План
Вступ
1.Теоретичні засади регулювання фінансового ринку України
2.Характеристика окремих органів, які здійснюють регулювання діяльності учасників фінансового ринку
3. Моделі вдосконалення механізму регулювання діяльності фінансових установ
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Перехід економіки України до нового якісного стану супроводжується активізацією процесів приватизації державної власності, створенням акціонерних підприємств і становленням фінансового ринку. Останній представлений величезною кількістю угод купівлі-продажу цінних паперів, що укладаються між індивідуальними й інституціональними інвесторами, захист прав яких має забезпечувати діюче законодавство. Регламентація угод щодо купівлі-продажу цінних паперів сприяє упорядкуванню процесів перерозподілу власності й встановленню обмежень щодо можливих спекулятивних ігор. Водночас розвиток фінансового ринку стримується внаслідок: низької конкурентноздатності українських цінних паперів у порівнянні з іноземними; відставання законодавчої бази від потреб суб’єктів господарювання; недостатнього рівня прозорості інформації про діяльність учасників фінансового ринку, що викликає недовіру населення і акціонерів; відсутності мотивації до операцій на ринку цінних паперів; масового інвестування приватними інвесторами у тверду валюту, а не в корпоративні цінні папери тощо. Для забезпечення стабільного розвитку економіки й досягнення Україною конкурентоспроможності на світовому ринку виникає потреба в удосконаленні механізмів організаційно-правового регулювання діяльності учасників фінансового ринку на державному рівні.
В умовах зростання перспектив вступу України у світовий економічний простір вирішення проблеми державного регулювання відносин і процесів на фінансовому ринку надасть можливість створити умови для узгодження цілей, інтересів та дій між професійними учасниками, які не завжди збігаються, що породжує високу ринкову невизначеність у порівнянні з країнами зі стабільною економікою і гальмує подальший розвиток фондового ринку як інструмента формування сприятливого інвестиційного клімату. За таких умов визначення особливостей діяльності учасників фінансового ринку та вирішення кола питань організаційно-правового регулювання їх відносин на ринку цінних паперів набуває особливої актуальності і обумовлює необхідність розробки нового підходу щодо вивчення проблеми прозорості, деталізації багатьох питань теоретико-прикладного характеру на підставі системного аналізу вітчизняного і зарубіжного досвіду забезпечення прозорості, використання алгоритму стратегічного аналізу щодо вивчення питань законодавчого забезпечення прозорості.
Віддаючи належне зробленому в теоретичному осмисленні вказаних питань вітчизняними і зарубіжними вченими - Г. Атаманчуком, В. Богачьовим, Б. Буркінським, С. Дубенко, А. Ерьоміним, Я. Міркіним, О. Мозговим, Н. Нижник, Г. Одінцовою, Г. Опанасюк, О. Редькіним, Р. Брейлі, О. Вільямсоном, В. Коузою, І. Шумпетером та іншими, - розробленість деяких аспектів державного регулювання операцій на фінансовому ринку в цілому та організаційно-правовової складової зокрема залишилась поза увагою науковців.
Метою дослідження є науково-теоретичне обґрунтування методичних засад державного регулювання діяльності учасників фінансового ринку України з позиції законодавчого забезпечення організаційного регламентування операцій з цінними паперами.
Об'єкт дослідження - система державного регулювання фінансового ринку України.
Предмет дослідження - організаційно-правове регулювання професійної діяльності учасників фінансового ринку України.
Інформаційну базу досліджень становлять законодавчі та інші нормативно-правові акти, ухвалені відповідними органами державної влади, аналітичні й статистичні матеріали, звіти, розробки вітчизняних і зарубіжних вчених у предметній галузі дослідження.
1.Теоретичні засади регулювання фінансового ринку України
Фінансовий ринок являє собою систему економічних та правових відносин, пов'язаних із купівлею-продажем або випуском та обігом фінансових активів, а також сукупність різноманітних інститутів, що зводять покупців та продавців і обслуговують їх фінансові взаємовідносини. Суб'єктами такого ринку виступають держава, а також ті, хто бажає передати в користування вільні фінан-сові ресурси, ті, які потребують інвестицій, та фінансові посередники, які на стабільній, впорядкованій основі забезпечують перерозподіл фінансових ресурсів серед учасників ринку.
Фінансовий ринок – це сфера специфічних економічних відносин, у процесі яких формується попит та пропозиція на фінансові ресурси та за допомогою фінансових посередників здійснюється акт їх купівлі-продажу.
Головною функцією фінансового ринку є забезпечення процесу розподілу фінансових ресурсів в економіці. Він створює умови для вільного міжгалузевого обігу капіталів, дозволяє перетворювати нагромадження в робочі інвестиції. Виступаючи оптимальним розподільчим механізмом, фінансовий ринок сприяє зниженню витрат, що виникають в процесі руху капіталу[7, С.361].
Світова практика свідчить, що в розвинутих країнах з ринковою економікою фінансовий ринок пройшов значний еволюційний шлях - від хаотичності і роздрібленості до цілісності, централізації та досить жорсткого державного регулювання. Ці характеристики стали невід'ємними для усієї фінансової системи ринкових економічних відносин як у межах однієї країни, так і в міжнародних фінансово-економічних відносинах.
Трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні, свідчать про поступовий розвиток інфраструктури фінансового ринку і підвищення ролі державних органів у регулюванні діяльності професійних учасників бізнес-процесів. В перші роки розбудови державності будь-якого істотного розвитку фінансовий ринок не отримав – була відсутня необхідна нормативна база, процеси приватизації й утворення відкритих акціонерних товариств (основних емітентів на ринку цінних паперів) проходили повільно. У 1996-1999 роках значно активізувався процес формування інфраструктури фінансового ринку відповідно до сучасних світових стандартів, що надало різкого поштовху в розвитку торгівлі цінними паперами через торгово-інформаційні системи. Одночасно почала формуватися система державного контролю за діяльністю учасників фінансового ринку завдяки створенню у 1996 році Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України. Здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за операціями на ринку цінних паперів та їх похідних інструментів з метою запобігання порушень у цій сфері, безумовно, було важливим кроком у становленні законодавчої бази регулювання фінансового ринку.
Регулювання фінансового ринку – це використання певних методів і прийомів, які дозволяють упорядкувати діяльність учасників фінансового ринку та взаємовідносини між ними шляхом встановлення певних вимог та правил, а також здійснення контролю за їх використанням[7, С.366].
Основні функції щодо регулювання фінансового ринку в країні належать державі, адже цей ринок є настільки масштабним та ризиковим для фінансової безпеки країни, пред'являє настільки високі вимоги до інфраструктури та ресурсів на його будівництво, що тільки зусилля держави "згори" можуть надати йому цивілізованої та безпечної форми. По суті, має бути масштабна програма створення фінансового ринку у країні, адекватна державним програмам приватизації та структурних змін у галузях господарства.
Функції регулювання і контролю за фінансовим ринком здійснюється державою шляхом формування спеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікою способів регулювання, пов'язаних з контролем за розкриттям обширних масивів інформації; видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів; організацією реєстрації випусків цінних паперів і професійних учасників фондового ринку, необхідністю постійної адаптації законодавства та підзаконних норм в індустрії цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється; необхідністю для широких верств інвесторів створення органу, який здатен захистити їх інтереси, а також цілим рядом інших обставин[14, С.92].
Державне регулювання здійснюється з метою:
• створення умов для ефективної мобілізації та розміщення на ринку вільних фінансових ресурсів;
• захисту прав інвесторів та інших учасників фінансового ринку;
• контролю за прозорістю та відкритістю ринку;
• дотримання учасниками ринку вимог актів законодавства;
• запобігання монополізації та сприяння розвитку добросовісної конкуренції на фінансовому ринку.
Хоча в процесі регулювання фінансового ринку державою реалізуються різні підходи до регулювання діяльності професійних та інших учасників ринку — інвесторів і емітентів, державне регулювання має забезпечувати однакові права й однаковий доступ до ринку всіх його суб'єктів, максимальну прозорість ринку, конкурентне середовище, не допускати монополізації ринку. Основними формами державного регулювання фінансового ринку є [7, С.370]:
• прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку;
• регулювання випуску та обігу фінансових активів;
• реєстрація випусків (емісій) фінансових активів та інформації про їх випуск, контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску та продажу фінансових активів;
• регулювання прав і обов'язків учасників ринку;
• видавання спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку та забезпечення контролю за такою діяльністю;
• створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів і особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;
• контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку, контролюючим органам;
• контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку тощо.
За допомогою законів та нормативних актів держава впливає на поведінку учасників ринку і певною мірою спрямовує розвиток ринку в заданому напрямі. До основних напрямів державного регулювання фінансового ринку належить регулювання:
1) процедур випуску та обігу фінансових активів;
2) різних видів фінансової діяльності, таких як торгівля фінансовими активами, валютними цінностями, надання кредитних, страхових послуг, емісійна діяльність тощо;
3) діяльності конкретних фінансових інститутів (комерційних банків, страхових, інвестиційних компаній, пенсійних фондів та інших посередників);
4) діяльності іноземних учасників ринку.
Професійних учасників фінансовому ринку в Україні можна об'єднати в наступні групи:
· емітенти : юридичні та фізичні особи - суб'єкти господарювання (акціонерні товариства та інші види підприємств, фізичні особи - підприємці), органи державної влади, органи місцевого самоврядування;
· інвестори: вітчизняні, іноземні, інституційні;
· посередники на фінансовому ринку;
· інститути спільного інвестування: пайові та корпоративні інвестиційні фонди;
· компанії з управління активами[8, С.101].
Усі учасники ринку беруть участь у створенні інформаційного забезпечення ринку. Суттєва роль у цьому процесі належить державним органам влади, які формують відповідну законодавчу базу та створюють належні умови для її дійового використання.
З поняттям інформаційного забезпечення ринку тісно пов'язане поняття "прозорості" ринку — чим повнішою і достовірнішою інформацією володіють учасники ринку, тим "прозорішим" є цей ринок. Сьогодні одним із "найпрозоріших" ринків вважають фінансовий ринок США, на якому учасникам ринку доступна така інформація про фінансові активи та їх емітентів, яку в інших країнах не зобов'язують оприлюднювати.
