РефератыАстрономияПоПоняття і ознаки правопорушень їх види і причини

Поняття і ознаки правопорушень їх види і причини

КУРСОВА РОБОТА


Поняття і ознаки правопорушень,


їх види і причини.


Розділ I


Поняття і ознаки правопорушень.


Люди в своїй діяльності здебільшого діють відповідно до норм закону. Поведінку, яка відповідає нормам закону, називають правомірною, тобто люди-


на виконує все, що зобов’язана робити, і не робить того, що заборонено зако-


ном. На жаль, є й інші випадки.


Різновидність соціальних відхилень, яка зв’язана з відступленням від ці-


лей, принципів права, може бути об’єднана поняттям протиправної поведінки.


Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомір-


ної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійсню-


ється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не фор-


мою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскіль-


ки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулюван- ня тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина. Під протиправною


поведінкою розуміють поведінку людини, направлену проти інтересів суспіль- ства в цілому, окремих його груп, конкретних людей, контролюючих його сві-


домістю і волею.


Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується по-


рушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення.


Кожне правопорушення – конкретне, оскільки його чинить конкретний індиві-


дуальний або колективний суб’єкт у певний час, у певному місці.


Правопорушення
- посягання не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті сус-


пільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок). Про-


типравність - юридичне вираження шкідливості правопорушень для інтересів пануючого класу чи всього народу.


Правопорушення

- це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке перед-


бачене чинним законодавством і за нього встановлена юридична відповідаль-


ність.1


Соціальна сутність правопорушення – нанесення шкоди тим особистим, груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридично захищені державою.


Сутність – це головна, внутрішньо належна правопорушенню характерис- тика, яка дозволяє виділити його серед інших актів поведінки, вказує на його родові властивості і ознаки.


Вихідними і визначальними для розуміння суттєвого в правопорушенні являються представлення про те, що воно характеризується суспільною шкідли-


вістю і протиправністю.


Суспільна шкідливість, небезпечність

– основна об’єктивна ознака, виз-начальна риса правопорушення і його основоположна об’єктивна основа, відме-


жовуюча правомірне від протиправного. Суспільна шкідливість проявляється в


тому, що правопорушення завжди пов’язане з посяганнями на пріоритети і цін-


ності людського суспільства, зачіпає особисті і суспільні інтереси. Акт право-


порушення завжди є виклик суспільству, знехтування тим, що суттєве, цінне для нього. Суспільна шкідливість чи небезпечність правопорушення полягає в тому, що воно посягає на важливі цінності суспільства, на умови його існуван-


ня. Правопорушення суспільно шкідливі своєю типовістю, розповсюдженням, це не одиничний акт, а масове в своєму прояві діяння. Правопорушення сус-


пільно шкідливі і тим, що вони дезорганізують нормальний ритм життєдіяль-


ності суспільства, спрямовані проти пануючих суспільних відносин, вносять в них елементи соціальної напруженості і конфліктності.


Отже, з сказаного випливає, що діяння, які за своїми якостями не здатні спричинити шкоду суспільним відносинам, цінностям суспільства і окремій


особистості, її правам і інтересам, не створюють загрози правопорядку в цілому чи не підривають правовий режим в тій чи іншій сфері суспільного життя, не можуть і об’єктивно не повинні визнаватися правопорушеннями. Усі правопо- рушення є суспільно небезпечними або шкідливими, оскільки вони спрямовані проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи сус- пільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені права


правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям. Шкода буває різною: матеріальною, моральною, а іноді і дуже небезпечною, ко- ли здійснюється посягання на життя чи здоров’я людини, на державну безпеку


тощо. У зв’язку з цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.


З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка відноситься до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Їх шкідливість вияв-


ляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні сус-


пільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умо-


вам існування людини і суспільства. На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти-правопорушення характеризуються свідомо-вольовим харак-


тером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.


Шкідливість юридичних фактів-подій і правопорушень – вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. Причому можливі три варіанти: 1) один юридичний факт нега-


тивно впливає на велику кількість зв’язків між людьми; 2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подіб-


них фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства; 3) юридичний факт заподіює не відновлювані збитки суспільству чи людині.


Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо-вольовий характер, тобто протиправну поведінку суб’єктів. Крім цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись певни-


ми причинами і тому повторюватись у часі.


Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність.
Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб’єкта не відповідає


вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі. З формально-юридич-


ного аспекту протиправність

– це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах.1
Сут-


ністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свобо-


ду інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороня-


ючих норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням не-


використання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації зале-


жить від власного розсуду суб’єкта.


Протиправність діяння обумовлена суспільною шкідливістю (небезпеч-


ністю), породжена нею. Без зв’язку з цим діяння не може бути визнане проти-


правним. Достатньо розповсюджене і нині в юридичній теорії положення проте, що протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпечності, потре-


бує уточнення. В спеціальній літературі саме ця формально-юридична сторона протиправності дуже часто абсолютизується. До недавнього часу майже загаль- новизнаним вважалось: що сам факт заборони діяння в правотворчому акті виз- начає протиправність діяння. Такий підхід, який сприймався в якості право- творчої і правоприміненої доктрини породжував правопорушні акти і призво- див до притягнення до юридичної відповідальності осіб, які приносили своєю діяльністю суспільну користь.


Поняття протиправності не може бути зведене лише до зовнішньої його сторони. По цій причині в протиправності слід розрізняти два аспекта.


По-перше, протиправність є об’єктивована форма вираження суспільно шкідливого, його зовнішня сторона. Це означає: що суспільно шкідливе (небез-


печне) діяння повинно бути офіційно підтверджене законом в якості протиправ-


ного.


По-друге, протиправність є об’єктивною властивістю правопорушення.


Об’єктивною в тому значенні, що всяке правопорушення посягає на сут- тєве в праві, тобто на ті соціальні блага, які надає право: охоронний ним загаль- ний інтерес, той порядок в суспільних відносинах, який підтримується при до- помозі правового інструментарію, прогресивну діяльність і конструктивні спо- соби його здійснення. Правопорушенню належить те, що береться ним під охо- рону. Саме в цьому значенні протиправне невідокремлене від суспільно небез- печного, шкідливого.


Для правопорушень важливою ознакою є наявність вини

– внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів людей, суспільства. Провина відок- ремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображають нега-


тивного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона). Вина має об’єктивну і суб’єктивну сторону (як почуття вини). Всі сумніви стосовно доведення вини особи витлумачуються на його користь (ст.62 Конституції України).


Отже, правопорушення
– це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Адже правопорушенням являється не будь-яке проти-


правне діяння, а лише скоєне умисно чи з необережності, тобто з вини особи. Ця ознака відрізняє правопорушення від об’єктивно протиправних діянь. Ос-


танні здійснюються свідомо і з волі особи, але вини (умислу чи необережнос-


ті) не містять. Саме тому вони не заключають в собі внутрішнього негативного відношення їх суб’єкта до інтересів суспільства, організацій чи громадян і юри-


дичної відповідальності в суспільстві не притягують. Винятки складають ви-


падки нанесення шкоди джерелом підвищеної небезпеки без вини його власни-


ка, невиконання грошових обов’язків і деякі інші цивільно-правові об’єктивно протиправні діяння, за які законом допускається юридична відповідальність. Однак відповідальність в цих випадках має відновний характер. Кримінальна відповідальність за діяння, яке не містить в собі вини, недопустима.


Наявність вини передбачає іншу ознаку правопорушення – можливість


покарання

, тобто застосування до правопорушника заходів юридичної відпові-


дальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального харак-


теру. Суб’єкти, що вчинили об’єктивні правопорушення (без вини зобов’язу-


ються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав). Застосування дер-


жавного примусу до правопорушника має ціль захистити правопорядок, права і свободи громадян. Всі правопорушення і відповідальність юридично закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування права за аналогією права і закону.


Для правопорушення характерна наявність причинного зв’язку між діян-


ням і суспільно небажаними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зу-


мовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.


