Розвиток банківського кредитування

Кафедра фінансів і кредиту

ДИПЛОМНА РОБОТА

Розвиток банківського кредитування

Київ 2010

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи банківського кредитування

1.1 Сутність і принципи банківського кредитування

1.2 Види банківського кредиту

1.3 Джерела формування кредитних ресурсів банку

1.4 Організаційні аспекти банківського кредитування

Розділ 2. Кредитна діяльність банківських установ України

2.1 Вплив наслідків світової фінансової кризи на стан вітчизняного банківського кредитування

2.2 Актуальні напрями банківського кредитування

2.3 Аналіз динаміки процентних ставок комерційних банків

2.4 Визначення наслідків кредитних ризиків для банківської системи України

2.5 Реструктуризація кредитів як метод управління проблемною заборгованістю

Розділ 3. Напрями підвищення ефективності банківського кредитування в Україні

3.1 Фактори впливу на вартість проблемної заборгованості за кредитами

3.2 Пропозиції щодо створення комерційними банками ситуаційних центрів управління проблемною заборгованістю за кредитними операціями

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Протягом 2005-2008 років банківський сектор України дотримувався агресивної політики розвитку, що мало прояв у високих темпах зростання кредитних портфелів банків (понад 50% на рік) за рахунок зовнішніх запозичених ресурсів, наданих закордонними власниками. Надзвичайно високою та економічно необґрунтованою була питома вага валютних кредитів у структурі кредитних портфелів банків. Починаючи з листопада 2008 року, все це створило для української банківської системи значні ризики та проблеми. За 2009 рік обсяг проблемної заборгованості зріс на 55,18%, сягнувши 27,955 млрд. грн., через що банки сформували на 13,87 млрд. грн. нових резервів і зазнали збитків у 7 млрд. грн. Резерви під кредитні операції за 2009 рік зросли на 13,87 млрд. грн. до 58,37 млрд. грн. (+31,16%).

Одним із перспективних та найважливіших напрямів діяльності комерційних банків на сучасному етапі є використання нових підходів для вдосконалення процесу кредитування, враховуючи управління проблемною заборгованістю, що обумовлює актуальність обраної теми дослідження.

Проблемам розвитку банківського кредитування присвячено праці вітчизняних і зарубіжних авторів, зокрема: Е. Долана, О. Заруби, С. Ілляшенка, О. Кириченка, І. Лютого, Ю. Масленченкова, М. Пуховкіної, П. Роуза, К. Садвокасова та інших. Проте проблема розвитку банківського кредитування на сучасному етапі розвитку банківської системи України залишається актуальною і потребує нових розробок.

Метою роботи є теоретичне обґрунтування та розробка практичних рекомендацій щодо підвищення ефективності банківського кредитування у розрізі управління проблемною заборгованістю юридичних та фізичних осіб за кредитними операціями. Зазначена мета окреслила коло наступних завдань дослідження:

- узагальнити наукові підходи щодо сутності і принципів банківського кредитування, видів банківського кредиту;

- визначити джерела формування кредитних ресурсів комерційних банків;

- проаналізувати організаційні аспекти банківського кредитування;

- дослідити вплив наслідків світової фінансової кризи на стан вітчизняного банківського кредитування;

- визначити актуальні напрями банківського кредитування;

- проаналізувати динаміку процентних ставок комерційних банків України;

- визначити наслідки кредитних ризиків для банківської системи України;

- оцінити переваги та недоліки реструктуризації кредитів як методу управління проблемною заборгованістю;

- охарактеризувати фактори впливу на вартість проблемної заборгованості за кредитами;

- розробити пропозиції щодо підвищення ефективності банківського кредитування в Україні.

Об’єктом дослідження є кредитна діяльність комерційних банків України. Предмет дослідження складають особливості розвитку банківського кредитування в Україні, методи управління кредитними портфелями банків, процес управління проблемною заборгованістю за кредитами.

Для вирішення поставлених завдань у процесі дослідження використано наступні методи: порівняльного аналізу для оцінки динаміки процентних ставок комерційних банків України; причинно-наслідкових зв’язків в процесі дослідження впливу наслідків світової фінансової кризи на стан вітчизняного банківського кредитування, а також при визначенні наслідків кредитних ризиків для банківської системи України; логічної аргументації в процесі обґрунтування пропозицій щодо доцільності створення комерційними банками ситуаційних центрів управління проблемною заборгованістю за кредитними операціями.

Інформаційною базою дослідження є праці вітчизняних і зарубіжних науковців, періодичні видання з банківської справи, законодавчі та нормативно-правові акти з питань розвитку кредитних відносин, зведені матеріали Національного банку України і комерційних банків.

В роботі висвітлено сучасний стан банківського кредитування суб’єктів ринку з обґрунтуванням передумов, що спровокували поглиблення банківської кризи та її прояви. Доведено, що одним із перспективних напрямів діяльності комерційних банків на сучасному етапі є використання нових підходів для вдосконалення управління врегулюванням проблемної заборгованості, зокрема, створення банками ситуаційних центрів управління проблемною заборгованістю юридичних та фізичних осіб за кредитними операціями.

Випускна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (60 найменувань).

Розділ 1. Теоретичні основи банківського кредитування

1.1 Сутність і принципи банківського кредитування

У ринковій економіці основною формою кредиту є банківський кредит. Кредитування господарських суб’єктів і громадян є однією з найважливіших функцій банків як спеціалізованих кредитних установ. Банківський кредит необхідний інструмент стимулювання народного господарства, без якого не можуть успішно працювати товаровиробники. В сучасних умовах необхідно навчитися як на макро-, так і на мікрорівні, правильно та ефективно використовувати банківський кредит в інтересах розвитку національної економіки України.

Банківський кредит це форма кредиту, за якою грошові кошти надаються в позику банками. Комерційні банки, що мають ліцензію НБУ, є головною ланкою кредитної системи; вони одночасно виступають у ролі покупця і продавця наявних у суспільства тимчасово вільних коштів. Позики надаються банками суб’єктам господарювання всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Фінансовою основою банківського кредиту є позичковий банківський капітал [9, с.239].

Банківський капітал значно меншою мірою обмежений щодо напряму, строків і величини кредитних угод порівняно з комерційним кредитом. Кредитором в умовах банківського кредиту є банк, позичальником юридичні та фізичні особи. При переході до ринкової економіки принципово змінюється об’єктно-суб’єктний механізм організації банківського кредитування. Відбувся перехід від пооб’єктного до прямого кредитування господарських суб’єктів. Головне значення в механізмі банківського кредиту має вже не вибір об’єкта, а оцінка суб’єкта кредитної угоди.

У колишньому СРСР центральний державний банк на основі кредитного плану досить жорстко контролював кредитні межі, тобто величину кредитних коштів. Встановлювалася планова сума кредиту (передбачена кредитним планом) для певних підприємств (організацій) і для конкретних об’єктів кредитування. Центральний банк доводив ліміти кредитування своїм конторам і відділам, перевищення встановлених лімітів вважалося порушенням планової дисципліни. У розвинутих країнах світу кількісне обмеження банківського кредиту з боку уряду застосовується лише в окремих випадках як один із дефляційних заходів [31, с.133].

У ринковій економіці має місце досить жорстка міжбанківська конкуренція за кредитне обслуговування клієнтів. Позичальник самостійно вільно вибирає той банк, в якому б він хотів отримати позику. Господарський суб’єкт має право одночасно брати позики в різних банках.

У централізованій плановій економіці колишнього Радянського Союзу мала місце значна диференціація системи кредитування залежно від галузевої ознаки позичальників. Система кредитування промислових підприємств суттєво відрізнялася від кредитування колгоспів і радгоспів. У сучасних ринкових умовах комерційні банки реалізують у своїй кредитній діяльності єдині уніфіковані підходи до своїх клієнтів господарських суб’єктів незалежно від їх галузевої належності, форми власності і відомчого підпорядкування.

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових і поточних рахунках, залучені на депозитні рахунки кошти юридичних і фізичних осіб, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів. Кредитні операції здійснюються банками у межах власних кредитних ресурсів. Величина кредитних ресурсів банків залежить від рівня обов’язкових економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків, що встановлюються НБУ [22, с.96].

Ліцензуванню НБУ підлягають такі активні операції комерційних банків: надання кредитів банкам; надання кредитів юридичним особам; надання кредитів фізичним особам; придбання права вимоги щодо поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг); вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з дотриманням встановлених НБУ нормативів і вимог щодо формування обов’язкових, страхових і резервних фондів.

Банківський кредит носить комерційний характер. Мета діяльності банку в процесі кредитування отримання максимального прибутку. Спрямованістю на прибутки визначається головна лінія економічної поведінки комерційних банків як при купівлі кредитних ресурсів, так і при їх продажу клієнтам [43, с.111].

Кожний комерційний банк ставить за мету забезпечити високу якість власного кредитного портфеля. Кредитний портфель це сукупність кредитів, наданих банком на певну дату; він характеризує величину капіталу, вкладеного банком у кредитні операції. Кредитний портфель включає агреговану балансову вартість усіх кредитів, у тому числі прострочених, пролонгованих і сумнівних щодо повернення.

У звіті про кредитний портфель комерційного банку, який щомісячно подається у регіональні управління НБУ, зазначаються такі параметри кредитного портфеля: міжбанківський ринок кредити та фінансовий лізинг, надані банкам; кредити та фінансовий лізинг, отримані від банків; небанківський ринок кредити, надані органом загального державного управління; кредити, надані за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів; кредити, надані за овердрафтом; кредити, надані за операціями РЕПО; кредити, надані за врахованими векселями; кредити, надані за факторинговими операціями; кредити, надані за внутрішніми торговими операціями; кредити, надані за експортно-імпортними операціями; інші кредити, надані в поточну діяльність; кредити, надані в інвестиційну діяльність; наданий фінансовий лізинг; кредити, надані фізичним особам [49, с.118-122].

Банківський кредит надається при укладенні кредитного договору. Всі питання, що виникають з приводу кредитування, вирішуються на договірній основі безпосередньо між банком і позичальником. Згідно з договором кожний із суб’єктів кредитних відносин бере на себе певні зобов’язання. Кредитний договір укладається банком для кожного позичальника індивідуально.

Позики господарським суб’єктам надають комерційні банки. НБУ як банк останньої інстанції надає кредити комерційним банкам через кредитні тендери, ломбардні операції, переоблік векселів на умовах двосторонніх договорів.

Комерційні банки надають кредити як у національній, так і в іноземній валюті. При проведенні кредитної політики комерційні банки виходять із необхідності забезпечити поєднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників та господарських суб’єктів із врахуванням загальнодержавних інтересів. Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня відсоткових ставок і комісійних винагород. Вони відповідають за своїми зобов’язаннями перед клієнтами всім належним їм майном і коштами [31, с.188].

З метою активізації участі комерційних банків у процесах структурної перебудови вітчизняної економіки важливе значення має запровадження механізму передачі в управління банкам на тривалий період контрольних пакетів акцій підприємств, яким вони надають довгострокові кредити. Рішення щодо надання кредитів позичальникам, незалежно від запрошуваного розміру кредиту, приймається колегіально (Правлінням банку, Кредитним комітетом, Комісією тощо) більшістю голосів і оформляється протоколом.

У разі надання позичальникові кредиту в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу («великі кредити»), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку. Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків. Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів комерційного банку. Значну загрозу стабільності фінансового стану комерційних банків несе занадто ризикована кредитна політика з метою отримання надмірно високих прибутків [15, с.13-14].

Принципи банківського кредитування (в широкому розумінні принципи кредитування взагалі, що є єдиними для всіх форм кредиту) це основні вихідні положення, на які спирається теорія і практика кредитного процесу. Ці вихідні положення обумовлені цілями та завданнями, що стоять перед банками, а також об’єктивними закономірностями розвитку і функціонування кредитних відносин. Кредитний процес вимагає від банків і всіх господарських суб’єктів чіткого дотримання принципів кредитування.

Необхідно розрізняти принципи і правила кредитування. Правила випливають з принципів і відображають лише окремі положення і моменти того чи іншого принципу, механізми використання принципів у конкретній практичній діяльності банку. У науковому плані єдино правильним є системний підхід до дослідження принципів кредитування. В системному підході реалізується і конкретизується наукове розуміння принципів кредитування як взаємозв’язаної цілісної сукупності певних положень (понять). Можна виділити три основні рівні системи принципів банківського кредитування:

- загальноекономічні принципи кредитування (відповідність ринковим відносинам, раціональності і ефективності, комплексності, розвиткові);

- особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості, строковості, платності, цільової спрямованості);

- часткові, одиничні принципи кредитування, або правила кредитування, які випливають з кожного особливого принципу й можуть по-різному проявлятися в конкретних кредитних операціях [24, с.14-15].

Загальноекономічні та особливі принципи кредитування, а також правила кредитування взаємозв’язані, певним чином вони взаємно переходять одне в одне. У запропонованій вище системі принципів банківського кредитування на першому місці стоїть загальноекономічний принцип відповідності змісту банківського кредиту ринковим відносинам, умовам ринкової економіки. Кредитний механізм має відображати умови конкуренції, суперництва комерційних банків за позичальника, комерціалізації кредитної угоди, прагнення забезпечити максимально можливу вигоду (прибуток) від позики, самостійність і автономність у прийнятті управлінських рішень [23, с.114].

Принцип раціональності та ефективності банківського кредитування характеризує економічність використання позики як з позицій інтересів банку, так і з позицій позичальників господарських суб’єктів. Кредитний механізм не може не ґрунтуватися на здоровому практицизмі, спрямованості на збільшення доходів. Принцип раціональності кредитування здійснюється на основі оцінки кредитоспроможності позичальника, що забезпечуватиме впевненість банку у здатності й готовності боржника повернути позичку в обумовлений договором строк.

Принцип комплексності банківського кредитування передбачає побудову кредитного механізму на основі врахування всього комплексу чинників, що впливають на реалізацію кредитної операції. Безумовно, що насамперед слід брати до уваги економічні чинники та умови.

Принцип розвитку банківського кредитування відображає постійний рух і динаміку кредитного механізму. Зміна економічних відносин призводить і до зміни кредитних відносин, підходів до їх практичної організації. Принцип розвитку вимагає від комерційних банків використовувати гнучкі методи кредитування, оперативно змінювати порядок практичної роботи з позиками, методи контролю за використанням та поверненням кредиту, засоби регулювання заборгованості [11, с.57].

Центральне місце в системі принципів банківського кредитування посідають особливі принципи кредиту. Саме вони відображають економічну сутність банківського кредиту. Принцип поверненості означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові. Установи банків можуть надавати відстрочку повернення позички, стягуючи за це підвищений відсоток. Цей принцип вважається вихідним у системі банківського кредитування. Він випливає із суті кредитних відносин, адже якщо позичка не повертається, втрачається економічний зміст кредиту.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Мета реалізації цього принципу зменшити ризик кредитної операції. Майнові інтереси кредитора мають бути повною мірою захищені у разі можливого порушення позичальником узятих на себе зобов’язань. Кредит надається під певне реальне забезпечення заставу, гарантію, поручительство, страхове свідоцтво та ін. Банківський кредит, не забезпечений реальними цінностями, надається як виняток окремим позичальникам, які мають давні ділові зв’язки з банком та високу платоспроможність [23, с.57].

Принцип строковості означає, що позичка має бути повернена позичальником банкові у визначений в кредитному договорі строк. Кредит обов’язково має бути повернений у певний заздалегідь обумовлений час. У разі порушення принципу строковості банк пред’являє до позичальника фінансові вимоги. Строк кредиту це період користування позичкою. Він розраховується з моменту одержання позики (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунка позичальника) до її кінцевого погашення.

Принцип платності означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові з відповідною оплатою за його користування. Кредит як комерційна операція обов’язково має приносити кредиторові певний доход у формі відсотків. Відсоток плата позичальника у кредитних відносинах. Банк вимагає від позичальника не тільки повернення одержаної позики, а й сплати відсотка за її використання [43, с.74].

Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором. Позичальник не може витрачати кредит на інші цілі. Цільовий характер кредитування означає спрямованість позички на певний господарський об’єкт. Закономірність переходу до кредитування господарського суб’єкта, про що йшлося вище, не можна абсолютизувати. Банк обов’язково повинен розрізняти об’єкти кредитування, насамперед ті з них, які пов’язані або з капітальними вкладеннями, або з основною виробничою діяльністю.

Щодо правил кредитування, то їх чітке формулювання має вирішальне значення в кредитному менеджменті. В процесі управління кредитними операціями важливо володіти ефективними алгоритмами (сукупністю правил) розв’язання тих чи інших типових проблем.

У конкретних умовах роботи комерційного банку, з врахуванням особливостей фінансово-господарської діяльності його клієнтів (позичальників), набір і зміст правил банківського кредитування змінюються. Ці правила в основному і головному визначають стандартні вимоги та орієнтири для кредитних працівників банку. Йдеться про чітке структурування, систематизацію, програмування, алгоритмізацію, стандартизацію способів і прийомів проведення кредитних операцій [32, с.55].

Таким чином, у принципах кредитування відображаються стійкі й перевірені практикою банківські орієнтири, закономірні зв’язки та закономірності організації кредитного процесу. Принципи кредитування стимулюють економічну зацікавленість суб’єктів кредитних відносин у найкращих результатах своєї діяльності. Принципи банківського кредиту не є раз і назавжди незмінними. Розвиток економіки, зміна характеру економічних відносин спричиняють як появу нових принципів, що відповідають новим умовам, так і зміну сутності традиційних принципів кредитування.

1.2 Види банківського кредиту

Кредити, які надаються банками, можна класифікувати за різними ознаками. Лише комплексний підхід до виділення видів банківського кредиту дозволяє найповніше охарактеризувати кредитні операції комерційних банків.

За строками користування банківські кредити поділяють на: короткострокові (до 1 року); середньострокові (до 3 років); довгострокові (понад 3 роки). Кожному з цих видів банківського кредиту притаманні конкретні ознаки, організаційні способи надання позик та їх погашення.

Короткострокові кредити надаються банками позичальникам на цілі поточної господарської діяльності у разі виникнення у них тимчасових фінансових труднощів у зв’язку із витратами, які не забезпечені надходженнями коштів у відповідному періоді [45, с.235].

Середньострокові кредити надаються на оплату обладнання, на поточні витрати, фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити надаються банками позичальникам для формування основних фондів. Об’єктами кредитування при цьому є капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, приватизацію та інше.

У західній банківській практиці виділяють позики до запитання (онкольний кредит), що повертаються позичальниками на першу вимогу банку (з попередженням). Ставки відсотка за онкольним кредитом нижчі, ніж за строковими позичками. Онкольний кредит розглядається як різновид короткострокового кредиту [9, с.123].

За забезпеченням виділяють такі види банківського кредиту: забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами); вартість застави звичайно перевищує суму кредиту; гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи); з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації); незабезпечені (бланкові кредити). Банківський кредит під заставу цінних паперів називається ломбардним кредитом. За ступенем ризику банківські позики поділяються на: стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком [32, с.37].

В умовах наявності кризової ситуації в національній економіці України закономірно підвищується ризик кредитних операцій комерційних банків. Кредити з підвищеним ризиком посідають у таких умовах провідне місце в кредитному портфелі банків. У ринковій економіці в умовах економічної невизначеності будь-якій позиції властивий певний ризик несплати відсотків чи неповернення внаслідок непередбачених обставин. У стратегічному плані для комерційних банків важливо нарощувати обсяги кредитних операцій, в тому числі й за рахунок тих позик, яким притаманний підвищений ризик. Адже саме для таких кредитів характерна більша доходність у порівнянні з мало ризикованими.

Відповідно до Положення НБУ «Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків», банківські позики поділяють на п’ять груп: стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні.

Стандартні позики характеризуються мінімальним ступенем ризику (2%), що відповідає умовам стабільного фінансового стану позичальника. Для позик під контролем ступінь ризику дорівнює 5%. Робота з цими позиками не створює проблем для фінансової діяльності комерційних банків. Субстандартні позики це позики з підвищеним ризиком (ступінь ризику 20%). Фінансовий стан позичальника на момент оцінки при такому виді банківського кредиту викликає серйозні побоювання [48, с.18].

Сумнівними є кредити, повернення яких викликає сумнів у банку. Для сумнівних позик характерний ступінь ризику в 50%. До цих позик відносять пролонговані і прострочені кредити. Пролонгація означає продовження терміну погашення позики після настання договірних строків погашення через фінансову неспроможність позичальника. Простроченими є позики, не повернені банкові у встановлений строк. У разі прострочення терміну повернення позики банк може відповідно до чинного законодавства використати своє заставне право, тобто спрямувати виручку від реалізації заставного майна безпосередньо на погашення позички.

Безнадійними (до погашення) є позики, які не можуть бути повернені і збереження яких на балансі банку як активу не має сенсу (ступінь ризику 100%). Безнадійні позики списуються у встановленому порядку. В банківській практиці сумнівні, незабезпечені та безнадійні позики відносять до категорії проблемних кредитів [48, с.112].

За методами надання виділяють такі види банківських кредитів: у разовому порядку; відповідно до відкритої кредитної лінії; гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою). У сучасних умовах комерційні банки пропонують клієнтам різноманітні схеми кредитування (надання позик).

У світовій банківській практиці найпоширенішими схемами надання позик є кредитна лінія, револьверний (автоматично поновлюваний) кредит, контокорентний рахунок, овердрафт.

Кредитка лінія це оформлена договором згода банку надавати позичальникові кредити протягом певного часу до певної заздалегідь визначеної максимальної величини ліміту кредитування. Кредитна лінія це перспективний вид банківської позики. Протягом дії кредитної лінії клієнт може у будь-який момент отримати позику без оформлення кредитних документів. Позики надаються в межах попередньо встановленого ліміту кредитування. Розмір заборгованості може коливатися залежно від зміни реальних потреб клієнта, але сукупний залишок за кредитною лінією не повинен перевищувати встановленого ліміту [44, с.67].

Револьверний кредит це позика, що надається банком клієнту в межах встановленого ліміту заборгованості, який використовується повністю або частинами і відновлюється в міру погашення раніше виданого кредиту. Револьверний кредит це багаторазово поновлюваний кредит. Постійне відновлення позики в умовах тривалих відносин банку і клієнта характерна особливість револьверного кредиту. Протягом періоду дії револьверного кредиту клієнт неодноразово позичає і повертає борг. Револьверний кредит надається на умовах бланкової позики. До категорії револьверних кредитів, як правило, включаються позики, що надаються фізичним особам за кредитними картками.

