Тема контрольної роботи
"Диференціація населення за рівнем доходів. Поняття рівня життя. Прожитковий мінімум і межа малозабезпеченості. Мінімальна зарплата"
Зміст контрольної роботи
Вступ
1. Диференціація населення за рівнем доходів
2. Поняття рівня життя
3. Соціальний захист населення, регулювання доходів та споживання
4. Прожитковий мінімум і межа малозабезпеченості
5. Державне регулювання оплати праці
6. Мінімальна зарплата та її рівень
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У процесі становлення соціально орієнтованої економіки, формування ринково-конкурентного середовища зростає роль та значення державної політики доходів населення, котра має забезпечувати підвищення добробуту, соціальної справедливості громадянам України.
Метою написання даної контрольної роботи є обґрунтування необхідності удосконалення державної політики доходів населення, визначення конкретних принципів формування раціональної системи соціального захисту та зростання впливу цих процесів на рівень життя населення.
Питання про соціальні результати ринкових трансформацій - одне із найбільш складних як із погляду об'єктивної оцінки, так і ефективного впливу на них. Але саме соціальні індикатори відображають взаємодію макро- і мікрорівнів економіки. Більш того, перш за все через призму соціальних показників відбувається оцінка ефективності макроекономічних рішень і вироблення стратегії економічного розвитку.
Слід відзначити, що рейтинг України по індексу людського розвитку дуже скромний. Так, у щорічному звіті (1999 p.) OOH у списку 174 країн світу їй відведене 102-е місце (Білорусії - 68-е, Росії - 72-е), хоча вона і віднесена до групи промислово розвинутих країн. Виникає об'єктивна необхідність у радикальному коригуванні української моделі переходу до ринку, і в першу чергу соціальної політики.
Однією з найважливіших проблем соціальної політики держави є політика доходів населення, яку можна визначити як напрям соціально-економічної політики, який забезпечує в цілому зростання реальних доходів всіх громадян країни з метою забезпечення нормальних умов розширеного відтворення людини, покращення якості життя і розвитку творчої особистості кожного члена суспільства.
1. Диференціація населення за рівнем доходів
Кінцевою метою суспільного виробництва будь-якої країни є забезпечення умов для людського розвитку. В той же час людський розвиток сьогодні виступає найбільш могутнім чинником динамічного економічного зростання та суспільного прогресу. В Україні на початку XXI століття накопичилося безліч гострих проблем, без вирішення яких неможливий подальший розвиток нашої держави. Серед них проблеми:
– надзвичайно низького рівня доходів і рівня життя основної частини населення, поширення масової бідності, відсутності середнього класу;
– депопуляція, скорочення чисельності населення України внаслідок перевищення смертності над народжуваністю;
– масової міграції найбільш талановитих та кваліфікованих працівників за межі України;
– масового прикритого та прихованого безробіття;
– погіршення здоров'я населення, скорочення тривалості життя;
– зниження якості освіти, погіршення якісних характеристик людського потенціалу України;
– низького рівня соціального захисту та соціальних гарантій для населення України;
– наростання відставання України по основних параметрах людського розвитку від розвинених країн;
– надмірної централізації соціальної політики.
Соціальна переорієнтація економічної політики визначена Президентом України одним з чотирьох головних пріоритетів державної стратегії до 2011 року. Проблема низького рівня соціальних стандартів в Україні вважається однією з головних проблем, що суттєво ускладнюють вступ України до Європейського союзу. Тому дослідження та поглиблене вивчення зазначених проблем є надзвичайно актуальним на сьогоднішній день.
Проблема бідності в Україні є на сьогодні однією з найболючіших проблем суспільно-соціального життя країни. Поставши внаслідок кризових історичних трансформацій, зумовлених переходом до економіки ринкового типу, проблема бідності залишається актуальною і зараз, навіть попри значні позитивні зрушення в економіці країни. Більше того, навіть успішне проведення політики економічного зростання автоматично не забезпечує ефективність впровадження відповідної соціальної політики у разі, якщо остання не є досконалою і комплексно розробленою. На сучасному етапі в Україні дія цих двох напрямків не є взаємодоповнюючою, що залишає відкритим питання вибору ефективної стратегії економічного зростання, саме з точки зору оптимізації соціальної політики загалом і подолання бідності зокрема.[12]
Поширення бідності в Україні обумовлює негативні демографічні тенденції, міграційний тиск на сусідні країни, низький платоспроможний попит на внутрішньому ринку, який гальмує розвиток економіки та відлякує потенційних інвесторів. Існуючий рівень бідності виключає можливості для інтеграції України у Європейське співтовариство. Тому подолання і профілактику бідності уряд України розглядає як основу досягнення усіх стратегічних цілей.
Дані останніх років безперечно підтверджують, що Україна належить до країн із високим рівнем бідності. За різними оцінками, залежно від способів обрахування, бідність в Україні охоплює від 25% до 40% населення. Офіційні джерела, наприклад, доводять, що кількість бідного населення зараз дорівнює 28,6%, злиденних - 15%, що становить відповідно 13,9 і 7,3 млн. осіб. Разом з тим за останні три роки має місце хоча невелике, але збільшення цих показників: у 1999 р. бідні становили відповідно 27,8 (13,7 млн. осіб.), а злиденні 14,2% (7 млн. осіб.). Загалом, від найгостріших форм бідності сьогодні в Україні потерпає кожний десятий мешканець: показником цього рівня є прийнята для країн Центральної і Східної Європи та СНД вартість добового споживання, що не перевищує $4,3 за паритетом купівельної спроможності на умовного дорослого. Тривале зниження добробуту населення відсунуло його споживацьку спроможність на рівень 60-х років, а за деякими видами продуктів - на рівень 50-х. Частка витрат на харчування дорівнює 60, а в бідних сім'ях - 75% від загальних сімейних витрат, тоді як у розвинених країнах світу цей показник становить не більш 20-30%. Реальні прибутки бідного населення зростають значно повільніше, ніж доходи населення в цілому, а показник глибини бідності сягнув в Україні у 2001 році 25%, що характеризує дефіцит доходу бідного населення, який на зазначену величину менший за національний поріг бідності.
