Економічна роль держави в ринковій економіці

Курсова робота

з дисципліни політекономія

на тему:

Економічна роль держави в ринковій економіці

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти державного регулювання ринкової економіки

1.1 Еволюція наукових поглядів на роль держави в економіці

1.2 Сучасні моделі державного регулювання: кейнсіанська і неокласична

1.3 Місце держави в ринковій економіці

1.4 Методи і форми державного регулювання ринкової економіки

Розділ 2. Економічні риси та аналіз розвитку економіки України на сучасному етапі

2.1 Проблеми ринкової економіки України на сучасному етапі

2.2 Правові та адміністративні методи регулювання ринкової економіки

2.3 Державне регулювання ринкової економіки – досвід розвинутих країн

Розділ 3. Шляхи вдосконалення державного регулювання ринкових відносин

3.1 Необхідність державного регулювання ринкових відносин

3.2 Міжнародні економічні відносини і Україна. Вигоди і пріоритети

3.3 Держава та ринок: шляхи партнерства

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність теми. Держава — передусім політична регуляторна інституція, що має публічну владу та спеціалізований апарат регулювання суспільних відносин.

Упродовж XX ст. відбувалося посилення ролі держави в економіці. Особливо ці процеси прискорилися у другій половині минулого століття, що виявлено у розширенні функцій держави, розвиткові нових форм і методів економічної політики, що не лише зменшують негативний вплив на ринок, а й сприяють нормальному відтворенню засобів виробництва, соціальній стабільності та підтримці макроекономічної рівноваги.

В останні десятиліття в розвинених країнах під впливом інформаційно-технологічної революції та розвитку багатоукладності економіки й глобалізації економічних зв'язків відбувається розширення й ускладнення регуляторних функцій держави. Особливою проблемою залишається перехід до суто економічних відносин платників податків і держави з подоланням економічно не обґрунтованого втручання державних відомств у діяльність підприємств та організацій.

Держава протягом усієї історії свого існування поряд із завданнями підтримки порядку, законності, організації національної оборони та іншими функціями здійснює певні заходи в організації й управлінні економікою, плануванні та регулюванні відповідних процесів.

Необхідність виконання державою цих функцій у сфері економіки не заперечна. Саме тому питання щодо функцій і ролі держави у формуванні ринкової економіки були та залишаються актуальними.

Розгляд означених питань викладено у достатній кількості теоретичних розробок і відповідних їм практичних пропозицій.

Дослідженню даної проблематики у національній науці суттєву увагу приділяють наступні науковці: В. Мамутов, Ю. Ольсевич, О. Сатановська, А. Мельник, В. Мартиненко та ін. Значний внесок у розвиток економічних теорій зробили В. Вітлінський, П. Верченко, А. Челенков, В. Коляда, В. Шкомида, Й. Шумпетер та ін.

Звернення до історичного та сучасного досвіду державного регулювання створення умов переходу до ринку — важливий аспект у розробці методів і засобів його.

Водночас сьогодні немає єдиного теоретичного підходу до вирішення зазначених питань. Як правило, дослідження стосуються окремих напрямів, розробок і заходів із їх розв’язання.

Відсутність комплексної системи державного регулювання податкової сфери призводить до виникнення диспропорцій і збоїв у господарському механізмі та до гальмування розвитку виробництва.

Специфіка перехідного періоду, в якому перебуває країна, потребує нових методів означеного регулювання. Досвід показує, що роль держави в їх створенні дуже значна, хоча на початку цього періоду головним чинником вважали саморегулювання ринкових процесів.

Однак нині роль держави у цьому процесі очевидна. За падіння обсягів виробництва надходження до бюджету все менше покривають витрати, як на соціальну сферу, так і на підтримку господарюючих суб'єктів.

Мета курсової роботи — теоретичне узагальнення та науково-методичне обґрунтування економічних інтересів господарчих суб'єктів за стимулювання економічного розвитку, визначення економічної ролі держави в ринковій економіці країни.

Відповідно до цієї мети в процесі дослідження були визначені та вирішені такі завдання:

- встановлення об'єктивної необхідності, місця та ролі державного регулювання розвитку економіки в умовах формування ринкових відносин;

- обґрунтування принципу державного регулювання цього процесу протягом перехідного періоду;

- формулювання основних напрямів державного регулювання економічних інтересів господарюючих суб'єктів у перехідному періоді.

1. Теоретичні аспекти державного регулювання ринкової економіки

1.1 Еволюція наукових поглядів на роль держави в економіці

Практика господарювання сучасних розвинених країн переконливо доводить необхідність поєднання стихійно-ринкового, корпоративного і державного регулювання з метою забезпечення найефективнішого функціонування економіки. Дискусія про соціально-економічну роль держави лежить не у площині запитання: «Чи важлива держава?», а полягає у вирішенні проблеми: «Наскільки важлива держава?».

Розглянемо стисло історичну еволюцію теоретичних поглядів на економічну роль держави і практичних рекомендацій щодо конкретних механізмів державного втручання. Починаючи від перших цивілізацій держава відігравала провідну роль у суспільно-політичному й економічному житті — від створення розгалуженої іригаційної системи і побудови потужного бюрократичного апарату управління (у давньосхідних деспотіях) до законодавчого закріплення права приватної власності та заснування демократичних засад державного управління (в античному світі). За часів середньовіччя набуває поширення теза про «божественний» характер державної влади, відбувається зрощування верхівки державного апарату і релігійно-церковної знаті. Епоха первісного нагромадження капіталу, сколихнувши Європу від «феодального сну» і спричинивши зміну трактування суспільного та індивідуального багатства, привела до значного посилення ролі держави в економіці. Утвердження абсолютизму сприяло формуванню системи поглядів щодо державного регулювання в економічному вченні меркантилізму.

Економічна роль держави, згідно з теорією меркантилізму, така:

- державне регулювання сфери зовнішньоекономічних відносин, що засноване на протекціоністських засадах і передбачає застосування низьких митних тарифів на імпорт сировини й експорт готових виробів та високих — на імпорт промислової продукції та експорт сировинних ресурсів;

- державна регламентація внутрішнього промислового виробництва через запровадження державного контролю за якістю продукції, чисельністю і кваліфікацією працівників, надання привілеїв і монопольних прав новоствореним мануфактурам;

- активна монополізація зовнішньої торгівлі приватним і державним капіталом за обов'язкової державної підтримки і стимулювання;

- контроль грошового обігу і грошової системи, карбування монет з попереднім їх «псуванням» для поліпшення сальдо торговельного та платіжного балансу.

Класична школа економічної науки, прийшовши на зміну меркантилізму, запропонувала нове, обмежене трактування економічної ролі і завдань держави в ринковій економіці. Це було зумовлено успішним розвитком капіталізму вільної конкуренції, зародженням машинної індустрії на тлі переміщення сфери функціонування капіталу із зовнішньої торгівлі у промислове виробництво. Аналізуючи внесок економістів-класиків у скарбницю економічної думки, зазначимо, що більшість з них дотримувалася концепції «мінімальної держави», запропонованої А. Смітом у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів».

До основних завдань держави (за А. Смітом) належать: охорона від зовнішнього насильства (підтримання обороноздатності); охорона від внутрішнього насильства і несправедливості (забезпечення правопорядку), забезпечення правосуддя; надання всім членам суспільства так званих суспільних благ; збирання податків для виконання перших трьох функцій.

