Транспортный комплекс Украины

Основні
показники
роботи транспортної
системи України*

**За
даними: Статистичний
бюлетень за
1997
рік. Державний
комітет статистики
України. К., 1998.

Чернігівський
Технологічний
Інститут

Кафедра
економіки,
фінансів та
маркетингу.

Контрольна
робота

з
курсу "Розміщення
виробничих
сил" на тему:

"Стан
транспортного
комплексу
України"

Виконав:
студент
ФЕІ гр. ЗФК-963

Нехаєв
П. В.

Перевірив:
Шишкіна
О.В.

Чернігів

1998

Об'єктивні
умови трансформаційних
процесів у
розвитку України
зумовлюють
її націленість
на динамічне
входження у
світову економічну
систему і насамперед
—
в економічну
інтеграцію
з провідними
західноєвропейськими
державами. Цей
процес, безумовно,
приведе до
зростання
товарообмінних
операцій між
співпрацюючими
сторонами. З
іншого боку,
геостратегічне
розміщення
України дає
змогу їй бути
вигідним мостом
для транзитних
перевезень
товарів і пасажирів
між державами
Європи, Азії
і Близького
Сходу. Однією
з визначальних
систем, які
забезпечують
вантажні та
пасажирські
перевезення
територією
України, є
транспортна
система, до
якої в
ринкових
умовах ставляться
високі вимоги
щодо якості,
регулярності
і надійності
транспортних
зв'язків, збереження
вантажів і
безпеки перевезень
пасажирів,
швидкості і
вартості доставки.
Відповідно
до цього стан
транспортних
комунікацій
України має
відповідати
потребам європейської
інтеграції.

Досить
повно європейський
рівень залізничного
транспорту
відображає
одна з високошвидкісних
залізничних
колій, збудованих
останнім часом,—
колія Мадрид
—
Севілья (фірмова
назва АУЕ
—
“Висока іспанська
швидкість”).
Основні характеристики
цієї колії,
деяких її
інфра-структуріних
об'єктів, а також
сервісного
обслуговування
такі: термін
будівництва
— 5
років
(1987—1992
рр.), довжина
колії
—471
км, максимальна
швидкість руху
— 300
км/год., час руху
поїзда без
зупинок з початкового
пункту до кінцевого—2
год. 15
хв., час руху з
трьома зупинками
— 2
год. 40
хв., довжина
поїзда
—200,19
м, ширина колії
—1435
мм, крок укладки
моноблочних
шпал —
60
см, ширина
міжколійного
простору—4,3
м, ширина основної
поверхні земляного
полотна—12,7—13,3
м, кількість
мостових
переходів—ЗІ,
кількість
переходів над
колією—161,
кількість
переходів під
колією
—101,
кількість
тунелів—
17
(найдовший 2540
м). Споживання
енергії тут
в 6
разів менше,
ніж в авіації,
і в 3
рази менше, ніж
на автотранспорті.
Локомотиви
виготовлені
німецьким
концерном
“Сіменс”, а
вагони
—
французькою
фірмою “Альстом”.

На
новозбудованому
вокзалі Санта
Хуста в Севільї
є 7
посадочних
платформ
дев'ятиметрової
ширини з ескалаторами
і сходами, що
з'єднані з вестибюлем
площею
3000
м. У вокзальному
комплексі
розміщені кафе,
ресторани,
кіоски, магазини,
на прилеглих
територіях—стоянки
для автомобілів,
обслуговування
яких входить
до вартості
квитка. У поїзді
посадочні місця
обладнані
радіонавушниками,
через які
транслюється
4
радіопрограми,
над проходами
розміщені
кольорові
телевізори.
У ранкових
поїздах подаються
сніданки, в
денних
—
обіди, у вечірніх
—
вечері; у вагонах
можна придбати
напої, газети,
журнали. При
відмові від
поїздки за
5
хв. до відправки
втрачається
15 %
вартості квитка,
заміна квитка
на інший поїзд
в межах дня
здійснюється
безплатно, при
запізненні
поїзда з вини
компанії більше,
ніж на
5
хв., пасажирам
компенсується
повна вартість
квитка. І все
це —
при повному
дотриманні
норм і правил
збереження
навколишнього
середовища,
екології, техніки
безпеки тощо.

