Гражданство

Граждане
и подданные.
В конституционном
праве зарубежных
стран употребляются
два термина:
гражданство
и подданство.
Первый характеризует
принадлежность
лица к определенному
государству,
его устойчивую
правовую связь
со своим государством,
которая порождает,
с одной стороны,
определенные
права и обязанности
лица по отношению
к государству
(например, право
на равный доступ
к государственной
службе и обязанность
платить налоги),
а с другой —
права и обязан­ности
государства
по отношению
к гражданину
(например, право
соот­ветствующих
государственных
органов разрешать
или не разрешать
массовые уличные
политические
демонстрации,
обязанность
защищать право
личной собственности).
Гражданство
предполагает
двухсторон­ние
связи, двухсторонние
права и обязанности
и личности, и
государ­ства.
Термин «подданство»
применяется
в монархиях.
Он отражает
лич­ную связь
человека с
монархом («подданный
его величества»).

В
развитых странах
это различие
на деле носит
лишь словесный
характер: основы
правового
положения
личности в
монархии
Великобри­тании
мало чем отличаются
от ситуации
в республике
Франции. К тому
же в последние
десятилетия
в европейских
монархиях, в
Японии и неко­торых
других странах
оба термина
употребляются
как равнозначные,
а вместо подданства
все чаще используется
термин «гражданство».
В ряде государств
первый термин
вообще исключен
из широкого
употребления
и применяется
лишь при особых
церемониях.
В развивающихся
странах, в
государствах
Арабского
Востока, в Африке
указанное
различие имеет
существенное
значение: подданный
обязан быть
лично верным
монарху, население
воспитывается
в соответствующих
традициях,
нередко нару­шение
верности может
быть сурово
наказано.

Большинство
населения в
странах мира
составляют
граждане. В
не­которых
странах Европы
(Бельгия, Швейцария,
в меньшей степени
Гер­мания)
проживает
значительное
количество
иностранцев,
составляю­щих
существенную
часть рабочей
силы, занятой
на тяжелой,
грязной, низкооплачиваемой
работе. В нефтедобывающих
странах Арабского
Востока (Катар,
Кувейт, Саудовская
Аравия и др.)
законтрактованные
на несколько
лет работники
нефтепромыслов
(преимущественно
из стран Азии)
составляют
нередко более
половины численности
населения
стра­ны (в ОАЭ
в начале 90-х годов
их численность
достигала 80%).
Эти работники
живут, как правило,
в специальных
местах поселения,
всякая политическая
деятельность
и даже экономические
забастовки
им запре­щены.

Граждане
государства
также бывают
неодинаковы
по своему положе­нию.
Различаются
урожденные
в данной стране
и натурализованные
граждане,
т.е. принятые
в гражданство
в соответствии
с установленной
законом процедурой,
В ряде стран
натурализованные
граждане не
могут быть
избраны президентами
(например, в
США), урожденных
в данной стране
граждан нельзя
из нее выслать,
лишив гражданства,
тогда как
натурализованных
— можно, В отдельных
странах (например,
в Бирме) существует
понятие "ассоциированный
гражданин".
Это лица, относя­щиеся
к некоторым
национальностям,
которые считаются
некоренными,
Ассоциированные
граждане должны
сделать письменное
заявление о
лояльности
государству,
В мусульманских
государствах
существует
также, как уже
отмечалось,
различие в
правовом положении
граждан-мужчин
и граждан-женщин.

После
заключения
Маастрихтского
договора 1992 г.,
преобразовав­шего
Европейское
сообщество
в Европейский
союз, все граждане
госу­дарств-членов
являются гражданами
Европейского
союза, сохраняя
на­циональное
гражданство.
Они уже давно
избирают Европейский
парла­мент,
могут теперь
участвовать
в выборах
муниципальных
органов госу­дарств-членов
по месту жительства,
обращаться
с петициями
к Европар-ламенту
и его омбудсману
по правам человека.
Однако их правовое
поло­жение
в разных государствах
неодинаково,
они в основном
регулируется
внутренним
законодательством.