Останній з представників класичної школи Дж. Мілль доповнив розгляд економічних функцій держави, запропонувавши подолати індивідуалізм і зловживання, що випливають з права приватної власності, та вдосконалювати розподіл суспільного багатства. Разом з доведенням ефективності вільної конкуренції Дж. Мілль вважав доцільним здійснення інституціональних реформ, активізацію участі держави у вирішенні проблем соціально-економічного розвитку суспільства (розвиток науки, створення виробничої та соціальної інфраструктури, стимулювання профспілкового і кооперативного руху, обмеження права успадкування тощо).

Класичні уявлення про механізми і межі державного втручання, що набули домінуючого впливу, спровокували появу альтернативних поглядів у стані їх ідейних противників. Наприклад, економісти-романтики, які критикували капіталізм з позицій дрібнотоварного виробництва, висловили відмінні від класичних і суперечливі між собою погляди: про повну відмову від держави як соціального інституту, організацію безгрошового обігу і безвідсоткового кредиту, наслідком такого реформування буде суспільство, де «капітал і праця стануть тотожними, суспільство зможе існувати самостійно і не матиме потреби в уряді» (П. Прудон); про нарощування державного регулювання економічних відносин, особливо у соціальній сфері, оскільки «добробут народу» — це мета державного втручання і об'єкт вивчення політичної економії (С. Сисмонді).

Німецька історична школа інакше реагувала на економічний лібералізм класичної школи, надаючи принципово нового звучання проблемам економічної політики в концепції «виховного протекціонізму» і довівши необхідність формування «національного характеру» економічної теорії і державного регулювання. Потужна в політичному й економічному відношенні (монархічна) держава, економічний устрій якої враховував би особливості розвитку національної економіки, менталітет, традиції, звичаї, природні й географічні умови, — ідеал німецької історичної школи.

Марксистська економічна теорія в питанні про економічну роль держави була непослідовною. З одного боку, держава визнавалася апаратом насильства, засобом експлуатації найманих працівників, з іншого — надкласовою інституцією, яка в умовах переходу до справедливого економічного устрою здійснить тотальне одержавлення, націоналізацію землі та майна, ліквідує право приватної власності (диктатура пролетаріату), а згодом налагодить всеохоплююче управління економікою і забезпечить реалізацію економічних інтересів трудящих. Марксизм протиставив розгляду окремих питань державного регулювання теоретичний аналіз розгорнутої системи централізованого державного управління економікою. Останнє, за К. Марксом, необхідне через експлуататорську сутність існуючого ладу і держави зокрема, дію закону капіталістичного нагромадження, суперечності відтворювального процесу і неможливість уникнути кризових явищ у капіталістичній економіці.

Маржиналізм і неокласична школа сприйняли основні теоретичні висновки класичного вчення: економічний лібералізм, ідею державного невтручання у виробничу та комерційну діяльність індивідів, тезу про раціональні (найвигідніші, найефективніші) дії економічних суб'єктів, особливо наголосивши на необхідності державної підтримки вільного підприємництва як основної ланки ринкової системи і на антимонопольній спрямованості державної економічної політики.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. ознаменувався переходом до нової стадії розвитку економічної системи, пов'язаної з виникненням і бурхливим розвитком монопольних утворень, концентрацією і централізацією всіх видів капіталу в усіх сферах господарства. З кінця ХІХ ст. майже в усіх країнах відбувалося неухильне розширення економічних функцій держави. Це призвело до посилення економічної ролі держави і спонукало економістів до пошуків теоретичного обґрунтування цієї тенденції за двома основними напрямами:

- ідея «соціального контролю» інституціоналізму (Т. Веблен), що передбачала втручання держави в економічні процеси з метою прискорення встановлення індустріальної епохи; в межах економічної науки інституціональна теорія почала вивчати формальні і неформальні «інститути» та їх еволюції, до яких належала й держава;

- повномасштабна система державного регулювання економіки, побудована на нових макроекономічних засадах, запропонована Дж. Кейнсом. [3]

1.2 Сучасні моделі державного регулювання: кейнсіанська і неокласична

В основі кейнсіанського уявлення про економічну роль держави лежить проблема формування ефективного попиту, що забезпечить реалізацію створеного суспільством багатства. Кризовий стан економіки спонукав Дж. Кейнса до вирішення проблеми реалізації багатства за допомогою принципово нового підходу і розширення напрямів державного регулювання, серед яких — бюджетне регулювання з традиційно високим рівнем перерозподілу національного доходу через держбюджет, спрямоване на забезпечення фінансування державних інвестицій; здійснення значних соціальних витрат.

Для «запуску» інвестиційного мультиплікатора здійснюються:

- великі урядові замовлення на виробництво військової техніки та озброєння, що стимулює розвиток військово-промислового комплексу й підтримує високий загальний рівень економічної кон'юнктури;

- кредитно-грошове регулювання, що використовує ставку відсотка як основний регулятор інвестиційної активності і допускає грошову емісію для покриття бюджетного дефіциту та з метою «здешевлення» грошей. Політика «дешевих грошей» забезпечує зниження надання переваг ліквідності і, як наслідок, стимулює збільшення витрат всіма економічними суб'єктами;

- податкове регулювання, засноване на прогресивній системі оподаткування з високими податковими ставками для корпорацій та осіб зі значними прибутками і доходами з метою підвищення схильності до споживання, а отже, й інвестиційного мультиплікатора;

- регулювання соціальної сфери, насамперед вирішення проблем зайнятості за допомогою регулювання ринку праці, надання допомоги у зв'язку з безробіттям, збільшення соціальних програм тощо;

- зовнішньоекономічне регулювання, засноване на застосуванні фіксованих валютних курсів і орієнтоване на замкнену економіку.

Післявоєнний період засвідчив можливість застосування модифікованого варіанта кейнсіанської теорії при вирішенні проблем економічного зростання, що спирався на розширене трактування економічних функцій держави. В цей самий час з'являється розглянута вище формула економічних функцій держави П. Самуельсона: «стабільність, ефективність, справедливість». У подальшому ці функції набували різного значення залежно від того, економісти якої школи або напряму економічної думки пояснювали їх зміст.

Сучасна неокласична модель державної економічної політики, що виникла у 70-х роках ХХ ст. в умовах кризи кейнсіанської моделі державного втручання та критичного перегляду кейнсіанських теоретичних рекомендацій, засновується на теоріях монетаризму та економіки пропозиції і передбачає:

- грошово-кредитне (антиінфляційне) регулювання, в основі якого контроль за обсягом грошової маси в обігу та недопущення неконтрольованої грошової емісії, тобто додержання "грошового" правила монетаризму про 3-5-відсотковий темп щорічного зростання грошової маси;

- ліберальна податкова політика, пов'язана зі зменшенням ставок оподаткування доходів фізичних та юридичних осіб з метою стимулювання приватної ініціативи та інвестування, необхідність яких емпірично доведена кривою А. Лаффера;

- обмежене бюджетне регулювання, основна мета якого — збалансування доходів і видатків бюджету, уникнення бюджетного дефіциту;

- дерегулювання економіки за допомогою ліквідації регламентації цін, заробітної плати, ринку робочої сили, а також лібералізації антимонопольного законодавства та приватизації;

- обмежене соціальне регулювання (скорочення фінансування соціальних програм і соціальної інфраструктури);

- зовнішньоекономічне регулювання, орієнтоване на посилення відкритості економік та участь у світових інтеграційних процесах і засноване на гнучких валютних курсах.

