Реструктуризація підприємств

Основна ідея реструктуризації підприємств - створення конкурентноздатних виробництв і зміна поведінки підприємства через запровадження жорстких бюджетних обмежень, властивих ринковій економіці. Поведінку підприємства в ринковій економіці, свободу його дій визначають ринкові ціни та співвідношення доходів і витрат, тобто жорсткість його бюджетних обмежень. У командній соціалістичній економіці підприємства працювали за умов м’яких бюджетних обмежень. Планово збиткові підприємства стали нормальним явищем.

Структура промисловості.

За 70 років більшовицького панування в Україні склалися державні форми господарювання і власності. Вони породжували хронічний товарний дефіцит, деформацію ринкових відносин, низьку активність людей, пасивність до ефективної діяльності, розвитку підприємництва та цивілізованої конкуренції. 95 відсотків підприємств України були підпорядковані Москві. Центром свідомо насаджувалося галузі групи А (виробництво засобів виробництва) табл. №1.

Таблиця №1

Питома вага виробництва засобів виробництва і виробництва предметів споживання у загальному обсязі продукції промисловості. (у відсотках до відповідних років)

Роки	Продукція всієї промисловості	У тому числі
виробництво засобів виробництва (група А)	виробництво предметів споживання (група Б)
1928	100	42,0	58,0
1940	100	62,0	38,0
1960	100	71,4	28,6
1965	100	72,4	27,6
1970	100	71,0	29
1975	100	72,2	27,8
1980	100	71,9	28,1
1985	100	72,0	28,0
1990	100	69,5	30,5

В останні роки лише 28-30% становили галузі групи Б. Такою немічною та деформованою у господарському відношенні виявилася Україна в момент проголошення незалежності.

Деформована структура промисловості викликала високий рівень матеріало- та енергоспоживання. «Тим більше, що за останні роки ця ситуація ще більше погіршилась. Так, наприклад, в галузевій структурі значно зросла питома вага таких енергомістких виробництв як паливна промисловість та металургія.»4

Становище погіршилось і у зв’язку з значними диспропорціями між видобувними та обробними галузями. Наприклад частка машинобудування і металообробки впала з 26,4% у 1991р. до 15,4 у 1997р., а легкої промисловості за цей час - з 12,3 до 1,7%. Дуже незадовільне співвідношення між сировинними та продуктивними статтями експорту, між морально застарілим та наукомістким високотехнічним виробництвами.

Також зараз вбачає одну з основних проблем скрутного становища промисловості у відсутності обігових коштів. А це в свою чергу спричиняє низький рівень забезпеченості сировиною підприємств, матеріалами та необхідними комплектуючими і робить єдино можливою формою економічних відносин бартер. За останні чотири роки його обсяги подвоїлися. Все це значною мірою впливає на ефективність функціонування промислового комплексу.

Ефективність промислового виробництва.

Говорячи про ефективність промисловості, перш за все потрібно згадати, що кількість збиткових підприємств з кожним роком зростає.

Гістограма №1

Кількість збиткових підприємств

1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998

Одним із основних джерел низької ефективності промислового комплексу стало те, що наша держава успадкувала застарілий виробничий апарат. У 1966-90 роках тільки 25% інвестицій направлялося на оновлення виробничих фондів. Інші кошти йшли на підтримку наявного рівня виробництва, тобто тільки на його капітальний ремонт. Необхідність відтворення основних фондів задовольнялася лише на 50%. На початку 90-х років термінової заміни устаткування потребували 25% обсягу основних фондів, у тому числі 40% машин та устаткування. У багатьох галузях промисловості функціонує до 65% спрацьованих основних фондів. Велика кількість підприємств є досить старими так кожне третє підприємство почало свою діяльність до 1950р. і тільки 13% розпочали роботу після 1990р. В останні роки прослідковується значний спад інвестиційної активності, що призвело до подальшого старіння виробничого потенціалу, його морального та фізичного зносу.

