Київський інститут економіки, менеджменту, банківської і страхової справи
Кафедра менеджменту та інвестування
Курсова робота з менеджменту
на тему:
“Фінансування інноваційних проектів
через мережу інноваційних фондів”
студента 3-го курсу спеціальності “Менеджмент організацій”
Побережного Євгена Віталійовича
Науковий керівник:
Кандидат економічних наук
Жилінська Оксана Іванівна
КИЇВ-1998
План
| Вступ | ......................................................................................................... 3 | |||
| Розділ І. Інноваційні фонди та основні принципи їх діяльності | ......... 4 | |||
| Розділ ІІ. Рух грошових потоків в інноваційному процесі | ........ 11 | |||
| Розділ ІІІ. Світовий досвід фінансування інноваційних проектів через мережу інноваційних фондів та перспективи його використання в Україні. | ........ 18 | |||
| Висновки | ...................................................................................................... 28 | |||
| Список використаної літератури | ||||
Вступ
Економічна криза в Україні призвела до того, що вітчизняна наука переживає надзвичайно складні часи (бюджет Академії наук скоротився на 85% минулого рівня).
Проте навіть в такий складний перехідний період до науки не можна застосувати ту ж стратегію, що й до промислових підприємств: кинути у ринковий простір і спостерігати, хто виживе. При цьому (що зараз і відбувається) буде втрачений науковий потенціал країни.
В той же час неможливо зберігати збюрократизовану багатоповерхову систему управління наукою.
Стратегічний напрямок науково-технічної політики на передбачувану перспективу зводиться до комплексного рішення наступних задач:
- концентрація коштів і зусиль на пріоритетних напрямках розвитку науки і техніки;
- прискорення процесів створення, впровадження і тиражування прогресивних науково-технічних рішень;
- підвищення уваги з боку наукових організацій до конкретних практичних завдань, що реально стоять перед виробництвом.
Проте саме фінансовий дефіцит паралізує всі складові процесу досліджень, що неминуче відбивається на його змістовній стороні.
З урахуванням всього вище викладеного досить привабливою виглядає ідея фінансування наукових досліджень та впровадження науково-технічних розробок через мережу інноваційних фондів, яка добре зарекомендувала себе як джерело фінансування інноваційних проектів в розвинених державах.
Дослідження питання, наскільки прийнятною є для України така форма фінансової підтримки інноваційних процесів і є метою цієї роботи.
Завдання:
- вивчити основні принципи діяльності інноваційних фондів;
- проаналізувати рух грошових потоків в інноваційному процесі;
- дослідити світовий досвід фінансування інноваційних проектів;
- визначити перспективи та можливі форми діяльності інноваційних фондів в Україні;
Розділ І. Інноваційні фонди та організація їх діяльності
Світовий досвід показує, що далеко не всі інноваційні ідеї втілюються в життя, а тим більше далеко не всі досягають завершення інвестиційним процесом. Причини: помилки в обгрунтуванні, недостатньо чисті результати експерименту, нестача засобів для розвитку виробництва, і, нарешті, довгі строки інноваційного процесу, які призводять до старіння новації.
Все це обумовлює підвищену ризиковість інноваційних проектів, що, звичайно, має наслідком певні особливості процесу їх фінансування.
В світовій практиці існує багато різних форм фінансування інноваційних ризикових проектів. Найпростіша з них зводиться до безпосереднього перерахування коштів від інвестора до виконавця інноваційного проекту, більш складні передбачають ряд додаткових заходів з метою зниження ризику та розподілу можливих збитків між групою інвесторів.
Проте, хоча й допускається прямий зв’язок між інвесторами та виконавцями, в розвинених країнах, в більшості випадків, інвестори ідуть на кооперацію, утворюючи спільний інноваційний венчурний (ризиковий) фонд, від імені якого здійснюються капіталовкладення.
Світовий досвід свідчить, що впровадження досягнень НТП на конкретному виробництві реалізується на одну третину результуючого ефекту новації, інше використовується іншими підприємствами.
Серед різних моделей інноваційних фондів можна виділити інноваційні фонди неприбуткового, некомерційного типу.
Їх засновниками, як правило, виступають організації, які володіють коштами для проведення вкрай потрібних їм досліджень та розробок, але, не ризикуючи проводити ці дослідження власними силами, створюють за рахунок цих коштів спеціальний суспільний (осуспільнений) інноваційний фонд. Засновники фонду передають йому свої кошти з правом володіння, використання та розпорядження ними для вирішення проблем, актуальних для засновників та суспільства в цілому.
