи та заощаджені кошти, одержані за рахунок організованих місцевими радами заходів із розв'язання економічних і соціальних проблем;

· добровільні внески й пожертвування громадян, підприємств (об'єднань), організацій та установ;

· доходи від місцевих позик та грошово-речових лотерей, аукціонів, а також від прибутків, одержаних від проведення суботників;

· доходи від розпродажу майна ліквідованих підприємств місцевого господарства, що належать до комунальної власності відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

· орендна плата за землю;

· штрафи за забруднення навколишнього середовища та нераціональне використання природних ресурсів й інші порушення природоохоронного законодавства, санітарних норм і правил, а також платежі, які компенсують завдану шкоду;

· штрафи за адміністративні правопорушення, вчиненіна їхній території;

· доходи від реалізації безгосподарного і конфіскованого майна;

· доходи від продажу населенню квартир і будинків;

· інші доходи.

Витрачаються вони на розсуд відповідної місцевої ради і перебувають на спеціальних рахунках, що відкриваються в установах банків, і вилученню не підлягають.

Місцеві ради отримали право в межах єдиного позабюджетного фонду створювати цільові фонди. Кожна рада затверджує статут (положення) фонду, яким визначаються сфера його діяльності, мета і завдання, структура та методи формування коштів.

Складовою позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування є цільові фонди.
Ради можуть створювати в межах законодавства України цільові фонди для розв'язання будь-яких соціальних та економічних проблем на підвідомчій території. На місцевому рівні створюються також відділення загальнодержавних цільових фондів.

4.2 Валютні фонди

Законодавство колишнього СРСР забороняло місцевим органам влади мати власні валютні фонди і встановлювало державну валютну монополію. Після запровадження в Україні права на валютні фонди місцевих рад у 1990 р. порядок формування їх досить часто змінювався.

Джерелами, за рахунок яких місцеві ради формують свої валютні фонди, є:

· доходи від зовнішньоекономічної діяльності самої місцевої ради;

· добровільні внески й пожертвування юридичних осіб і громадян;

· надходження від реалізації товарів, робіт (послуг) іноземним юридичним особам і громадянам тощо.

· Валютні фонди зберігаються на спеціальних рахунках в установах банків і витрачаються за рішенням відповідної місцевої ради. Визначено також, що ці кошти не підлягають вилученню.

Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих рад формують відповідно республіканський (Автономної Республіки Крим) і місцеві валютні фонди через купівлю іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів у межах, затверджених Верховною Радою АвтономноїРеспубліки Крим і місцевими радами.

4.3 Резервні фонди

Формування резервних фондів місцевих рад передбачено в 1990 р. законом "Про бюджетну систему Української РСР". Згідно з ним резервні фонди формувались у складі місцевих бюджетів, зокрема їхніх видатків. Стаття 13 передбачала самостійне утворення місцевими радами резервних фондів за рахунок власних доходів і частини перевищення доходів над видатками бюджетів нижчого рівня. Ці кошти, згідно із законом, могли передаватися на договірних і компенсаційних засадах раді вищого рівня для фінансового збалансування бюджетів нижчого рівня шляхом дотацій і субвенцій.

У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і в районних бюджетах утворюються резервні фонди уряду Автономної Республіки Крим, а також виконавчих органів обласних, міських (міст Києва та Севастополя і міст обласного підпорядкування) та районних рад. Ці фонди утворюються в розмірі до 1% видатків кожного з відповідних бюджетів. Резервні фонди використовуються для фінансування невідкладних заходів, не передбачених відповідними місцевими бюджетами. Ці фонди утворюються за рішеннями відповідних рад. Фінансування з них здійснюється на основі постанови відповідних місцевих виконавчих органів влади.

Уряд Автономної Республіки Крим, виконавчі органи відповідних місцевих рад зобов'язані подавати щоквартальні письмові звіти про видатки з резервних фондів з обґрунтуванням їхньої необхідності, економічності й ефективності. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні місцеві ради розглядають і приймають рішення щодо схвалення чи несхвалення цих видатків. Вони також можуть приймати рішення про відновлення резервних фондів.

4.4 Зарубіжний досвід створення місцевих позабюджетних фондів

Органи місцевого самоврядування багатьох зарубіжних країн мають право утворювати позабюджетні фінансові фонди. Ці фонди мають цільовий характер і створюються з метою вирішення конкретних економічних та соціальних проблем.

Місцеві колективи можуть утворювати резервні, страхові, гарантійні та амортизаційні фонди. Так, комунам у Франції за рахунок їхніх субсидій дозволено брати участь у створенні гарантійних фондів при кредитних установах, котрі надають гарантії з кредитів заново створеним підприємствам. Комуна укладає з кредитною установою угоду, в якій визначаються, зокрема, мета, сума коштів і функціонування гарантійного фонду, а також умови повернення внесених субсидій у разі зміни чи припинення діяльності цього фонду.

У багатьох країнах органи місцевого самоврядування створюють страхові фонди для забезпечення гарантованих умов повернення коштів, залучених від муніципальних позик. Особливо це стосується муніципальних позик під так звані моральні зобов'язання, які не забезпечено повними юридичними гарантіями емітента. Така практика спостерігається, наприклад, у США. Право на створення цільових позабюджетних фондів на умовах, визначених законодавством, мають представницькі органи місцевого самоврядування Російської Федерації. Законодавство про територіальне самоврядування Республіки Польща не передбачає права гмін на створення позабюджетних фондів. Разом з тим на рівні воєводств тут функціонують позабюджетні фонди охорони навколишнього середовища.

Є ще один аспект створення спеціальних фондів, пов'язаний з проблемою конверсії та джерел фінансування господарства регіонів, які спеціалізувалися на видобутку сировини, після того, як її запаси вичерпуються. З цією метою створюються так звані регіональні цільові фонди.

Ряд зарубіжних країн запровадили механізм нагромадження фінансових ресурсів у цих регіонах для потреб перепрофілювання їхньої економіки, її розвитку після згортання виробництва в добувних галузях.

У країнах Близького Сходу в 70-х роках було створено спеціальні нафтові фонди (у Саудівській Аравії – Фонд індустріального розвитку, в Кувейті – Фонд майбутніх поколінь). У провінції Альберта (Канада) було засновано Фонд спадщини, на Алясці (США) – Фонд перспективного розвитку. Нафтовий фонд створено в Норвегії для фінансування заходів, пов'язаних із скороченням у майбутньому видобутку нафти. У Нідерландах організовано фонди розвитку для структурної перебудови та розв'язання проблем зайнятості. Відповідні фонди є і в інших країнах.

Кошти регіональних цільових фондів формуються за рахунок частини доходу від реалізації мінерально-сировинних ресурсів, від рентних доходів. Нагромаджені таким чином кошти дозволяють компенсувати втрати регіонів внаслідок вичерпання запасів їхньої ресурсної бази. Ці кошти є джерелом фінансових ресурсів для:

· диверсифікації економіки добувних регіонів;

· створення нових робочих місць;

· розвитку соціальної сфери.

За своїм статусом регіональний фонд є, як правило, трастом, який, крім того, включає до свого складу інвестиційну корпорацію. Трасовий характер фондів дозволяє збільшувати сконцентрований у них капітал. Кошти фондів вкладаються в активи, облігації, в інші цінні папери, в нерухомість і земельні ділянки.

В окремих країнах з метою фінансування інвестицій створюються муніципальні амортизаційні фонди. Такі фонди формуються за рахунок амортизаційних відрахувань муніципальних підприємств і є організаційною формою концентрації фінансових ресурсів для оновлення обладнання в муніципальному секторі економіки.

ТЕМА 5. МІСЦЕВІ ПОДАТКИ І ЗБОРИ

5.1 Історичні аспекти формування місцевих податків і зборів

Інститут місцевих податків і зборів є ключовим у сфері формування доходів місцевих органів влади в більшості розвинутих зарубіжних країн. Закономірність функціонування місцевих фінансів у тому, що основним способом формування доходів місцевих органів влади є місцеві податки і збори.

Теорія місцевого оподаткування почала інтенсивно розвиватися в середині XIX ст.

У кінці XIX– на початку XX ст. сформувалося дві основні теорії місцевого оподаткування:

· теорія поворотної послуги –
визначає місцеві податки як плату за послуги, які надає орган місцевого само врядування членам територіального колективу. За цією теорією, податки і збори не є державними податками;

· теорія, яка не розрізняє природи державних та місцевих податків і вважає їх обов'язковими платежами громадян державі.

Історія запровадження місцевих податків в Україні починається ще в часи Київської Русі та її міських самоврядних громад. Міські громади Київської Русі, як і інших середньовічних європейських держав, встановлювали збори з населення, котрі можна вважати прообразом місцевих податків і котрі спрямовувалися на розв'язання найважливіших громадських проблем у містах.

Важливим етапом становлення системи місцевих податків у Європі було утвердження інституту місцевого самоврядування буржуазної епохи. Ці процеси поширились і на Російську імперію та українські землі, які на той час перебували в її складі. Після земської реформи 1864 р. в 34 губерніях імперії було створено органи місцевого самоврядування – земства. Вони отримали право на встановлення місцевих податків – земських зборів, якими оподатковувалося нерухоме майно в містах і повітах.

Об'єктами оподаткування стали земля, житлові будинки, виробничі й торговельні приміщення та інші споруди. Крім нерухомого майна, оподатковувалися свідоцтва на промислову продукцію та патенти заводів з виробництва напоїв. До земських зборів належали акцизи на заклади з продажу напоїв і на трактири в міських поселеннях, судове мито, збори за користування переправами, шляхами та ін. Законом визначалися максимальні ставки, в межах яких земства самостійно встановлювали земські збори.

У 90-х роках XIX ст. повноваження земств було суттєво обмежено.

Крім зборів, земства встановлювали й земські повинності, які, на відміну від перших, мали цільовий характер. Земські повинності забезпечували фінансування місцевої поліції, лікарень, шкіл, пожежної охорони та інших цільових витрат. Земські повинності забезпечувалися в грошовій і натуральній формах. Частина земських повинностей встановлювалася не земствами, а державою.

Земські збори й повинності було скасовано в 1917 – 1918 pp., після ліквідації російськими та українськими більшовиками земського місцевого самоврядування.

В Українській Народній Республіці доби Центральної Ради було здійснено спроби українізації земського місцевого оподаткування.

У 1984 р. ухвалено указ Президії Верховної Ради УРСР "Про самооподаткування сільського населення", відповідно до якого встановлено такий порядок самооподаткування сільського населення. Рішення про його запровадження приймає схід села більшістю голосів осіб, яким виповнилося 18 років; кошторис витрат і доходів із самооподаткування затверджує сільська рада, а кілька сільських рад отримують право об'єднувати кошти від самооподаткування за власними рішеннями для здійснення спільних заходів.

Процес становлення місцевих податків і зборів як інституту місцевих фінансів розпочався після 1990 р. із здобуттям Україною незалежності.

5.2 Місцеві податки і збори в Україні

Місцеві податки і збори в Україні є складовою системи оподаткування (табл. 1.З.). Засади побудови системи місцевого оподаткування визначені Законом України "Про систему оподаткування" 1997 р.

Таблиця 1.3
Місцеві податки

Назва податку	Платники податку	Об'єкт оподаткування	Ставка податку
Комунальний податок	Юридичні особи (крім бюджетних організацій, планово-дотаційних та сільськогосподарських підприємств)	Середньоспискова чисельність працівників	Гранична ставка – 10% від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на місяць за кожного працівника
Податок з реклами	Юридичні особи та громадяни (замовники реклами)	Вартість послуг за встановлення і розміщення реклами	– 0,1% від вартості послуг за розміщення одноразової реклами – – 0,5% від вартості послуг за розміщення реклами на тривалий термін

Місцеві ради (сільські, селищні, міські):

· запроваджують на своїй території місцеві податки, визначають механізм їх справляння та порядок сплати. Виняток становить збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами;

· за кожним видом місцевих податків і зборів розробляють положення, яким регламентується порядок сплати та перерахування до місцевого бюджету податків і зборів відповідно до встановлених переліком та граничних ставок;

· визначають також органи (підприємства, установи та організації), які повинні вести облік платників податків (зборів) і нести відповідальність за їхнє стягнення та перерахування до місцевого бюджету;

· затверджують форми звітів за цими податками, порядок і строки їх надання до податкових органів. Контроль за сплатою місцевих податків і зборів покладений на органи Державної податкової служби;

· мають право надавати пільги за місцевими податками та зборами у вигляді повного або часткового звільнення від їх сплати певних категорій платників або від строчки у сплаті місцевих податків і зборів (Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні");

· обов'язково запроваджувати (за наявності об'єктів оподаткування або умов, з якими пов'язане запровадження певних податків і зборів) комунальний податок, а також збори: за припар кування автотранспорту, ринкового, за видачу ордера на квартиру, за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг, із власників собак.