Правопорушення
– це зовнішній акт поведінки-діяння, яке може проявля-


тися у формі дії або бездіяльності

(не визначаються правопорушенням думки, почуття, психічні процеси тощо).1


Також правопорушення має свідомо-вольовий характер

, тобто в момент здійснення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, знахо-


диться під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними свідомо і добро-


вільно. Відсутність вільної волі являється юридичною умовою, при якій діяння правопорушенням не визнається, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається тільки неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються).


Отже, з врахуванням розглянутих ознак, правопорушення можна визна-


чити як антисоціальний (суспільно шкідливий, небезпечний), протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.


Розділ II


Види правопорушень.


Для наукових і практичних цілей створені різноманітні класифікації пра- вопорушень. Види правопорушень
– класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкід-


ливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за розповсюд-


женням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедура-


ми їх розгляду.


Отже, правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небез-


пеки – на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопору-


шення у сфері трудового законодавства і інші); в) колом осіб – особові і колек-


тивні; г) за характером правових приписів –нормативно-правові і дисциплінар-


ні; д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення – договірні і позадоговірні правопорушення; е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).


Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступе-

нем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і про

-


ступки

. Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і сту-


пінь суспільної шкідливості, яка , в свою чергу, визначається цінністю об’єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і характером зав-


даної шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю проти-


правних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і інш.; по-друге, суб’єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив на виз-


нання того чи іншого діяння в якості протиправного.


Злочинами
визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним вира- зом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним зако- ном і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.


Правова система повинна володіти такими механізмами, при яких визнан-


ня того чи іншого діяння злочинним не знаходилось би виключно в залежності від законодавця. В зв’язку з цим поділом постає проблема розмежування кримі-


нальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу між ними досить не просто.


Традиційно злочином

визначається суспільно небезпечне винне діяння, що посягає на охоронювані кримінальним законом цінності і є забороненим під


загрозою покарання.1


Офіційне поняття злочину дається у ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином

визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом сус-


пільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передба-


ченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної не-


безпеки.”2


Для того, щоб правопорушення вважалося злочином, воно повинно місти-


ти в собі такі ознаки: кримінальна протиправність; суспільна небезпечність; ви-

нність; караність.


Суспільна небезпека

– оцінна категорія, що характеризується певними ді-


ями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шко-


ди об’єктам, що охороняються кримінальним законом.


Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак зло-


чину: цінністю того блага, на яке посягає злочин; шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину; способи діяння; мотивами діяння, формою та ступенем вини.


Друга ознака злочину – кримінальна протиправність

– указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.


Третя ознака – винність

– указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це не злочин.


Караність

, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі іс-


нують певний вид і термін покарання.


Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопорушень. Одна з них базується на визначенні ступеня суспільної небезпеки. Злочином вважають найбільш суспільно небезпечні правопорушення. Якщо у правопору-


шенні наявні всі вище перелічені ознаки, кажуть, що в ньому є склад злочину, а отже, воно є злочином. Якщо ж у діянні відсутня якась із перелічених ознак, то воно не вважається злочином.


Кримінальним законодавством передбачено кілька видів злочинів
:


1) Особливо тяжкі злочини (умисне вбивство, бандитизм, державна зрада та ін.);


2) Тяжкі злочини (умисне тяжке тілесне пошкодження, контрабанда, розголо-


шення державної таємниці та ін.);


3) Менш тяжкі злочини (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, злов-


живання владою або посадовим становищем тощо);


4) Злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки (глум над держав- ною символікою, незаконне полювання тощо).


Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідаль-ність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до прос-


тупків
. Якщо діяння охоплює всі ознаки, визначені в кримінальному законі, але позбавлене суспільно небезпечного характеру, воно не являється злочином, а може бути або протиправним проступком співвідносного виду (цивільного, ад- міністративного, дисциплінарного) або правомірним діянням.1


Види проступків за характером своєї суспільної значимості один від од-


ного не відрізняються: всі вони суспільно шкідливі, але не небезпечні для сус-


пільства. Однак проступки різних видів посягають на різні, більш чи менш са-


мостійні сторони правопорядку.