Основні моделі державного регулювання в сучасних економічних системах набувають певних модифікацій унаслідок таких причин: відродження тези історичного напряму економічної думки про національну систему державного регулювання, у зв'язку з чим виокремлюються моделі ринкової економіки і державного регулювання за національною ознакою (американська, німецька, японська, корейська та ін.); синтезування і взаємопроникнення багатьох протилежних теорій, зокрема щодо питань економічної ролі держави (кейнсіансько-неокласичний синтез, ліве кейнсіанство і марксизм, неокласична теорія економічного добробуту та соціально-інституціональний напрям тощо); врахування в сучасній економічній науці поряд з усталеними неокласичними та кейнсіанськими підходами здобутків нової інституціональної теорії. Моделі державного регулювання економіки наведено у таблиці 1.1.

Аналізуючи моделі (табл. 1.1), можна зробити припущення, що навряд чи Україна буде орієнтуватися на японську модель державного регулювання економіки так як багато її рис збігаються з рисами впливу держави на економіки країни за часів СРСР. Аналізуючи інші моделі необхідно зазначити що кожна пройшла свій путь становлення з врахуванням особистої історії розвитку країни, становлення економічних відносин, менталітету та багатьох не менш важливих чинників. Вважаю за доцільне та вкрай необхідне на державному рівні розробити «національну модель» яка б була орієнтиром для розвитку економіки і відповідно дала б підґрунтя для розробки відповідного механізму, а разом з ним форм, методів та інструментарію, впливу держави на економічні процеси.

Таблиця 1.1 Моделі державного регулювання економіки

Американська	Лібералізована система управління національною економікою, у якій основний акцент переноситься на ринкові регулятори економічних процесів; вплив держави зводиться до використання правових і опосередкованих методів з метою створення «правил гри» і сприятливих умов для розвитку бізнесу
Японська	Централізоване регулювання соціально-економічного розвитку країни з боку держави на основі використання переважно економічних, опосередкованих та неформальних методів державного регулювання економіки. Домінує психологія колективізму, солідарності, підпорядкування особистих інтересів колективним і державним.
Шведська	Управління соціально-економічним розвитком країни на основі активного втручання держави у процес розподілу і перерозподілу доходів, створення сильної системи соціального захисту населення, домінування ідей рівності й солідарності
Німецька	Система управління національною економікою з активним використанням ринкових регуляторів, насамперед конкуренції, і створення на державному рівні ефективної системи соціального захисту громадян

Загалом державне регулювання доповнює і коригує вільний ринковий механізм. Основна проблема економічного розвитку сьогодні і в майбутньому — знаходження оптимального співвідношення ринкового і державного регулювання. Взаємодія цих двох сторін економічного механізму і нестійкий баланс їх відносин свідчать про посилення в окремі періоди або економічної ролі держави, або дії стихійно-ринкових сил. [18]

1.3 Місце держави в ринковій економіці

Сучасна ринкова економіка не може існувати без державної господарської діяльності. Дискутуються тільки масштаби втручання держави в економіку. Так, класики економічної теорії (А.Сміт, Д.Рікардо) вважали, що ринкова економіка повинна розвиватися на основі саморегулювання. Проте криза капіталістичної економіки 1929-1933 рр. ознаменувала кінець «ери» вільного підприємництва, показала, що ринкова економіка без втручання держави розвиватися не здатна.

Необхідність державного регулювання ринкової економіки теоретично обґрунтував англійський економіст Дж.М.Кейнс в книзі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1946). Дана теорія набула застосування на практиці в економіці США (в 50-ті роки) і принесла певні позитивні результати у господарській діяльності. В подальшому теорія державного регулювання Кейнса лягла в основу економічної політики майже всіх розвинутих капіталістичних країн.

Державне регулювання ринкової економіки – це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної політики. Держава може виконувати свої функції впливу на економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення) або непрямо (через систему правових та економічних регуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики). За допомогою правових регуляторів держава встановлює «правила гри» на ринку, а через систему економічних регуляторів-цілеспрямовано «настроює» ринковий механізм, щоб на його основі стимулювати або стримувати ділову активність у раціональних рамках.

Про необхідність державного регулювання економіки говорить весь світовий досвід. Держава через свою особливу роль у суспільстві за всіх часів тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Але спочатку це втручання було зумовлене її власним виникненням і необхідністю, що випливає з цього факту, вилучення на свою користь певної частини суспільного продукту для утримання державної машини: апарату чиновників, державної влади, армії, поліції, судів та ін. Таке вилучення і перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке б стояло на сторожі державних інтересів і визначало обов'язки усіх членів суспільства. Зазначені суто утриманські інтереси держави визначали її обмежену, пасивну роль у регулюванні економіки.

За цих умов активну роль відіграв ринковий механізм. Ринкова конкуренція, впливаючи на ціни і доходи, автоматично і досить оперативно пристосовувала розрізнені дії господарських суб'єктів, що постійно змінювалася, регулювала рівновагу між попитом і пропозицією, забезпечувала макроекономічну стабільність. Проте в міру розвитку товарного виробництва, його монополізації і ускладнення відтворювальних процесів стали виразно проявлятися обмеження у регулюючих можливостях ринкового механізму. В економіці стали виникати істотні вади: тривалі порушення рівноваги між сукупним попитом і пропозицією, інфляція, безробіття. За зазначених умов виникла об'єктивна необхідність активізації ролі держави у регулюванні економіки.

Разом з тим слід зазначити, що державне регулювання економіки не є «чарівною паличкою», яка автоматично усуває недоліки ринкового механізму. Дуже багато залежить від ступеня, форм і методів втручання держави в економіку, їх відповідності умовам конкретної країни. Світовий досвід показує, що у застосуванні державного регулювання ринкової економіки не існує світових стандартів, а сліпе копіювання чужого досвіду може завдати тільки шкоди.

Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об`єктивно притаманних державі економічних функцій. Вони досить різноманітні. Розглянемо основні з них.

Регулюючі функції держави в ринковій економіці зведено до трьох основних із них — законодавчої, стабілізуючої, розподільчої (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Функції держави та ринку в сучасній ринковій економіці

Перша полягає в розробці системи економічних, соціальних і організаційно-господарських законів і постанов, які встановлюють певні правові засади ринкової економіки, гарантуючи таким чином однакові права й можливості всім суб'єктам будь-якої форми власності і господарювання [3].

Для розвитку конкуренції як основної умови і регулятора ринкової економіки держава розробляє антимонопольне законодавство. Воно дає можливість суб'єктам ринкової економіки реалізувати свої інтереси в узгоджених діях без порушення об'єктивних законів ринку.

Стабілізуюча функція держави забезпечує підтримання високого рівня зайнятості населення та цінової рівноваги і стимулює економічний розвиток країни.

Для цього необхідно визначити на державному рівні мету, напрями та пріоритети цього розвитку, надати відповідні ресурси для їхньої реалізації, застосовуючи грошово-кредитні та бюджетно-податкові засоби: забезпечити пропозицію грошей; стабільні рівні зайнятості населення та цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно-грошову політику, спрямовану на запобігання інфляції та безробіттю.