Місцеві збори

Готельний збір

Готельний збір сплачують особи, які проживають у готелях. Стягується збір також з осіб, що орендують місця у готелях, які до цього були спальними. Об'єктом оподаткування є добова вартість найманого житла (без додаткових послуг), у тому числі за неповну добу.

Гранична ставка збору встановлена в розмірі 20% від добової вартості найманого житла (без додаткових послуг).

Збір за припаркування автотранспорту

Платниками є юридичні особи та громадяни, які паркують автомобілі у спеціально обладнаних або відведених для цього місцях.

Об'єктом оподаткування є час паркування автотранспорту.

Граничні ставки оподаткування визначені за одну годину паркування у таких розмірах:

· 3% від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян – у спеціально обладнаних місцях;

· 1% від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян – у відведених для цього місцях.

Місцеві ради визначають перелік органів, які справляють цей збір і несуть відповідальність за його перерахування до відповідного місцевого бюджету.

Ринковий збір

Посідає друге місце після комунального податку за обсягами надходжень.

Ринковий збір – це плата за право займання місця для торгівлі на ринках усіх форм власності, у тому числі в павільйонах, на критих і відкритих столах, майданчиках (включаючи орендовані), з автомобілів, візків, мотоциклів, ручних візків тощо.

Платниками ринкового збору є юридичні особи усіх форм власності, їхні філіали, відділення, представництва та інші відокремлені підрозділи, а також фізичні особи.

Ринковий збір справляється за кожен день торгівлі.

Ставка ринкового збору встановлюється в розмірі:

· від 0,05 до 0,15 неоподатковуваного мінімуму доходів

· громадян для фізичних осіб;

· від 0,2 до 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян для юридичних осіб за кожне місце.

Не справляється ринковий збір із:

· підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, які розташовані у стаціонарних приміщеннях (магазинах, кіосках, палатках) на території ринку;

· власних торговельно-закупівельних підрозділів ринку незалежно від займаного місця.

Збір за видачу ордера на квартиру

Платниками є особи, які одержують документи, що дають право на заселення квартири.

Сплачується збір за послуги, пов'язані з видачею відповідних документів.

Граничний розмір ставки збору за видачу ордера на квартиру не повинен перевищувати 30 % від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Облік платників даного збору проводять органи з обліку та розподілу житла.

Курортний збір

Курортний збір сплачують громадяни, які прибувають до курортної місцевості. Винятки становлять:

· діти віком до 16 років;

· інваліди та особи, що їх супроводжують;

· учасники Великої Вітчизняної війни;

· воїни-інтернаціоналісти;

· учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

· особи, що прибувають за путівками і курсівками до санаторіїв, у будинки відпочинку, пансіонати, включаючи містечка та бази відпочинку;

· особи, що прибувають до курортної місцевості у службові відрядження, на навчання, постійне місце проживання, до батьків і близьких родичів;

· особи, що прибувають за плановими туристичними маршрутами туристично-екскурсійних установ та організацій, а також ті що здійснюють подорож за маршрутними книжками;

· чоловіки віком 60 років і старші, жінки віком 55 років і старші.

Граничний розмір курортного збору не повинен перевищувати 10 % від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Збір стягується з платників за місцем їхнього тимчасового проживання. При зміні місця проживання в межах курортної місцевості курортний збір повторно не сплачується. Сплата збору повинна бути проведена протягом триденного строку з дня прибуття в курортну місцевість.

Збір за участь у перегонах на іподромі

Платниками збору є юридичні особи та громадяни, які виставляють своїх коней на змагання комерційного характеру.

Об'єктом оподаткування стає кожен кінь, виставлений на змагання.

Граничний розмір ставки збору за участь у перегонах на іподромі встановлений у розмірі 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Облік платників збору здійснює адміністрація іподрому, яка несе відповідальність за своєчасне й повне його перерахування до місцевого бюджету.

Збір за виграш на перегонах на іподромі

Особи, які виграли на тоталізаторі на іподромі, сплачують збір за виграш на перегонах на іподромі.

Стягують цей збір адміністрації іподромів під час видачі виграшів.

Розмір збору не повинен перевищувати 6 % від суми виграшу.

Об'єктом оподаткування збором за виграш на перегонах на іподромі є сума виграшу, одержаного при грі на тоталізаторі.

Збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі

Стягується з учасників гри на тоталізаторі на іподромі під час придбання ними квитків.

Справляється збір у вигляді процентної надбавки до плати за участь у грі. Об'єктом оподаткування є плата за участь у грі.

Граничний розмір ставки збору становить 5% від суми плати, визначеної за участь у грі. Стягнення збору та перерахування до місцевого бюджету здійснює адміністрація іподромів.

Збір за право використання місцевої символіки

Платниками збору є юридичні особи та громадяни, які використовують місцеву символіку з комерційною метою.

Ставки збору за використання місцевої символіки не повинні перевищувати:

· для юридичних осіб – 0,1% від вартості виробленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг;

· для громадян, які займаються підприємницькою діяльністю – 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Збір за право проведення кіно- і телезйомок

Платниками збору є комерційні кіно- і телеорганізації, у тому числі з іноземними інвестиціями, та зарубіжні організації, які проводять зйомки, що потребують від місцевих органів державної виконавчої влади додаткових заходів.

Об'єктом оподаткування є сума витрат на проведення додаткових заходів (надання наряду міліції, оточення території зйомок тощо).

Збір стягується в розмірі, який не повинен перевищувати фактичних витрат на проведення зазначених заходів.

Збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу та лотерей

Юридичні особи та громадяни, які мають дозвіл на проведення аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей сплачують місцевий збір за право проведення аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей.

Об'єктом оподаткування є вартість заявлених на аукціон і конкурсний розпродаж товарів з урахуванням їхньої початкової ціни або сума, на яку випускається лотерея.

Ставки збору не повинні перевищувати 0,1% від вартості заявлених на місцеві аукціони та конкурсний розпродаж товарів або суми, на яку випускається лотерея.

Збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон

Платниками цього збору є юридичні особи та громадяни, що виїжджають за кордон.

Об'єктом оподаткування є автотранспорт, який прямує за кордон.

Збір стягується у диференційованому розмірі залежно від марки та потужності автомобіля.

Ставки збору за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон:

· для юридичних осіб і громадян України – не більше 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

· для юридичних осіб і громадян інших держав – від 5 до 50 доларів США.

· Не справляється даний збір за проїзд автотранспорту, який здійснює перевезення за кордон:

· вантажів за державним замовленням і державним контрактом;

· громадян України, які прямують у закордонні відрядження;

· спортсменів, що від'їжджають на міжнародні змагання;

· громадян, які від'їжджають у порядку культурного обміну, на лікування, оздоровлення (дітей), за телеграмою на похорон близьких родичів.

Збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг

Збір є платою за оформлення та видачу дозволів на торгівлю у спеціально відведених для цього місцях.

Платники збору – юридичні особи та громадяни, які реалізують сільськогосподарську і промислову продукцію й інші товари.

Граничні ставки збору встановлені в таких розмірах:

· 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян для суб'єктів, які постійно ведуть торгівлю у спеціально відведених для цього місцях;

· 1 неоподатковуваний мінімум доходів громадян на день – за одноразову торгівлю.

Диференціація ставок збору здійснюється залежно від площі торгового місця, його територіального розміщення та виду продукції.

Збір із власників собак

Надходження цього збору незначні, незважаючи на його обов'язковість, і тому він є яскравим прикладом обов'язкового платежу, витрати зі справляння якого перевищують надходження коштів (питома вага надходжень збору з власників собак у цілому по Україні становить приблизно 0,04% від усіх надходжень місцевих податків і зборів).

Збір стягується з громадян – власників собак (крім службових).

Збір сплачується щорічно, його граничний розмір за кожного собаку не повинен перевищувати 10 % від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Стягнення збору з власників собак провадять органи житлово-комунального господарства.

Збір за право використання суб'єктами підприємницької діяльності приміщень, пов'язаних з їхньою діяльністю, які знаходяться в центральній частині населеного пункту та в будинках, що є пам'ятками історії та культури.

Цей місцевий збір вводиться з метою залучення додаткових коштів для погашення заборгованості з виплати заробітної плати та соціальних виплат працівникам навчальних закладів системи загальної середньої освіти. Платниками збору є:

· юридичні особи всіх форм власності, їхні філіали, відділення, представництва та інші відокремлені підрозділи, у тому числі представництва іноземних юридичних осіб;

· фізичні особи – суб'єкти підприємницької діяльності, які отримали відповідний дозвіл на право використання зазначених приміщень.

Ставки збору мають встановлюватися за 1 м площі приміщення, за використання якого справляється цей збір, з розрахунку на один рік:

· на території міст Києва, Севастополя, Сімферополя та обласних центрів у розмірі, що не перевищує 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

· на території інших населених пунктів – у розмірі, що не перевищує 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

5.3 Зарубіжний досвід місцевого оподаткування

У міжнародній термінології місцеві податки і збори визначаються як локальні податки,
які є основною статтею доходів місцевих бюджетів у більшості західних держав.

У середині 90-х pp. за рахунок місцевих податків формувався 61 % комунальних доходів у Швеції, 51–у Данії, 46 – у Швейцарії, 43 – у Норвегії, 36 – у Франції, 34 – у Фінляндії, 31% – в Іспанії. Дуже високий цей показник у США. Водночас у Греції він становить лише 2%, у Словенії, Румунії, Нідерландах – 5, в Угорщині – 4, в Болгарії – 1, в Латвії – 6%.

Внаслідок багатовікової еволюції на Заході склалася розгалужена система місцевих податків і зборів, характерною особливістю яких є:

· численність:
у Бельгії запроваджено 100 місцевих податків і зборів, в Італії – 70, у Франції – більш як 50. Разом з тим в окремих країнах застосовується лише кілька місцевих податків, а у Великобританії, наприклад, – лише один (до 1990 р. це був податок з нерухомого майна. Урядом Маргарет Тетчер його замінено на подушний податок, який також вважається майновим);

· масовість:
податки сплачуються фактично всім дорослим населенням, незалежно від соціального статусу та рівня доходів. Наприклад, у США в бюджеті сім'ї з чотирьох осіб з річним доходом 50 тис. дол. платежі за всіма місцевими податками становлять у середньому 4,4 тис. дол. щорічно – 8,9 % її доходів. У цілому цей показник в окремих штатах мінімальний і дорівнює 3,5 %, а в інших сягає 14 % доходів сімей зазначеної категорії;

· регресивність:
частка місцевих податків і зборів зменшується стосовно сукупного розміру доходів, якщо доходи зростають. У той же час частина країн щодо головних місцевих податків застосовують прогресивні ставки оподаткування (Фінляндія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія) при оподаткуванні особистого майна громадян;

· застосування права податкової ініціативи.
В унітарних країнах місцеві органи влади, як правило, такого права не мають. Усі види місцевих податків запроваджуються законами, які ухвалює парламент країни. Місцеві органи влади мають повноваження щодо встановлення ставок податків у межах законодавче визначених їхніх граничних рівнів. До компетенції місцевих органів влади включено також право приймати рішення про запровадження місцевих податків, визначених законодавством. У деяких країнах застосовується інша модель контролю центрального уряду за місцевими податками. Місцеві органи влади самостійно встановлюють місцеві податки і збори, а центральна влада обмежує їхні максимальні ставки. З 1983 р. така практика діє в Норвегії та Бельгії. У федеративних державах основне коло питань місцевого оподаткування перебуває в компетенції суб'єктів федерації. Види місцевих податків встановлюються органами влади штатів у США, кантонів – у Швейцарії, владними структурами провінції Квебек – у Канаді. Ставки місцевих податків у цих країнах визначають муніципалітети. Разом з тим і в більшості федеративних країн законодавство федерації певною мірою регламентує застосування місцевих податків і зборів.