Способы
приобретения
и утраты гражданства.
Существуют
два основных
способа приобретения
гражданства:
по рождению
— филиа­ция
(от латинского
слова «филиус»
— сын) и натурализация
— прием в
гражданство
уполномоченными
на то органами
государства;
обычно это
делается от
имени главы
государства
(президента,
монарха). В свою
очередь приобретение
гражданства
по рождению
имеет два основания.
право крови
и право почвы.
Первое означает
приобретение
ребенком гражданства
родителей
независимо
от места его
рождения. Проблема
возникает лишь
тогда, когда
родители ребенка
имеют разное
гражданст­во
(например, мать
— итальянская
гражданка, отец
— гражданин
Фран­ции), Этот
вопрос в большинстве
стран решается
только на основание
письменного
соглашения
родителей о
выборе гражданства
ребенка. Дс.
этого он может
оставаться
лицом без гражданства
или (что чаще)
может приобрести
гражданство
по месту рождения.
Принцип права
почвы при­меняется
к узкому кругу
лиц, преимущественно
к тем. гражданство
роди­телей
которых или
родители которых
неизвестны,
а зачастую к
родив­шимся
на территории
данной страны
детям граждан
другого государства
если только
родители не
находились
в данной стране
по службе (напри­мер,
дипломаты). В
большинстве
стран законодательство
предусматри­вает
оба основания
приобретения
гражданства
по рождению:
и праве крови,
и право почвы.

Натурализация
возможна по
закону (усыновление,
в некоторых
случаях вступление
в брак), но обычно
она осуществляется
по заявлению.
Заявление
подается лицом
в компетентные
органы того
государст­ва,
гражданство
которого оно
желает приобрести.
В ряде случаев
необхо­дима
также подача
заявления в
органы государства
той страны, из
граж­данства
которой лицо
желает выйти.
Оба эти заявления
обычно подают­ся
в местные органы
министерства
внутренних
дел или юстиции,
но чаще всего
они должны быть
написаны на
имя главы государства
(иногда во­прос
об
изменении
гражданства
решает министр
внутренних
дел). Прием в
гражданство
возможен при
соблюдении
ряда условий:
до этого необхо­димо
несколько лет
жить в стране,
гражданство
которой лицо
желает получить
(в Венгрии — 3
года, в Алжире
— 7 лет, в Республике
Чад — 15); знать
язык этой страны
(довольно сложный
экзамен предусмотрен
законодательством
Латвии и Эстонии,
принятым в 90-х
годах: в Латвии,
например, помимо
знания в совершенстве
латышского
языка, нужно
хо­рошо знать
историю страны
с начала XX в., а
также иметь
предков, живших
в Латвии с этого
же времени);
быть психически
здоровым и не
иметь некоторых
болезней (например.
СПИДа); не быть
зарегистриро­ванным
— в частности,
в документах
Интерпола —
в качестве
террорис­та;
не принадлежать
к партиям,
выступающим
за насильственное
изме­нение
конституционного
строя; и т.д. В
отдельных
арабских странах
(Кувейт. ОАЭ,
Саудовская
Аравия и др.) в
гражданство
могут быть
при­няты только
мусульмане,
лица же других
вероисповеданий,
в том числе
супруги, должны
для приема в
гражданство
изменить свою
религию. Законодательство
о гражданстве
отдельных стран
Тропической
Африки требует,
чтобы натурализующийся
укоренился»
в общине, соблюдал
те обычаи, которыми
руководствуются
окружающие.
Вступление
в брак, как правило,
не влечет
автоматического
предоставления
гражданства,
хотя и облегчает
его получение.
Лишь в немногих
странах (например,
в Саудовской
Аравии) гражданство
автоматически
предоставляется
жен­щине, вступившей
в брак с саудовским
гражданином,
но при условии,
что она мусульманка
или принимает
ислам. Предоставление
права убежища
лицам, преследуемым
по политическим
мотивам, за их
научную, общест­венную,
культурную
деятельность,
также не влечет
автоматического
предоставления
гражданства.