Розподільча функція держави полягає з одного боку у досягненні найсправедливішого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого — найефективнішому розміщенні ресурсів у ринковій економіці [7].

Для здійснення цієї функції, котра сприяє виправленню певних недоліків ринкової системи, держава перерозподіляє кошти різних груп населення, що мають високі доходи, на користь непрацездатних і малозабезпечених, проводячи відповідну фіскальну та політику регулювання цін.

Крім того, держава встановлює і контролює мінімальний розмір заробітної плати; бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб'єкти не зацікавлені, проте без цих благ не можливе існування суспільства.

Держава відіграє також важливу роль у регулюванні зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, міграції капіталів і робочої сили та контролі платіжних балансів.

Це сприяє стабілізації національної економіки і розвиткові світового господарства. Виконання державою регулюючих функцій в умовах ринкової економіки забезпечує досягнення балансу економіки на макрорівні, проведення ефективної грошово-кредитної політики, соціальний захист малозабезпечених верств населення.

Проте в сучасному світі економічні функції держави набагато ширші. В їх числі є такі: захист середовища проживання людини, розвиток інфраструктури, дотації на шкільне навчання, допомоги по безробіттю, різноманітні види пенсій і допомог малозабезпеченим членам суспільства тощо.

1.4 Методи і форми державного регулювання ринкової економіки

Державне регулювання економіки – це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливу на економіку. Виділяють економічні і адміністративні методи державного регулювання.

Виділяють два основні види регулювання – економічний лібералізм та економічний дирижизм (табл. 1.2).

Таблиця 1.2 Характеристика країн економічного лібералізму й економічного дирижизму

Ознаки	Країни економічного лібералізму	Країни економічного дирижизму
Країни	США, Канада, Велика Британія, Австралія та ін.	Швеція, Австрія, Японія, Німеччина та ін.
Участь держави	Мінімальна	Максимально допустима
Державний сектор	Незначний (до 10 %)	Значний (10 – 30%)
Основні функції	Мінімальні	Широкі
Державні витрати, % від ВВП	30 – 35	45 – 50
Методи ДРЕ	Переважно економічні й опосередковані (непрямі)	Активне використання прямих, специфічних, а також адміністративних методів

Реформи, що здійснюються сьогодні у країні, покликані змінити характер участі держави в господарській діяльності, зменшити частку державної власності, створити економічні умови для забезпечення високої ділової активності. Але будь-яка масштабна акція потребує скрупульозної підготовки та виваженості.

Отже, конкретніше державне регулювання можна визначити як вплив держави на відтворювальні процеси в економіці відповідними засобами з метою зорієнтувати суб’єктів господарювання і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної політики суспільного розвитку. Державне регулювання – це майже всі функції держави, пов’язані з економічною та економіко-соціальною діяльністю і покликані забезпечити умови функціонування ринкової економічної системи. [20].

Без регулюючого впливу держави не можна здійснити структурні перетворення, модернізацію матеріально-технічної бази певних галузей. Отже у сучасній системі ринкових відносин мають бути органічно поєднаними вільна конкуренція та засоби її державного регулювання (рис. 1.2). Ігнорування будь-якої з цих складових призводить до негативних наслідків: монополізму, інфляції, спаду ділової активності суб'єктів економічної діяльності.

Дуже важливо, щоб дії держави були спрямованими на усунення лише негативних явищ означених відносин. У жодному разі вона не повинна порушувати внутрішньо-ринкові зв'язки або протидіяти їм.

Отже в умовах ринкової економіки не можна директивно розподіляти виробничі ресурси та споживчі товари за адміністративного контролю над цінами, тотального директивного планування, що характерно для авторитарно-бюрократичної системи.

Ринкове середовище в таких умовах руйнується, що призводить до державного монополізму та директивної економіки. Методи державного регулювання ринкової економіки можна поєднати у дві групи: адміністративні (прямі) та економічні (непрямі).

Застосування цих методів залежить від соціальних, економічних, історичних, політичних умов, стану розвитку та структури економіки країни. Тож механізм державного регулювання економіки у кожній країні має свої особливості.

Рис. 1.2. Схема державного регулювання економіки

Держава як гарант економічних свобод здійснює адміністративний вплив на ринок на всіх рівнях управління — від муніципального до федерального (від районного до загальнодержавного).

Організуючий вплив на ринок (рис. 1.3) держава здійснює передусім шляхом розроблення законів і контролю над їх дотриманням усіма господарюючими суб'єктами. До основних його методів належать: впровадження антимонопольного законодавства, контроль цін та якості продукції завдяки системі державного ліцензування виробництва товарів; обмеження вивозу деяких товарів до інших країн.

Рис. 1.3. Схема державного впливу на ринкову економіку

Держава — гарант грошової одиниці, тому контролює обіг грошей. Уряд щороку визначає мінімальний розмір заробітної плати, що сприяє регулюванню ринку праці.

Для захисту внутрішнього продовольчого ринку держава вводить обмеження на ввезення певних товарів, наприклад, значно підвищує ставки мит або запроваджує найдійовіші засоби захисту — компенсаційні збори, розмір яких визначено як різницю між внутрішньою ціною імпортованого продукту і ціною на ринку, з якою він надходить.

Ці збори встановлено для досить широкого асортименту товарів, передусім таких, які у достатній кількості виробляють у країні.

Держава — прямий ринковий агент, тому має змогу безпосередньо впливати на ємність і структуру ринку та визначати нові організаційні форми його функціонування.

У сучасних розвинених країнах держава — великий власник (їй належить від 10 до 35% і більше основних виробничих фондів), який зосереджує у своїх руках не лише галузі інфраструктури, а й частину засобів виробництва.

Особливу увагу держава приділяє виробництву суспільних благ. Обираючи стратегію його регулювання, вона може здійснювати виробництво цих благ безпосередньо на державних підприємствах.

Крім того, можна застосовувати і непрямі методи його регулювання, тобто бути посередником між споживачем і виробником.

Масштаби і темпи підвищення ролі держави в економічній діяльності можна проілюструвати на прикладі СІЛА, де 90% населення закінчує державні школи, 15 — мешкає у квартирах, які повністю чи частково фінансовані федеральним урядом, 10% одержують державні субсидії на харчування.

Населенню гарантована державна підтримка на випадок безробіття, непрацездатності чи бідності, трудова компенсація, пенсія за віком. Кожний шостий працівник зайнятий у державних підприємствах й установах.

Ціни на пшеницю, кукурудзу та молочні продукти контрольовані державою. В окремі роки сільськогосподарські субсидії на ці продукти досягають 50-60% загальної вартості врожаю.

Багато комунальних послуг сплачується за низькими цінами завдяки державному їх регулюванню. Держава надає також послуги з користування державними автошляхами, залізницями, станціями водопостачання тощо.

Регулюючий вплив на ринкову економіку держава здійснює шляхом індикативного планування — координації своєї соціально-економічної політики. Причому використовує рекомендаційні показники.

Індикативний план здійснюють суб’єкти ринку з використанням системи економічних і правових регуляторів, які з одного боку стимулюють діяльність суб'єктів ринку, а з іншого — дають можливість розв'язати найважливіші соціально-економічні проблеми країни (стримування інфляції, соціальний захист населення, зменшення безробіття, структурні зміни в економіці).

