Банківські кредити

Реферат на тему

Національний банк України – центр методичного забезпечення організації кредитування і грошових розрахунків

План

1Методичне забезпечення організації банківського кредитування

2. Методичне забезпечення організації грошових розрахунків

1Методичне забезпечення організації банківського кредитування

Кредит
— це економічні відносини, що виникають між креди­
тором і позичальником із приводу одержання останнім по­
зички в грошовій або товарній формі на умовах повернення у
певний строк і, звичайно, зі сплатою процента.

Існують три форми кредиту — комерційний, банківський і дер­жавний.

Комерційний кредит
надається одним підприємством іншому у вигляді продажу товарів і послуг із відстрочкою платежу, тому має товарну форму. Комерційний кредит оформляється векселем.

Державний кредит
є особливою формою економічних відносин, за якої позичальником або кредитором виступають держава чи міс­цеві органи влади, а кредитні відносини відбуваються через випуск облігацій, казначейських векселів, інших боргових зобов'язань.

Найпоширенішою формою кредиту є банківський кредит.
Він надається банками в грошовій формі підприємствам, населенню і державі. Кредитні відносини між названими суб'єктами виникають не тільки під час одержання ними позичок, а й при розміщенні цими суб'єктами своїх заощаджень або вільних коштів у вигляді залишків на поточних і депозитних рахунках.

Правове забезпечення кредитних відносин у країні передбачаєть­ся у відповідних законах, але в Україні ще немає спеціального Зако­ну про кредит. Тому Національний банк України в 1995 р. прийняв «Положення про кредитування», в якому окреслені певні правові й методичні параметри, які регулюють кредитні відносини між креди­тором і позичальником при застосуванні різних форм кредиту.

Оскільки цей розділ присвячений методичному забезпеченню банківського кредитування, в подальшому мова йтиме саме про бан­ківську форму кредитних відносин. Щодо комерційного і державно­го кредитів, то це окремі самостійні питання, які не є прерогативою Національного банку.

Важливе значення для ефективної організації кредитних відно­син між банками та іншими суб'єктами економіки мають принципи

банківського кредитування.
Банківське кредитування здійснюється за такими принципами: терміновість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту.

Принцип терміновості повернення кредиту
означає, що він має бути повернений позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк. Від дотримання цього принципу залежить можливість надан­ня нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є по­вернені позички. Порушення даного принципу кредитування приз­водить до перетворення термінової заборгованості за позичками у прострочену. У разі порушення строків повернення і наявності прострочених позичок нові кредити, як правило, не надаються.

Цільовий характер кредитування
припускає вкладання позико­вих коштів у конкретні господарські процеси, проекти, підприємства. Кредит надається позичальнику здебільшого на конкретну ціль не тому, що у нього виникла нагальна потреба в коштах. Від дотри­мання цього принципу значною мірою залежить своєчасність повер­нення позички, бо тільки реалізація цілі, на яку одержано кредит, може забезпечити необхідні грошові кошти для погашення боргу.

Принцип забезпеченості позичок
має на меті захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок не­платоспроможності позичальника. Він означає, що заборгованість за позичками, яка відображається в пасиві балансу клієнта-боржника, має бути забезпечена певним майном (товари або цінні папери), яке враховується в активі його балансу, або зобов'язанням третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо).

Деякі кредити можуть надаватися і без забезпечення, якщо банк на це дає свою згоду.

Відсутність забезпечення може бути викликана як об'єктивними причинами, коли економічна природа кредиту не передбачає вкла­дення коштів у матеріальні цінності (наприклад, кредити на виплату заробітної плати, на виставлення акредитивів тощо), так і суб'єктив­ними, коли банк іде на це свідомо, страхуючи свій підвищений ри­зик великими позичковими процентами.

У процесі кредитування клієнтів банк не тільки вимагає повер­нення одержаної позички, а й сплати процента
за користування нею. В умовах ринкових відносин процент є об'єктивним супутни­ком кредиту, його складовою ланкою, оскільки кредитна опера­ція— це акт комерційного продажу на певний строк грошових коштів. За рахунок процентів банки покривають свої витрати й одержують прибуток. Процент є також одним із засобів управлін­ня сукупним грошовим оборотом, що застосовується Національ­ним банком.