Світовий досвід не дає однозначної організації системи регулювання і контролю на фінансовому ринку. Різноманітність підходів у цій сфері визначається, головним чином, ступенем розвитку фінансового ринку; особливостями законодавства, яке в різних країнах відрізняється за рівнем жорсткості; соціальною та правовою культурою суспільства; рівнем організації професійних об'єднань учасників фондового ринку, здатних взяти на себе значну частину роботи з регулювання діяльності на ньому тощо[6, С.389].
Відповідно до вказаних факторів розрізняються і форми, прийоми та методи діяльності з регулювання і контролю за виконанням законодавства та правил цивілізованої поведінки на фінансовому ринку, а також відповідальності за їх порушення.
Структура органів державного регулювання фінансового ринку України в цілому та нагляду за ринками фінансових послуг має наступні рівні:
1. Законодавчий рівень – Верховна Рада України;
2. Виконавчий рівень:
- Президент України, Кабінет Міністрів України;
- центральні органи виконавчої влади загального регулювання та нагляду – Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державний комітет статистики;
- спеціалізовані центральні органи виконавчої влади – Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Національний банк України, Державна комісія регулювання ринків фінансових послуг;
- органи місцевого самоврядування – органи державної реєстрації суб'єктів господарської діяльності.
Певні регулятивні функції здійснюють також Міністерство юстиції, Міністерство економіки та Державна митна служба.
Незважаючи на те, що діяльність професійних учасників фінансового ринку регулюється специфічними законодавчими й нормативними актами, які мають вузьку спеціалізацію, учасники підпадають під дію й інших законів, які найчастіше мають несистемний характер.
Саморегулівні організації на ринку цінних паперів.Як свідчить світовий досвід, фінансовий ринок ефективно розвивається у тому разі, якщо враховується принцип оптимальності державного регулювання: держава регулює діяльність учасників ринку лише тоді, коли це вкрай необхідно. В інших випадках вона делегує частину своїх повноважень професійним учасникам ринку, які об'єднуються в саморегулівні організації (СРО)[6, С.395].
В Україні діяльність СРО ринку цінних паперів здійснюється відповідно до Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні".
Згідно зі ст.1 цього закону СРО — це добровільне об'єднання професійних учасників РЦП, яке не має на меті одержати прибуток і створюється для захисту інтересів своїх членів та власників цінних паперів. Професійні учасники РЦП об'єднуються у СРО за видами професійної діяльності. Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО згідно з виконуваними ним функціями, дозволами або бути учасником однієї СРО.
Нині в Україні зареєстровано ДКЦПФР і діють 10 СРО. Найбільші з них за кількістю членів:
• Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв (264 члени);
• Асоціація "Перша Фондова Торговельна Система" (174 члени);
• Київська міжнародна фондова біржа (175 членів);
• Асоціація "Південноукраїнська торговельно-інформаційна система" (149 членів).
фінансовий ринок банк антимонопольний інвестиційний
2.Характеристика окремих органів, які здійснюють регулювання діяльності учасників фінансового ринку
Система державного регулювання діяльності учасників фінансового ринку представлена Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку України (ДКЦПФРУ),Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг(ДКРРФП), Національним банком України (НБУ) і Національним депозитарієм України (НДУ). Варто відзначити, що контроль за випуском і обігом цінних паперів здійснює ДКЦПФРУ та її територіальні відділення, які в частині організаційного регламентування встановлюють вимоги щодо випуску (емісії) та обігу цінних паперів та їх похідних, інформацію про випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі іноземних емітентів, які здійснюють випуск і розміщення цінних паперів на території України. Цей орган разом із Фондом державного майна України та Антимонопольним комітетом України регламентує порядок продажу об'єктів приватизації за конкурсом, а також забезпечує державну реєстрацію фондових бірж та позабіржових торговельно-інформаційних систем за допомогою державних представників на фондових біржах, які уповноважені здійснювати контроль за додержанням положень статуту. Координацію вертикальних й горизонтальних зв’язків між учасниками фондового ринку здійснює НДУ[14, С.90].
Контрольні та регулятивні функції стосовно професійних учасників фондового ринку щодо їх діяльності з приватизаційними паперами здійснює Фонд державного майна України. Ним також регулюються питання видачі дозволів та ліцензій на здійснення фінансовими посередниками представницької, комерційної та посередницької діяльності з приватизаційними паперами.
Контрольні й регулятивні функції здійснює також Національний банк України.
Антимонопольний комітет України відповідно до Закону України від 18 лютого 1992 р. "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції" та ряду нормативних актів здійснює контроль за придбанням крупних пакетів акцій підприємств, що займають монопольне становище на ринку, а також пакетів акцій інших підприємств, сумарна вартість придбання яких перевищує 100 тис. доларів США (контроль за економічною концентрацією). Крім того, Антимонопольний комітет України контролює питання дотримання антимонопольного законодавства у процесі здійснення спільного інвестування інвестиційними фондами та інвестиційними компаніями, а також іншими учасниками ринку.
З метою комплексного правового врегулювання відносин, що виникають на ринку цінних паперів, забезпечення захисту інтересів громадян України та держави, запобігання зловживанням та порушенням у цій сфері Указом Президента України від 12 червня 1995 p. №446/95 створено Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку.