Створений інноваційний фонд за рахунок цих коштів залучає до розв’язання поставлених задач широке коло спеціалістів різного профілю, стимулює їх до детального вивчення суті проблем, пошуку нетрадиційних шляхів їх вирішення, проводить конкурси серед запропонованих рішень. Фонд організовує компетентний консультативно-експертний відбір кращих з них, виділяє необхідні грошові субсидії та передає їх у розпорядження спеціалістів, що реалізують вибрані рішення.
До освоєння ефектів приєднуються засновники інноваційного фонду, який надає їм право участі в реалізації найбільш вигідних для них рішень. Як показує практика, засновники, без допомоги фонду, не в змозі прийти до подібних рішень самостійно, раціонально здійснювати їх та використати весь їх корисний для суспільства потенціал. Акумулюючи грошові кошти засновників і розпоряджаючись ними незалежно від них, такі інноваційні фонди виявляються спроможними створювати і розвивати якісно нові виробничі сили науки і техніки в порівнянні з тими , якими володіють їх засновники самі по собі.
Таким чином, висока соціально-економічна ефективність інноваційних фондів некомерційного, неприбуткового типу обумовлюється специфічною колективною формою власності на грошові ресурси суспільного інноваційного процесу, І перш за все - відносинами відчудження-привласнення грошей як важеля реалізації різноманітних соціальних, економічних та технологічних нововведень.
Неприбуткові, некомерційні фонди охоплюють всі фази інноваційного процесу. Вони поступово і поетапно утворюються, починаючи з фундаментальних наукових проробок найважливіших суспільних проблем і закінчуючи використанням кінцевими споживачами нововведень, що практично вирішують ці проблеми.
Об’єднуючи грошові кошти, які належать багатьом незалежним один від одного засновникам і користувачам, фонди застосовують стимулювання широкого кола незалежних один від одного спеціалістів різного профілю до дій, орієнтованих на вирішення поставленої проблеми.
Перша група стимулів полягає в тому, що окреслюючи перед всіма спеціалістами коло проблем, запрошуючи їх прийняти участь в розробці (при цьому гарантуючи їм турботливе та уважне ставлення до їх суб’єктивних думок та пропозицій) інноваційні фонди надають цим спеціалістам альтернативу їх рутинній буденній роботі в традиційних закладах. Ця альтернатива вирізняється розкованістю та плюралізмом думок спеціалістів, рівноправністю і свободою їх спілкування і, як наслідок, взаємним збагаченням професійними знаннями при комплексній і компетентній консультативно-експертній розробці великої кількості конкретних пропозицій, а також демократичним характером вибору і прийняття відповідальних рішень.
Другу групу стимулів представляють грошові субсидії, що присуджуються фондами кращим проблемно-цільовим проектам. Розмір субсидій вимірюється вартістю їх реалізації, а сама субсидія видається в повне, незалежне від фондів, їх засновників та ні від кого взагалі, розпорядження авторів і безпосередніх виконавців проектів. Виконавцям також надається право привласнення коштів, що заощаджуються ними за рахунок раціонального використання при високоякісному виконання проектів.
Третю групу стимулів, що застосовують інноваційні фонди, складають гарантії на відрахування долі прибутку авторам та виконавцям проблемно-цільових проектів і програм, коли їх результати починають використовуватись у промисловості та приносити великі доходи їм та масовим споживачам нової наукомісткої продукції. Можливість отримання долі прибутку спонукає спеціалістів піклуватись про максимілізацію всього прибутку, який промисловим підприємствам забезпечують відповідні проблемно орієнтовані проекти.
Інноваційні фонди комерційного типу, як правило, мають статус обмеженого фінансового партнерства. Його учасники (починаючи приватними особами і закінчуючи великими корпораціями) отримують прибутки і несуть збитки пропорційно первісно внесеному капіталу.
Кошти з таких фондів можуть виділятися як на зворотній основі у вигляді пільгових кредитів, так і безповоротно. Основою для виділення коштів, як правило є конкурс.
Виконавцями проекту можуть бути як венчурні (ризикові) малі або середні фірми, так і спеціально створені колективи спеціалістів.
Рішення про надання кредиту часто базується на висновку аудиторської фірми щодо конкурентоспроможності та ефективності запропонованого до фінансування проекту.
У випадку провалу проекту, що реалізується, або окремих його складових, можуть прийматись наступні міри. Колектив, який отримав кредит, повертає його з врахуванням індексації, не дивлячись на неможливість продажу роботи, яка виконувалась по договору. Підприємство, не спроможне повернути гроші та заплатити за користуванням кредитом, на підставі висновку аудиторської фірми оголошується банкротом з усіма наслідками, а саме - зміна керівництва та розгляд питання про його перепрофілювання.