Якщо одне не суспільно шкідливе діяння одночасно торкається різних сторін правопорядку, воно являється проступком декількох видів (цивільним і адміністративним, адміністративним і дисциплінарним і т. д.). Наприклад, якщо власник автомобіля порушує правила дорожнього руху (не здійснюючи при цьому злочину) і спричинює майнову шкоду перехожому, діяння одночасно яв-


ляється і адміністративним, і цивільним проступком. В цих випадках особа мо-


же нести одночасно відповідальність різних видів: цивільно-правову і адмініст-


ративну, адміністративну і дисциплінарну, крім випадків, коли закон прямо це забороняє.


Злочин і аналогічний проступок в одному діянні не можуть поєднуватися.


Проступки
– менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) норма-


ми права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансово-


го тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.


Проступки-делікти

(лат. delictum – проступок) – правопорушення, які


завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягне-


ння правопорушника до передбаченої законом відповідальності.2


Адміністративними правопорушеннями (проступками)

визнається


протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свобо- ди громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством пе- редбачено адміністративну відповідальність.1


Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність


(адміністративне стягнення).


Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адмініст-


ративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія – активне невико-


нання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборо-


ни (наприклад, порушення правил полювання). Бездія – пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов’язків.


Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність сус-


пільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави.


Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного зако-


нодавства, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожує небе

зпекою.


Правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідаль-


ність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими га-


лузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення пра-


вил охорони праці – трудове право; агрохімічних норм – земельне право).


Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до її пове-

дінки та наслідків. Вина виступає у двох формах: у вигляді умисної та необе-


режної.


Адміністративне правопорушення багато в чому нагадує злочин – так са-


мо воно може бути спрямоване проти громадського порядку, власності, прав і свобод громадян тощо. Головною ознакою, за якою адміністративні правопору-


шення відрізняються від кримінальних злочинів, є менший ступінь суспільної небезпеки. Адміністративне правопорушення переростає у злочин: якщо адмі- ністративний проступок набув ознак складу злочину; якщо адміністративне правопорушення вчинене вдруге.


Із співвідношення відповідних статей кримінального законодавства і за-


конодавства про адміністративні правопорушення видно, що і злочини і адмі-


ністративні правопорушення посягають на однакові за своїм характером об’єк-


ти, саме це складає суспільну небезпеку. Завдання адміністративного і кримі-


нального законодавств складається в охороні від посягань одних і тих же об’єк-


тів.


Дисциплінарні проступки

– це суспільно небезпечні вчинки, які заподі-


юють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організа-


цій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. У Кодексі законів про працю визначено два види стягнень, що можуть бути накладені на працівни-


ків – догана і звільнення. Робота деяких категорій працівників пов’язана з під-


вищеним ризиком і небезпекою, що зумовлює потребу в додержанні чіткої дис-


ципліни і порядку (залізничники, авіатори, митники та інш.)


Цивільно-правові проступки

– це суспільно небезпечні порушення май- нових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами ци- вільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні проступки не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою правовідновлюючі заходи (невиконання обов’язків за цивільно-правовим договором). Цивільно- правова відповідаль-


ність носить в значній мірі компенсаційний характер.


Головна мета цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримі-


нальної і адміністративної – не покарання чи перевиховання, а відшкодування завданих збитків, оскільки цивільне порушення завдає шкоди насамперед конк-


ретній фізичній чи юридичній особі.


Конституційні проступки

– завдають шкоди державному ладу; його об’єктом є закріплені Основним Законом порядок організації та діяльності ор-


ганів державної влади і глави держави, порядок утворення інших органів дер-


жави, форма правління та устрій держави, отже, об’єктом такого проступку мо-


жуть ставати форма або апарат держави; ним можуть бути також конституційні права людини.


Новим видом правопорушення являються податкові проступки

– сус-


пільно небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб’єктів податкових правовідносин. За їх здійснення встановлена юридична відповідальність.


Матеріальні проступки

– суспільно небезпечні протиправні вчинки, які складаються в винному нанесенні збитків майну підприємства його робітником. Матеріальну відповідальність покладено за шкоду, заподіяну підприємству чи організації внаслідок порушення трудових обов’язків.