Найголовнішою ознакою посталої проблеми бідності в Україні є те, що до традиційних форм бідності, присутніх у переважній більшості країн світу, додалася так звана «нова бідність», яка виникла внаслідок фактичного перерозподілу ресурсів і продуктів виробництва в країні. Відразу після початку процесу економічних реформ грошові доходи середньої української родини, за офіційною статистикою, зменшилися майже на 60%, що за світовими стандартами є надзвичайним явищем. Механізми, які удореформений період забезпечували нормальне відтворення людського потенціалу, були зруйновані. І як наслідок - утворилася значна маса нових бідних, тобто тих, хто за умов стабільного економічного розвитку не ризикував опинитися серед бідних (повністю зайняті або високо кваліфіковані та досвідчені працівники), але насправді саме вони опинилися чи ризикують опинитися в бідності найближчим часом. Різке припинення соціальних гарантій, які десятиліттями забезпечували певний рівень економічної та соціальної безпеки, поширило серед представників цієї групи почуття «полишеності» державою. Крім того, обираючи стратегію виживання, більшість нових бідних змушені були піти у тіньовий сектор економіки або зайнятися" натуральним господарством, таким чином обмеживши податкові надходження держави, а також створивши поживне середовище для корупції і злочинності. [10]
Явище нової бідності має, крім того, характерні риси побутування у суспільстві, зумовлені традиційною українською ментальністю, психологічними та морально-етичними чинниками. Серед населення, що за параметрами, вказаними вище, відноситься до бідного, особливо у представників колишнього середнього класу, поширене явище прихованої бідності - неспроможність і небажання адекватно оцінювати своє реальне становище. І навпаки, у інших прошарків населення має місце удавана бідність, або прихований достаток, коли громадяни, отримуючи значні прибутки в тіньовому секторі економіки, користуються соціальної допомогою з боку держави.
Разом з тим навіть за умов часткового вирішення проблем нової бідності залишається проблема традиційної бідності, яка проявляється, як правило, у найгостріших формах. До так званих «старих бідних» традиційно зараховують представників малозабезпечених верств населення, як то: дітей із багатодітних і неповних сімей, пенсіонерів, учнів, інвалідів, а також жінок, які доглядають за ними. Представники соціальних та етнічних меншин, а також ті, хто не має достатньої освіти, професійної підготовки, теж ризикують опинитися серед бідних, причому навіть більше, ніж безробітні або частково зайняті. Якісно склад бідних в Україні практично не відрізняється від складу населення, що живе у крайній бідності (злиднях). Серед бідних і злиденних найбільше страждають сім’ї з дітьми, насамперед багатодітні та з дітьми до трьох років, сім'ї з безробітними або з особами пенсійного віку та утриманцями. Серед загальної чисельності населення частка таких сімей стабільно становить близько третини, а серед населення, що живе у крайній бідності, вони становлять 55,8%. Більше того, цей відсоток неупинно зростає, а протягом 2001 року кількість сімей з дорослими утриманцями збільшилася у 1,2 рази. [8]
Внаслідок випереджаючих темпів економічних перетворень порівняно із соціальною сферою історичний процес майнового розшарування українських громадян набув прогресуючої динаміки. На фоні низьких доходів більшої частини населення це призвело до критичної поляризації соціальних верств, збільшення масштабів бідності та знедоленості окремих груп.
Навіть зважаючи на непослідовність, повільні темпи та загалом недостатню ефективність реформ, відбулися кардинальні зміни в розподілі доходів і національного багатства країни між різними верствами населення. Починаючи з 1993 р. диференціація за рівнем доходів постійно посилюється як відносно соціальних груп, так і територій. Індикатор концентрації грошових ресурсів (коефіцієнт Джині) збільшився більше ніж у 1,5 раза і становить 0,380, що характеризує вкрай нерівномірний розподіл доходів. У провідних західних країнах означений коефіцієнт дорівнює 0,15-0,17.
Лише за офіційними даними, у 1994 році середній грошовий дохід 10% найбагатших громадян України перевищував дохід 10% громадян із найнижчими доходами у 6,7 раза, а зараз цей розрив становить майже 13 раз. Цікаво, що за експертними оцінками фактична диференціація була ,ще глибшою, її об'єктивна оцінка ускладнюється тим, що до даних бюджетної статистики з різних причин не включено групи населення із найвищими доходами. [8]
Поставши як явище з усією наочністю на початковому етапі ринкових трансформацій у країні, нова бідність має сталу тенденцію до закріплення - головним чином, через брак загальноприйнятих офіційних шляхів виходу з ситуації зубожіння, як то належна оплата праці та соціальна допомога.
2.Поняття рівня життя
Кінцевим підсумком розподілу фонду особистого споживання є формування сімейних доходів членів суспільства. Сім'я являє собою групу осіб, які пов'язані родинними стосунками і спільно ведуть господарство для забезпечення сімейного споживання. Домашнє (сімейне) господарство утворює заключну фазу відтворення — споживання матеріальних благ і послуг. Ведення цього господарства здійснюється залежно від сімейного бюджету, що являє собою співвідношення між доходами і витратами сім'ї. Доходи формуються за рахунок заробітної плати (60—8096 загальних джерел доходів), надходжень із суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, допомога, дотації) та від особистого підсобного господарства.