Такі плани виконують роль специфічних середньо- і довгострокових договорів на виконання цільових програм розвитку, зокрема соціальних. До останніх належать: програма охорони здоров'я населення, зміна характеру, змісту та умов праці, розвиток духовної сфери, відновлення екологічної рівноваги тощо.

Отже, застосування прямих методів в певних умовах вважається економічно виправданим і в цілому не суперечить принципам, що лежать в основі ринкових відносин.

Як показав досвід, у сучасній світовій практиці відзначається посилення ролі держави в економічному житті суспільства. Це проявляється в розробці системи нормативних актів, спрямованих на регулювання ринку, банківської діяльності, митних правил, цін і зарплати, соціального захисту населення, контролю за діями монополістичних утворень тощо. [7]

2. Економічні риси та аналіз розвитку економіки України на сучасному етапі

2.1 Проблеми ринкової економіки України на сучасному етапі

Зараз економіка України перебуває в стані дуже глибокої, затяжної кризи. Усю сукупність причин нинішнього соціально-економічного становища в Україні можна поділити на три основні групи. До першої з них належать ті, що були успадковані нашою державою від колишнього СРСР, до другої — ті, що були зроблені так званими реформаторами з часу проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, до третьої — проблеми, зумовлені необхідністю трансформації неефективної економічної системи, яка існувала в нашій державі. перехідний період для такої трансформації, як показує досвід інших країн, не може не відбуватися інакше, ніж через кризи і потрясіння.

Найбільш згубною помилкою було ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки України не тільки порівняно з країнами Центральної та Східної Європи, а й навіть з Росією. Своєрідність цих умов визначалася насамперед браком на час здобуття незалежності цілісної системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації економіки.

Не були враховані й особливості функціональної структури економіки України — висока концентрація базових галузей виробництва та галузей ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на обслуговування потреб не лише загальносоюзної економіки, а й економіки країн колишньої РЕВ і за своєю природою виключали можливість швидкого входження в режим ринкового саморегулювання.

Ці та інші обставини зумовлювали необхідність використання на початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації за одночасного здійснення широкого комплексу організаційних заходів, які б забезпечили утвердження сильної виконавчої влади та ефективних важелів державного регулювання економічних процесів. Насправді сталося протилежне. Політичним керівництвом країни було взято абсолютно помилковий курс на самоусунення держави від регулювання процесів ринкової трансформації економіки.

Слід зазначити, що без дійової державної політики, спрямованої на розвиток цивілізованих ринкових відносин, які б сприяли зростанню ефективності підприємництва та підвищенню продуктивності праці, активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, подолати затяжну й гостру кризу в Україні неможливо. Необхідно якомога скоріше позбутися ілюзорних та поверхових уявлень про глибинну сутність сучасної ринкової економіки. Це не є, як дехто вважає, «саморегулююча» система «вільного» ринку, що уявляється нам у знайомому вигляді стихійної «товкучки». Такою вона, може, і була колись — понад дві сотні років тому. Зараз ситуація у світовій економіці зовсім інша. Сучасні ринкові моделі економічно розвинутих країн (таких, наприклад, як країни «великої сімки») характеризуються іншими за своєю складністю та ступенем розвитку структурами, принципово іншими методами та способами економічного управління і регулювання. Ці моделі ефективно функціонують не завдяки вільній ринковій кон’юнктурі, а завдяки існуванню науково обґрунтованої системи раціонального управління, відповідного регулювання складних та суперечливих процесів, які відбуваються в економіці на макро- та мікрорівнях. З цією метою держава створює, з одного боку, вільне конкурентне середовище, відповідні правові умови і правила конкурентної гри для великого, середнього та малого бізнесу, а з іншого — спрямовує підприємницьку діяльність на структурні зміни, покликані до життя новітніми науковими відкриттями і технологічними досягненнями. З цією метою на державному рівні розробляються і реалізуються відповідні національні, а на регіональному — регіональні програми з наданням для цього необхідних фінансових, матеріальних та природних ресурсів [17].

Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні є активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її дальшої лібералізації і децентралізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.

Як свідчить увесь попередній економічний розвиток, економіка України не зможе ефективно розвиватися, якщо не стабілізувати валютно-фінансове і кредитне становище, не припинити інфляційні процеси. Світова практика доводить, що за допомогою грошово-кредитної і фінансової політики (включаючи цінову, податкову і процентну) можна створити умови як для бурхливого економічного розвитку, так і для паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки. На превеликий жаль, наша молода держава, потрапивши в кризову ситуацію, не знайшла попервах ліпшого виходу, як відкрити шлях до товарної експансії з боку іноземних конкурентів. За цих умов внутрішній ринок значною мірою опинився під їхнім контролем. Нечуваних масштабів набула в суспільстві «доларизація», яка призвела до абсолютного знецінення карбованця. національні гроші України з їх мізерною купівельною спроможністю значною мірою втратили властиві справжнім грошам функції, до них не було належної довіри як до значущої цінності — засобу нагромадження і зберігання. Вони не відбивали реального вартісного змісту й загального еквіваленту товарообміну.

Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на підставі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснення восени 1996 р. так довго очікуваної грошової реформи із запровадженням стабільної грошової одиниці — гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і якісне оновлення економіки держави.

Подолати тяжкий грошовий і фінансовий хаос, кризу неплатежів, зубожіння основної маси населення України держава може тільки за умови жорсткого регулювання та контролювання діяльності всієї валютно-фінансової системи.

Інший бік цього питання — забезпечення стабільної податкової політики. У державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо подолання найбільшого зла в національній економіці — масової несплати податків. За існуючими оцінками в державну казну нині не надходить понад 40% фінансових ресурсів від податків. Для подолання цього явища має бути створена, передовсім, належна правова база.

За умов надзвичайно глибокої кризи в Україні особливого значення набуває такий напрямок економічної політики, як управління економічними реформами. Глибоке реформування структури державного управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками економічного процесу — одне з найважливіших завдань органів законодавчої та виконавчої влади.

Складні та суперечливі процеси ефективного ринкового реформування можуть успішно здійснюватися тільки під впливом міцної державної влади та чітко діючої системи соціально-економічного управління (сучасного менеджменту). Держава ці процеси має ініціювати й підтримувати на макрорівні методами правового регулювання та контролю діяльності банківсько-фінансової системи, грошового й кредитного обігу, з допомогою структурних зрушень у економіці під впливом науково-технічного й суспільного прогресу, розробки та перевірки виконання тих чи інших загальнодержавних програм, формування раціональних управлінських структур тощо. Світовий досвід переконливо свідчить, що вільні ринки, ринкова кон’юнктура, «шокова» монетарна політика самі по собі, без конкретних управлінських рішень і дій, організації відповідного інвестиційного процесу «знизу» і «зверху», не здатні забезпечити прогресивних економічних і соціальних перетворень.

У кожній господарській системі, незалежно від форм власності та господарювання, має діяти сучасна система менеджменту, яка визначатиме тактику та стратегію процесу наукового управління. Нині потрібно цього навчити професіональних менеджерів та фахівців. Необхідно, щоб на законодавчих засадах у всіх господарських структурах, незалежно від форм власності, було налагоджено чітку систему обліку та звітності як основу прийняття та здійснення правильних управлінських рішень, планування й прогнозування розвитку, повної та своєчасної сплати податків і платежів. Сьогодні надзвичайно гостро це питання стоїть у сферах господарювання приватних та кооперативних фірм, підприємств з обмеженою відповідальністю, де облік здебільшого або штучно заплутується, або навіть зовсім не ведеться, щоб уникнути сплати податків. Працівники податкової сфери ще не навчилися своєчасно виявляти й карати порушників податкового законодавства. Це призводить до того, що державний і місцеві бюджети рік у рік не одержують величезних сум грошових надходжень. Щодо так званої тіньової економіки, то вона взагалі не бере участі у формуванні доходів бюджету, а це в правовій державі аж ніяк не може вважатися нормальним явищем.