Наряду
с рассмотренными
существуют
и другие, менее
распростра­ненные
способы приобретения
гражданства.
К их числу относятся:

oптация
(выбор гражданства
той или иной
страны в связи
с переходом
части территории
от одного
государства
к другому или
провозглашением
части территории
прежнего государства
новым независимым
государст­вом,
когда лицо
может оставить
прежнее гражданство
или выбрать
новое, как это
было, например,
в Алжире после
достижения
им независи­мости
в течение трех
лет после 1962 г.);

трансферт
(переход территории
сопровождается
изменением
гражданства
без права выбора,
что бы­вает
редко, но имело
место в некоторых
государствах
после второй
миро­вой воины);

регистрация
(она предполагает
упрощенный
порядок при­обретения
гражданства,
если родители
данного лица
были или являются
гражданами
страны);

восстановление
гражданства
(для бывших
граж­дан данного
государства).
Эти способы
также представляют
собой инди­видуальные
(например, оптация)
или коллективные
(трансферт)
разно­видности
натурализации.

Гражданство
детей при изменении
гражданства
родителей
из­меняется
э зависимости
от возраста
детей. Обычно
дети до 14-летнего
возраста (в
некоторых
странах — до
12 лет. в США и
других странах
установлен
еще более низкий
возраст) автоматически
следуют за
ро­дителями.
приобретая
без дополнительных
формальностей
новое граж­данство.
Сложности
возникают, если
гражданство
меняет один
из ро­дителей.
В таком случае
гражданство
малолетнего
ребенка сохраняется
или изменяется
по письменному
соглашению
родителей. При
изменении
гражданства
детей в возрасте
12—14—18 лет (иногда
до 21 года)обычнс
спрашивают
об их согласии
в присутствии
представителя
судебного
ведомства,
нотариуса,
иного представителя
государственных
органов а также
педагога. Дети
старше 18 лет
(в некоторых
странах старше
20 21 года) изменяют
свое гражданство
на общих основаниях,
хотя еслг они
делают это
вместе с родителями,
то процедура
несколько
упро­щается.

Утрата
гражданства.
Возможны два
способа утраты
гражданства
выход из гражданства
и лишение
гражданства.
Выход из
гражданстве'
осуществляется
по инициативе
лица, которое
подает заявление
об этом Как
отмечалось,
заявление
обычно подается
в местный орган
министер ства
внутренних
дел, но разрешение
дает глава
государства.
Лишение
гражданства
осуществляется
уполномоченными
на то органами
госу дарства
вопреки желанию
лица. В ряде
стран разрешается
лишать граж­данства
только натурализованных
граждан за
преступления,
указанные в
законе, но иногда
в течение лишь
определенного
срока после
натурнли зации
(например, шести
лет в Австрии).
В отдельных
странах заког
предусматривает
возможность
лишения гражданства
и урожденны:-.
граждан, но
только за действия
в пользу иностранного
государства,
кото­рые причинили
ущерб государству
гражданина,
или за умышленное
ук­лонение
от военной
службы. В странах
Латинской
Америки лишение
гражданства
(в отношении
как натурализованных,
так и урожденных
граждан) используется
в качестве
дополнительного
наказания,
назнача емого
судом за некоторые
преступления
(шпионаж и др.).
Новейшие конституции
многих стран
запрещают
лишать гражданства.
Утрата гражданства
происходит
также в результате
рассмотренных
выше оптации,
трансферта
и др., в некоторых
из этих процедур
есть элементы
добровольности,
в других —
принудительности.

Высылка
граждан из
страны, ранее
практиковавшаяся
в некоторых
государствах
тоталитарного
социализма,
в большинстве
стран запреще­на.
В отношении
иностранцев
она может быть
осуществлена,
но только по
постановлению
суда (Румыния).
В Мексике любого
иностранца
может выслать
орган исполнительной
власти.

Экстрадиция
(выдача лица
от одного государства
другому для
след­ствия
и суда) возможна
в соответствии
с международным
договором или
без него, но не
допускается
выдача лиц,
обвиняемых
в политических
преступлениях.
Обычно не выдаются
собственные
граждане за
преступ­ления
против другого
государства
или его граждан:
таких лиц судит
свой суд.