Кредити, які надаються банками, поділяються: а) за строками кредитування — короткострокові — до 1 року; довгострокові — понад 1 рік;

б) за забезпеченням — забезпечені заставою (майном, майнови­ми правами, цінними паперами), гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи), з іншим забезпеченням (поручительство, поліс страхової організації тощо), незабезпечені (бланкові);

в) за ступенем ризику — стандартні; з підвищеним ризиком;

г) за методами надання — у разовому порядку; відповідно до відкритої кредитної лінії; гарантійні;

д) за способами погашення — водночас, у розстрочку, за вимо­гою кредитора або заявкою позичальника, з регресією платежів;

є) за строками погашення — строкові (до закінчення встановле­ного строку погашення), відстрочені (пролонговані), прострочені.

Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.

Простий позичковий рахунок
є найпоширенішою формою бан­ківського строкового кредитування. На ньому може бути тільки ак­тивне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашення кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіж­не доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційно­му відділу тощо).

Спеціальний позичковий рахунок
застосовується банком в окре­мих випадках, наприклад, у разі кредитування позичальника під за­ставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитове сальдо, воно в той самий день має бути зараховане на поточний рахунок позичальника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіжними дорученнями пози­чальника, так і через зарахування коштів, які надходять на його ко­ристь від боржників за векселями, в кредит спеціального позичково­го рахунку. Банк має право стягнути заборгованість за спеціальним позичковим рахунком у будь-який час без попередження клієнта, але це мусить бути передбачено кредитною угодою.

Контокорентний рахунок
— це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються усі операції банку з клієнтом. На ньому відоб­ражають, з одного боку, позички банку і всі платежі з рахунку за дорученням клієнта, а з іншого — кошти, які надходять у банк від клієнта у вигляді вкладів, повернення позичок тощо. Контокорент­ний рахунок поєднує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо. Операції по ньому здійсню­ються за допомогою письмових доручень клієнта.

Проведення кредитних операцій комерційних банків має відпо­відати певним вимогам і умовам.

Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має у своєму розпорядженні банк.
Про кожний випадок надання пози­чальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 % власного капіталу (великі кредити), комерційний банк мусить повідомити Національ­ний банк України. Сукупна заборгованість за кредитами, врахованими векселями та 100 % суми позабалансових зобов'язань, вида­них одному позичальнику, не може перевищувати 25 % власних коштів комерційного банку.

Загальний розмір кредитів, наданих банком усім позичальникам, з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку, не може пе­ревищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Кредитування позичальників має здійснюватися з додержанням комерційним банком економічних нормативів регулювання банків­ської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.

Позички надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва, або фізичною особою.

Рішення про надання кредиту має ухвалюватися колегіально (кредитним комітетом відділення, філії банку) й оформлятися про­токолом.

Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених по­літикою банку. Вони охоплюють:

пріоритетні напрями в кредитуванні;

обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля;

граничні розміри кредиту на одного позичальника;

методику оцінки фінансового стану та кредитоспроможності позичальника;

рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах із дотриман­ням таких умов:

оцінки установою банку кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;

кредитуються тільки ті види діяльності позичальника, які пе­редбачені його статутом;

позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фор­муванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки можуть надавати бланкові кредити
(незабезпечені майном та іншими формами), але тільки в межах власних коштів і лише клі­єнтам зі стійким фінансовим станом та інсайдерам банку в сумі, що не перевищує 50 % номінальної вартості акцій банку, котрі перебу­вають у їхній власності.

Банки не можуть надавати кредити:

на покриття збитків господарської діяльності позичальника;

на формування та збільшення статутного фонду клієнта;

на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фон­ди (за винятком кредитування за контокорентним рахунком);

підприємствам, щодо яких порушено справу про банкрутство;

підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхуван­ня можливих втрат від не поставки товарно-матеріальних цінностей;

ними векселями та 100 % суми позабалансових зобов'язань, вида­них одному позичальнику, не може перевищувати 25 % власних коштів комерційного банку.