Згідно з цим Указом комісію було створено як центральний орган державної виконавчої влади, який забезпечує реалізацію єдиної державної політики щодо цінних паперів і функціонування фондового ринку в Україні та координацію діяльності міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку ініціювала прийняття Указу Президента України від 18 листопада 1995 p. №1080/95 "Про внесення зміни до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії", згідно з яким державний контроль за діяльністю інвестиційних фондів і взаємних фондів інвестиційних компаній забезпечують Міністерство фінансів України, а в межах повноважень, визначених законодавством України, - Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.
Крім того, відповідно до Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" ця комісія здійснює контроль за випуском та обігом цінних паперів, призначає державних представників на фондовій біржі, а також веде реєстрацію емісій всіх видів цінних паперів та видає дозволи на діяльність по їх випуску й обігу, а також від імені держави випускає державні цінні папери.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку є державним органом, підпорядкованим Президенту України і підзвітним Верховній Раді України. До системи цього органу входять Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, її центральний апарат і територіальні органи.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку утворюється у складі Голови Комісії та шести членів Комісії. Голова Комісії, її члени призначаються та звільняються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. Голова та члени Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку мають право без спеціальних дозволів представляти Комісію у суді чи арбітражному суді.
Термін повноважень Голови Комісії та членів Комісії - сім років. Одна й та ж особа не може бути членом Комісії більше двох термінів підряд.
Звільнення Голови Комісії та членів Комісії протягом терміну повноважень може мати місце лише за власним бажанням, а також у разі вчинення злочину та у зв'язку з неможливістю виконання обов'язків за станом здоров'я.
Основною формою роботи Комісії є засідання, які проводяться за рішенням Голови Комісії у разі необхідності, але не рідше одного разу на місяць.
Засідання Комісії є правомочним, якщо на ньому присутні не менше п'яти осіб. Рішення Комісії вважається прийнятим, якщо за нього подано не менше п'яти голосів. Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку затверджується Президентом України. Територіальні органи Комісії діють на основі положення, що затверджується Комісією, і координують свою діяльність з місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування.
Згідно Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:
1)формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;
2) координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;
3) здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;
4)захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;
5) сприяння розвитку ринку цінних паперів;
6) узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення[5].
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку розробляє і затверджує з питань, що належать до її компетенції, акти законодавства, обов'язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринку цінних паперів, їх об'єднаннями, контролює їх виконання.
Додаткові повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства на ринку цінних паперів, запобігання та припинення його порушень, накладення санкцій були надані комісії Законом України від 30 жовтня 1996 р. "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні".
З метою координації діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів створюється Координаційна рада.
Очолює Координаційну раду Голова ДКЦПФР. Склад та положення про Координаційну раду затверджує Президент України за поданням Голови ДКЦПФР. Координаційна рада створена як консультативно дорадчий орган при Президентові України.
Рішення Координаційної ради, прийняті у межах її компетенції, мають рекомендаційний характер і є обов'язковими до розгляду органами виконавчої влади, підприємствами, установами і організаціями.
Частину своїх повноважень ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям[8, С.106].
Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України – центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Комісія є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Держкомфінпослуг працює за колегіальним принципом.
Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг складається з Голови, заступників Голови та не менше трьох членів – директорів департаментів, яких призначає на посади та припиняє їх повноваження на цих посадах Президент України[9].
Державне регулювання банківської системи здійснюється відповідно до законів України "Про Національний банк України" від 20.05.99р. та "Про банки і банківську діяльність" від07.12.2000р.
Метою регулювання банківської системи і діяльності банків є стабільність банківської
Функції регулювання:
1) попереджувальна;
2) захисна.
Основним органом, що здійснює регулювання в цій сфері є Національний банк України (НБУ). НБУ – центральний банк і особливий центральний орган державного управління. Регулювання банківської діяльності НБУ здійснює у наступних формах[10, С.53]:
1. Адміністративне регулювання:
-реєстрація банків;
-ліцензування їх діяльності;
-встановленя вимог та обмежень щодо банківської діяльності;
-застосування санкцій;
-нагляд за діяльністю банків;
-надання рекомендацій.
2. Індикативне регулювання:
- встановлення обов'язкових економічних нормативів;
- визначення норм обов'язкових резервів;
- встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків;
- визначення відсоткової політики;
- рефінансуваннябанків;
- управління золотовалютними резервами;
- регулювання операцій з цінними паперами;
- регулювання операцій експорту та імпорту капіталу.
Національний банк України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг і Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку з метою співпраці та координації своєї діяльності зобов'язані проводити оперативні наради не рідше одного разу в квартал або частіше на вимогу одного з керівників цих органів. За результатами цих нарад складаються відповідні протоколи та/або укладаються міжвідомчі угоди. Рішення, які містяться у зазначених протоколах та угодах, обов'язкові до розгляду та впровадження кожним з органів, що здійснюють державне регулювання фінансових ринків.
3. Моделі вдосконалення механізму регулювання діяльності фінансових установ
Процеси глобалізації та загальної інтернаціоналізації фінансової діяльності, які відбувалися разом з лібералізацією і демократизацією фінансових ринків, призвели до загального ускладнення їх структури і , як наслідок, до ускладнення процесів їх регулювання. до того ж у результаті підвищення мобільності капіталу значно загострилася глобальна конкуренція щодо залучення вигідних фінансових ресурсів, причому настільки, що це може призвести до втрати окремими державами свого економічного суверенітету.
