Економічны погляди І.Я. Франка

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

на тему:

«Економічні погляди І.Я.Франка»

Виконав
: студент ІІ курсу

спеціальності 6104

Пер
евірив
: Мельник О.М.

Київ 1999

Досить глиб
оким економістом для свого часу був І. Франко (1856—1916)—великий український письмен­ник, визнаний історик і філософ, взагалі енциклопедично освічена людина. Життя й творчість І. Франка проходили у Східній Галичині, що була в той час колонією Австро-Угорської монархії і відзначалася напруженою соціальною та національною боротьбою трудящих.

Син сільського коваля, І. Франко все своє
життя при­святив боротьбі за краще майбутнє трудового народу, був безпосередньо зв'язаний з визвольним рухом українського народу й, зокрема, трудящих Східної Галичини.

І. Франко серйозно вивчав громадську діяльність і лі­тературну спадщину Т. Шевченка, російських революційних демократів О. Герцена
та М. Чернишевського.
Ве
ликий вплив на Франка мали вчення соціалістів-утопістів, Лассаля,
а також передових політекономів
Заходу. Особливий вплив на формування його світогляду мав Дж.
Мілль.

З середини 70-х років XIX ст., ще в студентські роки, І. Франко захоплюється марксизмом, вивчає твори К. Маркса та Ф. Енгельса й навіть вперше на українську мову пе­рекладає окремі глави «Капіталу» та «Анти-Дюрінга».
На
дзвичайно важливог
о значення І.Франко надава
в,
політичній економії, відводячи їй одне з центральних місць у системі загальноосвітніх наук, вважаючи, що вона «без­перечно найважливіша з усіх наук». Деякий час він сам викладав політичну економію в гуртках самоосвіти львів­ських робітників. Пізніше навіть планував написати під­ручник із політичної економії для широких верств трудя­щих з метою популяризації марксистського економічного вчення.

Економічні погляди І. Франка відбивають складний про
цес
поступового засвоєння вченим кращих зразків світової суспільної думки. Особливо помітний вплив на його еконо­мічні погляди мав марксизм, який був тоді вже дуже по­пулярним. Саме під впливом марксизму у І. Франка транс­формується погляд на предмет політичної економії. Якщо спочатку під впливом теоретиків історичної школи він роз­глядав політекономію як науку про народне господарство, то пізніше І. Франко твердить, що політекономія — «це на­ука абстрактна», предметом якої є дослідження не лише економічних законів «теперішньої суспільності, а й загаль­них законів праці людської». У своїй праці «Доповнення до “Основ суспільної економії"» він писав, що економічна наука не визнає незмінності суспільного ладу, а «мусить шукати таких форм, котрі після нашого знання були відпо­відніші для суспільної праці і суспільного добробуту, ніж н
инішні форми».

Як бачимо, І. Франко в дусі марксизму визнавав мину­щий характер капіталістичного ладу й прагнув використо­вувати знання економічної теорії для боротьби за утвер­дження нового суспільного ладу.

Виняткова заслуга І. Франка в історії української еко­номічної думки полягає в тому, що він вносив у неї кате­горії марксистської політекономії для дослідження капіта­л
істичних виробничих відносин. У систе
мі марксизму черпав аргументи для обгрунтування власної оригінальної економічної програми українського народу. Крім того, велика роль Франка в розробці української наукової політекономічної
термінології, тому що до нього в Україні були по­ширені переважно російські, польські та німецькі її мовні інтерпретації.

І. Франко приділяв першочергову увагу з'ясуванню най­головніших категорій політекономії. У ході опанування марксистської економічної теорії поглиблювалося розумін­ня ним таких економічних категорій, як капітал, товар, до­даткова вартість, заробітна плата та ін.

В своїх працях, популяризуючи економічне вчення Маркса, Франко розкрив перед трудящими масами економічні основи капіталістичного ладу як ладу експлуататорського. В його працях ми знаходимо всебічну характеристику таких важливіших кате­горій політичної економії капіталізму, як капітал і додаткова вартість.