Класичним методом надання позик в умовах ринкової економіки вважається контокорентний кредит. Цей вид банківського кредиту надається клієнтам, що мають у даному банку поточний рахунок. Контокорентний кредит органічно поєднує кредитне і розрахунково-касове обслуговування клієнта на основі відкриття єдиного активно-пасивного контокорентного рахунка. Банк бере на себе всі операції клієнта за поточними вимогами та зобов’язаннями [32, с.49].

Обсяг і строки контокорентного кредиту визначаються господарськими потребами клієнта, але в межах встановленого в кредитному договорі ліміту. Ліміт кредитування для кожного позичальника встановлюється індивідуально залежно від його фінансового стану і репутації. У межах ліміту кредитування позичальник отримує широкі можливості для маневрування обіговими коштами. Клієнт на основі контокорентного кредиту може оперативно без узгодження з банком поповнювати свій поточний рахунок відповідною сумою грошей.

Овердрафт (англ. overdraft перевищення кредиту) є специфічним різновидом контокорентного кредиту; це сума, в межах якої банк кредитує власника поточного рахунку. При овердрафті банк у межах узгодженого ліміту проводить платежі за клієнта на суму, що перевищує залишок коштів на його поточному рахунку. В результаті на рахунку позичальника виникає дебетове сальдо, яке й виражає суму його заборгованості перед банком. Із від’ємного залишку на рахунку банк стягує відсоток, як за звичайний кредит. Правом на отримання овердрафтного кредиту користуються особливо надійні клієнти банку. Овердрафт, як правило, використовується в сучасній західній банківській практиці для кредитування приватних осіб на поточні потреби [48, с.63].

У вітчизняних банках майже абсолютно переважають одноразові кредити, які надаються з простих позичкових рахунків для обслуговування конкретних комерційних операцій.

За методами погашення банківські кредити поділяються на такі, що погашаються: водночас; у розстрочку; достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника); з регресією платежів; після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу). Банківську позику, яка погашається водночас, часто називають прямою; вся основна заборгованість за цією позикою має бути погашена на одну кінцеву дату. Відсотки ж можуть сплачуватися через певні проміжки часу або по закінченні строку позики. Позички в розстрочку передбачають періодичне погашення основної суми заборгованості, як правило, рівними частинами. У цьому випадку погашення позики не є таким обтяжливим для позичальника, як при погашенні водночас [20, с.136].

За формою залучення (організації) банківський кредит поділяється на: двосторонній (комерційний банк позичальник); консорціумний; «дзеркальний»; багатосторонній (паралельний).

Банківський консорціум тимчасове добровільне об’єднання комерційних банків для розв’язання конкретних господарських завдань. Банки учасники консорціуму зберігають свою господарську самостійність і можуть брати участь у діяльності інших об’єднань. Банківський консорціум надає кредит позичальникові в такі способи: шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб’єктам господарської діяльності; шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків кредитування здійснюється при цьому залежно від потреби у кредиті; шляхом зміни гарантованих банками-учасника-ми квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумі операції [23, с.34].

Банківські консорціуми створюються з метою акумуляції кредитних ресурсів як в національній, так і в іноземній валюті, для здійснення кредитування господарських програм із значними обсягами фінансування, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника. Консорціумний кредит може надаватися банками різних країн для кредитування зовнішньоекономічної діяльності.

Різновидом консорціумного кредиту є паралельний кредит. При паралельному кредитуванні в угоді беруть участь два або більше банків, які самостійно ведуть переговори з позичальником. Банки-кредитори узгоджують між собою умови кредитування, щоб у підсумку укласти кредитний договір із загальними для всіх учасників умовами. Кожний банк самостійно надає позичальникові визначену частку кредиту, дотримуючись загальних, узгоджених з іншими банками-кредиторами, умов кредитування [9, с.78].

На основі багатосторонніх банківських кредитів з’являється можливість здійснювати великі довгострокові кредитні проекти для задоволення, насамперед, потреб інвестиційної сфери.

При класифікації банківських кредитів використовуються і інші критерії виділення тих чи інших видів позик. Це джерела залучення (внутрішні позики, в межах своєї країни; зовнішні, тобто міжнародні позики); економічне призначення (зв’язані позички і незв’язані позички, в яких не зазначається об’єкт кредитування); вид відсоткової ставки (позички з фіксованою ставкою; позички з плаваючою ставкою; позички із змішаною ставкою).

Кредитна діяльність комерційних банків невіддільна від операцій на ринку міжбанківських кредитів. Одержання кредитів в інших банках дає можливість поповнювати банківські кредитні ресурси. При надлишку ресурсів банк розміщує їх на міжбанківському ринку, при нестачі ресурсів банк купує їх на ринку. Ринок міжбанківських кредитів є важливою складовою ринку кредитних ресурсів [43, 127].

Надання й отримання кредитів комерційними банками на міжбанківському ринку регламентується Законом України «Про банки і банківську діяльність», Цивільним кодексом України, нормативними актами НБУ, статутами комерційних банків і кредитними договорами. Кредитні відносини між комерційними банками визначаються на договірних засадах шляхом укладання кредитних договорів, які мають передбачати права та зобов’язання сторін, з належним оформленням справ за міжбанківськими кредитами. Надання міжбанківських кредитів має супроводжуватися відкриттям рахунків відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України.

На практиці використовуються такі основні різновиди міжбанківського кредиту: овердрафт за кореспондентськими рахунками: на відповідному рахунку обліковуються суми дебетових (кредитових) залишків на кореспондентських рахунках банків на кінець операційного дня; кредити овернайт (overnight), які надані (отримані) іншим банкам: вони надаються іншим банкам на строк не більше одного операційного дня. Цей вид міжбанківського кредиту використовується для завершення розрахунків поточного дня; кошти, які надані (отримані) іншим банкам за операціями РЕПО. Ці операції пов’язані з купівлею у них цінних паперів на певний період з умовою зворотного їх викупу за заздалегідь обумовленою ціною або з умовою безвідкличної гарантії погашення у разі, якщо строк операції РЕПО збігається із строком погашення цінних паперів [31, с.89].

Комерційні банки як економічно незалежні кредитні інститути самостійно встановлюють рівень відсоткової ставки за міжбанківськими кредитами залежно від попиту та пропозиції на міжбанківському ринку та рівня облікової ставки.

НБУ обмежує розмір надання та отримання кредитів на міжбанківському ринку. Так, загальний розмір отримання комерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку. Забороняється їх надання та отримання банківськими установами (філіями, управліннями, відділеннями тощо), які не є юридичними особами, крім випадків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи. НБУ, враховуючи фінансовий стан окремих комерційних банків, має право встановлювати інші обмеження щодо залучення та надання міжбанківських кредитів. Такі обмеження необхідні, щоб не допустити надмірного кредитного «самообслуговування» банками один одного поза реальним підключенням до кредитних відносин господарських суб’єктів (товаровиробників). Крім того, ставиться завдання обмеження можливостей для одержання спекулятивного прибутку на ринку міжбанківських кредитів [48, с.72].

В Україні ринок кредитних ресурсів фактично розділився на дві частини: внутрібанківський та міжбанківський. У цій ситуації великі банки із значною кількістю філій стали створювати власні внутрібанківські ринки з метою оптимального використання своїх наявних кредитних ресурсів.

З метою отримання міжбанківського кредиту банк-позичальник подає банку-кредитору, як правило, такі документи: заяву; установчий договір; копію статуту, завірену нотаріально; копію ліцензії на проведення банківських операцій, завірену нотаріально; картку із зразками підписів і відбитком гербової печатки, також завірену нотаріально; баланс на поточну звітну дату; розрахунок економічних нормативів на поточну звітну дату; показники діяльності комерційного банку; форму забезпечення і строкове зобов’язання. Основним джерелом інформації для визначення кредитоспроможності позичальника стосовно міжбанківських кредитів є баланс банку [22, с.521].

Договір міжбанківського кредиту має включати такі основні положення: 1) предмет договору надання кредиту в певній сумі з певним строком погашення; 2) права і зобов’язання банку-кредитора і банку-позичальника; 3) відповідальність сторін; 4) порядок вирішення спорів; 5) умови зміни договору; 6) особливі умови; 7) строк дії договору. На ринку міжбанківських кредитів можуть використовуватися також банківські векселі і депозитні сертифікати. Депозитний сертифікат це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, що засвідчує право вкладника на одержання депозиту [20, с.93].

Прийняття банком оптимального рішення щодо продажу та купівлі ресурсів на міжбанківському ринку можливе лише за умов точного володіння ситуацією на ринку кредитних ресурсів і наукового прогнозування динаміки її зміни.

1.3 Джерела формування кредитних ресурсів банку

Здійснювати операції з кредитування господарських суб’єктів і населення банк може лише за наявності відповідних кредитних ресурсів. У цьому плані депозитні операції, тобто операції із залучення коштів на вклади, можуть розглядатися як органічна складова кредитної політики банку в цілому. Між кредитними ресурсами і кредитними вкладеннями існує безпосередній зв’язок. Обсяг кредитних ресурсів, їхня структура, терміни використання мають відповідати таким же параметрам кредитних вкладень. Збалансованість кредитних ресурсів і кредитних вкладень важлива макро- і мікроекономічна закономірність функціонування кредитних відносин. Для більшості комерційних банків депозити (вклади) є головним видом пасивів і важливою передумовою проведення активних кредитних операцій [32, с.61].

Кредитні ресурси кошти, що є у розпорядженні банків і використовуються ними для кредитних операцій. Банки не в змозі стабільно розвивати кредитні операції в умовах обмеженості ресурсної бази. Кредитні ресурси банку поділяються на власні та залучені. Власні ресурси це кошти статутного, резервного, страхового та інших фондів банку, що утворюються за рахунок прибутку, а також нерозподілений протягом року прибуток. Головне місце в складі кредитних ресурсів комерційного банку посідають залучені кошти. Це кошти клієнтів на поточних рахунках; депозити юридичних і фізичних осіб; залишки на кореспондентських рахунках; кошти, що їх залучають з міжбанківського ринку (міжбанківський кредит); кошти, отримувані від продажу цінних паперів тощо. Одним з найбільш надійних джерел ресурсів для комерційного банку, підтримання його ліквідності є депозитні вклади.

Власні та залучені кошти є основними джерелами фінансування кредитних ресурсів комерційних банків. У перелік пасивних операцій, на право здійснення яких комерційні банки в Україні повинні отримати ліцензію НБУ, включені: залучення депозитів юридичних осіб; залучення депозитів фізичних осіб; отримання кредитів від банків; випуск цінних паперів (облігацій, ощадних сертифікатів) [11, с.90].

Важливим чинником зміцнення ресурсної бази кредитування є оптимізація джерел формування кредитних ресурсів. Банк повинен сформувати найефективнішу комбінацію джерел коштів для створення своєї ресурсної бази. Переважна більшість кредитних ресурсів комерційних банків утворюється шляхом залучення коштів. Така структура джерел утворення кредитних ресурсів відповідає умовам ринкових відносин. Найдешевшим джерелом залучення коштів до комерційних банків є залишки коштів на розрахункових і поточних рахунках клієнтів.

Зазначимо, що не всі власні та залучені кошти можуть бути використані банком для здійснення кредитних операцій. Комерційний банк повинен завжди мати в наявності необхідні грошові кошти для виконання взятих на себе зобов’язань щодо забезпечення своєчасного повернення (надання) коштів своїм клієнтам. Вкладники мають бути впевнені в надійності банку. Тому в банку створюється обов’язковий резерв ліквідності, що має гарантувати повернення коштів вкладникам [44, с.247].

Комерційні банки в усіх країнах забезпечують вкладникам резервний запас на випадок можливих втрат; передбачаються також різноманітні форми прямого і непрямого страхування. Втрата вкладниками впевненості щодо фінансової стійкості банків може призвести до масового вилучення вкладів, що вкрай негативно вплине на загальну економічну ситуацію в країні.

Для комерційних банків гострим є питання оптимізації структури кредитних ресурсів і вкладень за сумами і за термінами. НБУ рекомендує при аналізі балансового звіту комерційного банку використовувати коефіцієнт співвідношення позик і депозитів. Цей коефіцієнт характеризує здатність банку залучати депозити для підтримки своїх кредитних операцій та його можливість давати в кредит ці депозити. Більш високий рівень цього співвідношення відображає більший елемент ризику: можуть мати місце менша ліквідність, негативні економічні умови внаслідок відпливу депозитів. Навпаки низький рівень цього коефіцієнта відображає недостатні можливості кредитування або небажання банку брати на себе ризик при наданні позик [45, с.110].

Значна частина кредитних ресурсів комерційних банків залучається на основі депозитних операцій. Депозитом (вкладом) вважаються тимчасово залучені грошові кошти фізичних та юридичних осіб або цінні папери, надані банкові на чітко визначений строк і за відповідну плату (під відсоток). Депозит це кошти, що надаються фізичними чи юридичними особами в управління банку (фінансовій організації). Депозит оформляється відповідною угодою. У широкому розумінні депозит можна розглядати як кредит, який надає власник депозиту іншим клієнтам банку через посередництво цього банку [20, с.73].

У розвинутій ринковій економіці депозитні операції є одним з найважливіших секторів грошового (фінансового) ринку. Масштаби депозитних операцій визначаються наявністю в народному господарстві вільних грошових коштів.

Важливим джерелом кредитних ресурсів є кредити, отримані від інших банків на міжбанківському кредитному ринку. Міжбанківське кредитування здійснюється в межах кореспондентських відносин банків і має, в основному, короткостроковий характер. Операції з розміщення банком коштів на депозит в інших банках вважаються активними депозитними операціями. Пасивні депозитні операції це операції із залучення банком коштів на депозит. До залучених банківських коштів відносять також гроші, депоновані з метою забезпечення гарантії платежів при розрахунках акредитивами і чеками [21, с.25-31].

Різниця між відсотком, отриманим банком від надання позики, і відсотком, виплаченим вкладникам, становить сукупний доход комерційного банку. З цього доходу відраховуються виробничі витрати; виплати заробітної плати банківському персоналу, витрати на відповідне обладнання і матеріали, витрати на утримання будов і споруд тощо. Те, що залишається після сплати податків, становить прибуток банку. Комерційні банки спрямовують свою діяльність на розширення спектра послуг щодо залучення коштів клієнтів на банківські рахунки. Банками гарантується таємниця вкладів, їх збереження і видача на першу вимогу вкладника.

1.4 Організаційні аспекти банківського кредитування

Розгляд такого цілісного поняття, як «кредитний процес», дозволяє комплексно проаналізувати всі складові та етапи механізму банківського кредитування. Кредитний процес це рух банківського кредиту як послідовний перебіг його організаційних стадій (етапів). У ході кредитного процесу відбувається послідовна зміна стадій механізму банківського кредиту. Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їхньої галузевої приналежності, статусу, форм власності за наявності у них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом [11, с.402].

У теорії та практиці кредитування виокремлюють сім основних стадій кредитного процесу, управління якими банк повинен ретельно організовувати: розгляд заявки позичальника на отримання кредиту; аналіз фінансового стану (кредитоспроможності) клієнта; розробка умов позики; підготовка та укладання кредитного договору; визначення порядку забезпечення кредиту, гарантій повернення позики; процедура надання позики; процедура погашення позики; контроль за кредитною операцією.

Перша стадія кредитного процесу включає аналіз і попередній відбір заявок на отримання кредиту. Для цього проводиться науково обґрунтована експертиза доцільності надання позики. Головне завдання кредитних працівників комерційного банку на цій стадії зібрати найповнішу інформацію про потенціального позичальника.

На другій стадії кредитного процесу банк визначає кредитоспроможність і фінансове становище клієнта. Кредитні працівники повинні оцінити: якою мірою потенційний позичальник здатний повністю і в строк розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями. Чим точніше банк зуміє визначити кредитоспроможність клієнта, тим ширше можливості банку для зниження кредитного ризику.

На третій стадії кредитного процесу банк приймає кінцеве рішення про можливість, умови і форми надання позики. Оцінка майбутньої кредитної операції здійснюється на підставі проведення техніко-економічного обґрунтування позики. Завершується ця стадія оформленням і укладанням кредитного договору, який стає для банку засобом управління подальшими стадіями кредитного процесу.

Четверта стадія кредитного процесу пов’язана із визначенням умов забезпечення повернення кредиту. У центрі розв’язання даної проблеми знаходиться обґрунтований вибір об’єкта (предмета) застави. Для цього має бути забезпечене правильне оформлення заставних юридичних документів, чітке визначення прав і зобов’язань банку і позичальника згідно з нормами чинного заставного права. Засобом забезпечення повернення банківської позики може бути гарантія.

На п’ятій стадії кредитного процесу банк на основі кредитного договору здійснює процедуру надання позики. Конкретний спосіб надання кредиту, а також вид позичкового рахунку визначається особливостями цієї кредитної операції. Процедура надання позики має бути зручною, оперативною і взаємовигідною для банку та позичальника.

Шоста стадія кредитного процесу повернення позики з відсотками та завершення кредитної операції. Конкретний спосіб погашення позики обумовлюється у тексті кредитного договору. В умовах фінансової кризи і збільшення взаємної дебіторсько-кредиторської заборгованості господарських суб’єктів банк повинен приділяти постійну увагу повному і своєчасному виконанню кредитних договорів щодо погашення наданих позик. Усі випадки непогашення позик мають детально аналізуватися кредитними працівниками, щоб у майбутньому не допускати подібного.

Сьома стадія є специфічною в тому плані, що банківський контроль та управління кредитним процесом здійснюється на кожній його стадії. Систематичний моніторинг стану кредитного процесу, що поєднується з постійним аналізом якості кредитного портфеля банку посідає одне з центральних місць у системі банківського менеджменту. Головне завдання, яке вирішується на заключній стадії, розробка нагальних практичних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення кредитної політики комерційного банку [34, с.24-31].

У структурі будь-якого комерційного банку функціонує кредитне управління (відділ), яке безпосередньо веде роботу з клієнтами з питань кредитування.

Позичковий відсоток плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування останнім позиченими грошима. Ставка (або норма) відсотка це відносний показник ціни банківського кредиту, що відображає відношення суми сплачених відсотків до величини позики. Комерційні банки як незалежні економічні суб’єкти мають право самостійно встановлювати рівень відсоткової ставки за кредитами залежно від попиту та пропозиції на кредитному ринку та рівня облікової ставки НБУ. Як правило, зростання попиту на позики призводить до підвищення відсоткової ставки. При укладенні кредитного договору банк домовляється з позичальниками про конкретну величину відсоткової ставки.

Банківський позичковий відсоток відображає економічні відносини перерозподілу і привласнення банком частини прибутку, що створюється на підприємствах-позичальниках внаслідок продуктивного використання наданої позики. У зв’язку з цим інтенсивність попиту на банківський кредит з боку господарських суб’єктів визначається, насамперед, рівнем і динамікою розвитку виробничого процесу та ступенем ділової активності товаровиробників [23, с.201].

Формування відсоткової ставки багатофакторний процес, який визначається багатьма чинниками. Серед них: рівень облікової ставки Національного банку, термін надання позики, особливості забезпечення позики, платоспроможність і авторитет позичальника, темпи інфляції, перспективи зміни ринкової кон’юнктури тощо. Сукупність цих чинників буде визначати межі диференціації кредитного відсотка. Головним чинником, що впливає на рівень відсоткових ставок, є ціна кредитних ресурсів. Чим дорожче банку обходиться формування кредитних ресурсів, тим вище відсоткова ставка. В сучасних умовах вирішальний вплив на ціну кредитних ресурсів здійснюють, насамперед, розміри депозитних ставок. За короткостроковими позиками ставка, як правило, вища, ніж за довгостроковими. Короткостроковими є кредити на поточну виробничу діяльність; вони, як правило, забезпечені товарами, які швидко реалізуються [45, с.177].

Суттєвий вплив на рівень відсоткової ставки здійснює інфляція. В умовах інфляційних очікувань комерційні банки змушені «страхувати» себе на випадок прискорення темпів інфляції шляхом збільшення ставок за кредитами. Позичковий відсоток за мінусом знецінення грошей часто називається «реальним відсотком». Використовується також поняття «від’ємний відсоток», який відображає умови випередження темпів знецінення грошей відносно темпів зростання позичкового відсотка.

Рівень відсоткової ставки є головною умовою проведення кредитної операції. Крім наведених вище чинників, що визначають рівень відсоткових ставок комерційних банків, можна виділити ще такі чинники: ризикованості проекту, рівень ставки податку на прибуток банку, умови надання аналогічного виду кредиту на загальнодержавному та регіональному кредитних ринках, можливості банку щодо додаткового залучення кредитних ресурсів, а позичальника щодо отримання такої ж позики в інших банках, наявність різних форм матеріального забезпечення позики. За великими позиками відсоткова ставка нижче, ніж за дрібними.

У банківській практиці широко використовується термін «маржа». Маржа це різниця між відсотковими ставками; для процесу кредитування це різниця між ставками виданих кредитів (ставки позичкового відсотка) і залучених депозитних коштів (ставки депозитного відсотка). Зрозуміло, що маржа має бути такого рівня, щоби забезпечувати належну рентабельність комерційного банку і створювати фінансові ресурси для його розвитку. Проте банк, що орієнтується на довгострокові перспективи своєї діяльності, не розглядає максимізацію маржі як визначальну свою мету і першочергове завдання. Часто буває економічно вигідніше інше: створити пільгові умови для постійних клієнтів, сприяти розширенню їх кола, надавати допомогу в розвитку їхньої фінансово-господарської активності тощо. Робота на перспективу у сфері управління відсотковими ставками більшою мірою сприятиме забезпеченню ліквідності, рентабельності і розширенню діяльності комерційних банків [22, с.367].

Централізоване регулювання рівня відсоткових ставок здійснюється НБУ на базі зміни офіційної облікової ставки. Облікова ставка НБУ є нині одним із основних важелів регулювання фінансово-кредитної сфери національної економіки. Українські комерційні банки враховують цей важливий норматив у своїй кредитній діяльності. Методика визначення облікової ставки НБУ базується на п’яти основних принципах: забезпечення позитивного реального рівня ставки відносно інфляції; встановлення у межах коридору ринкових відсоткових ставок комерційних банків за кредитами та депозитами; наближення до рівня міжбанківських відсоткових ставок у стабільній ситуації на грошово-кредитному ринку; урахування інших чинників (обмінний курс, ліквідність банківських установ, попит на кредит у кінцевих споживачів); відповідність поточній політиці НБУ щодо регулювання грошово-кредитного ринку.