По відношенню до колективу експертів, які рекомендували до фінансування проект, що не отримав закінчення з їхньої вини, надалі повинна діяти заборона на участь в підготовці експертних проектів. Реалізація цього заходу можлива через обов’язкову розсилку інноваційним фондом аудиторським фірмам, які мають ліцензію на аудит, переліку експертів, що працюють над таким проектом.
Як показує практика розвинених країн, фінансування інноваційних проектів через мережу інноваційних фондів є досить ефективним, перш за все через досить високу гнучкість такої системи, що дозволяє об’єднувати кошти багатьох різних інвесторів та зусилля багатьох спеціалістів для вирішення поставлених задач.
Кооперація інвесторів, що фінансують інноваційні проекти не тільки дає можливість накопичити достатні ресурси, але й передбачає розподіл ризику та, відповідно, можливих збитків між ними.
В той самий час, як показує практика, діяльність венчурних інноваційних фірм, що займаються розробкою (а інколи є й ініціаторами) інноваційних проектів є досить ефективною (в США на фірми з чисельністю зайнятих менше 1 тис. чоловік припадає 1/2 всіх найважливіших нововведень в країні).
Не останню роль в успішному функціонуванні фондових механізмів в країнах Заходу грає специфічність руху грошових ресурсів в інноваційному процесі.
Розділ ІІ. Рух грошових потоків в інноваційному процесі
Від інноваційних фондів потік грошових коштів спрямовується до виконавців проблемно-цільових проектів і програм.
Успішно виконувані проекти і програми, націлені на оптимальне рішення актуальних проблем, привертають до себе увагу потенційних споживачів даних ефектів та викликають у них природнє бажання всебічно сприяти прискоренню реалізації намічених цілей.
Вкладаючи в проекти свої кошти, споживачі пропонують їх виконавцям різноманітні організаційно-економічні послуги, додаткові матеріально-технічні, інформаційні, кадрові ресурси і т.п. Все це прискорює хід проектних робіт; підвищується якість отриманих результатів та ефективність їх використання в ширшому масштабі.
Ті додаткові кошти, що вливаються в проект і програму в ході їх успішного здійснення, також фондуються. Внаслідок проекти і програми перетворюються в самостійні інноваційні фонди і в цій ролі стають автономними дочірніми філіями вихідного (материнського) інноваційного фонду. Вони складають його периферію і, таким чином, надають йому функції свого центрального органу.
По суті розпоряджаючись чужими коштами (але при цьому маючи узаконену можливість привласнювати заощаджені кошти та значну долю отриманого за допомогою їх прибутку), виконавці проектів і програм відносно швидко накопичують власні досить великі грошові суми, якими володіють і користуються за власним бажанням, як субсидіями. В разі, якщо ці кошти починають набагато перевищувати життєві потреби їх власників, останні, як правило, перш за все вкладають їх в свої проекти і програми, особливо у нові, перетворюючись таким чином в індивідуальні фонди неприбуткового, некомерційного типу.
Це третє покоління подібних фондів у їх загальній системі. Його характерні риси - надзвичайна багаточисельність, швидкість обертів грошових коштів, висока мобільність їх обертання, стрімкі темпи зростання їх загальної маси.
Така можливість додавати у фонди виконуваних проектів і програм власні фінансові кошти (або навіть повністю фінансувати їх за власний рахунок, дозволяє виконавцям звільнятись від необхідності пасивного чекання субсидій від материнських і дочірніх інноваційних фондів. Можливість самофінансування надає виконавцям змогу успішно долати і залежність від бюрократичних державних інстанцій, які часто регламентують суспільний інноваційний процес інструкціями, неадекватними його змісту і тенденціям розвитку.
Третє покоління фондів є кінцевим пунктом грошового потоку, що формується материнськими і дочірніми фондами, а також засновниками та користувачами. Цей потік спрямовується від первісної фази суспільного інноваційного процесу до його кінцевої фази. Він безпосередньо нарощує свою грошову масу, прискорює її оберти, скорочує цикли обертів, підвищує їх ефективність. Це призводить до утворення величезної товарної маси (нової техніки, технологій, покращених комунально-побутових умов, високоякісних спеціалізованих послуг) еквівалентної грошовому потоку, що розглядається за всіма його кількісними і якісними характеристиками.
Третє покоління фондів, за кожним з яких стоїть незалежна особа, здатна добровільно відчуджувати особисті кошти, стає також початковим пунктом другого, причому принципово іншого, в порівнянні з першим фінансового потоку.