Сімейний бюджет
поповнюється також за рахунок виплат за паєм у кооперативних підприємствах, дивідендів (якщо в сім'ї є члени акціонерних товариств), доходів від індивідуальної трудової діяльності. Можуть бути й інші надходження — спадщина, аліменти, гонорар. У період переходу до ринкової економіки в умовах нестабільності та інфляції статистика збільшення номінальних доходів недостатньо характеризує рівень життя населення. У 80-х роках країна зіткнулася з наявністю бідності, критеріями якої є: доход на одного члена сім'ї (нижче прожиткового мінімуму) та структура домашнього споживання (зокрема, частка затрат на харчування), що має тенденцію до зростання. [2]
Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками:
1) прожитковим мінімумом;
2) гарантованим прожитковим мінімумом;
3) мінімальним споживчим бюджетом.
Розрізняють прожитковий мінімум фізіологічний і соціальний. Перший розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб і послуг. Другий, крім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити. Соціально-фізіологічний мінімум — нижня межа малозабезпеченості (бідності).
Гарантований прожитковий мінімум
— це офіційно затверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету.
Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини й забезпечення простого відтворення її життя і працездатності. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.
Згідна із Законом мінімальний споживчий бюджет визначається у середньому на душу населення на підставі системи «споживчих кошиків» для 13 статево-вікових груп.
Вважається, що розрахований прожитковий мінімум забезпечує можливість придбання найнеобхідніших товарів та одержання послуг. Але ж треба мати на увазі, що «споживчий кошик» формується на основі державних цін на товари, а в умовах зростаючого дефіциту значну частину їх доводиться оплачувати за цінами «чорного ринку», за договірними цінами, кооперативними тощо. Це необхідно враховувати при обчисленні мінімального споживчого бюджету. Останній розраховується різними методами. Перший з них — статистичний — полягає в тому, що рівень і структура бюджету визначаються на основі аналізу фактичних статистичних даних сімей з найнижчим у даний час доходом на душу населення. [1]
Другий метод — статистичний модернізований. Він передбачає розрахунок потреб у продуктах харчування на основі науково обґрунтованих мінімальних норм, а інших витрат — статистичним методом.
Науково-дослідні інститути використовують нормативний метод, який вимагає формування мінімального споживчого бюджету, виходячи із сукупності науково обґрунтованих нормативів споживання всього набору матеріальних благ і послуг.
Розраховується також оптимальний (раціональний) споживчий бюджет. Він відображає ту величину і структуру споживання матеріальних і духовних благ, які забезпечують найповніше й розумне задоволення потреб людини за даного рівня розвитку .продуктивних сил. Цей бюджет е важливим критерієм оцінки фактичного рівня й структури споживання, розрахунку основного показника рівня життя — ступеня задоволення потреб населення, а також є основою прогнозування загального обсягу й структури матеріальних благі послуг.
Диспропорційний регіональний розвиток економіки України обумовлює негативну тенденцію регіонального характеру бідності в Україні. Притаманна більшості слаборозвинених країн ситуація неврівноваженого економічного розвитку, розвитку лише одного регіону, як правило столиці, має місце в Україні також.
Привертає увагу значний розрив в рівні заробітної платні між столицею та областями, особливо тими, що розташовані на заході країни (станом на кінець 2002 року найвищий рівень зарплати зареєстрований у Києві - 658 грн., а найнижчий - у Тернопільській області -264 грн.). Загалом, мешканці великих міст, передусім столиці, де рівень безробіття найнижчий в країні, найменше ризикують потрапити до когорти бідних.
Внаслідок економічних катаклізмів цілі регіони, раніше економічно високорозвинуті, переважно східні області, потрапили до переліку бідних регіонів з високим процентом зубожілого населення - як сільського, так і міського. Останнім часом спостерігається посилення регіональної диференціації доходів і рівня життя населення при тому, що чисельність населення із доходами, нижчими від прожиткового мінімуму, збільшилася практично у всіх областях. Помітною особливістю є те, що диференціація грошових доходів населення між областями збільшується швидше, ніж відбувається розрив у їхньому економічному потенціалі.
В межах самих регіонів наявне розшарування на бідні сільські райони та багаті міські, і це попри те, що Україну прийнято вважати аграрною державою, яка має значні земельні ресурси. Згідно статистиці, сільські мешканці потерпають від бідності значно більшою мірою, ніж жителі міст. Частка сільського населення серед злиденних становить 41,7%, тоді як серед всього населення країни цей відсоток становить 32,4%. Разом з тим реально оцінювати бідність сільських мешканців України виходячи із показника $4,3 вартості добового споживання також не є доцільним, оскільки більшість сільських родин живуть так званим натуральним господарством, переважно споживаючи продукцію, вироблену самостійно.
Захищеними від найгостріших форм бідності, тобто від злиднів, можна вважати тільки ті українські сім'ї, де одну дитину утримують двоє працюючих батьків. При цьому частка сімей з однією дитиною серед бідних також збільшується протягом останніх років (приблизно на 10% 2001 p.). [11]
Найбіднішими серед усього загалу населення України є сім'ї з неповнолітніми дітьми, які серед бідних становлять 80,5%, тоді як серед загальної чисельності населення їхня частка становить 59,9%. Насамперед це стосується сімей з дітьми до трьох років та багатодітних. У таких родинах лише один з батьків має повноцінні можливості щодо активної праці
Що ж стосується родин з трьома або більше дітьми, то їхня частка серед населення, яке перебуває у крайній бідності, сягає відповідно 17,6 і 17,3%, тоді як серед загальної чисельності населення України вони становлять 5,1 і 8,5%. Лише протягом 2001 року кількість багатодітних сімей серед злиденних збільшилася у 1,8 рази, а частка сімей з дітьми до трьох років - у 1,5 рази. І це при тому, що загальна кількість сімей з дітьми до трьох років в Україні скоротилася.