На початку 90-х років в Україні в умовах високих темпів інфляції комерційні банки були зобов’язані змінювати ставки за чинними кредитними угодами синхронно зі зміною облікової ставки. В умовах фінансової стабільності таке жорстке регулювання кредитно-грошового ринку не потрібне. У цих умовах облікова ставка НБУ має для комерційних банків не директивний, а швидше індикативний характер. Підвищення облікової ставки спрямоване на скорочення видачі Національним банком кредитів комерційним банкам, а тим самим на зменшення обсягу кредитних ресурсів на грошово-кредитному ринку. Навпаки, для збільшення кредитних ресурсів в економіці НБУ знижує облікову ставку. Зниження облікової відсоткової ставки заохочує видачу кредитів. У зв’язку з дією цього механізму відповідно до зміни облікової ставки НБУ відбувається й коригування відсоткових ставок у комерційних банках. Стимулювати розвиток виробництва може лише низька відсоткова ставка [20, с.184].

Таким чином, за різних макроекономічних умов держава в особі Національного банку може провадити (залежно від обраних цілей) або політику кредитної рестрикції (подорожчання кредиту за рахунок обмеження кредитної емісії), або політику кредитної експансії (зниження облікової ставки заради пожвавлення процесу кредитування виробництва).

У західних країнах чинні законодавчі акти, які обмежують рівень відсотка, що стягується за позиками; встановлюються граничні відсоткові ставки залежно від конкретного виду банківського кредиту, юридичного статусу позичальника, характеру кредитної угоди. При визначенні конкретної величини відсоткової ставки комерційний банк ставить двояке завдання: по-перше, відшкодувати за рахунок відсотка всі свої витрати та отримати належний прибуток; по-друге, зацікавити клієнтів (позичальників) такою відсотковою ставкою, при якій вони брали б кредити саме в цьому банку.

Рівень відсоткової ставки за користування кредитом комерційні банки встановлюють також залежно від рівня ризику. Банківський ризик пов’язаний із можливістю економічних втрат у разі виникнення несприятливих для банку обставин. Відсотковий ризик це небезпека фінансових втрат банку через перевищення відсоткових ставок, що виплачуються за залученими коштами, над ставками за наданими позичками. Відсотковий ризик виникає також внаслідок можливості втрат від несплати позичальниками відсотків за користування позичкою. В умовах кризової економіки закономірно має місце високий ризик неповернення позик [44, с.643].

Покажемо дію цих тенденцій. Відсоткові ставки за споживчими позиками, як правило, вищі, ніж за більшістю інших видів банківського кредиту, адже ці позики є незначними і ризикованими. Крім того, такі позики є досить трудомісткими для банку. При іпотечному кредитуванні чітко виявляється така закономірність: чим вище відношення величини позики до вартості об’єкта іпотеки, тим вища відсоткова ставка, оскільки ризик при цьому значно більший.

Технологія кредитування це сукупність конкретних методів і прийомів, що використовуються в процесі здійснення кредитних операцій. Використання на практиці ефективних способів впливу на хід процесу кредитування невіддільне від проведення наукових досліджень у цій сфері, вивчення та узагальнення практичного досвіду банківської діяльності.

Технологія банківського кредитування включає в себе системну оцінку ходу всього кредитного процесу в банку, та розгляд руху позики (вартості) в органічному зв’язку із певними організаційними формами та інституціональними структурами банківської діяльності. Реальне покращання ситуації у кредитній сфері неможливе в сучасних умовах на основі вдосконалення лише окремих відособлених ланок кредитного процесу; необхідне підвищення ефективності цілісної системи кредитних технологій.

Вітчизняні комерційні банки використовують такі основні форми забезпечення кредиту: застава рухомого і нерухомого майна; гарантії і поручительства третіх осіб; страхування ризику позики; уступка дебіторської заборгованості; неустойка (штрафи, пеня). Кожна з форм забезпечення повернення кредиту оформляється окремим документом, що має юридичну силу і закріплює за кредитором певне фінансове джерело для погашення позики у разі відсутності коштів у позичальника після настання строку погашення кредиту [43, с.324].

Для будь-якої кредитно-фінансової установи забезпечення наданих позик є серйозною проблемою. Належне забезпечення кредитної операції суттєво знижує ризик втрат від неповернення кредиту.

Застава це спосіб забезпечення будь-якого (в тому числі кредитного) зобов’язання. Банк укладає з позичальником окремий договір застави. Предметом застави є високоліквідні (тобто ті, які можна у разі потреби швидко реалізувати) товарно-матеріальні цінності, готова продукція, цінні папери тощо [9, с.92].

У банківській практиці застава майна випливає із заставного зобов’язання, що видається позичальником (заставодавцем) кредитору (заставодержателю) і потверджує право останнього у разі невиконання платіжного зобов’язання отримати переважне задоволення претензії (перед іншими кредиторами) з вартості закладеного майна. В юридичному аспекті для комерційного банку важливо, що для фактичної реалізації заставленого майна кредитору не потрібно порушувати щодо позичальника судовий позов. Сам факт наявності застави дає комерційному банкові особливі права щодо розпорядження заставним майном.

Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання. У договорі застави має бути зазначено суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов’язання, опис предмета застави, а також будь-які інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута угода.

Предметом застави можуть бути майно і майнові права. У разі надання кредиту під заставу майна банк повинен враховувати низку важливих чинників і передумов кредитної операції. По-перше, позичальник має бути власником заставленого майна або мати право оперативного управління ним, яке визначено статутом або дорученням. По-друге, позичальник повинен подати офіційну інформацію, яка б потверджувала, що дане майно не було вже заставлене раніше за невиконаними зобов’язаннями. По-третє, предмет застави має бути правильно оформлений як власність. По-четверте, предмет застави має мати визначену ціну, потверджену документально (для нерухомості довідка фірми, що має ліцензію на оцінку та документ про право власності). Очевидно, що предмет застави має мати цінність та користуватися попитом у разі його реалізації. Для банку головною вимогою до вибору предмета застави є рівень його ліквідності. Майно, що перебуває у спільній власності, може бути передано у заставу тільки за згодою усіх співвласників. Предмет застави в необхідних випадках має бути застрахований. Страхове свідоцтво є додатком до договору застави. До оформлення договору застави сторонами на місці має бути проведений огляд та оцінка майна [45, с.389].

Необхідною передумовою використання застави майна як форми забезпечення кредиту є перевищення величини вартості застави над вартістю наданого кредиту. Чим більша ця різниця, тим, в принципі, й вище забезпеченість позики. Комерційному банкові економічно невигідно надавати кредит у сумі, яка дорівнює (а не є меншою) вартості заставного майна.

Банки розробляють і використовують в практичній роботі нормативи оцінки майна, що передається у заставу в забезпечення кредиту. Найнадійнішими вважаються такі предмети застави (що оцінюються в 100%): грошові кошти, гарантії першокласних банків за умови попереднього вивчення рейтингу банку за світовою класифікацією, гарантії уряду. Оцінка об’єктів нерухомості проводиться у межах встановленого «коридору» (вилки) нормативу, з урахуванням призначення об’єктів, місцезнаходження (регіон, віддаленість від центру міста), ефективності використання приміщень, ліквідності на ринку тощо. Оцінка обладнання проводиться з урахуванням ліквідності на ринку, фізичного стану, ефективності використання тощо. Щодо готової продукції і товарів в обороті, то найвищу оцінку мають предмети застави з високим рівнем ліквідності, запасом терміну придатності, який не менше ніж вдвічі перевищує термін дії кредиту.

Кредитор повинен мати реальну можливість погасити з вартості заставленого майна після його реалізації основну суму боргу, відсотки, всі витрати, пов’язані із здійсненням кредитної операції (включаючи зберігання предмета застави), і, крім того, відшкодувати так званий втрачений прибуток [9, с.543].

Важливе значення має проведення правильної ринкової оцінки вартості предмета застави. Вартість застави має включати суму кредиту і відсотків за ним. Банк має право контролювати збереження заставленого майна. При оформлені договору на заставу товарів, матеріалів чи продукції слід враховувати, що вони є предметом застави лише до моменту їх реалізації чи переробки, після чого договір втрачає силу і заставодавець повинен замінити предмет застави.

Предметом застави може бути рухоме майно (обладнання, машини, оргтехніка, товари на складі). У цьому разі воно передається у володіння заставодержателю (на його склади) або за взаємною угодою залишається у заставодавця під замком та печаткою заставо держателя. Це окремо оговорюється в договорі застави. На зберігання заставодержателю передаються також і цінні папери, якщо вони є предметом застави [11, с.34].

Ліквідні цінні папери, які вільно обертаються і котируються на фондовому ринку, завжди вважалися надійною заставою банківського кредиту. Широкому використанню цінних паперів як застави у вітчизняній банківській практиці заважає нерозвинутість в Україні ринку цінних паперів і відсутність відповідного законодавства.

Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у порядку, передбачених законом. Застава рухомого майна реєструється на підставі заяви заставодержателя або заставодавця у Державному реєстрі застав рухомого майна. Така умова є необхідною, адже в іншому випадку позичальник може заставити своє майно одразу в кількох банках і одержати кредити, що в багато разів перевищують ринкову вартість цього майна. Запровадження електронного реєстру майна, прийнятого під заставу комерційними банками, дозволяє забезпечити дієвий контроль за майном, яке заставляється під кредити [44, с.702].

У зарубіжній практиці банківської кредитної діяльності застава не набула широкого застосування. Необхідність постійного контролю за предметом застави, проблеми з реалізацією обтяжують комерційні банки і відволікають від основної діяльності.

Застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателю, називається закладом. Банки намагаються використовувати заклад лише в крайніх випадках, адже необхідність утримання приміщень для збереження відповідних цінностей є економічно невигідним і організаційно незручним. В банківській практиці як предмет закладу найчастіше використовується золото та інші дорогоцінні метали, дорогоцінні камені, предмети мистецтва, автомобілі. На жаль, поки що в Україні немає належного досвіду ефективного використання заставних механізмів банківського кредитування.

Гарантія як форма забезпечення повернення кредиту це зобов’язання третьої особи погасити борг позичальника, коли він фінансове не здатний зробити це самостійно. Якщо гарантія надається юридичною особою, то вона оформлюється у вигляді гарантійного листа. Банк надає кредит, забезпечений гарантією, лише після того, як отримає гарантійний лист з відміткою банку організації-гаранта про його зобов’язання списати з поточного рахунка гаранта відповідну суму боргу та відсотки за позикою.

Зміст гарантійного листа має відповідати вимогам чинного законодавства і відображати існуючі економічні реалії. Дія гарантії припиняється після погашення відповідних позик. При виконанні зобов’язань за кредитним договором гарант має право зворотної вимоги до боржника Може укладатися й окремий договір гарантії, відповідно до умов якого гарант у випадку невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором з банком-кредитором зобов’язується сплатити борг боржника кредитору в розмірі позики, відсотків за позику та пені [22, с.87].

Формою забезпечення кредитів є також порука. В юридичній науці з позицій цивільного законодавства «гарантія» і «поручительство» часто розглядаються як тотожні поняття. Поручительство третьої особи оформляється як договір поруки між банком-кредитором та поручителем. Договір поруки має містити відповідальність поручителя за виконання на повну суму зобов’язань позичальника. Поручитель і боржник (позичальник) несуть при цьому солідарну фінансову відповідальність. Урегулювання всіх спорів за договором поруки здійснюється в арбітражному порядку. Найнадійнішими вважаються гарантії (поручительства) банків.

Практична робота установ банків із заставою і гарантіями (поручительствами) вимагає від банківських працівників високої юридичної грамотності, відповідних знань у галузі цивільного і заставного права. В економічному плані ефективність для банку гарантій і поручительств як форм забезпечення повернення кредитів залежить від платоспроможності організацій, які виступають у ролі гаранта (поручителя). Банк повинен у зв’язку з цим провести об’єктивний аналіз платоспроможності гаранта (поручителя) [23, с.90].

Однією з форм забезпечення кредитів є їх страхування. У разі страхування кредиту та відсотків за ним банк має ретельно перевірити фінансовий стан страхової компанії, з якою позичальник укладатиме страховий договір. Важливо, щоб у страховому договорі, було зазначено, що страхова компанія повністю відповідає за кредитний ризик, включаючи й нецільове використання позики. У країнах з розвинутою ринковою економікою страхування банківських кредитів є окремою важливою сферою страхового бізнесу.

За невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань щодо повернення кредиту і виплати відсотків кредитор вправі стягувати з нього неустойку. Неустойка є грошовим зобов’язанням боржника перед кредитором за невиконання або неналежне виконання як договірних, так і позадоговірних зобов’язань. Згідно з Цивільним кодексом України необхідною умовою для стягнення неустойки є факт наявності цивільно-правового зобов’язання. В одній кредитній операції можуть застосовуватися кілька різних форм забезпечення повернення позики.

Ефективність здійснення кредитної операції багато в чому визначається правильним способом надання позики. Надання банківського кредиту може здійснюватись одночасно, періодично або частинами (поетапно). Взаємовигідним для банку і позичальників є надання кредиту в повному обсязі шляхом зарахування коштів на відповідний кредитний рахунок із наступним використанням їх тоді, коли в цьому виникає необхідність. У світовій банківській практиці найпоширенішими способами надання позик є кредитна лінія, контокорент, овердрафт, автоматично поновлюваний (револьверний) кредит. Кредит може надаватися як у безготівковій, так і в готівковій формах [45, с.118].

Надання кредиту відбувається шляхом оплати з кредитного рахунка платіжних документів за об’єкти кредитування чи перерахування коштів на поточний рахунок позичальника на підставі розпорядження кредитного відділу. Використання окремих кредитних рахунків та оплата з них розрахунково-платіжних документів, виставлених клієнтові, дають банку можливість здійснювати належний контроль за цільовим використанням позик і процедурою їх погашення. Якщо кредит надається шляхом перерахування на поточний рахунок клієнта, банку важче проконтролювати, на які цілі використовуються надані кредити, особливо якщо рахунок позичальника знаходиться в іншому банку.

Кредитний рахунок відкривається на договірній основі як юридичним, так і фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право видавати кредити, з дотриманням вимог чинного законодавства. У практиці діяльності вітчизняних комерційних банків найчастіше використовуються прості кредитні рахунки.

Кредитні рахунки призначені для обліку кредитів, наданих шляхом оплати розрахункових документів чи перерахування на поточний рахунок позичальника відповідно до умов кредитного договору. Сума боргу позичальника фіксується за дебетом кредитного рахунка, а погашення заборгованості відображається за кредитом.

Кредитні рахунки в іноземній валюті відкриваються уповноваженим банком у встановленому чинним законодавством України порядку юридичним особам-резидентам, фізичним особам-резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, та юридичним особам-нерезидентам банківським установам.

Кредитні рахунки є активними рахунками: при наданні кредиту вони дебетуються, а при погашенні кредитуються. Одному і тому ж позичальникові банк може відкрити декілька кредитних рахунків залежно від специфіки об’єктів кредитування. Технологія надання кредиту залежить від цільової спрямованості позики, від мети, для реалізації якої вона надається: виробництво, інвестиції, комерційна (торговельна) діяльність [16, с.39-41].

У разі короткострокового кредитування позика може надаватися під поточну виробничу діяльність, на закупівлю сировини, матеріалів, оплату робіт (послуг). У разі довгострокового кредитування позика береться на цілі, пов’язані з підвищенням технічного рівня виробництва, стимулюванням випуску нових видів продукції, витратами, пов’язаними з капітальним будівництвом, реконструкцією або технічним переозброєнням об’єктів виробничого призначення тощо. При довгостроковому кредитуванні використовуються інші способи надання кредиту порівняно з короткостроковими позиками. Довгостроковий кредит зараховується позичальникові на кредитний рахунок і використовується ним на оплату платіжних документів за поставку обладнання, машин, приладів, матеріалів, виконані будівельно-монтажні, проектні та інші роботи. Для цільового довгострокового кредитування відкривається кредитна лінія.

Спосіб надання кредиту за контокорентом пов’язаний з наявністю дебетового сальдо на контокорентному рахунку. Кредит надається в цьому випадку в сумі дебетового сальдо на рахунку, що виник. На контокорентному рахунку сальдо виводиться, як правило, щоденно. Зрозуміло, що цей кредит не має чітко визначеної цільової спрямованості; за рахунок контокорентної позички можуть здійснюватися найрізноманітніші поточні платежі. В кредитному договорі на кредитування за контокорентним рахунком може встановлюватися перелік платежів, що здійснюватимуться за дебетом контокорентного рахунка. Отже, специфічними рисами способу надання кредиту за контокорентом є знеособленість об’єкта кредитування і автоматизм формування позичкової заборгованості [43, с.403].

У розвинутих країнах світу контокорентна форма кредитування вводиться комерційними банками для першокласних найбільш надійних позичальників великих компаній для надання позик на поточну виробничу діяльність.

У колишньому СРСР в умовах планової командної економіки з 30-х років банки використовували на практиці відокремлені розрахункові і позичкові рахунки. Лише в окремих випадках банки відкривали єдиний активно-пасивний рахунок і проводили за ним кредитування. Так було, наприклад, у 1966-1984 роках при кредитуванні колгоспів за спеціальним розрахунковим (поточним) рахунком. На основі виробничо-фінансових планів колгоспів визначалися ліміт видачі і плановий розмір кредиту. Як правило, такий порядок надання позики використовувався відносно низькорентабельних і збиткових колгоспів; а оскільки такі господарства не могли в подальшому повернути надані кредити, держава «списувала» їх.

Овердрафт є способом короткострокового кредитування укрупненої потреби клієнта в коштах у разі їх недостатності для завершення поточних розрахунків. Надання кредиту у формі овердрафту дуже поширене в практиці англійських банків. При овердрафті застосовується наступний механізм надання позики: якщо сума платежу, зазначена у платіжному документі клієнта, перевищує залишок коштів на поточному рахунку, то різниця (дебетове сальдо) автоматично оплачується банком за рахунок кредиту, але в межах невикористаного ліміту. Якщо сума платежу перевищує залишок ліміту кредитування, то позика банком не надається [31, с.114].

Спосіб надання кредиту на основі кредитної лінії дозволяє задовольняти тимчасові потреби позичальників в обігових коштах. Для позичальника такий спосіб отримання позики є економічно вигідним, адже відсотки сплачуються у цьому разі не з усього кредитного ліміту, а лише за ту суму, яку фактично використав (позичив) позичальник на даний момент.

Специфічне місце серед способів надання кредиту посідає форфейтинг. Форфейтинг (від англ. forfeiting відмова від прав) це банківська операція з придбання комерційного зобов’язання позичальника (покупця) перед кредитором (продавцем). Операція «форфейтинг» подібна за своїм змістом до операції «факторинг». Проте, на відміну від факторингу, форфейтинг є одноразовою операцією, що пов’язана із стягненням грошових коштів на основі набуття прав на товари і послуги. Форфейтинг є комерційним зобов’язанням, що забезпечене простим або переказним векселем (тратою) без права власника трати або векселя звернутися за відшкодуванням до попереднього власника зобов’язання. Форфейтинг як механізм обліку зовнішнього торговельного боргу з використанням переказних векселів забезпечує експортерові отримання кредиту від банку-форфейтера [44, с.531].

Погашення (повернення) позики здійснюється або однією сумою одночасно по закінченні строку користування позикою, або періодично (поступово) протягом всього терміну дії кредитної угоди. Конкретний спосіб погашення позики передбачається в тексті кредитного договору і термінового зобов’язання.

Первинним джерелом погашення кредиту є доходи позичальника. У разі фінансової неспроможності позичальника джерелом повернення позики може виступати виручка від реалізації заставленого майна, перерахування коштів гарантом або страховою компанією. Позика може бути відшкодована також шляхом продажу активів позичальника, продажу акцій, отримання позики в іншого кредитора тощо.

Згідно з умовами кредитного договору позичальник повинен добровільно виконувати свої платіжні зобов’язання перед банком. Погашення позики здійснюється в день настання терміну платежу чи в інший визначений період за наявності коштів на поточному рахунку позичальника. При погашенні позики готівкою клієнт у відповідні терміни вносить гроші в касу банку. Крім добровільного виділяють також примусовий спосіб погашення позик. Сума боргу, в цьому випадку, списується з банківського рахунка позичальника без його згоди (примусово) за виконавчими документами судів.

У разі короткострокових кредитів (наприклад, під торговельно-посередницькі операції), як правило, використовується порядок одноразового погашення позики після закінчення терміну кредитування. У разі довгострокових кредитів (наприклад, на інвестиційні потреби), як правило, погашення позики здійснюється рівними частками протягом усього терміну кредитної операції. Для банку вигідним є регресивний механізм погашення кредиту, коли на початку погашення позики вноситься більша частина коштів, а потім менша. Протилежним є дегресивний механізм погашення кредиту, коли спочатку погашається менша сума, а потім більша [32, с.17].

Найповніше сутність регресивного механізму погашення кредиту проявляється в умовах використання так званої дисконтної позики. При наданні цієї позики ще на початковій стадії здійснюється відрахування з основної величини кредиту суми відсотків. У цій ситуації позичальник одержує позику з вирахуванням відсотків, а в кінці кредитного періоду сплачує номінальну вартість позики.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється позичальником, як уже зазначалося, з поточного рахунка. Якщо поточний рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та сплата відсотків здійснюється платіжними дорученнями позичальника, а за умови невизнання боргу позичальником платіжною вимогою банку у встановленому чинним законодавством порядку.

Кошти для погашення заборгованості в першу чергу направляються для сплати відсотків за користування кредитом, потім простроченої заборгованості; сума, що залишається, направляється на погашення основної суми кредиту.

Відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки здійснюється банком у виняткових випадках, у разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені обставини за умови вжиття позичальником відповідних заходів щодо їх усунення. Це відстрочення має бути оформлене додатковим договором між позичальником і банком, який є невід’ємною частиною кредитного договору [43, с.119].