Залізничний
транспорт є
найрозвинутішим
в Україні (див.
табл.), за загальною
довжиною колії
він посідає
четверте місце
у світі (після
США, Росії та
Канади). За
вантажооборотом
він виконує
основні обсяги
перевезень
— 40—50 % (навіть
у рік найбільшого
спаду
— 1997
р.— понад
40 %),
а за пасажирооборотом
є незаперечним
лідером
—на
нього припадає
50—70 %
від загального
обсягу перевезень
'.
При великій
розгалуженості
колійної мережі,
більша половина
якої —
колійна мережа
підприємств
і організацій,
значний відсоток
становлять
електрифіковані
ділянки (близько
40 %),
дво- і багатоколійні
дільниці (майже
третина загальної
довжини).

Поряд
з тим, залізничний
транспорт має
високу частку
зношеності
основних фондів
(з деяких їх
головних видів—80—
90 %),
переважна
частина колій
змонтована
на дерев'яних
шпалах, з яких
15—17 %
непридатні
до дальшого
використання.
Більшу частину
інфраструктурних
об'єктів залізниці
необхідно
визнати застарілими
і такими, що не
відповідають
сучасним вимогам
щодо виконання
своїх основних
функцій. Насамперед
це стосується
залізничних
вокзалів, станцій,
готелів, засобів
зв'язку і управління
рухом поїздів.
Техніко-економічні
та експлуатаційні
характеристики
залізниці
знижуються
також через
те, що ширина
колії відрізняється
від західноєвропейської,
а це особливо
негативно
відбивається
на закордонних
і транзитних
перевезеннях.
Це потребує
утримання на
західних кордонах
країни
14
спеціально
обладнаних
станцій, 11
станцій, де
здійснюється
перевантаження
імпортних
вантажів, та
8 пунктів
перестановки
вагонів на
візки західноєвропейської
колії.

Структура
і виробничі
потужності
підприємств,
пов'язаних з
даною галуззю,
які перейшли
під юрисдикцію
України після
розпаду СРСР
і мають підтримувати
ефективне
функціонування
залізниці, не
забезпечують
її пропорціонального
і гармонійного
розвитку в
перспективі.
Потрібні їх
реконструкція
і переоснащення,
часткове
перепрофілювання,
поступове
згортання
надлишкових
і будівництво
нових потужностей.

Важливість
залізничного
транспорту
в системі
транспортних
комунікацій
України посилюється
і тим, що через
територію
держави пролягають
основні транспортні
трансєвропейські
коридори: Схід
—
Захід, Балтика
—
Чорне море.
Зокрема, трансєвропейська
залізнична
магістраль
Е-ЗО, що бере
початок в Берліні,
перетинає
Україну за
маршрутом
Мостиська
—
Львів
—
Київ і йде далі
до Москви. Вона
ж на території
Польщі перетинається
з швидкісними
магістралями
Е-59 та Е-65 і створює
можливість
швидкісного
залізничного
сполучення
практично між
усіма державами
Європи.

З
входженням
України до
європейського
економічного
простору, із
збільшенням
у зв'язку з цим
обсягів вантажних
і пасажирських
перевезень,
значення залізничного
транспорту
зростає.

Автомобільний
транспорт
посідає значне
місце у пасажирських
і вантажних
перевезеннях.
Так, за обсягом
перевезень
вантажів він
стабільно
переважає
залізничний
транспорт у
4,5—5
разів, а за обсягом
перевезень
пасажирів
—
у 5—6
разів. Автобусним
транспортом
перевозиться
практично
стільки ж пасажирів,
скільки усіма
іншими видами
транспорту
(тролейбусним,
трамвайним,
залізничним,
метрополітенним,
таксомоторним
легковим, морським,
річковим, авіаційним)
разом узятими.
Загальна
довжина доріг
і вулиць з твердим
покриттям,
включаючи
довжину вулиць-набережних
у містах і селищах
міського типу,
перевищує
чверть мільйона
кілометрів.
Автомобільний
транспорт
домінує у вантажних
перевезеннях
на короткі
відстані (середня
відстань перевезення
і
т вантажів—близько
20
км), від дверей—до
дверей, забезпечуючи
при цьому практично
повну гарантію
збереження
вантажу, терміновість
і надійність
перевезень.
Численні
автотранспортні
підприємства
мають досить
повно укомплектовану
виробничу базу
і розгалужену
мережу інфраструктурних
об'єктів: автовокзалів,
автостанцій,
транспортно-експедиційних
підприємств,
терміналів
тощо.