Якщо всі вищезазначені тенденції зберігатимуться й надалі, то рівень відносної бідності може зрости в Україні до 45-47%, а глибина бідності сягнути 50-55%. Усунення держави від цілеспрямованих дій в напрямку підвищення рівня життя широких верств населення і зниження майнового розшарування призведе до посилення негативних тенденцій навіть за умови загального економічного зростання. Розрахунки показують, що для того, щоб до 2011 р. досягти рівня 1991 p., необхідно протягом наступного десятиліття середньорічні темпи підвищення реальних доходів довести з 9,4 до 11,3%. З іншого боку, якщо становище бідного населення не покращиться, зокрема не зростуть його реальні прибутки, то масштаби бідності у країні неминуче збільшаться, підсилиться розшарування суспільства І, як наслідок, погіршиться соціально-економічне становище в країні, що може викликати соціальні заворушення і протидію обраному напряму економічних реформ. [11]
Завдання подолання бідності передбачає втілення низки заходів для підвищення рівня життя бідного населення й усунення найбільш гострих проявів бідності. Основним завданням по подоланню бідності в Україні до 2015 року повинно стати викорінення самих гострих її форм. За зазначений період необхідно цілком ліквідувати гострі форми бідності у країні, що визначена за критерієм добового споживання на рівні $4,3 по паритету купівельної спроможності. Втім, не послаблюючи піклування про малозабезпечених, головні зусилля спрямовуватимуться на створення умов для підвищення добробуту працюючого населення.
3.
Соціальний захист населення, регулювання доходів та споживання
Соціальна політика
- це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів управління, направлених на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінювання трудових заощаджень та інше. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який дозволяє забезпечити людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідним для підтримання здоров'я, власного добробуту й добробуту сім'ї, право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, каліцтва, овдовіння, старості та інших випадків втрати засобів до існування з незалежних від людей причин.
Особливістю соціальної політики України у перехідний період є надання пріоритету проблемам соціального захисту населення, підвищення ролі особистого трудового доходу і ліквідації системи утримань, формування нового механізму фінансування та регулювання розвитку соціальної сфери. [2]
З рахуванням кризового стану економіки в Україні метою державного регулювання доходів та споживання є соціальний захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадян. Для цього вживають таких заходів:
– визначають мінімальні споживчі бюджети, прожитковий мінімум, мінімальну заробітну плату;
– створюють пенсійні фонди і фонди соціальної допомоги;
– змінюють умови оплати праці, розробляють нову систему пенсій, допомог, стипендій, ставок і окладів у бюджетних організаціях з їхнім фінансовим забезпеченням;
– запроваджують систему індексації зарплати, доходів і збережень населення у зв'язку з інфляцією;
– розробляють загальнодержавні І регіональні програми допомоги окремим верствам населення;
– реалізують заходи щодо захисту внутрішнього споживчого ринку;
– створюють в окремі періоди систему нормованого розподілу продуктів за картками або бонами;
– формують державні страхові фонди продовольства і промислових товарів, якщо б виникла потреба запровадити карткову систему.
Засобами й умовами реалізації державного соціального захисту (підтримки) населення є такі:
–прийняття відповідних законодавчих актів;
–формування соціальних прогнозів;
–визначення показників соціально-економічних нормативів і показників соціального захисту й рівня життя в державних індикативних планах;
–розробка та реалізація соціальних цільових комплексних програм;
–удосконалення системи оподаткування доходів населення;
–регулювання відсоткових ставок на вклади, запровадження системи фіксованих або граничних цін на деякі види товарів і послуг населенню.
На макрорівні функції державного регулювання рівня життя і соціального захисту населення виконують Міністерство економіки і Міністерство праці та соціальної політики України.
За умов недосконалості ринкових механізмів головною формою державного регулювання є планові розробки системи показників, які характеризують матеріальні основи, стан і розвиток рівня життя населення. Серед них можна назвати такі:
–рівні та структури доходів, споживання населенням матеріальних благ і послуг;
–стан споживчого ринку;
–соціальні гарантії малозабезпеченим верствам населення.
Показники рівня життя та соціальних гарантій населення щодо доходів та споживання показані на рис.1. [2]
Доходи населення формують на підставі їхніх складових: грошових (включаючи оплату праці, грошові виплати з суспільних фондів споживання) і натуральних. Для розрахунків грошових доходів складають баланс грошових доходів і видатків населення. Цей баланс відображає обсяг і джерела грошових надходжень, обсяг і структуру їхніх витрат, співвідношення між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом, обсягом платних послуг і заощаджень.
Реальні доходи
, як узагальнювальний показник рівня життя населення, відображають частку національного доходу, яку безпосередньо використовують на споживання і нагромадження. До реальних доходів належать усі види грошових доходів населення, натуральні доходи колгоспників, фермерів, натуральні доходи від особистого підсобного господарства і доходи, отримувані у вигляді безоплатних послуг з суспільних фондів споживання (не враховуючи зношення основних невиробничих фондів).
Таблиця 1
Система показників рівня життя населення та соціальних гарантій у сфері доходів та споживання
| Узагальнені показники рівня життя населення |
Індекс вартості життя |
| Реальні доходи на особу населення Суспільні фонди споживання на особу населення Розподіл населення за рівнем середнього сукупного доходу на особу |
Індекс споживчих цін прожиткового мінімуму у тому числі індекс цін на товари індекс цін на послуги |
| Оплата праці та доходи |
Рівні споживання основних продуктів споживання (на особу за рік) |
| Грошові доходи на особу населення Середньомісячна оплата праці робітників і службовців Сердньомісячна оплата праці колгоспників Середній розмір стипендій Середня зарплата Середній розмір пенсій Натуральні доходи на особу |
М'ясо та м'ясопродукти Молоко та молочні продукти Яйця Хліб та хлібопродукти Картопля Овочі |
| Платні послуги на особу (на місяць) |
Соціальні гарантії у сфері доходів та споживання |
| Мінімальний рівень споживання матеріальних благ та послуг Прожитковий мінімум у тому числі продукти харчування непродовольчі товари оплата послуг обов'язкові платежі та внески Рівень мінімальної заробітної плати Рівень мінімальних пенсій Рівень мінімальної допомоги у тому числі безробітним |
|
Показник реальних доходів населення за економічним змістом відповідає фонду споживання у національному доході без тієї частки, яку споживають у галузі науки й управління. Тому прогнозні та планові розрахунки цього показника безпосередньо пов'язані з розрахунками національного доходу та його розподілу.
