Вдосконалення організації технічного обслуговування виробництва (на прикладі ПП "Ларіс")

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний економічний університет

Вінницький інститут економіки

Кафедра економіки підприємств і корпорацій

Дипломна робота за освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст»

ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА (НА ПРИКЛАДІ ПП «ЛАРІС»)

Спеціальність 7.050107 - економіка підприємства

Студентка групи ЕПс-51

Ванжула І.П

Науковий керівник:

к.е. н., доц. Чорнодон В.І.

Вінниця – 2010

АНОТАЦІЯ

Ванжула І.П. Вдосконалення організації технічного обслуговування виробництва. - Рукопис.

Дослідження на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» за спеціальністю 8.050107 «Економіка підприємства» - ВІЕ ТНЕУ. - Вінниця, 2010.

Розглянуто актуальні питання організації процесу технічного обслуговування виробництва. Досліджується доцільність організації технічного обслуговування виробництва. Робота пройшла апробацію на ПП «Ларіс» та відображена в доповіді: «Шляхи удосконалення процесу технічного обслуговування виробництва на підприємстві», де підтвердили актуальність даного дослідження.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА НА ПІДПРИЄМСТВІ

1.1 Поняття та сутність технічного обслуговування виробництва на підприємстві

1.2 Нормативно-правове забезпечення організації технічного обслуговування на виробництві

1.3 Методичні підходи до організації технічного обслуговування виробництва

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОЦЕСУ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА НА ПП «ЛАРІС»

2.1 Організаційно-економічна та фінансова характеристика ПП «Ларіс»

2.2 Аналіз показників процесу організації та технічного обслуговування виробництва на ПП «Ларіс»

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА

3.1 Напрямки вдосконалення організації технічного обслуговування на виробництві

3.2 Покращення системи технічного обслуговування на підприємствах із застосуванням комп’ютерних технологій

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Найважливішими тенденціями, що визначають перспективи економіки в епоху інформаційного суспільства, є інтелектуальні складові економічної моделі. Відбувається не просто поступовий перехід до нового технологічного укладу, а глобальна неоекономічна революція, обумовлена, перш за все, технологічними змінами, переходом на новітні наукоємні, високопродуктивні та гнучкі види виробництва, що затверджують домінування інтелектуальної економіки.

Тому особливе значення набуває визначення пріоритетів розвитку, які забезпечать як зростання конкурентоспроможності української економіки, так і економічну безпеку країни.

Серед найбільш пріоритетних напрямків розвитку економіки України необхідно виділити технологічне і технічне відновлення базових галузей економіки.

Приладобудівна галузь переживає період серйозних випробувань. Особлива роль приладобудування обумовлена тим, що в структурі економіки країни воно виступає як фондостворюючий комплекс, що формує основні фонди практично для всіх галузей національного господарства і тим самим впливає на рівень науково-технічного потенціалу країни. Першочерговою задачею державної науково-технічної політики для промисловості України є прискорений розвиток виробничого і науково-технічного потенціалу. Це, в свою чергу, потребує дослідження етапів розвитку техніко-технологічних систем підприємства і відповідних до них рівнів технічного обслуговування виробничих систем. Саме в подоланні традиційного відставання розвитку обслуговування техніко-технологічних систем від розвитку самих цих систем полягає один із головних резервів підвищення ефективності функціонування підприємств країни, зріст рівня конкурентоспроможності продукції.

Проблемами ефективного відтворення виробничих фондів на підприємствах займалася значна кількість науковців. Цій тематиці присвячені роботи Александрової В.П., Акбердина Р.З., Бельтюкова Є.А., Борисова Ю.С., Буркинського Б.В., Бутенко А.І., Галперіна А.С., Грузнова І.І., Захарченко В.І., Колегаєва Р.М., Консона А.С., Маліцького Б.А., Покропивного С.Ф., Орлова П.А., Осипова В.М., Яковлєва А.І. та інших.

Але недостатнє вивчення питань організації системи обслуговування технічної бази сучасних підприємств, їх важливість для забезпечення ефективного розвитку підприємства зумовили вибір теми роботи і окреслили основні напрямки, внутрішню логіку і структуру дослідження.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в розробці теоретичних положень та розробці практичних рекомендацій щодо організації системи обслуговування технічної бази сучасних підприємств, удосконаленні її функціонування.

Досягнення зазначеної мети зумовило вирішення таких основних завдань:

- дослідити поняття та сутність технічного обслуговування виробництва на підприємстві;

- проаналізувати нормативно-правове забезпечення організації технічного обслуговування на виробництві;

- дослідити методичні підходи до організації технічного обслуговування виробництва;

- розширити аналіз показників технічного обслуговування виробництва;

- сформулювати напрямки вдосконалення організації технічного обслуговування на виробництві;

- проаналізувати покращення системи технічного обслуговування на виробництві із використанням комп’ютерних технологій.

Об’єкт дослідження – процеси, пов’язані з організацією системи обслуговування технічної бази підприємства.

Предметом дослідження є теоретичні, методичні та практичні підходи до організації системи обслуговування технічної бази сучасних підприємств.

Методи дослідження. Методологічною основою виконаного дослідження є діалектичний метод, що дозволяє розглядати явища і процеси в динаміці. Теоретичною основою є сучасні концепції розвитку економіки, наукові праці провідних вітчизняних і зарубіжних учених з проблем розвитку на підприємствах виробничих процесів. Для дослідження існуючих підходів використовувалися такі методи дослідження: системний підхід - у визначені сукупності теоретичних, концептуальних і методичних питань, які потребують, відповідно до мети роботи, дослідження і розв’язання; економіко-статистичний, порівняльного і структурного аналізу - для визначення місця технічного обслуговування в удосконаленні організаційно-економічного розвитку підприємства; проблемно-цільовий і економіко-математичний метод - для розробки концепції організації на виробничому підприємстві системи технічного обслуговування.

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та інші нормативні документи методичного характеру, статистичні дані Держкомстату України, нормативно-правові документи різних рівнів управління, публікації у наукових та періодичних виданнях з досліджуваної проблеми.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА НА ПІДПРИЄМСТВІ

1.1 Поняття та сутність технічного обслуговування виробництва на підприємстві

Технічне забезпечення є важливою передумовою виробничого процесу. Без нього неможливе виробництво продукції, забезпечення населення продуктами харчування, а промисловість – сировиною.

Товарообмін між промисловістю і сільським господарством є одним із неодмінних умов розвитку всіх галузей народного господарства України, в тому числі й аграрної. Без оснащення агарних товаровиробників різноманітною сільськогосподарською технікою (машинами, агрегатами, обладнанням) не можна чекати тієї кількості сільськогосподарської продукції, яка необхідна для задоволення потреб населення країни. Отож неминучий належний розвиток таких галузей народного господарства, які покликані забезпечувати потреби сільськогосподарських товаровиробників. В свою чергу, оснащення товаровиробників сільськогосподарської продукції технічними засобами, а також утримання їх в належному стані створюють умови для збільшення обсягів сільськогосподарської продукції для забезпечення продовольчої безпеки країни. Цими та іншими факторами обумовлюється необхідність належної організації технічного забезпечення товаровиробників.

Організація технічного забезпечення господарства це процес своєчасного і комплексного задоволення потреб підприємств у технічних засобах [19, 114].

Н.Н. Вєдєнін вважає, що відповідно до господарства доцільно використовувати нарівні з терміном «матеріально-технічне забезпечення» ширше поняття «виробничо-технічне забезпечення», яке охоплює як матеріально-технічне забезпечення господарства, так і різні види його технічного обслуговування.

Об’єднуючи поняття «матеріально-технічне забезпечення» та «виробничо-технічне обслуговування» в одне загальне поняття - виробничо-технічне забезпечення господарства, Н.Н. Вєдєнін робить висновок, що поняття матеріально-технічне забезпечення не є рівнозначне «виробничо-технічному обслуговуванню». Матеріально-технічне забезпечення господарства і його виробничо-технічне обслуговування - це дві різні, хоча і взаємопов’язані, форми виробничо-технічного забезпечення господарства, їх об’єднання в одне поняття не виключає можливості самостійного розгляду цих правових категорій. Матеріально-технічне забезпечення може бути кваліфіковано і як складова частина виробничо-технічного забезпечення сільського господарства (Рис. 1.1), і як самостійна функція відповідних органів [19, 58].

Рис. 1.1. Функції виробничо-технічного забезпечення господарств

Виробничо-технічне забезпечення включає широке коло різних дій з обслуговування підприємств та організацій. До них відносяться:

1) матеріально-технічне забезпечення господарств технікою, запасними частинами, мінеральними добривами та іншими матеріально-технічними засобами;

2) механізовані роботи, меліоративне, агрохімічне та інші види виробничого обслуговування підприємств та організацій;

3) ремонт та технічне обслуговування техніки.

На наш погляд така точка зору має право на існування і з нею можна погодитися, але при умові, що вище вказані положення були характерні для товарно-виробничих відносин радянському періоду господарювання [11, 82].

Прогрес у розвитку техніки та технології основного виробництва викликає необхідність адекватних змін виробничої - інфраструктури підприємств. Підвищення рівня механізації і автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги та складність робіт щодо ремонту, догляду та налагоджування устаткування, передбачає значне розширення номенклатури інструменту, оснастки та пристосувань. Перехід до нових технологій та прискорення технологічних режимів роботи устаткування підвищує вимоги до якості і збільшує потреби у різних видах енергії. Ускладнення виробничих процесів та поглиблення внутрішньовиробничих зв'язків між підрозділами збільшують обсяги робіт по транспортуванню. Постійно зростають навантаження на комунікаційні мережі підприємства. Все це суттєво підвищує роль і значення виробничої інфраструктури підприємства [5, 93].

Для досягнення високих господарських результатів діяльності підприємства недостатньо раціонально організувати робочі місця, налагодити їх забезпечення та функціонування. Важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат, активізувати соціальну мотивацію праці. Все це безпосередньо впливає на продуктивність праці і кінцеві результати діяльності підприємства.

В сучасних умовах досягнення високих техніко-економічних показників виробництва неможливо без збалансованого розвитку як основного виробництва, так і виробничої та соціальної інфраструктури.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничого процесу на підприємстві є: підтримання у робочому стані машин та устаткування; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментами; живлення агрегатів енергією, виконання транспортних операцій. На підприємстві для позначення всіх цих процесів у сукупності використовується поняття - система технічного обслуговування виробництва.

В рамках системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

- ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним та налагоджування;

- забезпечення робочих місць інструментом та пристосуванням як власного виробництва, так і придбання на стороні;

- переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних робіт;

- забезпечення підрозділів підприємства електричною і тепловою енергією, паром, газом, стиснутим повітрям тощо;

- забезпечення цехів сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом, зберігання напівфабрикатів власного виготовлення та готової продукції.

До системи технічного обслуговування виробництва входять підрозділи, що здійснюють названі функції.

Ремонтне господарство машин і устаткування складаються із багатьох конструктивних елементів, які у процесі експлуатації зазнають різних навантажень і тому зношуються нерівномірно. Виникає необхідність відновлення та заміни зношених частин устаткування, яке ще придатне для подальшого використання.

Ремонт – це процес підтримка устаткування у робочому стані та відновлення його початкової діє спроможності, яка була втрачена в результаті виробничого використання. Підрозділи, що входять до :кладу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин, нестандартного обладнання та модернізацію діючого [14, 51].

За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства підпорядкований головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що всі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових ремонтних баз, що підпорядковані начальникам цехів [27, 59].

Змішана форма організації ремонту поєднує у собі централізовану та децентралізовану: технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний зал виробничих цехів, а капітальний ремонт, модернізацію, виготовлення запасних частин та стандартного устаткування - персонал ремонтно-аналітичного цеху.

В залежності від того, як визначаються потреби у ремонтних роботах, розрізняють систему планово-попереджувального ремонту та систему ремонту за результатом технічної діагностики.

Суть системи планово-попереджувального ремонту полягає у тому, що всі запобіжні заходи та ремонти устаткування здійснюються за встановленими попередньо нормативами. Після відпрацювання кожним верстатом певної, визначеної нормативами кількості годин проводять його огляди та планові ремонти, черговість та послідовність яких залежить від призначення верстата, його: конструктивних особливостей, умов експлуатації, типів ремонтних робіт в системі результатів технічної експлуатації.

Система планово-попереджувального ремонту найбільш поширена на вітчизняних підприємствах. Вона передбачає проведення технічного (міжремонтного) обслуговування устаткування, його періодичних планових ремонтів та модернізацію.

В процесі технічного обслуговування усуваються дрібні ушкодження та дефекти устаткування, проводяться огляди стану вузлів, агрегатів, деталей, здійснюється заміна мастила та регулювання окремих механізмів. Планові ремонти в залежності від обсягу, складності та терміни проведення робіт поділяються на поточні та капітальні. Поточний ремонт здійснюється для гарантованого забезпечення дієспроможності і устаткування. У процесі поточного ремонту замінюються або відновлюються окремі частини (деталі, вузли) устаткування, регулюються його механізми. Під час капітального ремонту обладнання повністю розбирається, здійснюється ремонт зношених деталей та вузлів, в тому числі і базових, заміна тих, що не підлягають ремонту, регулюються механізми устаткування та його випробування під навантаженням. Модернізація - це процес підвищення технічного рівня діючого устаткування шляхом внесення до його конструкції часткових змін.