Невідкладною проблемою розвитку фінансових ринків є недостатня ефективність функціонування механізму регулювання діяльності на ринку фінансово інвестиційних послуг, особливо у країнах з перехідними економіками. Створення ефективної системи державного регулювання в Україні неможливе без аналізу тенденцій глобальних фінансових ринків, у які активно інтегрується вітчизняний фінансовий ринок.
Система державного регулювання має забезпечувати покращення інвестиційного середовища, захист інтересів інвесторів, справедливе ціноутворення, усунення системних ризиків, функціонування фінансового ринку як механізму економічного розвитку. У цілому розглядають три основні моделі спеціального нагляду за діяльністю фінансових установ[14, С.90].
1. Традиційна секторна модель, яка передбачає розподіл повноважень регулятивних органів за секторами фінансового ринку. Ці спеціалізовані організації проводять регулювання лише свого сектору фінансового ринку – банківського, страхового, ринку цінних паперів та ін. Такий спосіб спрощує регулювання фінансового ринку, оскільки за кожний його сектор відповідає свій орган, а їх функції не дублюються.
2. Модель мегарегулятора, яка передбачає, що контроль за будь-якою діяльністю з надання фінансових послуг здійснює єдиний орган – мегарегулятор, який охоплює функції тих регулятивних органів, що увійшли до його складу. Типовими прикладами країн, де успішно реалізована модель мегарегулятора, є Великобританія (FCA – Управління фінансових послуг, засноване у 2000 році) і Німеччина (BAFin – Федеральне відомство фінансового нагляду, засноване у 2002 році). Там ці органи були створені шляхом злиття трьох трдиційних регулятивних установ ( банківської, страхової та регулювання ринку цінних паперів). В Японії у 1998 році сформовано агенцію з фінансового нагляду (FinancialSupervisoryAgency). Така сама модель використовується в Естонії, Латвії, Угорщині, на Мальті, де створено новий центральний орган з регулювання, а також у Словенії, де функції такого органу покладено на центральний банк.
3. Модель перехресного регулювання (Twin-peakmodel), яка передбачає передання повноважень з пруденційного нагляду одному органу, а з регулювання комерційних операцій на фінансовому ринку – іншому. Основне завдання такої моделі полягає в розмежування функцій пруденційного нагляду і нагляду за проведенням комерційних операцій. У Нідерландах ця модель використовується з 2002 року. Центральний банк (DeNederlandscheBank – DNB) після об'єднання з Радою з питань страхових компаній та пенсійних фондів (Pensioen-& Verzekeringskamer – PVK) став єдиним органом пруденційного нагляду, а нагляд за комерційними операціями на фінансовому ринку здійснює окремий орган (AutoriteitFinancieleMarkten – AFM), який відповідає за моніторинг приватного бізнесу, надання достовірної інформації та інформаційну прозорість.
Існує ще одна модель, яку можна вважати розширеним варіантом моделі перехресного регулювання – модель регулювання за функціями фінансового ринку. Вона передбачає, що кількість регулятивних органів визначається кількістю функцій фінансового ринку; для нагляду за реалізацією кожної з них створюється окремий орган. На думку Г. ді Джорджіо, С. ді Нойя і Л. П'ятті, оскільки фінансовий ринок виконує шість основних функцій (проведення платежів, створення механізму акумуляції ресурсів і диверсифікації портфеля, забезпечення ефективного управління ризиками, акумуляція інформації про ціни, компенсування інформаційної асиметрії), то має бути, відповідно, шість регулятивних органів, кожен з яких контролював би реалізацію однієї з названих функцій. Основним недоліком цієї моделі є ризик надмірного розподілу компетентності кожного з регулятивних органів.
Така модель (вищезгадані автори пропонують використовувати її в Італії) орієнтована не на розподіл за секторами ринку і групами учасників, а за завданнями регулювання, серед яких стабільність, інформаційна прозорість, захист інтересів інвесторів в інтегрованому ринковому середовищі, може бути значно ефективнішою. Орієнтація на її використання передбачатиме зміну структури сучасних регулятивних органів, що може привести до виникнення системи з чотирьох органів[14, С.91]:
1) центральний банк (відповідає за макроекономічну стабільність);
2) орган із забезпечення стабільності (наглядає за всіма секторами фінансового ринку);
3) орган із забезпечення інформаційної прозорості;
4) орган із захисту прав інвесторів.
У різних країнах використовуються різні підходи до державного регулювання фінансового ринку залежно від інституційних традицій цих країн. Функції нагляду розподіляють між різними органами, уповноваженими державою проводити регулятивну діяльність.
Секторна модель поступово втрачає популярність, і країни з розвиненими фінансовими ринками від неї відходять. У цілому, використання цієї моделі характерне для недостатньо розвинених фінансових ринків.
Основною причиною підвищеня інтересу до вдосконалення системи регулювання фінансового ринку і створення мегарегуляторів є зростання лібералізації ринків та їх відкритості, а також поширення фінансових конгломератів, коли один власник володіє кількома різними фінансовими інститутами, що пропонують продукти, які належать до різних секторів ринку.
