Реферат
Фінансова підтримка інноваційної діяльності
Зміст
1. Фінансова підтримка інноваційної діяльності
2. Зарубіжний досвід фінансової підтримки інноваційної діяльності
Список використаних джерел та літератури
1.
Фінансова підтримка інноваційної діяльності
Сьогодні Україна стоїть перед необхідністю глибокого коригування економіки, мета якого – не просто економічне зростання, а набуття ним інноваційної природи як основи стійкого економічного прогресу.
Вирішальне значення у підвищенні економічної ефективності і технічної досконалості суспільного виробництва відіграє взаємопов'язаний процес розвитку науки, техніки і технології [13, с. 9].
Суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:
1) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів;
2) часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування інноваційних проектів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту або інших суб'єктів інноваційної діяльності;
3) повної чи часткової компенсації відсотків, сплачених суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;
4) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;
5) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України «Про страхування». Джерелами фінансової підтримки інноваційної діяльності є: [13, с. 11].
а) кошти Державного бюджету України
6) кошти місцевих бюджетів і кошти бюджету Автономної Республіки Крим;
в) власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;
г) власні чи запозичені кошти суб'єктів інноваційної діяльності;
д) кошти (інвестиції) будь-яких фізичних і юридичних осіб;
є) інші джерела, не заборонені законодавством України [13, с.12].
Впродовж строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту і за умови, що виконання проекту розпочато не пізніше як через вісімнадцять місяців від дати його державної реєстрації, оподаткування об'єктів інноваційної діяльності здійснюється у порядку, за яким 50 відсотків податку на додану вартість за операціями з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаних з виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток, одержаний від виконання цих проектів, залишаються у розпорядженні підприємства, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним тільки на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз.
Пільгове оподаткування реалізується за умови, що суб'єкт інноваційної діяльності у місячний строк повідомляє відповідний орган Державної податкової служби про початок реалізації інноваційного проекту і всі господарські операції, пов'язані з виконанням інноваційного проекту, веде окремий бухгалтерський облік [12, с. 140].
Кошти у розмірі 50 відсотків податку на додану вартість і податку на прибуток, що залишаються у розпорядженні підприємства і не використані протягом строку пільгового оподаткування і дванадцяти місяців після нього, підлягають зарахуванню до Державного бюджету України.
Інноваційні підприємства сплачують земельний податок за ставкою у розмірі 50 відсотків чинної ставки оподаткування.
Серед факторів, які перешкоджають здійсненню інновацій, найвагомішими з них є, перш за все, економічні: нестача власних коштів, недостатня фінансова підтримка держави, великі витрати на нововведення, високий економічний ризик, недосконалість законодавчої бази, тривалий термін окупності нововведень, відсутність коштів у замовників.
Управління інноваційною діяльністю в Україні здійснюється на таких рівнях: загальнодержавний, міжгалузевий і регіональний, галузевий та на рівнях підприємств і організацій. Інноваційна діяльність має стати одним із важелів виведення економіки України з кризової ситуації, адже – науковий потенціал достатньо потужний.
Важливим показником, що об'єктивно характеризує рівень суспільних витрат на науково-технічну інноваційну діяльність у загальному балансі національного господарства, є наукомісткість валового внутрішнього продукту й, зокрема, витрати на дослідження і розробки у відсотковому відношенні до ВВП. Для США, Японії та Німеччини цей показник закріпився на рівні 2,5-2,8 %, у Франції й Великобританії – 2,2-2,4%, в Італії і Канаді – 1,3-1,5% [1].
Дані по Україні свідчать про значне відставання цього показника від більшості розвинених країн. У 2008 році обсяг фінансування науки становив 2611,7 млн. грн., або 1,18% ВВП. Обсяг фінансування інноваційних робіт за рахунок коштів державного бюджету зменшився майже на 40,0% і становив 63,4 млн. грн. (у 2009 р. – 93,0 млн. грн.). При цьому, його частка складала лише 1,4% проти 3,0% у 2003 р. Усього 42 підприємства скористалися цими коштами (Таблиця 1) [1].