Він іде в зворотньому напрямку: від кінцевої фази суспільного інноваційного процесу до його початкової фази. Таким чином цей зворотній або зустрічний грошовий потік збільшує масу фінансових ресурсів всіх учасників інноваційного процесу.
Зворотний грошовий потік відрізняється від прямого переліком важливих властивостей. В останньому, що йде від першого до третього покоління фондів, виконавці проблемно-цільових проектів і програм є одержувачами коштів, що виступають у вигляді субсидій, а також належної їм долі прибутку. У зворотному потоці спеціалісти стають “донорами”, тобто джерелом грошових коштів, які вже самі вони даром віддають у чуже користування.
Фондові механізми науково-технічного і соціально-економічного прогресу приводять до суверенізації творчо дієздатних осіб, забезпечують їм більш сприятливі, ніж відомствам і корпораціям, умови збереження і збільшення цінності заощаджених коштів за рахунок відчудження. Таким чином відбувається стимулювання талановитих спеціалістів до самофінансування інноваційних процесів.
Це вже новий ступінь розвитку фондових механізмів, що формуються на базі зворотного потоку грошових коштів для здійснення інноваційного процесу. Справа в тому, що зворотній грошовий потік іде в двох напрямках.
Один з них реалізується в рамках материнських і дочірніх фондів, причому назустріч потоку грошових ресурсів, відчуджуваних в ці фонди їх спонсорами. Цей зустрічний рух вливає свої кошти в прямий (магістральний) грошовий потік, забезпечуючи раціональне впровадження досягнень науки і техніки. Загальна сума таких вливань в США, наприклад, вже давно перевищила ту, яку витрачають державні відомства і промислові корпорації на фінансування наукових досліджень і розробок їх промислового використання.
Внаслідок зростання швидкості і скорочення строків обертання грошової маси, що привласнюється та відчуджується виконавцями проблемно-цільових проектів і програм, відносна величина даних коштів стрімко зростає і значно перевищує ту їх абсолютну, тобто грошову масу які насправді існує і знаходиться в обороті. Це означає, що у ролі джерел фінансування НТП індивідуальні спонсори займають фактично перше місце не тільки в якісному вимірі, а й в кількісному.
З боку зустрічного потоку грошові вливання в прямий потік здійснюються на всіх фазах інноваційного процесу (наукові дослідження, розробки, виробничі випробування, промислове освоєння і т.п.). Тому на кожній фазі встановлюється кругообіг коштів із зустрічного потоку в магістральний і навпаки, за рахунок чого вони посилюють один одного. Саме там де формується другий, зустрічний рух (тобто на заключних фазах інноваційного процесу) і виникає найбільш інтенсивний і потужний кругообіг грошових коштів.
Від першого цей зустрічний рух відрізняється тим, що він спрямований в обхід інноваційного процесу і йде до потенційного масового споживача створюваних ним нововведень з тим, щоб підготувати його до здійснення ним самим його безпосередньої споживчої функції. Можна стверджувати, що другий, зустрічний фінансовий рух інвестує всі свої кошти на задоволення життєвих потреб людини, тоді як перший вкладає весь свій потенціал в нову техніку, технології та інші нововведення.
Корпорації та відомства отримують головний свій виграш тоді, коли їм гарантується оперативне та радикальне вирішення проблем за рахунок перетворення їх соціально-економічної організації. Важливо підкреслити, що перебудова здійснюється автоматично, безболісно і навіть непомітно для самих відомств і корпорацій. Вони також приєднуються до системи фондових механізмів господарювання, які, “замикаючись у коло” утворюють структуру, в рамках якої назустріч одне одному ідуть грошові, інформаційні, кадрові та інші ресурси. Корпорації стрімко розширюють сфери впливу і нарощують свою потужність.
Відбувається процес розшарування, внаслідок якого економіка країни стає так би мовити двоверствовою. Верхній економічний шар являє собою незалежний сектор, в якому функціонують інноваційні фонди. Ці кошти рухаються на некомерційній, неприбутковій основі, хоч і обертаються в товарно-грошових формах, однак мало пов’язаних з ринковими товарно-грошовими відносинами, оскільки базуються на даровому відчудженні і привлас
Для верхнього економічного шару характерними є досить високі інтеграційні якості. Дарові грошові та організаційні ресурси у змозі (офіційно і легально) долати будь-які регіональні, національні, континентальні та інші кордони, митні бар’єри і т.д. Вони можуть вбирати в себе зустрічні грошові, інформаційні, кадрові, матеріально-технічні та інші ресурси також на даровій основі, але вигідній для всіх і кожного власника коштів, що залучаються. Тому фондові механізми господарювання швидко розповсюдились по всьому західному світу і вже злились в ньому в єдину структурно-функціональну систему.