Поява нових фінансових інструментів також стає причиною ускладнень для регулятивних органів під час класифікації цих інструментів(зокрема, деривативи часто мають окремі ознаки страхових продуктів, наприклад, кредитні деривативи). Зростає кількість транскордонних і перехресних пропозицій фінансових продуктів (банки пропонують страхові та пенсійні послуги, страхові компанії – банківські послуги тощо). Значно зросла кількість фінансових компаній, які здійснюють усі види фінансових операцій. Це загальна тенденція на світових фінансових ринках, і, на думку аналітиків МВФ, на сьогодні дедалі важче відокремити банки від небанківських інститутів.
За умов поширення фінансових конгломератів і багатофункціональних компаній постала проблема, з одного боку, регулятивного дублювання, а з іншого – збільшення кількості таких аспектів практичної діяльності учасників фінансового ринку, які раніше взагалі не підлягали регулюванню.
Оскільки слабшає зв'язок між типом компанії і типом фінансових продуктів, з якими вона працює, регулювання діяльності таких організацій на основі традиційної секторної моделі ускладнюється.. Слабкість цієї системи полягає ще й в тому, що різні сектори фінансового ринку, мають різні завдання; у свою чергу, різні органи регулювання також матимуть різні завдання, що може призвести до конфлікту інтересів.
Крім того, визнаним є той факт, що принцип саморегуляції фінансових ринків (поширений на розвинених фінансових ринках у 1980 - 90-ті роки) за нових умов виявився недостатньо ефективним, що пояснюється глобальними масштабами операцій на фінансових ринках. Так, значно зросли географічні масштаби фінансових операцій, в яких збільшилась кількість учасників – представників інших культур, етичних і правових традицій. За цих умов значення таких чинників, як репутація і взаємна довіра (на чому була заснована система саморегулювання), стало зменшуватися, проте значення зростання анонімності завдяки проведенню операцій у режимі реального часу через Інтернет – підвищується.
Принципи саморегулювання могли бути ефективними на відносно невеликих ринках, учасники яких відомі один одному, але при ускладненні структури глобального фінансового ринку постала проблема в значно жорсткішому регулюванні. Оскільки за таких умов розширилися можливості для зловживань на фінансовому ринку, єдиним адекватним рішенням було посилення державного регулювання.
Таким чином, посилення державного контролю за фінансовим ринком стало передбачуваною реакцією на лібералізацію фінансових операцій і зростання мобільності капіталу в глобальному масштабі. За цих умов традиційний секторний підхід до регулювання фінансових ринків стає неефективним, і проблема узгодженості регулятивної діяльності органів державного регулювання вирішується або через міжвідомчі робочі групи та консультативні органи, або через створення єдиного органу комплексного нагляду і регулювання – так званого мегарегулятора. Таким мегарегулятором стає організація, яка проводить, принаймні, пруденційний нагляд за діяльністю, як мінімум, трьох секторів ринку фінансових послуг – банківського, страхового, ринку цінних паперів. Досвід економічно розвинених країн показує, що створеня мегарегуляторів є основною тенденцією на фінансових ринках кінця ХХ – початку ХХІ століття.
За даними МВФ, у 2004 році в різних країнах (приблизно в 30% з них) існувало 29 органів повністю інтегрованого нагляду, з яких близько половина – в економічно розвинених європейських країнах. Однак, незважаючи на цю тенденцію, в багатьох країнах зберігається традиційна структура регулятивних органів. Зокрема, А. Ламфалуссі підкреслює, що структура регулятивної системи, яка діє в країнах ЄС, є надто "мозаїчною", що підтверджується наявністю більше 40 регулятивних організацій, інакше кажучи – фрагментованою, і вона не спроможна адекватно реагувати на зміни фінансових ринків. У цілому тенденція до створення мегарегуляторів набуває дедалі більшого поширення. Критики такого підходу вважають, що у разі забезпечення ефективної організації механізмів взаємодії між окремими наглядовими органами, потреби у створенні мегарегуляторів немає. До того ж його запровадження має посилити бюрократизацію регулятивної системи[14, С.95].
Ще одним аргументом є те, що у країнах з перехідною економікою фінансовий ринок не є однорідним, його фрагментованість висока, процес лібералізації не завершено, а фінансові конгломерати на ньому не поширені, отже, створення мегарегулятора є недоцільним.
На сьогодні превалює думка, яку висловили М.Тейлор і А.Флемінг: "Якщо певна країна не готова до запровадження мегарегулятора та інтегрованого нагляду за фінансовими послугами з об'єктивних економічних причин, директивне створення такого мегарегулятора через механічне злиття декількох організацій, орієнтованих на окремі сектори фінансового ринку, буде неефективним і не дасть бажаних результатів". Зокрема, Я.М. Маркін вважає, що в таких фінансових системах, як російська, на сучасному етапі розвитку економіки створювати мегарегулятор недоцільно.
Критики ідеї мегарегулятора (наприклад, О.Тарасова) зазвичай посилаються на приклад США, де органи регулювання кредитного ринку і ринку цінних паперів функціонують як окремі установи. Однак Міністерство фінансів США негативно оцінює сучасний стан фінансового нагляду в країні. Зокрема, міністр фінансів Г. Полсон зазначив, що регулятивних органів у Сполучених Штатах забагато, а зони їх відповідальності перетинаються, що має негативний вплив на фінансовий ринок країни. Структура державного регулювання в США створювалася в 1930-роки як реакція на Велику депресію з метою забезпечення стабільності фінансового ринку. Так виникла система з п'яти регулятивних органів, яка, проте не відповідає вимогам сучасних фінансових ринків, для яких характерні складна система фінансових інструментів, взаємна конвергенція фінансових посередників і загальна глобальна інтеграція [9].