Регламентація ремонтних робіт в системі планово-попереджувального ремонту здійснюється за допомогою декількох нормативів. Головними з них є:

1) ремонтний цикл – проміжок часу між двома капітальними ремонтами або між початком експлуатації та першим капітальним ремонтом;

2) міжремонтний період – проміжок часу роботи устаткування між двома суміжними (черговими) ремонтами;

3) структура ремонтного циклу – перелік та послідовність планових ремонтів та процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтного циклу;

4) категорія складності ремонту – показник, який визначає трудомісткість планового ремонту того чи, іншого верстата у порівнянні з трудомісткістю аналогічного ремонту еталонного верстата [12, 87].

Проблема утримання обладнання в робочому стані повною мірою може бути вирішена при сполученні ефективного обслуговування та ремонту обладнання з повним відшкодуванням зносу за рахунок відновлення технічної бази виробництва. СТОіРО розглядається в роботі як взаємозалежний комплекс елементів, тобто роботи й операції по технічному обслуговуванню та ремонту технологічного обладнання з відповідними просторово-часовими, видовими і структурними характеристиками, матеріально-трудовим та інформаційним ресурсозабезпеченням, а також формами й методами організації та управління їхнім виконанням з метою ефективної експлуатації обладнання протягом усього терміну служби. Серед матеріально-технічних чинників на систему вирішальне значення має НТП. Під впливом НТП розширюється область ефективного застосування СТОіРО по потребах. Обсяг і питома вага робіт, що виконуються за цією системою зростають. Проведене дослідження підтверджує, що СТОіРО переживає новий етап, який характеризується необхідністю обслуговування конструктивно складних систем. Вони потребують спеціальних знань, обладнання, більш високої якості виконання ремонтних робіт. Надалі, як показує досвід розвинутих країн, ця тенденція буде посилюватися. Крім того, збільшується частка профілактичних робіт у порівнянні з ремонтом. У той же час цілком відмовитися від капітальних ремонтів не дозволяє ні сама техніка, ні технологія ремонтів, ні матеріали, що використовуються. Однак традиційний капітальний ремонт поступається більш раціональній формі відтворення – капітальному ремонту сполученому з модернізацією, завдяки чому діюче обладнання може використовуватися в єдиних технологічних схемах із принципово новим обладнанням [16, 84].

Чинники, які визначають сучасну роль СТОіРО в індустріальних країнах значимі й для вітчизняної промисловості, деякою мірою відбивають їх майбутній стан. Крім того, актуальність проблеми підвищення ефективності СТОіРО визначається для української економіки й іншими причинами. По-перше, високий ступінь зносу основних виробничих фондів (по промисловості в цілому 48,7-57,8%, у ряді галузей: машинобудуванні, хімічній, металургійній - до 75-80%) об'єктивно потребує виконання великого обсягу ремонтних робіт для підтримки обладнання у робочому стані. По-друге, важке фінансове становище більшості підприємств базових галузей промисловості на фоні зростання цін на обладнання (незначний розмір амортизаційних відрахувань - до 1-7% на рік) зробили ефективне відновлення технічної бази підприємств практично неможливим. У цій ситуації капітальний ремонт у сполученні з модернізацією часто залишається єдиною формою відтворення, а на сферу СТОіРО покладається основне навантаження по забезпеченню відновлення матеріально-технічної бази підприємств промисловості [15, 194].

Висока якість досягається при функціонуванні СТОіРО як єдиної системи, в якій різноманітні форми заводського та позазаводського обслуговування гнучко доповнюють одна одну. При цьому власне ремонтні роботи складають лише частину комплексу послуг, що забезпечують ефективне використання засобів виробництва й яких об'єднує поняття «технічний сервіс». Спеціалізовані виконавці пропонують також різноманітні послуги по технічному сприянню у впровадженні і експлуатації обладнання, консультують з питань зниження витрат по СТОіРО. Виробники обладнання також розширюють спектр діяльності у цій сфері (створюють центри модернізації, фірмового обслуговування обладнання, виготовленого конкурентами; розвивають мережі сервісних структур). Як показав аналіз, у розвинутих країнах сфера сервісного обслуговування - один із найбільш динамічних сегментів ринку. Він характеризується гострою конкурентною боротьбою між виробниками обладнання й іншими виконавцями послуг. У роботі виявляється об’єм ринку сервісних послуг, виділяються особливості та закономірності його функціонування. Основними умовами формування ринку сервісних послуг на нашу думку є: вільний вибір партнерів по господарських зв'язках; наявність конкуренції між виробниками обладнання, спеціалізованими ремонтними підприємствами й іншими виконавцями послуг; самостійність економічних суб'єктів.

1.2 Нормативно-правове забезпечення організації технічного обслуговування на виробництві

У нормативних актах радянського періоду, які регулювали відносини з технічного забезпечення господарства, застосовувалися терміни «виробничо-технічне забезпечення», «матеріально-технічне забезпечення» та «матеріально-технічне постачання». Технічне обслуговування стосувалося лише ремонту та технічного обслуговування техніки, а матеріально-технічне постачання і забезпечення ототожнювались. Матеріально-технічне забезпечення та матеріально-технічне постачання зводилися до питання забезпечення господарства, а питання меліорації та будівництва розглядалися та регулювалися окремо.

Єдине поняття правовідносин з технічного забезпечення не закріплене ні в одному законодавчому акті України. Як в нормативних актах, так і в юридичній і економічній літературі відсутній навіть єдиний загальноприйнятий термін його визначення, що є дуже важливим відносно нормотворення і практики застосування. Не можна сказати, що не було спроб визначення цього поняття. В різний час вчені-юристи та економісти робили такі спроби. Так, Е.Ю. Локшин та І.М. Рознатовський під терміном «технічне забезпечення», визначали процес планомірного та комплексного забезпечення народного господарства усіма необхідними технічними засобами, потрібними для його нормального функціонування.

Після проголошення незалежності України, виникла необхідність розбудови нової правової системи, в тому числі і в галузі технічного забезпечення товаровиробників. Слід відмітити, що у новоприйнятих нормативних актах, які регулюють відносини з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників, такий термін, як «виробничо-технічне забезпечення» не застосовується.

На нашу думку це пов'язано з тим, що технічне забезпечення не тільки втратило жорстку плановість, а й сам порядок та систему органів технічного постачання, яка існувала до цього. Проте технічне забезпечення товаровиробників не тільки не втратило свого значення, а навпаки набуло ще більшої актуальності та необхідності і особливо в сучасних умовах, про що свідчать ряд Постанов Ради Міністрів, Кабінету Міністрів та Указів Президента, прийнятих з 1990 року та по теперішній час [5, 7].

Постановою Ради Міністрів УРСР від 28.12.1990 р. № 393 «Про стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1991 рік матеріально-технічними ресурсами» закріплюється, що за реалізовану державі сільськогосподарську продукцію господарству поставляються матеріально-технічні ресурси за оптовими цінами і тарифами, встановленими згідно з чинним законодавством. Отоварювання виділених господарствам фондів на матеріально-технічні ресурси проводиться через районні підприємства агротехнічного постачання і районні виробничі об’єднання по агрохімічному обслуговуванню за інформацією заготівельних організацій та органів держстатистики про виконання договірних зобов'язань. Продукція, не охоплена договорами контрактації, централізовано не забезпечується матеріально-технічними ресурсами. Отже постачання матеріально-технічних ресурсів товаровиробникам сільськогосподарської продукції відповідно до цієї Постанови проводилося тільки за реалізовану сільгосппродукцію державі, інтереси інших товаровиробників у цьому нормативному акті не враховуються і вони повинні вживати заходи по самозабезпеченню свого виробництва матеріально-технічними засобами. Це свідчить, що в Україні на той момент фактично ще зберігалися тенденції жорстокого планування, а тому порушувався в АПК принцип свободи підприємництва.

Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 22.05.1991 р. № 10 «Про своєчасну підготовку до збирання врожаю та організацію його проведення в 1991 році» з метою своєчасного і високоякісного проведення збирання врожаю, заготівель сільськогосподарських продуктів і кормів Держпостачу УРСР, Держагропрому УРСР, Комітету по забезпеченню нафтопродуктами при Раді Міністрів УРСР, міністерствам і відомствам УРСР, що здійснюють поставки для села матеріально-технічних засобів, потрібно було впровадити погоджений з Кримською АРСР і облвиконкомами особливий режим забезпечення сільського господарства матеріально-технічними ресурсами, і насамперед паливно-мастильними матеріалами, запасними частинами, посівною і збиральною технікою, маючи на увазі, що ці ресурси повинні бути поставлені сільським споживачам у повному обсязі. Цією Постановою вже передбачалось матеріально-технічне забезпечення всіх товаровиробників сільськогосподарської продукції, а не тільки тих, які повинні були реалізувати сільськогосподарську продукцію державі, що передбачалося раніше. Отже можна сказати, що ця постанова повніше враховувала інтереси товаровиробників АПК [10, 151].

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1995 р. № 1008 «Про забезпечення сільськогосподарських товаровиробників пально-мастильними матеріалами та іншими матеріально-технічними ресурсами за рахунок товарного кредиту» закріплено, що з метою більш повного задоволення потреб сільськогосподарських товаровиробників усіх форм власності в пально-мастильних матеріалах та інших матеріально-технічних ресурсах, запроваджується товарний кредит як одна з форм забезпечення сільськогосподарських товаровиробників основними матеріально-технічними ресурсами пально-мастильні матеріали, мінеральні добрива, сільськогосподарська техніка тощо). Постановою установлюється, що матеріально-технічні ресурси, надаються у вигляді товарного кредиту суб’єктам підприємницької діяльності усіх форм власності на підставі угод, укладених ними з Міністерством фінансів, Урядом Автономної Республіки Крим та обласними державними адміністраціями. Вони використовуються для забезпечення сільськогосподарських товаровиробників в рахунок виконання ними державних і регіональних контрактів на сільськогосподарську продукцію та закладення в державний резерв цієї продукції і продуктів її переробки. У цьому нормативному акті йдеться про матеріально-технічне забезпечення у вигляді товарного кредиту.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2000 р. № 50 «Про нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами», визначено, що необхідне впровадження з 1 січня 2000 р. у практику господарювання ринкових підходів, відповідно до яких органи виконавчої влади не беруть безпосередньої участі у вирішенні питань, пов’язаних із забезпеченням сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами, у тому числі засобами захисту рослин, мінеральними добривами та пально-мастильними матеріалами, а сільськогосподарські товаровиробники закуповують необхідні матеріально-технічні ресурси у суб’єктів підприємницької діяльності, зокрема через біржовий ринок. Як у вище наведених нормативних актах (постановах) так і у цій постанові говориться про матеріально-технічне забезпечення.

Необхідність матеріально-технічного забезпечення товаровиробників сільськогосподарської продукції передбачена і Указом Президента України від 23.02.2001 р. «Про додаткові заходи щодо дальшого розвитку лізингу в аграрному секторі економіки». Згідно з ним, основними завданнями новоствореної Національної компанії «Украгролізинг» є: організація та здійснення інженерного та матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств [9, 31].

Отже у вищенаведених нормативних актах мова саме про матеріально-технічне забезпечення та забезпечення матеріально-технічними ресурсами. Тому на, нашу думку, потрібно говорити про матеріально-технічне забезпечення товаровиробників агропромислового комплексу, як таке поняття, що охоплює виробничо-технічне забезпечення, виробничо-технічне обслуговування та матеріально-технічне постачання. Матеріально-технічне постачання, як форма матеріально-технічного забезпечення існувало в період, коли ним займались організації системи Союзголовпостачання, які на основі нарядів та рознарядок постачали сільськогосподарську техніку, пально-мастильні матеріали, а також інші матеріально-технічні ресурси. В сучасних умовах застосовується не матеріально-технічне постачання, а саме матеріально-технічне забезпечення. Сільськогосподарські товаровиробники самостійно, шляхом укладення договорів купівлі-продажу, бартерних, лізингових і т. ін. безпосередньо з виробниками сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних засобів, або через посередницькі організації вживають заходів щодо самозабезпечення матеріально-технічними засобами на відміну від постачання, яке було запроваджене в умовах планової економіки. В той період, про що говорилось раніше, сільськогосподарські виробники не займались ні пошуком постачальників, ні ціновою політикою, ні вирішенням питання щодо асортименту матеріально-технічних засобів, це все вирішувалось в адміністративно-розпорядчому порядку.

Аналізуючи чинне законодавство та сучасний стан матеріально-технічного забезпечення Академік Янчук В.З. обґрунтовано вважає, що підприємницька діяльність виробників продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження значною мірою залежить від рівня їхнього матеріально-технічного забезпечення продукцією виробничо-технічного призначення (сільськогосподарськими машинами, устаткуванням, запасними частинами до них, пально-мастильними матеріалами, мінеральними добривами, засобами захисту рослин тощо). Із наведеного можна дійти висновку, що до матеріально-технічного забезпечення входить продукція виробничо-технічного призначення.

Такої ж думки дотримується і Нагребельний В.П., вказуючи при цьому, що система матеріально-технічного забезпечення - є проміжним, посередницьким, зв’язуючим ланцюгом між сільським господарством та галузями, які виробляють для нього засоби виробництва. Це «канал», по якому пересуваються необхідні для нормального функціонування сільськогосподарського виробництва техніка, устаткування, матеріали і т. ін. Ми погоджуємося з поглядами Нагребельного В.П., як і з думкою Гаєвского Р.В, який говорить про матеріально-технічне забезпечення як основну форму надходження засобів виробництва до сільськогосподарського товаровиробника.

