ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ В ЕКОЛОГІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
План
1. Сучасні вимоги до екологічного управління
2. Базові основи екологічного управління
3. Історія розвитку системи «природа–суспільство»
4. Загальні властивості складних систем
5. Теоретичні основи управління: предмет і метод теорії управління
Література
1. СУЧАСНІ ВИМОГИ ДО ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ
Гармонізація в управлінському контексті означає активну діяльність, спрямовану на подолання розладу, досягнення узгодженості. Отже, у взаємовідносинах та взаємодії суспільства і природи пріоритетним має бути подолання екологічного розладу і досягнення екологічної узгодженості. Екологічна стратегія гармонізації є прагненням оптимально узгоджувати взаємозалежність суспільства і природи.
Гармонізація взаємовідносин суспільства і природи зможе настати внаслідок такої зміни людської діяльності, у першу чергу управлінської, коли людство, спираючись на пізнані природні закономірності, прийме на себе функції системного управління соціально-екологічними і природовідновлюваними процесами, щоб досягти соціально-екологічної рівноваги. Реально гармонізація, як ідеал взаємовідносин та співіснування суспільства і природи, може настати тоді, коли люди управлятимуть не природою, а насамперед собою, своїми «ресурсними апетитами», своєю екологічною свідомістю й культурою.
Якщо брати до уваги дослівне давньогрецьке визначення поняття «екологія», що являє собою вчення про гармонію в домівці, середовищі життя, то екологічне управління як домоуправління повністю відповідає біблійному призначенню людини: «І взяв Господь Бог людину, і в едемському раї вмістив був її, щоб порала його та його доглядала» (Буття 2:15). Тобто призначення екологічного управління – доглядати і оберігати як планетарну домівку (середовище життя), так і національні домівки. Для цього і створюються міжнародні організаційні механізми гармонізації співіснування та національні системи екологічного управління як механізми гармонізації.
Механізми гармонізації діють на державному, корпоративному, місцевому і громадському рівнях.
Для того щоб екологічне управління відповідало своєму призначенню, необхідно дотримуватися таких вимог:
Принципи, методологія екологічного управління повинні бути адекватними задекларованим на глобальному й національному рівнях керівним принципам гармонізації життєдіяльності суспільства і збалансованого розвитку.
Впровадження й розвиток екологічного управління мають ґрунтуватися на екологічних функціональних законах і принципах та методології системного підходу.
Для забезпечення методологічної тотожності в підходах екологічне управління повинно мати у своїй основі систему міжнародних регламентів і стандартів, методологію системно-екологічного підходу.
Розвиток системного екологічного управління має засновуватись на гуманітарних принципах і пріоритетах національної екологічної політики.
Функції екологічного управління повинні кореспондуватися із загальносистемними функціями адміністративного управління.
Екологічне управління має ґрунтуватися на власній законодавчій і нормативно-правовій базі, яка за своїм правовим впливом на розвиток суспільства повинна займати домінуюче місце та роль.
Ефективність екологічного управління забезпечується професійно підготовленим управлінським персоналом – екологічними менеджерами, підготовка яких здійснюється за спеціальними програмами.
Екологічне управління повинно мати у своєму розпорядженні власну інформаційну систему, яка забезпечує моніторинг реалізації прийнятих рішень.
Для створення умов щодо реалізації сучасних екологічних вимог треба подолати проблеми в екологічному управлінні, а саме:
- законодавчу невизначеність системного екологічного управління;
- недостатню професійну екологічну підготовку управлінського персоналу щодо володіння методологією системного підходу;
- міжгалузеву методологічну неузгодженість функцій екологічного управління.
- міжгалузеву нормативну невідповідність моделей екологічного управління
- функціональну невідповідність національної системи екологічного управління Європейському регламенту 183693 і міжнародним стандартам серії ISO 14000.