У практиці інших держав показник реальних доходів населення визначають шляхом коригування показника грошових доходів населення на індекс споживчих цін. В Україні прогнозування І планування реальних доходів пов’язане з розрахунком і використанням таких трьох показників: номінальні доходи, реальні доходи, кінцеві (реально використовувані) доходи.
Номінальні доходи
- це сума, грошових, натуральних і доходів у вигляді так званого безплатного споживання суспільних благ.
Реальні доходи визначають на підставі величини кінцевих (реально використовуваних) доходів. Кінцеві доходи менші від реальних на величину приросту заощаджень населення і внесків до державних і громадських організацій, фондів.
Розрахунок кінцевих доходів населення потребує послідовного визначення таких складових: номінальних доходів (грошових, натуральних, матеріального споживання в закладах, що надають суспільні послуги); грошових доходів, не використаних для придбання товарів, зміни заощаджень населення; сальдо операцій за переказами та акредитивами.
Кінцеві
(реально використовувані) доходи
населення спочатку розраховують у цінах відповідних років, а пізніше - у порівняльних цінах. Для перерахунку кінцевих доходів у порівняльних цінах їх коригують на прогнозований індекс споживчих цін.
В Україні за сучасних умов суми коштів, які держава виділяє на фінансування заходів, що стосуються суспільних фондів споживання, безперервно зменшуються.
Тому для цього доцільно залучати спонсорські пожертвування, які вже сьогодні у деяких випадках є суттєвими.
Важливе значення має розрахунок середнього сукупного доходу сім'ї та середнього сукупного доходу на особу. Останній показник є основою для визначення щомісячної допомоги на дітей до 16 років (учнів - до 18 років), грошових виплат матерям (батькам), що доглядають троє і більше дітей віком до 16 років тощо.
Індекси споживчих цін прожиткового мінімуму визначають стосовно фіксованого набору матеріальних благ та послуг, що введені до мінімального споживчого бюджету. Державний комітет статистики України ці індекси розраховує за власною методикою, а прогнозно-плановий період оцінює у зв'язку з інфляційними очікуваннями.
Показники рівнів споживання товарів і платних послуг характеризують середні рівні споживання населенням найважливіших продовольчих товарів (м'ясо, молоко, яйця, хлібопродукти, картопля, овочі) та платних послуг Визначати середні рівні споживання продовольчих товарів на перспективу дають змогу балансові розрахунки валових ресурсів зерна, картоплі, овочів, м'яса, молока, яєць, які ведуть під час складання прогнозів розвитку агропромислового комплексу. Обсяг споживання платних послуг визначають відповідно до прогнозу доходів та структури витрат населення на підставі планів споживчих бюджетів і балансу грошових доходів і видатків.
Основою системи державного регулювання добробуту і доходів населення є показники соціальних гарантій населенню: мінімальний споживчий бюджет, межа малозабезпеченості, мінімальні рівні оплати праці, пенсій, стипендій, допомог та ін.
До системи державного регулювання належить, звичайно, індексація грошових доходів населення. Головна її мета - збереження життєвого рівня населення у випадку зростання цін або, як мінімум, захист його найменш забезпечених верств. Держава може застосувати два варіанти індексації. Один повністю зберігає рівень життя населення, інший передбачає компенсацію лише для частини населення. Індексації підлягають грошові доходи громадян, що не мають одноразового характеру: державні пенсії, соціальна допомога, стипендії, оплата праці, відшкодування в разі втрати працездатності.
Для індексації грошових доходів населення використовують індекс споживчих цін на товари і послуги, що входять до МСБ.
На відміну від індексації, компенсація передбачає відшкодування подорожчання окремих видів товарів і послуг (дитячого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг) і виплату різниці у цінах громадянам або їхнім окремим групам.
Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.
Витрати на соціальний захист залежать від можливостей економіки. В країнах з ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, суб'єктами якої виступають держава, роботодавці та одержувач соціальних виплат. Вирішення питання про фінансування соціальних програм виявляється надзвичайно важливим з точки зору рівня заробітної плати, тому що дає змогу приєднувати до неї кошти, які витрачаються централізовано із суспільних фондів споживання.
В країні повинна бути вироблена система соціального забезпечення на рівні, необхідному для ратифікації Конвенції №102 Міжнародної організації праці щодо мінімальних норм соціального забезпечення.
4. Прожитковий мінімум і межа малозабезпеченості
Категорії "межа малозабезпеченості", "мінімальний споживчий бюджет" і "прожитковий мінімум" мають власний економічний зміст і виконують власні економічні функції.
Межа малозабезпеченості
— це вартісна величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання найнеобхідніших продовольчих, непродовольчих товарів та послуг на мінімальному рівні, встановленому чинним законодавством. Причому межу малозабезпеченості розраховують на основі нормативно-статистичного методу: набір продовольчих товарів визначають відповідно до соціальних норм споживання для осіб непрацездатного віку, а вартість непродовольчих товарів та послуг і вартість утримання житла — відповідно до фактичних витрат сімей з низькими доходами.
Мінімальний споживчий бюджет з початку 1990-х pp. розраховувався щорічно нормативним методом на основі системи споживчих кошиків для 13 статево-вікових груп населення. З прийняттям Конституції України було визнано, що всі види соціальних виплат та допомоги, які є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого чинним законодавством (ст. 46).
Прожитковий мінімум
— це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров'я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Прожитковий мінімум визначається в розрахунку на місяць в середньому на душу населення і для основних соціально-демографічних груп населення і теж нормативно: постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2000 р. № 656 затверджено набори відповідних товарів і послуг.