Один з ключових важелів посилення дійовості державного впливу — зміцнення владних повноважень органів державного управління, проведення у зв’язку з цим адміністративної реформи. Адміністративна реформа не може обмежитися лише опрацюванням оптимальної структури органів державного управління, зміною їх субординації та скороченням управлінського апарату (хоч і ця проблема є дуже важливою). Основна мета адміністративної реформи полягає у створенні ефективної системи державного управління, яка відповідала б стандартам демократичної правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути прозорою для суспільства, побудованою на наукових засадах і адекватною фінансово-економічному стану держави у витратній частині.

У тісному зв’язку з адміністративною реформою перебуває і розв’язання проблем регіональної політики. Така політика передбачає створення ефективно діючої системи влади й управління в центрі та в регіонах, її фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на засаді оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів.

Ураховуючи високий рівень інтеграції економіки в колишньому СРСР, брак конкурентоспроможної на світових ринках продукції, значний дефіцит торгового балансу при переході на світові ціни, першочерговою проблемою України в зовнішньоекономічній діяльності є насамперед відновлення економічних зв’язків з країнами СНД з поступовою заміною нераціональних на економічно ефективні.

Крім того, за рахунок пріоритетного розвитку галузей, які визначають сучасний етап науково-технічного прогресу, слід збільшувати обсяг виробництва конкурентоспроможної продукції, здійснювати програму державного стимулювання експорту за допомогою податкової, кредитної, митної політики тощо.

Зовнішньоекономічна діяльність України має бути багатовекторною. Необхідно не лише продовжити, а й забезпечити її європейську орієнтацію. Це дуже важливо, ураховуючи завдання інноваційного розвитку. Водночас треба пам’ятати, що якісно нові можливості для України в розвитку зовнішньоекономічних відносин відкриваються у зв’язку з підписанням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією. Поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків із Росією необхідно розглядати як важливу складову стратегії економічного зростання України.

У міру наближення незалежної України до умов процесу суспільного відтворення (продуктивності праці, цін, заробітної плати тощо) в країнах ЄС треба домагатися поступового входження в це економічне угруповання спочатку як асоційованого, а згодом і повноправного члена. Важливою ланкою зовнішньоекономічної діяльності України має стати створення вільних економічних зон (вільні торгові зони, вільні митні зони, науково-технічні зони, або технопарки) за допомогою застосування експортно-імпортних, митних, податкових, кредитних пільг, урядових підтримок, формування відповідної нормативної бази. Проблеми формування, функціонування і розвитку таких зон мають бути передані переважно у сферу компетенції обласних і зональних органів управління. Доцільно у цьому зв’язку передавати землю в оренду спільним підприємствам на тривалий час (від двадцяти п’яти до п’ятдесяти років) зі збереженням власності на землю за державою. Метою створення вільних економічних зон є швидкий розвиток економіки, зростання життєвого рівня населення через запровадження у виробництво нової техніки і технологій, досягнень науки, широкого залучення іноземного капіталу.

2.2 Правові та адміністративні методи регулювання ринкової економіки

Правові методи регулювання розвитку економіки передбачають прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю.

Закони, законодавчі та нормативні акти визначають об'єкт і зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб у разі їх невиконання. Закони виконують функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткострокового, або оперативного.

Пакет законів, що регулюють економічні відносини в Україні, напрацьовується. Основними чинними законами є "Закон про власність", "Про банки і банківську діяльність", "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції", "Про оподаткування доходів підприємств та організацій", "Про банкрутство", "Про інвестиційну діяльність", "Про захист іноземних інвестицій в Україні", "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності", "Про форми власності на землю", "Про освіту", "Основи законодавства України про культуру", "Про зайнятість населення", "Про оплату праці", "Про державне мито", "Про єдиний митний тариф".

Зміни і доповнення законів передбачаються відповідними законодавчими актами, постановами Верховної Ради України, постановами та декретами Кабінету Міністрів України.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають, по суті, пряме управління з боку держави. Суть адміністративних методів значною мірою залежить від обраного засобу управління суб'єктами ринкової діяльності. Адміністративні методи базуються на стилі державної влади і поділяються на засоби заборони, дозволу і примусу.

Адміністративна діяльність є засобом виконання обов'язків, покладених на відповідні підрозділи і керівників, а також створює передумови вирішення економічних і соціальних завдань, переведення системи в новий стан розв'язання конфліктних ситуацій і т. ін. Адміністративні дії потрібно аргументувати з огляду на їх можливі наслідки. Дія є виправданою повною мірою тоді, коли вона здійснюється з урахуванням економічного стимулювання, переконання і виховання.

Глибока адміністратив

на дія в різних формах орієнтована на забезпечення ефективного функціонування управляючої системи. За її допомогою вирішується багато завдань, зокрема підтримка параметрів системи в нормальних межах, попередження відхилень від заданої програми, а в разі потреби — їх усунення, перехід системи з одного стану в інший.

Відповідальні завдання, як правило, вирішуються за допомогою адміністративних методів. У країнах з розвиненою ринковою економікою сфера адміністративних заходів обмежується переважно захистом навколишнього середовища, створенням сприятливих умов для життєдіяльності малозабезпечених верств населення, а також запобіганням розвитку тіньового бізнесу.

Функції державного регулювання різноманітні. Фактично економічна роль уряду виявляється в таких широких масштабах, що досить важко скласти вичерпний перелік його економічних функцій. Залежно від завдань уряду можна систематизувати функції державного регулювання. Окремі економічні завдання уряду мають за мету підтримувати функціонування ринкової системи. У цій сфері виокремлюють дві найважливіші функції державного регулювання: забезпечення правової бази та громадського порядку, які сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи, і захист конкуренції.

Виконуючи функцію захисту конкуренції, уряд посилює та модифікує функціонування ринкової системи. Тут важливого значення набувають такі функції державного регулювання:

- перерозподіл доходу і багатства;

- коригування розподілу ресурсів з метою зміни структури національного продукту;

- стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, що породжуються коливаннями економічної кон'юнктури, а також стимулювання економічного розвитку.

У межах кожної з перелічених функцій передбачається вжиття відповідних заходів. Щоб створити необхідну для ефективного функціонування ринкової економіки правову базу, потрібні заходи з надання законного статусу приватним підприємствам, визначення власності та гарантії виконання контрактів. Уряд установлює також законні "правила гри", що регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами.

На основі законодавства на уряд покладено виконання функцій арбітра у сфері економічних агентів. Крім того, уряд може застосовувати владу для встановлення відповідних покарань. Основні функції, що забезпечуються урядом, — підтримка громадського порядку; введення стандартів вимірювання кількості та якості продуктів; створення грошової системи, що полегшує обмін товарів і послуг.

Приймаючи певний закон, держава впроваджує правила поведінки, якими мають керуватись виробники у взаємовідносинах і відносинах зі споживачами, а в окремих питаннях — працівники підприємств із дирекцією.