Цілком правильно, з марксистських позицій він показував історичні умови виникнення і існування капіталу. Процес виник­нення і основи існування капіталу розглядав Франко на грунті товарного виробництва, а також товарного і грошового обігу, ви­ходячи з Марксової трудової теорії. Разом з тим, товарне вироб­ництво, товарний і грошовий обіг Франко, виходячи з вчення Маркса, вважав історичною передумовою виникнення і умо­вою існування капіталу. Метою простого товарного виробни­цтва, зокрема цехового ремесла, на думку Франка, було виробни­цтво товарів на замовлення, безпосередньо для вжитку покупців. Капіталістичний спосіб виробництва, писав він, передбачає ви­робництво для торгівлі, а значить, передбачає вже купця, який купує не для задоволення своїх потреб, а для продажу. До цих положень у праці «Мислі о еволюції в історії людськості» Франко зробив важливу примітку. «Цю різницю, — писав він, — показав докладно Маркс в ось якій формулі... Звичай­ний чоловік, щоб добути грошей, продає якийсь свій виріб потре­буючому, а за виручені гроші купує собі товар, котрого йому потрібно для вжитку. Т—Г—Т. Гроші тут затим тільки огниво, посередник при обміні двох товарів, двох ужиткових вартостей. У торговця-капіталіста не так. Він купує від фабриканта товар за гроші і відтак перепродує за гроші ж—Г—Т—Г — тут затим товар є огнивом, посередником — при заміні грошей на гроші. Очевидна річ, каже далі Маркс, що така формула була б безмислицею і що значення одержує вона аж тоді, коли в ній пер­ше Г не буде рівне другому Г, т. є., коли тота заміна принесе торгівцю зиск». Як видно з цих слів, Франко глибоко зрозумів також істотну сторону відмінностей Марксового аналізу обігу грошей як засобів обігу і обігу грошей як капіталу. Ця особли­вість, вказував Франко, полягає в тому, що первісне авансовані гроші не тільки зберігаються в обігу, а й зростають. Цей рух якраз і перетворює їх в капітал. Перетворення грошей в капітал, перехід від формули простого товарного обігу Т—Г—Т до другої формули, характерної для капіталістичного обігу, Г—Т—Г є пе­рехід від одної історичної епохи суспільного розвитку до іншої Історичної епохи суспільного розвитку.

Франко популяризував думку Маркса про те, що історичні умови існування капіталу аж ніяк не вичерпуються наявністю то­варного виробництва. «Капіталістична продукція, — писав він, — полягає на витворюванні товарів, але не всяка продукція, де витворюються товари, є вже капіталістична. До того потрібно ще одної дуже важливої вимінки: щоб сама праця стала товаром, т. є. щоб на торзі за певний товар (гроші) можна було заміняти (купити) працю людську... Гроші... тоді тільки стають капіталом, коли за них купується на торзі робоча сила»

Отже, капіталістичне виробництво Франко розумів як вироб­ництво, основане на найманій праці. Він викладав умови ви­никнення найманої праці, які визначив Маркс. Капіталістичний спосіб виробництва, вказував Франко, вимагає «свободи особи». Робітник «мусить затим бути свобідним не лише правно, але й економічно, т. є. мусить бути не тільки не кріпаком, але й пролетарієм». Найбільш повно викладає Франко питання про виникнення найманої праці у книзі «Про працю» та в статті «Мислі о еволюції в історії людськості». Наймана праця і про­летаріат, показується тут, виникли внаслідок того, що величезна більшість виробників позбавлена при капіталізмі знарядь вироб­ництва. Капіталізм руйнує дрібне виробництво і масами кидає раніш самостійних виробників до лав пролетаріату. До повного руйнування ремісників приводить бурхливий розвиток машинної промисловості й капіталістична конкуренція. В тісному зв'язку з загальним розвитком капіталізму йде розвиток сільського гос­подарства і класове розшарування на селі. Лихварство, що тис­не селянина, це одна з форм, в якій іде процес оволодіння капіталом праці. Експропрійований капіталістом ремісник і земле­роб стає найманим робітником-пролетарем. Це приводить до створення, з одного боку, капіталістів, як власників знарядь ви­робництва, отже, господарів промислу, а з другого — робітників, що, не маючи знарядь виробництва, змушені продавати свої руки тим господарям. «Робітник, — робив Франко висновок, — є лише простим наймитом, так сильно залежним від капіталіста, що його суспільну позицію треба вважати за новий вид рабства. Джерело цього рабства... криється в тому, що одна частина суспільства взяла виключно в свої руки всі засоби вироб­ництва».