Загальний розмір кредитів, наданих банком усім позичальникам, з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку, не може пе­ревищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Кредитування позичальників має здійснюватися з додержанням комерційним банком економічних нормативів регулювання банків­ської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.

Позички надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва, або фізичною особою.

Рішення про надання кредиту має ухвалюватися колегіально (кредитним комітетом відділення, філії банку) й оформлятися про­токолом.

Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених по­літикою банку. Вони охоплюють:

пріоритетні напрями в кредитуванні;

обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля;

граничні розміри кредиту на одного позичальника;

методику оцінки фінансового стану та кредитоспроможності позичальника;

рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах із дотриман­ням таких умов:

оцінки установою банку кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;

кредитуються тільки ті види діяльності позичальника, які пе­редбачені його статутом;

позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фор­муванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки можуть надавати бланкові кредити
(незабезпечені майном та іншими формами), але тільки в межах власних коштів і лише клі­єнтам зі стійким фінансовим станом та інсайдерам банку в сумі, що не перевищує 50 % номінальної вартості акцій банку, котрі перебу­вають у їхній власності.

Банки не можуть надавати кредити:

на покриття збитків господарської діяльності позичальника;

на формування та збільшення статутного фонду клієнта;

на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фон­ди (за винятком кредитування за контокорентним рахунком);

підприємствам, щодо яких порушено справу про банкрутство;

підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхуван­ня можливих втрат від не поставки товарно-матеріальних цінностей;

— підприємствам, які мають прострочену заборгованість за ра­ніше отриманими позичками і несплаченими процентами.

Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кре­дитною заявкою, яка включає певний пакет документів. Склад необ­хідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для різних клієнтів він може бути різним.

Кредити надаються на підставі укладеної між банком і позичаль­ником кредитної угоди (договору). До укладення кредитної угоди банк мусить ретельно проаналізувати кредитоспроможність пози­чальника, здійснити експертизу проекту чи господарської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позички (сума, строк, процентна ставка тощо).

У кредитній угоді передбачаються:

мета, сума, строк, порядок, форма видачі і погашення кредиту;

форма забезпечення зобов'язань позичальника;

процентна ставка;

порядок і форма сплати процентів й основного боргу;

права, зобов'язання, відповідальність сторін щодо надання і погашення кредитів;

перелік відомостей, розрахунків та інших документів, необ­хідних для кредитування;

періодичність надання їх банку;

можливість проведення банком перевірок на місці наявності і стану зберігання заставного майна тощо.

Зміст кредитної угоди визначається сторонами залежно від конк­ретної кредитної операції.

У разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових труд­нощів через об'єктивні причини та неможливості у зв'язку з цим по­гашення кредиту у строк

, установлений кредитною угодою, банк може в окремих випадках надати позичальнику відстрочку пога­шення боргу зі зміною кінцевого строку погашення кредиту. Про­лонгація кредиту оформляється додатковою угодою до кредитного договору.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитної угоди, за цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням і сплатою процентів за ним. У разі виник­нення певних порушень умов кредитної угоди з боку позичальника банк має право вживати економічні й правові санкції.

У разі погіршення економічного стану позичальника, викорис­тання ним кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від конт­ролю банку, надання недостовірної звітності й запущеності бухгал­терського обліку, несвоєчасного повернення кредиту, а також коли наданий кредит виявляється незабезпеченим, банк має право пред'я­вити вимогу про дострокове стягнення кредиту і процентів за ним, у

тому числі через спрямування стягнення на забезпечення в установ­леному законодавством порядку.

Якщо банк виявив факти використання кредиту не за цільовим призначенням, він має право достроково розірвати кредитну угоду, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань по­зичальника за кредитною угодою.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитами і процента­ми і ненадання банком відстрочення погашення кредиту, він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених кредитною угодою.

Якщо позичальник відмовляється від сплати боргів за позичками, банк стягує їх у претензійно-позовному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зобов'язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому зако­ном порядку із заявою про порушення справи про банкрутство.

З метою прискорення розрахунків за простроченими кредитами банк може використовувати такі форми, як уступка права вимоги та переказування боргу.

Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов'язань може здійснюватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може переказати свої права за зобов'язанням іншій особі, оформивши це угодою про уступку права вимоги. Уступка права вимоги оформляється письмовою угодою з повідомленням про це боржника.

Переказування боргу оформляється письмовою угодою між пер­винним боржником і новим боржником. Укладення угоди про пере­каз боргу можливе тільки за згодою комерційного банку, який видав позику первинному боржнику.

2. Методичне забезпечення організації грошових розрахунків

Грошові розрахунки є необхідним елементом розширеного від­творення, кінцевою ланкою у процесі реалізації суспільного продук­ту. Грошові розрахунки можуть здійснюватися як у готівковій,
так і в безготівковій
формах.

Організації розрахунків із використанням безготівкових грошей надається перевага порівняно з платежами готівкою, оскільки в пер­шому випадку досягається значна економія на витратах обігу. Ши­рокому застосуванню безготівкових розрахунків сприяє розвинута мережа банків, а також заінтересованість держави в їхньому розвитку.

Безготівковими є розрахунки,
які здійснюються за допомогою записів на рахунках у банках, коли гроші списуються з рахунку платника і зараховуються утримувачу.

Безготівкові розрахунки організовані за певною системою, яка складається з таких елементів:

принципи організації розрахунків;

вимоги щодо їх організації, які визначаються певними умова­ ми господарювання;

форми і способи розрахунків і пов'язаного з ними докумен­тообігу.

Національний банк України розробив інструкцію «Про безготів­кові розрахунки в платіжному обороті України», в якій знайшли ві­дображення зазначені елементи системи безготівкових розрахунків.

В умовах розвитку ринкових відносин в Україні виникла потреба змінити ті принципи організації безготівкових розрахунків, які існу­вали в командно-адміністративній економіці.

У названій вище інструкції НБУ та в інших нормативно-пра­вових актах сформульовані такі принципи організації безготівкових розрахунків.

1. Розрахунки здійснюються через банківські рахунки, які від­криваються клієнтам для зберігання і переказування коштів. Це сто­сується як юридичних, так і фізичних осіб, тоді як в умовах плано­во-адміністративної економіки через банки могли розраховуватися тільки юридичні особи, бо існувало чітке законодавче розмежуван­ня сфери готівкового і безготівкового грошового обороту. Але у зв'язку з тим, що в Україні досить значного розміру набула так зва­на «тіньова економіка», яка прагне до розрахунків готівкою поза банками, НБУ тимчасово ввів певні обмеження у використанні го­тівки для міжгосподарських розрахунків, які зніматимуться у міру легалізації «тіньовиків».

2. Платежі за рахунками мають здійснюватися банками за розпо­рядженням власників коштів у порядку встановленої ними чергово­сті та в межах залишків коштів на рахунках платників.

У цьому принципі закріплено право суб'єктів ринку визначати черговість платежів з їхніх рахунків, що підтверджує справжню економічну самостійність суб'єктів господарювання. У зв'язку з платіжною кризою, яка виникла внаслідок економічної кризи, цей принцип організації безготівкових розрахунків в Україні тимчасово порушується. Для забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету, розрахунків за енергоносії тощо Указом Президента України введена першочерговість цих платежів, але це тимчасові заходи, які зніматимуться у міру розв'язання кризи платежів.

3. Суб'єкти ринку мають свободу вибору форм безготівкових роз­ рахунків і закріплення їх у господарських договорах за невтручання банків у договірні відносини. Цей принцип також має на меті забезпе­чення економічної самостійності суб'єктів господарювання і підви­щення їхньої матеріальної відповідальності за результативність дого­вірних відносин. Банку відведена посередницька роль у платежах.