Громадянство

Основою
правового
положення особи
як в державному,
так і в міжнародному
праві являється
громадянство.
Майже в кожній
країні основною
частиною його
населення
виступає особлива
категорія
фізичних осіб
- громадяни
даної держави.
Правовий статус
громадянина
істотно відрізняється
від статуса
інших осіб, які
проживають
в країні. Він
зберігає свої
особливості
і в тому випадку,
коли громадянин
тієї чи іншої
держави постійно
або тимчасово
проживає на
території іншої
держави. Громадянина
з державою
з'єднує стійкий
правовий зв'язок,
який проявляється
в суворо визначених
в законодавстві
кожної держави
взаємних прав
та обов'язків.
Громадяни мають
визначені права
й несуть обов'язки
по відношенню
до своєї держави,
а держава забезпечує
захист їх прав
та інтересів
як на своїй
території, так
і за її межами.
Держава наділяє
своіх громадян
більш високим
рівнем прав,
аніж іноземців,
в тому числі,
визначеною
правоздатністю
участі в управілнні
державою
безпосередньо
або через
представницьку
систему.

Володіння
громадянством
являється
передумовою
повного поширення
на дану особу
всіх прав та
свобод, які
визнаютиься
законом, захист
особи державою
не лише на території
держави, але
й за її межами.
В наш час всі
відносини,
пов'язані з
громадянством,
регламентуються,
згідно зі статтею
№3 закону України
"Про громадянство
України" від
8 жовтня 1991 року,
Конституцією
України, цим
законом та
прийнятими
відповідно
до них законодавчими
актами України.
Регламентування
питань громадянства
державами
здійснюється
як внутрішнім,
так і міжнародним
правом. Хоча
і ті і інші норми
представляють
собою комплекс
права, але в
лише своій
сукупності
вони дають
повну уяву про
загальну
спрямованість
узаконеноі
волі правлячого
класу відповідної
держави при
урегулюванні
питань населення.

"Громадянство,
- сказано в преамбулі
закону України
"Про громадянство
України", - визначає
постійний
політико-правовий
зв'язок особи
і Української
держави, що
знаходить вияв
у їх взаємних
правах і обов'язках".
Громадянство
- це належність
особи до даної
держави, внаслідок
якої на особу
поширюються
суверенні права
держави і
забезпечується
захист її прав
і законних
інтересів як
всередині
країни, так і
за її межами.
Громадянство
виступає як
своєрідний
загальний,
тривалий, стійкий
зв'язок, необмежений
територіально-просторовими
сферами України,
як гарант (необхідна
умова) забезпечення
особі активноі
і вирішальноі
участі в управлінні
справами суспільства
і держави. Інститут
Українського
громадянства
складають
норми, які
регламентують
відносини, що
існують між
Українською
державою та
особами незалежно
від місця їх
проживання:
в Україні чи
за її межами.
Законодавство
про українське
громадянство
складається
з прийнятого
на основі Конституції
України закону
"Про громадянство
України" від
8 жовтня 1991 року.
Громадянство
базується на
загальних
політико- правових
та специфічних
принципах, які
уособлюють
сутність
громадянства,
його найважливіші
структурні
і функціоноальні
характеристики.
Головні з них
- принцип народного
суверенітету,
демократизму,
гуманізму,
інтернаціоналізму,
принципи невизнання
подвійного
громадянства,
невидачі українських
громадян іноземній
державі, єдності
українського
громадянства,
поєднання
визнання українського
громадянства
по "праву крові"
і "праву грунту",
єдності громадянства
членів сім'ї,
невизнання
автоматичноі
втрати українського
громадянства,
дозволяючи
порядок виходу
з Українського
громадянства,
збекреження
громадянства
при укладенні
та розірванні
шлюбу, збереження
громадянства
України, які
проживають
за кордоном.
В Україні органом,
який приймає
рішення з питань
громадянства,
є президент
України, а
регулювання
громадянства
в Україні належить
до виключноі
компетенції
Верховної Ради
України (ст. 3
частина 2). Якщо
міжнародним
договором
Украіни встановлені
інші правила,
ніж ті, що містяться
в законі "Про
громадянство
України",
застосовуються
правила міжнародного
договору (ст.
4).