Трудове правопорушення

(порушення трудового законодавства) – це вин-


не протиправне діяння суб’єкта трудового права, яке складається з невиконан-


ня, порушення трудових обов’язків і заборонене санкціями, які містяться в нор-


мах законодавства про працю. 1


Процесуальне правопорушення

зв’язане з порушенням громадянами чи державними органами інтересів правосуддя чи процесуальних прав сторони, з якою правопорушник перебуває в правовідносинах. Не являються процесуаль-


ними правопорушеннями незначні витрати процедурного характеру, які допус-


каються громадянами.


Отже, проступки – звичайні, ординарні правопорушення. Вони відрізня-


ються один від одного не ступенем своєї шкідливості для суспільства, а іншими


матеріальними рисами і ознаками, обумовленими особливостями тієї сторони правопорядку, на яку вони посягають.


В залежності від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:


договірні правопорушення

і позадоговірні правопорушення

. Перші зв’язані з порушенням зобов’язань сторін цивільно-правового договору, другі – з невико-


нанням чи з недотриманням умов цивільно-правових норм.


Від цивільного правопорушення слід розрізняти невинне нанесення шко-


ди (ст.454 ЦК Укр.), порушення майнових прав внаслідок правомірних дій –

рятування майна (ст.472 ЦК).1


Крім приведеного вище поділу існують і інші основи класифікації право-


порушень. Базуючись на наявності економічних, соціальних, політичних відно-


син суспільства, розрізняють три види правопорушень: а) в сфері соціально-


економічних відносин (власність, праця, розподіл і інш.); б) в сфері побуту і дозвілля (сім’я, суспільний порядок); в) в суспільно-політичній сфері (діяль-


ність державного апарату). Можлива класифікація правопорушень і за іншими


критеріями (наприклад, в наукових цілях). Так, можна розрізняти правопору-


шення, які посягають на духовні чи матеріальні блага, суспільні чи особисті ін-


тереси, правопорушення в сфері нормотворчої діяльності.


Правопорушення по колу осіб: особисті

і групові (колективні).


Груповими
називаються правопорушення, скоєні об’єднанням дій членів групи, які характеризуються визначеним ступенем загальності інтересів, цілей і єдніс-


тю дій.


Поряд із національним правом держав існує і міжнародне право. Поруше-


ння міжнародно-правової норми є міжнародним правопорушенням

, яке по- роджує міжнародно-правову відповідальність.


Міжнародні правопорушення – дії чи бездіяння суб’єктів міжнародного права , які суперечать нормам і принципам міжнародного права чи особистим


зобов’язанням і завдають шкоду іншому суб’єкту, групі суб’єктів міжнародного права чи всій міжнародній спільноті.


Розрізняють міжнародні злочини і міжнародні делікти (проступки). До злочинів відносять работоргівлю, піратство, міжнародний тероризм), а до між-


народних деліктів – порушення торгових зобов’язань).


Отже, ми визначили різні види правопорушень і можемо зробити висно- вок, що всі вони знаходяться в тісному зв’язку та взаємозалежності між собою.


Розділ III


Причини правопорушень.


Говорячи про причини правопорушень доцільно вказати на деяку несхо-


жість понять причини в філософії і кримінології. В філософії причиною
назива-


ють явище, яке при визначених умовах з необхідністю викликає (обумовлює) інше явище (наслідок). Зв’язок між причиною і наслідком носить закономірний характер, який означає, що дана причина в відповідних умовах кожен раз вик-


ликає визначений наслідок. Таким чином, зв’язок між причиною і наслідком ха-


рактеризується поняттями необхідності, неминучості. Під причиною
в криміно-


логії розуміють явище чи їх сукупність, яке породжує інше явище, що розгляда-


ється як наслідок. Причини створюють можливість визначеного наслідку, для появи якого необхідні допоміжні умови, що не породжують даний наслідок, але


створюють відповідні обставини для реалізації дії причини.1
В кримінології зв’язок між причиною і наслідком не розглядається як необхідний і зобов’я-


зальний.