Момент платежу має бути максимально зближеним із момен­том виникнення грошового зобов'язання. Таке зближення сприяє скороченню обсягів перерозподілу ресурсів між господарниками, прискоренню реалізації, кругообігу фінансових ресурсів. Цей прин­цип реалізується через строковість платежу, що означає здійснення розрахунків відповідно до строків, передбачених у господарських, кредитних, строкових договорах, інструкціях Мінфіну, колективних угодах із робітниками і службовцями про оплату праці тощо. Економічний зміст цього принципу полягає в тому, що отримувач кош­тів заінтересований не в зарахуванні грошей на свій рахунок взагалі, в будь-який момент, а в попередньо визначений строк.
Дотримання цього принципу дає змогу підприємцям точніше визначити потребу в коштах і раціональніше управляти своєю платоспроможністю і ліквідністю. На жаль, в Україні у зв'язку з економічною кризою цей принцип порушується. Багато підприємств не виконують вчасно своїх грошових зобов'язань, що призводить до виникнення взаємної простроченої заборгованості.

Суб'єкти господарювання мають право вибору банку для від­криття свого рахунку. Розрахунково-касове обслуговування банками своїх клієнтів здійснюється на договірній основі і передбачає вико­нання їхніх розпоряджень на переказування коштів або видачу го­тівки з рахунку відповідно до встановлених правил. Цей принцип має важливе значення для забезпечення всім суб'єктам ринку рівних можливостей у користуванні банківськими послугами, широкої еко­номічної самостійності і партнерства у відносинах з банками.

Доповненням до принципів організації безготівкових розрахун­ків виступають певні вимоги, дотримання яких є обов'язковим для всіх учасників розрахунків. Вони зводяться до такого.

Грошові розрахунки у внутрішньому господарському обороті здійснюються тільки у національній валюті. Кошти з рахунку клієн­та списуються за розпорядженням його власника, крім випадків, у яких чинним законодавством передбачається безспірне стягнення та безакцептне списання коштів. Це насамперед платежі за виконавчи­ми листами судових органів і прирівняними до них документами у вигляді стягнення недоїмок за всіма видами платежів до бюджету, а також штрафні платежі за розпорядженням податкової інспекції, КРУ Мінфіну тощо.

Розрахункові документи приймаються банком до виконання тільки в межах наявних коштів на рахунку клієнта. Якщо на рахунку клієнта недостатньо коштів для здійснення розрахунків, банк прий­має в першу чергу безспірні і безакцептні грошові вимоги, викону­ючи платежі у міру надходження коштів на рахунок платника в ка­лендарній черговості.

Платежі одного клієнта за рахунок коштів іншого не дозволя­ються, за винятком випадків уступки вимоги і переказування боргу.

Кошти господарників підлягають обов'язковому зберіганню в банках, за винятком залишків готівки в їхніх касах у межах установ­леного банком ліміту та норм витрат з виторгу, які передбачені чин­ним порядком ведення касових операцій у господарстві України.

Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами до­кументів:

платіжне доручення;

платіжна вимога-доручення, чек, акредитив;

вексель, платіжна вимога;

інкасове доручення (розпорядження).

Форми розрахунків підприємства обирають самостійно та вказу­ють їх під час укладення між собою договорів. Платіжні вимоги та інкасові доручення (розпорядження) застосовуються у разі безспірного і безакцептного списання коштів.

Взаємні претензії за розрахунками між платником та одержува­чем коштів розглядаються сторонами в претензійно-позовному по­рядку без участі банку.

Розрахункові документи, які подаються в банк у паперовій фор­мі, мають відповідати вимогам установлених НБУ стандартів і вмі­щувати, залежно від їхньої форми, певні реквізити. Якщо хоча б один із передбачених формою розрахункового документа реквізитів не заповнено або заповнено неправильно, банк такий документ до виконання не бере. Використання факсиміле замість власноручного підпису, виправлення і підчистки у розрахункових документах не допускаються.

Клієнт може подавати до банку розрахункові документи як у па­перовій формі, так і у вигляді електронних розрахункових докумен­тів (електронних повідомлень) каналами зв'язку. Спосіб подання ним документів до банку передбачається в угоді на розрахунково-касове обслуговування.

Під час здійснення розрахунків клієнти можуть застосовувати сис­тему «клієнт—банк». Юридичною підставою для входження клієнта в систему електронних платежів «клієнт—банк» і оброблення його електронних документів банком є окрема угода між ним і банком.