Прикладом країни з перехідною економікою, в якій успішно працює мегарегулятор, є Казахстан, де з 1 січня 2004 року почав функціонувати мегарегулятор – Агентство Республіки Казахстан з регулювання і нагляду фінансового ринку та фінансових організацій (АФН), якому було передано відповідні функції та повноваження від Національного банку.
Безумовно, концентрація регулятивних функцій в одному органі може мати негативні наслідки: збільшення витрат на роботу регулятивної організації, послаблення регулювання окремих сегментів ринку і переважання організаційних завдань над стратегічними. Однак очевидно, що система нагляду і державного регулювання, яка існує нині в Україні, себе не виправдовує і потребує реформування.
Як зауважує Б.Л. Луців, аналізуючи стан нагляду за банківськими установами, зосередження банківського нагляду в НБУ забезпечує, насамперед, виконання директив центрального банку, що призводить до домінування штрафних санкцій та інших адміністративних заходів. Тому з метою неупередженого контролю доцільно було б створити спеціальну державну незалежну комісію. Такою самою є ситуація з регулюванням інших фінансових установ в Україні [10, С.154].
В Україні для створення системи державного регулювання ринку фінансових послуг, згідно зі ст. 21 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання", повноваження з державного регулювання фінансових ринків надані Національному банку України (банківські послуги і нагляд за комерційними банками), Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (ринок цінних паперів), Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг (нагляд за діяльністю небанківських установ).
На розвиток системи державного регулювання фінансового ринку в Україні вирішальний вплив має той фактор, що ефективність цього ринку недостатня. Це пояснюється, в першу чергу, непривабливістю фінансового ринку для інвесторів. Причини відомі: політична нестабільність, низький законодавчий захист інвесторів, недостатньо розвинена інфраструктура фінансового ринку, маніпулювання цінами, використання інсайдерської інформації та випадки недобросовісного ставлення фінансових посередників до клієнтів.
Тому під час розробки регулятивної політики в Україні доцільно враховувати три аспекти:
- проста й чітка схема регулювання для залучення іноземних і сприяння вітчизняним інвесторам;
- орієнтація на загальну міжнародну тенденцію до посилення державного регулювання;
- розвиток ефективної системи саморегульованих організацій паралельно з посиленням державного регулювання для подолання корупції в системі регулювання [8, С.102].
Для ефективного розвитку українського фінансового ринку потрібні мегарегулятор, створення якого відповідатиме загальним міжнародним тенденціям, а також перспективна система розвитку фінансового ринку. Мегарегулятор доцільно створити через злиття ДКЦПФР, Держкомфінпослуг та виділеного зі складу НБУ департаменту, який відповідає за банківський нагляд.
В Україні така ідея неодноразово обговорювалась. Створення мегарегулятора передбачається в "Концепції Державної цільової економічної програми модернізації ринків капіталу в Україні". Доцільність створення мегарегулятора обґрунтовують у своїх дослідженнях Н.І.Версаль та О.М.Іваницька.
Для України буде доречним досвід нових членів ЄС, де успішно працюють моделі з єдиним регулятором, оскільки вітчизняний фінансовий сектор має більше спільних рис з моделлю, характерною для країн Європи, а не для США, де в основу розвитку фінансового ринку покладено модель, орієнтовано на ринок цінних паперів.
Критики ідеї створення мегарегулятора вважають, що вона не прийнятна в Україні через особливості інституційного середовища і рівня розвитку фінансового ринку. Але при цьому слід зважати і на таку обставину, як зростання відкритості і лібералізації фінансового ринку України.
На сьогодні інтеграція українського фінансового ринку в загальносвітовий посилюється, при цьому збільшуються обсяги залучення фінансових активів на міжнародних ринках капіталу. Потрібно пам'ятати і про процеси злиття і поглинання за участю компаній-нерезидентів, оскільки створення фінансових конгломератів вимагає не тільки обміну фінансовими активами, а й фінансовими стратегіями і технологіями [9].
Як слушно зазначають О.Г.Білоус і Д.Г.Лук'яненко, внаслідок процесів глобалізації та посилення взаємозалежності національних фінансових ринків можливості окремих країн у прийнятті повністю незалежних рішень знижуються, а можливості міжнародних організацій – зростають. При цьому відмінності між національними моделями державного регулювання поступово згладжуються, що зумовлено уніфікацією норм і стандартів такого регулювання. створоення нової глобальної системи регулювання "Об'єктивно веде до вирівнювання базових параметрів систем національного регулювання, їхньої прогресуючої адаптації до загальносвітових критеріїв побудови регулюючих механізмів". Крім того нині, в Україні активно (хоча й не настільки, як в економічно розвинених країнах) йде процес створення фінансових холдингів і посилення перехресних зв'язків між різними сегментами ринку[6, С.403].