Разом
з тим, автомобільні
дороги України
не відповідають
європейським
стандартам
щодо багатьох
показників,
зокрема таких,
як: швидкість
пересування,
навантаження
на вісь, забезпеченість
сучасними
до-рожними
знаками і розміткою,
необхідною
кількістю
пунктів технічної
та медичної
допомоги, харчування
і відпочинку,
заправки паливом
і мастилом,
телефонного
зв'язку тощо.
Практично
відсутні дороги
1
категорії з
багаторядним
рухом на високих
швидкостях.
Значного поліпшення
потребує
матеріально-технічна
база організацій,
які здійснюють
розвиток і
обслуговування
автомобільної
транспортної
мережі.

Територія
України, особливо
в її західній
частині, знаходиться
на перехресті
транспортних
коридорів, які
з'єднують країни
Південно-Східної
і Північно-Західної
Європи, тому
з подальшим
розвитком
ринкових відносин,
із становленням
численних
підприємницьких
структур треба
очікувати
значного підвищейня
ролі автотранспорту
в оперативних,
гарантованих
і безпечних
щодо збереження
вантажів
перевезеннях.

Морському
транспорту
належить третє
місце за вантажооборотом
після трубопровідного
і залізничного
транспорту,
проте за кількістю
відправлених
вантажів він
займає незначне
місце (близько
1 %),
як і річковий
транспорт.
Домінуючі
обсяги перевезень
здійснюються
у закордонному
плаванні, причому
частка таких
перевезень
за останні
10
років стабільно
зростає і тепер
становить понад
95 %.
Основні вантажі—
мінеральні
будівельні
матеріали
(особливо в
каботажному
плаванні).

Проблеми
розвитку морського
транспорту
пов'язані,
насамперед,
із значним
моральним і
фізичним спрацюванням
суден і портового
обладнання
(особливо засобів
обробки вантажів).
Середній вік
суден торгового
флоту—більше
15
років, а деякі
порти західних
країн забороняють
вхід суднам
з таким строком
експлуатації.
Портова інфраструктура
не розрахована
на нові технології
портових робіт,
що істотно
знижує продуктивність
як портів (до
50 %
від продуктивності
портів західних
країн), так й
інших видів
транспорту
(особливо
залізничного),
пов'язаних з
обробкою вантажів.

Переважаюча
частина суден
торгового флоту
є малотоннажною.
Так, середня
водотоннажність
українських
суден у
3—5
разів менша
від аналогічного
показника в
таких країнах,
як США, Японія,
Греція, Ліберія
та ін. Зазначимо,
що структурні
зміни флоту
в сторону збільшення
середньої
водотоннажності
у перспективі
зумовлюватимуть
потребу в розв'язанні
ряду проблем,
які вимагають

Річковий
транспорт
хоча не відіграє
визначальної
ролі в обсягах
вантажних і
пасажирських
перевезень,
однак значно
переважає всі
інші види транспорту
за рівнем доходів
від своєї діяльності,
в основному—
за
рахунок закордонних
перевезень
вантажів. Географія
функціонування
річкового
транспорту
є усталеною
і в основному
обмежується
басейнами річок
Дніпра та Дунаю,
а також прибережними
водами Чорного
моря, що дає
можливість
доставляти
вантажі і пасажирів
у річкові та
морські порти
ряду країн
Центральної
та Південно-Східної
Європи. В системі
транспортних
комунікацій
річковий транспорт
найбільше
підпадає під
вплив природних
сезонних змін,
тому його
функціонування
слід тісно
погоджувати
з роботою
автомобільного
та залізничного
транспорту.

Нині
основними
стримуючими
факторами
інтенсивного
використання
річкового
транспорту
в плані європейської
інтеграції
є застаріла
матеріально-технічна
база, невисокий
рівень механізації
перевантажувальних
робіт, значне
фізичне і моральне
спрацювання
суден, мала
частка пакетованих
вантажів у
загальному
їх обсягу, недостатні
обсяги перевезень
з використанням
системи
“буксир-штовхач/баржа”.
Річковий транспорт
держави має
допоміжний
характер,
орієнтований
на великі партії
вантажів (в
основному
будівельних
матеріалів)
і не може конкурувати
щодо тарифів
і послуг із
залізничним
транспортом.
Ефективність
функціонування
річкового
транспорту
України значно
нижча (близко
20 %)
порівняно з
розвинутими
країнами, які
мають такі
ресурси для
цього виду
транспорту.