Вище викладене свідчить про те, що в нормативних актах, які регулюють відносини з матеріально-технічного забезпечення товаро-виробників сільськогосподарської продукції, а також в юридичній і економічній літературі в яких розглядаються ці правовідносини, існує різноманіття не тільки у визначенні поняття матеріально-технічного забезпечення, а й його термінів. Це призводить до необхідності тлумачення тих чи інших положень нормативних актів, викликає труднощі в їх застосуванні і т. ін. [32, 89].

Отже, не викликає сумніву, що матеріально-технічне забезпечення товаровиробників АПК має першочергове значення в формуванні конкурентоспроможного аграрно-промислового виробництва, спрямованого на вирішення політичних, економічних, соціальних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни.

Саме це викликає необхідність визначити зміст поняття матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, належного правового впорядкування цієї діяльності.

Для його визначення, на нашу думку, необхідно навести основні його ознаки та принципи. При цьому слід відзначити, що матеріально-технічне забезпечення сільського господарства залежить від особливостей сільськогосподарського виробництва, яке тісно пов’язано з обробітком землі, обумовлених сезонністю сільськогосподарських робіт, кліматичними та економічними умовами. Відповідно до цього йому притаманні такі основні ознаки:

1) нерівномірне використання протягом року господарствами тракторів, автомобілів, комбайнів, сільськогосподарської техніки взагалі. Максимальний попит на ці засоби має місце весною, літом та в першій половині осені, а мінімальний - в другій половині осені та взимку. Окремі види техніки (сіялки, сінокосилки, та ін.) використовуються тільки в певну пору року. Ця особливість сільськогосподарського виробництва вимагає, щоб кожне господарство придбавало таку кількість техніки, яка необхідна для проведення усього циклу робіт в стислі агротехнічні строки;

2) наявність великої кількості сільськогосподарських підприємств різних форм власності;

3) різні потреби в засобах виробництва господарствами, які знаходяться у різних ґрунтово-кліматичних умовах та географічних зонах;

4) використання засобів виробництва в залежності від спеціалізації окремих господарств;

5) віддаленість сільгосптоваровиробників від промислових підприємств, які виготовляють сільськогосподарську техніку та устаткування;

Незважаючи на певну недосконалість законодавства, яке регулює матеріально-технічне забезпечення товаровиробників АПК, в його нормах відображені основоположні принципи, відповідно з якими повинно формуватися і удосконалюватися це законодавство. Відносинам з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК притаманні як загально-правові, так і спеціальні принципи. Політична, соціально-економічна і правова значущість визначення і послідовного додержання принципів права взагалі, принципів аграрного права зокрема, набувають особливої ваги в формуванні та здійсненні відносин з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників сільськогосподарської продукції [14, 87].

На нашу думку, основними принципами, притаманними правовому регулюванню матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, слід вважати:

1) примат права власності, зокрема права власності на землю;

2) право всіх суб’єктів аграрного підприємництва самостійно здійснювати свою виробничо-господарську діяльність;

3) господарська самостійність і самофінансування аграрних товаровиробників;

4) правове забезпечення оптимального використання аграрно-договірних відносин;

5) захист прав власника;

6) рівноправність усіх суб’єктів господарювання в АПК;

7) нерозривний зв’язок їх прав і обов’язків.

На сучасному етапі матеріально-технічне забезпечення сільського господарства являє собою складний комплекс відносин, що охоплюють діяльність виробників сільгосптехніки, підприємств з матеріально-технічного забезпечення, заснованих на різних формах власності. Ці відносини неоднорідні за правовою організацією. Необхідно розмежувати такі групи відносин з матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств:

- по-перше, відносини, що виникають між виробниками сільськогосподарської техніки та організаціями з матеріально-технічного забезпечення;

- по-друге, відносини між сільгосптоваровиробниками та виробниками сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних ресурсів;

- по-третє, відносини між підприємствами з матеріально-технічного постачання і сільгосппідприємствами.

- по-четверте, відносини між самими сільгоспвиробниками.

Ці групи відносин з матеріально-технічного забезпечення з точки зору їх правової організації не відрізняються. Їх правовою формою є договір.

Суб’єктний склад відносин з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників є таким: з однієї сторони - сільськогосподарські підприємці: фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи, акціонерні сільськогосподарські товариства та інші підприємці, тобто покупці сільськогосподарської техніки та інших засобів матеріально-технічного призначення. З другої - суб’єкти, які надають предмету матеріально-технічного забезпечення - безпосередні виготовлювачі або посередники в цих правовідносинах - машинно-технологічні станції (МТС); підприємства з матеріально-технічного забезпечення (ПМТЗ), створені у вигляді господарських товариств, напрямком діяльності яких є реалізація предметів матеріально-технічного забезпечення: сільськогосподарської техніки, тракторів, комбайнів, автомобілів та ін., мінеральних добрив, ядохімікатів, необхідних для обробітку сільськогосподарських культур, паливно-мастильних матеріалів. В тваринництві такими предметами є: обладнання для тваринницьких комплексів, сепараторних пунктів; для цехів з виробництва кормів для підсобних виробництв і промислів [13, 60].

На розвиток вищенаведених відносин впливають такі фактори як: 1) економічний, 2) соціально-психологічний, 3) технічний, 4) організаційний, 5) правовий. Всі вони взаємопов'язані та взаємообумовлені.

Матеріально-технічне забезпечення сільського господарства відбувається у сфері товарного обігу. В цьому сенсі, як різновид економічних відносин, воно потребує всебічного врахування дії економічних законів. На сьогоднішній день існує велика диспропорція цін на сільськогосподарську продукцію та матеріально-технічні ресурси. Нееквівалентний обмін сільськогосподарської і промислової продукції зумовлює зростання ступеню зносу основних засобів виробництва сільськогосподарської продукції, зниження темпів науково-технічного прогресу в аграрному секторі економіки.

Соціально-психологічний фактор. В зв’язку з реформуванням аграрного сектора економіки і реорганізації підприємств з колективною формою власності в приватні підприємства, змінюється психологія людей, які працюють на землі. В суспільстві з’являється нова категорія громадян - власників землі сільськогосподарського призначення. Власнику землі необхідно самому планувати свою діяльність, пов’язану з виробництвом сільськогосподарської продукції, в тому числі й з матеріально-технічного забезпечення: які матеріально-технічні ресурси необхідні та які засоби він може собі дозволити придбати на конкретному етапі господарювання.

Виробництво та постачання машин за радянських часів було зорієнтоване на задоволення потреб великомаштабного сільськогосподарського виробництва і стимулювалося діючою системою цін. Технологічні комплекси машин для селянських господарств, невеликих ділянок, індивідуальних споживачів майже не розроблялись. Тому виникає постійна потреба в налагодженні і стимулюванні, в тому числі і системою цін випуску різних типів машин з урахуванням зональної спеціалізації та концентрації виробництва, обсягів та умов роботи в господарствах різних форм господарювання. Для урегулювання цієї проблеми та зменшення залежності сільського господарства від імпорту техніки Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 1992 р. № 536 була прийнята Національна програма виробництва технологічних комплексів машин і устаткування для сільського господарства, харчової та переробної промисловості. Метою програми є забезпечення агропромислового комплексу сучасною вітчизняною технікою. Згідно з цією програмою Україна має забезпечити 70 - 80 % потреб сільського господарства в основних машинах. Для підвищення технічного рівня машин передбачено залучити до їх виготовлення підприємства оборонної промисловості. До програми включено близько 3600 найменувань машин і обладнання, засобів автоматизації та приладів, з яких 1500 виготовлялись підприємствами України, решту необхідно розробити та освоїти їх виробництво. Але профінансувати виробництво такої кількості держава не в змозі, щорічно затверджується перелік пріоритетних машин і обладнання, розробка яких фінансуються з держбюджету.

Від того, як організовано матеріально-технічне забезпечення сільськогосподарського підприємства залежить його успішна діяльність з виробництва аграрної продукції [27, 86].

Право дозволяє забезпечити упорядкування чисельних та різноманітних зв’язків (горизонтальних та вертикальних), які виникають у процесі забезпечення сільського господарства, а також створює визначеність у відносинах, які при цьому виникають. У процесі матеріально-технічного забезпечення товаровиробників виникає комплекс суспільних відносин, які регулюються нормами господарського, цивільного, аграрного, фінансового, трудового та інших галузей права в їх комплексі. Приписи, що містяться в нормах цих галузей права, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, організаціями, установами та громадянами, які вступають у відносини з матеріально-технічного забезпечення сільгосппідприємств.

За допомогою правового фактора є можливим :

а) налагодити систему матеріально-технічного забезпечення товаровиробників;

б) урегулювати відносини, які виникають при матеріально-технічному забезпеченні;

в) стимулювати розвиток його матеріально-технічної бази;

г) установити відповідальність за порушення прав учасників цих відносин.

Отже, проаналізувавши нормативні акти, що регулюють відносини з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, яке носить комплексний характер, можна дійти висновку, що на сьогодні не існує потрібного правового регулювання матеріально-технічного забезпечення товаровиробників. Нормативні акти, які приймаються, носять фрагментарний характер і не регулюють цю проблему комплексно. Нормативні акти використовують терміни «матеріально-технічне забезпечення» та «матеріально-технічні ресурси». Терміни «виробничо-технічне забезпечення», «виробничо-технічне обслуговування» на даний момент в них не зустрічаються. На нашу думку, цілком виправдано законодавець не використовує ці терміни, тому що ці дві категорії входять, як складові частини, до поняття «матеріально-технічного забезпечення» товаровиробників АПК.

Матеріально-технічні ресурси – це система засобів та матеріалів, необхідних для забезпечення нормального процесу аграрного виробництва і повного використання природного і виробничого потенціалу сільського господарства.

Матеріально-технічне забезпечення товаровиробників – це сукупність суспільних відносин, які регулюються нормативними актами або договорами з забезпечення матеріально-технічними ресурсами, що необхідні для своєчасного і безперебійного проведення циклу сільськогосподарських робіт по виробництву, переробці та реалізації сільськогосподарської продукції і належного функціонування для виконання ним соціальних, економічних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни.

До матеріально-технічного забезпечення товаровиробників відноситься: забезпечення сільськогосподарською технікою, устаткуванням та запасними частинами до них; ремонт та технічне обслуговування сільськогосподарської техніки; агрохімічне обслуговування; забезпечення паливно-мастильними матеріалами; забезпечення насіннєвою продукцією. Всі ці відносини з матеріально-технічного забезпечення можна розглядати, як окремі елементи [16, 29].

В зв'язку з обмеженням щодо об’єму дисертаційної роботи неможливо охопити все коло питань, які відносяться до матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, тому у даному досліджені розглядаються проблеми забезпечення сільського господарства технікою та запасними частинами до неї.

1.3 Методичні підходи до організації технічного обслуговування виробництва

При розробці більшості методів підвищення ефективності систем технічного обслуговування і ремонту обладнання в умовах ринкової економіки обґрунтовується організаційно-економічна схема побудови і функціонування сервісного обслуговування, викладено методичний підхід до встановлення цін на послуги по СТОіРО, запропоновано економіко-математичну модель планування й організації ремонтного обслуговування на основі регресивних моделей. Аналіз тенденцій, що складаються у вітчизняній промисловості, і світового досвіду організації ремонтного виробництва дає підстави стверджувати, що у цій сфері будуть діяти такі виконавці послуг: організації, які входять до системи виробників обладнання (фірмовий сервіс); спеціалізовані ремонтні підприємства, що формуються за територіальною ознакою; ремонтні підрозділи підприємств - споживачів ремонтних послуг.

Найчастіше розглядаються такі шляхи розвитку СТОіРО: 1) перетворення сформованої ремонтної інфраструктури в напрямку більшого урахування інтересів споживачів; 2) створення користувачами обладнання сервісних підприємств у вигляді компаній-супутників; 3) створення спеціалізованої інфраструктури групою підприємств (користувачів і виробників обладнання). Розвиток фірмового сервісу обмежено такими чинниками: низька одномодельність, нетранспортабельність обладнання, розосередженість ремонтного фонду. Ступінь охоплення ним обладнання може бути значно вищим, аніж тепер, якщо, по-перше, підходити до вирішення цієї проблеми диференційовано, у залежності від специфіки обладнання, розташування користувачів (організація філій, опорних пунктів, майстерень на площах споживачів, виїзних бригад спеціалістів), а по-друге, використовувати для розвитку фірмового сервісу ремонтну інфраструктуру, що склалася. Для цього пропонується використовувати франчайзинг та лізинг. Виділення лізингової діяльності як чинника, що стимулює розвиток ринку сервісних послуг, обумовлене, сприятливими перспективами лізингового бізнесу та світовим досвідом лізингової діяльності. В Україні ще не склалася інфраструктура ринку лізингових послуг, що можна розглядати як слабку сторону вітчизняного лізингового підприємництва. У роботі запропоновано створення дочірніх компаній для надання сервісних послуг як однієї з форм реалізації зацікавленості користувачів обладнання у розвитку сервісної інфраструктури [18, 97].

Взаємодії виконавців і споживачів, у сфері що досліджується, мають істотні відмінності (утримання та структура робіт, їхня періодичність, тривалість взаємодій, характер зобов'язань, ступінь урахування особливостей споживачів, кількість виконавців тощо). Кожний із видів взаємодій має особливості, що дало підставу запропонувати три принципові схеми оплати: за єдиними цінами (тарифами); за типом абонемента; за індивідуальними контрактними цінами. Область застосування тарифів - виконання типових ремонтних робіт, знеособлених ремонтів широкого використання (для даного сегмента ринку ремонтних послуг характерне найбільш широке коло виконавців і споживачів, розвинута конкуренція, умови для виявлення і встановлення ціни рівноваги). Оплата за тарифами повинна передбачати можливість диференціювання цін у залежності від технічного стану, ступеня зносу обладнання, засобу виконання робіт (централізованого або децентралізованого), а також доповнюватися системою якості виконання робіт і враховувати індекс цін.