Основні моделі податкових систем місцевих органів влади. В основі лежить спосіб, за допомогою якого встановлюються і зараховуються до місцевих бюджетів окремі місцеві податки. Розглянемо це на прикладі прибуткового податку.

Перша модель.
У ФРН, Австрії, Іспанії, Люксембурзі місцеві органи влади автоматично отримують фіксований відсоток (частку) від прибуткового податку по країні, який зараховується до всіх рівнів бюджетів.

Друга модель.
У Бельгії, Канаді (крім Квебеку), Данії, Норвегії місцеві органи самостійно встановлюють додаткові місцеві надбавки до ставок прибуткового податку, що надходить до центрального бюджету.

Третя модель.
Місцеві органи цілком самостійно встановлюють ставки оподаткування та його базу з прибуткового податку. Відповідні місцеві податки не враховуються центральним урядом при визначенні прибуткового доходу для податків, які надходять до центрального бюджету. Така модель податкової системи застосовується у Швейцарії, провінції Квебек (Канада) та в деяких інших країнах. У США місцеві ставки прибуткового податку враховуються при визначенні ставок цього податку до центрального бюджету.

Місцеві податки за формою встановлення їх та за способом зарахування до місцевих бюджетів також поділяються на 3 групи:

· перша група:
прямі й непрямі місцеві податки, які майже в усіх країнах запроваджуються місцевими органами влади і повністю надходять до їхніх бюджетів. Прямими податками в цій групі є промисловий податок, податки на нерухоме майно фізичних осіб, на землю, автомобілі, професію тощо. Непрямими податками в цій групі є індивідуальні й універсальні місцеві акцизи на споживання предметів широкого вжитку та інших ресурсів. Це акцизи на бензин, алкогольні напої та інші товари. В Японії – акцизи на споживання газу та електроенергії. У Великобританії місцевих непрямих податків немає;

· друга група:
податки, що встановлюються місцевими органами влади як надбавки до загальнодержавних податків або як відрахування від них (місцеві надбавки до земельного та сільськогосподарського податків в Італії, відрахування від прибуткового податку фізичних осіб, податок на прибуток корпорацій у США, надбавка до податку на додану вартість у Франції та ін.);

· третя група
місцевих податків найбільша. Серед них: податки на заняття торгівлею, на собак, на розваги, на видовища, на володіння транспортними засобами, на торгівлю спиртними напоями, на надання ліцензій на спадщину, на подарунки, на осіб, котрі володіють двома квартирами, на мисливство та рибальство, на відкриття питних закладів, готелів, на прибирання вулиць і ліквідацію побутових відходів, на кар'єри, на рекламу та інші (подібних податків центральна влада, як правило, не стягує).

Основну роль у країнах із розвиненою ринковою економікою відіграють майнові місцеві податки, у першу чергу на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб і на землю. У США за рахунок податків на майно формується близько 45 % усіх доходів місцевих бюджетів, у Франції – 40 %.

У федеративних державах суб'єкти федерацій мають власні служби, які збирають місцеві податки. Муніципальні податкові служби є і в органах місцевого самоврядування в багатьох

федеративних та унітарних державах. Контроль за стягуванням загальнодержавних податків, які надходять до центрального бюджету, здійснюють державні податкові служби.

ТЕМА 6. ІНСТИТУТ КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ У СИСТЕМІ МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ

6.1
Поняття комунальної власності

Особливості реалізації прав комунальної власності

Невід'ємним атрибутом місцевого самоврядування є особлива, самостійна форма власності, суб'єктом права якої є низовий територіальний колектив. У зарубіжних країнах її названо муніципальною формою власності.

Комунальна власність – самостійна форма власності, яка, за Конституцією України, є власністю територіальної громади.

Муніципальна власність – одна з форм корпоративної (колективної) власності, що перебуває в користуванні, володінні й розпорядженні територіальних колективів та їхніх виборних органів самоврядування.

Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.

Об'єктами права комунальної власності є:

· майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів;

· кошти місцевих бюджетів;

· державний житловий фонд;

· об'єкти житлово-комунального господарства;

· майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;

· майно комунальних підприємств;

· місцеві енергетичні системи;

· транспорт;

· системи зв'язку та інформації;

· інше майно, необхідне для забезпечення економічного й соціального розвитку відповідної території.

Формування комунальної власності в Україні ще не завершено, і воно має свої особливості:

· По-перше, на відміну від практики більшості зарубіжних розвинутих країн, в Україні майно комунальної власності сформовано шляхом його безоплатної передачі із загальнодержавної до комунальної власності. У зарубіжних країнах майно муніципальної (комунальної) власності сформоване, як правило, шляхом викупу об'єктів приватної власності до власності територіальних колективів, а також шляхом створення об'єктів комунальної власності за рахунок коштів органів місцевого самоврядування.

· По-друге, у зарубіжних країнах, включаючи і Російську Федерацію, на відміну від України до 1996 p., майно комунальної (муніципальної) власності не зараховується до складу державної власності і є самостійною формою власності – власністю територіальних колективів.

· По-третє, у зарубіжних країнах суб'єктом права комунальної (муніципальної) власності є не адміністративно-територіальна одиниця, а територіальний колектив як носій місцевого самоврядування, і, відповідно, там немає різновидів комунальної власності. На відміну від України, де було запроваджено обласну, районну, міську, районну в містах, сільську та селищну різновиди комунальної власності, у зарубіжних країнах право комунальної (муніципальної) власності реалізується лише на рівні первинної (низової) адміністративно-територіальної одиниці, що утворюється на базі територіального колективу як суб'єкта місцевого самоврядування.

Прийняття нової Конституції України, якою не передбачається поділу державної власності на дві форми – загальнодержавну і комунальну, а також закріплення територіальної громади як суб'єкта місцевого самоврядування означає зміну економічної природи і правового режиму майна комунальної власності.

Нова Конституція України визначила принципово нові правові засади функціонування комунальної власності та її економічної природи:

· комунальна власність запроваджується як форма власності, якої до цього часу не було в Україні. Комунальна власність є власністю відповідної територіальної громади. Сама територіальна громада розглядається як спільність громадян України – жителів міста, села та селища або добровільного об'єднання жителів кількох сіл, що утворює окреме поселення, наділене правом самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України;

· суб'єктом права комунальної власності за Конституцією є територіальна громада, а від її імені – представницький орган місцевого самоврядування, що обирається жителями міста, села, селища або об'єднання сіл;

· комунальна власність є самостійною і рівноправною формою власності поряд з
такими, як державна, приватна та ін.;

· за своєю економічною природою комунальна власність є. колективною формою власності, оскільки відображає відносини колективного присвоєння жителями міст, сіл, селищ та об'єднань сіл коштів, об'єктів і майна цієї власності, ставлення до них як до своїх. Територіальна громада, маючи статус територіального колективу громадян України, є колективним власником коштів, об'єктів і майна комунальної власності.

Унітарне комунальне підприємство – це підприємство, не наділене правом власності на закріплене за ним майно. Майно такого підприємства є неподільним і не може бути розподілене на частки, паї. Не можуть мати часток, паїв у такому підприємстві і його працівники. Майно унітарного комунального підприємства використовується на основі права господарського відання або на основі права оперативного управління.

Комунальним акціонерним товариством є товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Акціонерне товариство несе відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише в межах належних їм акцій. Орган місцевого самоврядування може володіти 100 відсотками акцій акціонерного товариства або лише їхньої частиною. Комунальним акціонерним товариством вважається товариство, в якому понад 50 відсотків акцій належить органу місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування можуть бути учасниками як відкритих, так і закритих акціонерних товариств.

Комунальним товариством з обмеженою відповідальністю є товариство, котре має статутний фонд, розподілений на частини, розмір яких визначається статутними документами. Учасники товариства несуть відповідальність за його зобов'язаннями в межах їхніх внесків до статутного фонду. У випадках, визначених статутними документами, учасники товариства з обмеженою відповідальністю, котрі не повністю вклали свої внески, відповідають за зобов'язаннями товариства в межах внесеної суми. Органи місцевого самоврядування можуть володіти статутним фондом товариства з обмеженою відповідальністю повністю або частково. Комунальним вважається товариство з обмеженою відповідальністю, якщо орган місцевого самоврядування володіє більш ніж 50 відсотками його статутного фонду.

6.2 Поняття, форми та правове регулювання комунального кредиту

Інститут комунального кредиту відіграє особливу роль у фінансах місцевих органів влади. Комунальний кредит у розвинутих місцевих фінансових системах – основне джерело фінансування муніципальних інвестиційних програм.

Комунальний кредит є системою відносин між двома юридичними особами з поворотної, платної та строкової передачі фінансових ресурсів, одна з яких – орган місцевого самоврядування. Його не слід ототожнювати з державним кредитом. Суб'єктом відносин щодо поворотного, платного і строкового запозичення фінансових ресурсів у системі державного кредиту виступає держава.

Основні форми комунального кредиту:

· облігаційні позики;

· безоблігаційні позики;

· комунальний банківський кредит;

· комерційний комунальний банківський кредит;

· комунальний кредит державних банків;

· взаємний комунальний кредит та ін.

В Україні поступово розвивається кредит у формі комунальних облігаційних позик і комерційний банківський комунальний кредит.

Органи місцевого самоврядування, відповідно до законодавства України, можуть браги участь у фінансово-кредитних відносинах.

Для місцевих рад та органів територіального громадського самоврядування, які є юридичними особами, встановлено право користуватися на договірних засадах кредитами на виробничі та соціальні потреби.

Згідно з прийнятим у 1991 р. Законом "Про цінні папери і фондову біржу" (стаття 11) місцеві ради отримали право на випуск внутрішніх місцевих позик. На Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку покладено функції регулювання реєстрації цінних паперів.

Надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, які проводяться за рішеннями відповідних рад, зараховуються до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, київського і севастопольського міських бюджетів. Згідно із законом до цих бюджетів зараховуються також дивіденди від акцій і цінних паперів, що належать державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств комунальної власності цього рівня.

Розмір внутрішніх республіканських позик Автономної Республіки Крим встановлюється Верховною Радою цієї республіки, а внутрішніх місцевих позик – обласними та міськими радами.

Загальний обсяг випущених внутрішніх позик регулює Верховна Рада України в межах визначеного законом внутрішнього державного боргу. Органи місцевого самоврядування, встановлюючи розмір місцевих позик та кредитів, обов'язково погоджують його з Міністерством фінансів України.

6.3 Вітчизняний та зарубіжний досвід розвитку комунального кредиту

Вітчизняний досвід розвитку комунального кредиту

Царська Росія хоч і мала практику розвитку комунального кредиту, але в цілому відставала в цих питаннях від Західної Європи. У Росії набули розвитку в основному муніципальні облігаційні позики. Станом на 1 січня 1913 р. в обігу були облігації позик 65 міст Росії. У той же час Німеччина мала в обігу облігації 522 міських і сільських общин. Облігаційні позики випускалися лише великими містами. Росія вирізнялася слабкістю внутрішнього ринку муніципальних цінних паперів. 80-90% їхніх випусків розміщувалися на ринках цінних паперів західноєвропейських країн. Особливо велику роль у цьому плані відігравав ринок Франції. Залежність від зовнішнього фондового ринку була характерною ознакою бідності Росії на капітали. Одні з перших міських позик розміщено Києвом у 1876 р. загальним обсягом 500 тис. крб. на поліпшення доріг і благоустрій та Одесою в 1879 р. на суму З млн. 750 тис. крб. Випуск муніципальних цінних паперів у Росії тривав до 1917 року, аж поки не був припинений більшовицьким урядом. Радянський уряд скасував усі борги міст, як і їхнє право на розміщення муніципальних позик.