Отже, межа малозабезпеченості, мінімальний споживчий бюджет і прожитковий мінімум — це соціально-економічні показники, які фіксують достатній, з точки зору держави, ступінь задоволення основних потреб та необхідний рівень споживання населення країни.
Мінімальний споживчий бюджет
- це головний соціальний критерій, який визначає межу бідності і реальний рівень життя населення, можливість отримання послуг установ охорони здоров'я, житлово-комунальних тощо.
Для характеристики рівня життя можна використовувати ще один показник - бюджет мінімального достатку (соціальний мінімум), у який входить ширший і якісний асортимент товарів та послуг, що забезпечує родині потрібний достаток.
З огляду на те, що держава бере на себе відповідальність щодо забезпечення мінімальних соціальних гарантій, у прогнозуванні і державному регулюванні народного споживання головною є розробка мінімального споживчого бюджету населення (МСБ). Його показники розраховують згідно з Законом про мінімальний споживчий бюджет на підставі нормативних МСБ (для населення в цілому та для його типових груп), мінімального нормативного споживчого кошика (МНСК). прогнозних даних з соціально-демографічної, статево-вікової структури населення, його розподілу за рівнем середнього сукупного доходу на особу та оцінки індексів споживчих цін. [1]
На підставі МНСК та відповідних цін придбання (за звітний період), враховуючи зміни у соціально-демографічній структурі населення, розраховують мінімальний прогнозний нормативний споживчий бюджет (МПНСБ) у цінах звітного періоду. Його підсумкова вартісна оцінка відповідає кількісному рівню межі бідності у прогнозному періоді (у звітних цінах). Натуральна структура визначає потрібну кількість тих або інших товарних ресурсів на мінімальному рівні. Отже, МПНСБ дає для прогнозу інших показників мінімальну межу потреб.
Унаслідок недостатньої кількості ресурсів у держави для забезпечення соціальних гарантій їхній рівень занижений до межі малозабезпеченості. Споживчий кошик МСБ рівня межі бідності ґрунтується на нормативному МСБ, у якому скорочені рівні витрат на споживання продовольчих товарів, значно знижені рівні придбання та забезпеченості предметами першої потреби, практично вилучені витрати на культурно-побутові та господарські товари. МСБ рівня межі бідності розробляють для України в цілому відповідно до статево-вікових груп населення у вигляді мінімальних нормативних наборів.
5. Державне регулювання оплати праці
Оплата праці
- це будь-який заробіток, обчислений, зазвичай, у грошовому вираженні, який за трудовою угодою працедавець або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.
Складається оплата праці з основної заробітної плати і додаткової.
Регулювання оплати праці буває двох видів - державне і договірне.
Вихідним елементом державного регулювання оплати праці є поняття мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата
- це визначений державою розмір заробітної плати, нижче якого не можна провадити оплату за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу), її регулюють з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини мінімального споживчого бюджету.
Розмір мінімальної зарплати застосовують як розрахункову величину для визначення розмірів статутних фондів акціонерних товариств (1250 мінімальних, зарплат). ТзОВ (650 мінімальних зарплат), допомоги, компенсаційних та інших виплат.
Крім того, від рівня мінімальної зарплати залежать розміри штрафів за "велику" контрабанду (понад 200 мінімальних зарплат) і крадіжки в особливо великих, розмірах (понад 100 мінімальних зарплат).
Кабінет Міністрів України регулює міжгалузеві співвідношення в оплаті праці працівників державних, установ.
Реалізацію державної політики щодо оплати праці забезпечує Міністерство праці та соціальної політики України, управління (відділи) праці та соціальних питань місцевих рад.[2]
6. Мінімальна заробітна плата та її рівень
Останнім часом актуалізувалось питання про сутність, функції та шляхи оптимізації рівня мінімальної заробітної плати (далі — МЗП) в Україні. З 1 січня 2003 р., за рішенням Верховної Ради України, вона зросла до 185 грн., а з 1 липня 2003 р. планується зростання до 237 грн.
У більшості країн, що розвиваються, на МЗП покладається завдання регулювати структуру і динаміку загальної заробітної плати (регуляторна функція МЗП). Тобто МЗП виступає базою для встановлення мінімальних тарифних ставок робітників та мінімальних ставок оплати праці інших категорій працівників. При цьому створюється система галузевих, насамперед промислових і професійних рівнів мінімальної заробітної плати.
У країнах з розвинутою ринковою економікою МЗП розглядається як засіб соціального захисту працівників: від зменшення рівня оплати праці в умовах безробіття; від падіння купівельної спроможності населення при посиленні інфляції. Тоді встановлюється єдина МЗП, яка не має галузевих чи професійних відмінностей і не впливає на структуру загальної зарплати.
Окрім цього, МЗП може використовуватись і як еталон під час розробки різних соціальних програм як засіб для нарахування соціальних виплат та надання соціальних пільг.
В Україні, згідно зі статтею 3 Закону України "Про оплату праці", МЗП визначається як плата за просту, некваліфіковану працю, нижче за яку не може провадитись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт). До МЗП не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. А в ст. 6 зафіксовано, що тарифна ставка робітника першого розряду встановлюється в розмірі, що перевищує законодавчо встановлений розмір МЗП. Це означає, що МЗП визнається тарифною частиною зарплати, основою і регулятором тарифної системи, а значить, повинна впливати на співвідношення мінімального та максимального розмірів зарплати, її постійної і змінної частини, регулювати процеси диференціації оплати праці Однак українське законодавство та більшість фахівців з питань оплати праці наголошують на тому, що МЗП має виконувати насамперед функцію соціального захисту, виступати державною соціальною гарантією. І саме на реалізацію цієї функції спрямовується встановлення рівня МЗП.