Безготівкові грошові розрахунки переважно здійснюються у ви­гляді записів на рахунках платника й отримувача коштів, але гос­подарники можуть розраховуватися і з допомогою заліку взаємної заборгованості, коли через рахунки платника й одержувача коштів у банку проходять не всі грошові операції, а лише сальдо взаєм­них вимог.

До розрахунків, основаних на заліку взаємозаборгованості плат­ників, належать розрахунки за межами взаємозобов'язань боржни­ків і кредиторів один до одного, які погашаються в рівновеликих сумах. Тут лише за різницею здійснюється платіж на загальних під­ставах. Такі розрахунки можуть здійснюватися зарахуванням зобов'язань між двома платниками або групи платників усіх форм власності однієї та різних галузей господарства.

Установи банків здійснюють контроль за додержанням правил розрахунків і за їхнім станом у господарників. Учасники розрахун­ків зі свого боку також повинні контролювати своєчасне проведення розрахунків. Підприємство, яке не дотримується встановлених стро­ків платежів, має сплачувати на користь одержувача коштів пеню у розмірі 0,5 % від суми простроченого платежу за кожний день прос­трочення, якщо більший розмір пені не обумовлений угодою сторін. Платник повинен самостійно нараховувати пеню з несплаченої суми і подавати банку доручення на її переказування.

Певну відповідальність за порушення порядку розрахунків несе і сам банк. У разі затримання зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта з вини банку одержувач коштів отримує від нього пеню в розмірі 0,5 % за кожний день прострочення, якщо більший розмір пені не передбачено угодою про проведення розрахунково-касових операцій. За не обгрунтоване списання у безспірному поряд­ку претензійної суми винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 % списаної суми. Банк не несе відповідальності за досто­вірність змісту розрахункового документа.

Складовою державного механізму розрахунків є міжбанківські розрахунки. В Україні реалізуються загальні принципи організації міжбанківських розрахунків, які склалися у світовій практиці і які основані на таких моделях:

за рахунками міжфілійних оборотів;

через кореспондентські рахунки, які відкривають комерційні банки один у одного;

через кореспондентські рахунки, відкриті банками в Націо­нальному банку;

через клірингові палати.

Більшість міжбанківських розрахунків здійснюється через сис­тему електронних платежів (СЕП) за безпосередньої участі Націо­нального банку України, що є методологічним центром не тільки розрахунків у моделі СЕП, а й інших моделей.

Національний банк є методичним центром організації готівко­вого обороту в країні. Він розробив «Порядок ведення касових опе­рацій у народному господарстві України», який був затверджений 2 лютого 1995 р. НБУ встановив єдині правила приймання грошей до кас, їх зберігання і видавання, оформлення касових документів, ведення касової книги, проведення ревізій каси і дотримання касо­вої дисципліни всіма суб'єктами господарської діяльності незалеж­но від форм власності, крім банків і підприємств Мінзв'язку. У цих структурах організація обороту готівки здійснюється за спеціально встановленими правилами.

З метою обмеження готівкового обороту НБУ використовує такі методи його регулювання:

лімітування залишків готівки у касах підприємств і установ;

визначення норм і цілей витрачання грошей із виторгу;

встановлення порядку і строку здавання готівкового виторгу у банк;

контроль за дотриманням правил касової дисципліни.

Комерційні банки заінтересовані в чіткій і раціональній органі­зації готівкового обороту своїх клієнтів, оскільки від цього залежить обсяг їхньої касової готівки і можливість керувати цією готівкою. Банки, поряд з державними органами (Податкова служба, КРУ Мін­фіну тощо), здійснюють контроль за дотриманням підприємствами й установами встановленого порядку ведення касових операцій. До порушників касової дисципліни, зокрема тих, які допускають не­повне і несвоєчасне здавання виторгу в банк, перевищення ліміту залишку каси і норми витрачання грошей із виторгу, використання отриманих у банку грошей не за цільовим призначенням тощо, зас­тосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів. До комерційних банків за поданням НБУ також застосовуються санкції у вигляді штрафів за видачу готівки без відповідного обгрунтування і за не вс­тановлення ліміту кас.