Широко наводив Франко в узагальнюючих формулюваннях своє розуміння суті і класової природи капіталу. При визначенні суті капіталу він перш за все підкреслював, що капітал прино­сить прибуток. «Під капіталом, — писав він, — розуміємо не тільки гроші, що дають проценти, але й усякі інші достатки, яких власник не вживає безпосередньо, але які таким або іншим спо­собом мають давати йому прибуток» . Франко підійшов до марксистського розуміння капіталу, як певного типу виробничих відносин капіталістичної суспільно-економічної формації, ясно викладаючи думку Маркса, що лише певне відношення засобів виробництва до робочої сили перетворює їх в капітал. «Щоб ма­ти капітал, — писав він, — не досить мати гроші, машини, фабрики, сировину тощо, але ці речі мусять давати прибуток і збіль­шувати капітал, себто в країні мусять бути люди без капіталу, що для прохарчування мусять працювати на капіталістів і влас­ників. Без робітників нема капіталу». Тут наводиться приклад, що найкраща прядильна є капіталом тоді, коли є робітники і си­ровина для переробки, а перенесена в безлюдну пустиню або закопана в землю вона перестала б бути капіталом. Не є капі­талістом власник величезних необроблених полів в американ­ських степах чи власник золота на дні моря. Отже, при визна­ченні суті капіталу Франко виходив з того, що капітал передба­чає найману працю, робітника без засобів виробництва. Виходячи з цього марксистського принципу, Франко розкривав суть відно­син праці й капіталу.

Розумів Франко і марксистське визначення класової природи категорії капіталу. Капітал Франко характеризував як нагрома­джену працю і, головне, чужу працю, результат експлуатації ро­бітників. «Капітали, — писав він, — ... постали з праці багатьох людей і багатьох поколінь... Великі капітали в руках... одиниць могли постати тільки через визиск праці інших, себто через ча­стинне привласнення того, що інші виробили... Славетний німецький соціаліст Карл Маркс ясно довів, що саме з... додаткових вартостей, урваних від робітників, постали всі капітали». Разом з тим, Франко розглядав капітал як ворожу силу, що протистоїть робітникові. Цим і підкреслена класова природа капіталу.

Франко, виходячи з «Капіталу» К. Маркса, дав аналіз частин капіталу, що відіграють різну роль у процесі виробництва додат­кової вартості. До українського перекладу 24-го розділу першого тома «Капіталу» К. Маркса він зробив примітку, що свідчить про повне розуміння ним суті і значення Марксового поділу капіталу на сталий і змінний. Він писав: «Відомо, що Маркс ділить капі­тал на сталий і змінний, в залежності від того — змінюється чи не змінюється його вартість в процесі вироб­ництва. Отже, машини, сировина, фабричні будівлі і т. д. це капітал сталий, тому що виробництво не вносить змін в загальну суму його вартості. Між тим, інша частина капіталу, якраз та, що йде на наймання і утримання робітника і міститься в понятті заробітної плати, це змінний капітал, тому що в кожному про­цесі виробництва капіталіст здобуває з нього більше, ніж витра­тив. Робітник створює вартість більшу, ніж та, яку він одержав в формі заробітної плати». Наведена примітка дозволяє сказа­ти, що Франко йшов по шляху усвідомлення поняття органічної будови капіталу, що розкриває особливу роль змінного капіталу, який іде на купівлю робочої сили. Тут Франко ще раз підкреслив, що експлуатація найманих робітників капіталістами — ось справжнє джерело додаткової вартості.

Хоч у висловлюваннях Франка про капітал зустрічаються тлу­мачення капіталу, близькі натуралістичному (наприклад, таке твердження, що «продукційні речі завсіди є капітал», вживання терміну «капітал» і «засоби виробництва» як тотожних понять), він був глибоко переконаний в історично перехідному характерові такого ладу, при якому зосередження в руках меншості засобів виробництва є знаряддям безпощадної експлуатації трудящої більшості. Розкриваючи класовий характер капіталу, Франко робив революційні висновки. «А тому, що капітал, — писав він,— с не що інше, як тільки результат праці робітників, нагромадже­ної, можна сказати, праці, і тому, отже, капітал повинен нале­жати всьому трудовому суспільству, а не одн

ому лише класу капіталістів. Тоді, коли настане оця необхідна зміна, коли ка­пітал з рук приватних, до яких попав шляхом грабунку і експлуа­тації, повернеться знов в загальне користування, стане власністю всіх трудящих, тоді якраз і буде одночасно поворот до природ­ного стану, єдино справедливого». Як ключ для розкриття механізму капіталістичної експлуатації Франко використав елементи вчення Маркса про додаткову вартість.