Своєчасно непогашені позички обліковуються в банку як несплачена в строк заборгованість. Якщо, незважаючи на всі заходи банку щодо позичальника, погашення наданих позичок не проводиться, кредит вважається сумнівним до повернення. У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати відсотків (комісій) і відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором. Порушення термінів погашення позик негативно впливає на підтримання фінансової стабільності банку, знижує його кредитну активність.

Банк повинен вживати всіх необхідних заходів щодо забезпечення повного і своєчасного погашення позики. Якщо вжиті заходи не дають необхідного ефекту, то банкові залишається вимагати від позичальника погашення боргу за рішенням судових органів. Комерційні банки зобов’язані у кожному випадку неповернення кредиту та нарахованих відсотків за користування кредитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, а у разі неможливості стягнення порушувати у суді справу про банкрутство.

Важливою юридичною нормою щодо механізму погашення кредитів є термін позовної давності щодо погашення позик. У США не існує поняття строку позовної давності щодо погашення позик приватними особами. Випадки непогашення кредиту мають регулярно і постійно аналізуватися банками. Повне повернення позики з відсотками і закриття кредитної справи є завершальним етапом кредитного процесу.

Забезпечення ефективності та надійності здійснення кредитних операцій вимагає від комерційного банку організації постійного моніторингу всіх стадій реалізації кредитного процесу. Проведення моніторингу кредиту починається відразу після надання позики клієнту (отримання ним позики). Основна мета, яку ставить банк при здійсненні контролю за ходом кредитних операцій, полягає у налагодженні ефективної організації кредитного процесу і пошуку досконаліших механізмів кредитування [11, с.333].

Банківський контроль та управління кредитним процесом необхідна передумова оптимізації системи організації кредитування в комерційних банках.

У процесі контролю за кредитними операціями особливу увагу банк повинен приділяти таким проблемам: дотримання принципів кредитування (цільової спрямованості, забезпеченості, терміновості); виявлення проблемних кредитів і розробка заходів з ліквідації заборгованості; аналіз якості та структури кредитного портфеля банку в цілому; контроль кредитного ризику; моніторинг кредитного ринку і розробка заходів щодо розширення участі в ньому банку тощо. Вимога щодо своєчасності і повноти погашення кредиту невіддільна від питання постійного контролю за розміром і якістю отриманого забезпечення. Банк здійснює контроль за цільовим використанням позики, адже кредит надається тільки для цільового фінансування конкретного господарського проекту чи комерційної операції. За невиконання або неналежне виконання прийнятих на себе згідно з кредитним договором зобов’язань винна сторона відшкодовує іншій стороні всі заподіяні останній у зв’язку з цим збитки, а також сплачує штрафи, пеню, неустойки, передбачені умовами кредитного договору.

Контроль за кредитними операціями надзвичайно важливий, адже кредитна діяльність комерційних банків не є централізовано регламентованою. Банки самостійно визначають порядок залучення та використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня відсоткових ставок і комісійних винагород. Банки відповідають за своїми зобов’язаннями перед клієнтами всім належним їм майном і коштами [31, с.81].

З метою регулювання кредитної сфери, як в західних країнах, так і в Україні Центральний банк обмежує суму кредиту, яка може бути надана одному позичальникові, що дозволяє уникнути надмірної концентрації кредитів і зменшити кредитний ризик. Лише суворий контроль за кредитним процесом в цілому дозволяє забезпечити безпеку, надійність і прибутковість кредитних операцій комерційних банків. Звідси випливають два правила, які є важливими для успішної кредитної діяльності будь-якого банка: 1) кожний банк повинен мати свою систему моніторингу кредитних операцій; 2) кредитний контроль мають здійснювати найбільш кваліфіковані й досвідчені працівники банку.

Як в економічному, так і в юридичному аспектах на перше місце в комерційних банках виходить завдання забезпечення внутрішнього контролю за дотриманням банківських інструкцій і положень щодо проведення кредитних операцій. Для ефективного контролю за виконанням умов кредитного договору економісти кредитного відділу банку формують і ведуть «кредитну справу» кожного позичальника в розрізі конкретної позичкової операції. У кредитну справу підшиваються всі документи, які стосуються цієї кредитної операції. Кредитні працівники банку повинні перевіряти правдивість і достовірність звітної або іншої бухгалтерської та облікової документації позичальників. Для моніторингу вчасності погашення позичальником заборгованості за кредитом кредитні працівники банку складають на основі термінових зобов’язань перелік сум платежів за строками. Використовуючи цей перелік, вони контролюють повноту погашення даних платежів [20, с.112].

У разі несвоєчасного погашення боргу за позикою та сплати відсотків (комісій), за відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором. Багаторазова пролонгація позики негативно відбивається на ліквідності позичкового портфеля банку і збільшує кредитний ризик. Як виняткове вирішення проблеми безнадійних кредитів комерційний банк може розглядати процедуру банкрутства позичальників.

Банк повинен обов’язково вживати заходів щодо запобігання безнадійним боргам. Методи, використовувані в цьому випадку, можуть бути найрізноманітнішими. Але завжди необхідно здійснювати ретельний контроль і вивчення кожної кредитної операції і кожного кредитного рахунка на предмет можливих збитків.

Професійним обов’язком кредитних працівників є виявлення на ранніх етапах кредитного процесу ознак зародження фінансових труднощів у позичальників і вжиття відповідних заходів щодо захисту економічних інтересів банку. Результатом посилення контролю за кредитними операціями комерційного банку є позитивні зміни в цільовій спрямованості позик, оптимізація сфер вкладення кредитних ресурсів, отримання додаткових гарантій щодо забезпечення погашення кредитів, поліпшення окремих компонентів і в цілому системи організації кредитного процесу [23, с.53].

Важливе економічне та юридичне значення моніторингу кредитних операцій в сучасній банківській практиці України пов’язане зі зловживаннями, що часто мають місце при видачі позик. Кредитні відносини стали в умовах кризової економіки одним з найбільш уразливих місць для кримінальних посягань. Найпоширенішим способом отримання незаконних кредитів є створення фіктивних комерційних фірм (організацій) без наміру займатися господарською діяльністю. Такі організації «самоліквідуються» після одержання банківського кредиту. Мають місце також випадки отримання кредитів незаконним шляхом за допомогою злочинного зговору недобросовісних позичальників з представниками банку. Зрозуміло, що ці кредити з самого початку зорієнтовані на неповернення. Порядок здійснення моніторингу кредитних операцій має бути закріплений у банківських інструкціях і положеннях про кредитування.

Розділ 2. Кредитна діяльність банківських установ України

2.1 Вплив наслідків світової фінансової кризи на стан вітчизняного банківського кредитування

Про наявність довіри населення до банківської системи свідчило постійне зростання обсягу коштів, залучених від населення. Так, за період з 2006 до 2008 року обсяг коштів фізичних осіб зріс майже в три рази. За 2008 рік кошти фізичних осіб зросли на 24% і становили 202 млрд. грн. Кошти, залучені від населення, становили третину зобов’язань банків. Більшість з них (79%) були розміщені на строкових вкладах. У національній валюті було розміщено 61% вкладів населення.

Розглянемо вплив на ресурсну базу банків наслідків світової фінансової кризи у контексті кредитної діяльності.

Події, що сталися в Україні на початку жовтня 2008 року, розпочалися з «рейдерської атаки» на Промінвестбанк, що спричинило масовий відплив вкладів фізичних осіб з банківської системи і, відповідно, різке зменшення ресурсної бази банків. Так, за 2008 рік загальна сума зобов’язань банків зменшилася на 18 млрд. грн. У таких умовах Національний банк України був змушений ужити додаткових заходів, один з яких уведення заборони на дострокове повернення строкових депозитів, запроваджене постановою Правління Національного банку України 11.10.2008 №319, що уповільнило процеси відпливу коштів, але не зупинило їх.

Протягом 2008 року (з 01.10.2008 до 01.01.2009) кошти фізичних осіб у національній валюті зменшилися на 19 млрд. грн. (на 15%), в іноземній валюті (доларовий еквівалент) на 2 млрд. дол. США (майже 13%); кошти суб’єктів господарювання в національній валюті зменшилися на 11 млрд. грн. (майже 12%), в іноземній валюті (доларовий еквівалент) на 0,3 млрд. дол. США (на 3,5%).

Крім того, починаючи 2008 року, загострилися проблеми, пов’язані зі своєчасною виплатою зарплат, пенсій, стипендій тощо, підвищився ризик затримки проведення платежів між підприємствами та платежів до бюджету. Тому Національний банк зобов’язав банки забезпечити своєчасну виплату заробітної плати, пенсій, стипендій тощо, та приймання платіжних доручень на переказ коштів.

Зазначені тенденції значно вплинули на стан кредитування. На фоні широкої реклами, простоти отримання кредитів обсяг наданих банками кредитів за 2007-2008 роки зріс майже в 3 рази. Більше половини загального їх обсягу припадає на кредити, надані в іноземній валюті (на 01.01.2009 року 52%). Це було, передусім, пов’язано з більш низькими процентними ставками за кредитами в іноземній валюті порівняно з національною, нерозвиненістю вітчизняної фінансової системи, яка не могла гідно конкурувати із зовнішніми ринками, як у частині обсягів наявних кредитних ресурсів, так і строків, на які вони могли бути надані позичальникові. Для більшості українців іноземна валюта (долар США і євро) протягом тривалого часу залишалася основним засобом заощадження та накопичення капіталу, оскільки, починаючи з 2000 року, курс американського долара по відношенню до гривні змінювався ненабагато: від 5,44 грн. за дол. США в 2000 році до 4,85 грн. за дол. США у середині 2008 року.

Кредити, надані за фізичним особам, протягом 2007-2008 років зростали вищими темпами, ніж кредити, надані суб’єктам господарювання (3,5 рази порівняно з 2,8). Динаміка процентних ставок банків України за кредитами наведена на рис. 1.

Такий великий попит на кредити не відповідав реальним можливостям позичальників щодо обслуговування та погашення отриманих кредитів, оскільки позичальники не завжди могли об’єктивно оцінити наслідки інфляції, ризик безробіття, зростання цін, зменшення доходів.

Разом з тим, більшість кредитів, наданих фізичним особам, були призначені для придбання товарів іноземного виробництва (авто, побутової техніки, мобільних телефонів тощо), тобто відбувалося приховане фінансування іноземних виробників.

Рис. 1. Динаміка процентних ставок банків України за кредитами (з урахуванням овердрафту), %.

Стрімке зростання обсягів кредитів, наданих фізичним особам, і відповідне зростання частки таких кредитів у загальній сумі кредитів, що спостерігалося протягом 2007-2008 років, у будь-який момент могло стати серйозним випробуванням для банків, оскільки населення є економічно незахищеним прошарком з точки зору стабільності отримання доходів.

Незважаючи на проблеми з ліквідністю, які виникли наприкінці 2008 року, комерційні банки продовжували кредитування юридичних осіб у національній валюті. Одним із заходів, спрямованих на нейтралізацію впливу зовнішньої фінансової кризи та забезпечення стабільності банківської системи, було передбачене постановою Правління Національного банку України від 11.10.2008 №319 обмеження обсягів кредитів, що можуть надаватися банками в іноземній валюті контрагентам, які не мають валютної виручки.

Заборгованість за кредитами суб’єктів господарювання за 2008-2009 роки у національній валюті зросла на 27 млрд. грн., або на 14%. В іноземній валюті (доларовий еквівалент) обсяг кредитів суб’єктам господарювання скоротився на 2,5 млрд. дол. США, або на 7%.

Зниження попиту на вітчизняну продукцію на світових ринках та зменшення попиту на внутрішньому ринку призвело до погіршення фінансового стану суб’єктів господарювання, а в окремих випадках до їх дефолту і, як наслідок до неповернення кредитів банкам.

На початок 2009 року скоротилися і обсяги кредитів, наданих фізичним особам: у національній валюті майже на 3 млрд. грн. (4%) і в іноземній валюті (доларовий еквівалент) на 1,1 млрд. дол. США (4%). Унаслідок девальвації гривні щодо долара США та євро зменшилася спроможність позичальників погашати свою заборгованість перед банками, насамперед за кредитами в іноземній валюті, що спричинило зростання проблемних кредитів у фізичних осіб.

З метою більш виваженого підходу громадян до питання про отримання кредиту Національним банком України було підготовлено і розміщено на офіційній сторінці Національного банку в мережі Інтернет «Пам’ятку позичальника банку за споживчим кредитом», у якій особлива увага зверталася на ризики, пов’язані з отриманням кредиту в іноземній валюті.

Постановою Правління Національного банку України від 01.12.2008 №406 внесено зміни до Положення про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, згідно з якими:

- суттєво підвищено коефіцієнти резервування (за ступенем ризику) за кредитними операціями в іноземній валюті з позичальниками, у яких немає джерел надходжень валютної виручки;

- посилено вимоги щодо оцінки фінансового стану позичальників фізичних та юридичних осіб, у кредитних договорах з якими немає письмової згоди на збір, зберігання, використання та поширення через бюро кредитних історій інформації про них;

- підвищено вимоги щодо якості прийнятого забезпечення.

Зазначеною постановою банки зобов’язано резервувати кошти на окремому рахунку в Національному банку України в розмірі резерву, сформованого за кредитними операціями з позичальниками, у яких немає джерел надходжень валютної виручки.

На наш погляд, запроваджені зміни сприяють стримуванню видачі нових кредитів в іноземній валюті позичальникам, у яких немає джерел надходження валютної виручки, підвищенню якості та ліквідності застави, що приймається банками під забезпечення за кредитами, а також формуванню банками достатніх обсягів резервів за кредитними операціями.

У зв’язку зі значним відпливом коштів з банківської системи, що негативно вплинуло на стан банківської системи, насамперед, на капіталізацію банків, а також на виконання вимог Закону України «Про першочергові заходи щодо запобігання наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (№639/VI від 31.10.2008), з метою фінансового оздоровлення банків, зокрема, шляхом їх капіталізації, постановою Правління Національного банку України від 01.12.2008 №405 був затверджений Спеціальний порядок здійснення заходів щодо фінансового оздоровлення банків, у якому визначені особливості фінансового оздоровлення банків в умовах запобігання негативним наслідкам фінансової кризи, згідно з якими:

- спрощено процедури та скорочено терміни погодження статутів банків і реєстраційних процедур банків;

- установлено спрощені порядки збільшення статутного капіталу за рахунок коштів акціонерів (учасників) банку та інвесторів і реорганізації банків за рішенням власників;

- визначено процедури капіталізації банків за участю держави та заходи щодо фінансового оздоровлення банків в умовах запровадження тимчасової адміністрації.

Постановою Правління Національного банку України від 04.12.2008 №413 «Про окремі питання діяльності банків» були визначені подальші кроки Національного банку, спрямовані на забезпечення стабільної роботи банків, а саме, банки зобов’язано:

- уживати всіх необхідних заходів щодо забезпечення позитивної динаміки зростання обсягів депозитів (передусім у національній валюті України) з метою недопущення дострокового повернення коштів, розміщених вкладниками;

- спрямувати не менше 50% отриманого в 2008 році чистого прибутку до резервного фонду на покриття непередбачених збитків;

- ужити заходів щодо скорочення адміністративних витрат та обмеження виплати бонусів, премій та інших додаткових матеріальних винагород керівникам банків;

- банкам рекомендовано переглянути в бік зменшення процентні ставки за кредитами, наданими в іноземній валюті, з урахуванням якості стану обслуговування позичальниками заборгованості за основним боргом та відсотками/комісіями за ним, а також стану дохідності банку, з метою зниження ризиків невиконання позичальниками своїх зобов’язань за такими кредитами.

Ураховуючи складнощі з погашенням кредитів, наданих банками підприємствам-товаровиробникам, Національний банк України прийняв рішення про надання банкам змоги послабити вимоги до таких позичальників, зокрема, банкам дозволено самостійно та на власний ризик приймати рішення про пролонгацію кредитів, наданих товаровиробникам, і до 01.10.2009 визначати клас позичальників без урахування факту такої пролонгації відповідно до вимог Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків за умови, що їх фінансова діяльність є задовільною.

Розглянемо, яких заходів ужив Національний банк України для оздоровлення банківської системи (підвищення капіталізації, забезпечення ліквідності, сплата проблемних кредитів (особливо у валюті), виявлення проблемних банків та вирішення відповідних проблем.

З метою зниження ризиків кредитування, у тому числі кредитування в іноземній валюті, юридичних і фізичних осіб, Національним банком ще, починаючи з 2004 року, вносились відповідні зміни до нормативно-правових актів (або розроблялися нові). Внесено зміни до Положення про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Постановою Правління Національного банку України від 15.08.2004 №411: підвищено коефіцієнти резервування за кредитами в іноземній валюті за позичальниками, у яких немає джерел надходження валютної виручки; зменшено перелік прийнятного забезпечення за кредитними операціями з нерезидентами, а також з резидентами фізичними особами за кредитними операціями в іноземній валюті.

Постановою Правління Національного банку України від 19.03.2007 №83: запроваджено поняття «портфеля однорідних споживчих кредитів», визначений порядок його формування і встановлені підвищені коефіцієнти резервування під такі кредити, диференційовані в залежності від стану обслуговування позичальником боргу (без урахування застави); встановлено умову включення до портфеля однорідних споживчих кредитів тільки тих кредитів, інформація щодо позичальників за якими розміщена в бюро кредитних історій; підвищено коефіцієнти резервування (залежно від ступеня ризику) за кредитними операціями в іноземній валюті як позичальників, які мають надходження в іноземній валюті, так, в більшій мірі, і тих, які не мають надходжень в іноземній валюті.

Постановою Правління Національного банку України від 06.07.2007 №248 запроваджено більш жорсткі критерії визначення кредитоспроможності позичальників, зокрема, встановлено гранично допустиме співвідношення основних (встановлених Національним банком України) та додаткових (які визначаються банками самостійно) показників під час оцінки фінансового стану позичальників.

Постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 №168 були затверджені Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. Зазначеними Правилами банки було зобов’язано перед укладенням і під час укладання кредитного договору надавати споживачу повну інформацію про сукупну вартість кредиту з урахуванням усіх супутніх послуг (у тому числі на користь третіх осіб) та розмір місячних платежів. У разі надання кредиту в іноземній валюті банки повинні були попереджати споживачів під підпис про можливі валютні ризики. Це давало змогу позичальникам зважити свої фінансові можливості і реально визначати свою платоспроможність, що передусім зменшувало ризики неповернення кредитів.

Постановою Правління Національного банку України від 17.12.2007 №58 було внесено зміни до Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні в частині здійснення розрахунку нормативу адекватності регулятивного капіталу/платоспроможності (Н2) з урахуванням валютного ризику та ризику довгострокової ліквідності, пов’язаного з перевищенням обсягів активних операцій банку зі строком погашення більше 1 року над пасивними операціями з аналогічним строком до погашення. Ці зміни передбачали пок

риття регулятивним капіталом зазначених ризиків та спонукали банки збільшувати регулятивний капітал залежно від розміру таких ризиків.

Впровадження розглянутих норм сприяло тому, що починаючи з серпня 2007 року тенденція до зростання кредитування фізичних осіб в іноземній валюті більш високими темпами в порівнянні з кредитуванням у національній валюті змінилася на протилежну і в першому півріччі 2008 року кредити, надані фізичним особам в національній валюті, зростали значно вищими темпами ніж в іноземній (за 6 місяців 2008 року темпи приросту кредитів відповідно становили 33% і 19%, за відповідний період 2007 року 18% і 47%).

Оскільки в Україні переважна частина ресурсів залучена банками на короткостроковий термін (за станом на 01.01.2009 зобов’язання з терміном погашення до 1 року становили 76%, в національній валюті 83%), а кредити, особливо на покупку житла, земельних ділянок тощо, надавались банками на 5, 7, 10 і більше років, значною проблемою для банківської системи стала відсутність довгих ресурсів для таких тривалих вкладень, тобто розбалансування між активами і пасивами за строками погашення.

Для запобігання подальшому зростанню такої розбалансованості Національний банк України вніс зміни до Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні в частині включення довгострокових активних операцій банків, які здійснені з перевищенням строків розміщення над строками залучення коштів, під час розрахунку адекватності/платоспроможності капіталу (постанова Правління НБУ від 17.12.2007 №458). Впровадження таких змін сприяло тому, що за період 2008-2009 років відбулося скорочення додатного ГЕПу більше 1 року на 19 млрд. грн.

Намагаючись вирішити проблему недостатності довгострокових ресурсів, комерційні банки зверталися за ресурсами до зовнішніх ринків (насамперед, це були банки з іноземним капіталом). В результаті, значними темпами зростали суми зобов’язань українських банків перед нерезидентами. Зокрема, за станом на кінець 2009 року зобов’язання перед нерезидентами становили 32% загального обсягу зобов’язань (на кінець 2008 року 29%). Із них, 55% становили кошти з терміном погашення більше 1 року.

Таким чином, зовнішні запозичення стали основним джерелом кредитування фізичних осіб в іноземній валюті. Такий стан справ свідчив про зростання кредитного та валютного ризиків в банківській системі, особливо під час здійснення кредитних операцій з фізичними особами, що негативно вплинуло на виконання банками своїх зобов’язань перед клієнтами, в тому числі нерезидентами.

2.2 Актуальні напрями банківського кредитування

У 2009 році спостерігалась тенденція до зростання кредитів, наданих сектору нефінансових корпорацій іншими депозитними корпораціями (банками), що було зумовлене зростанням кредитів у національній валюті, спрямованих у поточну діяльність. Порівняно з 2008 роком залишки за кредитами збільшились на 4,7 млрд. грн., або на 1,0%, до 457,5 млрд. грн. Водночас, незважаючи на зростання обсягів кредитування з початку 2009 року, спостерігалося постійне уповільнення темпів їх приросту у річному обчисленні до 32,9% порівняно з 36,5% на кінець 2008 року. На наш погляд, причиною такої динаміки було зменшення ресурсної бази комерційних банків.

У розрізі валют спостерігалась висхідна динаміка кредитів, наданих сектору нефінансових корпорацій у національній валюті (рис. 2). За 2009 рік залишки за гривневими кредитами збільшились на 5,8 млрд. грн., або на 2,3%, до 258.6 млрд. грн. Перевага надавалась короткостроковим кредитам (3,9 млрд. грн.), що певною мірою пояснювалось зменшенням депозитів, залучених іншими депозитними корпораціями на довгостроковий період. У річному обчисленні темпи приросту залишків за кредитами у національній валюті залишилися на рівні кінця 2008 року 37,7%.