Громадян,
однак, не мона
розглядати
лише як сукупність
осіб, які проживають
на території
держави, тому
що за цією ознакою
утворюється
населення
країни - категорія
демографічна,
а не правова.
Не можна називати
громадянами
і всіх осіб, на
яких поширюється
влада держави,
тому що вона
обов'язкова
в рівній мірі
і для іноземних
громадян, і для
осіб без громадянства,
які проживають
на її території.
Часто аналогічні
норми закріплюються
в текстах основних
законів. Наприклад,
в пункті 1 ст.
15 Конституціі
Португалії
записано:

"Іноземці
та апатриди,
які знаходяться
або проживають
на територіі
Португаліі,
користуються
правами та
несуть обов'язки,
відповідні
правам та обов'язкам
португальського
громадянина".

Громадянином
держави особа
являється не
в силу проживання
на його території,
а внаслідок
існування між
особою та державою
особливих
зв'язків, які
складають зміст
громадянства.
Останні засновані
на юридичному
оформленні
відносин
громадянства.
Воно відображається,
по-перше, в їх
загальному
правовому
нормуванні,
і, по-друге, в
індивідуальному
юридичному
оформленні
громадянства
кожної даної
особи. Загальне
правове нормування
заключається
в тому, що держава
в законі встановлює
підвалини по
яким та чи інша
особа визнається
громадянином
держави, підвалини
набуття та
припинення
громадянства,
порядок вирішення
цих питань. У
відношенні
кожної людини
громадянство
оформляється
документами,
які підтверджують
його громадянство.
Такими документами
в Україні являються
паспорт громадянина
України, для
військовослужбовців
- військова
книжка, а для
осіб до 16 років
- свідотство
про народження
(ст.5 ч.1). Держава
реєструє також
такі акти
громадянського
стану, як народження
та смерть свого
громадянина.
Стійкий характер
відносин громадянина
заключається
в їх постійному
характері, який
триває від
народження
до смерті
громадянина,
у встановленні
особливого
порядку їх
припинення,
який не допускає
розривання
громадянином
в односторонньому
порядку.

Характер
відносин між
державою та
його громадянином
- ключовий фактор
демократії
любого типу.
Для вченних
західної науки
конституційного
права визначенняправового
статусу громадянина
ніколи не було

простою
задачею.

Починая
з Арістотеля
теоретики
проводять чітке
розмеження
між громадянином
та суб'єктами.
Громадяни

розглядаються
в якості активних
участників
політичного
суспільства;
суб'єкти - категорія,
яка в різні
періоди

включала
такі групи як
раби, закріпаченні,
іноземці, - являються
по своїй сутності
пасивними
об'єктами

об'єктами
політичного
суспільства.
Але поступово
ця різниця була
знищена. Вже
в середині XIX
століття Дж.

Кент
писав, що "стосовно
корінного
населення
поняття " суб'єкт
" и " громадянин
" в рівній мірі
взаємозамінні".

В
англійському
праві ніколи
не було різниці
між двома цими
поняттями, а
було лише розмеження
між

громадянином
та іноземцем.

В
конституційній
державі інститут
громадянства,
який заміняв
раніше підданство,
став одним із
виявлень

принципу
рівноправ'я
всіх членів
суспільства.
Головне місце
серед норм, які
регулюють
громадянство,

займають
норми Конституції.
Але об'єм і характер
конституційного
регулювання
громадянства
різні. Одні

норми
відносяться
безпосередньо
до громадянства,
складаючи його
принципи, інші
- загальний
характер і

мають
вирішальне
значення при
урегулюванні
як громадянства,
так і інших
відносин.

Юридичні
норми, які регулюють
відносини
громадянства,
поділяються
на слідуючі
групи:

норми
Конституції
(принцип єдності
громадянства,
принцип рівного
громадянства,
захист громадянина

за
кордоном,
розпорядження
обов'язкового
регудлювання
порядку визнання,
набуття, втрату

громадянства
в законі та
ін.);

закони
про громадянство,
які регулюють
на основі Конституції
порядок визнання,
набуття та
втрати

громадянства;

підзаконні
акти, які регулюють
процесуальні
питання визнання,
набуття, втрату
громадянства
та інші

питання,
які пов'язані
з громадянством.