Значний вплив на неефективність виробництва чинило і надалі чинить непродумане географічне розташування підприємств. Монополізм глибоко спеціалізованих вітчизняних підприємств, які будувались і розташовувались виходячи з концепції єдиного народногосподарського комплексу, відповідна замкнутість ринків збуту та сировини, висока питома вага проміжної продукції, значна енергоємність виробництва - все це значно обмежило можливості промислового виробництва до адаптації в принципово нових умовах масштабної економічної лібералізації та переходу до відкритої економіки. Одразу після розвалу СРСР втратилися традиційні ринки збуту, розірвалися зв’язки між постачальниками, що на тривалий час призупинило виробництво.

Не менш гострою проблемою для більшості українських товаровиробників є низька конкурентноспроможність продукції. Ще зовсім недавно діяльність абсолютної більшості суб’єктів господарювання була орієнтованою на одного єдиного та завжди надійного покупця - державу. Сьогодні можливості цього покупця дуже обмежені. Частка підприємств, обсяг виробництва продукції визначався державними замовленнями у промисловості у 1996р. становила лише 13%.

Реальний попит на товари вітчизняних виробників сьогодні майже на 40% нижча потенційно можливого обсягу. Але тут проблема полягає не лише у підвищенні рівня конкурентноспроможності продукції, але й у відновленні внутрішнього попиту.

По суті, до теперішнього часу реструктуризація більшості підприємств ( у сенсі переходу від м’яких до жорстких бюджетних обмежень ) не віідбувалася. Незважаючи на проголошений урядовий курс на проведення ринкових реформ, підприємства далі можуть впливати на рівень цін та умови оподаткування і розраховувати на державні субсидії.

У ринковій економіці підприємства (через жорсткість бюджетних обмежень) змушені реагувати на зміни попиту: змінявати асортимент, поліпшувати якість, знижувати ціни

на свою продукцію, раціоналізувати рівень та структуру витрат. Поведінка багатьох постсоціалістичних підприємств України за аналогічних обставин виявилася іншою. Підприємства далі працювали, не реагуючи на зміни попиту та умови збуту. Навіть зараз підприємства не навчилися реагувати на сигнали ринку. Далі існує стійка тенденція зростання собівартості, збільшення залишків готової продукції і запасів товарно-матеріальних цінностей. Наслідком цього стало швидке зростання кількості збиткових підприємств. За період з 1992 по 1997 рік питома вага таких економічних суб’єктів загалом по народному господарству збільшилася з 9,5 до 53,4%, у промисловості - з 3,7 до 45,1%, а в сільському господарстві зросла до 80%. Найважливішими передумовами запровадження жорсткості бюджетних обмежень підприємств є майнова відповідальність та загроза банкрутства в разі невиконання угод. Натомість уряд почав широко практикувати різні форми прямого і непрямого субсидіювання підприємств. Надзвичайно шкідливими є також бартерні форми розрахунків. За бартерної форми розрахунків прибуток та зниження витрат не мають особливого значення - набагато важливішим є продовження виробничої діяльності. Такими ж шкідливими є взаємозаліки. Ціну продукції у взаємозаліках встановлює не ринок, а саме підприємство. Така форма бюджетних розрахунків неминуче призводить до неефективного використання коштів та зростання державних витрат.

Соціалізм повертається.

Загалом досвід України свідчить, що непроведення реструктуризації колишніх державних підприємств, відсутність майнової майнової відповідальності за виконання договірних зобов’язань, непослідовність у розв’язанні бюджетних проблем призводять до таких наслідків:

· зростання заборгованості бюджету та підприємств із заробітної платні та соціальних виплат

· зацікавленість підприємств у збільшенні заборгованості з податків і обов’язкових платежів до бюджету, оскільки існують реальні підстави сподіватися на майбутні взаємозаліки, списання боргів, реструктуризацію

· зацікавленість керівників підприємств у зростанні бартеру та взаємних неплатежів

· зацікавленість підприємств у дедалі більшому поширенні бартерних схем на бюджетну сферу

· втрата державного контролю за ефективністю та напрямами використання бюджетних коштів

Отже відсутність реальних структурних реформ на підприємствах України спричиняє зростання і прямих бюджетних витрат, і різноманітних форм прихованих субсидій. Дія таких обставин створю загрозу для життєдайності бюджету країни і означає повернення до соціалістичної системи суб’єктивного перерозподілу доходів ефективних підприємств на користь неефективних, а за умов втрати державного контролю за функціонуванням підприємств і відсутності інститутів ринкового контролю - на користь окремих осіб.