Оплата по типу абонемента, яку пропонується використовувати при виконанні сервісного обслуговування протягом гарантійного періоду, припускає, що користувач обладнання перераховує виконавцю сервісних послуг фіксовану грошову суму, а виконавець забезпечує проведення необхідних робіт з СТОіРО і не вимагає за це додаткової плати. Дослідження сучасної теорії та методів ціноутворення на обладнання в умовах фірмового сервісу дозволило визначити дві основні моделі цін. Перша припускає формування цін на основі обліку власних витрат виробника й нормативного (справедливого) прибутку. Друга модель заснована на врахуванні ймовірного ефекту від впровадження технологічного обладнання в практику роботи конкретного споживача. Ці дані дозволили автору зробити висновок про те, що ціна на ремонтні послуги в умовах фірмового сервісу може формуватися двома основними шляхами, які в комплексі встановлюють її межі. Нижня межа визначається по мінімальній вигідності для виробника обладнання, при якій він зможе покрити свої витрати й одержати прибуток у достатньому для розвитку виробництва розмірі. Ці витрати можуть бути дуже значні. Крім того, виробник може завищити їх як з об'єктивних, так і з суб'єктивних причин. Верхню межу ціни на обладнання та ремонтні послуги встановити значно важче. При цьому необхідно оцінити декілька показників: приріст прибутку у споживача обладнання та ремонтних послуг, характер, вид, номенклатуру й обсяг послуг, їхню тривалість, ціну аналогічного обладнання і послуг конкурента, більше якої споживач сплачувати не буде. Крім того, споживач обладнання аналізує можливість виконання робіт із СТОіРО спеціалізованим ремонтним підприємством і власними силами. Виробник обладнання теж аналізує подібну ситуацію, одночасно співставляючи необхідні інвестиції, терміни розробки та виготовлення нового обладнання або альтернативної продукції. Його готовність знизити ціну на обладнання та ремонтні послуги буде залежати від можливостей споживача самостійно здійснювати СТОіРО. Ці витрати і складуть граничну ціну споживача. На наш погляд для споживача верхньою межею ціни обладнання і СТОіРО буде найменша з його оцінок таких показників: а) власних витрат на утримання СТОіРО; б) вартості обладнання і ремонтних послуг у випадку придбання її в іншого постачальника; в) приросту прибутку або економії за рахунок фірмового сервісу; г) показник, який враховує можливість відмови споживача від запропонованих ремонтних послуг і вибір іншого шляху модернізації виробництва. Для продавця послуг верхньою межею ціни буде найбільша оцінка тих же самих показників, що і для покупця послуг.

Формування ринкових відносин ставить перед сторонами, що взаємодіють на цьому ринку, проблему науково-обґрунтованих показників для вибору форм і методів організації ремонтного обслуговування. В їх основу необхідно покласти принципи розрахунку конкретних графіків ремонтного обслуговування на базі оптимізації завантаження ремонтного персоналу в умовах визначеної форми організації (централізованої й децентралізованої). Знаходження рівня централізації здійснюється з використанням оптимізації та кількісного аналізу конкретних графіків ремонтного обслуговування. Із сказаного вище випливає, що існують деякі граничні значення рівня централізації (визначена кількість ремонтного персоналу).

У процесі розрахунків рівня централізації ремонтного обслуговування передбачається знаходження оптимальних графіків ремонтів усього обладнання, яке входить у зону централізованого обслуговування, а також розрахунок залежностей, що характеризують коефіцієнт використання трудових ресурсів при різних рівнях централізації персоналу й обсягів робіт. Оптимальне рішення досягається за рахунок такого зсуву базових графіків ремонту один відносно іншого, при якому досягається мінімізація витрат від нерівномірного використання ремонтних ресурсів [21, 110].

Зроблені нами аналітичні та планові розрахунки ремонтного виробництва дозволили одержати залежності, що визначають частки робіт, які виконуються централізованим, або децентралізованим способами (відповідно , % і , %):

Для розрахунку оптимального графіка проведення ремонтних робіт на алгоритмічній мові «Паскаль» у середовищі «Turbo Pascal» для ПЕОМ типу IBM PC/AT, оснащеної операційною системою DOS. Програма розрахунку коефіцієнтів α і β в залежності від чисельності децентралізованого персоналу γ має універсальний характер (для конкретного графіка ремонту необхідно задати масив вихідних значень, що являють собою розміри трудомісткості в кожну зміну проведення робіт протягом планованого періоду). Це дозволяє оперативно можна одержувати графічні залежності α=ƒ(γ) та β=ƒ(γ) (в програмі вони представлені як А(k) і B(k)). Далі їх можна використовувати у вигляді номограм для встановлення рівня централізації ремонтного виробництва. Графік показує, що при збільшенні рівня централізації обсяг робіт, пов'язаних з децентралізованим персоналом зменшується, але при цьому збільшується коефіцієнт завантаження. Встановлюючи конкретний рівень децентралізації можна визначити чисельність персоналу, яка необхідна для проведення робіт по технічному обслуговуванню та ремонту відповідно централізованим і децентралізованим способом.

У вищенаведених нормативних актах мова саме про матеріально-технічне забезпечення та забезпечення матеріально-технічними ресурсами. Тому на, нашу думку, потрібно говорити про матеріально-технічне забезпечення товаровиробників агропромислового комплексу, як таке поняття, що охоплює виробничо-технічне забезпечення, виробничо-технічне обслуговування та матеріально-технічне постачання. Матеріально-технічне постачання, як форма матеріально-технічного забезпечення існувало в період, коли ним займались організації системи Союзголовпостачання, які на основі нарядів та рознарядок постачали сільськогосподарську техніку, пально-мастильні матеріали, а також інші матеріально-технічні ресурси. В сучасних умовах застосовується не матеріально-технічне постачання, а саме матеріально-технічне забезпечення.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА НА ПП «ЛАРІС»

2.1 Організаційно-економічна та фінансова характеристика ПП «Ларіс»

Приватне підприємство «Ларіс», далі - Підприємство, створено згідно з рішенням Засновника.

Підприємство у своїй діяльності керується чинним законодавством України, зокрема: Господарським кодексом; Законом України «Про власність»; Статутом та розпорядженнями Засновника.

Повне найменування Підприємства: Приватне підприємство «Ларіс»;

Місцезнаходження: Вінницька обл., м. Вінниця, Лермонтова, б 30.

Підприємство є юридичною особою з моменту його державної реєстрації.

Підприємство вправі від свого імені укладати договори та угоди, купувати майно і особові немайнові права, нести зобов'язання, бути позивачем та відповідачем в суді.

Предмет діяльності Підприємства:

- торговельна діяльність у сфері оптової, роздрібної торгівлі товарами;

- створення та організація профільних, універсальних, комерційних та комісійних магазинів, здійснення фірмової торгівлі, розвиток нових прогресивних форм торгівлі та послуг, включаючи консигнацію, торгівлю по каталогам, посилочну та оптову торгівлю, лізинг, торгівлю в кредит, відкриття магазинів в вільній митній зоні;

- виробництво, заготівля, переробка і реалізація сільськогосподарської продукції та продукції тваринництва, закупівля у населення за готівку необхідних товарів та матеріалів;

- закупівля та реалізація промислових товарів народного споживання, агропромислової та господарської продукції народних промислів та ремесел;

- надання різноманітних консалтингових послуг, в тому числі інформаційних, маркетингових, брокерських, агентських тощо;

- патентування, впровадження винаходів, «ноу-хау», раціоналізаторських пропозицій у масове виробництво;

- розробка різноманітної конструкторської та технологічної документації, програмного продукту, організація пускових, налагоджувальних та ремонтних робіт;

- здійснення сервісних послуг, гарантійного та постгарантійного обслуговування продукції власного виробництва та продукції інших виробників;

- посередницька діяльність;

- виготовлення і реалізація миючих засобів;

- будівельна діяльність;

- купівля, продаж, оренда та надання у користування рухомого і нерухомого майна;

- виготовлення продукції та товарів, в тому числі напівфабрикатів, з вторинної сировини та відходів виробництва;

- благодійна діяльність;

- зовнішньоекономічна діяльність.

Види діяльності, які потребують ліцензування, здійснюються Підприємством за умови одержання відповідних ліцензій (дозволів).

Підприємство є власником майна, переданого йому Засновником, продукції, виробленої внаслідок господарської діяльності, одержання прибутків, а також іншого майна, придбаного їм на інших підставах, незаборонених чинним законодавством.

Майно Підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі Підприємства.

Для забезпечення діяльності Підприємства, за рахунок внеску Засновника створюється Статутний капітал у розмірі 20,0 (двадцять тисяч гривень) гривень.

Рішення щодо зміни Статутного капіталу набувають чинності з моменту реєстрації відповідних змін та доповнень Статуту.

На підприємстві діє одноособовий виконавчий орган - Директор.

Директор вирішує усі питання діяльності Підприємства, окрім віднесених до виключної компетенції Засновника.

Директор призначається Засновником, підзвітний йому та організовує виконання його рішень.

Окремі взаємовідносини особи, яка призначається на посаду Директора Засновником, регламентуються трудовим договором.

Директор діє від імені Підприємства без довіреності в межах, встановлених цим Статутом та рішеннями Засновника.

Рішення Директора проваджуються в життя, як правило, наказами.

Директор Підприємства керує діяльністю Підприємства і несе особисту відповідальність в межах, передбачених трудовим договором та чинним законодавством за виконання покладених на нього завдань.

Підприємство здійснює оперативний і бухгалтерський облік результатів своєї праці, веде статистичну звітність за формою, встановленою органами державної статистики і несе відповідальність за її достовірність.

Підприємство самостійно визначає фонд оплати праці, а також інші види оплати для працівників.

Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється на підставі Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», міжнародних договорів та інших актів.

Підприємство може бути ліквідовано або реорганізовано (злито, приєднано, поділено, перетворено) за рішенням Засновника та у випадках, передбачених законодавством України (Додаток А).

Для більш повної характеристики Приватного підприємства «Ларіс» розглянемо його основні економічні показники та їх динаміку на протязі 2007-2009 рр. (табл.2.1)

Таблиця 2.1 Рівень та динаміка основних економічних показників ПП «Ларіс» 2007-2009 рр.

Показники	Роки				Відносне відхилення 2009 року від, %
Показники	2007 р.	2008 р.	2009 р.		2007 р.	2008 р.
1	2	3		4	5	6
1. Дохід (виручка) від реалізації (товарів, робіт, послуг)	929,1	2901,1		3022,3	69,3	4,01
2. Чистий дохід (виручка) від реалізації (товарів, робіт, послуг) у порівняльних цінах, тис. грн.	774,3	2417,6		2873,3	73,1	15,8
3. Середньооблікова чисельність працівників основного виду діяльності, осіб.	31,0	31,0		31,0	0,0	0,0
4. Фонд оплати праці, тис. грн.	182,1	221,5		143,4	-27,06	-54,6
5. Середня продуктивність праці, грн. на особу	29,97	93,58		97,5	69,2	4,04
6. Середньорічна заробітна плата	0,48	0,59		0,38	-26,3	-55,2

Показники діяльності підприємства показують про досить високий рівень росту прибутків підприємства, що відображається і на кількості робочих місць, заробітній платі та інших показниках, які характеризують фінансовий стан підприємства, його економічний потенціал.

Так, у порівнянні 2007-2009 рр. обсяг продукції збільшився на 69,3%, що свідчить про збільшення обороту продукції, запровадженні системі знижок, що дозволяють користуватися послугами саме цього підприємства; урізноманітненні товарів, що знаходяться на реалізації.

Чистий дохід від реалізації на протязі 2007-2009 рр. збільшився на 73,1%. Даний показник свідчить, що підприємство на протязі аналізованого періоду примножило свій чистий дохід за рахунок збільшення обсягу реалізованої продукції, а не за рахунок безпідставного підняття цін.

Не змінилась кількість працівників на протязі 2007-2009 рр.

Зменшився фонд оплати праці на 27,6%, що свідчить про зменшення заробітних плат.

Зросла продуктивність праці на 69,2%, що свідчить про впровадження новітніх методик удосконалення організації праці та комп’ютеризацію процесу праці.

Середньорічна заробітна плата зменшилась на 26,3%, як наслідок зменшення фонду оплати праці на підприємстві.

Стійкий фінансовий стан підприємства формується в процесі всієї його виробничо-господарської діяльності. Тому оцінку фінансового стану можна об'єктивно здійснити за допомогою системи показників, що детально й усебічно характеризують господарське становище підприємства.

Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи стабільної роботи підприємства і виконання ним зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими установами.

Основними завданнями аналізу фінансового стану є:

- дослідження рентабельності та фінансової стійкості підприємства;

- дослідження ефективності використання майна (капіталу) підприємства, забезпечення підприємства власними оборотними коштами;

- об'єктивна оцінка динаміки та стану ліквідності, платоспроможності та фінансової стійкості підприємства;

- оцінка становища суб'єкта господарювання на фінансовому ринку та кількісна оцінка його конкурентоспроможності;

- аналіз ділової активності підприємства та його становища на ринку цінних паперів;

- визначення ефективності використання фінансових ресурсів.

Інформаційною базою для оцінювання фінансового стану підприємства є дані:

- балансу (форма № 1) (Додаток Б, Г, Е);

- звіту про фінансові результати (форма № 2) (Додаток В, Д, Ж);

- звіту про рух грошових коштів (форма № 3);

Розрахуємо показники оцінки майнового стану ПП «Ларіс».