Нижній економічний шар, навпаки, зберігає свою роздробленість по країнах, регіонах та континентах, тому що виробництво, яке орієнтується на отримання прибутку від простого продажу товарної маси, всюди створює собі конкуренцію, протидію, митні бар’єри, протекціонізм. Разом з тим торгівельні відносини так або інакше також пов’язують всіх товаровиробників і покупців в єдину комерційну систему світового господарства.
Успішне функціонування фондових механізмів в економіці Заходу привертає до них увагу багатьох країн, що їх не мають, але дуже потребують. До них відносяться і країни СНД, які останнім часом почали інтенсивно створювати різноманітні інноваційні фонди. Але не маючи фондових механізмів, вони поки що малоефективні.
Тому значний інтерес представляє досвід функціонування фондових механізмів в тих країнах, де вони добре розвинені; також велику користь може принести робота фундаментально-наукового та прикладного характеру по збору, систематизації і розповсюдженню інформації щодо фондових механізмів управління.
Таким чином, можна бачити, що діяльність мережі інноваційних фондів, а також специфічність руху грошових ресурсів в інноваційному процесі, так чи інакше стимулюють процеси, які є частиною інноваційної політики розвинених держав, а саме:
- об’єднання багатьох учасників в розробці науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських програм (університетів, державних НДІ, приватних фірм, центрів і лабораторій), часткове субсидіювання цих робіт із коштів держбюджету;
- створення науково-виробничих об’єднань, технополісів, підтримка інноваційних, інформаційних, інжинірінгових та впроваджувальних фірм;
- кооперування різноманітних ділянок інноваційних процесів, включаючи саму державу, для реалізації науково-технічних програм і продуктів.
Все це дозволяє зміщувати акценти інноваційної політики з макрорівня на мікрорівень, регулювати взаємодію учасників інноваційного процесу без прямого втручання в розвиток національних господарських комплексів, виробничих галузей, окремих суб’єктів підприємств.
Розділ ІІІ. Світовий досвід фінансування інноваційних проектів через мережу інноваційних фондів
та перспективи його використання в Україні.
За останні десятиліття в США отримали широке розповсюдження декілька практичних форм здійснення ризикових капіталовкладень, з якими пов’язане фінансування інноваційних проектів. Найпростіша з них зводиться до безпосереднього перерахування коштів від інвестора до засновників малої інноваційної фірми. Більш складні форми передбачають ряд додаткових заходів з метою зниження ступеню ризику та розподілу між групою інвесторів можливих збитків в результаті невдалих капіталовкладень.
Хоча механізмом ризикових капіталовкладень допускається прямий зв’язок між інвесторами та засновниками малої інноваційної фірми, на практиці така форма використовується головним чином великими інвесторами, та й то на більш пізніх (а значить менш ризикованих) стадіях освоєння нововведень. В більшості випадків інвестори йдуть на кооперацію, утворюючи спільний венчурний (ризиковий) інноваційний фонд, від імені якого здійснюються ризикові капіталовкладення. Подібний фонд має статус обмеженого фінансового партнерства. Його учасники отримують прибуток і несуть збитки пропорційно первісно внесеному капіталу. Найбільшими венчурними фондами в США вважаються “Fideliti technology found” (700 млн. долл.), “XX century ultra” (500 млн. долл.), “Applaid technology found” (180 млн. долл.). Всього ж за різними оцінками в США налічується від 400 до 800 фондів ризикового капіталу.
Здійснення фінансових операцій в умовах підвищеного ризику пред’являє особливі вимоги до управління венчурними фондами. У зв’язку з цим розвиток ризикового підприємництва в США з самого початку йшов шляхом формування інституту професійних управляючих, що отримують спеціальну винагороду за підсумками роботи фонду.
Широко розповсюдились в США венчурні фірми, які беруть на себе управління одним або декількома фондами ризикового капіталу. Часто такі фірми, що вже зарекомендували себе в очах інвесторів, виступають ініціаторами утворення нових фондів. Зазвичай, їх послуги щорічно сплачуються в розмірі 2-3 % від загального обсягу фонду ризикового капіталу на протязі 7-12 років, на які розраховано існування фонду. Після реалізації програми ризикових капіталовкладень отриманий доход розподіляється так, що на долю венчурної фірми припадає від 20 до 30 % всього прибутку, навіть якщо її первісний фінансовий внесок склав тільки 1 % всіх капіталовкладень.