Досить широкого розмаху в дореволюційній Росії набула діяльність міських громадських банків, які здійснювали кредитування органів місцевого самоврядування та інші операції.

Довгий час у Росії дискутувалося питання про створення спеціального державного банку муніципального кредиту. У 1912р. було створено Державну касу міської та земської позики, яка стала центральною державною установою з кредитування місцевого самоврядування. Цю касу 1 листопада 1917 р. перетворили на Державний банк земського й міського кредиту, який незабаром було ліквідовано більшовиками.

У колишньому СРСР інститут комунального кредиту було відроджено в 20-х роках за політики НЕПу. Місцеві ради могли отримувати короткострокові позики (на строк 6-12 місяців) для поповнення наявних коштів місцевих бюджетів, за умови касових розривів, на закупівлю медикаментів, підручників, палива для бюджетних установ. Обсяг таких позик не міг перевищувати 1% доходів річного бюджету місцевого органу влади. Довгострокові позики передбачалися терміном на 5 років. У період НЕПу так і не вдалося відродити інститут муніципальних облігаційних позик. Фактично жодної з них не було розміщено.

Згідно з Декретом ВЦВК і РНК СРСР від 18 січня 1923 р. почалося відродження комунальних банків. Вони засновувалися тільки губвиконкомами як акціонерні товариства з обов'язковою часткою в акціонерному капіталі самого губвиконкому в обсязі не менше 51 відсотка. Банкам було надане право, крім інших операцій, випускати муніципальні позики, які, як уже зазначалося, відродити не вдалося. У 1927 р. функціонувало 49 комунальних банків.

У січні 1924 р. утворено Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва СРСР.

Серед його акціонерів була й Українська РСР. Банк кредитував місцеві органи влади, житлове будівництво, комунальне господарство. Основна маса кредитів надавалася з розрахунку 3,5 відсотка річних. 97 відсотків кредитів банку мали довгостроковий характер. На будівництво дерев'яного будинку строк кредиту становив 40 років, кам'яного – 60 років.

Банк не міг задовольнити потреб у кредиті, і його роль була незначною. У 30-х роках система комунального кредиту в СРСР згортається. Змінюється і призначення Центрального банку комунального господарства та житлового будівництва. Банк ліквідовано в 1959 році.

Поняття комунальної власності у законодавстві України виникає в грудні 1990 р. з прийняттям Закону УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів і місцеве самоврядування".

Зарубіжний досвід розвитку комунального кредиту.

Практично в усіх розвинутих зарубіжних країнах місцеві органи влади можуть брати участь у кредитних відносинах. У частині країн доступ органів місцевого самоврядування до ринку позичкового капіталу вільний і не обмежується державою. Це Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія, Нідерланди, Португалія, Швеція, Швейцарія. У Франції цей доступ майже вільний. У деяких країнах він здійснюється на основі дозволів держави. Це Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Ірландія, Норвегія, Іспанія.

У законодавстві практично всіх зарубіжних країн є вимога спрямування запозичених фінансових ресурсів виключно на інвестиції. За рахунок позичок в європейських країнах формується, як правило, 10-15 %• доходів місцевих бюджетів. Найвищий показник у Сан-Марино, де він становить 69 %, у Нідерландах – 19, у Бельгії – 13, на Кіпрі – 12, у Чехії – 11, в Іспанії, Франції – 10 % муніципальних доходів.

Система комунального кредиту пов'язана з різноманітними формами запозичення ресурсів. Найбільш поширеним є облігаційний комунальний кредит. Міста та інші органи місцевого самоврядування зарубіжних країн мають право випускати облігації муніципальної позики. Муніципальні облігації умовно можна поділити на три групи:

· генеральні боргові зобов'язання (або бездохідні облігації), які гарантуються бюджетними доходами та майном органу місцевого самоврядування;

· доходні облігації, що випускаються з метою фінансування будівництва об'єктів інфраструктури. Погашення їх здійснюється за рахунок доходів побудованих підприємств;

· облігації змішаного характеру, що не приносять доходів, але погашення яких здійснюється за кошти, отримані від діяльності підприємств, створених за рахунок запозичених ресурсів.

Є значна кількість безоблігаційних форм муніципальних позик. Ще з XIXст. відомо про так звані міські боргові книги, в яких робився запис позичених містом коштів. До безоблігаційних позик належать:

· угоди оренди, лізингу обладнання та майна;

· податкові позики;

· іпотечні позики під заставу землі і майна та ін.

Різновидом комунального кредиту є комунальний банківський кредит. У зарубіжних країнах сформувалося кілька форм комунального банківського кредиту. Це кредити комунальних банків, державних комунальних банків, комунальні кредити комерційних банків, взаємний комунальний кредит, а також жирооборот і кредити жиробанків.

Особливою формою комунальних закладів банківського типу є жироцентралі. Перша жироцентраль виникла в Німеччині в 1908 р.

Жиробанки є ефективною формою спрощення взаємних розрахунків між органами місцевого самоврядування, особливо в умовах платіжної кризи. Розрахунки через жиробанки відбуваються без посередництва грошей, у формі спеціальних поточних рахунків. Передумовою появи жиробанків було те, що комуни, общини, громади виступали контрагентами, користувалися послугами і продукцією одна одної і відповідно оплачували ці послуги та продукцію. Якщо ці комуни, общини та громади триматимуть свої рахунки в одному жиробанку, то з'являється можливість покриття взаємних зобов'язань без грошей, у формі взаємозаліків на спеціальних поточних рахунках. Завдяки такій системі розрахунків у жироцентралі можуть виявитися вільні кошти на кредитування цих комун, общин чи громад. Тому жиробанк є, крім усього, ще й банком комунального кредиту.

Цю ідею ефективно використали в Німеччині. У 1916р. тут утворилася єдина німецька жироцентраль для всіх місцевих жироцентралей. У 1917-1918 pp. до неї приєдналися Німецька спілка міст, Спілка прусських земських округів, Спілка великих німецьких сільських общин. У 1918 р. ця жироцентраль стала банком німецьких комунальних жироспілок. Усього в Німеччині на початку 80-х pp. функціонувало 12 жироцентралей. Вони були об'єднані в регіональні спілки. Діє також Західнонімецька спілка ощадних кас і жироцентралей.

Жироцентралі, крім організації жиророзрахунків, надають кредити муніципальним банкам, регіональним та місцевим органам влади у формі комунальних та іпотечних позик. Жиробанки надають лише короткострокові кредити.

Успішно функціонують комунальні банки взаємного кредиту в Швеції, які виникли ще в XIXст. Це банки-посередники, за допомогою яких одні органи місцевого самоврядування можуть кредитувати інші. Банки взаємного комунального кредиту утворено у Швеції у формі банків із солідарною відповідальністю їхніх засновників – комун без гарантій держави. Шведські комуни утворюють спілки для взаємного кредитування по округах. Кожна така спілка є банком взаємного кредитування. За борги цих банків комуни несуть солідарну відповідальність. У сучасних умовах система вказаних банків функціонує під назвою "Комунінвест".

З початку XIXст. взаємний комунальний кредит набув широкого розвитку і в Німеччині. Банк взаємного кредитування, який надає кредити комунам, функціонує у Франції.

Ще один вид комунальних банків – це акціонерні комунальні банки, їхні засновники несуть відповідальність у межах власної частки акціонерного капіталу. Перший такий банк створено ще в 1860 р. у Бельгії як товариство комунального кредиту. Його акціонерами могли бути тільки общини.

Важливе місце посідають і спеціальні державні банки комунального кредиту, що спеціалізуються у сфері кредитування місцевих органів влади. Вони, як правило, тісно пов'язані із системою ощадних кас. Такі банки є в Німеччині, Франції, Італії, Великобританії, Бельгії. У Франції головним банківським інститутом комунального кредиту є Депозитно-ощадна каса – Місцевий французький кредит. До 1987 р. у Франції функціонувала Каса допомоги об'єднанню адміністративно-територіальних одиниць, яку було замінено Місцевим французьким кредитом – банком акціонерного типу. У цьому банку державі належить 47,5 % акцій, Депозитно-ощадній касі – 25, Ощадній касі – 7, Пенсійному фонду – 6,5, банкам і фінансовим закладам – 5, будівельним підприємствам – 2,8, іноземним фінансовим закладам – 6,2 % акцій. Банк надає довгострокові інвестиційні позики органам місцевого самоврядування. Група "Депозитно-ощадна каса – Місцевий французький кредит" є провідним банком комунального кредиту в Європі.

У Франції функціонують також регіональні товариства фінансування інвестицій, утворені, відповідно до закону 1983 p., як акціонерні товариства з рівною пайовою участю депозитно-ощадних кас і ощадних кас.

В Італії такою державною установою комунального кредиту є Центральна депозитно-ощадна каса, у Великобританії Національний фонд позик.

Є ряд комерційних банків, які спеціалізуються на кредитуванні органів місцевого самоврядування. У Франції це, наприклад, система банків Банку сільськогосподарського кредиту. Вони надають кредити в основному невеликим сільським комунам. Крім того, філіал цього банку ''Французькі провінції" надає допомогу адміністративно-територіальним одиницям з випуску облігацій.

У США, наприклад, комунальних банків немає. Проте в Європі частина країн підтримує існування їх уже протягом більш ніж 130 років. Сьогодні такі установи в усіляких формах функціонують в Австрії, Франції, Німеччині, Нідерландах, Норвегії, Іспанії, Швейцарії та в деяких інших країнах. Створюються муніципальні банки в Польщі, Російській Федерації та в інших колишніх соціалістичних країнах.

6.4 Фінанси комунальних підприємств. Комунальні платежі

Інститут фінансів комунальних підприємств відіграє важливу роль у забезпеченні стабільного функціонування комунального сектора економіки, наданні цим сектором громадських послуг.

Становлення інституту фінансів комунальних підприємств в Україні розпочалося із запровадженням у 1990 р. комунальної форми власності.

Особливості функціонування фінансів комунальних підприємств в Україні:

· Частина комунальних закладів не мають самостійних банківських рахунків, а лише субрахунки, наприклад школи, дитячі садки та ін. Ще частина комунальних установ і закладів мають змішану систему фінансування – як кошторисну, так і госпрозрахункову.

· Фінанси підприємств комунальної власності функціонують на основі законодавства, яке регламентує діяльність усіх господарських структур в економіці України.

· Використання фінансових ресурсів підприємств комунальної власності має свої особливості, їхній прибуток розподіляється в порядку, визначеному відповідними місцевими радами згідно із статутами цих підприємств. Статути затверджуються місцевими радами, яким належать вказані підприємства.

· Прибуток підприємств комунальної власності підлягає оподаткуванню. 100 % податку на прибуток комунальних підприємств зараховується до бюджету місцевої ради того рівня, якому належать ці підприємства.

· Місцеві ради можуть надавати пільги або повністю звільняти від оподаткування підприємства комунальної форми власності в тій частині, в якій ці податки зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.

· Комунальні підприємства в Україні мають самостійні фінансові баланси, їхні рахунки не об'єднуються з бюджетними рахунками органів місцевого самоврядування.

· Більшість установ і закладів, що перебувають у комунальній власності, є самостійними юридичними особами і фінансуються за рахунок місцевих бюджетів на основі кошторисів.

· Фінанси комунальних підприємств обліковуються в складі фінансів державного сектора економіки.

Комунальні платежі – платежі, що стягуються місцевими органами влади як плата за надані послуги фізичним та юридичним особам.

В Україні система комунальних платежів одержавлена. Виконавчі органи сільських, селищних і міських рад отримали право на встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів з оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, що надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади.