Отже, розрізняють такі види причин правопорушень:


1) за значущістю в обумовлюванні, детермінації правопорушень:


основні

– соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цьо-


му процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним правам


людини, загальнолюдським моральним приписам; протиріччя між ним і потре- бами, інтересами тих чи інших соціальних груп і окремих осіб, якщо правова


культура останніх відзначається неналежним рівнем; суттєві вади, недоліки законодавства); неосновні

– явища, які лише полегшують вчинення правопору-


шень, здійснюють такий вплив на фоні головних факторів, саме завдяки ним, тобто так звані фонові явища (наприклад, недосконалість обліку і охорони ма-


теріальних цінностей, недостатній контроль за дотриманням правил техніки безпеки, правил дорожнього руху тощо). Останню групу явищ нерідко відобра-


жають іншим, окремим поняттям: обставини (або умови), що сприяють вчинен-


ню правопорушень;


2) за онтологічним статусом стосовно свідомості конкретної особи:


об



єктивні

– явища, що не залежать від неї (наприклад, недоліки в роботі дер-


жавних органів); вони створені іншими поколіннями або природними силами. Типовими умовами, що сприяють зростанню злочинності у сучасному світі, визнаються урбанізація, екологічні проблеми, інші тіньові сторони цивілізації та технічного прогресу;


суб’єктивні

– явища, які входять до складу індивідуальної свідомості конкрет-


ного суб’єкта, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання особою вимог закону, її від’ємне, негативне ставлення до його приписів, психологічна установка особи на протиправну поведінку, алкоголізм, наркоманія, пропаганда в засобах масової інформації і мистецтві насильства, розпусти).


Розглянемо ж сукупність найбільш поширених об’єктивних і суб’єктив-


них факторів, які обумовлюють подальше зростання злочинності в Україні.


Об’єктивні умови.

Найважливішою треба, мабуть, визнати зниження життєвого рівня більшості населення. Звичайно далеко не всі знедолені вижива-


ють за допомогою злочинних дій, але не викликає сумніву і те, що деяка части- на, особливо молодь, вирішує свої проблеми не завжди в злагоді з криміналь-


ним кодексом.


Спад економічної активності обумовив появу офіційно визнаного безро-


біття. В важкому становищі опинилися працівники, які фактично втратили ро-боту, але не зареєструвались як безробітні. Не можуть знайти роботи і молоді люди. Велика кількість з них стали безробітними відразу після закінчення нав- чальних закладів. Навряд чи викликає сумніви припущення, що багато безро- бітних ідуть у тіньову економіку або кримінальне середовище. Також усі ці труднощі, невпевненість в завтрашньому дні породжують конфлікти, ведуть до наркоманії, самогубств.


Також процвітає корупція та розкрадання коштів у банках та інших уста-


новах. Дрібні підприємства захоплюють рекрути та грабіжники. Тіньова еко-


номіка використовується злочинцями для вкладення та примноження коштів, здобутих злочинним шляхом; всіляко уникає оподаткування.


Отже, складні економічні умови життя більшості громадян України об’єктивно сприяють зростанню кількості правопорушень.


Суб



єктивні умови злочинності

.

На жаль, протягом багатьох років у на-


шій країні недостатню увагу приділяли правовій освіті та вихованню. Люди по-


гано знають закони, через це важко вимагати виконувати їх норми. Це сприяє збільшенню кількості правопорушень. Правопорушення може зумовити темпе-


рамент, наявність певних психічних відхилень.


На жаль, великого поширення сьогодні набули такі соціальні лиха, як ал-


коголізм, наркоманія, токсикоманія, перелюбство, аморальність та інші. Ці умо-


ви діють завжди і всюди. У багатьох випадках вони сприяють скоєнню право-


порушень, а то й виступають їх головними причинами.


Серед суб’єктивних умов зростання злочинності в незалежній Україні слід назвати також байдужість значної частини населення до державних справ взагалі і, зокрема, до правопорядку. Люди стурбовані своїм становищем (нере-


гулярна оплата праці, підвищення плати за комунальні послуги, низький рівень соціального забезпечення; цим держава вільно чи невільно провокує нестабіль-


ність правомірної поведінки).