Рис. 2. Кредити нефінансовим корпораціям за видами валют.

Кредитування сектору нефінансових корпорацій в іноземній валюті характеризувалось низхідною динамікою. За 2009 рік залишки за кредитами в іноземній валюті зменшилися на 1,1 млрд. грн., або на 0,6%, у тому числі у доларах США у гривневому еквіваленті на 1,3 млрд. грн., або на 0,8%. У річному вимірі темпи їх приросту продовжували уповільнюватись і становили 27,2 порівняно з 35,0% у 2008 році (зокрема, у доларах США вони знизились до 23,8% проти 33,5%, а в євро підвищились до 57,3% проти 51,9%).

За строками користування у річному обчисленні відбулося подальше скорочення темпів приросту залишків за кредитами з усіма термінами погашення (рис. 3). Проте залишки кредитів за всіма строками користування збільшились. Найбільше зросли кредити, надані на строк до 1 року на 3,8 млрд. грн., або на 1,9%. Кредити, надані на строк від 1 до 5 років та більше 5 років зростали значно меншою мірою відповідно на 0,5 та 0,4 млрд. грн.

Рис. 3. Кредити нефінансовим корпораціям за строками погашення.

За видами економічної діяльності уповільнення темпів приросту кредитів у річному обчисленні спостерігалося за всіма основними галузями (рис. 4). Найбільше зниження відбулося за кредитами, наданими на операції з нерухомим майном (з 117,4% на кінець 2008 року до 107,9% на кінець 2009 року) та сільськогосподарським корпораціям (з 26,6% до 20,8% відповідно). Найбільше зростання (на 4,1 млрд. грн.) спостерігалося за кредитами, наданими торговельним корпораціям у національній валюті, які, із метою поповнення обігових коштів, надавались в основному на строк до 1 року. Збільшення заборгованості на 0,8 млрд. грн. відмічалось за кредитами, наданими підприємствам переробної промисловості як у національній, так і в іноземній валютах, що більшою мірою було зумовлено зростанням кредитів на виробництво харчових продуктів, напоїв.

Рис. 4. Кредити нефінансовим корпораціям за видами економічної діяльності.

Водночас, ураховуючи сезонний фактор, 2009 році зафіксовано скорочення залишків за кредитами, наданими корпораціям сільського господарства, з усіма термінами користування та всіма видами валют на 0,6 млрд. грн. Кредити на виробництво та розподілення електроенергії, газу та води до попереднього місяця зменшились на 0,2 млрд. грн. за рахунок скорочення короткострокових кредитів (на 0,4 млрд. грн.) при одночасному зростанні довгострокових кредитів на 0,2 млрд. грн.

Тривало зростання заборгованості сектору нефінансових корпорацій за простроченими кредитами, проте значно меншими темпами, ніж у 2008 році. Приріст у 2009 році становив 6,2% порівняно з 13,7% у 2008 році, у тому числі у національній валюті 5,4% проти 15,9%, в іноземній валюті 7,0% проти 11,4%. Частка прострочених кредитів у загальному обсязі вимог за кредитами сектору нефінансових корпорацій збільшилась до 8,8% проти 8,4% у 2008 році.

На кінець 2009 року залишки за кредитами, наданими сектору домашніх господарств комерційними банками, становили 252,3 млрд. грн., у тому числі у національній валюті 69,0 млрд. грн., в іноземній 183,3 млрд. грн. Посилення вимог до позичальників в умовах погіршення їх реальних доходів, а також зростання інфляційних та девальваційних очікувань сприяло подальшому зменшенню темпів приросту кредитів у річному обчисленні (до 18,1% у 2009 році проти 22,5% у 2008 році). Залишки за кредитами в національній валюті у річному обчисленні зменшились на 15,0%, а в іноземній валюті у річному вимірі стабільно скорочувались темпи їх приросту (до 38,4% у 2009 році проти 44,1% у 2008 році).

Продовжилося поступове зменшення кредитів зі строками користування до 1 року та від 1 до 5 років відповідно на 16,9% та 7,3% та уповільнення темпів приросту кредитів строком більше 5 років до 37,5% у річному обчисленні (рис. 5).

Рис. 5. Кредити домашнім господарствам за строками погашення.

Залишки за кредитами, наданими сектору домашніх господарств, зменшились на 3,5 млрд. грн., або на 1,4%, чому сприяло скорочення залишків за споживчими кредитами (на 3,0 млрд. грн.) за усіма видами валют і кредитами на придбання, будівництво та реконструкцію нерухомості (на 0,6 млрд. грн.) у доларах США (рис. 6). Зазначимо, що таке зменшення торкнулося лише кредитів від 1 до 5 років та більше 5 років, залишки за короткостроковими кредитами цим позичальникам незначно підвищились.

Рис. 6. Кредити домашнім господарствам за видами валют.

Розглянемо динаміку нових кредитів, тобто кредитів, які включають суми за первинними кредитними договорами, укладеними протягом звітного періоду, а також суми за додатковими пролонгованими договорами, за якими, крім продовження строку, відбулася зміна або суми, або процентної ставки, або суми та процентної ставки.

У 2009 році, на відміну від 2008 року, загальний обсяг нових кредитів збільшився на 11,9 млрд. грн. до 71,9 млрд. грн. і, майже, наблизився до середнього обсягу станом на початок 2008 року (72,3 млрд. грн.).

У 2009 році найбільші обсяги кредитів надавались комерційними банками сектору нефінансових корпорацій 93,0% від загального обсягу кредитування у 2008 році.

Нові кредити, надані сектору не фінансових корпорацій, збільшились до 66,9 порівняно з 55,6 млрд. грн. у 2008 році (рис. 7).

Рис. 7. Нові кредити за секторами економіки, млрд. грн.

За строками користування зберігалася тенденція до зростання частки (на 3,3 процентного пункту до 82,6%) найбільшої за обсягами групи кредитів кредитів, наданих на строк до 1 року. Обсяг короткострокових кредитів становив 55,2 млрд. грн., що на 11,1 млрд. грн. більше, ніж у 2008 році. Найменші обсяги нових кредитів надавалися сектору нефінансових корпорацій на строк понад 5 років 0,5 млрд. грн., порівняно з 2008 роком вони зменшилися на 0,5 млрд. грн.

Кредити строком від 1 до 5 років було отримано сектором нефінансових корпорацій в сумі 4,9 млрд. грн., обсяг яких був меншим, ніж у 2008 році.

За видами економічної діяльності найбільше зростання спостерігалося за кредитами, наданими торговельним корпораціям (до 36,6 проти 25,3 млрд., грн. у 2008 році), які використовувались ними на поточні цілі. Обсяги кредитування будівельних підприємств збільшились на 0,3 млрд. грн. до 1,6 млрд. грн. при одночасному скороченні кредитів, наданих у сільське господарство (на 0,3 млрд. грн.) до 2,2 млрд. грн. та у промисловість (на 2,0 млрд. грн.) до 19,9 млрд. грн. У річному обчисленні обсяги нових кредитів у будівництво зменшились на 8,8%, а у промисловість, сільське господарство та торгівлю збільшились відповідно на 0,2%, 0,7% і 2,6%.

Нові кредити, надані сектору домашніх господарств, протягом 2009 року зросли на 0,3 млрд. грн. до 3,9 млрд. грн., хоча і були у 4,1 рази меншими, ніж у 2008 році (рис. 8). На нашу думку, це пов’язано з існуванням значних фінансових ризиків, наявною заборгованістю за раніше отриманими кредитами, а також посиленням вимог комерційних банків до позичальників в умовах зменшення їх реальних доходів.

Рис. 8. Нові кредити, надані домашнім господарствам, за строками, млрд. грн.

Приріст було забезпечено за рахунок кредитів овердрафт (на 0,2 млрд. грн.) та кредитів, наданих на строк до 1 року (на 0,3 млрд. грн.). Частки цих кредитів становили відповідно 28,6% і 38,2%. Обсяги кредитування з довшими термінами користування були меншими та упродовж 2009 року скоротились, що, на нашу думку, пояснювалось тим, що переважна більшість депозитів, залучалась комерційними банками на короткий термін.

Зазначимо, що у кінці 2009 року відбулося зростання нових кредитів на споживчі цілі до 3,1 млрд. грн. з одночасним зменшенням до 0,2 млрд. грн. обсягів кредитів, наданих на операції з нерухомістю. У річному обчисленні обсяг нових кредитів, наданих сектору домашніх господарств, зменшився на 17,2%, у тому числі споживчих кредитів на 17,8%, кредитів на нерухомість на 30,5%.

2.3 Аналіз динаміки процентних ставок комерційних банків

Зауважимо, що аналіз динаміки процентних ставок комерційних банків здійснено на основі статистичних даних, що відповідають міжнародним стандартам та стандартам Європейської системи центральних банків, і публікуються на офіційному сайті Національного банку України у Статистичному бюлетені Національного банку України.

У 2009 році тривала загальна тенденція до зниження вартості кредитів, наданих в економіку України (процентна ставка становила 16,7% річних порівняно з 23,3% річних у 2008 році. При цьому існувала значна волатильність процентних ставок. За секторами економіки максимальними були процентні ставки за кредитами, наданими іншим фінансовим корпораціям (26,0% річних), мінімальними для нефінансових корпорацій (16,2% річних). За видами валют процентні ставки за кредитами в національній валюті були вищими (19,1% річних), ніж в іноземній (9,4% річних).

Помітна диференціація процентних ставок спостерігається за кредитами, наданими різним видам економічної діяльності (рис. 9). Зокрема максимальними були ставки за кредитами, наданими корпораціям «рибальства, рибництва» (23,3% річних), за кредитами, наданими сільськогосподарським підприємствам значно нижчими 15,7% річних.

Крім того, існувала помітна волатильність вартості кредитів за окремими регіонами України. Так, для нефінансових корпорацій процентні ставки за кредитами були найнижчими у Дніпропетровській області (14,6% річних), Івано-Франківській (15,1% річних) та Київській і м. Києві (15,5% річних). При цьому ставка фактично визначалася операціями з потужними клієнтами окремих комерційних банків, для яких вона була нижчою. У Житомирській області вартість кредитів була найвищою (24,9% річних). Особливо це показово на прикладі кредитування корпорацій сільського господарства.

Після значного підвищення процентних ставок за кредитами з 2008 року (з 16,1% річних у 2008 році до 23,3% річних у 2009 році) спостерігалась поступова стабілізація ситуації на грошово-кредитному ринку. Зокрема середньозважена процентна ставка за кредитами скоротилась до 16,7% річних, залишаючись дещо вищою за рівень 2008 року.

Рис. 9. Процентні ставки за кредитами.

У той же час спостерігається суттєва диференціація процентних ставок як за секторами економіки (для населення вони є вищими, ніж для нефінансових корпорацій далі НФК), так і за видами валют (у національній валюті вартість кредитів вища, ніж в іноземній).

Хоча економічна активність у 2009 році пожвавилася, питання щодо вартості наданих кредитів залишилося актуальним. Тому, на наш погляд, особливої уваги потребує аналіз процентних ставок з точки зору підтримки комерційними банками сектору НФК. Зазначимо, що тут спостерігається досить значна диференціація процентних ставок: максимальними були процентні ставки за кредитами, наданими корпораціям «рибальства, рибництва» (23,3%), в той час за кредитами, наданими сільськогосподарським підприємствам 15,7% (рис. 10).

Рис. 10. Процентні ставки за кредитами, наданими нефінансовим корпораціям.

Регіональний аналіз дозволяє виявити значні диспропорції всередині самої галузі у регіональному розрізі (у 2009 році мінімальна процентна ставка за кредитами, наданими сільськогосподарським корпораціям, становила 11,9% річних у м. Києві та Київській області, максимальна 26,3% річних у Луганській області).

Розглянемо процентні ставки за кредитами, наданими сільськогосподарським корпораціям Житомирської області.

Діяльність комерційних банків з початку 2009 року відбувалась в умовах зниження економічної активності, зростання короткострокових коштів у ресурсній базі банків, скорочення обсягів кредитування нефінансових корпорацій. Хоча обсяг кредитування сільськогосподарських корпорацій Житомирської області на початку 2009 року дорівнював 2,7 млрд. грн., що становило 3,8% від загального обсягу кредитів, наданих банками нефінансовим корпораціям, галузь є показовою з точки зору необхідності розглядати ставки за окремими зрізами. У річному обчисленні зміна обсягів кредитів аграріям становила 11,5% (рис. 11).

Рис. 11. Процентні ставки за кредитами, наданими нефінансовим корпораціям Житомирської області.

При цьому кредитування корпорацій сільського господарства Житомирської області здійснювалось за відносно помірними процентними ставками, особливо у період посівної компанії. Вартість кредитів, наданих корпораціям сільського господарства, становила 15,7% річних, що на 0,5 процентного пункту було нижче, ніж середньозважена процентна ставка за кредитами, наданими НФК в цілому (рис. 12).

Рис. 12. Процентні ставки за кредитами, наданими сільськогосподарським корпораціям за областями у 2009 році.

У відповідний період 2008 року вартість кредитів, наданих сільськогосподарським корпораціям, перевищувала середньозважену процентну ставку за всіма видами економічної діяльності на 0,4 процентного пункту (у 2007 році на 1,7 процентного пункту).

За регіонами розподіл кредитів аграріям відображає специфіку регіонів, рівень використання агропромислового потенціалу регіону та виробничих сил. Регіони з більшою концентрацією капіталу змогли забезпечити більш суттєву підтримку аграрному сектору (рис. 13). Так комерційні банки м. Києва, Київської та Житомирської областей забезпечили у 2009 році 74,7% обсягу кредитів, наданих сільськогосподарським корпораціям.

Рис. 13. Процентні ставки за кредитами, наданими сільськогосподарським корпораціям за областями у 2009 році.

Слід зауважити, що у 2009 році 73,0% від загального обсягу кредитів було надано банками м. Києва та Київської області в іноземній валюті (91,6% від усіх кредитів в інвалюті в АПК) за процентною ставкою значно нижчою (7,9% річних), ніж в цілому по економіці в іноземній валюті (9,2%) та в цілому за кредитами в іноземній валюті, наданими у галузь (8,4%). На наш погляд, це непрямо свідчить про підтримку обмеженого кола клієнтів.

Майже 97% від загального обсягу кредитів, наданих банками Житомирської області, на відміну від Київської області, було надано у національній валюті під найнижчий процент (14,9%) при процентній ставці 19,4% в цілому за кредитами, наданими сільськогосподарським корпораціям у національній валюті (рис. 14).

Рис. 14. Процентні ставки за кредитами, наданими сільськогосподарським корпораціям за областями у 2009 році.

Таке розмежування за процентними ставками та регіонами свідчить про підтримку конкретними банками окремих клієнтів, досвід роботи та рівень довіри до яких дозволяє значно зменшувати вартість кредитування їх діяльності.

Разом із тим, у 2009 році загальний обсяг кредитів, наданих банками інших регіонів (675 млн. грн.), становив лише четверту частину від загального обсягу кредитів, наданих у сільське господарство (2,7 млрд. грн.). Причому надавались ці кредити під процентну ставку значно вищу за середню. У Луганській області вартість кредитів була максимальною 26,3% при незначному обсязі наданих кредитів (0,5% від загального обсягу кредитів у сільське господарство). У Миколаївській області процентна ставка за кредитами була мінімальною серед інших регіонів, проте залишалась вищою за середню (19,0%), а обсяг наданих кредитів був незначним (2,3%). Зазначимо, що така диференціація за процентними ставками не є сезонною, про що свідчить динаміка процентних ставок за кредитами за період 2008-2009 років.

Комерційні банки, центральні офіси яких територіально знаходились у Київській області та м. Києві, мали меншу вартість кредитних ресурсів та, відповідно, мали можливість пропонувати кредити за нижчою, ніж в інших регіонах, вартістю. У той же час процентні ставки за кредитами, що надавались в інших регіонах, суттєво відрізнялись своїм рівнем. Таким чином, значна питома вага більш дешевих кредитів, наданих аграріям банками м. Києва, Київської та Житомирської областей, суттєво вплинула на середньозважену вартість кредитів, наданих сільськогосподарським корпораціям в цілому, у бік здешевлення.

2.4 Визначення наслідків кредитних ризиків для банківської системи України

Ослаблення банківської системи України через посилення негативного впливу світової фінансової кризи певною мірою сприяло переоцінці кредитних ризиків і зміні механізмів їх виявлення. З метою забезпечення стабільності банківської системи Національний банк вживав усіх необхідних заходів для нівелювання можливих ризиків. Однак розгортання фінансової кризи, яка стала каталізатором прояву наявного кризового потенціалу, актуалізувало дослідження передумов його формування й результатів прояву з метою вироблення зважених підходів до реалізації банківськими установами кредитної політики. З огляду на зазначене, доцільним є виявлення наслідків експансивної кредитної політики та обґрунтування причин зниження якості банківських активів.

Незважаючи на певне зниження темпів кредитування у 2009 році порівняно з попереднім роком, попит на позикові кошти залишався досить високим, відповідними були й темпи його задоволення. Загальний обсяг кредитів, наданих банками в економіку, на кінець 2009 року становив 734 млрд. грн., а темп їх зростання порівняно з 2008 роком 12%. Відношення наданих банками кредитів до ВВП у 2009 році збільшилося порівняно з 2008 роком на 18 в.п. і становило 77%.

Така динаміка вплинула на структуру банківських активів: спостерігалося зниження обсягу високоліквідних активів та спрямування їх у більш ризиковані, але з вищим рівнем дохідності, види діяльності, зокрема у кредитування, що також призвело до скорочення темпів приросту високоліквідних активів. Так, частка таких активів у загальній структурі активів банків, скоригованих на резерви під активні операції, скоротилася на 5,8 в.п., тоді як обсяг наданих кредитів збільшився майже на 6,7 в.п. У результаті на кінець 2009 року їх частки становили відповідно 13,9% і 75,5%. Зменшення обсягу коштів, які знаходяться в інших банках (їх частка в загальній структурі активів у 2009 році скоротилася з 19,2% до 13,3%), зумовлене зростанням недовіри банків один до одного внаслідок посилення негативного впливу фінансової кризи на розвиток і стабільність банківської системи, а також через необхідність концентрації власних ресурсів для здійснення своєї діяльності.

На наш погляд, виявлена динаміка значно підвищила вразливість банків до зміни умов макроекономічного середовища, зокрема внаслідок подальшої девальвації гривні, зниження рівня кредитоспроможності позичальників і втрати об’єктами застави частини вартості, що мало місце наприкінці року.

Крім того, поширення світової валютної кризи призвело до переоцінки ризиків інвесторами, що проявилося у сповільненні темпів інвестиційних надходжень у країну в 2009 році порівняно з 2008 роком. Починаючи з вересня 2009 року стрімко знижувалися обсяги валютних надходжень від нерезидентів унаслідок скорочення попиту та зниження цін на вітчизняну продукцію на світових ринках. Через обмеженість доступу до зовнішніх позикових ресурсів зменшився обсяг залучених кредитних коштів.

Незважаючи на зростання порівняно з попереднім роком (у номінальному вираженні) обсягу кредитів, наданих суб’єктам господарювання й фізичним особам, темпи їх приросту були нижчими (рис. 15).

На нашу думку, це зумовлено як збільшенням вартості кредитних ресурсів, так і зниженням їх доступності для товаровиробників, зокрема через втрату ними кредитоспроможності, зниження дохідності їхньої діяльності, погіршення фінансового стану підприємств (у тому числі через зростання тривалості розрахунків між ними). Крім того, скорочення обсягу наданих кредитів на початку 2009 року сталося внаслідок зменшення тимчасово вільних коштів банківських установ, реалізації урядом і Національним банком антиінфляційних заходів, які полягали у звуженні грошової маси, зокрема через підвищення вимог до рефінансування банківських установ2, зростання вартості кредитних ресурсів, обмеження споживчого кредитування, в тому числі через посилення вимог до резервування за цими операціями.

Слід зазначити, що все це відбувалося на тлі посилення структурних дисбалансів у економіці в частині невідповідності політики стимулювання внутрішнього попиту структурним змінам у розвитку виробничих галузей, високо ризикової кредитної політики банківських установ, збільшення обсягу зовнішніх надходжень іноземної валюти, значна частина яких була отримана як кредитні ресурси.

В умовах розгортання фінансової кризи (починаючи з вересня 2008 року) подальше сповільнення темпів кредитування сталося через встановлення Національним банком тимчасового обмеження на активні операції банківських установ (з 13.10.2008 року) із посиленням вимог щодо кредитування контрагентів, які не мають надходжень у іноземній валюті; необхідність акумулювання коштів для проведення розрахунків за зовнішніми запозиченнями; підвищення кредитних ризиків унаслідок погіршення кон’юнктури за галузями, що тривалий час були найбільш прибутковими і кредитоспроможними.

Рис. 15. Динаміка приросту наданих суб’єктам господарювання і фізичним особам кредитів за видом валюти.

Низький рівень кредитної активності та припинення наприкінці 2008 року фінансування ряду програм поставили під загрозу можливість розвитку товаровиробників і економіки в цілому. Брак обігових коштів, потребу в яких позичальникам за нинішніх умов досить важко задовольнити шляхом залучення кредитних ресурсів (через низький рівень їх кредитоспроможності та зростання вартості цих ресурсів), призвів до втрати деякими суб’єктами господарювання ринків збуту. Причиною стала неможливість розвитку виробництва, яке не підтримується внутрішнім попитом у зв’язку зі зниженням платоспроможності населення внаслідок падіння його доходів, а також підвищення собівартості товарів тих виробників, котрі використовують імпортну продукцію.

Наслідком зазначених негативних змін стало стрімке зростання обсягу прострочених кредитів у загальній структурі вимог банківських установ за наданими позиками, найшвидші темпи якого спостерігалися починаючи з вересня 2008 року, що зумовлено насамперед значною девальвацією національної валюти. Найбільшу частку в загальній структурі простроченої заборгованості становить заборгованість суб’єктів господарювання, що пояснюється більшими обсягами їх кредитування. Так, частка прострочених кредитів, наданих суб’єктам господарювання, на кінець 2009 року становила 58,9% в загальній сумі прострочених кредитів, а за кредитами, наданими фізичним особам, 41,1%, тоді як на початку 2009 року ці частки дорівнювали відповідно 56,8% і 43,2%. Однак у загальній структурі вимог банків у 2009 році відбулося зростання частки простроченої заборгованості за кредитами суб’єктам господарювання на 4,16 в. п. порівняно з 2008 роком.