6.5 Фінанси муніципальних підприємств та муніципальні платежі у зарубіжних країнах

Фінанси муніципальних підприємств є інститутом і складовою частиною місцевих фінансових систем зарубіжних країн. У багатьох країнах фінансові ресурси муніципальних підприємств за своїми обсягами прирівнюються до ресурсів місцевих бюджетів, а в деяких з них навіть перевищують бюджетні кошти. Муніципальними підприємствами в зарубіжних країнах вважаються підприємства, які повністю належать органам місцевого самоврядування, і господарські товариства, якщо частка в капіталі органів місцевого самоврядування перевищує 50 %.

У США муніципальні послуги в основному забезпечуються приватними фірмами і компаніями. В Австрії муніципальні підприємства, котрі повністю перебувають у власності общин, функціонують у системі громадського транспорту, постачання води й електроенергії, каналізації та прибирання сміття, освоєння території та в інших галузях. У Данії, крім названих галузей, комунальні підприємства займаються продажем деревини з муніципальних лісів.

Основними формами комунальних підприємств у зарубіжних країнах є:

· товариства з обмеженою відповідальністю;

· акціонерні товариства;

· асоціації;

· фонди. Фонди, у свою чергу, поділяються на два види. Одні з них безпосередньо засновані муніципалітетами, інші є дочірніми підприємствами, заснованими комунальними фірмами і компаніями.

Є дві основні форми організації фінансів комунальних підприємств:

· Перша група підприємств веде власні фінансові баланси, має відокремлені від місцевого бюджету рахунки.

· Друга група підприємств не веде самостійних балансів, її рахунки об'єднано з рахунками місцевих бюджетів. Фінансове господарство таких підприємств виділене в так звані приєднані бюджети.

· У сучасних умовах для більшості зарубіжних країн характерні такі риси муніципальних фінансів:

· відміна останнім часом усіх протекціоністських заходів щодо діяльності муніципальних підприємств, їхні фінанси формуються на загальних умовах, визначених для всіх бізнесових структур;

· значним джерелом доходів у розвинутих зарубіжних країнах є муніципальні платежі за послуги, що надаються місцевими органами влади;

· місцеві органи влади цих країн, як правило, самостійно встановлюють ціни й тарифи на послуги, котрі вони надають членам територіальних колективів;

· у кожній країні сформувалися власні підходи до плати за послуги, що надаються місцевою владою. У багатьох країнах плата за ці послуги не покриває видатків на їх здійснення.

ТЕМА 7. ВНУТРІШНІ МІЖУРЯДОВІ ФІНАНСОВІ ВІДНОСИНИ

7.1 Поняття та концепції організації внутрішніх міжурядових фінансових відносин

Міжурядові фінансові відносини
–
реальні фінансові відносини, що складаються між різними рівнями публічної влади по вертикалі.

У процесі надання державних і громадських послуг, виконання визначених завдань уряди різних рівнів влади взаємодіють і співпрацюють між собою. Взаємодія і співробітництво є партнерством різних рівнів влади. Отже, міжурядові фінансові відносини виникають у процесі спільної діяльності різних рівнів влади з виконання покладених на них Конституцією та законами функцій.

В унітарних державах внутрішні міжурядові фінансові відносини виникають між двома рівнями урядів. Це уряд, який очолює центральну виконавчу владу, і уряди, що представляють місцеве самоврядування. У федеративних державах є ще один рівень таких відносин. Це уряди суб'єктів федерації.

Основні концепції організації внутрішніх міжурядових фінансових відносин:

1)
Бюджетний (фінансовий, фіскальний) федералізм – це форма організації внутрішніх міжурядових фінансових відносин, яка має кілька ознак:

· чітке розмежування видатків різних рівнів влади і на ділення цих владних рівнів фіскальними повноваженнями самостійно формувати власну доходну базу;

· побудова внутрішніх міжурядових фінансових відносин на основі договірно-правових форм їхньої організації;

· організація відносин за активної ролі у визначенні їхньої моделі не тільки центральної влади, а й регіональної та місцевої через механізм їхніх консультацій і переговорів.

Основні групи моделей бюджетного федералізму:

· децентралізовані:
характеризуються значною фіскальною автономією регіональних і місцевих влад, слабкістю зв'язків між різними рівнями влади, порівняно обмеженим співробітництвом. Центральна влада фактично не займається проблемами фінансового вирівнювання, мало уваги звертає на фіскальні дисбаланси в розвитку окремих територій. Таким чином, місцева влада при такій моделі має покладатися передусім на власні сили. Подібна модель бюджетного федералізму характерна для США;

· кооперативні:
характеризуються тісною співпрацею різних рівнів влади, активною політикою центральної влади з подолання фіскальних дисбалансів на різних рівнях управління та фінансового вирівнювання. Центральна влада активно турбується про забезпечення єдиних стандартів громадських послуг у межах усієї території країни. Кооперативні моделі бюджетного федералізму характерні для більшості федеративних європейських держав, зокрема для ФРН, Австрії.

2)
Бюджетний унітаризм – це така форма внутрішніх міжурядових фінансових відносин, основні принципи організації яких визначаються центральною владою. Місцевій та регіональній владі при цьому, як правило, відводиться досить пасивна роль. У рамках бюджетного унітаризму центральна влада здійснює активну політику забезпечення єдиних стандартів громадських послуг по всій території країни, вирівнює фіскальні дисбаланси.

3)
Концепція субсидарності. Основні принципи побудови внутрішніх міжурядових фінансових відносин, які випливають із цієї концепції:

· влада більш високого рівня, зокрема державна, може втручатися у фінансові справи влади нижчого рівня лише тою мірою, в якій друга продемонструвала і довела свою нездатність вирішувати проблеми;

· субсидарність (субсидіум)
означає допомогу. Цей принцип вказує на обов'язок вищої (державної) влади надавати фінансову допомогу органам влади місцевого рівня. Причому така допомога має сприяти фінансовій автономії місцевої влади та розширенню її повноважень, а не повному підпорядкуванню місцевої влади центральній владі;

· розподіл повноважень між різними рівнями влади в усіх сферах, включаючи фінансову;

· принцип співробітництва (партнерства) різних рівнів влади. У Конституції ФРН знайшла відображення ідея спільного інтересу,
який реалізується через угоди федерації та земель. Конституційна реформа 1974 р. в Австрії передбачила можливість укладання угод міжфедерацією та землями, з одного боку, а також між самими землями, з другого. Проекти, що доручаються регіональній владі Франції, мають розвиватися в співробітництві з округами та муніципалітетами. Законодавство Франції передбачає таку форму реалізації державної інвестиційної політики, як планові контракти. Планові контракти –
це угоди між різними рівнями влади щодо спільних інвестицій. Принцип співробітництва різних рівнів влади не виключає конфліктних ситуацій між ними. У більшості західноєвропейських країн створено правові механізми розв'язання таких конфліктів. Місцеві органи влади Австрії, ФРН можуть оскаржувати рішення, у тому числі й фінансові, центральних і земельних властей у конституційних судах. Таке ж право мають місцеві власті Італії;

· принцип делегованого управління: центральна влада може делегувати частину своїх повноважень місцевій владі. Та, в свою чергу, може делегувати окремі свої повноваження органам влади вищого рівня на основі угоди.

7.2 Інструменти міжбюджетних відносин

Міжбюджетні взаємовідносини – це форма взаємозв'язків і взаємозалежностей між окремими ланками системи місцевих бюджетів, а також між місцевими бюджетами та Державним бюджетом України (табл. 1.4).

Міжбюджетні взаємовідносини є головним елементом системи міжурядових фінансових відносин.

Власні доходи –
це доходи, що належать місцевому органу влади, формуються на підвідомчій йому території на основі рішень цього органу.

Закріплені доходи —
це доходи, що повністю або певною частиною на довгостроковій основі закріплюються за тим чи іншим бюджетом.

Таблиця 1.4
Інструменти організації міжбюджетних взаємовідносин в Україні

Система інструментів, що сформувалася	Система інструментів, яку доцільно запровадити
Власні доходи Регульовані доходи	Власні доходи Передані доходи (доходи, передані повністю або частково у формі фіксованих часток загальнодержавних податків)
Нормативи відрахувань від регульованих доходів	Трансферти (дотації як інструменти фінансового вирівнювання, субсидії на фінансування делегованих виконавчою владою повноважень місцевого самоврядування, інвестиційні субвенції, внески до трансфертних фондів)
Дотації, субсидії, субвенції Міжбюджетні взаєморозрахунки Бюджетні позички Внески до Державного бюджету України Кошти, що передаються з Державного бюджету України обласним і районним бюджетам для розподілу їх між територіальними громадами або для виконання спільних проектів Кошти, залучені на договірних засадах з місцевих бюджетів до обласних і районних бюджетів для реалізації спільних програм	Бюджетні позички

Головним і домінуючим інструментом
організації міжбюджетних взаємовідносин в Україні є регульовані доходи.

Регульовані доходи –
це доходи, які на пайовій основі розподіляються між усіма ланками бюджетної системи України.

Нормативи відрахувань від регульованих доходів
до бюджетів встановлюють (у %) пропорції розподілу цих доходів між різними рівнями бюджетної системи. Нормативи відрахувань від регульованих доходів до бюджетів областей, міст Києва і Севастополя розраховуються Міністерством фінансів України і за поданням Кабінету Міністрів України щорічно затверджуються Верховною Радою в Законі України "Про Державний бюджет". Нормативи відрахувань від регульованих доходів до бюджетів районів у містах, міст районного підпорядкування, сільських і селищних рад затверджуються відповідними міськими та районними радами.

Дотації –
кошти, що передаються з Державного бюджету місцевим бюджетам або з місцевих бюджетів вищого рівня місцевим бюджетам нижчого рівня безповоротно для збалансування їхніх доходів і видатків.

Субвенції –
кошти, що надаються місцевим бюджетам з Державного бюджету або з місцевих бюджетів вищого півня на фінансування цільових видатків і підлягають поверненню в разі їх нецільового використання.

Субсидії –
кошти, які надаються з Державного бюджету місцевим бюджетам або з місцевих бюджетів вищого рівня місцевим бюджетам нижчого рівня на фінансування цільових видатків.

Внески до Державного бюджету України –
це кошти, що передаються адміністративно-територіальними одиницями до держбюджету в обсягах, визначених Законом про Державний бюджет України на поточний рік. З 1998 р. в Законі "Про Державний бюджет України на 1998 рік" почав використовуватися такий інструмент, як офіційні трансферти: кошти, що передаються з державного бюджету України до місцевих бюджетів України, та кошти, що передаються до Державного бюджету України з бюджетів областей та міста Києва.

Бюджетні позички
надаються з Державного бюджету України місцевим бюджетам України для покриття тимчасових касових розривів у процесі їх виконання; вони підлягають поверненню протягом поточного бюджетного року. З місцевих бюджетів вищого територіального рівня можуть надаватися відповідні позички органам влади територій нижчого рівня.

Міжбюджетні взаєморозрахунки
як елемент міжбюджетних взаємовідносин є інструментом перерозподілу фінансових ресурсів між рівнями бюджетної системи в процесі виконання Державного і місцевих бюджетів (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Система міжбюджетних відносин

7.3 Міжбюджетні відносини в зарубіжних країнах

Діючі системи бюджетів у зарубіжних країнах може бути згруповано в три основні моделі:

· Перша модель ґрунтується на повному розмежуванні окремих податків між різними адміністративними рівнями влади і на закріпленні їх у законодавчому поряд ку за відповідними рівнями системи бюджетів. Така модель частково характерна для США.

· Друга модель ґрунтується на зафіксованому в законодавстві пайовому розподілі основних податків між різними адміністративними рівнями влади і на відповідному закріпленні цих часток за рівнями системи бюджетів. Ця модель частково характерна для ФРН. У такий спосіб у цій країні розподіляється податок на додану вартість.

· Третя модель характеризується застосуванням різними рівнями влади спільної бази оподаткування. При цьому кожен рівень влади встановлює власну ставку на основі однієї бази оподаткування. Загальна ставка оподаткування, таким чином, є сумою податкових ставок різних рівнів влади. У такий спосіб розподіляється прибутковий податок у Швеції.