Це є базова форма діяльності уряду. Доповнюють її заходи забезпечення ринку обіговими коштами, гарантування якості продуктів, визначення прав власності і відповідальності за дотримання договірних умов. Ці заходи сприяють також розширенню ринків і досягненню поглибленої спеціалізації у використанні матеріальних і трудових ресурсів. Як і раніше, основна мета — сприяти ефективному розподілу та використанню ресурсів. [4].

2.3 Державне регулювання ринкової економіки – досвід розвинутих країн

Економічна наука давно довела і практика економічно розвинутих країн підтвердила доцільність та необхідність добиватися у соціально-економічній політиці оптимального поєднання державного регулювання економіки з ринковою саморегуляцією. Держава не повинна допускати як невиправданого втручання у господарську діяльність, так і економічної анархії, розгулу ринкової стихії. Втручання не повинно бути надмірним і таким, що порушує закони. Але важливо, щоб воно було достатнім для забезпечення вирішення завдань соціального розвитку і дотримання законів. Ці висновки дістали відображення і були закріплені у Господарському кодексі України, ст. 5 якого «Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання" встановлює, що правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. [2] До загальних принципів господарювання кодекс (ст. 6) відносить свободу підприємницької діяльності, але в межах, встановлених чином. Державне регулювання економічних процесів необхідне, але обмежується забезпеченням соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, економічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави. Відповідно до Закону «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» вiд 11.09.2003 № 1160-IV державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності має бути спрямована на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, яка здійснюється в межах, у порядку та способом, встановлених Конституцією і законами України (ст. 1 Закону від 11 вересня 2003 р.) [ 1].

Загалом проблема регулювання, зокрема державного регулювання, не є «білою плямою» в економічній теорії. Аналіз літератури показує, що при її розгляді використовуються різноманітні підходи. Зокрема, як зарубіжні, так і вітчизняні науковці неодноразово зазначали факт надмірної ускладненості системи регулювання, виділяючи при цьому кілька його типів. Кожний з них віддзеркалює особливості внутрішнього і міжнародного становища окремої країни або груп країн. Наприклад, Ю. Ольсевич наголошує, що у США система економічного регулювання була зорієнтована на запобігання циклічним коливанням; у країнах Західної Європи акцент робився на націоналізацію у ключових галузях економіки, на програми модернізації, регулювання цін і прибутків (доходів), на підтримку кооперування дрібних підприємств; японська система економічного регулювання мала характер жорсткої структурної політики зростання, розрахованої на середню та довготривалу перспективу і на світовий ринок. Радянська система господарського регулювання створювалася за типом централізованого державного впливу на економіку [ 11].

Стосовно інструментів, за допомогою яких безпосередньо здійснюється державне регулювання, то вони можуть бути найрізноманітнішими. Найважливішими є економічні та адміністративні методи. Тобто, фактично методи чи ототожнюються з інструментами державного регулювання, чи розглядаються як різновид інструментарію. Поряд з цим О. Сатановська до інструментів державного регулювання економіки відносить державне планування. У іншому науковому джерелі планування розглядається як форма, як форма реалізації функцій держави.

Наочним прикладом унікального поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму є Південнокорейська модель державного регулювання. Але особливість регулювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті галузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу, і виробничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план носить індикативний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств. У своїй практиці, починаючи з 60-х років, Корея запровадила імпортозамінюючу політику, а з 70-х років — застосовує більш ліберальні підходи до державного регулювання економіки. Ступінь адміністративного регулювання в Південній Кореї, як і в інших східно-азіатських державах, складає не більше 10%. Це дало можливість досягти надзвичайно високих темпів економічного зростання (приблизно 9% в 1967—1987 рр.). Державне регулювання економічного життя Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосовування кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий контроль за фінансовою сферою, банківське регулювання грошового обігу і безпосереднє управління державним сектором.

В Південній Кореї застосовують заходи адміністративного і фіскального характеру для стимулювання науково-дослідних і конструкторських робіт. З цією метою використовуються пільги, заходи фінансової підтримки, програми стимулювання зв'язку між наукою і виробництвом. Важливими функціями державного регулювання розвитку науки і техніки є створення розвинутої науково-технічної інфраструктури, підготовка національних кадрів, інформування підприємств про наявні види технологій і устаткування, надання допомоги в адаптації технологій тощо.

Результатом державного регулювання є продуманий вибір галузевих пріоритетів, формування ключових галузей, індустріалізація економіки, перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації, високих технологій і наукомісткого виробництва.

Питання про успіх регульованої економіки в азіатських країнах залишається відкритим. Найбільш поширеними щодо цього серед економістів є три точки зору: уряди цих держав спрямували свою діяльність на забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку, не намагаються ігнорувати дію ринкових сил, якщо захід не досягає мети — відмовляються від нього; уряди намагалися подолати упередження проти експорту; торговельні режими залишаються зовнішньоорієнтованими.

Моделі азіатських країн Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру, як і Південної Кореї, в значній мірі запозичені з Японської моделі державного регулювання, і хоча характеризуються вони різним ступенем втручання держави в економіку (втручання уряду в Сінгапурі, наприклад, вище, ніж у Гонконзі), в них деякі спільні риси.

Спільним є відсутність абсолютизації ролі державного сектора. Державне регулювання проявляється в тому, що держава установлює правила розподілу ресурсів і принципи регулювання цін, ставок процента і валютних курсів, податків. Держава бере на себе функції посередника між суб’єктами економічних відносин, як здійснюють заощадження та інвестиції експортерами та імпортерами [17].

3. Шляхи вдосконалення державного регулювання ринкових відносин

3.1 Необхідність державного регулювання ринкових відносин

У ринковій економіці держава втручається в ринок лише настільки, наскільки це потрібно для стійкості й макроекономічної рівноваги та для забезпечення діяльності механізму конкуренції. В економіці можуть виникнути ситуації які обумовлюються:

– неспроможністю конкуренції;

– неспроможністю ринку забезпечувати людей суспільними товарами;

– зовнішніми ефектами або наслідків дій, які не беруться до уваги людьми, що їх здійснюють (негативними – коли дії одного суб’єкта ринку завдають шкоди іншим; позитивними – коли дії суб’єкта ринку дають благо іншим). У значній кількості випадків зовнішні ефекти малопомітні на рівні приватної ініціативи та потребують коригування з боку державних і громадських структур. Держава, таким чином, має виконувати функцію визначення зовнішніх ефектів і перерозподілу доходів, яку не в змозі виконати традиційний ринковий механізм;

– неповнотою ринків (повний ринок забезпечує споживачів товарами, ціни на які перевищують витрати на їх виробництво);

– недосконалістю інформації;

– економічною нестабільністю.

І за таких обставин ринковий механізм не забезпечує оптимального використання ресурсів і тоді створюються вади ринку [12].

Ще однією причиною участі держави в економічному регулюванні є наявність товарів і послуг колективного користування або так званих суспільних товарів. До таких послуг можна віднести національну оборону, охорону громадського порядку, державного управління й т. ін. Витрати на всі види діяльності такого роду має покривати держава, направляючи сюди через бюджет необхідні ресурси. Громадяни ж повинні платити за них порівну, вносячи власні платежі до бюджету у вигляді податків.