У 2009 році істотно збільшилася частка простроченої заборгованості за кредитами в іноземній валюті як суб’єктів господарювання, так і фізичних осіб (рис. 16).

Темпи зміни прострочених кредитів за вимогами банківських установ у іноземній валюті також були значно вищими, порівняно із заборгованістю у гривнях. Проте більший приріст простроченої заборгованості спостерігається за кредитами, наданими фізичним особам.

У цілому темп приросту прострочених кредитів суб’єктів господарювання в національній валюті за 2009 рік збільшився майже на 160 в.п. порівняно з 2008 роком і становив 275,6%. Лише у грудні 2009 року цей показник зріс порівняно з попереднім місяцем на 87 в.п. Водночас річний приріст за кредитами в іноземній валюті становив 463,8 в.п. та на кінець 2009 року 582,8% по відношенню до відповідного періоду 2008 року. За позиками фізичних осіб відповідні показники в національній валюті знизилися на 90,5 в.п., до 208,4%, а в іноземній валюті відбулося зростання на рівні 373,8 в.п., до 623%.

На наш погляд, виявлена негативна динаміка спричинена насамперед посиленням девальваційного тренду за наявності значної частки кредитів, наданих у іноземній валюті фізичним особам, котрі не мають валютних надходжень і боргове навантаження яких унаслідок знецінення гривні збільшується. До того ж, більше половини у структурі кредитів, наданих домогосподарствам, становлять саме довгострокові кредити в іноземній валюті, що посилює зазначений ризик (рис. 17). Так, лише за 2009 рік їх частка зросла на 10 в.п., що певною мірою зумовлено переоцінкою вартості банківських вимог через зміну обмінного курсу гривні. Тоді як кредити в національній валюті в сукупності становлять лише 28% у загальній структурі кредитів, наданих домогосподарствам. При цьому найбільша частка належить споживчим кредитам, частка яких у загальній структурі знизилася на 2 в.п., а серед них середньостроковим і довгостроковим кредитам, частки яких на кінець 2009 року становили 34% і 52% відповідно.

Рис. 16. Структура простроченої заборгованості за наданими кредитами за видом валюти.

Разом із тим, частка кредитів, спрямованих на придбання, будівництво і реконструкцію нерухомості, 75% яких надані на більш ніж 10 років, зросла на 6 в.п.

Зазначимо, що соціально спрямована бюджетна політика, що тривалий час стимулювала попит населення, сприяла нарощенню обсягів кредитування домогосподарств. І, хоча заходи Національного банку, спрямовані на обмеження споживчого кредитування, до певної міри забезпечили сповільнення темпів кредитування населення, цей показник залишився високим. Поглиблення фінансової кризи, що супроводжувалося знеціненням національної валюти, зростанням рівня безробіття, зниженням доходів громадян, а отже і соціальної складової в них, призвело до збільшення частки проблемних кредитів банківських установ через посилення боргового навантаження на позичальників цієї групи.

Рис. 17. Структура кредитів домашнім господарствам за терміном надання та видом валюти.

На наш погляд, основні ризики для банківської системи сконцентровані у кредитах, наданих фізичним особам у іноземній валюті, які формують найбільшу частку в загальній структурі банківських кредитів. Крім того, більшу частину (55%) у загальній структурі наданих кредитів становлять саме довгострокові валютні кредити, що, з урахуванням існуючої диспропорції за термінами залучених банківськими установами депозитів та складної економічної ситуації, свідчить про зростання ризику.

Виявлення факторів ризику дає змогу узагальнити можливі негативні наслідки для банківської системи, зокрема:

1) подальше погіршення якості кредитних портфелів банківських установ через зростання частки прострочених і сумнівних кредитів, втрату об’єктами застави частини вартості;

2) зниження прибутковості діяльності банків, у т. ч. через необхідність нарощення обсягів резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків та списання безнадійної заборгованості банківськими установами, що посилює ризик збиткової діяльності, особливо в умовах знецінення національної валюти для кредиторів, які проводили ризикову кредитну політику;

3) виникнення проблем із поверненням зовнішніх запозичень через погіршення фінансових результатів діяльності банківських установ унаслідок низької кредитної активності та їх капіталізації;

4) посилення загрози відтоку капіталу через припинення діяльності в Україні відділеннями банків із іноземним капіталом, власники яких не бажатимуть зазнавати втрат, продовжуючи діяльність у країні з нестабільною політичною ситуацією в умовах наявного економічного спаду, та намагання власників вітчизняних банківських установ зберегти залишки активів;

5) подальше обмеження ресурсної бази, а отже й уповільнення темпів кредитування через високий відсоток проблемних кредитів, досить обережне ставлення зовнішніх кредиторів до ненадійних вітчизняних позичальників (основними факторами високого ризику яких є низька якість активів, зростання обсягу проблемних кредитів, зниження вартості заставленого майна, великий зовнішній борг, дефіцит торговельного балансу, спад реального ВВП);

6) падіння ринкової вартості акцій банківських установ.

Посилення негативного впливу виявлених факторів ризику на стабільність банківської системи можливе внаслідок погіршення кредитоспроможності і фінансового становища клієнтів: суб’єктів господарювання та фізичних осіб.

Так, через погіршення зазначених показників щодо суб’єктів господарювання відбувається, по-перше, збільшення частки пролонгованих кредитів, значний обсяг яких припадає на великі підприємства металургійної, хімічної, машинобудівної і будівельної галузей, унаслідок негативної кон’юнктури на їхню продукцію; по-друге, звуження ресурсної бази, в тому числі через зростання недовіри до банківської системи, зменшення коштів на рахунках клієнтів, зокрема внаслідок відповідної динаміки надходжень на їхні поточні рахунки через скорочення виробництва й погіршення кон’юнктури, вилучення ліквідних активів із банківської системи, в тому числі через зростання тіньового сектору економіки; по-третє, погіршення якості кредитних портфелів банківських установ та збільшення частки проблемних активів унаслідок зростання обсягу простроченої заборгованості.

Скрутне становище фізичних осіб, по-перше, потребує додаткових витрат, пов’язаних із необхідністю підвищення якості моніторингу кредитів, виявлення причин припинення розрахунків за позикою і запровадження відповідних заходів щодо відновлення розрахунків; по-друге, завдає збитків банківським установам через неповернення позик, знижує ресурсні можливості кредиторів, що відповідним чином позначається на рівні виконання ними власних зобов’язань; по-третє, зумовлює потребу в забезпеченні кваліфікованими фахівцями, діяльність яких має бути спрямована на роботу із проблемними кредитами фізичних осіб, а також ведення судових справ щодо безнадійних кредитів; по-четверте, потребує організації роботи з масового вилучення, зберігання, оцінки та переоцінки об’єктів застави з урахуванням ситуації, що склалася на ринку, а також їх реалізації за кредитами, власники яких не спроможні розрахуватися за своїми зобов’язаннями.

Таким чином, негативні результати фінансової діяльності суб’єктів господарювання неодмінно позначаються на стабільності і рівні капіталізації банківської системи. Тому потрібен зважений підхід до реалізації кредитної політики з урахуванням можливих ризиків та їх наслідків у разі погіршення економічних умов.

2.5 Реструктуризація кредитів як метод управління проблемною заборгованістю

Питання своєчасного погашення кредитів стали серйозною проблемою для багатьох клієнтів банків після першої хвилі фінансової кризи в Україні у листопаді-грудні 2008 року. Через падіння доходів населення і девальвацію гривні у 2008 році багато боржників виявилися не в змозі обслуговувати банківські кредити.

За даними НБУ, частка проблемних кредитів, наданих українськими банками, на кінець 2009 року склала 6,17% 46,055 млрд. грн. в абсолютному вираженні. При цьому з початку року проблемна заборгованість збільшилася в 2,6 разів і до кінця року зберігалася динаміка зростання.

Шляхом вирішення проблем заборгованості для багатьох позичальників стала можливість реструктуризації кредитів, тобто зміна умов погашення зобов’язань. Нормативну базу реструктуризації проблемної заборгованості створили дві постанови Національного банку України №49 від 05.02.2009 року та №328 від 03.06.2009 року, яка є значно ефективнішою. Слід звернути увагу на постанову НБУ від 06.08.2009 року №461 «Про заходи по забезпеченню погашення кредитів», яка встановила для комерційних банків рекомендації для роботи з фізичними особами, які мають заборгованість за споживчими кредитами і потрапили у скрутне фінансове становище.

Національний банк України у 2009 році нормативно врегулював процес реструктуризації кредитної заборгованості, затвердивши постанову №328 «Про заходи щодо забезпечення погашення кредитів». Зокрема, встановлено чіткі межі зміни деяких параметрів кредитних угод. Так, комерційним банкам заборонено надавати кредитні канікули на термін більше одного року. При цьому продовжувати первинний термін кредиту можна не більше ніж на два роки. Претендент на реструктуризацію повинен документально довести, що він дійсно неспроможний обслуговувати кредит на первинних умовах. Постановою встановлена і пріоритетність здійснення реструктуризації для різних категорій позичальників. Так, відповідно до документа, першочергове право на реструктуризацію мають родини, що взяли кредит на купівлю квартири площею не більше 110 квадратних метри, і не володіють іншою нерухомістю та змушені щомісяця платити за кредитом більше 30% підтверджених місячних доходів.

У другу чергу на реструктуризацію можуть претендувати особи, що позичили в банку не більше 200000 грн. на освіту, лікування або завершення будівництва. Крім того, НБУ подбав про захист прав та інтересів позичальників, а саме: комерційні банки не можуть вимагати сплати сум, нарахованих за кредитною ставкою, а також штрафів у період, поки приймається рішення щодо реструктуризацію боргу. Крім того, банкіри зобов’язані письмово, у доступній формі повідомляти позичальників про переваги і недоліки того чи іншого варіанта пропонованої реструктуризації.

Зазначимо, що серед обов’язкових умов реструктуризації визначено, що щомісячні платежі за такими кредитами не повинні перевищувати 30% місячного доходу позичальника.

У рамках реструктуризації комерційні банки застосовують комплекс інструментів, а саме: пролонгацію кредитів; кредитні канікули (протягом певного терміну позичальник сплачує лише відсотки за кредитом); зміна графіка платежів тощо. Зазначені заходи дозволяють позичальникам зменшити суму щомісячних платежів, а отже, знизити кредитне навантаження на власний бюджет.

Для порушення питання про реструктуризацію кредиту кредитному менеджеру комерційного банку слід надати об’єктивні докази того, що позичальник не має змоги забезпечувати виконання умов кредитної угоди (наприклад, надати довідку про доходи з місця роботи або Державної служби зайнятості тощо).

Реструктуризація кредитів здійснюється безкоштовно. НБУ рекомендував не стягувати нараховані та не сплачені позичальником на час прийняття рішення про реструктуризацію штрафи, пені та неустойки за кредитною заборгованістю.

Зазначимо, що позичальникам не варто розраховувати на продовження строку дії кредитної угоди більше, ніж на 2 роки. При цьому не можна допускати відстрочки платежів за основною частиною боргу на термін більше року, а платежі повинні надходити в банк не рідше одного разу на місяць.

Частка приватних позичальників у Житомирській області, які мають проблемну заборгованість потребують реструктуризації кредитів, не перевищує 30%, що пояснюється проведенням комерційними банками області консервативної політики, яка має за мету залучення надійних позичальників із значним «запасом міцності» за доходами. Проте, значні обсяги проблемної заборгованості за кредитами існують, що є наслідком надто активного кредитуванням фізичних осіб без належної оцінки їх кредитоспроможності.

Сьогодні комерційні банки ведуть більш конструктивний діалог з клієнтами та можуть запропонувати різноманітні варіанти зміни умов кредитної угоди. На наш погляд, реструктуризація кредитів є основою вирішення фінансових проблем позичальників і одним із напрямів виходу банківської системи з кризи, проте умови і процес реструктуризації кредитів потребують суттєвого доопрацювання.

На початок 2010 року комерційними банками Житомирської області було завершено перший етап реструктуризації (про що свідчить різке скорочення за явок на реструктуризацію), під час якої було переоформлено 20%-30% кредитної заборгованості населення.

На наш погляд, цьому сприяла стабілізація валютного курсу, впровадження Національним банком України спеціальних валютних аукціонів. Наприкінці лютого 2009 року НБУ почав проводити спеціальні аукціони, у рамках яких продавав населенню валюту для погашення кредитів за пільговим курсом.

Незважаючи на те, що в окремих випадках реструктуризація заборгованості не надавала банкам бажаних результатів, в цілому, вона дозволила значно поліпшити якість обслуговування кредитів з боку позичальників. Реструктуризація допомогла переважно тим клієнтам, які в значній мірі зберегли свою платоспроможність, при цьому покращується обслуговування кредитів і зменшуються обсяги проблемної заборгованості.

Слід зазначити, що масштабну реструктуризацію проводили не всі комерційні банки, проте, в разі потреби, з кожним позичальником проводилася індивідуальна робота. Варіантом дій комерційних банків, за відсутності реструктуризаційних заходів, є не надання нових позик, через що кредитний портфель досить швидко скорочується. До того ж, у структурі кредитних портфелів більшості комерційних банків Житомирської області переважають короткострокові кредити: карткові або споживчі.

Однозначна ефективність заходів реструктуризації заборгованості населення поки не підтверджується фактами. Так, за даними офіційної статистики НБУ, за перше півріччя 2009 року проблемна заборгованість за кредитами зросла вдвічі до 40 млрд. грн., або близько 6% сукупного кредитного портфеля комерційних банків.

Протягом 2009 року зростали також обсяги несплаченого позичальниками процентного доходу банків за кредитами. При цьому фізичні особи мають проблеми з обслуговуванням кредитів так само часто, як і корпоративні клієнти. Так, у ВТБ Банку, станом на 01.01.2010 року, проблемна заборгованість корпоративних клієнтів становила 5,14%, тоді як фізичних осіб 5,18% (на початок 2009 року дані показники становили 1,46% і 2,79% відповідно). Отже, закономірним є факт формування комерційними банками України максимальними темпами резервів під кредитні операції. Станом на 01.01.2010 року обсяг таких резервів за банківською системою в цілому перевищив 65 млрд. грн., що на 20 млрд. грн. більше, ніж на початок 2009 року.

Слід зазначити, що близько 50% проблемних кредитів припадає на 10-15 найбільших банків України. При цьому їхня проблемна заборгованість зростає темпами, характерними для всієї банківської системи. В абсолютному вираженні найбільше зростання показала проблемна заборгованість позичальників Укрсиббанку. Разом із тим, за часткою «поганих» кредитів у портфелі лідерство належить Альфа-Банку (Україна).

Таким чином, реструктуризація кредитів як метод управління проблемною заборгованістю лише частково сприяє підвищенню якості кредитних портфелів комерційних банків, дозволяє позичальникам через деякий час повернутися до первинного графіка обслуговування кредиту. Отже, процес управління проблемною заборгованістю комерційних банків за кредитами в сучасних умовах потребує удосконалення.

Розділ 3. Напрями підвищення ефективності банківського кредитування в Україні

3.1 Фактори впливу на вартість проблемної заборгованості за кредитами

Прийняття ефективних управлінських рішень щодо проблемної заборгованості залежить від точності визначення її вартості, тобто проблемна заборгованість за кредитами є об’єктом управління і оцінки. Відомо, що чим більшою є загальна сума заборгованості, тим вищою є вартість боргу для кредитора. Проте практика кредитування комерційних банків України свідчить, що сума заборгованості не єдиний фактор вартості боргу.

Сума заборгованості не може бути передана напряму від однієї особи до іншої. Кредитор стосовно боржника-позичальника має право вимоги виконання зобов’язань боржника, отже, від однієї особи до іншої передається тільки право вимоги за заборгованістю. З метою оцінки вартості боргу саме право вимоги цього боргу є об’єктом оцінки.

Розглянемо специфіку права вимоги як об’єкта оцінки. При розрахунку ринкової вартості передбачається, що вона сформована у результаті гіпотетичної угоди з об’єктом. Оскільки у результаті угоди, як правило, від продавця до покупця переходить не об’єкт, а певні права на нього, то в процесі оцінки визначається вартість цих прав: права власності, права оренди. У цьому значенні борг не є винятком.

Необхідно визначити, яке право є об’єктом оцінки при розрахунку вартості боргу. Одна зі складових двостороннього зобов’язання, що випливає з положень кредитної угоди, зобов’язання боржника зробити певні дії, наприклад, повернути отримані в кредит кошти у визначений строк з нарахуванням на дану суму відсотків за користування кредитом, а також сплатити різні штрафні санкції, якщо такі підлягають застосуванню. Відповідно, кредитор має відносно боржника-позичальника право вимоги виконання зобов’язань боржника (далі право вимоги). Таким чином, під оцінкою вартості боргу розуміють оцінку права вимоги.

Визначимо основні особливості права вимоги як об’єкта оцінки:

- є відносним правом, оскільки випливає з існування конкретного цивільно-правового зобов’язання, тобто може передаватися від однієї особи до іншої;

- виникає у кредитора право першого кредитора переходить до нового кредитора у тому обсязі і на тих умовах, які існували до моменту переходу права;

- велике значення для характеристики права вимоги має його визначеність право вимоги має бути чітко і недвозначно визначене та оформлене, в противному випадку воно може взагалі не мати вартості;

- застосування способів забезпечення (поручительство, застава, банківська гарантія) дозволяє знизити ризик невиконання зобов’язання і підвищити вартість права вимоги;

- вартість права вимоги являє собою результат аналізу множини факторів, при цьому сума боргу є лише одним з них.

Розглянемо фактори вартості права вимоги. Для оцінки права вимоги щодо боржника фактично необхідно відповісти на два головні питання: яку суму реально отримати від боржника у погашення заборгованості та скільки часу необхідно на отримання грошей. На наш погляд, розрахунок вартості права вимоги доцільно здійснювати:

1) у випадку, якщо позичальник має тимчасові проблеми з виконанням зобов’язання за кредитною угодою, враховуючи вартість права вимоги, грошові потоки боржника за рахунок погашення боргу, період погашення боргу і-тої частки боргу, ставку дисконтування, прогнозний період погашення боргу;

2) у випадку, якщо зобов’язання боржника не можуть бути виконані, враховуючи вартість застави, вартість іншого майна боржника (у випадку недостатньої вартості застави), грошові потоки поручителя за рахунок погашення боргу, вартість майна поручителя (у випадку недостатньої вартості застави та грошових коштів поручителя), період, протягом якого буде отримано майно/грошові потоки від реалізації майна.

На вартість проблемної заборгованості за кредитами значно впливають ризики невиконання зобов’язання. Чим вищими є ризики невиконання зобов’язань боржником, тим нижчою є вартість боргу у порівнянні з його номінальною величиною.

Якщо позичальник виконує свої зобов’язання за кредитною угодою в строк, вартість права вимоги зазвичай відповідає номінальній вартості боргу, а ризики невиконання зобов’язання закладені в процентну ставку за кредитом. На підставі практики сучасного банківського кредитування, можна зробити висновок, що право вимоги боргу стає об’єктом оцінки, коли зобов’язання боржника не виконані. У цьому випадку розглядаються 2 сценарії:

1) позичальник має тимчасові труднощі з виконанням зобов’язань за кредитною угодою. Для даного сценарію характерна наявність ризиків невиконання є вищою, ніж середня процентна ставка за кредитами. У цьому випадку пропонується реструктуризація/врегулювання заборгованості на підставі переговорів із кредитором/кредиторами. Для визначення ризиків невиконання зобов’язань у майбутньому створюється фінансова модель прогноз грошових потоків позичальника, на підставі яких стає зрозумілим, чи здатен позичальник у майбутньому виконати свої зобов’язання перед кредитором. Аналізуються структура капіталу, здатність обслуговувати борг, ліквідність та інші показники. Визначальними факторами вартості є сума заборгованості та час її одержання;

2) зобов’язання боржника не можуть бути виконані. У цьому випадку ризики, що розглядаються є максимальними, вартість права вимоги формується на основі не грошових потоків, які будуть отримані від діяльності боржника, а тих потоків, які можуть бути отриманими від реалізації застави та іншого майна боржника, у тому числі від діяльності/майна поручителя.

Якщо позичальник може у майбутньому виконати свої зобов’язання за кредитною угодою, вартість права вимоги доцільно розраховувати на підставі суми заборгованості та часу її одержання. Якщо зобов’язання боржника не можуть бути виконані, сума заборгованості впливає на визначення верхньої межі вартості права вимоги. Вартість права вимоги в цьому випадку залежить від застосованих способів забезпечення, вартості забезпечення та іншого майна боржника, а також строків, протягом яких можуть бути отримані кошти (від продажу майна) за рахунок погашення боргу.

Слід зазначити, що вартість права вимоги залежить не лише від загального фінансового стану боржника. Власник права вимоги зацікавлений у тому, щоб бути впевненим у виконанні боржником відповідних обов’язків і в забезпеченні відшкодування збитків, які виникають у випадку невиконання таких обов’язків. Застосування способів забезпечення дозволяє знизити ризик невиконання зобов’язання.

В кредитній практиці комерційних банків України існує кілька способів забезпечення виконання зобов’язань: застава, поручительство, банківська гарантія, неустойка, утримання та інші. При цьому закон не забороняє одночасно застосовувати кілька способів забезпечення відносно одного зобов’язання. Одним із найбільш активно використовуваних у банківській практиці способів забезпечення кредитного зобов’язання є застава майна або майнових прав.

Вартість забезпечення формує вартість права вимоги у випадку, якщо боржник не може виконати зобов’язання перед кредитором і не передбачається реструктуризація заборгованості. Тобто, фактично, у процесі оцінки права вимоги об’єктом оцінки стає закладене та інше майно боржника, а у випадку наявності поручителів майно поручителів.

Відзначимо наступні особливості оцінки застави у розрізі оцінки права вимоги:

1) можлива оцінка в умовах відсутності повної інформації;

2) вартість права вимоги визначає поточну вартість грошей, які отримає кредитор, тому ринкова вартість застави дисконтується, тобто приводиться до теперішнього моменту часу, з урахуванням строків на одержання судових рішень, виконавче провадження, реалізацію об’єктів;

3) ставка дисконтування розраховується з урахуванням зростаючих ризиків.