Сума господарських кошт

ів, що їх підприємство має у розпорядженні. Цей показник дає загальну вартісну оцінку активів, які перебувають на балансі підприємства. Зростання цього показника свідчить про збільшення майнового потенціалу підприємства. ПП «Ларіс» на кінець 2007 року мало баланс в розмірі 1524,1 тис. грн., на кінець 2008 року – 1878,5 тис. грн., на кінець 2009 року – 4639,6 тис. грн., тобто за період 2007-2009 років сума господарських коштів, що їх ПП «Ларіс» має у розпорядженні збільшується, що свідчить про позитивну тенденцію в діяльності ПП «Ларіс».

Ліквідність балансу - це ступінь покриття боргових зобов’язань підприємства його активами, строк перетворення яких у гроші відповідає строку погашення платіжних зобов’язань. Ліквідність балансу залежить від ступеня відповідності величини наявних платіжних коштів величині боргових зобов’язань.

Аналізуючи ліквідність підприємства, використовують такі показники:

- коефіцієнт абсолютної ліквідності;

- коефіцієнт швидкої (проміжної, суворої) ліквідності;

- коефіцієнт покриття (загальний коефіцієнт ліквідності, коефіцієнт поточної ліквідності)

Коефіцієнт абсолютної ліквідності є найбільш жорстким критерієм платоспроможності й ліквідності підприємства і показує, яку частину короткострокової заборгованості воно може погасити в поточний момент або найближчим часом. Для ПП «Ларіс» коефіцієнт абсолютної ліквідності (платоспроможності) складав у 2007 році складає 0,0%, у 2008 році – 0,01%, у 2009 році – 0,1%, даний показник є нижчим нормативного рівня та має тенденцію до збільшення і показує, що у разі звернення всіх кредиторів по короткостроковим зобов’язанням підприємство зможе погасити лише незначну частину поточної заборгованості.

Коефіцієнт швидкої (проміжної, суворої) ліквідності, або коефіцієнт кислотного тесту допомагає оцінити можливість погашення підприємством короткострокових зобов’язань у разі його критичного стану [2, 54]. Теоретичне найнижче значення цього показника - 1, найвище - 2. Для ПП «Ларіс» коефіцієнт швидкої ліквідності складав у 2007 році складає 31%, у 2008 році – 30%, у 2009 році – 49%, що має позитивну тенденцію до збільшення.

Коефіцієнт покриття (загальний коефіцієнт ліквідності, коефіцієнт поточної ліквідності) вимірює загальну ліквідність і показує, якою мірою поточні кредиторські зобов’язання забезпечуються поточними активами, тобто скільки грошових одиниць поточних активів припадає на одну грошову одиницю поточних зобов’язань. Теоретичне значення цього показника - 1,5-2,5. Для ПП «Ларіс» коефіцієнт покриття загальний складав у 2007 році складає 82%, у 2008 році - 55%, у 2009 році - 56% та мав постійну тенденцію до зменшення та вказує на негативну тенденцію забезпечення поточних зобов’язань підприємства оборотними активами ПП «Ларіс». Дані фінансового стану ПП «Ларіс» показники занесено до табл. 2.2.

Таблиця 2.2 Оцінка ліквідності ПП «Ларіс» за період 2007-2009 років

Показник	Роки			Відхилення 2009, (+/-)
Показник	2007	2008	2009	Відхилення 2009, (+/-)
Коефіцієнт покриття загальний, %	82,0	55,0	56,0	-46,4
Коефіцієнт швидкої ліквідності, %	31,0	30,0	49,0	+36,7
Коефіцієнт абсолютної ліквідності, %	0,0	0,01	0,1	+100,0

Таким чином, спостерігається стабільна тенденція до зниження ліквідності активів ПП «Ларіс», значна їх частина не відповідає встановленим нормативам, що свідчить про недостатній запас товарно-матеріальних цінностей та грошових коштів, що пов’язано зі специфікою галузі та діяльністю підприємства.

Платоспроможність – це можливість підприємства наявними грошовими ресурсами своєчасно погасити свої строкові зобов’язання. Коли підприємство має добрий фінансовий стан, воно стійко платоспроможне, у противному разі воно періодично або постійно неплатоспроможне.

Коефіцієнт концентрації власного капіталу характеризує частку власності самого підприємства у загальній сумі коштів, інвестованих у його діяльність. Для ПП «Ларіс» коефіцієнт концентрації власного капіталу складає у 2007 році - 8,0%, у 2008 році - 12,0%, у 2009 році - 15,0%, тому даний показник має позитивну тенденцію до росту.

Коефіцієнт концентрації залученого (позикового капіталу) відповідно складає 91,0%, 87,0% та 84,0%.

Коефіцієнт фінансової залежності є оберненим до попереднього показника. Для ПП «Ларіс» коефіцієнт фінансової залежності складає у 2007 році - 1126,0%, у 2008 році - 792,0%, у 2009 році - 632,0%, що показує значну фінансову залежність підприємства, оскільки його діяльність фінансується за рахунок запозичених коштів.

Коефіцієнт маневреності власного капіталу показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, тобто яку вкладено в оборотні кошти, а яку капіталізовано. Для ПП «Ларіс» коефіцієнт маневреності власного капіталу складає у 2007 році - -182,0%, у 2008 році - -408,0%, у 2009 році - -232,0%, що показує негативну тенденцію маневреності власного капіталу підприємства.

Дані стосовно фінансового стану підприємства занесемо до табл. 2.3.

Таблиця 2.3 Оцінка майнового стану ПП «Ларіс» за період 2007-2009 років

Показник	Роки			Відхилення 2009, (+/-)
Показник	2007	2008	2009	Відхилення 2009, (+/-)
Коефіцієнт концентрації власного капіталу, %	8,0	12,0	15,0	+46,6
Коефіцієнт концентрації залученого (позикового капіталу), %	91,0	87,0	84,0	-8,3
Коефіцієнт фінансової залежності, %	1126,0	792,0	632,0	-78,1
Коефіцієнт маневреності власного капіталу, %	-182,0	-408,0	-232,0	-21,5

Таким чином, проаналізувавши фінансову стійкість та залежність підприємства можна зробити висновки, що підприємство є фінансово нестійким та значно залежить від короткострокових позичальників.

2.2 Аналіз показників організації та технічного обслуговування виробництва на ПП «Ларіс»

На ПП «Ларіс» застосовують три форми організації ремонтно-профілактичних робіт залежно від масштабів виробництва. За централізованої форми весь ремонтний персонал ПП «Ларіс» підпорядковано головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що всі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових ремонтних баз, що їх підпорядковано начальникам цехів. Змішана форма організації ремонту поєднує в собі централізацію і децентралізацію: технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний персонал виробничих цехів, а капітальний ремонт та модернізацію, виготовлення запасних частин і нестандартного устаткування - персонал ремонтно-механічного цеху.

Залежно від того, як визначаються потреби в ремонтних роботах, розрізняють систему планово-запобіжного ремонту (систему ПЗР) і систему ремонту за результатами технічної діагностики.

Суть системи ПЗР на ПП «Ларіс» полягає в тім, що всі запобіжні заходи та ремонти здійснюються відповідно до встановлених заздалегідь нормативів. Після відпрацювання кожною фізичною одиницею устаткування (одиницею транспортного засобу) певної, визначеної нормативами кількості годин проводять його огляди та планові ремонти, черговість і послідовність яких залежить від призначення засобу праці, його конструктивних особливостей, умов експлуатації.

Визначення обсягів і видів ремонтних робіт на ПП «Ларіс» у системі ремонту за результатами технічної діагностики здійснюється в залежності від фактичної потреби в них після об`єктивного контролю технічного стану того чи того виду засобів праці.

Перша з наведених систем забезпечує більшу надійність, безперебійну експлуатацію устаткування та інших засобів праці, натомість друга є значно дешевшою.

На ПП «Ларіс» поширена система ПЗР. Вона передбачає проведення технічного (міжремонтного) обслуговування конкретних засобів праці, їхніх періодичних планових ремонтів і модернізації. У процесі технічного обслуговування усуваються дрібні несправності засобів праці, проводяться огляди стану окремих вузлів та агрегатів, здійснюється заміна мастила та регулювання певних механізмів. Планові ремонти залежно від обсягу, складності й терміну проведення робіт поділяються на поточні і капітальні.

Поточний ремонт здійснюється за гарантованого забезпечення нормального функціонування устаткування та інших засобів праці. У процесі поточного ремонту змінюються та відновлюються окремі деталі (вузли) засобів праці, проводяться регулювальні операції.

Під час проведення капітального ремонту обладнання і транспортних засобів здійснюється: повне розбирання; ремонт спрацьованих деталей та вузлів (в тім числі базових); заміна тих, що не підлягають ремонту; регулювання та випробування під навантаженням.

Модернізація засобів праці (передовсім технологічного устаткування) проводиться з метою підвищення їхнього технічного рівня (розширення технологічних можливостей, зростання продуктивності) способом часткових змін конструкції.

У системі ПЗР на ПП «Ларіс» регламентація ремонтних робіт здійснюється за допомогою кількох нормативів. Головними з них є:

Ремонтний цикл – проміжок часу між двома капітальними ремонтами або між початком експлуатації та першим капітальним ремонтом;

Міжремонтний період – проміжок часу роботи устаткування чи іншого засобу праці між двома суміжними (черговими) ремонтами;

Структура ремонтного циклу – перелік і послідовність планових ремонтів, процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтного циклу;

Категорія складності ремонту – показник, який відзначає трудомісткість планового ремонту того чи того виду технологічного устаткування проти трудомісткості ремонту еталонної фізичної одиниці.

Удосконалення техніко-технологічної бази виробництва, збільшення потужності та інтенсифікація використання машин (агрегатів) об`єктивно збільшують споживання різних видів енергії. Частка витрат на енергію в структурі собівартості продукції має тенденцію до зростання. Оскільки енергія (електроенергія насамперед) не може накопичуватися, тобто процес її виробництва збігається з процесом споживання, будь-які порушення енергопостачання завдають підприємству значних збитків. Усе це підвищує значення безперешкодного функціонування енергетичного господарства ПП «Ларіс».

До складу енергетичного господарства за звичай входять такі окремі його види:

Енергосилове – знижувальні підстанції, генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторне господарство;

Теплосилове – котельні, компресори, теплосилові мережі, водопостачання, каналізація;

Газове – газогенераторні станції, газові мережі, холодильні та вентиляційні установки;

Пічне – нагрівальні та термічні печі;

Слабкострумове – власна телефонна станція, різні види зв`язку (в тім числі диспетчерського та селекторного);

Енергоремонтне – технічне обслуговування, ремонт і модернізація різноманітного енергообладнання.

Керівництво енергетичним господарством за значних обсягів споживання енергії здійснює головний енергетик ПП «Ларіс». Безпосереднє виконання функції енергозабезпечення підприємства покладається на відділ головного енергетика, енергоцех і відповідні лабораторії.

В основу експлуатації енергогосподарства покладаються розрахунки планового і звітного енергетичного балансів ПП «Ларіс». Розробка планового енергетичного балансу здійснюється з метою: по - перше, визначення потреби в паливі та енергії з урахуванням допустимих витрат у внутрішніх мережах (витратна частина балансу); по - друге, обґрунтування засобів забезпечення цих потреб за рахунок виробництва енергії зі сторони, використання вторинних енергоресурсів (прибуткова частина балансу).

Звітний енергетичний баланс використовується для аналізу фактичного стану енергозабезпечення ПП «Ларіс» й контролю використання енергоресурсів. Він також служить вихідною базою для розробки стратегічних та оперативних заходів для об`єктивно необхідної економії паливно-енергетичних ресурсів.

Згідно з статистичними даними ПП «Ларіс», до 80% машинно-тракторних агрегатів працюють з невідрегульованими робочими органами та без налагодження на задані режими роботи. За висновками спеціалістів підприємства, відбувається це тому, що трудомісткість регулювань і технологічних налагоджень доволі значна. Тому, щоб забезпечити високопродуктивну і високоякісну роботу машинно-тракторного агрегату, механізатор має щодня витрачати 1-1,5 год на технічне обслуговування механізмів, а всього - 2-2,5 год/зміну. Тому механізатори скорочують час, потрібний для підготовки машинних агрегатів, унаслідок чого знижується ефективність використання техніки. Тобто 34% робочого часу устаткування простоюють у ремонті.

Надійність і довговічність машин та устаткування забезпечуються на всіх етапах її створення. Насамперед, на стадії проектування, оскільки від конструкції машини та її загального компонування, від використання матеріалів, режимів термообробки, системи змащування, наявності механізмів під налагодження і захисту від перевантажень та інших конструктивних особливостей залежать показники надійності.

У сфері виробництва надійність забезпечується завдяки організації якісного виготовлення і контролю продукції, управління ходом технологічного процесу, застосуванням сучасних методів підвищення терміну служби виробів.

Надійність і комфортність не слугують безплатним додатком до машини, а є вагомим і цінним показником у визначенні вартості машини.

Без добре налагодженого технічного обслуговування машин не можна забезпечити безперебійне використання машинно-тракторного парку. У структурі собівартості механізованих робіт витрати на технічне обслуговування і ремонт становлять 20-22%. Розмір їх значною мірою залежить від додержання встановленої періодичності та якості технічного обслуговування і ремонту, машин, правильної експлуатації їх у процесі роботи. Тому на ПП «Ларіс» застосовують планово-запобіжну систему технічного обслуговування устаткування та інших машин, що включає обкатування машин, періодичне техобслуговування, поточний і капітальний ремонти та зберігання машин та устаткування.