Так, в окремих наукових публікаціях кінця 1990-х pp. пропонувалась поетапна оптимізація рівня МЗП, наприклад, спочатку встановлення МЗП на рівні, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості на непрацездатну особу, подальше її наближення до вартісної величини межі малозабезпеченості у розрахунку на працездатну особу і до .мінімального споживчого бюджету. Це має відбуватись в міру реального економічного зростання, зі збереженням міжкваліфікаційних співвідношень в оплаті праці, передбачених галузевими угодами і колективними договорами підприємств.
За Законом України "Про оплату праці" мінімальна зарплата встановлюється в розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу (ст. 9).
Згідно з "Концепцією дальшого реформування оплати праці в Україні" передбачається поетапне наближення розміру МЗП до прожиткового мінімуму.
Справі в тому, що МЗП як економічна категорія містить в собі серйозне внутрішнє протиріччя. З одного боку, основною метою встановлення МЗП є надання найманим працівникам необхідного соціального1 захисту відносно мінімально припустимих рівнів зарплати. І в такому ракурсі розмір МЗП має бути достатнім для забезпечення основних потреб .працівника. Причому в багатьох країнах критерієм МЗП; вважається прожитковий мінімум. [11]
Однак, з іншого боку, і це головне, МЗП має ту саму економічну природу, що й заробітна плата в цілому.
Як відомо, безпосередніми суб'єктами процесу обміну на ринку праці є найманий працівник і роботодавець. Перший пропонує свої трудові послуги. Роботодавець надає найманому .працівникові право користуватись необхідними засобами виробництва, створює належні умови праці і несе витрати на організацію робочого місця, підготовку та підвищення кваліфікації, медичне обслуговування працівників, соціальне страхування, виплачує грошову компенсацію у вигляді заробітної плати. Правові гарантії взаємодії найманого працівника і роботодавця фіксуються у трудовому контракті. А заробітна плата разом з іншими витратами роботодавця на утримання працівника (так званий компенсаційний пакет) становить вартісний еквівалент товару трудова послуга і як дохід працівника залежить від результатів його праці.
При такому розумінні сутності заробітної плати орієнтувати МЗП на межу малозабезпеченості, мінімальний споживчий бюджет або на прожитковий мінімум — це те саме, що зводити зарплату до вартості робочої сили. Не потреби і споживання, а результати діяльності окремої людини і суспільства мають визначати рівень МЗП. Остання, як і вся зарплата, повинна бути заробленою, а її підвищення має відбуватись відповідно до зростання продуктивності праці та ефективності виробництва. Таким шляхом йдуть економічно розвинуті країни. У США, наприклад, МЗП встановлюється в розмірі 50% середньої зарплати доти, поки питома вага мінімуму не зменшиться до 40% середньої зарплати в процесі її підвищення. В більшості країн Західної Європи рівень МЗП визначається залежно від одержаного і, підкреслимо, заробленого доходу на усередненого члена сім'ї. В обох випадках МЗП пов'язується із загальним станом економіки, умовами виробництва, які роблять залежними доходи зайнятого населення від праці, а не з потребами і бажаннями споживачів.
Тим більше, що й потреби людей в засобах існування виявити точно неможливо. Вони індивідуальні і залежать від багатьох чинників: рівня економічного розвитку країни, галузі, регіону; національних, культурних або релігійних традицій споживання; віку, професії, рівня освіти людини тощо. Крім того, потреби в засобах існування суб'єктивні і не завжди зважають на рекомендації фахівців. В умовах же масового зубожіння населення соціальні норми споживання та структура витрат на засоби існування стають взагалі спотвореними і не можуть розглядатись як норматив на перспективу.
Двоякий характер МЗП найочевидніше виявляє себе під час встановлення рівня МЗП, перш за все в позиціях, які при цьому займають основні соціальні партнери на ринку праці — профспілки і роботодавці.
Розглянемо поточну ситуацію. Офіційна точка зору Федерації профспілок України полягає в тому, що підвищення МЗП, забезпечуючи зростання доходів населення, означає інвестицію в економіку країни. Заданими Федерації, з кожної гривні приросту МЗП майже 18 коп. йде в місцевий бюджет у вигляді прибуткового податку, близько 20 коп. становить економія бюджетних коштів на житлові субсидії, 20 коп. повертається державі з будь-якої покупки через податок на додану вартість та акцизи, 3 коп. йде в страхові фонди.
Федерація профспілок України вважає також, що підвищення з 1 липня 2003 року МЗП до 237 грн. дасть змогу протягом лише цього року збільшити число зайнятих у галузях економіки на 500 — 600 тис. осіб. Ці люди своїми податками щомісячно поповнюватимуть бюджет регіону і країни щонайменш на 75 млн. гривень.
Федерація роботодавців України та УСПП звертають увагу на інше. Необґрунтована політика підвищення МЗП, на їхню думку, може призвести до руйнування стимулюючої ролі системи оплати праці за рахунок зменшення частки надбавок, премій, доплат, збільшення заборгованості із заробітної плати. Гарантований мінімум зарплати не виключає й того, що підприємець не зможе найняти працівника, який погоджується працювати за нижчу зарплату, підтримуючи цим безробіття. [7]
І найголовніше: мова повинна йти про пропорційне підвищення заробітної плати всім категоріям працівників, інакше МЗП у 237 грн., яку будуть одержувати найменш кваліфіковані працівники, зрівняється, а то й перевищить середню зарплату вчителів, лікарів або науковців. Таку ситуацію, нагадаю, ми вже мали в бюджетній сфері у 2000 p., коли МЗП становила 75,5% середньої зарплати в освіті, 85,8% — в охороні здоров'я, 99,2% — в соціальному забезпеченні, 100 % — у сфері культури. Як мали і відсутність будь-яких стимулів до праці.
Однак витримати два пропорційних збільшення заробітної плати не можна буде без скорочення певної кількості працівників.