Для розкриття суті додаткової вартості, як відомо, першо­рядне значення має розуміння того, що наймання робітника ка­піталістом є не що інше, як купівля-продаж товару — робочої сили. Франко правильно відрізняв термін «робоча сила» як су­купність фізичних і духовних здібностей людини і «праця» як застосування цих здібностей в процесі виготовлення матеріаль­них благ. Проте, говорячи про наймання робітника капіталістом, як купівлю-продаж товару, Франко вживав і термін «робоча сила» і термін «праця». Розглядаючи працю як товар, Франко мав на увазі не працю у живому вигляді, а працю як робочу си­лу, існуючу до здійснення процесу виробництва. Інколи він го­ворив про працю як товар і в тому розумінні, в якому повинен був говорити про продукт праці. Звичайно, велике значення в цьому відношенні мало те, що свої роботи Франко писав для робітників. Бажаючи на підставі елементарних економічних ос­нов показати робітничому класові суть капіталістичної експлуа­тації, він, очевидно, користувався найбільш зрозумілими для ро­бітників термінами.

При з'ясуванні суті найманої праці Франко виходив з того марксистського положення, що обмін між власником засобів ви­робництва і власником робочої сили відбувається на основі обмі­ну еквівалентів. Як і всі товари, робоча сила продається по перній ціні, в основі якої лежить вартість цього товару. «Торгова ціна праці, так як і ціна кожного товару, — писав Франко, — означена звичайними економічними правилами, з котрих найваж­ніше — кошт витворення товару, т. є. в тім разі — кошт удер­жання робітника і його робочої сили».

Хоч Франко не дуже ясно і точно вживав поняття «праця» і «робоча сила», проте вартість того і другого зводив завжди до вартості робочої сили. Тут він, очевидно, спирався на перші еко­номічні праці Маркса. У обмін між робітником і капіталістом, писав Маркс, вступають «з одного боку, уречевлена праця в її найзагальнішій суспільній формі, тобто в формі грошей, а з другого боку — праця, що існує ще тільки в формі сили, купується і продається тут споживання цієї сили, тобто сама праця, хоч вартість товару, що продається, не є вартість праці (ірраціональ­ний вираз), а вартість робочої сили».

Франко виходив з марксистського положення про походження додаткової вартості в сфері виробництва товарів. Передумову ка піталістичної експлуатації він бачив у тому, що «праця люд­ська, це не є звичайний товар. Це товар живий, котрий має оту властивість, що надає вартість другим предметам, і надає її більше, ніж скільки сам коштує... Робітник в тім часі, на котрий найнявся, витворює далеко більше, ніж скільки виносить його плата».

Додаткову вартість розглядав Франко як надлишок праці, яку віддає робітник капіталістові понад ту кількість праці, яку ро­бітник одержує у вигляді зарплати. «Беручи до уваги,—гово­риться у «Програмі галицьких соціалістів», автором якої був і Франко,—що вартість створеного товару можна виразити якою то кількістю суспільної праці, яка в ньому міститься, тобто су­спільне необхідним робочим часом, витраченим на це виробництво, а робітник, як сказано, одержує лише стільки, скільки необхідно для його життя, то деяка частина цієї праці, вміщеної в створеному товарі, остається незаплаченою, становлячи ту додат­кову вартість, яка залишається в руках капіталіс­тів». Отже, додаткова вартість розглядалась тут як результат неоплаченої праці робітника.

Багато правильних думок висловив І. Франко відносно матеріального виробництва, вважаючи економічні відноси­ни справжнім мотором суспільного розвитку. Однак всупе­реч марксизму поряд із визнанням вирішальної ролі мате
ріальних, економічних умов у розвитку суспільства І. Франко великого значення надавав ролі ідей, освіти, культури.