Таблиця 1. Розподіл загального обсягу фінансування інноваційної діяльності в Україні за джерелами
[3].
| 2007 | 2008 | 2009 | |
| у % до загального обсягу | у % до загального обсягу | у % до загального обсягу | |
| Всього | 100,0 | 100,0 | 100,0 |
| у т.ч. за рахунок коштів | |||
| власних | 79,6 | 70,3 | 77,3 |
| державного бюджету | 0,4 | 3,0 | 1,4 |
| вітчизняних інвесторів | 2,8 | 3,7 | 0,2 |
| іноземних інвесторів | 7,6 | 4,2 | 2,5 |
| кредитів | 6,3 | 18,0 | 17,8 |
| інших джерел | 3,3 | 0,8 | 0,8 |
Статистичний аналіз свідчить, що у 2009 році основним джерелом фінансування технологічних інновацій були власні кошти підприємств, частка яких у загальному обсязі фінансування інноваційних робіт становила 77,3% [3].
Від вітчизняних інвесторів на розвиток інноваційної діяльності кошти отримали 10 промислових підприємств України, від іноземних – 18 підприємств. Для розвитку інноваційної діяльності 81 підприємство використовувало кредити, проти 77 підприємств у 2008 році.
На сьогодні рівень інноваційної активності залишається недостатній, що є наслідком слабкої зорієнтованості інституційної, фінансової та банківської систем на підтримку прогресивної моделі розвитку національної економіки. Не можна визнати задовільним й участь суб'єктів малого підприємництва в інноваційному процесі. Майже відсутні посередницькі організації, які стикують попит і пропозицію на інновації, сприяють венчурному фінансуванню [3].
Зарубіжний досвід господарювання показує, що в країнах з розвинутими ринковими відносинами венчурне підприємництво відіграє активну роль у задоволенні потреб основної маси населення в новій продукції, підвищенні науково-технічного рівня виробництва, створює конкурентне середовище у сфері науки і наукового обслуговування. Розвиток венчурного бізнесу впливає на динамічність усього господарського комплексу й сприяє оздоровленню економіки країни.
Зарубіжний досвід організації підприємницьких структур венчурного капіталу набуває особливої актуальності й може розглядатися як реальний шлях подолання кризи в національній економіці, а також є дуже важливим для розвитку інвестиційного ринку і структурної перебудови економіки України. Венчурний капітал з його розподілом ризику може стати одним з ефективних методів залучення капіталу для економічного розвитку країни [7, с. 73].
В Україні таких венчурних підприємств, які діють у високорозвинених країнах, немає. У нашій економіці існують лише деякі форми діяльності, що наближаються за своїм характером до венчурних. До них можна віднести розробку та виробництво товарів і послуг для реалізації на світовому ринку, науково-технічну діяльність, пов'язану зі створенням принципово нових видів продуктів і послуг. Венчурні підприємства при сприятливих умовах найвірогідніше виникнуть на базі малих підприємств та кооперативів приватної і колективної форм власності.
В 2009 р. кількість малих підприємств (МП) галузі «Наука і наукове обслуговування» зростає. По областях України можна виокремити чотири класифікаційні групи:
¾ регіони з високим ступенем розвитку МП приватної і колективної форм власності та великим науковим потенціалом;
¾ регіони, в яких відбулося зростання кількості МП колективної і приватної форм власності;
¾ області, в яких відбулося зростання кількості МП тільки колективної форми власності;
¾ області, в яких знизились темпи зростання кількості таких підприємств [4].
Особливо необхідно виділити Київський, Харківський, Донецький, Дніпропетровський і Львівський регіони, де зосереджено більше 50% наукового потенціалу України. Понад 20% загальної кількості наукових організацій розташовано в м. Києві, 14% – в Харківській, а в Донецькій, Дніпропетровській і Львівській областях – по 6%. У цих областях є всі можливості для створення інноваційної інфраструктури, адже в них переважають наукомісткі і технічно складні галузі.
Підприємства, що базуються на приватній і колективній формах власності, є
Слід зазначити, що розвиток венчурних підприємницьких структур не тільки вплине на конкурентоспроможність наших товаровиробників, а й забезпечить стабілізуючі функції в цілому, що насамперед знизить безробіття в країні [13, с. 16].
Ефективна діяльність венчурних підприємств неможлива без наявності сучасної досконалої науково-технічної інфраструктури. Згідно із Законом «Про основи державної політики у сфері науки та науково-технічної діяльності» завдання організації та координації заходів щодо створення такої інфраструктури покладено на уряд. Основними елементами інноваційної інфраструктури повинні стати спеціалізовані самостійні організації та установи, першочерговими видами діяльності яких є: консалтинг, інжиніринг, посередницькі та інформаційні послуги, послуги технопарків, аудиторські послуги, венчурне фінансування (інноваційні фонди, компанії, банки), патентні послуги, управління і координація тощо.