З основних інструментів міжбюджетних взаємовідносин у зарубіжних країнах можна виділити такі:

· розподіл окремих видів податків між рівнями влади;

· пайова участь різних рівнів влади в розподілі доходів від окремих видів податків;

· використання різними рівнями влади спільної бази оподаткування й участь у розподілі окремих податків на основі власних ставок оподаткування;

· система загальних і спеціальних трансфертів.

Децентралізація бюджетних і податкових повноважень спостерігається і в процесі організації міжбюджетних взаємовідносин у багатьох унітарних та федеративних державах (Італія, Португалія, Франція, ФРН).

7.4 Поняття бюджетних трансфертів та їхнє правове регулювання

Головною ознакою міжурядових фінансових відносин у будь-якій країні є організація та способи переміщення фінансових ресурсів від одного рівня влади до іншого. Основним інструментом такого переміщення ресурсів є система бюджетних трансфертів (рис. 1.3).

Офіційні трансферти

від органів державного управління

з-за кордону (поточні та капітальні)

з недержавних джерел (поточні та капітальні)

поточні

капітальні

дотації, одержані з державного бюджету дотації, одержані з республіканського бюджету АРК, обласних, міських (міст Києва та Севастополя) бюджетів дотації, одержані з районних та міських бюджетів, крім міст районного підпорядкування кошти, одержані за взаємними розрахунками з Державним бюджетом кошти, одержані сільськими, селищними та міськими (міст районного підпорядкування) бюджетаминадходження коштів з бюджетів нижчих рівнів

субвенції, одержані з Державного бюджету субвенції, одержані з республіканського бюджету АРК, обласних, міських (міст Києва та Севастополя) бюджетів субвенції, одержані з районних та міських бюджетів, крім міст районного підпорядкування надходження лишків доходів до бюджету АРК, обласних, міських бюджетів надходження лишків доходів до районних та міських бюджетів

Рис. 1.3. Класифікація бюджетних (офіційних) трансфертів

Бюджетні трансферти – кошти, що передаються з Державного бюджету до місцевих бюджетів або з місцевих бюджетів вищого рівня до бюджетів нижчого рівня (і навпаки) у формі дотацій, субсидій, субвенцій тощо.

Усі бюджетні трансферти поділяються на дві групи, залежно від цільового спрямування коштів:

· поточні –
грошові допомоги (дотації), які одержують бюджети нижчих рівнів при нестачі доходних джерел, тобто метою надання поточних трансфертів є збалансування цих бюджетів;

· капітальні
(субвенції) – передбачають цільове використання одержаних коштів і тому безпосередньо впливають на структуру видатків бюджетів, які їх отримують. Цілі , на які спрямовуються субвенції, пов'язані в основному з виконанням органами місцевого самоврядування делегованих державою повноважень.

Згідно із законодавством, доходи місцевих бюджетів України можуть включати дотації, субсидії та субвенції, що надаються з Державного або місцевих бюджетів рад вищого адміністративного рівня до місцевих бюджетів рад нижчого рівня.

Органи державної виконавчої влади, виконавчі органи місцевого самоврядування вищого рівня здійснюють нагляд за дотриманням вимог законодавства, рішень органів влади вищого рівня з питань виконання бюджету відповідними виконавчими органами нижчого рівня. У разі невитрачення у встановлений термін або використання не за цільовим призначенням субвенцій, виділених бюджету нижчого територіального рівня, субсидіювання припиняється, а виділені кошти підлягають поверненню до бюджету, з якого їх було отримано.

За допомогою бюджетних трансфертів вирішуються такі завдання:

· досягається збалансування бюджетів, здійснюється активний вплив на структуру видаткової частини;

· проводиться вирівнювання бюджетних диспропорцій у розрізі територій країни;

· здійснюється фінансування соціально-економічних програм загальнодержавного значення;

· місцеве господарство розвивається відповідно до визначених загальнонаціональних пріоритетів.

7.5 Зарубіжний досвід використання бюджетних трансфертів

Трансферти – це узагальнюючий термін, яким у зарубіжних країнах називаються фінансові ресурси, що передаються з бюджету центрального уряду до бюджетів місцевого самоврядування, а також із бюджетів територіальних одиниць вищого адміністративного рівня до бюджетів одиниць нижчого адміністративного рівня, а також у зворотному напрямку.

За рахунок трансфертів у багатьох країнах формується домінуюча частина доходів місцевих органів влади (на Мальті – 98% доходів муніципальних бюджетів, у Румунії – 79, у Латвії – 68, у Словенії – 67, у Великобританії – 77, у Нідерландах – 60%).

У зарубіжних країнах сформувалася розгалужена система трансфертів. Вони є інструментом проведення державної регіональної фінансової політики. За допомогою трансфертів:

· здійснюється фінансове вирівнювання;

· фінансуються так звані агентські послуги (делеговані повноваження);

· забезпечуються послуги місцевої влади на рівні встановлених центральною владою мінімальних соціальних стандартів;

· компенсуються втрати окремих громад через додаткові витрати на послуги, якими користуються жителі Інших територіальних колективів. Трансферти поділяються на чотири групи:

· розподілені податки;

· гранти;

· субвенції;

· інші.

Гранти поділяються на дві групи:

· специфічні гранти (субвенції): мають цільовий характер;

· генеральні гранти: не обумовлюються конкретною метою їхнього витрачання.

За сучасних умов у багатьох країнах спостерігається тенденція спрощення системи трансфертів, зменшення чисельності їхніх видів.

Йде процес заміщення спеціальних трансфертів загальними, тобто не обумовленими конкретною метою. Це стало вимогою Європейської хартії про місцеве самоврядування.

У ФРН загальні субсидії надаються на фінансове вирівнювання. Обумовлені субсидії виділяються як федерацією, так і землями на поточні витрати, на допомогу з обслуговування боргів, на соціальні послуги і добробут молоді, на запобігання стихійному лихові, на вдосконалення дорожньої інфраструктури, на утримання шкіл, дитячих садків і лікарень, а також громадських культурних закладів тощо.

Інвестиційні субсидії надаються для розширення дорожньої (транспортної) інфраструктури, для спорудження шкіл та дитячих садків, муніципальних очисних підприємств, житла для студентів, державного житлового фонду.

Значних змін зазнала система трансфертів у ФРН після приєднання східних земель і утворення фонду "Німецька єдність". Ці зміни було спрямовано на переорієнтацію фінансових ресурсів з метою прискорення розвитку східних земель.

ТЕМА 8. ДЕРЖАВНА РЕГІОНАЛЬНА ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА ТА ФІНАНСОВЕ ВИРІВНЮВАННЯ

8.1 Державна регіональна фінансова політика: поняття, цілі, завдання

Державна регіональна фінансова політика – це складова державної регіональної економічної політики.

Державна регіональна фінансова політика – це система заходів, що здійснюються центральною владою з метою управління процесом утворення, розподілу, перерозподілу й використання фінансових ресурсів у регіонах та в інших адміністративно-територіальних одиницях.

Головним елементом у системі заходів державної регіональної фінансової політики є систематичне надання центральною владою допомоги владним органам тих територій, котрі не мають достатніх ресурсів для виконання покладених на них функцій.

Цілі державної регіональної фінансової політики:

· зближення рівнів соціально-економічного розвитку окремих регіонів;

· надання фінансової допомоги територіям, які не мають достатніх ресурсів для виконання покладених на них функцій і обов'язків;

· створення умов для надання громадських послуг за єдиними стандартами на всій території країни;

· подолання відставання в розвитку соціально-культурної сфери та соціальної інфраструктури в малих містах, селах і селищах;

· забезпечення комплексного економічного й соціального розвитку територіальних одиниць;

· зменшення й подолання диспропорцій територіального розміщення виробничих потужностей, усунення надмірної концентрації техногенно й екологічно небезпечних виробництв в окремих регіонах;

· реструктуризація економічної та соціальної сфери депресивних територій і регіонів першої хвилі індустріалізації;

· створення умов для ефективного й раціонального використання природних і ресурсних можливостей територій;

· розширення можливостей використання територіальних факторів економічного зростання на основі фінансової автономії місцевої влади, її ініціативи та підприємливості, зміцнення фінансових основ місцевого самоврядування як інституту суспільного розвитку і саморегуляції;

· створення умов для розвитку міжкомунального і міжрегіонального співробітництва як фактора підвищенняділової активності в країні.

Основні завдання державної регіональної фінансової політики:

1.Створення правової бази для реалізації цілей державної регіональної фінансової політики. У законодавчому порядку слід встановити: обов'язком центральної влади є забезпечення єдиних стандартів якості життя на всій території країни.

2.Визначення на основі об'єктивних критеріїв переліку та класифікації регіонів і територій України. Вищими органами державної влади має бути встановлено перелік регіонів і територій, які потребують фінансової підтримки центральної влади.

3. Використання нагромадженого у багатьох країнах досвіду організаційних механізмів досягнення цілей державної регіональної фінансової політики. Серед них: територіальне планування, програми соціально-економічного розвитку регіонів, створення міжнародних регіонів економічного співробітництва, надання територіям особливого економічного статусу (вільних, спеціальних, офшорних, торгових зон, зон прикордонного співробітництва та преференцій), технополісів і технопарків, організація міжкомунальних і міжрегіональних горизонтальних об'єднань та їхніх різноманітних асоціацій, підготовка кадрів для місцевої влади.

4. Запровадження і використання арсеналу фінансових інструментів досягнення цілей ДРФП. Це спеціальні бюджетні режими для місцевої влади, преференції, кредити, податкові пільги й повне звільнення від оподаткування підприємств, які сприяють розширенню зайнятості в депресивних регіонах, зменшення процентних ставок за позиками, зниження орендної плати за користування приміщеннями та земельними ділянками, надання земельних ділянок під нове будівництво безкоштовно. Це також створення сприятливих умов для розвитку дрібного бізнесу.

8.2 Поняття вертикальних і горизонтальних дисбалансів та фінансового вирівнювання

Вертикальні фіскальні дисбаланси – це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів того чи іншого рівня влади, регіонального або місцевого, і обсягами завдань та обов'язків, які на нього покладаються в процесі розподілу компетенції між центральною, регіональною і місцевою владами.

Вертикальний фіскальний дисбаланс означає недостатність фінансових ресурсів певного рівня влади для забезпечення громадських і державних послуг у межах його завдань.

Вертикальні фіскальні дисбаланси можна усунути кількома шляхами:

· центральна влада або влада вищого територіального рівня може взяти частину обов'язків із надання державних і громадських послуг і тим самим зменшити колообов'язків того рівня влади, в якого виник вертикальний фіскальний дисбаланс;

· запровадження тим рівнем влади, який має вертикальний фіскальний дисбаланс, додаткових податків;

· передача центральною владою частини своїх податківтериторіальному рівню влади, що має такий дисбаланс;

· за рахунок надання центральною владою грантів, субсидій та інших трансфертів.

Горизонтальний фіскальний дисбаланс – це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів однієї або кількох територіальних одиниць одного рівня обсягу завдань, які на них покладаються і які забезпечуються іншими територіальними одиницями цього рівня.

Горизонтальний фіскальний дисбаланс виникає тоді, коли:

· одна або кілька територій того ж рівня не мають достатніх фінансових ресурсів для надання державних громадських послуг в обсягах, що надаються іншимитериторіями відповідно до певних стандартів;

· існують так звані бідні
і багаті
території;

· деякі території мають більші потреби, ніж інші;

· існує більш висока вартість державних і громадськихпослуг у межах одних територій порівняно з іншими.

Горизонтальні фіскальні дисбаланси можна усунути вищими податковими ставками в межах відповідних територій. Але це буде несправедливо стосовно населення цихтериторій. Тому держава зобов'язана долати такі дисбаланси врамках політики фінансового вирівнювання.

Фінансове вирівнювання – це процес усунення вертикальних і горизонтальних дисбалансів. У процесі фінансового вирівнювання здійснюються заходи з перерозподілу фінансових ресурсів як між ланками системи бюджетів по вертикалі, так і між так званими бідними
і багатими
територіями по горизонталі (рис. 1.4).

