Валютна політика як основа валютного регулювання і контролю

Реферат на тему:

Валютна політика як основа валютного регулювання і контролю

Валютна політика кожної країни визначається політикою держав­ного регулювання економіки загалом, ступенем втручання орга­нів державної влади у валютно-кредитні та фінансові відносини. Валютна політика

— це сукупність заходів, які здійснюються
державою у сфері міжнародних валютних відносин відповідно до по­точних (тактичних) та довгострокових (стратегічних) цілей країни.
Уряд і Національний банк України здійснюють валютну політи­ку відповідно до принципів загальної економічної політики України. Основною метою валютної політики Національного банку України як складової монетарної політики є стабілізація курсу національної грошової одиниці та збалансованість платіжного балансу країни.

Довгострокова валютна політика
передбачає заходи, спрямова­ні на забезпечення макроекономічної стабільності та створення умов довіри внутрішньої економіки й іноземного бізнесу до націо­нальної валюти, стимулювання розвитку експорту, повернення в країну заробленої іноземної валюти тощо.

Завданням короткострокової валютної політики
є забезпечення стабільного функціонування національної валютної системи, спри­яння збалансованості платіжного балансу, гармонізації інтересів ек­спортерів та імпортерів. Вона також передбачає:

поточне регулювання системи валютних обмежень та системи економічних нормативів (зокрема, допуск нерезидентів на ринок державних цінних паперів (ОВДП);

створення сприятливих умов для вкладів інвесторів (як націо­нальних, так і іноземних) у національну економіку;

оперативне регулювання валютно-ринкової кон'юнктури за допомогою валютних інтервенцій для зменшення спекулятивного тиску на валютний ринок;

удосконалення правової та організаційної структури валют­ного ринку;

здійснення жорсткого контролю за капітальними операціями резидентів та нерезидентів на валютному ринку України;

удосконалення контролю за експортно-імпортними операція­ ми через налагодження тіснішої взаємодії всіх органів валютного контролю;

удосконалення міждержавних розрахунків та опрацювання можливостей різноманітних форм інтеграції (зокрема створення платіжних та валютних союзів);

проведення курсової політики, яка базується на цільових по­казниках грошово-кредитної сфери;

удосконалення механізму курсоутворення відповідно до струк­турних змін в економіці.

Складовими валютної політики
в узагальненому вигляді є:

валютне регулювання;

валютний контроль;

міжнародне валютне співробітництво та участь у міжнарод­них валютно-фінансових організаціях.

Валютне регулювання
— це регламентація державою міжна­
родних розрахунків і порядку проведення валютних операцій.

Валютне регулювання з боку держави є об'єктивною еконо­мічною необхідністю, яка зумовлена міжнародною економічною ін­теграцією України до світового співтовариства та пов'язана з між­народною кооперацією виробництва і розширенням міжнародної торгівлі, що спричинило вихід процесу концентрації і централізації капіталу за межі національних кордонів.

Згідно з чинним законодавством України (стаття 11 Декрету Ка­бінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю») Національний банк та Кабінет Міністрів наділені пев­ними повноваженнями у сфері валютного регулювання.

Національний банк України у сфері валютної політики та валют­ного регулювання має такі повноваження:

установлює правила проведення в Україні резидентами і не­ резидентами валютних операцій;

визначає структуру валютного ринку України, а також поря­док та умови торгівлі валютними цінностями на ньому;

установлює порядок переведення, ввезення, пересилання в Україну та з неї валютних цінностей;

визначає порядок відкриття резидентами рахунків у банках за межами України та нерезидентами рахунків в уповноважених бан­ках України;

установлює загальні правила видачі резидентам та нерезиден­там ліцензій та індивідуальних ліцензій на здійснення валютних операцій, видає ці ліцензії і приймає рішення про їх скасування;

установлює єдиний порядок визначення і використання курсу грошової одиниці України відносно іноземних валют та розрахун­кових (клірингових) одиниць;

установлює спільно з Кабінетом Міністрів України порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових (кліринго­вих) одиницях та неконвертованій валюті, які використовуються у торговельному й неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України;

нагромаджує, зберігає і використовує золотовалютні резерви з метою забезпечення стабільності грошової одиниці України;

складає за участю Кабінету Міністрів України платіжний баланс України;

бере участь у визначенні ліміту валового зовнішнього боргу України та контролює дотримання цього ліміту після його затвер­дження Верховною Радою України тощо.