У зв’язку з цим, суттєвого значення набувають строки стягнення майна. Одержання грошових коштів від майна боржника є можливим шляхом виконавчого провадження або протягом процедури банкрутства. До кредитора не переходить право власності на закладену річ. Законодавством віддається перевага судовому порядку стягнення закладеного майна. Вимоги заставоутримувача, як правило, задовольняються з виручки від продажу закладеного майна. Строки судового процесу і виконавчого провадження можуть становити близько 1 року. Якщо сума, отримана від продажу предмета застави, недостатня для покриття суми вимог, заставоутримувач має право одержати стягнення з іншого майна боржника. Банкрутство є більш тривалим процесом, процедури можуть тривати до 24 місяців.

За недостатності вартості застав стягнення може бути звернене на інше майно боржника. У цьому випадку зростання вартості права вимоги можливе у випадку достатньої вартості іншого майна та відсутності вимог інших кредиторів.

На наш погляд, наявність юридичних ризиків є одним з основних факторів вартості права вимоги. Наведемо приклад із практики Укрсиббанку Житомирської області. Оцінюється право вимоги кредитора до боржника, який не здатний виконати свої зобов’язання за кредитним договором. При цьому на балансі боржника відображено багато ліквідних активів, частина яких надана у забезпечення (заставу) за зазначеною кредитною угодою. Єдиний спосіб отримати грошові кошти в погашення кредиту звернути стягнення на майно боржника. Проаналізувавши ситуацію, менеджери Укрсиббанку дійшли висновку, що ринкова вартість активів боржника значна, при цьому вартість права вимоги до боржника нульова, оскільки договір застави укладений невірно.

Таким чином, серед основних юридичних ризиків, на наш погляд, доцільно зазначити наступні:

- ризики невірного оформлення документації (за кредитом, за об’єктом фінансування, якщо фінансувалося будівництво тощо);

- ризики фактичної наявності майна/поручителів;

- ризики, пов’язані з наявністю права власності у заставника (на майно, незавершене будівництво, не оформлені права);

- ризики, пов’язані з тактикою поведінки позичальника;

- ризики посягань інших кредиторів на майно боржника;

- ризики затягнутого судочинства.

Отже, оцінка права вимоги повинна проводитися із залученням команди професійних юристів, які проаналізують правильність оформлення кредитної угоди, договору іпотеки та іншої документації за кредитом, оцінять ризики визнання їх недійсними/неукладеними.

Тактика поведінки позичальника значно впливає на строки одержання коштів за рахунок погашення боргу. На наш погляд, доцільно виокремлювати наступні групи позичальників:

- позичальники, які вчасно виконують зобов’язання (у розрізі даних пропозицій не розглядаються);

- позичальники, які активно взаємодіють із кредитором: спільне вирішення питань врегулювання боргу у позасудовому порядку; ухвалюються угоди про відстрочення; запроваджуються новації, тобто обмін існуючих зобов’язань на нові між тими ж особами з метою припинення першого; запроваджується відступне, тобто майнова цінність, прийнята кредитором замість початкового предмета зобов’язання; викуп боргу та інші рішення;

- позичальники, які не взаємодіють із кредиторами, намагаються самостійно розв’язати проблему неплатежів, не інформують кредиторів;

- позичальники, які здійснюють активну протидію кредитору (заперечують вимоги кредиторів у суді, посилаються на кризу як на підставу для визнання кредитної угоди недійсною);

- несумлінні позичальники: для даної групи позичальників вартість права вимоги знижується до нуля.

Кредитор може отримати грошові кошти за рахунок погашення проблемної заборгованості кількома способами, а саме:

- врегулювання/реструктуризація заборгованості. Багато банків розглядають даний сценарій як найбільш привабливий. Не можна не відзначити, що у даному випадку хоча б у майбутньому повинна бути висока ймовірність погашення боргу позичальником;

- обіг стягнення на закладене майно/інші активи. Дану тактику банку доцільно застосовувати у випадку неможливості стягнення коштів з боржника;

- банкрутство боржника. Будь-який кредитор може ініціювати банкрутство, якщо: грошові зобов’язання не виконані боржником упродовж 3 місяців з дати, коли вони повинні були бути виконані, грошові вимоги до боржника у сукупності становлять визначену законодавством суму, а самі зобов’язання підтверджені рішенням суду, що набрало чинності. Даний сценарій найменш привабливий з погляду кредитора, оскільки призводить до мінімізації вартості права вимоги за проблемною заборгованістю (неочевидні перспективи з управління процесом банкрутства та прийняття рішень, що задовольняють кредитора внаслідок можливої відсутності у конкретного кредитора контролю над комітетом або зібранням кредиторів; неочевидні перспективи задоволення вимог за рахунок конкурсної маси; ризик виведення та знецінення активів; тривала процедура; можливість визнання недійсності кредитної угоди, укладеної боржником з окремими кредиторами протягом 6 місяців, що передують поданню заяви про визнання боржника банкрутом).

Вартість права вимоги прямо залежить від наявності або відсутності вимог третіх осіб (та обсягу таких вимог) відносно як заставленого майна, так і іншого майна боржника або належних йому майнових прав (основні засоби, запаси, дебіторська заборгованість. Так, наприклад, незважаючи на прийняття кредитором, якому належить право вимоги, рішення про відстрочення боргу, існує ризик виникнення «проблемних» кредиторів, які ініціюють процедуру банкрутства та знецінять право вимоги. Інший приклад: майно, на яке намагався звернути стягнення кредитор, виявляється у заставі в інших кредиторів. Важливим є те, що погоджені дії боржника і кредиторів сприяють збільшенню вартості права вимоги боргу.

На наш погляд, варто розглянути випадок фінансування банком будівництва, при якому виникають співінвестори будівництва. Припустимо, банк фінансує об’єкт, який будується на закладеній земельній ділянці. Якщо співінвестори зможуть підтвердити в судах своє право, наприклад, щодо окремо взятого приміщення в даному об’єкті, то вартість об’єкта, на який банк захоче звернути стягнення у рамках реалізації належного йому права вимоги, зменшиться (для банку) на величину, що дорівнюватиме площі приміщення, право на яке буде визнано за відповідним співінвестором. Отже, ринкова вартість права вимоги зменшиться.

Підводячи підсумок, відзначимо, що сума заборгованості не є єдиним фактором вартості права вимоги заборгованості. Для визначення вартості права вимоги необхідно здійснити багатофакторний аналіз: оцінити ризики невиконання зобов’язання; вивчити застосовані способи забезпечення; розрахувати вартість забезпечення та інших активів боржника і поручителів і строки стягнення майна; бути впевненим у правильності оформлення кредитних угод, договорів застави та відсутності юридичних ризиків.

3.2 Пропозиції щодо створення комерційними банками ситуаційних центрів управління проблемною заборгованістю за кредитними операціями

Протягом 2005-2008 років банківський сектор України дотримувався агресивної політики розвитку, що мало прояв у високих темпах зростання кредитних портфелів банків (понад 50% на рік) за рахунок зовнішніх запозичень ресурсів, наданих закордонними власниками. Надзвичайно високою та економічно необґрунтованою була питома вага валютних кредитів у структурі кредитних портфелів. Починаючи з листопада 2008 року дані тенденції створили для української банківської системи значні ризики та проблеми. За 2009 рік обсяг прострочених кредитів зріс на 55,18%, досягнувши 27,955 млрд. грн., через що банки сформували на 13,87 млрд. грн. нових резервів і зазнали збитків у 7 млрд. грн. Резерви під кредитні операції за 2009 рік зросли на 13,87 млрд. грн. до 58,37 млрд. грн. (+31,16%).

У зв’язку з цим, на наш погляд, перспективним та найважливішим напрямом діяльності комерційних банків на сучасному етапі є використання нових підходів для вдосконалення управління врегулюванням проблемною заборгованістю, зокрема створення банками ситуаційних центрів управління проблемною заборгованістю юридичних та фізичних осіб за кредитними операціями.

Обґрунтуємо практичні рекомендації щодо створення та використання комерційними банками України ситуаційних центрів для вдосконалення управління врегулюванням проблемної заборгованості юридичних та фізичних осіб за кредитними операціями.

Завдання кваліфікованої роботи з проблемною заборгованістю за кредитними операціями перетворилась для комерційних банків України в актуальне та нагальне завдання. Для забезпечення ефективної роботи банку в сучасних умовах доцільним є створення спеціалізованого підрозділу для роботи з проблемними активами. У разі потреби банк також повинен налагоджувати співпрацю з юридичними, консалтинговими та колекторськими фірмами для вирішення конкретних завдань боротьби з простроченими кредитами. В умовах циклічно повторюваних криз, за загальної стагнації виробництва, необхідно мати добре керований підрозділ управління проблемною заборгованістю, що є потужним центром з організації цього дуже специфічного роду діяльності банку.

На наш погляд, доцільним та ефективним механізмом ліквідації проблемної заборгованості є створення комерційним банком ситуаційного центру управління проблемною заборгованістю за кредитними операціями.

Одним з напрямків діяльності ситуаційного центру є зниження рівня неповернення кредитів та зменшення розміру сформованих резервів, а також профілактика виникнення проблемних активів. У своїй діяльності ситуаційний центр управління проблемною заборгованістю повинен керуватися чинним законодавством, нормативними актами Національного банку України, статутом, рішеннями правління, іншими нормативними документами банку і положенням про підрозділ. Варто наголосити, що йдеться про роботу винятково легальними методами, які узгоджені з вимогами чинного законодавства.

Визначимо завдання ситуаційного центру управління проблемною заборгованістю:

- участь у формуванні та реалізації ефективної кредитно-інвестиційної стратегії банку з метою одержання максимального прибутку. Йдеться, насамперед, про організацію ранньої профілактики і моніторингу випадків виникнення проблемних активів, створення умов для повернення проблемних кредитів, за яких втрати банку мінімальні;

- вироблення принципів, стратегій, форм і методів участі банку і його філій у виконанні роботи з проблемними кредитами;

- розробка та реалізація можливих схем погашення простроченої заборгованості.

Організація роботи ситуаційного центру має ґрунтуватися на наступних принципах:

- запобігання переходу кредиту в розряд проблемних: ситуаційний центр (разом з підрозділами, що ведуть активні операції) повинен брати участь у процедурі ухвалення рішення про видачу кредиту, долучаючи досвід своєї роботи в загальну справу, систематично стежити за станом портфеля активів банку і розпочати роботу з позичальником з моменту першої затримки платежу. У випадку, якщо вона мала винятково технічний характер і проблем у боржника не виявлено, ситуаційний центр може знову повернутися в режим спостереження. Комерційний банк повинен використовувати всі надані законом і нормативними документами засоби для організації «атаки» на боржника. Ситуаційний центр повинен не тільки розробити різні стратегії роботи з урахуванням як економічних особливостей самого банку, так і організаційно-правових, виробничо-технологічних, соціальних, психологічних і навіть особистісних особливостей боржників, але і здійснити їхню деталізацію до форм і методів роботи;

- своєчасність вживання заходів: у роботі з проблемними кредитами найчастіше виникають ситуації, коли потрібно негайно прийняти рішення, що дає змогу повернути до 100% заборгованості або перевести кредит із проблемного в нормальний. Якщо буде згаяно час, то надалі це може призвести до переходу кредиту в категорію безнадійного до стягнення. Результатом роботи ситуаційного центру має бути реальне зростання доходів банку, враховуючи часовий чинник. У практичній діяльності банк найчастіше змушений йти на поточні витрати з метою досягнення стратегічного позитивного результату;

- наростання позитивного ефекту: боржник, що не може, розрахуватися одноразово, повинен повертати борг частинами, але за графіком і під пильним контролем ситуаційного центру.

На сьогодні вітчизняні комерційні банки не мають варіантів науково обґрунтованих стратегій роботи з боржниками, наслідком чого є хаотичний, несистематизований і неефективний підхід до управління проблемною заборгованістю. Зазначене зумовлює потребу комплексного підходу до ліквідації простроченої заборгованості, який передбачає розвиток взаємодії з філіями банку під час здійснення комплексу заходів щодо зниження ризику неповернення кредитів і виникнення ситуацій дефолтів, оперативний обмін інформацією з філіями. У випадку, якщо філії запропоновано брати участь у проведенні заходів щодо повернення проблемного активу, їй має бути чітко поставлене завдання і встановлено алгоритм дій, що підлягає неухильному виконанню.

Працівники ситуаційного центру управління проблемною заборгованістю мають систематично відвідувати філії і надавати практичну допомогу на місцях. У проблемних випадках істотне значення мають: очне знайомство співробітників ситуаційного центру і філій, ступінь довіри їх один до одного як до кваліфікованих фахівців; вивчення і впровадження в практику роботи банку досвіду вітчизняних і зарубіжних фінансових інститутів в області здійснення операцій зі запобігання і зниження ризиків виникненню проблемних кредитів. Співробітникам ситуаційного центру потрібно систематично підвищувати рівень знань як безпосередньо у своїй сфері діяльності, так і в суміжних областях, зокрема щодо оподатковування банків і підприємств.

Складність і багатоаспектність управління проблемною заборгованістю банку потребує впевненості в правильності прийнятих рішень і майбутньої адекватної реакції контролюючих органів. З метою підвищення кваліфікації і обміну досвідом доцільно регулярно проводити семінари за участю співробітників ситуаційного центру, працівників вертикалей продажу та ризиків головного банку та філій із запрошенням фахівців Національного банку України, ДПА, правоохоронних органів, Міністерства фінансів і Міністерства економіки України. Корисні також зустрічі працівників ситуаційного центру зі співробітниками аналогічних підрозділів інших банків. Досвід показує, що їхнє спілкування має зазвичай неформальний характер, заснований на особистих контактах, оскільки кожен банк намагається зберегти конфіденційність інформації, що стосується сфери роботи з проблемними кредитами, здійснення інформаційного забезпечення структурних підрозділів банку методичними, нормативними, інструктивними та аналітичними матеріалами з усіх основних напрямків діяльності підрозділу.

Ситуаційний центр має брати активну участь у розробці внутрішніх нормативних документів банку. До впровадження методичного матеріалу варто підходити досить обережно, оскільки конфіденційність інформації і можливість неоднозначного тлумачення директив у випадку їхнього несанкціонованого розголошення можуть призвести до небажаних наслідків і навіть конфліктів із зовнішніми організаціями.

На наш погляд, основними функціями ситуаційного центру управління проблемною заборгованістю мають бути наступні:

- здійснення комплексу заходів, пов’язаних з роботою щодо повернення заборгованості з проблемних кредитів, і аналітичного обліку, що належить до його компетенції;

- організація і проведення роботи з повернення проблемної заборгованості, зокрема зі залученням фахівців суміжних підрозділів; підготовка, у межах своєї компетенції, висновку для колегіальних органів банку;

- супровід кредитів від стадії переходу в групу проблемних до одержання конкретного результату;

- у частині, що належить до компетенції підрозділу, здійснення організації, обліку і контролю діяльності інших підрозділів банку, залучених до роботи з проблемними кредитами;

- здійснення розрахунку, нарахування і контролю за рухом сформованих резервів на можливі втрати за позичками або іншими видами резервів.

Зазначимо, що роботу з проблемними кредитами банки провадять по-різному. Найпоширеніший принцип закріплення кредиту на весь час його існування за філією, що його надала. Проте, практика свідчить, що підрозділ, який здійснює масові активні операції і найчастіше має бізнес-план з обов’язкових обсягів розміщення, не завжди здатний забезпечити навіть простий моніторинг виданих кредитів. Як наслідок, втрачається час і кредит може перейти з проблемного в безнадійний.

Істотно підвищити ефективність управління проблемною заборгованістю банку за кредитами може створення ситуаційний центру управління проблемною заборгованістю, який відповідає за своєчасне здійснення комплексного аналізу наслідків кредитної діяльності банку і повинен давати повну, реальну оцінку можливих наслідків рішень, що приймаються, з урахуванням стратегічних інтересів банку загалом.

Ситуаційний центр має формулювати остаточні відповіді на питання про пріоритети використання механізмів повернення або списання заборгованості, часові межі здійснення нестандартних схем погашення, тактичні та стратегічні наслідки проведення тієї чи іншої операції підрозділу, податкові наслідки для банку і генеральної лінії в роботі з проблемними кредитами.

На наш погляд, штат ситуаційного центру управління проблемною заборгованістю за кредитними операціями (без урахування працівників, робочі місця яких знаходяться у філіях банку) має становити не більше ніж 9-11 чоловік, підібраних за принципом спеціалізації. Запропонована організаційна структура ситуаційного центру управління проблемною заборгованістю за кредитними операціями комерційного банку (рис. 18) та основні функціональні зв’язки даного підрозділу наступні:

1. Керівник ситуаційного центру досвідчений організатор, людина, що має навички керівної роботи, схильність до системного мислення, багатий практичний досвід роботи в банку і широку ерудицію. Він особисто підтримує робочі контакти з іншими підрозділами, задіяними у врегулюванні проблемної заборгованості. Функції керівника ситуаційного центру:

- здійснює загальне керівництво діяльністю і забезпечує чітку організацію роботи ситуаційного центру, організує планування роботи, вирішує оперативні питання;

- проводить систематичний аналіз стану справ з питань, що входять у компетенцію підрозділу, і на її основі готує пропозиції керівництву банку, комітетам і правлінню для прийняття рішень, спрямованих на удосконалення діяльності банку з управління проблемною заборгованістю;

- забезпечує розробку інструктивних матеріалів, що безпосередньо стосуються певного роду діяльності, і вживає заходів щодо впровадження їх у практику;

- виконує представницькі функції і бере участь у засіданнях і нарадах, є членом кредитного комітету банку;

- забезпечує взаємодію з різними структурними підрозділами банку і залучає до роботи їх фахівців за погодженням з керівниками;

- подає на розгляд керівництва банку пропозиції про штат підрозділу, підбір і розміщення кадрів, висування на керівні посади, накладення стягнень, заохочення сумлінних співробітників, їх переміщення або звільнення;

- організує та контролює своєчасне виконання рішень правління, комітетів банку, дотримання правил проведення операцій і забезпечення належного режиму конфіденційності в частині, що стосується роботи з врегулювання проблемної заборгованості.

2. Фахівець економічного профілю здійснює облік та аналіз проблемних кредитів, підготовку та аналіз управлінської звітності, програмування складання звітних документів, аналіз розрахунку формування і зміни резервів, планування та прогнозування витрат і результатів роботи ситуаційного центру. Даний фахівець здійснює основну частку технічної роботи з підготовки та аналізу управлінської звітності, розвантажуючи інших для творчої, продуктивної праці; відповідає за взаємодію з економічними службами банку.

3. Фахівець бухгалтерського профілю має досконало знати бухгалтерський облік банку і вміти моделювати систему проводжень для конкретної схеми роботи з проблемними кредитами, пропонованої підрозділом. Даний фахівець співпрацює з підрозділом бухгалтерського обліку банку. Суттєвою вимогою до такого фахівця є знання системи бухгалтерського обліку підприємства, оскільки реалізація схем повернення заборгованості базується на аналізі та врахуванні можливих їх наслідків для підприємств-боржників.

4. Фахівець кредитного профілю повинен досконало знати практику кредитування, нормативні матеріали банку, специфіку діяльності підприємств промислового сектора економіки і вміти оцінювати фінансовий стан позичальників, будувати складні схеми фінансування. За потреби надання реструктуризованих кредитів повинен знаходити спільну мову з підрозділами, які відповідають за кредитування і проектне фінансування.

Рис. 18. Ситуаційний центр управління проблемною заборгованістю за кредитними операціями комерційного банку.

5. Фахівець з визнання та списання безнадійної заборгованості має бути фахівцем з податкового та бухгалтерського обліку, знати банківське і податкове законодавство. Відповідає за взаємодію зі службою внутрішнього аудиту банку, службами податкового та бухгалтерського обліку. Має повноваження вступати в робочі контакти з органами ДПА України.

6. Юристи арбітражного профілю фахівці високої кваліфікації, здатні вести від імені банку конкретні спори в арбітражному суді і захищати інтереси своєї сторони. Здійснюють взаємодію з юридичною службою банку.

7. Фахівець з проблем економічної безпеки відповідає за взаємодію зі службою безпеки банку і правоохоронними органами державної влади.

8. Фахівці з організації та контролю роботи віддалених секторів та моніторингу роботи філій з урегулювання проблемної заборгованості мають досконало знати економіко-фінансовий стан закріплених філій, особливості їх регіонального функціонування, нюанси практичної діяльності. Організують в інтересах банку взаємодію центрального апарату і філій з відповідних питань.

9. Експерт-оцінювач кредитного забезпечення має досконало знати методику визначення ліквідності та реальної ринкової вартості заставного майна.

Зазначимо, що на першому етапі створення, у роботі ситуаційного центру можуть брати участь досвідчені спеціалісти-консультанти підрозділів головного банку. Далі ситуаційний центр управління проблемною заборгованістю доцільно доукомплектовувати спеціалістами відповідної кваліфікації. У кожній філії банку, де є більше 20 проблемних кредитів юридичних осіб, слід створити віддалені робочі місця працівників ситуаційного центру управління проблемною заборгованістю. Кількість робочих місць визначається з розрахунку: 1 працівник ситуаційного центру на 20 проблемних кредитів 4-5 категорії.

Керівництво банку, залежно від специфіки та результатів діяльності ситуаційного центру, може періодично вносити в його структуру зміни, що відповідатимуть затвердженим завданням з управління проблемною заборгованістю за кредитними операціями. Характерною рисою співробітника ситуаційного центру має бути здатність знаходити ефективні шляхи ліквідації проблемної заборгованості.

Необхідним є затвердження принципів оплати праці співробітників ситуаційного центру. Система винагороди працівників ситуаційного центру має базуватися на оцінці ступеня складності повернення боргу з урахуванням чинників особистого фізичного ризику та інших чинників і становити приблизно 5% від суми повернення для великих кредитів і близько 10% для середніх і дрібних активів. Визначення конкретної величини винагороди кожного із співробітників ситуаційного центру варто віднести до компетенції їхнього керівника, а порядок преміювання останнього має бути обговорений і встановлений керівником банку.