Мета фінансового вирівнювання – перерозподіл фінансових ресурсів на користь тих владних рівнів, котрі мають вертикальні й горизонтальні фіскальні дисбаланси, з метою їх усунення.

Державний бюджет України

Республіканський бюджет АРК

Вертикальне фінансове вирівнювання Бюджети міст Києва та Севастополя

Обласні бюджети

Районні бюджети

Бюджети територіальних громад

Рис. 1.4. Напрямки фінансового вирівнювання (бюджетного регулювання)

8.3 Об'єктивна необхідність фінансового вирівнювання

Необхідність запровадження в Україні фінансового вирівнювання зумовлена рядом об'єктивних причин:

1. Це нерівномірність територіального розміщення продуктивних сил, яка зумовлює диференціювання податкової бази регіонів та територій України. Причому, як свідчить досвід, диференціація податкової бази зростає. Зміщуються центри її розміщення. Порівняно зменшується роль традиційних індустріальних областей і зростає значення столиці держави. Ще більш занепадає податкова база аграрних регіонів України.

2. Необхідність фінансового вирівнювання зумовлюється значною диференціацією обсягів витрат у сфері надання державних і громадських послуг та цін на ці послуги. З урахуванням екологічної забрудненості більш високі витрати на ці послуги несуть східні регіони України та регіони зони Чорнобильської катастрофи. Зростає ціна таких послуг у столиці держави та в інших великих міських агломераціях.

3. Гарантовані Конституцією України соціально-економічні права громадян України зумовлюють проведення центральною владою ефективних заходів із забезпечення єдиних стандартів державних і громадських послуг на всій території держави. Сьогодні такі стандарти не розроблено і вони не забезпечуються. Внаслідок цього сформувався й поглиблюється розрив у рівнях життя в окремих регіонах України, в міській і сільській місцевостях.

4. Необхідність фінансового вирівнювання зумовлюється потребами передачі від центральної влади на місцевий рівень значної частини видатків, не властивих для її конституційних функцій. Такі видатки більш ефективно здійснюватимуться на місцевому рівні. Це стосується видатків з фінансування освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту та деяких інших.

5. Необхідність фінансового вирівнювання зумовлено і так званими зовнішніми ефектами соціальних виплат. Це означає, що послугами, які фінансуються з бюджету однієї адміністративно-територіальної одиниці, користуються і жителі інших територіальних одиниць, але їхні владні органи при цьому не несуть ніяких витрат.

8.4 Правові засади й організація бюджетного вирівнювання в Україні

Перерозподіл фінансових ресурсів у системі бюджетів держави здійснюється в рамках регулювання доходів бюджетів.

Правова основа регулювання доходів бюджетів в Україні має досить загальний характер.

Основними інструментами, за допомогою яких здійснюється регулювання доходів бюджетів, є:

· власні та закріплені доходи;

· регульовані доходи;

· нормативи відрахувань від регульованих доходів;

· дотації та субвенції;

· міжбюджетні взаєморозрахунки.

Головним інструментом збалансування доходів бюджетів є регульовані доходи, частка яких у податкових надходженнях зведеного бюджету України сягає 80 відсотків.

З Державного бюджету України до бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів областей, міст Києва і Севастополя може передаватися частина доходів як процентні відрахування від загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів, що справляються на даній території, або дотацій і субвенцій. Розмір цих відрахувань затверджується Верховною Радою України в Законі "Про Державний бюджет України" на відповідний рік з урахуванням економічного, соціального, природного й екологічного стану відповідних територій.

Вказані ресурси передаються на основі необхідних техніко-економічних обґрунтувань, статистичних даних про економічний, соціальний і екологічний стан відповідних територій, розрахунків необхідних витрат для вирівнювання їхнього розвитку, інформації про урядові та регіональні програми подолання різниці в розвитку адміністративно-територіальних одиниць та інших даних.

Мінімально необхідні видатки бюджетів сільських і селищних рад, бюджетів районів та міст
–
видатки, що обчислюються за єдиними або груповими мінімальними соціальними, фінансовими нормативами і нормативами, встановленими вищим органом виконавчої влади на основі чинних законодавчих актів, з урахуванням індексу інфляції в межах фінансових можливостей держави та відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Показником оцінки доходної бази територій, згідно із Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997р., є рівень "мінімальних соціальних потреб", який гарантується державою. Якщо ж власних доходів у місцевому бюджеті для забезпечення цього рівня недостатньо, держава надає органу місцевого самоврядування відповідну фінансову допомогу. У разі перевищення доходів бюджету для задоволення цих потреб держава вилучає надлишок коштів до Державного бюджету згідно із Законом "Про Державний бюджет". Проте поняття мінімальні соціальні потреби
не може бути прийнятним. Ці потреби на практиці визначити неможливо.

8.5 Зарубіжний досвід фінансового вирівнювання

У зарубіжній практиці склалося кілька основних форм фінансового вирівнювання:

· вертикальне фінансове вирівнювання;

· горизонтальне фінансове вирівнювання;

· вирівнювання доходів місцевих органів влади;

· вирівнювання видатків цих органів влади.

Методи фінансового вирівнювання – це способи його здійснення на основі використання таких інструментів, як:

· фонди фінансового вирівнювання (еквалізаційні
фонди);

· загальні та спеціальні трансферти;

· внески територій;

· розподілені й передані податки та інші.

Основні види систем фінансового вирівнювання:

· Перша з них ґрунтується на тому, що необхідні для фінансового вирівнювання ресурси акумулюються в бюджеті центрального уряду, а потім перерозподіляються на користь окремих територій, які потребують допомоги.

· Друга система фінансового вирівнювання ґрунтується на засадах самофінансування, тобто необхідні для вирівнювання ресурси акумулюються в спеціальних фондах самими територіями без участі бюджету центрального уряду.

Такі системи характерні для горизонтальної форми вирівнювання в окремих країнах.

Швеція

Тут система фінансового вирівнювання дістала назву системи Робіна Гуда. Автори дослідження "Місцеве самоврядування у Швеції" зазначають, що потреби в комунальних послугах і місцеві умови для їх надання в різних комунах неоднакові. Є залежність між віковою структурою населення і рівнем потреб у послугах. Висока частка дітей дошкільного віку і високий рівень зайнятості населення жіночої статі збільшує потребу в дошкільних закладах. Велика кількість дітей шкільного віку вимагає збільшення місць у школах. Збільшення чисельності громадян похилого віку спричиняє додаткову потребу в закладах для таких людей.

Затрати на комунальні послуги відрізняються також у комунах залежно від географічних та кліматичних умов. Малозаселені райони вимагають більших затрат. Водночас висока густота населення спричиняє додаткові витрати. Усі ці та інші фактори приводять до того, що комуни зобов'язані здійснювати неоднакові витрати.

У той же час комуни мають і неоднакові доходи: одні – більші, інші – менші. Це пов'язано з різною доходною базою, яку вони самостійно оподатковують. Для визначення рівня можливостей кожної комуни щодо формування її доходів шведські економісти використовують кілька показників:

· середнъокомуналъну податкоспроможність –
розраховується шляхом поділу суми доходів, котрі підлягають комунальному оподаткуванню по всій країні, на загальну кількість жителів держави;

· податкоспроможність окремої комуни –
визначається шляхом поділу суми доходів в окремій комуні, що підлягає її комунальному оподаткуванню, на кількість жителів цієї комуни.

Таким чином, одні комуни мають більшу податкоспроможність, ніж середньокомунальна, інші – меншу.

Основні фактори, що впливають на цей показник,
такі:

· частка населення, яка працює;

· рівень доходів населення;

· вікова структура населення;

· господарська структура;

· структура забудови комуни та ін.

Податкоспроможність кожної комуни
визначає її можливості фінансувати витрати на надання громадських послуг. Отже, з одного боку, в кожній комуні складаються різні обсяги витрат, з другого – різні можливості щодо фінансування їх. Фінансове вирівнювання зводиться до того, що вирівнюються можливості комун фінансувати ці витрати і вирівнюються самі витрати. Це означає: вирівнюються їхні доходи й видатки. За інших умов, вважають у Швеції, зростав би розрив між рівнями розвитку окремих комун з усіма негативними наслідками.

Нову систему фінансового вирівнювання у Швеції прийнято риксдагом (парламентом) восени 1995 р. і введено з 1996 р. Система побудована таким чином, що вирівнювання здійснюється виключно за рахунок фінансових ресурсів самих комун, тобто на засадах самофінансування. До цього фінансове вирівнювання здійснювалося за рахунок субсидій із бюджету центрального уряду. З 1996 р. державні субсидії використовуються для загальної фінансової підтримки місцевого самоврядування, а також для регулювання відносин комун і ландстингів (губерній).

Фінансове вирівнювання здійснюється у два етапи:

1. Вирівнювання доходів. Середньокомунальну податкоспроможність по Швеції визначено в обсязі 100 тис. шведських крон. Це середній доход на одну людину по країні, що підлягає комунальному оподаткуванню. Комуни, які мають середній доход на одного жителя менше 100 тис. крон, отримують субсидію. Ті, доход котрих становить більше 100 тис. крон на одну людину, сплачують внески до фонду субсидій. Розміри субсидій і внесків розраховуються як різниця між середньокомунальною податкоспроможністю по Швеції і власною податкоспроможністю кожної комуни, помноженою на чисельність жителів комуни, а також на попередньо встановлену податкову ставку ( до 1998 р. цю ставку було визначено в обсязі 95% від середньої комунальної податкової ставки, яка склалася в 1995 році).

2. Вирівнювання витрат на більшість видів послуг, що надаються комунами. Визначено сфери діяльності, котрі враховуються при вирівнюванні витрат, а також фактори, що впливають на рівень цих витрат (див. таблицю). Комуни, які мають високі структурні витрати, отримують субсидії. Ті, що мають малі структурні витрати, роблять внески до спільної каси субсидій. Вказані в таблиці 1.5 фактори лежать в основі розрахунків відповідних доплат чи відрахувань, котрі здійснюються на основі індексів.

Таблиця 1.5
Сфери діяльності, які враховуються при вирівнюванні витрат, і фактори, що впливають на рівень витрат у Швеції

Сфера діяльності	Фактор
Комуни
Дитячі дошкільні заклади	Вікова структура, рівень зайнятості батьків, податкоспроможність і густота населення
Заклади з догляду за людьми похилого віку	Вікова структура, співвідношення чоловіків і жінок, професійна структура, рівень спільного проживання, малозаселені райони
Дев'ятирічна школа	Вікова структура, малозаселені райони, рідна мова
Гімназія	Вікова структура, форми проживання (пансіон), вибір програм навчання
Турбота про сім'ю та особистість	Матері-одиначки з дітьми у віці до 15 років, переїзди, іноземні громадяни (за винятком вихідців із країн Північної Європи), громадяни Фінляндії, щільність забудови
Водопостачання і система каналізації		Низька щільність забудови, геологічні особливості
Вулиці та дороги		Ступінь зносу, зумовлений інтенсивністю дорожнього руху та кліматичними особливостями
Забезпечення зайнятості і розвиток господарства		Безробіття
Затрати на будівництво, утримання та опалення		Індекс, який розраховується на основі зміни витрат
Додаткові витрати малозаселених районів: адміністративно-рятувальна служба тощо		Чисельність населення, його густота, ступінь наявності районів щільного заселення
Зменшення чисельності населення		Скорочення чисельності населення протягом останніх 10 років
Дефіцит населення		Чисельність населення в радіусі ЗО чи 90 км
Додаткові виплати у зв'язку з несприятливими кліматичними умовами		Очікувані додаткові витрати
Ландстинги
Охорона здоров'я включно з профілактикою		Вікова структура населення, середня тривалість життя, проживання одинаком, малозаселені райони
Вищі навчальні заклади	Кількість зарахованих студентів
Додаткові виплати у зв'язку з несприятливими кліматичними умовами	Очікувані додаткові витрати
Комуни і ландстинги
Громадський транспорт	Густота населення, один чи кілька адміністративних центрів, розрідженість

Формула вирівнювання – це математична модель, яка зумовлює розміри доплати відповідній території чи її внесків на основі об'єктивних факторів і критеріїв.