У ст. 9 Закону "Про оплату праці" встановлено, що розмір МЗП визначається з урахуванням загального рівня середньої зарплати. Причому співвідношення МЗП та середньої зарплати зовсім не критичне: у 2000 р. воно становило 51,3 %; у 2002 р. поступово зменшувалося від 43,6 % в січні до 37,3 % в грудні того ж року (див. Таблицю 2). Деякі українські фахівці нормальним вважають співвідношення МЗП і середньої зарплати на рівні 30 — 35 %.
За орієнтир взято прожитковий мінімум, тому що рівень середньої зарплати в Україні настільки низький, що лише в липні 2002 р. нарешті досягнув рівня прожиткового мінімуму. І проблема, на наш погляд, полягає не в черговому підвищенні МЗП, а у збільшенні реальної заробітної плати в країні, у створенні умов для високопродуктивної та якісної праці при зростанні рівня зайнятості населення. Тоді позитивна динаміка МЗП буде економічно обґрунтованою і зрозумілою. [11]
Таблиця 2
Окремі показники рівня життя працездатного населення України за 2002 рік
| Показники
|
2002 р. |
||||
| січень |
липень |
вересень |
жовтень |
грудень |
|
| Заробітна плата, грн. |
320,76 |
398,10 |
391,14 |
397,49 |
442,88 |
| МЗП, грн. |
140 |
165 |
165 |
165 |
165 |
| Прожитковий мінімум (ПМ) у середньому на одну працездатну особу в місяць, грн. |
365 |
365 |
365 |
365 |
365 |
| Співвідношення зарплати і ПМ для працездатних осіб |
0,88 |
1,09 |
1,07 |
1,09 |
1,21 |
| Рівень МЗП до ПМ для працездатних осіб, % |
38,4 |
45,2 |
45,2 |
45,2 |
45,2 |
| Рівень МЗП до середньої зарплати, % |
43,6 |
41,4 |
42,2 |
41,5 |
37,3 |
Висновки
Складна соціально-економічна ситуація в Україні вимагає виключної відповідальності державної влади за здійснення заходів, що так чи інакше впливають на рівень життя населення, надання проблемам забезпечення добробуту різних соціальних груп пріоритетного значення.
На сьогоднішньому етапі необхідна розробка єдиного закону про соціальне забезпечення виходячи з широкого тлумачення цього терміну, тобто закону, який регулює коло відносин та норм по забезпеченню, в першу чергу матеріальному, літніх, непрацездатних людей, сімей з дітьми з наступною конкретизацією програм соціального страхування.
Підсумовуючи вищезазначене, можна окреслити основі напрями політики подолання бідності на сучасному етапі:
– створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян через розвиток малого і середнього бізнесу, проведення ефективної державної протидії монополізму на ринку праці у сільській місцевості, а також активізацію вторинного ринку цінних паперів як ефективного засобу перерозподілу;
– боротьба з успадкованою бідністю, яка здебільшого притаманна сільському населенню, шляхом створення мережі дорадчих служб (правова освіта), підтримки нових виробничих відношень, обумовлених зміною форм власності на землю, покращення соціальної інфраструктури села;
– підвищення ефективності соціальної підтримки уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту, посилення цільової орієнтації соціальних програм, запровадження замість пільг адресної соціальної допомоги згідно з критерієм забезпеченості;
– удосконалення статистики бідності в напрямку розширення репрезентативності інформаційної бази;
– політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу як важливого чинника економічного та соціального прогресу.
Встановлення та оптимізація рівня МЗП залишаються відкритою проблемою, яка потребує свого додаткового методологічного опрацювання. Але вже зараз зрозуміла необхідність:
– визнання трудової природи МЗП;
– перегляду рівня МЗП лише за умов зростання продуктивності праці та ефективності виробництва при одночасному забезпеченні оптимальної пропорції між МЗП і середньою заробітною платою в країні і регіоні;
– обов'язкового узгодження розмірів МЗП між профспілками і роботодавцями;
– реалізації спеціальних державних програм підтримки найменш забезпеченої частини працюючого населення доти, поки МЗП не досягне рівня прожиткового мінімуму в країні.
Список використаної літератури
1. Основи економ. теорії: Підручних у 2-х кн.. Кн..2:/ Ю.В. Ніколенко та ін.; - 2-ге вид. Перероб. і доп. – К.: Либідь, 1998.-272с.
2. І. Михасюк, А.Мельник, М.Крупка, З.Залога. Державне регулювання економіки. – ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. – 640с.
3. Государственное регулирование рыночной экономики: Учебн.пособие. – 2-е изд. – М:Дело, 2002. – 280с.
4. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. - К.: " Наукова думка", 1994.
5. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2001. –362с.
6. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч.посібник. – К.:МАУП,2000.-176с.
7. Гуць М. Проблеми безробіття та рівня життя населення України //Україна: аспекти праці (укр.)-- 2003.- № 2.-С. 13-18
8. Сітнікова Н.П. Економічні передумови подолання бідності в Україні, як один з пріоритетів стратегії розвитку //Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2003.- № 12.-С. 10-15
9. Крайник О.П. Системний підхід до регулювання соціальне - економічним розвитком регіону //Регіональна економіка (укр.).- 2002.- № 1.-С. 158-166
10. Соколик М.П. Основні макропоказники рівня життя населення України: тенденції та перспективи // Актуальні проблеми економіки (укр.).- 2001.- № З.-С. 47-59
11. Шевченко Л.С. Мінімальна заробітна плата та її рівень: теоретичне осмислення проблеми //Україна: аспекти праці (укр.).- 2003.-№ 4.-С. 30-34
12. Горловський Р. Мінімальна заробітна плата як інструмент мотивації праці //Україна: аспекти праці (укр.).- 2003.- № 1.-С. 43-48
13. Поворознюк І.M. Мінімальна заробітна плата як соціальна гарантія працівників і елемент системи оплати праці //Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2003.- № 12.-С. 129-131.