Отже, щоб правомірна поведінка стала нормою життя для більшості насе-


лення, необхідна розвинута економіка, стабільний демократичний політичний режим, дотримання законності всіма посадовими особами та громадянами, ви-

сокий рівень правової культури.


Висновки


В даній роботі було розглянуто основні положення категорії правопору-


шення, з’ясовано причини їх виникнення.


1. Злочини і інші правопорушення негативно впливають на розвиток сус-


пільства. Злочинність і інші правопорушення об’єктивно гальмують поступо-


вий розвиток нашого суспільства, подальше вдосконалення суспільних відно-


син. Злочинність та її прояви як діяльності, спрямована на протизаконне задо-


волення потреб певної частини суспільства за рахунок інтересів більшості його членів.


Правопорушення, взяті в сукупності на відповідному відрізку часу і конк-


ретному суспільстві, завжди відрізняються значною різноманітністю як за сту-


пенем суспільної шкідливості, так і за психологічними, соціальними і юридич-


ними ознаками. Але разом з тим в походженні, причинах і подальшій історич-


ній долі вони мають загальні риси, що дало можливість вивчити не тільки окре-


мі види правопорушень, але і всю їх сукупність, проаналізувати причини і умо-


ви, які сприяють їх здійсненню, розробити системи заходів боротьби з ними. Викорінення злочинності – це більш складне завдання, ніж викорінення всіх ін-


ших правопорушень;


2. Злочини, як найбільш суспільно небезпечні діяння мають порівняно меншу латентність, здійснюються незначною кількістю осіб, викликають актив-


ну протидію правоохоронних органів і негативну оцінку всіх членів суспільства


Що стосується інших видів правопорушень, то вони складають великий масив і латентність, не завжди отримують негативну оцінку і часто не передба-


чають відповідальності;


3. В роботі звернуто увагу на необхідність активізації дослідження про правопорушення і відповідальність в галузевих науках; поки найбільшу розроб-


ку ці питання отримали в кримінології;


4. Багаточисельність причин, умов правопорушень роблять їх важко ана-лізуючими. Докладний аналіз можливий в ряді робіт, спеціально присвячених окремим видам правопорушень в різних областях народного господарства і в галузях законодавства. Економіка повинна бути моральною, розвиток економі-


ки – не самоціллю, а засобом прогресу особистості і суспільства;


5. В роботі визначено причини, які призвели до погіршення кримінальної ситуації в Україні, а саме: безробіття, складні економічні умови життя, низький рівень правової культури, падіння авторитету влади та інші.


6. Кількість шкідливих і небезпечних для суспільства діянь зросла б, як-


що б вони не були заборонені, чи за них були б встановлені неефективні санк-


ції, або, якою б правові заборони можна було порушувати безкаранно.


Однак це зовсім не означає, що боротьба з правопорушеннями в сучасних умовах нереальна. Адже глобальне завдання включає в себе зміну всіх сторін суспільного життя, в тому числі і тих, які породжують правопорушення. І в цьо-


му процесі повинен брати участь весь народ, всі державні і суспільні організа-


ції і навчальні заклади.


Для зменшення кількості правопорушень необхідно усунути причини і умови, які породжують шкідливі і небезпечні для суспільства діяння.


Держава має право і повинна вести боротьбу з викоріненням правопору-


шень, причин і умов, які породжують їх, в ім’я забезпечення нормального роз-


витку, зберігання правопорядку, захисту справедливості.


На нашу думку, важливим напрямком боротьби із загальною криміналь-


ною злочинністю є залучення громадян до охорони майна та захисту від агре-


сивних посягань.


Для ліквідації деяких правопорушень необхідно:


- провести медико-біологічні заходи проти алкоголізму, наркоманії;


- організувати статистичний облік злочинності; боротися з наркобізнесом;


- громадяни повинні бути інформовані про правові вимоги, які пред’являються до них державою;


- підвищити результативність діяльності правоохоронних органів.


1
.
Закон

и та інші нормативно - правові акти


1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України. – 1996. – 13 лип.


2. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.: Парламентське видавництво, 1997. – С.8-9


3. Кримінальний кодекс України: Нормативні акти кримінально - правового значення. – К.: А.С.К., 1997. – 320с.