Приватними джерелами формування фінансових ресурсів інноваційних фондів в США є окремі громадяни, корпорації, страхові компанії, пенсійні фонди, інші спеціальні фонди та пожертви, а також надходження ризикового капіталу із іноземних джерел.
Якщо звернутись до опублікованих статистичних даних, то провідне положення по обсягу коштів, що направляються в незалежні (за американською термінологією) приватні фонди ризикового капіталу, займають пенсійні фонди. Їх доля складає приблизно 34% від загальної суми. Це спричинено прийняттям в США у 1978р. спеціального закону, за яким пенсійним фондам дозволялось використовувати частину своїх коштів у фінансових операціях з підвищеним ступенем ризику.
Цей закон можна вважати прямо пов’язаним з проведенням державної науково-технічної політики США. Він відкрив нове і досить інтенсивне джерело фінансування нововведень. У всякому випадку, з 1978 по 1984рр. пенсійні фонди оцінювались як найбільш зростаюче джерело ризикового капіталу в країні. Крім того, зміни, які вніс зазначений закон, мали для збільшення обсягу ризикового капіталу в США більше значення, ніж зниження в тому ж році податку на приріст капіталу. Можна зазначити, що цей податок взагалі не розповсюджується на доходи пенсійних фондів від венчурних операцій.
Друге місце серед приватних джерел ризикового капіталу в США займають іноземні інвестори. На їх долю припадає 18% всіх коштів, вкладених у незалежні ризикові фонди. Настільки висока активність іноземних інвесторів пояснюється високими банківськими обліковими ставками та пільгами в оподаткуванні, а також бажанням отримати доступ до найновішої технології, що якоюсь мірою забезпечується умовами венчурного фінансування.
Приблизно 14.5% обсягу коштів незалежних інноваційних фондів США є капіталовкладення окремих осіб та промислових корпорацій. Проте, треба мати на увазі різноманітність форм участі великих корпорацій в здійсненні ризикових капіталовкладень. На долю страхових компаній припадає біля 13% надходжень у фонди ризикового капіталу. Ще біля 6% надходжень пов’язано з пожертвами і різними фондами.
Особливе місце в американській системі ризикових капіталовкладень відіграють великі промислові корпорації. Їх цікавість до діяльності малих інноваційних фірм продиктована не тільки і навіть не стільки намаганням отримати високі, але все ж незначні в масштабах великого обсягу продукції прибутки, скільки стратегією власного розвитку в умовах НТР.
Розробки малих та середніх інноваційних фірм часто опиняються на гребні НТП та випереджають досягнення лабораторій, що є частиною корпорацій. Найчастіше саме малі фірми виступають ініціаторами принципово нових підходів, методів, технологічних процесів. За офіційними даними на фірми з кількістю зайнятих менше 1 тис. чол. припадає біля 1/2 всіх найважливіших нововведень в країні. В перерахунку на 1 зайнятого це дає співвідношення 4:1 на користь малих та середніх фірм. За оцінками Національного наукового фонду, за той же період один долар витрат на НДДКР в малих фірмах приніс нововведень в порівнянні з середніми фірмами в 4 рази більше, а в порівнянні з великими - в 24 рази більше.
Існуюча в США різноманітність організаційних форм ризикових капіталовкладень створює широкі можливості для експлуатації нововведень, створених в сфері малого та середнього бізнесу.
Варто зупинитись також на одній з найцікавіших особливостей організації ризикових капіталовкладень в США, що полягає в діючому механізмі поетапного фінансування нововведень. Поява такого механізму продиктована необхідністю залучення додаткових коштів по мірі освоєння того чи іншого нововведення та становлення інноваційної фірми. Разом з тим механізм поетапного фінансування дозволяє інвесторам знизити ступінь ризику шляхом розподілу витрат на різних стадіях освоєння нововведень, а також дає можливість диференціювати розміри отриманого в кінцевому результаті прибутку.
Як бачимо на прикладі США, за кордоном діє велика кількість різноманітних фондів, основне призначення яких - допомагати вченим в розробці їх ідей, просуванні нововведень на ринок.
У нас такі фонди тільки почали створюватись, але умов для їх діяльності поки що немає. Податкова політика пригнічує будь-яку ініціативу в інноваційній сфері. Інші складові інвестиційного клімату в Україні також не сприяють росту капіталовкладень в і без того ризикові інноваційні проекти, тому, хоча перехід до ринку й передбачає зменшення ролі держави в інноваційній діяльності, залишається необхідність безпосередньої державної підтримки найважливіших напрямків НТП, її активної участі в інноваційному процесі.