Завданням капітального ремонту є повне відновлення всіх агрегатів зношеної машини, вузлів і деталей, що служать кілька років, а поточного - тих, які зношуються протягом одного року.

Витрати на технічне обслуговування і ремонти потрібно враховувати при складанні річного плану господарства і госпрозрахункових механізованих планів бригад. Для їх розрахунку складають план проведення технічних обслуговувань, поточних і капітальних ремонтів устаткування та інших машин і обчислюють суму всіх витрат на них за встановленими нормативами. Доцільно розробляти річні плани ремонтів і визначати витрати на них спочатку в госпрозрахункових планах механізованих бригад, а потім використовувати їх для складання річного плану господарства.

Періодичність технічних обслуговувань і ремонтів можна визначати за кілограмами витраченого палива та енергії, відпрацьованими мотогодинами.

Найповніше енергетичні затрати відбиваються у витратах енергії. Тому за цим показником треба планувати проведення технічних обслуговувань і ремонтів техніки. Для цього складають річний план витрат палива по кожній машині після останнього капітального і поточного ремонту (для нових машин - з початку експлуатації) до початку планового року. При цьому враховують технічний стан машин і рекомендовані міжремонтні строки. Кількість капітальних ремонтів (Рк) можна визначити за формулою

Рк=(П+Пк)/Мк (2.1)

де, П - планові витрати палива, кг; Пк - витрати палива після останнього капітального ремонту, кг; Мк - витрати палива в міжремонтні строки для капітального ремонту техніки, кг.

Так само визначають кількість поточних ремонтів (Рп), тільки дані про витрати палива на трактор на початок року беруть починаючи від останнього ремонту (капітального чи поточного):

Рп=(П+По)/Мп-Рк (2.2)

де, По - витрати палива після останнього ремонту машини, кг; Мп - витрати палива в міжремонтні строки для поточного ремонту, кг.

Обчислену кількість ремонтів і технічних обслуговувань заокруглюють до цілого числа в бік зменшення.

Планові витрати на ремонти, технічне обслуговування, заміну шин і гусениць, а також на зберігання техніки визначають як за питомими, так і за лімітними (річними) нормативами витрат. Питомі нормативи витрат для тракторів і самохідних комбайнів установлено з розрахунку на витрачену машиною 1 т дизельного палива. Вартість капітального чи поточного ремонту машини визначають множенням витрат палива в міжремонтний строк (у тоннах) на питомий норматив витрат. Добуток вартості одного ремонту на кількість машин, які підлягають капітальному чи поточному ремонту, становить планову суму витрат на ремонти. Для визначення витрат на технічні обслуговування, зміну деталей і зберігання машин планові витрати енергії та палива машиною даної марки множать на норматив витрат коштів.

Питомі нормативи витрат на утримання причіпних і начіпних машин установлено з розрахунку на нормо-зміну. Для підвищення зацікавленості механізаторів у роботі на машинах, які відпрацювали значний строк, нормативи витрат на їх ремонт і витрати палива диференціюють залежно від амортизаційного строку машин і періоду їх експлуатації.

У нормативах витрат на утримання техніки (при розрахунках на одиницю роботи, річних лімітів і оптової ціни ремонтів) ураховують основну і додаткову оплату праці з нарахуваннями на соціальне страхування; вартість запасних частин і використовуваних ремонтних матеріалів, технічного обслуговування, заміни деталей, включаючи націнки торгових організацій, накладні витрати і планові нагромадження. Звичайно такі нормативи не викликають сумнівів при виконанні ремонтів на спеціалізованих ремонтних підприємствах. А для майстерень ПП «Ларіс» вони мають бути скориговані на величину накладних витрат і планових нагромаджень ремонтних підприємств.

При плануванні загально-бригадних витрат складають кошториси з урахуванням конкретних умов (табл. 2.4).

Таблиця 2.4 Витрати на ремонтні заходи на ПП «Ларіс» на протязі 2007-2009 рр.

№ п/п	Показники	2007 р.	2008 р.	2009 р.	Відхилення 2009, %
1	2	3	4	5	6
2	Капітальний ремонт	4,0	11,0	17,0	+76,4
3	Поточний ремонт	9,0	52,0	79,0	+88,6
4	Техогляд	1,5	6,0	9,0	+83,3
5	Ремонт і заміна запчастин	5,0	42,0	57,0	+91,2
6	Зберігання техніки	0,5	5,0	7,0	+92,8

У таблиці 2.4 наведено план витрат на використання машинного парку ПП «Ларіс». Зокрема потреба в коштах на технологічне обслуговування техніки становить 168 тис. грн., у тому числі для проведення капітальних ремонтів - 17, поточних ремонтів - 79, на техогляди - 9, ремонт і заміну запчастин - 57, на зберігання техніки - 7 тис. грн.

Технічне обслуговування передбачає обов'язковий, завчасно встановлений обсяг робіт для кожного типу механізмів і умов їх експлуатації, який виконується згідно з нормативами періодичності і трудомісткості.

Операції технічного обслуговування виконуються з попереднім контролем технічного стану техніки і їх складальних одиниць. Основним методом контролю є технічне діагностування як складова частина технічного обслуговування.

Мета технічного діагностування полягає у визначенні дійсної потреби у виконанні операцій технічного обслуговування, прогнозуванні залишкового ресурсу складальних одиниць і деталей.

В залежності від періодичності, трудомісткості та обсягу робіт для тракторів встановлені такі види технічного обслуговування:

- щозмінне технічне обслуговування;

- періодичне технічне обслуговування;

- сезонне технічне обслуговування;

- технічне обслуговування при зберіганні та транспортуванні.

В складних умовах використання гусеничних та колісних тракторів (велике запилення, високогір'я, низькі температури та ін.) проводиться спеціальне технічне обслуговування із зменшеним значенням періодичності.

Щозмінне технічне обслуговування повинно забезпечити працездатність механізмів на протязі всієї робочої зміни шляхом контролю технічного стану основних її частин: гальмового обладнання, ходової частини, органів керування, сигналізації, двигуна та усунення виявлених несправностей, а також дозаправлення пально-мастильними матеріалами, робочого та охолоджувальною рідинами.

Виконання щозмінного технічного обслуговування покладається на механізаторів та їх помічників, де вони передбачені.

Періодичне технічне обслуговування виконується з метою зниження інтенсивності зносу деталей і складальних одиниць, визначення їх залишкового ресурсу, усунення наявних несправностей; здійснюється спеціалізованими бригадами (ланками) за участю або без участі механіків, за якими закріплені механізми.

Періодичність виконання та обсяг робіт періодичного технічного обслуговування залежать від типу техніки, що обслуговується. В залежності від обсягу передбачених робіт, послідовності їх виконання кожному періодичному технічному обслуговуванню надається порядковий номер (ТО-1, ТО-2, ТО-3).

До обсягу робіт технічного обслуговування з більш високим порядковим номером включаються роботи, які передбачені до виконання при технічних обслуговуваннях з більш низькими порядковими номерами.

Сезонне технічне обслуговування виконується двічі на рік при переведенні механізмів на експлуатацію в умови весняно-літнього або осінньо-зимового періоду. Сезонне технічне обслуговування поєднується з проведенням чергового періодичного технічного обслуговування.

ПП «Ларіс» на протязі останніх років досить активно працює на ринку виробів з нержавіючої сталі. З кожним роком його об’єми виробництва та продажу продукції зростають. Це свідчить про якість та доступність продукції підприємства навіть населенню з не досить високими прибутками.

Продукцію підприємства знають не тільки в межах області, ПП «Ларіс» активно працює над створення дилерської мережі по всій території України.

З кожним роком зростає кількість продукції, що виготовляється і реалізується підприємством, а заразом і зростають прибутки ПП «Ларіс»

Спостерігається стабільна тенденція до зниження ліквідності активів ПП «Ларіс», значна їх частина не відповідає встановленим нормативам, що свідчить про недостатній запас товарно-матеріальних цінностей та грошових коштів, що пов’язано зі специфікою галузі та діяльністю підприємства.

Підприємство є фінансово нестійким та значно залежить від короткострокових позичальників.

На ПП «Ларіс» всі запобіжні заходи та ремонти здійснюються відповідно до встановлених заздалегідь нормативів. Після відпрацювання кожною фізичною одиницею устаткування (одиницею транспортного засобу) певної, визначеної нормативами кількості годин проводять його огляди та планові ремонти, черговість і послідовність яких залежить від призначення засобу праці, його конструктивних особливостей, умов експлуатації.

У порівнянні 2007-2009 рр. обсяг продукції збільшився на 69,3%, що свідчить про збільшення обороту продукції, запровадженні системі знижок, що дозволяють користуватися послугами саме цього підприємства; урізноманітненні товарів, що знаходяться на реалізації.

Не змінилась кількість працівників на протязі 2007-2009 рр.

Зменшився фонд оплати праці на 27,6%, що свідчить про зменшення заробітних плат.

Середньорічна заробітна плата зменшилась на 26,3%, як наслідок зменшення фонду оплати праці на підприємстві.

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА

3.1 Напрямки вдосконалення організації технічного обслуговування на виробництві

Процеси ремонтів на підприємствах відчутно відстають, як по своїй технологічній, так і по організаційній підготовці. За рахунок низького рівня продуктивності праці в ремонтних майстернях знижується рівень продуктивності праці в цілому по підприємстві.

Це тому, що на підприємстві завжди увага приділяється випуску продукції, а ремонт обладнання не брався до уваги.

Шляхи вдосконалення ремонтного господарства (Рис. 3.2):

1. Розробка нової системи документації ГОСТ, ОСТ по організації і управлінню процесами ремонту обладнання, в якій в першу чергу повинен бути відображений національний і зарубіжний досвід

2. Вдосконалення методів планування і економічного стимулювання роботи ремонтних бригад

3. Спеціалізація ремонтного господарства на рівні галузі, регіону, підприємства.

На деяких підприємствах отримала розповсюдження інспекційна система технічного обслуговування і ремонту, при якому проведення ремонту залежить не від строку експлуатації обладнання, а від фактичної потреби в ньому.

4. Введення АСУ дозволяє планувати ремонтні роботи, контролювати їх виконання, розподіляти трудозатрати по видах ремонту і аналізувати їх, раціонально використовувати ресурси.

Рис. 3.2. Шляхи вдосконалення ремонтного господарства

При виробництві енергетичні витрати мають питому вагу в собівартості. Економія енергії при збільшення її потреб стає одним із центральних завдань енергетичного господарства.

Неминучі втрати при її виготовлені, розподіленню та використанню при правильній організації енергетичного господарства та виробництва можу бути зменшені та приведенні до мінімуму. Виявлення джерел втрат палива, електроенергії, пари, тощо, розробка та здійснення організаційно-технічних заходів для їх скорочення – найважливіше завдання енергетиків, механіків.

Аналіз використання енергоресурсів показує, що втрати енергоресурсів пояснюється неповним згоранням палива незадовільним станом електромереж та електрообладнання, недостатньою теплоізоляцією теплопроводів, технічним відставанням технологій та енергетичного обладнання.

Основні шляхи покращення використання енергії та палива:

1. Скорочення або ліквідація прямих витрат енергії, що досягається організацією систематичного контролю за технічним станом енергетичного обладнання, забезпечення рівномірного розподілення електроенергії, систематичного огляду і профілактики ізоляції електрогазопроводів, оскільки несправності викликають витікання .

2. Покращення технології та організації виробництва - введення прогресивних методів зберігання, встановлення оптимальних режимів процесів, підвищення завантаження обладнання, автоматизації виробничих процесів, не допускати виготовлення браку.

3. Зменшення втрат палива при його транспортуванню, зберіганню та спалюванні, що досягається правильною організацією розвантаження, добрим станом складського господарства, удосконалення організації праці, заробітної плати та матеріального стимулювання робітників енергетичного господарства.

4. Скорочення витрат електроенергії на технологічні та освітлювальні цілі, що має важливе значення. Неекономічна робота електродвигунів буває при недостатньому завантаженні їх за низького коефіцієнта корисної дії. А також несвоєчасного вимкнення електродвигунів при холостому ході машин (Рис. 3.3).

Рис. 3.2. Шляхи покращення використання енергії палива

Вся робота по скороченню втрат та по економії палива та електроенергії повинна бути обґрунтована глибокому та всебічному аналізі стану енергетики. Технології та організації виробництва на підприємстві. План організаційно-технічних заходів необхідно засновувати на цілком виразному уявленні про розміри та джерела втрат енергії та палива.

Організація складського господарства складається у виборі і обґрунтуванні виду і складу складів, їх розміщення, розміри, обладнання, а також у визначені порядку роботи складів в залежності від функцій, які вони

Напрямки вдосконалення складського господарства:

- поглиблення спеціалізації та кооперації;

- використання нових форм автоматизації та механізації складських приміщень, широке використання комп’ютеризованих інформаційних систем обліку й обробки інформації та різної документації;

- поліпшення діяльності системи матеріально-технічного забезпечення, збуту продукції на основі організації й управління оптимальним рівнем запасів ресурсів і залишків готової продукції, виробів на складах та в незавершеному виробництві;

- раціональне планування розвитку й розміщення елементів системи складського господарства підприємства та його підрозділами.

Раціонально організоване транспортне господарство зобов’язане безперервно покращувати свою роботу за наступними основними напрямками: механізація навантажувально-розвантажувальних робіт, покращення використання транспортних засобів, організація попереджувального ремонту транспортних засобів. Склад транспортного господарства підприємства залежить від характеру випускаючої продукції, виробничої структури, типу і масштабів виробництва.