У Швеції формула вирівнювання складається з двох частин, одна з яких давала можливість розрахувати гарантовану податкову базу комуни, а інша – розмір трансферту для забезпечення цієї бази.

Формула розрахунку гарантованої податкової бази :

,

де:

– гарантована податкова база на душу населення комуни;

– середній по країні доход, котрий підлягає оподаткуванню на душу населення;

– коефіцієнти, що коригують податкову базу у зв'язку із різним рівнем бюджетних потреб територій.

( відображає загальний рівень питомих витрат місцевої влади. Показник коливається від 1 до 1,57.

– віковий фактор, вводиться для вирахування демографічних особливостей територій. Крім того, він є показником ініціативності місцевої влади. Його величина тим більша, чим більші подушні бюджетні витрати комуни відповідно до середнього рівня по країні. Коефіцієнт може бути як додатним, так і від'ємним, що є негативною оцінкою місцевої влади за слабку активність.

– буферний коефіцієнт, компенсує скорочення податкової бази внаслідок зменшення чисельності населення території.)

Розмір трансферту розраховується за формулою:

,

де:

– трансферт на душу населення комуни;

– встановлена місцевими органами влади податкова ставка;

– гарантована податкова база на душу населення комуни;

– доход, що підлягає оподаткуванню в комуні. Право на отримання вирівнювальних трансфертів у Швеції мають комуни з податковою спроможністю на рівні менш ніж 95 % від середньокомунальної по країні. Внески роблять комуни з податкоспроможністю понад 110 % від середньокомунальної по Швеції.

ТЕМА 9. УПРАВЛІННЯ МІСЦЕВИМИ ФІНАНСАМИ

9.1 Місцеві фінансові органи: види, функції

Компетенція місцевих органів влади –це коло повноважень, якими вони наділяються законом для виконання покладених на них функцій.

В Україні є два основних види місцевих фінансовихорганів (табл. 1.6).

Таблиця 1.6
Система управління місцевими фінансами

Елементи системи	Структура елементів системи
Компетенція місцевих органів влади в галузі фінансів	Складання, затвердження й виконання бюджету; бюджетний процес; утворення позабюджетних валютних та цільових фондів; встановлення місцевих податків і зборів; випуск муніципальних позик; встановлення комунальних платежів; вирішення інших фінансових питань
Місцеві фінансові органи	Органи виконавчої влади; виконавчі органи місцевого самоврядування
Фінансове планування	Річне; п'ятирічне; довгострокове
Касове виконання місцевих бюджетів (управління грошовою готівкою)	Банківська система; казначейська система; змішана система
Зовнішній і внутрішній фінансовий контроль та аудит	Парламентський фінансовий контроль; фінансовий контроль органів виконавчої влади; комунальний фінансовий контроль; незалежний аудит.

§ Фінансові органи місцевого самоврядування. До фінансових органів місцевого самоврядування належать фінансові відділи виконавчих комітетів та інших виконавчих органів місцевого самоврядування. Фінансові відділи в системі місцевого самоврядування функціонують у містах, які мають статустак званого обласного підпорядкування, та в районах цихміст. В Україні 163 міста обласного підпорядкування. МістаКиїв і Севастополь у системі місцевого самоврядування немають власних фінансових органів. Не мають своїх фінансових органів і міста так званого районного підпорядкування.

§ Місцеві фінансові органи у системі виконавчої влади. Доних належать:

1) Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим;

2) фінансові управління та відділи обласних, Київської та Севастопольської міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій;

3) місцеві органи Державної податкової адміністрації, Головного контрольно-ревізійного управління, Головногоуправління Державного казначейства України (функціонують в областях, у містах Києві та Севастополі, в районах цих міст, у містах обласного підпорядкування, урайонах, районах міст обласного підпорядкування. Указані підрозділи не входять до складу місцевих державних адміністрацій і мають центральне підпорядкування.Структуру міських підрозділів Державної податковоїадміністрації останнім часом реорганізовано).

9.2 Місцеві фінансові органи та місцеве фінансове планування в зарубіжних країнах

До фінансових органів місцевої влади зарубіжних країн належать департаменти фінансів, що самостійно створюються цією владою; їхні функції та обов'язки встановлюються законодавством, рішеннями представницьких органів місцевої влади або статутами громад. Наприклад, департамент фінансів округи Монтгомері штату Мериленд (США):

· зберігає всі кошти округи, цінні папери та страховіполіси;

· стягує податки, спеціальні збори, муніципальні платежі та інші надходження;

· погашає заборгованість;

· інвестує окружні кошти та сплачує видатки за рахунокцих коштів;

· укладає річний фінансовий звіт, у якому докладно інформує про одержані та сплачені округом гроші;

· виконує всі інші функції, передбачені законодавством.

Фінансове планування є важливою функцією місцевихорганів влади зарубіжних країн. Воно зводиться до розробки двох основних документів:

· довгострокового фінансового плану;

· щорічного бюджету.

Розробка цих двох документів місцевими органами влади в багатьох країнах є вимогою, встановленою в законодавчому порядку. У Нідерландах, наприклад, крім щорічного бюджету, органи місцевого самоврядування зобов'язані розробляти фінансовий план на чотири роки. Місцеві органи влади зарубіжних країн здійснюють довгострокове планування відповідно до основних напрямків їхньої діяльності. Так, шестирічні програми комунальних послуг, капіталовкладень і фінансової політики розробляють місцеві органи США. Конкретні норми з довгострокового прогнозування інвестиційних програм місцевих органів влади передбачає законодавство Франції. У ФРН в основу бюджетного господарства федерації та земель покладено п'ятирічне фінансове планування.

Довгостроковий фінансовий план має характер прогнозу, в якому передбачаються можливі джерела і обсяги надходжень фінансових ресурсів, а також довгострокові цільові програми, за якими здійснюються видатки. Такі фінансові плани мають назву змінних п'ятирічних планів.

На відміну від фінансового плану, бюджет на рік є нормативним актом обов'язкового характеру. Показники бюджету тісно пов'язані з фінансовим планом. Щороку після ухвалення нового бюджету здійснюється уточнення показників фінансового плану. Таким чином, відбувається поєднання поточного і перспективного фінансового планування.

Особливості фінансового планування у зарубіжних країнах:

· Однією з форм фінансового планування в місцевих органах влади зарубіжних країн є також розробка й затвердження кошторисів видатків установ, що фінансуються з бюджету, доходів і видатків приєднаних та додаткових бюджетів.

· Фінансовий рік місцевих органів влади і фінансовийрік центрального уряду не збігаються за часом. Це даєможливість місцевим органам влади в процесі бюджетного планування мати повну інформацію про розмірифінансової допомоги центрального уряду. Так, наприклад, у США фінансовий рік центрального уряду охоплює період з 1 жовтня до ЗО серпня, а кожен місцевий орган влади самостійно встановлює межі власногофінансового року. У Франції бюджет центральногоуряду має бути обов'язково прийнятий до 31 грудняпоточного року, а бюджет комуни – до 31 березня бюджетного року.

· Вимога повної збалансованості доходів і видатківмісцевого бюджету.

· Використання програмно-цільового методу фінансового планування інвестицій з детальними розрахунками ефективності й окупності капітальних вкладень.

9.3 Поняття та системи касового виконання місцевих бюджетів

Касове виконання місцевих бюджетів – це організація прийому, зберігання та видачі бюджетних коштів, а також ведення обліку і звітності в процесі виконання місцевих бюджетів.

Системи касового виконання місцевого бюджету.

· банківська;

· казначейська;

· змішана.

Виконання місцевих бюджетів здійснюється в межах коштів, що реально надійшли на рахунки відповідних бюджетів в установах банків.

Реально касове виконання місцевих бюджетів в Україні нині здійснюється як установами Національного банку України, так і рядом комерційних банків.

Уряду Автономної Республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським держадміністраціям за погодженням з територіальними управліннями Нацбанку України було рекомендовано визначити перелік банків, в яких відкриваються рахунки відповідних місцевих бюджетів та підприємств, установ, організацій, що фінансуються з цих бюджетів.

Оборотна касова готівка – грошові кошти, що утворюються в складі бюджетів для покриття тимчасових касових розривів при їх виконанні.

Розмір оборотної касової готівки
визначають місцеві ради при затвердженні відповідних місцевих бюджетів.

Якщо касові розриви виникають при виконанні міських, районних, сільських і селищних бюджетів, то за клопотанням відповідних виконавчих органів рад бюджетні позички можуть надаватися з бюджету вищого рівня. Рішення про це приймають керівники відповідних фінансових органів.

9.4 Касове виконання місцевих бюджетів у зарубіжних країнах

У зарубіжних країнах застосовуються різні підходи до організації касової справи в органах місцевого самоврядування. В одних країнах органи місцевого самоврядування самостійно визначають умови касового виконання власних бюджетів. В інших країнах вони такого права не мають, а належить воно державній владі.

Самостійно визначають умови касового виконання місцевих бюджетів органи місцевого самоврядування США, ФРН, Австрії, Польщі та інших країн. У цих країнах касову справу забезпечують уповноважені органами місцевого самоврядування банківські установи.

В окремих країнах органи місцевого самоврядування призначають комунальні (муніципальні) банки фінансовими установами, на які покладається касове виконання місцевих бюджетів та інших фондів фінансових ресурсів. Там, де органи місцевого самоврядування мають автономію в питаннях організації касової справи, муніципалітети призначають власних скарбників. Вони забезпечують фінансовий баланс, спільно з банками турбуються про ліквідність, готують фінансові звіти.

У тих країнах, де касова справа в органах місцевого самоврядування перебуває під контролем державної влади, вона організується державним казначейством. Прикладом таких країн є Франція.

В Італії та Португалії використовуються змішані системи організації касової справи в органах місцевого самоврядування. В Італії у великих муніципалітетах касова справа контролюється і забезпечується державним казначейством. Муніципалітети з чисельністю населення до 5 тис. осіб та гірські муніципалітети з чисельністю населення до 10 тис. осіб мають певний рівень автономії в організації касової справи.

місцеві фінанси фонд управління

9.5 Контроль та аудит фінансової діяльності місцевого самоврядування

Організація контролю та аудиту в Україні здійснюється:

• Міністерством фінансів України;

· Головним контрольно-ревізійним управлінням;

· Головним управлінням Державного казначейства;

· Державною податковою адміністрацією України;

· місцевими державними адміністраціями;

· іншими органами.

Загальний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України та Рахункова палата Верховної Ради України.

Діють також ревізійні комісії, що створюються безпосередньо представницькими органами місцевого самоврядування для контролю використання коштів бюджету, позабюджетних, валютних та цільових фондів. Окремі контрольні функції в цій сфері виконують самі представницькі органи місцевого самоврядування та їхні комісії.

В Україні здійснюється загальний контроль за використанням бюджетних коштів і обов'язковий аудит підприємств та організацій, включаючи й комунальний сектор.

У багатьох розвинутих зарубіжних країнах розрізняють внутрішній і зовнішній фінансовий контроль у місцевих

органах влади.

Внутрішній фінансовий контроль здійснюється обраними представницькими органами місцевої влади спеціальними комісіями чи комітетами.

Зовнішній фінансовий контроль діяльності місцевих органів влади здійснюється органами державної влади по лінії як виконавчої, так і законодавчої та судової влади. У Франції
створено спеціальні органи фінансового контролю за діяльністю місцевої влади – регіональні рахункові палати. Це органи судового характеру. Певні повноваження в цій сфері надано префекту – представнику уряду в регіонах і департаментах. Саме він подає до регіональної рахункової палати матеріали про фінансову діяльність комун та інших органів місцевої влади. Регіональна рахункова палата може зобов'язати місцевий орган влади скасувати рішення, що суперечить закону.