Повітряний
транспорт
не відіграє
істотної ролі
в загальному
обсягу вантажних
і пасажирських
перевезень,
хоча він поза
конкуренцією
серед інших
видів транспорту
щодо швидкості
доставки пасажирів
і термінових
вантажів на
великі відстані
(середня відстань
доставки
1
пасажира повітряним
транспортом
у 10—15
разів більша
від аналогічного
показника у
найближчого
конкурента
—
залізничного
транспорту—
і має тенденцію
до зростання).
Саме цей показник
є домінантним
у визначенні
перспектив
розвитку авіаційного
транспорту.

Проблеми
у цьому виді
транспорту,
що чекають
свого розв'язання,
стосуються
насамперед
комплектації
парку літаків
їх конкурентоспроможними
типами (ДН-70,
АН-140, АН-228, ЯК-42, В-737/400,
В-757 та ін.), будівництва
і реконструкції
ряду об'єктів
авіаційно-виробничої
інфраструктури
(в першу чергу
злітно-посадочних
смуг), структурної
реорганізації
управління
авіаційним
транспортом
у напрямі створення
конкурентного
середовища
в даній галузі,
налагодження
системи постачання,
узгодження
земельних
тарифів тощо.

Як
відомо, понад
70%
міжнародних
перевезень
Аерофлоту
(єдиної авіакомпанії
СРСР) було
зосереджено
в Росії. Тому
для України,
яка об'єктивно
дедалі цілеспрямованіше
інтегрується
в європейську
і світову економіку,
базові проблеми
розвитку повітряного
транспорту
пов'язані з
розширенням
міжнародних
авіаційних
перевезень,
де існує жорстка
конкуренція
потужних авіаліній
світу (Американських
авіаліній
Дельта, Об'єднаних
авіаліній, Ю.
С. Ейр, Авіакомпанії
“Північнозахідна”
Ніппон авіалінії
тощо). Таке
конкурентне
середовище
ставить високі
вимоги до технічних
характеристик
літаків, аеродромів,
систем управління
повітряним
рухом, сервісного
обслуговування,
систем обробки
вантажів, глибини
розвитку
інфраструктурних
об'єктів тощо.

Трубопровідний
транспорт
протягом останніх
10
років стабільно
нарощує свою
частку в загальному
обсягу транспортних
вантажів, яка
становить тепер
більше
23 %.
За вантажооборотом
він у 1997
р. вийшов на
перше місце
(47 %
від загального
обсягу), випередивши
постійного
лідера—залізничний
транспорті
Трубопровідний
транспорт має
достатні виробничі
потужності
для забезпечення
України енергоносіями
—
нафтою і газом,
а також для
виконання
функцій транзиту
російської
нафти і газу
в країни Південно-Східної
Європи. Однак
уся мережа
трубопровідного
транспорту
в Україні орієнтована
на постачання
нафти і газу
з однієї країни
—
Росії (лише
5 %
загальної
потреби газу
—
з Туркменистану),
що, згідно із
загальноприйнятими
стратегічними
підходами до
цього питання,
є недоцільним.
Труднощі, пов'язані
з існуванням
єдиного джерела
постачання
енергоносіїв,
Україна відчуває
вже тепер, тому
об'єктивною
необхідністю
є розширення
економічних
орієнтирів.

Нові
пріоритети
щодо джерел
постачання
енергоносіїв
безпосередньо
позначаються
на функціонуванні
та перспективах
розвитку
трубопровідного
транспорту.
Найістотніший
вплив при цьому
матимуть такі
основні фактори:
орієнтація
на нафту з країн
Середньої Азії,
Закавказзя,
Близького Сходу
й Південного
Середземномор'я;
доставка нафти
через балтійські
порти Польщі
і Латвії; використання
нафти, що тепер
проходить
транзитом через
Україну, для
власних потреб
з відповідною
компенсацією
країнам Центральної
і Південно-Східної
Європи та Закавказзя
закупленими
Україною
енергоносіями
на Близькому
Сході
°.
Є необхідність
здійснити на
території
України будівництво
окремих ділянок
нафтопроводів
(найсуттєвішою
з яких є з'єднувальний
нафтопровід
від порту Південний
біля Одеси до
м. Броди у Західній
Україні проектною
вартістю близько
0,5
млрд. дол.) і
реконструювати
та переоснастити
окремі нафтопереробні
заводи і
нафтоперекачувальні
станції тощо.