Текстильна промисловість

Текстильна промисловість України має з погляду конкуренції три переваги :

· відносно великі основні фонди деяких комбінатів, які ще наприкінці 80-х початку 90-х років за допомогою Міністерства легкої промисловості було оснащено сучасним обладнанням

· близькість до західноєвропейських ринків (3-4 дні транспортування вантажним автомобілем)

· відносно низький рівень заробітної платні ( близько 100 доларів США за місяць) при високій кваліфікації зайнятих.

У більшості з 260 підприємств у рпоцесі розукрупнення досягнуто більший прогрес, ніж у важкій промисловості. Невелика капіталоємнімть галузі полегшує модернізацію обладнання. В середньостроковій перспективі текстильна промисловість завдяки спеціалізації та поліпшенню має необхідний потенціал для збільшення виробництва та перетворення на зростаючу галузь. Цей процес був би значно поліпшений, якби з боку Європейського Союзу було зроблено зустрічні кроки у вигляді збільшення критичних імпортних квот. Варто було б спростити експортне регулювання та послабити монопольні позиції.

Військово-промисловий комплекс

Реструктуризація підприємств, які належали до військово-промислового комплексу, є особливою проблемою структурних перетворень. Автаркія цих підприємств, яка раніше дуже заохочувалася, стала ьсогодні непотрібною; прості виробничі стадії (наприклад металообробка, виготовлення електрообладнання, прості мікросхеми, пластмасові вироби, транспорт) часто можуть виконуватися дешевше спеціалізованими підприємствами. На практиці розпад цих підприємств зайшов уже досить далеко.

У цих комбінатах можна було б зміцнити цивільне виробництво, прискоривши розукрупнення, проводячи суворе розмежування між цивільними і військовими підприємствами, посиливши технологічну базу цілеспрямованих науково-дослідних програм.

Сталеплавильна промисловість

До 1991р. сталеплавильна промисловість постачала свою продукцію переважно оборонним підприємствам та підприємствам важкого машинобудування; виробництво споживчих товарів (жерсть, консервна тара) мало другорядне значення. Тому спад промисловості (з 51 млн. тонн у 1991р. до приблизно 25 млн. тонн у 1996р.) був значною мірою неминучим. Однак Україна має добрі передумови для існування потужної сталеплавильної промисловості: власні родовища залізної руди і коксового вугілля, місця інтегрованого виробництва сталі з гарантованим водопостачанням, великі запаси металобрухту, а також кваліфіковані інженери та робітники. В 1995р. експорт сталі склав лише 35% загального обсягу Українського експорту.

Рамкові умови для реструктуризації було поліпшено завдяки проведення дерегуляції (мається на увазі, зокрема вільне ціноутворення, полегшення технічних змін завдяки зупинці нерентабельних установок, прискорення корпоратизації суміжних стадій виробництва, скасування обмежень на торгівлю металобрухтом).

Кольорова металургія

Кольорова металургія розвинена в Україні відносно слабо. Сировинна база дуже мала.

Основні фонди кольорової металургії потребують відновлення. До головних напрямків запланованої промислової політики уряду України у цій галузі належить розбудова алюмінієвої промисловості та розвиток виробництва титану. Через відсутність сировинної бази, великих витрат електроенергії у галузі та надлишкових потужностей для виробництва алюмінію на світовому ринку рентабельність великих інвестицій в алюмінієву промисловість викликає сумніви. Від фінансування цих проектів за рахунок бюджетних коштів слід відмовитися.

Хімічна промисловість

Основні фонди хімічної промисловості дуже зношені. Центральною проблемою галузі є відсутність замкнутих виробничих циклів. Внаслідок цього виникають великі витрати на транспортування і трансакції, які зменшують конкурентноспроможність кінцевої продукції. Галузь відзначається високими витратами матеріалів та енергії. Майже всю сировину необхідно імпортувати. Тут також слід відмовитися від проведення вертикальної промислової політики та прямого державного втручання.