За
кордоном охорону
прав та законних
інтересів
громадян здійснюють
дипломатичні
та консульські
служби. На

Україні
в законі "Про
громадянство
України" цей
принцип також
діє. Згідно зі
статтею 8 цього
ж закону:

"Дипломатичні
представництва
і консульські
установи України,
посадові особи
зобов'язані
вживати заходів
до

забезпечення
громадянам
республіки
можливості
користуватися
в повному обсязі
правами, надами
їм

законодавством
країни перебування,
міжнародними
договорами,
учасниками
яких є Україна
і держава

перебування,
та міжнародними
звичаями, в
установленому
закондавством
порядку захищати
їх інтереси,
що

охороняються
законом, а при
необхідності
- вживати заходів
для поновлення
порушених прав
громадян

України".
Знаходячись
під виключною
юрисдикцією
своєї держави,
громадянин
не може бути
висланим з

країни,
не може бути
виданий іноземній
державі (ст.
9).

Більшість
держав виходять
із визнання
виключності
громадянства.
Так, п.3 ст.10 Конституції
Казахстана

наголошує:
"За громадянином
держави не
визнається
громадянство
іншої держави".
Відмовляючись
від

інституту
подвійного
громадянства,
законодавець
встановлює,
що особа, яка
являється
громадянином
даної

держави,
не може одночасно
громадянином
іноземної
держави (ст.10).
Але забезпечення
винятковості

залежить
не лише від
однієї держави.
В результаті
колізії норм,
які регулюють
питання громадянства
в різних

країнах,
може виникнути
ситуація, коли
одна і та ж особа
визнається
громадянином
двох або більше
держав.

Щоб
по можливості
уникнути подібних
випадків, держава
заключає угоди,
які дозволяють
зменшити до

мінімуму
число осіб з
подвійним
громадянством.
Так, Конституція
Російської
Федерації, не
відкидаючи
в

принципі
інститут подвійного
громадянства,
допускає, що
останні можуть
встановлюватися
у відповідності
з

федеральним
законом або
міжнародним
договором (п.1
ст.62). При цьому
наявність у
громадянина
Російської

Федерації
громадянства
іноземної
держави, з однієї
сторони не
зменшує його
прав та свобод,
з іншої - не

звільняє
його від обов'язків,
які випливають
з російського
громадянства,
якщо інше не
передбачено
федеральним

законом
або міжнародним
договором (п.2
ст.62). В статті
11(2) Конституції
Іспанії закріплено,
що

іберамериканських
країнах, які
мають з Іспанією
"особливі
зв'язки", "іспанці
можуть натуралізоватися
без втрати

свого
громадянства
за народженням",
тобто легалізується
подвійне громадянство
цілої категорії
іспанців навіть

при
відсутності
двосторонніх
договорів.

Стаття
12 Закона про
громадянство
України встановлює,
що громадянство
набувається:

в
результаті
його признання;

за
народженням;

в
результаті
прийняття в
громадянство;

в
порядку його
регістрації;

через
поновлення
в громадянстві
України;

шляхом
вибору (оптація);

за
іншими підставами,
передбачені
цим законом.

Складність
усуненнясуперечностей
політичних
і класових
інтересів
держав, які
належать до
різних

соціально-економічних
систем, являється
причиною того,
що по питанням
громадянства
укладено мало

універсальних
міжнародних
дговорів. Держави
в основному
регламентують
питання громадянства
на основі

регіональних
угод, укладені
державами, які
належать до
однієї соціально-економічної
системи. Договори
в

області
громадянства
можна поділити
на дві основних
групи:

договори
про усунення
подвійного
громадянства;

договори
про усунення
осіб без громадянства

Першою
багатосторонньою
конвенцією
по питаннях
громадянства
була Конвенція
про статус
натуралізованих

осіб,
відновлюючих
своє постійне
проживання
в державі походження,
яка була прийнята
в Рио-де-Жанейро
в

1906 році.
Учасниками
конвенції
являлись 11
американських
держав, включаючи
США. Вона встановлює

правило
про те, що повернення
натуралізованої
особи в державу
колишнього
громадянства
має нослідок
втрати

натураліації
і реінтеграцію
в первинній
державі.