Висновок

Наведений
аналіз лише
найважливіших
проблем функціонування
різних видів
транспорту,
які чекають
свого невідкладного
розв'язання,
свідчить про
їх масштабність,
складність
і визначальність
для загального
розвитку економіки
України, їх
реалізація
потребує великих
інвестицій
і непростих
організаційних
рішень. Об'єктивно
склалося так,
що нині треба
вирішувати
проблеми, які
докорінно мають
впливати на
організаційну,
технічну,
технологічну
сторону політики
в галузі транспортних
комунікацій.

В Україні
є необхідні
стартові умови
для формування
сучасної системи
транспортних
комунікацій,
яка відповідала
б європейським
стандартам.
До них насамперед
належать:
необхідність
в усіх видах
транспорту
докорінного
технічного
переоснащення
галузі і суттєвих
організаційних
змін; достатня
ресурсна база
і рівень розвитку
техніки і технологій;
наявність
кваліфікованого
трудового
потенціалу
і передових
науково-технічних
розробок; вигідні
природно-кліматичні
й географічні
характеристики
території;
наявність
конкурентоспроможних
науково-технічних
проектів, які
пройшли відповідну
експертизу
і готові до
реалізації;
заінтересованість
зарубіжних
інвесторів
у розміщенні
капіталів в
Україні; стійка
тенденція до
визнання України
світовим
співтовариством
як європейської
держави, з якою
бажано мати
стабільні
ділові відносини
на широкій і
довготривалій
основі і яка
в перспективі
справлятиме
серйозний вплив
на ключові
проблеми європейської
політики; наявність
затвердженої
концепції
створення і
функціонування
в Україні
національної
мережі міжнародних
транспортних
коридорів.

Відчутний
вплив на формування
довгочасної
стратегії
розвитку транспортних
комунікацій
України має
справляти
вигідне геостратегічне
розміщення
її території,
через яку традиційно
пролягають
давні торговельні
шляхи між Сходом
і Заходом та
між Півднем
і Північчю. У
зазначеній
концепції
створення і
функціонування
національної
мережі міжнародних
транспортних
коридорів на
території
України виділено
такі транспортні
коридори:
№ 3 —
Берлін (з відгалуженням
на Дрезден)
— Вроцлав
—
Львів
—
Київ;
№ 5 —
Трієст
—
Любляна
—
Будапешт (з
відгалуженням
на Братиславу)—Львів;
№ 7—Дунайський
(водний); №
9 —
Хельсинкі
—
Санкт-Петербург
—
Мінськ (з відгалуженням
на Москву)
—
Київ —
Кишинів (з
відгалуженням
на Одесу)
—
Димитровград.
Наявність на
території
України міжнародних
транспортних
коридорів
накладає свій
відбиток на
функціонування
всієї мережі
транспортних
комунікацій
держави. Зокрема,
вона зобов'язує
її працювати
у злагодженому,
синхронному
режимі, з більшою
відповідальністю
щодо дотримання
графіків роботи
і доставки
вантажів до
вузлових точок,
поступово і
неухильно
змушуватиме
всю транспортну
мережу працювати
в режимі і на
рівні функціонування
міжнародних
транспортних
коридорів,
тобто на європейському
рівні. Це означає,
що рівень техніки,
технології,
організації,
нормативно-правового
забезпечення
має бути відповідним
європейському.

Прерогатива
визначення
територіальної
структури
трансєвропейських
транспортних
коридорів, норм
і правил їх
функціонування,
окреслення
їх юридичного
статусу належить
міжнародним
інституціям,
таким, зокрема,
як Комітет
внутрішнього
транспорту
Європейської
економічної
комісії при
ООН.