Близькими до марксистських були погляди І. Франка на класову структуру суспільства. Він розглядав класи як історичну категорію і вважав приватну власність матері­альною основою поділу суспільства на класи. Класову бо­ротьбу в суспільстві він вважав рушійною силою його роз­витку. Тільки захист інтересів трудящих класів, підкреслю­вав Франко у праці «Робітники і трудівники», входить у «нашу програму», про них тільки говоримо і їм тільки пе­редусім бажаємо добра.

Проте І. Франко своєрідно розумів природу робітничого класу і селянства. Він підходив до класового поділу суспі­льства з точки зору виділення тих класів, що виробляють матеріальні блага, й тих, що лише їх споживають. Під тер­міном «робітник», «пролетар» він об'єднував і робітників, і ремісників, і дрібних підприємців, і селян. «Таким чином,— писав І. Франко,— декількаморговий селянин і дрібний ре­місничий майстер це також робітники, це — пролетаріат». До робітничого класу він відносив усіх тих, хто працював «в поті чола», включаючи демократично настроєну інтелі­генцію.

Аналізуючи питання про роль машин у розвитку капіталістичного суспільства, І. Франко виходив із того, що машини є могутнім знаряддям технічного прогресу, але для «робітників-пролетаріїв вони стали новим і страшенно по­тужним засобом притиску і визискування».

У процесі аналізу аграрних відносин Франко формулює суть диференціальної ренти І, диференціальної ренти II, а також абсолютної капіталістичної земельної ренти, хоча не розглядає земельну ренту як особливу форму додаткової вартості. Найбільше його цікавила проблема ліквідації приватної власності на землю. Він був глибоко перекона­ний у перевагах великого виробництва перед дрібним сіль­ським господарством. Але форма реалізації суспільної власності відрізнялася у нього від положень теорії Маркса. «Трудно детально передбачити,— писав І. Франко у 1880 р.,—в який спосіб відбудеться вивласнення всіх капі­талістів і перехід знарядь праці на загальну власність, але з того, що зараз бачимо, можна припустити, що воно відбу­деться без насильства». Розвиваючи ці думки в 90-ті роки XIX ст. та на початку XX ст., він у розумінні еволюції форм власності у сільському господарстві наближався до позиції західної соціал-демократії.

Подібно до своїх видатних попе­редників соціалістів-утопістів, Луйо Блана та Фердінанда Лассаля, почасти М. Чернишевського та революційних народ­ників саме у виробничому кооперуванні трудящих він бачить один з найдієвіших засобів на шляху "до матеріаль­ного добробуту всіх робітничих людей та усунення всякого визискування економічного". Тільки велике колектив­не землеробство, переконаний Франко, відкриває можли­вості перетворити занедбані селянські землі на родючі ма­сиви, небачено піднести сільськогосподарське виробниц­тво.

Оскільки на шляху реалізації цієї ідеї стоїть велика буржуазно-поміщицька приватна власність на землю та ін­ші засоби виробництва, вона неодмінно повинна бути замі­нена "спільною громадською власністю". Чи здійснить­ся це шляхом революційного зламу існуючих порядків, до чого закликав І. Франко переважно у 70-ті роки, чи еволюційним шляхом радикальних реформ, до чого він був більш прихильний, у пізніші роки. У кінцевому рахунку "в спра­вах суспільно-економічних, - наголошує цей полум'яний борець за інтереси трудового народу у програмі Русько-української радикальної партії Галичини, складеної ним ра­зом з С. Даниловичем, Є. Девітським, М. Павликом та Р. Яросевичем у 1890 р., - змагаємо до переміни способу продук­ції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хоче­мо колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних".

І. Франко не сприйняв висновки марксизму про необ­хідність пролетарської революції та диктатури пролетаріа­ту. Його розуміння світлого майбутнього—соціалізму, ідей соціальної рівності, справедливості та гуманності скоріше відбивало світогляд принижених, задавлених, ідеал утопіс­тів, а не марксистського вчення, яке поєднувало справед­ливість із насильством у вигляді диктатури пролетаріату. Пропагуючи ідеї соціалізму, І. Франко головний акцент робив на громаду як основну господарську одиницю, запе­речуючи при цьому роль централізованого керівництва.