Переважна
більшість людей
набувають
громадянство
за народженням.
Але поряд з цим
існують і інші
способи

його
набуття: прийняття
в громадянство,
поновлення
в ньому, вибір
громадянства.
Дуже рідко
громадянство

набувається
в результаті
заключення
або розторгнення
браку або на
інших основах

Всі
питання набуття
чи втрати
громадянства,
у відповідності
з принципом
державного
суверенітету,

регулюються
державою на
їх розсуд. Але
це все ж не
встановлює,
що вони можуть
довільно
встановлювати

порядок
набуття громадянства,
не рахуючись
з загальновизнаними
принципами
міжнародного
права та

міжнародними
звичаями. Основним
і найбільш
поширеним
засобом набуття
громадянства
є філіація, або

набуття
громадянства
за народженням.
Згідно загальновизнаних
принципів
міжнародного
нрава, кожна
дитина

має
право на громадянство.
Згідно сучасним
нормам міжнародного
права, дитина
ні при яких
умовах не

повинна
залишатись
апатридом
(особою без
громадянства).
Філіація може
здійснюватись
на основі двух

провідних
принципів:
"права крові"
та "права грунту".

В
галузі набуття
громадянства
за народженням
не існує ні
загальновизнаних
норм міжнародного
права, ні

однакової
практики держав.
Тому в силу
колізій законодавства
різних держав
саме в цій галузі
виникає

найбільша
кількість
випадків біпатризму.

Скривджуючими
інтереси інших
держав видами
філіації являється
розширене
застосування:

національна
ознака, як,
наприклад, в
Гітлерівській
Германії та
ФРГ;

"право
грунту" по
відношенню
до дітей офіційних
представників
іноземних
держав, які
розвиваються
на

території
даної держави;

"права
крові" донескінченного
числа поколінь
дітей, які народились
у громадян
певної держави,
постійно

проживаючих
за кордоном
і загубивших
реальний зв'язок
з батьківщиною.
Цей недолік
притаманний
багатьом

правовим
системам.

На
відміну від
"права крові"
(народжкення
від громадянина
даної держави)
принцип "права
грунту" означає,
що

громадянство
в даній державі
надається
будь-якій особі,
яка народилася
на його території
незалежно від

громадянства
батьків. В наш
час щзаконодавство
деяких країн
передбачає
змішану систему
набуття

громадянства,
при якій переважне
значення "права
крові" співставляється
з відомим впливом
"права грунту".

Вибір
або переважання
того чи іншого
із вказаних
принципів
обумовлений
головним чином
політикою

держави
в галузі демографіі.
Якщо держава
зацікавлена
в швидкому
зростанні
населення, вона
може ввести

обидва
принципа.

Законодавство
про громадянство
ряду держав
має свої особливості.
В США, наприклад,
ще починаючи
з закону

про
громадянство
1855 року, встановлювався
зв'язок між
громадянством
США та проживанням
в США.

Дитина,
яка народилася
поза межами
США та їх зовнішніми
володіннями,
автоматично
набуває

американського
громадянства,
якщо обоє з
батьків являються
громадянами
США, і щоб хоча
один з них жив
на

протязі
деякого часу
до народження
дитини на територіі
США або у їх
зовноішніх
володіннях.

Якщо
ж один із батьків
являється
американським
громадянином,
а інший - іноземцем,
то в якості
умови

визнання
дитини, яка
народилася
за межами США,
громадянином
США за народженням
закон вимагає,
щоб

той
з батьків, який
являється
громадянином
США, до народження
дитини проживав
в США або в одному
з

його
володінь не
менше, ніж 10 років
при обов'язковій
умові, що хоча
б половина
цього сроку
він прожив його

після
досягнення
14- річного віку.
В останньому
випадку дитина
набуває американське
громадянство,
але

зберігає
його лише після
виконання
додаткової
вимоги, яка
висувається
вже безпосередньо
до нього самого,
а

саме:
прожити в США
не менше 5 років
у віці від 14 до
28 років.