Матеріально-технічне постачання підрозділу відіграє істотну роль у досягненні ефективної роботи ситуаційного центру. Співробітники повинні бути забезпечені укомплектованими робочими місцями, персональними комп’ютерами і телефонно-факсовим зв’язком і мати доступ до баз даних банку (можливо, у режимі «читання»). Доцільно забезпечити працівників ситуаційного центру мобільними телефонами і автомобілем. Якщо можливості забезпечення автомобілем немає, то керівник ситуаційного центру повинен мати право замовляти і використовувати черговий автомобіль банку з метою швидкого реагування у разі виникнення ситуацій, що вимагають оперативного втручання. Можлива оплата використання особистого автотранспорту для службових потреб.

На наш погляд, прямий і непрямий економічний ефект від діяльності ситуаційного центру полягає в наступному: фактичне повернення проблемного чи безнадійного кредиту приносить дохід і надає змогу банку знову розмістити кошти в дохідних активах; переведення кредиту із проблемного в категорію надійних надає змогу одержувати стабільні доходи в період дії активу; відновлення раніше створених резервів на доходи збільшує прибуток і власний капітал банку; вивільнення персоналу підрозділів активних операцій для ведення основної діяльності надає змогу сконцентрувати зусилля на створенні нових надійних активів; повернення активу поліпшує економічні нормативи і показники банку та зміцнює його імідж як надійного і кваліфікованого партнера під час взаємодії з промисловим сектором економіки.

Висновки

Результати дослідження теоретичних основ банківського кредитування в Україні дозволили визначити сутність і принципи банківського кредитування, систематизувати види банківського кредиту, розглянути особливості джерел формування кредитних ресурсів банку та організаційних аспектів банківського кредитування.

В роботі доведена доцільність виокремлення трьох рівнів системи принципів банківського кредитування: загальноекономічні принципи кредитування (відповідність ринковим відносинам, раціональності і ефективності, комплексності, розвиткові); особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості, строковості, платності, цільової спрямованості); часткові, одиничні принципи кредитування, або правила кредитування, які випливають з кожного особливого принципу і можуть по-різному проявлятися в конкретних кредитних операціях.

У теорії та практиці кредитування виокремлюють сім основних стадій кредитного процесу, управління якими банк повинен ретельно організовувати: розгляд заявки позичальника на отримання кредиту; аналіз фінансового стану (кредитоспроможності) клієнта; розробка умов позики; підготовка та укладання кредитного договору; визначення порядку забезпечення кредиту, гарантій повернення позики; процедура надання позики; процедура погашення позики; контроль за кредитною операцією.

Технологія банківського кредитування включає в себе системну оцінку ходу всього кредитного процесу в банку, та розгляд руху позики (вартості) в органічному зв’язку із певними організаційними формами та інституціональними структурами банківської діяльності. Реальне покращання ситуації у кредитній сфері неможливе в сучасних умовах на основі вдосконалення лише окремих відособлених ланок кредитного процесу; необхідне підвищення ефективності цілісної системи кредитних технологій.

Дослідження показало, що комерційні банки України використовують такі основні форми забезпечення кредиту: застава рухомого і нерухомого майна; гарантії і поручительства третіх осіб; страхування ризику позики; уступка дебіторської заборгованості; неустойка (штрафи, пеня). Кожна з форм забезпечення повернення кредиту оформляється окремим документом, що має юридичну силу і закріплює за кредитором певне фінансове джерело для погашення позики у разі відсутності коштів у позичальника після настання строку погашення кредиту.

Комерційні банки розробляють і використовують в практичній роботі нормативи оцінки майна, що передається у заставу в забезпечення кредиту. Найнадійнішими вважаються такі предмети застави (що оцінюються в 100%): грошові кошти, гарантії першокласних банків за умови попереднього вивчення рейтингу банку за світовою класифікацією, гарантії уряду. Оцінка об’єктів нерухомості проводиться у межах встановленого «коридору» (вилки) нормативу, з урахуванням призначення об’єктів, місцезнаходження (регіон, віддаленість від центру міста), ефективності використання приміщень, ліквідності на ринку тощо. Оцінка обладнання проводиться з урахуванням ліквідності на ринку, фізичного стану, ефективності використання тощо. Щодо готової продукції і товарів в обороті, то найвищу оцінку мають предмети застави з високим рівнем ліквідності, запасом терміну придатності, який не менше ніж вдвічі перевищує термін дії кредиту.

Аналіз кредитної діяльності комерційних банків України дозволив: визначити вплив наслідків світової фінансової кризи на стан вітчизняного банківського кредитування; актуальні напрями банківського кредитування; особливості динаміки процентних ставок за кредитами протягом 2007-2009 років; наслідки кредитних ризиків для банківської системи України; переваги та недоліки реструктуризації кредитів як метода управління проблемною заборгованістю.

Незважаючи на проблеми з ліквідністю, які виникли наприкінці 2008 року, комерційні банки продовжували кредитування юридичних осіб у національній валюті. Одним із заходів, спрямованих на нейтралізацію впливу зовнішньої фінансової кризи та забезпечення стабільності банківської системи, було передбачене постановою Правління Національного банку України від 11.10.2008 №319 обмеження обсягів кредитів, що можуть надаватися банками в іноземній валюті контрагентам, які не мають валютної виручки.

Заборгованість за кредитами суб’єктів господарювання за 2008-2009 роки у національній валюті зросла на 27 млрд. грн., або на 14%. В іноземній валюті (доларовий еквівалент) обсяг кредитів суб’єктам господарювання скоротився на 2,5 млрд. дол. США, або на 7%.

Ураховуючи складнощі з погашенням кредитів, наданих банками підприємствам-товаровиробникам, Національний банк України прийняв рішення про надання банкам змоги послабити вимоги до таких позичальників, зокрема, банкам дозволено самостійно та на власний ризик приймати рішення про пролонгацію кредитів, наданих товаровиробникам, і до 01.10.2009 року визначати клас позичальників без урахування факту такої пролонгації відповідно до вимог Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків за умови, що їх фінансова діяльність є задовільною.

Намагаючись вирішити проблему недостатності довгострокових ресурсів, комерційні банки зверталися за ресурсами до зовнішніх ринків (насамперед, це були банки з іноземним капіталом). В результаті, значними темпами зростали суми зобов’язань українських банків перед нерезидентами. Зокрема, за станом на кінець 2009 року зобов’язання перед нерезидентами становили 32% загального обсягу зобов’язань (на кінець 2008 року 29%). Із них, 55% становили кошти з терміном погашення більше 1 року.

Таким чином, зовнішні запозичення стали основним джерелом кредитування фізичних осіб в іноземній валюті. Такий стан справ свідчив про зростання кредитного та валютного ризиків в банківській системі, особливо під час здійснення кредитних операцій з фізичними особами, що негативно вплинуло на виконання банками своїх зобов’язань перед клієнтами, в тому числі нерезидентами.

У 2009 році спостерігалась тенденція до зростання кредитів, наданих сектору нефінансових корпорацій іншими депозитними корпораціями (банками), що було зумовлене зростанням кредитів у національній валюті, спрямованих у поточну діяльність. Порівняно з 2008 роком залишки за кредитами збільшились на 4,7 млрд. грн., або на 1,0%, до 457,5 млрд. грн. Водночас, незважаючи на зростання обсягів кредитування з початку 2009 року, спостерігалося постійне уповільнення темпів їх приросту у річному обчисленні до 32,9% порівняно з 36,5% на кінець 2008 року. Перевага надавалась короткостроковим кредитам, що певною мірою пояснювалось зменшенням депозитів, залучених іншими депозитними корпораціями на довгостроковий період. На наш погляд, причиною такої динаміки було зменшення ресурсної бази комерційних банків.

За видами економічної діяльності уповільнення темпів приросту кредитів у річному обчисленні спостерігалося за всіма основними галузями. Найбільше зниження відбулося за кредитами, наданими на операції з нерухомим майном (з 117,4% на кінець 2008 року до 107,9% на кінець 2009 року) та сільськогосподарським корпораціям (з 26,6% до 20,8% відповідно). Найбільше зростання (на 4,1 млрд. грн.) спостерігалося за кредитами, наданими торговельним корпораціям у національній валюті, які, із метою поповнення обігових коштів, надавались в основному на строк до 1 року. Збільшення заборгованості на 0,8 млрд. грн. відмічалось за кредитами, наданими підприємствам переробної промисловості як у національній, так і в іноземній валютах, що більшою мірою було зумовлено зростанням кредитів на виробництво харчових продуктів, напоїв.

У 2009 році, на відміну від 2008 року, загальний обсяг нових кредитів збільшився на 11,9 млрд. грн. до 71,9 млрд. грн. і, майже, наблизився до середнього обсягу станом на початок 2008 року (72,3 млрд. грн.). У 2009 році найбільші обсяги кредитів надавались комерційними банками сектору нефінансових корпорацій 93,0% від загального обсягу кредитування у 2008 році.

Нові кредити, надані сектору домашніх господарств, протягом 2009 року зросли на 0,3 млрд. грн. до 3,9 млрд. грн., хоча і були у 4,1 рази меншими, ніж у 2008 році. На нашу думку, це пов’язано з існуванням значних фінансових ризиків, наявною заборгованістю за раніше отриманими кредитами, а також посиленням вимог комерційних банків до позичальників в умовах зменшення їх реальних доходів.

Зазначимо, що у кінці 2009 року відбулося зростання нових кредитів на споживчі цілі до 3,1 млрд. грн. з одночасним зменшенням до 0,2 млрд. грн. обсягів кредитів, наданих на операції з нерухомістю. У річному обчисленні обсяг нових кредитів, наданих сектору домашніх господарств, зменшився на 17,2%, у тому числі споживчих кредитів на 17,8%, кредитів на нерухомість на 30,5%.

Аналіз динаміки процентних ставок комерційних банків засвідчив, що помітна диференціація процентних ставок спостерігається за кредитами, наданими різним видам економічної діяльності. Зокрема максимальними були ставки за кредитами, наданими корпораціям «рибальства, рибництва» (23,3% річних), за кредитами, наданими сільськогосподарським підприємствам значно нижчими 15,7% річних.

Після значного підвищення процентних ставок за кредитами з 2008 року (з 16,1% річних у 2008 році до 23,3% річних у 2009 році) спостерігалась поступова стабілізація ситуації на грошово-кредитному ринку. Зокрема середньозважена процентна ставка за кредитами скоротилась до 16,7% річних, залишаючись дещо вищою за рівень 2008 року.

Хоча економічна активність у 2009 році пожвавилася, питання щодо вартості наданих кредитів залишилося актуальним. Тому, на наш погляд, особливої уваги потребує аналіз процентних ставок з точки зору підтримки комерційними банками сектору НФК. Зазначимо, що тут спостерігається досить значна диференціація процентних ставок: максимальними були процентні ставки за кредитами, наданими корпораціям «рибальства, рибництва» (23,3%), в той час за кредитами, наданими сільськогосподарським підприємствам 15,7%.

Кредитування корпорацій сільського господарства Житомирської області здійснювалось за відносно помірними процентними ставками, особливо у період посівної компанії. Вартість кредитів, наданих корпораціям сільського господарства, становила 15,7% річних, що на 0,5 процентного пункту було нижче, ніж середньозважена процентна ставка за кредитами, наданими НФК в цілому. У відповідний період 2008 року вартість кредитів, наданих сільськогосподарським корпораціям, перевищувала середньозважену процентну ставку за всіма видами економічної діяльності на 0,4 процентного пункту (у 2007 році на 1,7 процентного пункту).

Майже 97% від загального обсягу кредитів, наданих банками Житомирської області, на відміну від Київської області, було надано у національній валюті під найнижчий процент (14,9%) при процентній ставці 19,4% в цілому за кредитами, наданими сільськогосподарським корпораціям у національній валюті.

Виявлення факторів кредитних ризиків дозволило узагальнити можливі негативні наслідки для банківської системи, зокрема:

1) подальше погіршення якості кредитних портфелів банківських установ через зростання частки прострочених і сумнівних кредитів, втрату об’єктами застави частини вартості;

2) зниження прибутковості діяльності банків, у тому числі через необхідність нарощення обсягів резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків та списання безнадійної заборгованості банківськими установами, що посилює ризик збиткової діяльності, особливо в умовах знецінення національної валюти для кредиторів, які проводили ризикову кредитну політику;

3) виникнення проблем із поверненням зовнішніх запозичень через погіршення фінансових результатів діяльності банківських установ унаслідок низької кредитної активності та їх капіталізації;

4) посилення загрози відтоку капіталу через припинення діяльності в Україні відділеннями банків із іноземним капіталом, власники яких не бажатимуть зазнавати втрат, продовжуючи діяльність у країні з нестабільною політичною ситуацією в умовах наявного економічного спаду, та намагання власників вітчизняних банківських установ зберегти залишки активів;

5) подальше обмеження ресурсної бази, а отже й уповільнення темпів кредитування через високий відсоток проблемних кредитів, досить обережне ставлення зовнішніх кредиторів до ненадійних вітчизняних позичальників (основними факторами високого ризику яких є низька якість активів, зростання обсягу проблемних кредитів, зниження вартості заставленого майна, великий зовнішній борг, дефіцит торговельного балансу, спад реального ВВП);

6) падіння ринкової вартості акцій банківських установ.

В роботі доведено, що реструктуризація кредитів як метод управління проблемною заборгованістю лише частково сприяє підвищенню якості кредитних портфелів комерційних банків, дозволяє позичальникам через деякий час повернутися до первинного графіка обслуговування кредиту. Отже, процес управління проблемною заборгованістю комерційних банків за кредитами в сучасних умовах потребує удосконалення.

Дослідження показало, що негативні результати фінансової діяльності суб’єктів господарювання неодмінно позначаються на стабільності і рівні капіталізації банківської системи. Тому потрібен зважений підхід до реалізації кредитної політики з урахуванням можливих ризиків та їх наслідків у разі погіршення економічних умов. У цьому зв’язку, в роботі запропоновано напрями підвищення ефективності банківського кредитування в Україні, зокрема: визначено фактори впливу на вартість проблемної заборгованості за кредитами; розроблено пропозиції щодо створення комерційними банками ситуаційних центрів управління проблемною заборгованістю за кредитними операціями.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7.12.2000 №2121-IIІ.

2. Положення та рекомендації НБУ щодо визначення фінансового стану позичальника. Постанова Правління НБУ №279 від 06.07.2000.

3. Положення про здійснення банками фінансового моніторингу. Постанова Правління НБУ №189 від 14.05.2003.

4. Положення «Про кредитування». Постанова Правління НБУ №246 від 28.09.95.

5. Положення про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків. Постанова Правління НБУ №323 від 29.09.97.

6. Положення про порядок формування обов’язкових резервів для банків України. Постанова Правління НБУ №244 від 27.06.2001.

7. Бюлетень Національного банку України. – 2009. – №1-12.

8. Горицкая Н. Сущность бартерных (товарообменных) операций в Украине // Фондовый рынок. – 2009. – №9. – С.29-32.

9. Гроші та кредит: Підручник / М.І. Савлук, А.М. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; За заг. ред. М.І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2001. – 602с.

10. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.: Наукова думка, 2002. – 206с.

11. Долан Э.Дж. и др. Деньги. Банковское дело и денежно-кредитная политика: Пер. с англ. В. Лукашевича и др. / Под общ. ред. В. Лукашевича, М. Ярцева. СПб., 2005. – 496с.

12. Заруба О. Операційно-вартісний аналіз фінансів в банку та управління гепом // Вісник Національного банку України. – 1998. – №4. – С. 57-59.

13. Заруба О.Д. Фінансово-банківське антикризове регулювання макроекономічних зв’язків // Банківська справа. – 1995. – №1. – С 37-44.

14. Иванов В.В. Анализ надежности банка: Практическое пособие. – М.: Русская деловая литература, 1996. – 320с.

15. Іващук Н.Л., Завербний А.С., Мартинюк Г.І. Моделювання банківських пасивів // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: Економіка. – Випуск 46. – К.: КНУ, 2009. – С.13-14.

16. Ілляшенко С. Кредитні ризики та створення резервів для їх покриття // Вісник НБУ. – 2008. – №7. – С.39-41.

17. Інструкція «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків»: Затв. Постановою Правління НБУ 14.04.98 №141. – К., 1998. – 69с.

18. Інструкція НБУ №10 «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків», затверджена Постановою Правління НБУ 28.08.2001р. – №10. – С.4-34.

19. Інформаційний Бюлетень Асоціації комерційних банків. – Київ, 2009.

20. Калина А.В., Кощеев А.А. Работа современного коммерческого банка: Учеб.-метод. пособие. – К.: МАУП, 2007. – 224с.

21. Кашин Ю.И. От Адама Смита до Дж.М. Кейнса // Банковские услуги. – 2009. – №10. – С.25-31.

22. Кириченко О., Гіленко І., Ятченко А. Банківський менеджмент: Навч. посіб. для вищ. навч. закл. – К.: Основи, 2005. – 671с.

23. Киселев В.В. Управление банковским капиталом (теория и практика). – М.: ОАО «Изд-во «Экономика», 2007. – 256с.

24. Князь С.В. Ціна кредитних ресурсів на грошовому ринку України // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: Економіка. – Випуск 46. – К.: КНУ, 2008. – С.14-15.

25. Лисенков Ю., Фомічова С. Ринок приватизаційних паперів: діяльність фінансових посередників і банків. – Київ: Пресс, 2005. – 171с.

26. Лисенков Ю.М., Косинський О.В., Величко Ю.В. Ринок цінних паперів: забезпечення діяльності комерційного банку. – Київ: Інтел, 2007. – 144с.

27. Лисицький В. Фінансова система України потребує енергійної інституціональної реформи // Банківська справа. – 2008. – №2. – С.8-12.

28. Лютий І.О. Грошово-кредитна політика як фактор макроекономічної стабілізації // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: Економіка. – Випуск 46. – К.: КНУ, 2008. – С.21-23.

29. Лютий І.О. Депозитний ринок в інвестиційній політиці економічного зростання // Фінанси України. – 2002. – №5. – С.3-8.

30. Макарова Г.Л. Система банковского маркетинга: Учебное пособие для вузов. – М.: Финстатинформ, 1997. – 110с.

31. МакНотон Д. Банки на развивающихся рынках: Укрепление руководства и повышение чувствительности к переменам. Т.1. – М.: Финансы и статистика, 2004. – 336с.

32. Масленченков Ю.С. Финансовый менеджмент в коммерческом банке: Фундаментальный анализ. – М.: Перспектива, 2006. – 160с.

33. Маслова Н.О. Реклама в діяльності комерційного банку: проблеми та шляхи вирішення // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: Економіка. – Випуск 46. – К.: КНУ, 2000. – С.26.

34. Меджибовська Н. Визначення кредитного ризику на основі експертних оцінок // Банківська справа. – 2008. – №1. – С.24-31.

35. Мельникова І.М. Маркетингове планування в установах комерційних банків // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: Економіка. – Випуск 46. – К.: КНУ, 2009. – С.27.

36. Мирецкий А. Как оценить привлекательность банковского рынка // Бюллетень финансовой информации. – 2009. – №4-5. – С.85-91.

37. Назарова Г.В. Фінансовий аналіз у формуванні стратегії економічних систем // Фінанси України. – 2008. – №2. – С.34-37.

38. Проводова Н. Ера вільного банківського підприємництва закінчилася // Галицькі контракти. – 2004. – №1-2.

39. Пуховкіна М.Ф., Остапишин Т.П. Центральний банк і грошово-кредитна політика. – Київ: КНЕУ, 2003. – 72с.

40. Раєвський К., Раєвська Т. Методичні рекомендації щодо економічного аналізу діяльності комерційного банку // Вісник Національного банку України. – 2007. – №4. – C.57-60.

41. Раєвський К.Є. Визначення узагальнюючої оцінки фінансового стану комерційного банку // Вісник НБУ. – 2008. – №9. – С.14-18.

42. РайсГони, Койли Брайн. Финансовые инвестиции и риск: Пер. с англ. – К.: Торгово-издательское бюро PHV, 1995. – 590с.

43. Романенко Л.Ф. Банківський маркетинг: Монографія. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре» 2001. – 484с.

44. Роуз Питер С. Банковский менеджмент / Пер. с англ. со 2-го изд. – М.: Дело, 2005. – 768с.

45. Руководство по кредитному менеджменту / Под ред. Б. Эдвардса. Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 426с.

46. Рэдход К., Хьюс С. Управление финансовыми рисками: Пер. с англ. – М.: Инфра-М-Норма, 2001. – 288с.

47. Рябушка Л.Б. Оцінка ефективності управління фінансовими ресурсами комерційного банку // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: Економіка. – Випуск 46. – К.: КНУ, 2009. – С.37-38.

48. Садвокасов К.К. Коммерческие банки. Управленческий анализ деятельности. Планирование и контроль. – М.: Издательство «Ось-89», 2006. – 160с.

49. Садеков А.А., Лісова Н.О. Кредитний скоринг – методика оптимізації управління кредитними ризиками // Фінанси України. – 2007. – №8. – С.118-122.

50. Скопенко А., Ковальчук Т. Про деякі аспекти перспективної діяльності комерційних банків // Банківська справа. – 2006. – №1. – С.25-31.

51. Швайка М. Платіжна криза в Україні: причини виникнення і шляхи подолання // Банківська справа. – 2008. – №2. – C.48-53.

52. Badoc M. Trois défis pour la banque de demain // Banque magazine. – P., 2009. – №605. – P.20-23.

53. Falgeras V., Porlouis N. De nouveaux outils pour gérer la relation client // Banque magazine. – P., 2008. – №105. – P.30-32.

54. Gouarne J.-M. Une base de données «orientée client» // Banque magazine. – P., 2007. – №5. – P.35-37.

55. Kaufman H. Marketing «one to one» et marketing bancaire // Banque. – P., 2008. – №588. – P.60-61.

56. Le prix optimal // Banque magazine. – P., 2006. – №235. – P.28-29.

57. Mauries R., Remond A. Preparer le troisiéme millénaire // Banque. – P., 2007. – №593. – P.73-74.

58. Mercier J.-E., Pacini J.-E. Marketing: Objectif rentabilité // Banque. – P., 2006. – №94. – P.59-61.

59. Paiva C. La marque: Un actif stratégique sous-exploité // Banque magazine. – P., 2009. – №602. – P.54-56.

60. Robson S., Barennes J. Un exemple anglais de fidelisation // Banque magazine. – P., 2007. – №25. – P.24-25.