2. Зарубіжний досвід фінансової підтримки інноваційної діяльності
Передовими країнами застосовуються наступні прямі і опосередковані інструменти стимулювання інвестиційної активності в сфері інновацій.
Пряма державна підтримка концентрується на найбільш конкурентоспроможних технологіях світового рівня, які мають високий ринковий потенціал, а також на тих, які необхідні для забезпечення безпеки держави. Така підтримка запроваджується у вигляді бюджетного фінансування державних цільових програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, державного замовлення на науково-технічну продукцію, пільгових кредитів, грантів (практикується в Ізраїлі та Німеччині), прямих інвестицій, державних фінансових гарантій за кредитами для суб’єктів науково-технічної та інноваційної діяльності (Німеччина) [10, с. 57].
Податкове стимулювання науково-технічної та інноваційної діяльності здійснюється на принципах недискримінаційності, наявності прозорих критеріїв та процедури отримання, не надання штучних конкурентних переваг окремим підприємствам, а, навпаки, бути інструментом загальної дії і створювати стимули для всіх підприємств інвестувати у власний інноваційний потенціал.
Одним з інструментів стимулювання інвестицій у науково-технологічну сферу, є дослідницький податковий кредит – зменшення суми нарахованого податку на прибуток, що надається суб'єкту господарювання в обсязі, що дорівнює встановленому відсотку від обсягу витрат суб'єкта господарювання на НДДКР в поточному році, який не перевищує встановленого відсотка річного прибутку підприємства (США, Італія, Японія, Канада, Австрія, Бельгія, Угорщина тощо) [10, с. 58].
Для проведення стратегічно важливих експериментів і досліджень застосовуються податкові канікули, наприклад, для організацій, які працюють над розробками, що відповідають V-VІ рівням укладності економіки.
Для стимулювання науково-технічної та інноваційної діяльності здійснюється нарахування прискореної амортизації на основні виробничі фонди груп 2 та 3, які використовуються для здійснення НДДКР і безпосередньо впливають на створення та випуск високотехнологічного обладнання (США, Канада, Великобританія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Японія, Сінгапур тощо).
При цьому, чинне законодавство у сфері науки та техніки має чітке визначення такого обладнання.
Безпосередня участь держави у створенні позабюджетних та венчурних фондів стимулює приватних інвесторів до вкладання коштів у зазначені фонди. Створюється механізм страхування венчурних інвестицій. Крім того, ефективним є застосування пільгового податку на прибуток венчурних підприємств; податкові знижки на приватні інвестиції в венчурні фонди та пільгові кредити венчурним фондам (США, Японія, Росія) [10, с. 63].
Створення за участю держави розгалуженої інфраструктури науково-технічної та інноваційної діяльності у вигляді технополісів, промислових та технологічних парків, бізнес-інкубаторів, центрів трансферу технологі тощо. Зазначені інституції зможуть надавати широкий спектр інформаційно-консультаційних послуг та стартовий капітал для найбільш ефективних проектів (Китай).
Забезпечення зацікавленості приватного капіталу до участі у дослідницьких проектах у складі транснаціональних фінансово-промислових груп, інноваційних кластерів та транснаціональних стратегічних альянсів (сьогодні об’єднують 73 фірми та 60 університетів США, Канади, Японії, Західної Європи та Австралії) за рахунок звільнення від оподаткування коштів комерційних банків, страхових компаній, пенсійних фондів та інших фінансових установ, які інвестуються в підприємства реального сектору економіки з метою створення промислово-фінансових груп у високотехнологічних секторах економіки, а також, зниження ставок податків на прибуток комерційних банків у разі довгострокового кредитування високотехнологічних дослідницьких проектів [10, с. 66].
Слід зазначити, що використовуючи світовий досвід управління інноваційною діяльністю, Міністерством освіти і науки України ведеться постійна робота щодо розробки та удосконалення нормативно-правової бази управління інноваційною діяльністю.