4. Кодекс законів про працю України. Офіційне видання. – К.: Парламентське видавництво, 1997. – 144с.


5. Цивільний кодекс України. Офіційне видання . – К.: Парламентське видавництво,1997. – С.77-83


2. Література


1. Бабій Б.М., Бурчак Ф.Г. Юридичний словник. - 2-ге вид., перер. і доповнене.-К., 1983. - 871с.


2. Бармак М.В., Бармак О.Я. Основи правознавства: Посібник для абітурієнтів, учнів, вчителів. - Тернопіль: Підручники і посібники, 1999. - 192с.


3. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навч. закладів. – К.: Атіка, 1999. – С.277-292


4. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Львів, 1983. – С.368-376


5. Дубинин Н.П. и др. Генетика, поведение, ответственность. – М.: Политиздат, 1989. – 350с.


6. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / А.М.Колодій, С.Л.Лисенков та інші. –К.: Юрінком Інтер, 2000. – 320с.


7. Копєйчиков В.В. Правознавство: Навчальний посібник / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та інші. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 704с.


8. Коржанський М.Й. Популярний коментар кримінального кодексу. – К.: Наукова думка, 1997. – 695с.


9. Костенко О. Політика і злочинність (Проблеми політичної кримінології) // Товариш. – 1999. – січень (№2). – С.4


10. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. – К.: Вен турі, 1996. – 208с.


11. Котюк І.І. Основи публічного права України. – К.: Логос, 1998. – С.106-138


12. Кудрявцев В.Н. Правонарушение: их причины и предупреждение. – М.: Московский рабочий, 1977. – 78с.


13. Куян І. Проблеми кваліфікації екологічних правопорушень // Право України. – 1999. - №8. – С.71-73


14. Лазарева В.В.Теория права и государства: Учебник для юридических вузов.- М.: Право и Закон, 1996. - 424с.


15. Литвак О. Злочинність: її причини та профілактика. – К.: Україна, 1997. – 167с.


16. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.: Юридическая литература, 1985. – 192с.


17. Марченко М.Н. Общая теория государства и права: Теория права. Т. 2. – М., 1998. – 656с.


18. Матузов Н.И. и Малько А.В. Теория государства и права: Курс лекций. – М., 2000. – 776с.


19. Молдован В.В. Основи держави і права. – К.: Юмана,1997. – 176с.


20. Настюк М. Правознавство: Підручник. – Львів: Світ, 1995. – 272с.


21. Піщенко Г. Відмежування хуліганства від суміжних злочинів і його адміністративного делікту // Право України. – 1999. - №3. – С.50-54


22. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.,1994. - 238с.


23. Свиридов Б. Злочин і кара. Сучасний аспект // Віче. - 1999. - №12.-С.118-123


24. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Х.: Консум, 2000. – 702с.


25. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судовой практике. – К.: Юринком, 1995. – 208с.


26. Теплова Н.А., Малинкович М.В. Право: Учебник для вузов. – М.: Закон и право, 1998. – С.204-211


1
Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави.-К.,1994.-С.133


1
Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права: Навч. Посібник/ А.М. Колодій, С.Л. Лисенков та інші. –К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.201


1
Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. – Х.:Консум, 2000. – С.455


1
Котюк І.І. Основи публічного права України. – К.:Логос, 1998. – С.138


2
Кримінальний Кодекс України: Нормативні акти крим.- прав. значення. – К.: А.С.К.,97


1
Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Львів, 1983. – С.374


2
Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судовой практике. – К.: Юринком, 1995. – С.132


1
Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.:Парламентське видавництво,1997


1
Лазарева В.В. Теория права и государства: Учебник для юридических вузов. – М.: Право и Закон, 1996. – С.240


1
Цивільний кодекс України. Офіційне видання. – К.:Парламентське видавництво,1997


1
Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.: Юрид. лит.,1985. – С.82-83

Сохранить в соц. сетях:
Обсуждение:
comments powered by Disqus

Название реферата: Поняття і ознаки правопорушень їх види і причини

Слов:5426
Символов:45920
Размер:89.69 Кб.