В зв’язку із збільшенням обсягів виробництва продукції та розширенням дистриб’юторської мережі виникла проблема у забезпеченні виробництва транспортом. Наявні транспортні засоби не спроможні забезпечити виконання встановленого плану реалізації. В автомобільному парку підприємства є в наявності вантажний автомобіль «IVECO», який на даний час знаходиться в неробочому стані. Ремонт даного автомобіля вантажопідйомність якого складає 3,5 тони, здатна в повній мірі забезпечити потребу в транспортних засобах.

Після здійснення заходу по ремонту вантажного автомобіля буде повністю ліквідовано застої готової продукції на складі. В наслідок чого ПП «Ларіс» отримувала збитки.

Економічна ефективність інвестицій – це показник, обернений до терміну окупності. Він показує, скільки коштів підприємство отримає на кожну грошову одиницю інвестованих коштів.

Отже, проводити капіталовкладення у проект по ремонту автомобіля «IVEKO» досить доцільним і матиме позитивний економічний ефект.

При централізованому методі ремонт всіх видів і деякі роботи по технічному обслуговуванню проводяться силами ремонтно-механічного цеху РМЦ. Цей цех займається ремонтами і має спеціалізовані ремонтні бригади, необхідне універсальне обладнання, запчастини, матеріали. Він застосовується на підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва.

При децентралізованому методі всі види ремонтних робіт і виготовлення змінних деталей здійснюється силами і засобами цехових ремонтних служб. РМЦ підприємства виконує роботу по ремонту і модернізації складного і габаритного обладнання, виготовляє запчастини масового застосування, відновлює деталі, які вимагають спецобладнання і оснастки. Цей метод використовують в крутосерійному і масовому виробництві з великим числом обладнання в кожному цеху.

Змішаний метод характеризується тим, що ремонтні роботи виконуються як цеховою, так і РМЦ. За РМЦ закріплюють крупні ремонти і виготовлення деталей.

При всіх методах організації ремонту обов'язково проводяться огляди (технічне обслуговування). Ці види робіт виконуються основними виробничими працівниками, які повинні вести нагляд за роботою обладнання на протязі зміни, попереджувати неподання аброзивного матеріалу на поверхні, слідкувати за рівнем масла і холодної рідини, характером шумів в редукторах, коробках швидкостей, прибиранням відходів, змазка обладнання.

Крім того, деякі види робіт здійснюються черговим ремонтним персоналом.

Комплексні бригади ремонтників закріплюються за визначеним учасником, цехом для виконання всіх ремонтних робіт.

Капітальний ремонт може проводитися окремими бригадами. Для скорочення пристроїв обладнання в ремонті всі основні ремонтні роботи виконуються в обідні перерви і вихідні дні для чого ремонтному персоналу встановлюють графік роботи, який відрізняється від основних робочих графіків.

Ці способи використовуються при ремонтних роботах без зупинки виробництва.

При капітальному ремонті може здійснюватися модернізація обладнання. Вона заключається в тому, що в конструкцію машин вносяться зміни з метою підвищення ефективності обладнання. Також при модернізації проводять заміну приладів, пристосувань, нових конструкцій.

Управління ремонтним господарством здійснюється головним механізмом, який підпорядковується головному інженеру. Головний механік керує роботою РМЦ і ВГМ, а також керує ремонтними службами і координує роботу по технічному обслуговуванню і ремонтом обладнання на підприємстві.

ВГМ на великих підприємствах складається з підрозділів бюро планово-попереджувальних робіт БППР, конструкторсько-технологічне бюро КТБ, планово-виробниче бюро ПВБ, групи кранового обладнання.

БППР організовує роботу по матеріальній і організаційній підготовці обладнання, планує всі види ремонтних і профілактичних робіт, організовує правильну роботу по експлуатації обладнання, керує роботою мастильного господарства, створює парк запчастин, веде облік і зберігання обладнання, розробляє міроприємства по механізації ремонтних робіт, створює графіки ремонтів.

КТБ – здійснює всю технічну підготовку системи ППТ і всі види ремонтних робіт, включаючи модернізацію. Воно складається з груп - конструкторської, технологічної, паспортизації обладнання, технологічного архіву ВГМ.

ПВБ планує, регулює, аналізує і контролює виробничу, екологічну діяльність всіх ланок ремонтного господарства, оформляє замовлення встановлює ліміти на матеріали, складає звіти.

Група кранового обладнання слідкує за експлуатацією і станом всіх піднімально-транспортних механізмів і підкранових шляхів, планує і контролює виконання графіків ремонту піднімально-транспортного обладнання.

Ремонтне господарство в цеху очолює механік. Майстри і бригади, які безпосередньо керують роботами по нагляду, ремонту обладнання підпорядковуються механіку цеху, а майстрам - чергові слюсарі.

Шляхи вдосконалення ремонтного господарства:

Розробка нової системи документації ГОСТ, ОСТ по організації і управлінню процесами ремонту обладнання, в якій в першу чергу повинен бути відображений національний і зарубіжний досвід

Вдосконалення методів планування і економічного стимулювання роботи ремонтних бригад

Спеціалізація ремонтного господарства на рівні галузі, регіону, підприємства.

3.2 Покращення системи технічного обслуговування на виробництві із застосуванням комп’ютерних технологій

Одним з напрямків підвищення ефективності виробництва стало широке застосування інформаційних технологій, яке у 80-х роках минулого століття. Важливим етапом розвитку на цьому шляху стала поява концепції гнучкої виробничої системи (ГВС).

Відповідно до ГОСТ 26228-90, гнучка виробнича система трактується як «сукупність технологічного обладнання, яке управляється засобами обчислювальної техніки, що володіє властивістю автоматизованого переналагодження при зміні програми виробництва виробів. Принциповою особливістю ГВС була наявність нового компоненту - комп'ютерної системи управління, що забезпечує можливість ув'язування окремих виробничих процесів, функцій і задач до єдиної системи.

Від впровадження ГВС очікувалося: зменшення розмірів підприємств, збільшення коефіцієнту використання устаткування і зниження накладних витрат, значне зменшення обсягу незавершеного виробництва, скорочення витрат на робочу силу в результаті організації «безлюдного» виробництва, прискорення змінюваності моделей продукції, що випускається, відповідно до вимог ринку, скорочення термінів постачань продукції і підвищення її якості.

Подальший розвиток робіт у даному напрямку наприкінці 80-х - початку 90-х років призвів до появи поняття комп'ютеризованого інтегрованого виробництва (КІВ). Концепція КІВ мала на увазі новий підхід до організації і управління виробництвом, новизна якого полягала не тільки в застосуванні комп'ютерних технологій для автоматизації технологічних процесів і операцій, але й в створенні інтегрованої інформаційної системи підприємства.

Інформаційна інтеграція процесів досягалася шляхом використання загальних баз даних, що дозволяють більш ефективно вирішувати питання розробки і проектування виробів, підготовки виробництва, планування і управління виробництвом, вирішення задач матеріально-технічного забезпечення, охоплюючи всі процеси підприємства. Але у практиці ГВС є значна кількість випадки неефективної, збиткової їхньої роботи. Заміна людини автоматом для виконання виробничих задач на першому етапі, як правило, призводить до збільшення загальних витрат, тобто збитковості експлуатації засобів – автоматизації. У цьому і складається «парадокс автоматизації». На етапах впровадження й освоєння ГВС це варто приймати як виробничу неминучість, що пояснюється зміною типу трудової діяльності людини в ерготехнічній системі, несвоєчасною підготовкою виробництва і його організацією.

При дослідженні загальної проблеми ефективності сучасного виробництва пильної уваги настійно вимагає проблема відставання рівня технічного обслуговування. Особливе значення цієї проблеми визначається не тільки відволіканням на обслуговування великої кількості матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, але і впливу рівня їхнього використання на ефективність виробництва в цілому.

Найбільш актуальним стає процес технічного обслуговування в сучасному машинобудівному виробництві. Більш того, поняття, принципи, організація - підходи до технічного обслуговування концептуально змінюються.

Сучасному виробництву необхідний принципово новий підхід до технічного обслуговування. Однією з причин недостатньої ефективності експлуатації ГВС, перш за все, є недостатня надійність внаслідок конструктивних і експлуатаційних факторів.

Витрачаються великі кошти на підтримку обладнання в робочому стані. Ці витрати на третину перевищують обсяг капітальних інвестицій на технічне переозброєння і заміну фізично зношеного і морально застарілого обладнання і досягають в цілому 8-12% собівартості виготовленої продукції.

Витрати на капітальний ремонт істотно залежать від його періодичності. Так, на протязі другого міжремонтного циклу у порівнянні з першим, витрати на капітальний ремонт зростають у середньому на 8-14%, третього на 16-24%, четвертого на 30-36% [31, 152]. Основним фактором, що впливає на скорочення обсягу витрат на ремонтообслуговання техніки є прискорене відновлення парку застарілої техніки. Але в складних сучасних умовах заміна застарілого обладнання новим, більш сучасним, складна і, для більшості підприємств, нездійсненна задача.

Ми вважаємо, що не менш актуальним є утримання діючого обладнання в працездатному стані. Технічне обслуговування і ремонт є засобом для підтримки постійної працездатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуатації. Тому, технічне обслуговування і ремонт являють собою комплекс робіт з попередження раптового виходу з працездатного стану обладнання і відшкодування їх часткового фізичного зносу шляхом систематичного проведення профілактичних операцій, відновлення чи заміни зношених окремих конструктивних елементів. Причому наголос потрібно робити на технічному обслуговуванні - на системі профілактичних засобів, а не на здійсненні ремонту.

Необхідне застосування сучасних автоматизованих систем діагностики, інтегрованних у систему управління підприємством. Тобто, необхідним стає залучання новітніх інформаційних технологій у процес здійснення технічного обслуговування – цього вимагає й час.

У концепції КІВ роль інтегрованої автоматизованої системи управління (ІАСУ) стала ще більш значною. На ІАСУ покладені не тільки функції автоматизації процесів проектування і виробництва виробів, але і зовсім нові задачі, пов'язані із забезпеченням інформаційної інтеграції процесів. Ця інтеграція повинна була здійснюватися за рахунок спільного використання однієї і тієї ж інформації (в електронному вигляді) для розв'язання різних задач.

Практика показала, що з усіх задач ІАСУ найбільш схильними до типізації, виявилися задачі автоматизації проектування і підготовки виробництва, задачі автоматизації рівня управління підприємством (АСУП) і деякі інші. Задачі технічного обслуговування обладнання до цього складу не потрапили.

Наприкінці 80-х - початку 90-х років, на ринку з'явилися самостійні програмно-технічні рішення, придатні для використання на підприємствах з різним рівнем автоматизації, у тому числі і поза КІП в його класичному розумінні. Виникли нові стійкі поняття: CAD/CAM/CAE і MRP (MRP II).

Перше поняття - CAD (Computer Aided Design)/ CAM (Computer Aided Manufacturing) /CAE (Computer Aided Engineering) - позначало комплекс програмних засобів комп'ютерного проектування, підготовки виробництва й інженерних розрахунків. Друге - MRP (Materials Requirement Planning - планування потреб у матеріалах), а пізніше MRP II (Manufacturing Resource Planning - управління виробничими ресурсами) - стало загальноприйнятим позначенням комплексу задач управління фінансово-господарською діяльністю підприємства: планування виробництва, матеріально-технічного постачання, управління фінансовими ресурсами і інших [22, 63].

З'явилися перші стандарти і специфікації, що визначають функціональні вимоги до цих систем. У цей же час було запропоновано концепцію ERP (Enterprise Resource Planning – управління ресурсами підприємства). Сьогодні терміни MRP II і ERP практично цілком витиснули термін АСУП і інтегрованих інформаційних систем, призначених для управління виробничо-господарською діяльністю підприємства [13, 30].

Відповідно до [ISO /ІЕС 2382-24:1995] системи класу MRP повинні виконувати наступні функції: управління фінансовими ресурсами (Financial Management); управління персоналом (Human Resources); управління портфеля замовлень (Customer Orders); управління запасами (Inventory Management); управління складами (Warehouse Management); управління закупівлями (Purchasing); управління продажами (Sales); управління сервісним обслуговуванням (Service); прогнозування обсягу реалізації і продажів (Forecasting); об'ємного планування (Master Production Scheduling); розрахунку потреб у матеріалах (Materials Requirement Planning); оперативно-виробничого планування (Finite Scheduling); оперативного управління виробництвом (Production Activity Control); управління технічним обслуговуванням обладнання (Equipment Maintenance); розрахунку собівартості продукції і витрат (Cost Accounting); управління транспортуванням готової продукції (Transportation) [24, 63].

Аналіз розвитку інформаційних технологій у виробничих задачах показує, що одним з напрямків руху є все більш повне охоплення стадій життєвого циклу продукції. Гнучкі виробничі системи вирішували задачі, що стосуються винятково виробництва виробів. У комп'ютеризованому інтегрованому виробництві коло задач значно розширилося і включило до себе розробку, проектування і виготовлення, матеріально-технічне забезпечення та інші задачі підприємства, у тому числі й технічне обслуговування.

До середини 90-х років з'явилося усвідомлення необхідності створення інтегрованої інформаційної системи, що підтримує весь життєвий цикл виробу. По визначенню, приведеному в стандарті ISO 9004-1, життєвий цикл продукції – це сукупність процесів, виконуваних від моменту виявлення потреб суспільства у визначеній продукції, до моменту задоволення цих потреб і утилізації продукції.