У сфері валютного регулювання Кабінет Міністрів України має такі повноваження:

визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України;

бере участь у складанні платіжного балансу України;

забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в ча­стині, що стосується руху валютних цінностей;

забезпечує формування і виступає розпорядником Державного валютного фонду України;

визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються у торговельному обороті з іноземними державами, а також у неконвертованих іноземних валютах, що використовуються у неторго­вельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України.

Важливою складовою валютної політики є також валютний конт­
роль.
Згідно з чинним законодавством України Національний банк є го­ловним органом валютного контролю, який забезпечує виконання упов­новаженими банками та уповноваженими фінансово-кредитними уста­новами функцій щодо здійснення валютного контролю та регламентує відповідальність за порушення валютного законодавства України.

Державні органи (Державна податкова адміністрація, Міністер­ство зв'язку та Державний митний комітет України) також мають визначені законодавством функції у сфері валютного контролю.

Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами та нерезидентами на території України.

Міністерство зв'язку України контролює додержання правил поштових переказів та перевезення валютних цінностей через мит­ний кордон України.

Державний митний комітет України здійснює контроль за додер­жанням правил переміщення валютних цінностей через митний кор­дон України.

Одним із елементів валютної політики є міжнародне валютне співробітництво України та участь у міжнародних фінансових організаціях.

Значна роль у формуванні довгострокової валютної політики належить міжнародним валютно-фінансовим установам, таким як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Європейський банк реконструк­ції та розвитку (ЄБРР).

У квітні 1992 р. на прохання України Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку ухвалили рі­шення про членство України у цих авторитетних фінансових органі­заціях. Верховна Рада України 3 червня 1992 р. ухвалила відповід­ний Закон «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фі­нансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатосто­роннього агентства по гарантіях інвестицій».

МВФ і МБРР мають статус спеціалізованих установ ООН. Вони були створені за її рішенням у липні 1944 р. на міжнародній валют­но-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі (США) з метою спри­яння якнайшвидшому відновленню світової економіки та торгівлі, істотно підірваних унаслідок Другої світової війни: Банк — для на­дання довгострокових кредитів і гарантування інвестицій, Фонд — для сприяння стабілізації курсу валют, попередження порушення рівноваги платіжних балансів, усунення системи валютних обме­жень, розвитку системи багатосторонніх розрахунків тощо.

Міжнародний валютний фонд
— міжнародна валютно-фінан­сова акціонерна організація, своєрідний інститут співробітництва, що прагне встановити впорядковану систему платежів та грошових переказів між країнами.

Основні цілі МВФ:

сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі;

підтримувати стабільність обмінних курсів валют;

сприяти створенню багатосторонньої системи розрахунків за поточними операціями між членами Фонду та усуненню валютних обмежень, які гальмують зростання міжнародної торгівлі;

надавати країнам-членам кредитні ресурси, які даватимуть змогу збалансовувати зовнішні платежі без використання обмежу­ вальних заходів у галузі зовнішнь

слугувати міжнародним центром співробітництва та консуль­тацій з валютних питань.

МВФ почав свою діяльність у травні 1946 р., маючи у своєму складі 39 країн. Нині до нього входить 178 країн, які представляють найрізноманітніші політичні та економічні системи. Членство у МВФ доступне будь-якій країні, яка проводить незалежну зовнішню політику і готова дотримуватися прав та обов'язків, передбачених Статутом МВФ.

Джерелом фінансових ресурсів МВФ є статутний капітал, що формується за рахунок внесків країн-учасниць в обсязі наданих їм квот, а також накопичень від кредитної діяльності.

Вступаючи до МВФ, кожна країна вносить своєрідний членський внесок: певну суму грошей, яка називається квотою.
Квота визна­чає організаційні та фінансові відносини країни-члена з МВФ. Квота призначена для:

створення об'єднаних грошових запасів, за рахунок яких на­ даються кредити країнам, котрі мають фінансові труднощі;

визначення максимального обсягу фінансування з боку Фон­ду (суми, яку країна-учасниця може позичити у МВФ або отримати під час періодичного розподілу спеціальних активів — СДР);

визначення кількості голосів, якими володіє кожен учасник. Фонду.