Форми реалізації суспільної власності у Франка відрізняються від передбачених науковим соціалізмом, тобто Марксовою теорією. Франко не сприймає кінцевих висновків марксизму щодо необхідності диктатури проле­таріату та вирішення долі селянського господарства з по­зиції цієї диктатури. Майбутній лад для нього повинен по­єднувати засади централізму з засадами федерації, основа­ній "на повній самоуправі та вольності його поєдинчих чле­нів: племен, народів, громад". Земля, а також всі угід­дя, націоналізовані шляхом викупу чи конфіскації залеж но від конкретних умов, повинні належати "до тих громад, котрі на них працюють, а так само щоб усі фабрики та заво­ди належали б до тих робітників, що в них роблять..." При цьому, якщо спочатку Франко передбачає обов'язко­ву неподільність землі та інших засобів виробництва у гро­мадах, колективну працю й розподіл за її кількістю та які-стю, то пізніше він допускає різні типи господарства -" чи то індивідуальне, чи родинне, чи колективне" громад­ське", а також розподіл, при якому "щорічні зиски роз-ділювались би між членів спілки по мірі того як хто приступив до неї, з більшим чи меншим вкладом".

З часом все більшу увагу І. Франко приділяє й іншим формам кооперативних об'єднань - "спілок господарських, промислових і торговельних", які разом з виборюванням державної допомоги в галузі страхування, нормування пра­ці та заробітної плати тощо для промислових й рільничих робітників, а також інших заходів легальної боротьби в ме­жах існуючої конституції повинні були служити поліпшен­ню умов народного розвитку. Саме на шляхах радикаль­них реформ бачить у кінці XIX - на початку XX ст. І. Фран­ко перспективу вирішення соціального та на його основі й національного питань тощо, відбиваючи у своїх поглядах певною мірою й зміну курсу більшості європейської та зо­крема австрійської соціал-демократії щодо шляхів і мето­дів досягнення соціалістичної перспективи в цілому та у розвитку сільськогосподарського виробництва зокрема.

Показові у цьому відношенні й ті зміни, що вносились у 90-ті роки в програму радикальної партії Галичини, од­ним з фундаторів якої був і І. Франко. Характер змін у но­вій програмі, прийнятій у 1895 р., чітко сформулювала в роботі "Аграрна програма радикальної партії Галичини (90-ті роки XIX ст.)" одна з сучасних дослідниць цієї проблеми Є. Голубовська (Шаблій): "Нова програма уже не вважала створення громадського виробництва на громадській землі основним шляхом вирішення аграрного питання в краї; цей пункт було знято. Тепер всі надії покладались на зміц­нення індивідуального селянського господарства.

В окремий пункт програми було виділено питання про те, що партія бореться за організацію громадських земле­робських, промислових і торговельних спілок. Але саму організацію землеробських спілок програма уже не пов'я­зувала з процесом перетворення приватної земельної вла­сності у власність громад... Основний шлях вирішення аграрного питання за програмою радикальної партії - поліп­шити становище селянина в умовах капіталізму". Що­правда, сама дослідниця (як і більшість істориків-економі­стів до останнього часу) вважала, що "з точки зору науко-вого соціалізму постановка аграрного питання, яка перед­бачає поліпшення економічного становища селянства за капіталізму, має реакційний характер", а "миролюбство", відмова від революційного насильництва в умовах кінця XIX і початку XX ст. фактично означали зраду марксизмові" тощо.

Складовою частиною економічної програми Франка по­ряд із реалізацією ідеї усуспільнення було звільнення ук­раїнського народу від колоніального поневолення і возз'єд­нання всіх українських земель в єдиній державі.

Таким чином, економічні погляди революціонера-демократа І. Франка становлять цілу епоху в історії української економічної думки, продовжуючи кращі традиції минулого, ввібравши й критично переробивши досягнення світової су­спільної думки щодо особливостей соціально-економічного розвитку України.

Список використаної літератури :

1. Вірник Д.Ф. “Нариси з історії економічної думки на Україні”
—К.:

Вид-во АН України—1956—387с.

2.
Горкіна Є.А., Петровська И.А. “Історія економічної думки України:

навчальний посібник”
—К.:Либідь—1993—272с.

3. Теплицький В.П. “З історії економічної думки України”
—К.:Вид-во АН

УРСР—1961—348с.