Значну роль у стримуванні розвитку екологічного управління відіграє неструктурованість і галузева розпорошеність функцій екологічного управління. Тому чіткий розподіл функцій і відповідальності між державною, корпоративною, регіональною (місцевою) і громадською системами екологічного управління сприятиме становленню й постійному вдосконаленню систем екологічного управління.
2. БАЗОВІ ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ
Системи екологічного управління мають у своєму підґрунті такі фундаментальні складові: екологічні закономірності; регулятивні закони; екологічну політику; стандарти, нормативи, ліміти; методології системного підходу; кадастри і механізми (методи) управління.
Екологічні закономірності. До об'єктивно існуючих науково-систематизованих законів функціонування системи «людина–природа» належать екосистемні закони, закони соціальної екології та екологічної рівноваги. Порушення цих законів призводить до екологічних криз, катастроф, деградації середовища. Екологічні закономірності є базовими для гармонізації системи «природа–суспільство» і для системного екологічного управління.
Регулятивні закони. Перш за все це Конституція України. Саме вона визначає права громадян на екологічно безпечне життя і відповідні обов'язки держави щодо гарантування цих прав. Регулятивним законодавством України визначаються функції екологічного управління, повноваження та відповідність органів управління, механізми забезпечення здійснення функцій і повноважень.
Екологічна політика. Визначає цілі і пріоритети, основні напрями екологічної діяльності суб'єктів управлінського апарату, вимоги до самої системи екологічного управління. Вона подається у вигляді офіційного документа, що затверджується і декларується компетентними органами влади.
Стандарти, нормативи, ліміти. Основою екологічного управління є контроль відхилень від гранично допустимих нормативів забруднень навколишнього природного середовища, його екологічної чистоти, встановлених лімітів природокористування. Екологічне управління використовує базові стандарти, додержання яких забезпечує високий рівень ефективності.
Методологія системного підходу. Мається на увазі методологія підготовки і прийняття рішень, вирішення складних проблем. Вона ґрунтується на системному мисленні управлінського персоналу, доскіпливому аналізі різних ситуацій, а також на системній моделі об'єктів управління. Застосування методології системного підходу сприяє прийняттю оптимальних управлінських рішень, досягненню кінцевого результату з мінімальними витратами й у найкоротші строки.
Кадастри. Ведення комплексних державних кадастрів природних ресурсів орієнтоване на вивчення та облік потенціалів, запасів та обігу (самовідновлення) природних ресурсів, оцінку ресурсного потенціалу, а також умов відновлення ресурсів басейнів, регіонів і країни в цілому. Саме на основі кадастрів проводиться аналіз і прогнозування ресурсної бази економіки, що дає підстави говорити про якість навколишнього середовища, розробляти державні програми комплексного освоєння та запобігання виснаженню природних ресурсів. До сфери вивчення, обліку і ведення державних кадастрів входять, крім традиційних природних об'єктів, такі природні ресурси, як асиміляційний потенціал, продукційний потенціал, кліматичні ресурси, господарська ємкість екосистем.
Механізми управління. Складаються з груп екологічних і функціональних механізмів екологічного управління, які є водночас механізмами гармонізації співіснування суспільства і природи. До екологічних належать механізми біотичного регулювання навколишнього природного середовища, еколого-господарського балансу територій, обліково-кадастровий та екологічного моніторингу. До функціональних належать економічний, адміністративний, інформаційно-контрольний та громадський механізми.
Екологічні механізми спираються переважно на екологічні закономірності співіснування суспільства і природи, а функціональні – на регулятивне екологічне національне й міжнародне законодавство, стандарти і норми.
екологія управління суспільство
3. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ «ПРИРОДА–СУСПІЛЬСТВО»
Кожна з епох у суспільному розвитку людства мала свою історичну домінанту і характеризувалася різними співвідношеннями економічних та екологічних спрямувань. Розглянемо загальну динаміку зміни інтегральних характеристик різних історичних епох (табл.).