МВФ самостійно встановлює розмір квоти на підставі аналізу таких макроекономічних показників, як національний дохід та обся­ги зовнішньої торгівлі і платежів.

Відповідно до Статуту МВФ Рада керуючих повинна проводити загальний перегляд квот не рідше одного разу на п'ять років, пропо­нуючи при цьому внесення змін, які вона вважає потрібними. Такий перегляд необхідний для врахування змін, що відбуваються у розвит­ку світової економіки та економік окремих країн. Крім того, це дає змогу перевірити, чи достатньо ресурсів має МВФ для виконання своїх функцій та чи зберігається при цьому їхня поновлюваність.

З поданням країною заяви про вступ до МВФ розмір її квоти роз­раховується здебільшого в діапазоні квот тих учасників, які мають приблизно однакове економічне становище.

Розмір квоти виражається в «Спеціальних правах запозичення»
(СПЗ або, інакше, СДР — від англійської абревіатури SDR. «Special Drawing Rights»). СПЗ
— це міжнародні резервні та платіжні за­
соби, що випускаються Міжнародним валютним фондом і викори­стовуються для безготівкових міжнародних розрахунків та як роз­рахункова одиниця.
Вони розподіляються між країнами — членами МВФ пропорційно до їхніх квот. Курс СПЗ визначається на основі валютного кошика, до складу якого з 1981 р. входить п'ять найва­жливіших вільно конвертованих валют: долар США, німецька мар­ка, японська єна, французький франк та англійський фунт стерлін­гів. На 1 січня 1991 р. узгоджені частки цих валют становили 40 % відносно долара США, 21 % — німецької марки, 17 % — японської єни та по 11 % відносно французького франка й англійського фунта стерлінгів. Вартість СПЗ визначається Фондом щоденно як еквіва­лентна долару США сума вартості певної кількості кожної валюти, що входить до кошика оцінки СПЗ.

Членський внесок у розмірі квоти кожна країна — учасниця мусить повністю сплатити Фонду. До 25 % внеску сплачується у резервних

активах, що визначаються Фондом (СПЗ чи вільно конвертована ва­люта), а решта — у власній валюті держави.

У 1994 р. країни — засновники МВФ прийняли рішення про встановлення прямої залежності між розміром сплачуваних квот та кількістю голосів, що належать членам Фонду. Країни, які сплачу­ють більше грошей, відповідно мають і більшу кількість голосів під час визначення політики Фонду та розв'язання поточних проблем. Частка найбільших країн — членів МВФ (США, Німеччини, Японії, Франції та Великобританії) в розподілі квот та кількості голосів становить 40 % їх загального числа.

Розмір квоти України в 1997 р. становив 997, 3 млн СПЗ і відпо­відно 10223 голоси.

Рада директорів Міжнародного валютного фонду 8 травня 1997 р. зробила оголошення про те, що Україна взяла на себе зобов'язання щодо виконання статті VIII Статуту Міжнародного валютного фонду
(всього такі зобов'язання взяли на себе 138 країн світу). Це стало можливим завдяки створенню в країні необхідних передумов, таких як достатній рівень розвитку валютного ринку, забезпечення внутрішньої конвертованості та стабільності національної валюти.

У рамках світової валютної системи з юридичного погляду віль­но конвертованою вважається валюта країни, яка взяла на себе зо­бов'язання, передбачені пунктами 2, 3 і 4 статті VIII Угоди про Між­народний валютний фонд. А це означає, що дана країна:

має право запроваджувати заходи контролю (в тому числі й дискримінаційні) щодо руху капіталу (як відпливу його, так і при­ пливу з-за кордону);

не має права обмежувати можливість використання своєї ва­ люти або валюти інших членів Фонду для здійснення поточних пла­тежів (хоча вона і може визначати, в яких валютах резиденти мають право одержувати платежі з-за кордону, але в жодному разі не по­ винна обмежувати їхнього права одержувати ці платежі в націо­нальній валюті);

зобов'язана викуповувати в інших членів фонду (їхніх офіцій­них органів) залишки коштів у своїй валюті за умови, що вони утво­рилися за рахунок платежів за поточними операціями, і конвертація необхідна для здійснення поточних операцій.