Розпад діючої при адміністративно-відомчому управлінні системи фінансування науки вимагає створення системи альтернативної, що базується на принципі багатоджерельного фінансування (шляхом організації позабюджетних фондів фінансування НДДКР, також через залучення приватного капіталу, комерційних банків, т.п.)
Утворення позабюджетних фондів НДДКР передбачено урядовими нормативними актами для цілей фінансового забезпечення загальногалузевих та міжгалузевих розробок і досліджень. Проте в цілому питання створення позабюджетних фондів не можна вважати вирішеним, так як поки що відсутні як належна чіткість в їх формуванні, так і податковий контроль за перерахуваннями в цей фонд.
Було б доцільним створювати інноваційні фонди як самостійні госпрозрахункові організації при галузевих апаратах управління. Створення таких фондів полегшується завдяки наявності у галузевому апараті адміністративних важелів управління. Їх існування дозволяє без додаткової оплати використовувати спеціалістів, які мають постійний контакт з підприємствами.
Кошти з таких фондів можуть виділятися на суворо зворотній основі у вигляді пільгових кредитів. Виключенням можуть бути кошти, які спрямовуються на науково-дослідні роботи, що мають загальногалузевий або міжгалузевий характер, завдяки яким через 10-15 років на ринку з’являться конкурентно спроможні вироби.
Основою надання як кредитів, так і безповоротно виділених коштів є конкурс. Розподіл коштів при цьому може відбуватись двома шляхами.
Перший з них полягає у виділенні фінансових ресурсів кінцевому виробнику інновацій, або головному розробнику інноваційного процесу (якщо кошти направляються на проведення базисних наукових досліджень). Підприємства та організації, які отримали субсидії з інноваційного фонду, самостійно розподіляють їх між співвиконавцями і несуть відповідальність за повернення кредитів та ефективність їх використання.
Величина кредиту при цьому визначається з врахуванням витрат на здійснення всього об’єму робіт по створенню нового виробу. Виділяти кошти можна по етапам, з оцінкою якості результатів, досягнутих на попередньому етапі фінансування. Повернення коштів також може бути поступовим, по мірі реалізації нововведення.
Витрати, що фінансуються з наданого кредиту повинні включатися в вартість продукції, яка забезпечує створення інновацій. При цьому враховується їх індексація та плата за кредит. Кожний учасник інноваційного процесу за рахунок коштів, виручених від продажу своєї частини загальної роботи, повертає кредит та розраховується за нього. Кінцевий виробник повертає його інноваційному фонду за рахунок продажу готової продукції.
Згідно другого варіанту кредити можуть надаватися інноваційним фондом безпосередньо учасникам процесу нововведення. Останні повертають проіндексовані кредитні ресурси безпосередньо фонду.
Кредити кінцевому виробнику нового виробу дають змогу підвищити обгрунтування надання коштів співвиконавцям, а також рівень компетентності підбору учасників та відповідальність виробника за інноваційний процес в цілому. Крім того значно полегшується процедура стягнення фондом кредитних ресурсів.
Другий варіант доцільний в тому випадку, якщо на початку здійснення проекту кінцевий виробник ще не визначений.
Рішення про надання кредиту повинно базуватися на висновку аудиторської фірми щодо конкурентоспроможності та ефективності запропонованого до фінансування проекту.
У випадку провалу проекту, що реалізується, або окремих його складових, можуть прийматись наступні міри. Колектив, який отримав кредит, повертає його з врахуванням індексації, не дивлячись на неможливість продажу роботи, яка виконувалась по договору. Підприємство, не спроможне повернути гроші та заплатити за користування кредитом, на підставі висновку аудиторської фірми оголошується банкротом з усіма наслідками, а саме - зміна керівництва та розгляд питання про його перепрофілювання.
По відношенню до колективу експертів, які рекомендували до фінансування проект, що не отримав закінчення з їхньої вини, надалі повинна діяти заборона на участь в підготовці експертних проектів. Реалізація цього заходу можлива через обов’язкову розсилку інноваційним фондом аудиторським фірмам, які мають ліцензію на аудит, переліку експертів, що працюють над таким проектом.
Для радикального покращення механізму фінансування НДДКР в сучасних умовах інфляції ті інвестиційної кризи необхідно впровадити цілу низку заходів.
По-перше, слід задіяти селективно-приорітетний принцип. Державі необхідно забезпечити підтримку провідної частини науки, її концентрацію на найбільш цінних та незахищених напрямках НТП, на виконанні обмеженого кола ключових національних науково-технічних програм, по вирішенню як поточних, так і довгострокових завдань країни, використовуючи для цього всі джерела фінансування.