Експлуатація обладнання, його технічне обслуговування є стадією життєвого циклу виробу, інформація про яку є актуальною й для суб'єктів життєвого циклу. Тому рівню здійснення технічного обслуговування повинна приділятися значна увага.

Вимоги, які встановлені у сучасних міжнародних стандартах, враховують індивідуальні властивості обладнання за їхніми динамічним, жорсткістними, віброакустичними властивостями. Це забезпечить більш гнучку систему технічного діагностування та обслуговування, яка спрямована на збільшення безпеки експлуатації і ефективності виробництва.

Рис. 3.4. Можливості системи моніторингу

Сучасні системи моніторингу, як складові системи технічного обслуговування – це універсальні вимірювальні пристрої на базі багатоканальних мультизадачних аналізаторів, дозволяють (Рис. 3.4):

- визначити дефекти зборки і монтажу;

- оцінити якість ремонту;

- прогнозувати безаварійний строк експлуатації обладнання (до кількох місяців);

- скоротити витрати на ремонт і запасні частини не менш, ніж на 30%;

- отримати додатковий прибуток за рахунок зниження простоїв обладнання.

Для збільшення стабільності якості систем діагностування необхідні інтелектуальні системи управління сучасним машинобудівним обладнанням. До них належать системи діагностики і управління верстатом на основі математичної моделі штучних нейронних мереж [25, 53]. Застосування інтелектуальних алгоритмів на основі штучних нейронних мереж дозволяє значно поліпшити якість розпізнавання стану технологічного обладнання, що дозволить значно збільшити стабільність якості продукції, яка виготовляється.

Впровадження інформаційних технологій у процес технічного обслуговування є одним з шляхів підвищення ефективності, інтелектуалізації виробництва – головною фондоутворюючої галузі економіки нашої країни.

Шляхи вдосконалення ремонтного господарства:

2. Вдосконалення методів планування і економічного стимулювання роботи ремонтних бригад.

3. Спеціалізація ремонтного господарства на рівні галузі, регіону, підприємства.

Напрямки вдосконалення складського господарства:

- поглиблення спеціалізації та кооперації;

Пропонуються такі пропозиції при дослідженні даної теми:

2. Вдосконалення методів планування і економічного стимулювання роботи ремонтних бригад.

3. Спеціалізація ремонтного господарства на рівні галузі, регіону, підприємства.

ВИСНОВКИ

Дослідження питань вдосконалення організації технічного обслуговування виробництва, які здійснено в даній дипломній роботі дозволило зробити наступні висновки:

1. Дослідження СТОіРО різного рівня централізації показало, що вона не стала регламентованою, але постійно пристосовується до змін кон'юнктури, переорієнтовується відповідно до вимог користувачів обладнання. Одним з найважливіших напрямків підвищення ефективності СТОіРО є подальший розвиток діяльності спеціалізованих ремонтних підприємств фірмового сервісу, що підтверджується вітчизняним і закордонним досвідом.

2. Для об'єктивної оцінки чинників, що впливають на ефективність СТОіРО запропонована методика, яка побудована на основі регресивного аналізу і дозволяє проранжирувати вплив незалежних факторів на витрати по СТОіРО.

3. На основі узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду в області використання СТОіРО виділено такі групи господарчих суб'єктів, які повинні бути на нашому ринку послуг: організації, які входять до системи виготовлення виробничого обладнання (тобто самостійно здійснюючі фірмовий сервіс); спеціалізовані ремонтні підприємства, що діють за територіальною ознакою; підприємства, для яких ремонтне виробництво не є профільним, але пов'язане з основним напрямком діяльності (лізингові фірми; організації, що працюють на повторному ринку обладнання та ін.).

4. При оплаті за контрактом ціна повинна враховувати різноманітні експлуатаційні та ремонтні особливості обслуговування машин. Розроблені в дисертації методичні рекомендації по встановленню контрактної ціни передбачають обґрунтування верхньої й нижньої межі як з точки зору споживача, так і з точки зору виконавця ремонтних послуг.

5. Розроблена методика розрахунку графіка ремонтних робіт, яка дозволяє визначати оптимальну чисельність ремонтного персоналу для проведення робіт по СТОіРО при різних рівнях централізації.

Обсяг продукції збільшився на 69,3%, що свідчить про збільшення обороту продукції, запровадженні системі знижок, що дозволяють користуватися послугами саме цього підприємства; урізноманітненні товарів, що знаходяться на реалізації.

Не змінилась кількість працівників на протязі 2007-2009 рр.

Зменшився фонд оплати праці на 27,6%, що свідчить про зменшення заробітних плат.

Середньорічна заробітна плата зменшилась на 26,3%, як наслідок зменшення фонду оплати праці на підприємстві.

Підприємство є фінансово нестійким та значно залежить від короткострокових позичальників.

Шляхи вдосконалення ремонтного господарства:

4. Розробка нової системи документації ГОСТ, ОСТ по організації і управлінню процесами ремонту обладнання, в якій в першу чергу повинен бути відображений національний і зарубіжний досвід.

5. Вдосконалення методів планування і економічного стимулювання роботи ремонтних бригад.

6. Спеціалізація ремонтного господарства на рівні галузі, регіону, підприємства.

Напрямки вдосконалення складського господарства:

- поглиблення спеціалізації та кооперації;

Технічне обслуговування на підприємстві має будуватися за принципом системності, доцільності, економічності.

Впровадження інформаційних технологій у процес технічного обслуговування є одним з шляхів підвищення ефективності, інтелектуалізації виробництва - головною фондоутворюючої галузі економіки нашої країни.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Закон України «Про банкрутство» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 31.

2. Закон України «Про власність» // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 20.

3. Закон України «Про господарські товариства» // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 49.

4. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 29.

5. Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» // Голос України. – 1992. – № 78.

6. Закон України «Про систему оподаткування» // Урядовий кур’єр. – 1997. – № 23.

7. Внутрішньогосподарська соціальна інфраструктура підприємства // Економіка України. – 1994. – № 3.

8. Воспроизводство стоимости научно-технического потенциала // Вопросы экономики. – 1993. – № 3.

9. До питання про ефективність сучасного господарювання // Економіка України. – 1993. – № 9.

10. Інвестиційні процеси в Україні в умовах перехідної економіки // Фінанси України. – 1998. – № 5.

11. Іноземні інвестиції в економіку України: реальність, перспективи // Голос України. – 1994.

12. Іноземні інвестиції: їх види, шляхи залучення // Діловий вісник. – 1994. – № 3–4.

13. Концепція переходу України до ринкової економіки // Відомості Верховної Ради України. – 1990. – № 48.

14. Основні положення про склад витрат виробництва (обігу) і формування фінансових резервів на підприємствах України // Урядовий кур’єр. – 1993. – № 151.

15. Повышение инвестиционной стратегии и регулярные стратегии структурных преобразований // Экономист. – 1994.

16. Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок формування та розміщення державного контракту і державного замовлення у 1994 році” // Урядовий кур’єр. – 1993. – № 167.

17. Про єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами // Урядовий кур’єр. – 1992. – № 20.

18. Стратегия фирмы // Вопросы экономики. – 1990. – № 5.

19. Трудові відносини і права людини // Урядовий кур’єр. – 1995. – № 8.

20. Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» // Урядовий кур’єр. – 1994. – № 31 – 32.

21. Управление предприятием государственной и смешанной форм собственности // Вопросы экономики. – 1993. – № 10.

22. Як роздержавлювати та приватизувати суспільну власність // Економіка України. – 1992. – № 2.

23. Адамов В.Е., Ильенкова С.Д. Экономика и статистика фирм. / В.Е. Адамов, С. Д. Иленкова. – Москва: Финансы и статистика, 2007 – 240 с.

24. Акимова Н.В. Производительность труда в промышленности: проблемы измерения и стимулирования. / Н.В. Акимова. – К.: Наукова думка, 2001. – 100 с.

25. Алексеева М.М. Планирование деятельности фирмы: Учебно-методическое пособие. / М.М. Алексеева. – М.: Финансы и статистика, 2008. – 248 с.

26. Антонец А.В., Белов Н.А. и др. Организация, планирование и управление деятельностью промышленного предприятия. / А.В. Антонец, Н.А. Белов. – К.: Высшая шк., 2002. – 472 с.

27. Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента. Как управлять капиталом? – М.: Финансы и статистика, 2005. – 383 с.

28. Бланк І.А. Інвестиційний менеджмент. / І.А. Бланк. – К.: МП ”Ітем” ЛТД “Юнайтед Лондон Трейд Лімітед”, 2005. – 448 с.

29. Бланк И.А. Стратегия и тактика управления финансами. / И.А. Бланк. – Киев: МП “ИТЕМ” ЛТД, СП «АДЕФ - Украина», 2006. – 534 с.

30. Богуслаев В.А., Омельченко В.И. Комплексная система подготовки и организации производства на серийном предприятии. / В.А. Богуслаев, В.И. Омельченко. – Днепропетровск: Січ, 2003. – 356 с.

31. Боумен, Клифф. Основы стратегического менеджмента: Пер. с англ. под ред. Зайцева А.Г., Соколовой М.И. / Клифф Боумен. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 2007. – 175 с.

32. Брігхем Є.Ф. Основи фінансового менеджменту. / Є.Ф. Брігхем. – Київ: Молодь, 2007.– С. 571–573.

33. Бусыгин А.В. Предпринимательство: Учебник. / А.В. Бусыгин. – М.: Дело, 2009. – 640 с.

34. Волков О.И. Экономика предприятия: Учебник. / О.И. Волков. – М.: ИНФРА, 2008. – 416 с.

35. Ворст Й., Ревентлоу П. Экономика фирмы. / Й. Ворст, П. Ревентлоу. – М.: Высшая школа, 2004. – 180 с.

36. Гаврилишин О. Основні елементи теорії ринкової системи. / О. Гаврилишин. – К.: Наукова думка, 2002. – 128 с.

37. Герасимчук В.Г. Розвиток підприємства: діагностика, стратегія, ефективність. / В.Г. Герасимчук. – К.: Вища школа, 2005. – 267 с.

38. Горфінкель В.Я. Економіка підприємства. / В.Я. Горфінкель – М., 2006. – 367 с.

39. Градова А.П. Экономическая стратегия фирмы: Учебное пособие. / А.П. Градова. – М.: Специальная литература, 2009. – 589 с.

40. Гризунов В.П. Экономика предприятия и предпринимательство. / В.П. Гризунов. – М., 2004. – 380 с.

41. Жиляев И.Б. Мое малое предприятие: основы успешного предпринимательства. / И.Б. Жиляев. – К.: Венчур, 2005. – 134 с.

42. Иванов Г.П. Антикризисное управление: от банкротства к финансовому оздоровлению. / Г.П. Иванов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 2005.

43. Иванов И.И. Проблемы создания организационного механизма ресурсосбережений. / И.И. Иванов. – К.: Наук. думка, 2001. – 254 с.

44. Ильенкова С.Д., Гохберг Л.М. Инновационный менеджмент: Учебник для вузов. / С.Д. Ильенкова, Л.М. Гохберг. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 2007. – 327 с.

45. Козленко Н.Н. Рынок и предприятие. / Н.Н. Козленко. – М.: Агропромиздат, 2002. – 64 с.

46. Конкорев В.П. Оргструктуры управления и маркетинг на предприятиях. / В.П. Конкорев. – Барнаул, 2000. – 140 с.

47. Котлер Ф., Армстронг И. и др. Основы маркетинга: Пер. с англ. – 2-е изд. / Ф. Котлер, И. Армстронг. – К., М., СПб.: Издат. дом “Вильянс”, 2008. – 105 с.

48. Крылова Г.Д. Зарубежный опыт управлением качеством. / Г.Д. Крылова. – М.: Изд-во стандартов, 2002.

49. Ландина Т.В. Организационно-экономические механизмы адаптации предприятия к условиям рынка. / Т.В. Ландина. – К.: Наук. думка, 2004.

50. Пересада А.А. Інвестиційний процес в Україні. / А.А. Пересада. – Київ: Ліра, 2008. – 338 с.

51. Петрович Й.М. Економіка виробничого підприємництва. / Й.М. Петрович. – Львів: Оксарт, 2006. – 416 с.

52. Пилипенко А.Я. Господарське право. / А.Я. Пилипенко. – К.: Вентурі, 2006. – 782 с.

53. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. / С.Ф. Покропивний. – У 2 т.– К.: Хвиля-Прес, 2005.– 280 с.

54. Пруссова Л.Г. Основы рыночной экономики. / Л.Г. Пруссова. – К.: РПО “Полиграфкнига”, 2003. – 304 с.

55. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства. / С.Ф. Покропивний. – К.: КНЕУ, 2000. – 528 с.

56. Покропивний С.Ф., Колот В.М. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність: Навч. посібник. / С.Ф. Покропивний, В.М. Колот. – К.: КНЕУ, 2008. – 352 с.

57. Ревуцкий Л.Д. Потенциал и стоимость предприятия. / Л.Д. Ревуцкий. – М.: –Перспектива, 2007. – 124 с.

58. Самуельсон П. Економіка. / П. Самуельсон. – Львів: Світ, 2003. – 495 с.

59. Стоянова Е.С. Финансовый менеджмент: теория и практика: Учебник. / Е.С. Стоянова. – М.: Перспектива, 2006. – 194 с.

60. Суторміна В., Федосов В., Андрущенко В. Держава, податки, бізнес. / В. Суторміна, В. Федосов, В. Андрущенко. – К.: Либідь, 2002. – 328 с.

Слов:	15185
Символов:	134945
Размер:	263.56 Кб.

Название реферата: Вдосконалення організації технічного обслуговування виробництва (на прикладі ПП "Ларіс")