Сьогодні порядок здійснення валютних операцій в Україні від­повідає загальноприйнятим міжнародним стандартам та вимогам, передбаченим статтею VIII Статуту МВФ.

Кредити МВФ
призначені для загального підтримування пла­тіжного балансу і поділяються на декілька видів:

— кредити, що надаються у межах резервної позиції країни у МВФ. Для покриття дефіциту платіжного балансу країна може от­римати позику в іноземній валюті в обмін на національну терміном до 3 — 5-ти років. Погашення проводиться зворотним способом викуп через певний строк національної валюти за вільно конверто­вану. Такий кредит може бути наданий у межах 25 % квоти, а також на суму кредитів в іноземній валюті, раніше наданих Фонду;

— кредити, що надаються понад резервну частку. Такі позики видаються після попереднього вивчення економічного стану держа­ви, а також після виконання певних вимог щодо проведення стабілі­заційних заходів.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР)
— міждержавна інвестиційна інституція, створена з метою сприяння країнам-членам у розвитку їхньої економіки через надання довгост­рокових позик і кредитів, гарантування приватних інвестицій. МБРР функціонує з 1946 р. Членами МБРР є 155 країн. Лідируючі позиції належать «сімці»: США, Японії, Великобританії, ФРН, Франції, Канаді та Італії.

Ресурси банку, крім акціонерного капіталу, формуються за раху­нок коштів від продажу облігацій, а також розширення обсягів облігаційних позик, головно на американському ринку.

МБРР надає кредити переважно на строк до 20 років для роз­ширення виробничих потужностей країн — членів банку. Кредити одержуються під гарантію країн — членів банку. МБРР надає також гарантії за довгостроковими кредитами інших банків. Більшість кредитів спрямовується в галузі інфраструктури: енергетику, тран­спорт, зв'язок. З середини 80-х років МБРР збільшив частку креди­тів у сільське господарство (до 20 % ), на охорону здоров'я та осві­ту. У промисловість спрямовується менше 15 % кредитів банку.

В останні роки МБРР надає кредити для врегулювання проблем зовнішнього боргу країн, що розвиваються (так зване спільне фінан­сування). Банк також надає структурні кредити для регулювання структури економіки, оздоровлення платіжного балансу.

Крім того, у сфері міжнародного кредиту були створені такі фі­нансові інституції: Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Агентство з гарантій багатосторонніх інвес­тицій, які разом з МБРР утворюють Світовий банк з єдиними орга­нами управління.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР)
створена у 1960 р. з ме­тою надання пільгових кредитів країнам, що розвиваються. Такі кредити надаються терміном до 50-ти років з виплатою 0, 75 % річ­них. У середньому за рік МАР надає кредитів на суму до 5 млрд дол. США.

За ініціативою США у 1956 р. була створена Міжнародна фі­нансова корпорація (МФК)
для заохочення розміщення приватно­го капіталу в промисловість країн, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гаран­тій уряду. Кредити надаються у розмірі 20 % вартості проекту тер­міном до 15 років.

Страхування капіталовкладень від політичного ризику на випа­док війни, громадських заворушень, експропріації і зриву контрак­тів здійснює Агентство з гарантій багатосторонніх інвестицій.

Європейською спільнотою також створені регіональні валютно-кредитні організації. Зокрема, відповідно до підписаної в Парижі 29 травня 1990 р. країнами — членами Спільного ринку угоди створе­но Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР)
для спри­яння реформам у країнах Центральної та Східної Європи у зв'язку з переходом їх до ринкової економіки. Засновниками банку є 40 кра­їн. Україна також є членом ЄБРР. Банк розпочав свою діяльність у квітні 1991 р., маючи на меті стимулювати залучення капіталів у га­лузі інфраструктури країн Центральної та Східної Європи, сприяю­чи прискоренню їхнього переходу до економічної стабільності.