Інвестиційне
забезпечення
розвитку і
функціонування
транспортної
мережі в цілому
і трансєвропейських
транспортних
коридорів
зокрема, як
правило, покладається
на їх власників.
В Україні транспортна
залізнична
мережа як основа
транспортних
коридорів
належить до
галузей і об'єктів,
які не підлягають
роздержавленню
і приватизації,
тому основним
джерелом інвестування
проектів, пов'язаних
з цим видом
транспорту,
на думку авторів,
є, насамперед,
державний
бюджет і власні
кошти структурних
одиниць залізничного
транспорту
з можливим
залученням
кредитів вітчизняних
та зарубіжних
інвесторів.
Однак, як свідчить
практика останніх
років, іноземні
інвестори
направляють
свої ресурси
переважно на
проекти з короткими
строками окупності,
з перспективами
на монопольний
характер кінцевої
продукції, з
великою нормою
прибутку; на
проекти невиробничої
сфери, а якщо
й виробничої,
то не базових
галузей. Щоб
змінити цю
тенденцію, слід
цілеспрямовано
формувати
привабливий
інвестиційний
клімат шляхом
удосконалення
нормативно-правової
бази
та досягнення
її стабільності,
визначення
і дієвого
стимулювання
інвестиційних
пріоритетів,
розробки і
реалізації
програм їх
державної
підтримки.
Першорядне
розв'язання
саме цих питань
є основою нарощування
інвестиційних
потоків для
створення та
розвитку
трансєвропейських
коридорів на
території
України.

Зазначимо,
що реалізація
проектів, пов'язаних
з транспортними
коридорами,
вимагає серйозних
інвестицій.
Тільки в межах
України, за
розрахунками
авторів, дані
проекти потребують
уже на початковому
етапі понад
2
млрд. дол. Про
масштабність
цих завдань
свідчить і
той факт, що
лише на труби
зазначеного
з'єднувального
нафтопроводу
необхідно
більше
0,4
млн. т металу.

Комплексно
поставити
проблеми, пов'язані
з розвитком
транспортної
системи, визначити
завдання і
шляхи їх розв'язання,
дати їм належне
забезпечення
(фінансове,
матеріально-технічне,
ресурсне,
організаційне,
правове тощо),
організувати
і здійснити
процес виконання
завдань і заходів
можна лише за
умови розробки
та реалізації
Державної
програми розвитку
транспортної
системи України.
Закономірно,
що при формуванні
цієї програми
доцільно враховувати
й пріоритети
суміжних програм,
насамперед,
соціально-економічного
розвитку окремих
регіонів, які
вже затверджені
або перебувають
на розгляді
в Кабінеті
Міністрів
України. Зокрема,
в Карпатському
регіоні України
розвиток транспортної
системи у напрямі
європейської
інтеграції
буде, поряд з
іншим, стимулюючим
фактором для
реалізації,
передусім,
інфраструктурної
складової
великомасштабного
проекту “Львівтехнополіс”
(пов'язаного
з створенням
і випуском
конкурентоспроможного
науково-технічного
продукту та
процесом
інтелектуалізації
економіки
регіону) і
курортополісу
“Трускавець”
(спрямованого
на рекреацію
трудового
потенціалу,
включаючи й
оздоровлення
потерпілих
від Чорнобильської
катастрофи).

Поряд
з тим зазначимо,
що складність
управління
процесом розвитку
транспортних
комунікацій
додатково
посилюється
наростанням
приватизаційних
процесів, які
в Україні
наближаються
до завершальної
стадії і у найближчій
перспективі
найбільшою
мірою торкатимуться
транспортної
системи в її
інфраструктурній
частині. Однак
у держави є
досить мотивів,
підойм, методів
і способів для
того, щоб транспортна
система розвивалася
збалансовано
і цілеспрямовано,
під дійовим
контролем, як
єдине ціле, як
важлива ланка
транспортної
мережі європейського
континенту.

Рівень
розвитку транспортної
системи держави
—
одна з найважливіших
ознак її технологічного
прогресу і
цивілізованості.
При інтеграції
в європейську
і світову економіку
потреба у
високорозвинутій
транспортній
системі дедалі
посилюється,
вона стає базисом
для ефективного
входження
України у світове
співтовариство
та зайняття
в ньому місця,
яке відповідає
рівню високорозвинутої
держави.

Література:

"Фінанси
України".- 9(21)
1998р.

П"ятаченко
Г.Г. " Транспортна
система України
в контексті
європейської
інтеграции",-
К. "Наукова
думка", 1998р.

"Економіка
України", - №7,
1998р.