Оскільки розробка і реалізація довгострокових (пошукових) пріоритетних напрямків пов’язані з значними витратами і подовженням терміну віддачі від інвестицій, з ризиковим характером отримання результатів, акценти при формуванні пріоритетів і їх реалізації переносяться на початкові стадії інноваційного циклу. Тому оптимальна форма при проведенні досліджень і розробок за стратегічними пріоритетами - цільові комплексні програми, фінансовані в основному за рахунок коштів держбюджету та позабюджетних фондів.
Для тих пріоритетних напрямів, де при вирішенні деяких науково-технічних завдань можливий швидкий прорив за рахунок вітчизняних розробок, доцільно розповсюджувати пряму державну підтримку на весь інноваційний цикл, починаючи з фундаментальних досліджень, - для прискорення їх процесу перетворення у відповідні технологічні досягнення. Якщо в реалізації деякого напрямку потрібний швидкий результат (наприклад він є родовим для інших), виправдана першочергова підтримка розробок, що готові до впровадження.
По-друге, по пріоритетних напрямках, що задовольняють короткострокові цілі науково-технічної політики, варто створювати об’єднання зацікавлених організацій та підприємств, фінансові та фінансово-промислові групи. Доля державної участі у подібних об’єднаннях і групах повинна визначатись ступенем ризику, важливістю мети і терміном повернення вкладених коштів.
По-третє, заради фінансової підтримки загальногалузевих НДДКР, направлених перед усім на створення та освоєння нової техніки та технології, пов’язаної із структурною перебудовою та стимулюванням життєво-важливих галузей, необхідно використовувати систему позабюджетних фондів, а також нові інноваційні структури.
По-четверте, взаємодія органів держуправління з науково-технічними організаціями (як неприбутковими так і тими, що мають в даний момент бюджетне фінансування) повинна будуватись головним чином на контрактній основі, в порядку конкурсного та (або) критеріального відбору проектів із встановленням взаємних зобов’язань держави та безпосередньо виконавця робіт. При цьому потрібна відповідальна експертиза проектів та їх виконавців з точки зору виявлення реальних можливостей відповідних спеціалістів та актуальності пропонованих досліджень.
Висновки
Не дивлячись на те, що перехід до ринкової економіки передбачає зменшення ролі держави в інноваційній діяльності, через ряд обставин (в першу проблема інвестиційного клімату) найближчим часом в Україні держава і надалі змушена відігравати ключову роль в фінансуванні найважливіших напрямків НТП.
Проте доцільно дещо змінити схему такого фінансування. Джерелом коштів повинні активніше виступати позабюджетні фонди, до участі в яких потрібно активно залучати приватний капітал, комерційні банки, тощо.
Необхідно визначити пріоритетні напрямки розвитку вітчизняної науки і забезпечити підтримку на найбільш цінних та незахищених напрямках НТП.
На пріоритетних напрямках доцільно створювати об’єднання зацікавлених організацій та підприємств, фінансові та фінансово- промислові групи.
Взаємодія органів держуправління з науково-технічними організаціями повинна будуватись головним чином на контрактній основі, в порядку конкурсного та критеріального відбору проектів.
Потрібно відшукувати форми залучення недержавних коштів в фінансування інноваційного процесу, проте це стане можливим лише в разі утворення сприятливого інвестиційного клімату, в першу чергу - реформа податкової системи, стабільна правова база та ін.
Список використаної літератури:
1. Пересада А.А. Основы инвестиционной деятельности. - Киев, 1996
2. Доронина М.С. Организация деятельности инвестиционных фондов и компаний. - Харьков, 1996
3. Леонов М.Д. Інвестиційні фонди на фінансовому ринку України. - Київ, 1996.І
4. Штольте П. Инвестиционные фонды. - Москва, 1996
5. Абрамов А.Е., Волкова В.П. Паевые инвестиционные фонды: комментарий и нормативные акты. - Москва, 1996.
6. Алымов Н.А. Экономические отношения в сфере научно-технической деятельности. - Киев, 1992.
7. Беркович А.Е. Финансирование работ по изобретательству и рационализации. Образование на предприятиях фонда. - Киев, 1996.
8. Бузько И.Р. Экономический риск и управление инновационной деятельностью. - Киев, 1996
9. Бабинцев В.С. Формирование стратегии и выбор приоритетов научно-технического развития США. - Москва. 1988.
10. Гвишиани Д.М. Политика США в области науки. - Москва, 1987.
11. Миловидов В.Д. Паевые инвестиционные фонды. - Москва, 1996.