Еволюція історичних епох в інтегральному аспекті
| Епох
а |
Екологічні обмеження | Соціальна характеристика | Історична домінанта | |
| 1 | Технології з економічними обмеженнями | Охорона природи й життєвого середовища ігнорується тенденцією до максимального демографічного зростання, обмеженого недоїданням і хворобами. Територіально-демографічний експансіонізм | Домінанта прокормлення | |
| 2 | Технології з економічними й частковими екологічними обмеженнями | Охорона природи й життєвого середовища декларується, але здійснюється частково. Максимальне демографічне зростання підтримується соціально-економічними механізмами і медициною. Територіальний експансіонізм | Домінанта економіки | |
| 3 | Технології з економічними і зростаючими екологічними обмеженнями | Охорона природи й життєвого середовища здійснюється з технологічними й економічними обмеженнями. Стимулювання демографічного зростання декларується, але не здійснюється (у розвинених країнах здійснюється автоматично). Ресурсний експансіонізм | Домінанта економіки з екологічними обмеженнями | |
| 4 | Технології з абсолютними ' екологічними обмеженнями | Пріоритет охорони природи й життєвого середовища. Демографічні процеси підпорядковані цілям підвищення якості життя людини (зменшення захворюваності, подовження тривалості життя на фоні підвищення освіченості і забезпеченості). Поступова депопуляція. Постконфронтаційна епоха загальної безпеки і недоцільності воєн та соціальних напруг | Домінанта виживання. Домінанта екологічних законів життєдіяльності | |
Людство нині перебуває на межі другої і третьої епох, дедалі більше втягуючись у складні проблеми третьої. Але при цьому ще надто мало робиться для зменшення тиску на природу, тобто для власної саморегуляції системи «природа–суспільство». Тому тепер величезного значення набуває система екологічного управління як система протидії суспільства, людства самознищенню, прискореному переходу в четверту історичну епоху.
По суті вже сьогодні людство повинно налаштовуватися на «екологічну революцію», яка і є засобом запобігання самознищенню і відновлення рівноваги екологічних систем.
Усі попередні революції – сільськогосподарська, промислова, науково-технічна, енергетична – призводили до поглиблення глобальної екологічної кризи.
Можна сказати, що на сучасному етапі екологічне управління має відігравати роль стимулюючого механізму «екологічної революції».
4. ЗАГАЛЬНІ ВЛАСТИВОСТІ СКЛАДНИХ СИСТЕМ
Емерджентність. Властивості системи навряд чи можна збагнути лише на основі характеристик її складових частин. Вирішальне значення тут має взаємодія між елементами системи. Складання системного цілого й утворена при цьому інтеграція підпорядковуються іншому, можливо, дещо схожому за характером дії закону формування, функціонування та еволюції.
Різноманіття елементів системи. Система не може складатися з абсолютно ідентичних елементів.
Стійкість. Переважання внутрішніх взаємодій у динамічній системі над зовнішніми визначає її сталість і здатність до самозбереження. Зовнішні впливи на природну систему, якщо вони переважають її внутрішню енергетику взаємодії, призводять до безповоротних змін, деградації і навіть до загибелі системи.
Динамічність. Будь-яка жива (екологічна) система є по суті динамічною, а тому і відкритою системою.
Еволюційність. Виникнення і становлення всіх систем зумовлено еволюцією. Самопідтримувальні динамічні системи еволюціонують у бік ускладнення організації і виникнення системної ієрархії, що є результатом ланцюгової реакції трансформації ієрархій і дає життя підсистемам у структурі систем. Наслідком збільшення складнощів і різноманіття вважається динамізм еволюції, чим і пояснюється прискорене проходження її ступенів (етапів), рівноцінних за своїми якісними зрушеннями.
Моделювання. Будь-яка реальна система може бути подана у вигляді певного образу, який називають моделлю системи. Моделювання, як правило, супроводжується незначним спрощенням і формалізацією взаємозв'язків у системі.
5. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ: ПРЕДМЕТ І МЕТОД ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ
Управління –
це процес впливу на систему для переведення її в новий стан чи для підтримки її в якомусь установленому режимі. Воно характеризується наявністю системи, причинного зв'язку між її елементами, керуючої і керованої підсистем, динамічного характеру системи і керуючого параметру. Вихідним, тобто початковим, пунктом управлінської діяльності є формування і вибір цілей, кінцевим – їхнє досягнення. Риси, властиві усім видам управління, можна об'єднати в 2 групи: статистичні
(властиві формі та структурі управління) і динамічні
(властиві процесу управління).
Предметом теорії управління
є закономірності управління як цілісного, комплексного компонента економіки. Теорія управління вивчає закони системи управління в цілому, закони синтезу її компонентів.
Закономірності управління як цілого – це насамперед закономірності формування системи управління: її структури, її кадрів, її технічної бази, її методів. їх вивчає теорія управління.Крім того, закони управління – це закономірності функціонування системи управління, взаємодії її елементів. їх також вивчає теорія управління.
Таким чином, саме теорія управління вивчає цілісні комплексні закономірності управління – і системні, і локальні. Цим обумовлений інтерес до теорії управління з боку працівників, які мають справу з управлінням у цілому, тобто для керівництва. Якщо теорія планування насамперед орієнтована на працівників планування, а бухгалтерський облік і статистика – на працівників облікових органів, то теорія управління – це насамперед наука для керівників.
У силу наявності в управлінні двох типів закономірностей: закономірностей-принципів і закономірностей-конкретних рекомендацій – у рамках теорії управління й у рамках загального предмета і методу виділяються дві самостійні частини. Перша з них називається теорією управління.
Вона вивчає і розкриває принципи управління – системні і локальні. Друга – теорія управлінського мистецтва.
Вона використовує підхід зразків і виробляє рекомендації для конкретних ситуацій.
Отже, метод теорії управління включає: логічний
метод і метод зразків.
У свою чергу логічний метод розкривається в наступних підходах: плановий, системний, комплексний, оптимізаційний, прагматичний.
Метод зразків властивий управлінському мистецтву.
Плановий підхід
свідчить про те, що деякі з управлінських процедур повинні обов'язково підкорятися плануванню (наприклад, фінансування, загальна стратегія виконання робіт, контроль та ін.).
Системний підхід
означає, що управління розглядається як єдине ціле, що органічно зв'язує всі його елементи. Тому теорія управління йде від загального до конкретного і ціле має визначальне значення стосовно його елементів.
Комплексний підхід
полягає в розгляді управління як єдиного цілого, що складається з економічних, організаційних, технічних, правових і психологічних аспектів.
Оптимізаційний підхід
виражається в прагненні досягти кількісної визначеності в аналізі проблем управління і на основі цього побудувати математичну модель, що дозволяє знаходити оптимальні рішення.
Прагматичний чи прикладний підхід
методу теорії управління означає безпосередню орієнтацію на запити практики з метою задоволення їх і можливою передбачення майбутніх потреб управління.
У теорії управління виділяють дві частини: теорія управління,
що побудована на базі логічного методу і мистецтво управління,
що включає емпіричні узагальнення.
У теорію управління
входять такі чотири розділи: механізм управління, структура управління, процес управління
й удосконалювання управління.
їхній зміст визначається єдиним об'єктом управління. Основою теорії управлінського мистецтва є поняття «зразок». Зразком є
критично проаналізований окремий випадок із практики (може бути як позитивним, так і негативним). Зразок включає опис ситуації, аналіз проблеми і варіантів її рішення, характеристику обраного шляху й отриманого результату. Щоб зразок став елементом теорії управлінського мистецтва він обов'язково повинен включати рішення, його аналіз і висновки.
Література
1. Максименко Н.В., Задніпровський В.В. Організація управління в екологічній діяльності. – Х., ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2005, – 192 с.
2. Шевчук В.Я., Саталкін Ю.М., Білявський Г.О. та ін. Екологічне управління. – К., „Либідь”, 2004, – 430 с.