На нашу думку, не можна погодитися з тією точкою зору, що в Україні порушувати питання про створення мегарегулятора буде доцільно тільки за умови формування зрілого сучасного фінансового ринку. Як слушно зауважує О.М.Іваницька, добре розвинена фінансова інфраструктура може бути каталізатором ринкових трансформацій, мати позитивний вплив на загальний процес економічного розвитку і допомагати передбачати негативні зміни в майбутньому.
З позиції К. Майєра, основною передумовою створення ефективного регулювання фінансового ринку є потреба дотримання збалансованості між ринковою конкуренцією і захистом інтересів інвесторів. Крім того, у новій системі регулювання фінансових послуг особливого значення набуває принцип превентивності, оскільки мета такого регулювання – запобігти можливим зловживанням і порушенням, а не реагувати на випадки порушень після того, як вони вже сталися. Це створює для окремих компаній та підприємств додаткові стимули управління власними ризиками[11, С.25].
Висновок
Таким чином, державне регулювання фінансово-інвестиційної діяльності суб'єктів ринку інвестування є однією з основних складових забезпечення інвестиційної безпеки. Державне регулювання має значний вплив на розвиток інфраструктури фінансового ринку за чіткого визначення механізмів дії цього регулювання на учасників фінансового ринку та його інститути. Загальносвітовою тенденцією є посилення державного регулювання завдяки активізації фінансових ринків і сфери фінансових послуг, процесів глобалізації та лібералізації фінансових ринків, що спроичинило зростання як мобільності капіталу, так і ризиків. У світовій практиці є декілька підходів до вдосконалення державного регулювання ринку фінансових послуг і, відповідно, декілька моделей державного регулювання – від традиційної секторної моделі до моделі мегарегулятора, яка передбачає консолідацію регулятивних функцій в єдиному органі. Однак в Україні державне регулювання фінансового ринку залишається непослідовним, що суперечить загальній концепції такого регулювання. Тому сучасна система регулювання фінансового ринку в Україні не повністю виконує свої функції, що негативно впливає на стан економічної безпеки країни в цілому. Хоча в Україні питання про створення такого мегарегулятора є предметом дискусій, на мою думку, створення мегарегулятора доцільне, тому можна пропонувати сформувати цей новий орган через поєднання ДКЦПФР, Держкомфінпослуг і виділеного департаменту НБУ з банківського нагляду.
В Україні модель регулювання фінансового ринку поєднує в собі як державне регулювання, так і саморегулювання всередині різних сегментів ринку. Якщо саморегулювання сприяє розвиткові ринкових відносин, то державне регулювання – захистові прав власників. Очевидно, в країнах з перехідною економікою модель державного регулювання має бути досить жорсткою, оскільки в умовах трансзитивності економіки набагато більше спроб порушити закон. Саме тому, як зазаначає О.М.Мозговий, в Україні разом із загальною тенденцією лібералізації економічних процесів набирає обертів тенденція посилення державного регулювання на фінансовому ринку. Оскільки мегарегулятори запровадили більшість країн ЄС, акумулювання регулятивної функції в одному органі можна вважати важливим етапом наближення вітчизняної фінансової інфраструктури до європейської. Очевидно, перспективи розвитку системи регулювання фінансового ринку в Україні будуть пов'язані з розподілом повноважень за трьома основними завданнями регулювання – забезпечення стабільності, інформаційної прозорості та захисту інвесторів, а основна мета полягатиме у досягненні оптимального поєднання трьох основних критеріїв якості фінансового нагляду – ефективності, економічності та дотримання ринкових принципів.
Список використаної літератури
1. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу"
2. Закон України "Про Національний банк України" від 20.05.99р.
3. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від07.12.2000р.
4. Закон України "Про держ. рег. ринку цінних паперів в Україні"
5. Білорус О.Г., Лук'яненко Д.Г. Глобалізація і безпека розвитку. – К.: КНЕУ, 2001. – 523с.
6. Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС. – 2000.– 416с.
7. Версаль Н.І. Фінансове посередництво в Україні: теоретичні та практичні аспекти // Фінанси України. – 2005. - №9. – С.99-108.
8. Іваницька О.М. Концептуальний підхід щодо регулювання розвитку фінансової інфраструктури в Україні // Державне управління: теорія та практика. Електронне наукове фахове видання. – 2006. - №1
9. Луців Б.Л. Банківська діяльність у сфері інвестицій. – Тернопіль: Економічна думка. Карт-бланш,2001. – 261с.
10. Mayer C. Regulatory Principles and the Financial Services and Markets Act 2000 // Ferran E., Goodhart C. Regulating Financial Services and Markets in the Twenty First Century. – Oxford, 2001, - P.25
11. Миркин Я.М. Рынок ценних бумаг России: воздействие фундаментальных факторов, прогноз и политика развития. – М.:Альпина Паблишер,2002. – С.348-349
12. Мозговий О.М. Фондовий ринок. – К.: КНЕУ,1999. – С.219 – 220
13. Мошенський С.З. Моделі державного регулювання діяльності фінансових інститутів // Фінанси України. – 2008. - №6. – С.89-98
14. Опарін В.М. Фінансові ресурси: проблеми визначення та розміщення. //Вісник НБУ.-2000-№5.
15. Тарасова О.О предпосылках создания органа интегрированного финансового надзора в Беларуси // Банкаускі веснік. – 2008. - №1. – С.34-35