Міністерством освіти і науки з метою створення організаційно – економічних умов, які дієво впливатимуть на розвиток інноваційної діяльності в країні, розроблено та затверджено постановою Кабінету Міністрів України Державну цільову економічну програму «Створення в Україні інноваційної інфраструктури» на 2009-2013 роки. Метою Програми є створення у 2009-2013 роках в Україні інноваційної інфраструктури, здатної забезпечити ефективне використання вітчизняного науково-технічного потенціалу, підвищення рівня інноваційностіта конкурентоспроможності національної економіки.
Отже, використання Україною зарубіжного досвіду державного управління інноваційною діяльністю дасть можливість закласти підвалини підвищення у довгостроковому періоді динамічної, на противагу статичної, конкурентоспроможності економіки країни. І саме це, при формуванні необхідних внутрішніх умов, уможливить забезпечення «інноваційного прориву» економіки та входження до розряду передових конкурентоспроможних економік. Йдеться про реалізацію інноваційної моделі розвитку національної економіки за рахунок створення технологічних конкурентних переваг, які й визначають місце країни у міжнародному поділі праці, а саме створення умов для формування, накопичення та ефективного використання знань, технологічних ресурсів, інвестиційних ресурсів тощо, що забезпечують весь спектр конкурентних переваг від технологічного випередження в одній або кількох галузях до технологічного лідерства країни загалом.
Список використаних джерел та літератури
1. Доповідь Голови Держінвестицій на парламентських слуханнях 20.06.07 на тему «Становлення та розвиток національної інноваційної системи України як передумова побудови конкурентоспроможної економіки держави». // режим доступу: http://www.invest.gov.ua/index.php?get=141&id=432
2. Закон України «Про інноваційну діяльність» від 31.03.2005 із змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2002. – № 36. – С. 266.
3. Проект Концепції державної інноваційної політики України, 2009 р. // режим доступу: http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/publish/article/129791
4. Проект Концепції розвитку національної інноваційної системи та план заходів на 2009-2013 роки щодо її реалізації, 2007 р. // http://www.in.gov.ua/index.php?get=226&id=1533
5. Аблов А. С., Довгий О. С., Гальперіна Л. П., Грищенко А. А. Інституційні засади інноваційної економіки: міжнародний досвід та вітчизняна практика: Монографія / За заг. ред. В. Є. Новицького. – К.: Книжкове вид-во НАУ, 2005. – 198 с.
6. Батура А.В., Дедіков О.І. Інвестиції як чинник оптимізації відтворювальних процесів в Україні. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. – 154 с.
7. Вербівська Л.В. Оптимізація забезпечення інноваційної складової економічного зростання в Україні // Науковий вісник Чернівецького університету. – Випуск 139. – Чернівці, 2002. – С.71-75.
8. Гринев В. Ф. Инновационный менеджмент: Учеб. пособие. – 2-е изд., стереотип. – К.: МАУП, 2001. – 152 с.
9. Дмитренко М.А. Роль держави у підтримці та стимулюванні інноваційної діяльності // Вісник української академії банківської справи. – 2003. – № 1(14). – С. 77-81.
10. Ілляшенко С. М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. – Суми: Університетська книга, 2003. – 278 с.
11. Кириллов В.Д. Державне регулювання інвестиційного клімату в Україні // Дні науки: Зб. тез доповідей в 3 т. – Запоріжжя: ГУ «ЗІДМУ», 2004. – Т. 2 – С. 28-29.
12. Петрушевська В.В. Державне регулювання інноваційно-інвестиційних пріоритетів динамічного розвитку економіки України // Збірник наукових праць. – Стратегія інноваційного розвитку підприємств України. – К.: КНУТД. – 2003. – С. 137-141.
13. Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки України. / Жаліло Я. А., Архієреєв С. І., Базилюк Я. Б. та ін. – К.: НІСД, 2006. – 120 с.
14. Стан, перспективи розвитку інноваційних процесів в Україні та можливості їх впливу на формування ВВП // режим доступу: http://www.vox.com.ua/data/publ/2007/12/06/stan-perspektyvy-rozvytku-innovatsiinyh-protsesiv-v-ukraini-ta-mozhlyvosti-ih-vplyvu-na-formuvannya-vvp.html
15. Пашута М.Т. , Шкільнюк О. М. Інновації: понятійно- термінологічний апарат, економічна сутність та шляхи стимулювання: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. – К.: ЦНЛ, 2005. –117 с.