Разом з тим, необхідно враховувати і вади держави при реалізації соціально-економічної політики, виборі методів і засобів державного регулювання економіки. Вади держави – це її нездатність забезпечити ефективний вплив на розподіл обмежених ресурсів і невідповідність політики розподілу обмежених ресурсів поширеним у суспільстві уявленням про справедливість. Вирізняють чотири групи факторів, які негативно впливають на обґрунтування та реалізацію державних управлінських рішень у сфері державного регулювання економіки. Це:

1.Обмеженість інформації. Державні органи, як і інші суб’єкти ринку, не володіють абсолютно повною та об’єктивною інформацією про стан економіки. Застосування будь-яких інструментів державного регулювання економіки має ґрунтуватися на аналізі можливих наслідків прийняття рішень. Тому там, де бракує об’єктивних даних, що унеможливлює прогнозування результатів з достатньою достовірністю, слід утримуватися від надмірного державного втручання в економіку. В умовах глобалізації та поширення інформаційних інфраструктур для успішної побудови демократичного суспільства необхідно забезпечити можливість широкого суспільного діалогу навколо процесу прийняття політичних рішень, і в цьому сенсі засобом забезпечення цього діалогу є розвиток інформаційних технологій.

2.Нездатність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її дії. Не тільки втручання держави в економіку, але й реалізація на перший погляд обґрунтованих державних рішень можуть спричиняти негативні побічні наслідки (екстерналії).

3.Недосконалість політичного процесу. Під впливом виборців, груп спеціальних інтересів, політичних маніпуляцій державні органи здатні застосовувати неадекватні методи регулювання і тим самим проводити неефективну політику. Засобом подолання цієї вади є запровадження своєрідної технології, яка має назву «публічна політика». Основними рисами публічної політики є робота з групами інтересів, розглядання альтернатів, публічні обговорення на всіх етапах підготовки рішень, упровадження рішень через управління змінами тощо.

4.Обмеженість контролю над державним апаратом. Особливості становища і поведінки бюрократії здатні посилювати неефективність функціонування економіки, зокрема призводити до надмірного зростання управлінського апарату та невиправданого збільшення бюджетних витрат.

Отже, для реальної економіки характерні ситуації, коли одночасно мають місце й вади ринку, й вади державного впливу. При цьому послабити вплив одних вад найчастіше можна лише посиленням впливу інших. Тому, приймаючи економічні рішення, слід зіставляти наслідки впливу вад ринку та держави, щоб визначити оптимальну форму та межу державного регулювання.

Особливо актуально проблема оптимального співвідношення між впливом ринку і держави на управління економікою є для України, яка стала на шлях переходу від адміністративно-командної системи управління до цивілізованої ринкової економіки. Розглянемо чинники, що зумовлюють необхідність державного регулювання економіки (табл. 3.1) [4, с. 134 – 135].

Слід зазначити, що ринкова конкуренція, впливаючи на ціни і доходи, тривалий час може досить ефективно пристосовувати дії господарюючих суб’єктів до економічної ситуації, що постійно змінюється, регулювати рівновагу між попитом і пропозицією, що забезпечує макроекономічну стабільність.

Проте за сучасних умов складних відтворювальних процесів проявляється обмеженість регуляторних можливостей ринкового механізму. Це проявляється через інфляцію, безробіття, тривале порушення рівноваги між попитом і пропозицією. За цих умов є об’єктивна необхідність в активізації ролі держави в регулюванні економіки.

Таблиця 3.1 Чинники, що зумовлюють необхідність державного регулювання економіки

Фактори	Зміст факторів
Фактори, що пов’язані з вирішенням проблем ринкового сектора економіки, згладжуванням негативних ефектів ринкового механізму	1. Обмеження стихійності ринкових процесів. 2. Забезпечення ефективного сукупного ринкового попиту, ринкової кон’юнктури. 3. Забезпечення виробництва суспільних товарів, суспільних потреб й нестатків. 4. Підтримка конкурентоспроможності, відкритості ринку. 5. Посилення конкурентоспроможності на світовому ринку.
Фактори, що забезпечують економічну стабільність, процес розширеного відтворення	1. Створення загальних умов розвитку економіки, забезпечення економічної ефективності функціонування сукупного капіталу, необхідність визначення «правил гри» суб’єктів, що господарюють. 2. Забезпечення анти циклічного розвитку економіки. 3. Стимулювання довгострокового економічного зростання, ділової активності. 4. Формування оптимальної структури національного господарства. 5. Підтримка макроекономічної рівноваги. 6. Забезпечення ефективного управління державним сектором економіки. 7. Потреба в державних інвестуванням, малорентабельних, з точки зору приватного капіталу, видів діяльності. 8. Регулювання грошового обігу. 9. Сприяння розвитку науки, НТП.
Фактори, які пов’язані з вирішенням соціальних проблем	1. Забезпечення раціонального перерозподілу доходів. 2. Забезпечення економічної основи соціальної стабільності, зменшення соціальної напруги. 3. Забезпечення повної зайнятості населення. 4. Формування умов розширеного відтворення робочої сили, прояву інтелектуальних здібностей людини (розвиток охорони здоров’я, освіти, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів та ін.).

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва. Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності та підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку та грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять основний зміст державного регулювання економіки. Водночас з огляду на наявні особливі умови реформування розв’язуються гострі економічні та соціальні проблеми, зокрема структурні перетворення, технологічні оновлення, подолання кризових явищ.

Мета державного регулювання економіки – створити таку господарську систему, яка б орієнтувалась на вибір найефективніших варіантів використання наявних факторів виробництва та забезпечення сприятливих соціально-економічних умов життєдіяльності [7].

Завдяки механізму державного регулювання економіки необхідно створити умови:

– для ефективного функціонування ринкового середовища;

– усунення негативних наслідків ринкових процесів;

– захисту національних інтересів на світовому ринку;

– вирішення проблем, які ринковий механізм вирішити не може або вирішує їх погано.

Таким чином, державне регулювання ринкових відносин є необхідним для досягнення двох взаємопов’язаних цілей – це захист інтересів як громадян, так і суспільства в цілому від тих негативних наслідків, які можуть для них породжувати ринкові відносини та забезпечення реалізації окремих суспільних інтересів, які не може реалізувати ринок.

Параметри впливу держави на ринкові події класифікуються за трьома групами: регулювання процесу входження в ринок; регулювання ринкового ціноутворення; регулювання ринкових обсягів виробництва.

Сьогодні в Україні загальновизнаною є об’єктивна необхідність переходу до регульованого ринку, однак чітко не визначено форми, принципи й засоби державного регулювання. Через це особливого значення набуває встановлення кола об’єктів державного впливу, оскільки саме об’єкт зумовлює адекватну йому економічну форму державного регулювання. Розвиток об’єкта регулювання зумовлює розвиток форм і засобів його регулювання.

На сучасному етапі національна модель змішаного регулювання національною економікою України можна окреслити такими аспектами:

1.Вона має гармонічно поєднувати антитоталітарний механізм соціального ринкового господарства та економічне макрорегулювання змішаної економіки.

2.Нова модель економіки має передбачати відносно тривале функціонування сильного державного та приватного секторів економіки, причому частка останнього повинна щорічно збільшуватись. Це свідчить про необхідність структурної перебудови не лише міжгалузевих комплексів, а й економіки країни загалом. При цьому переважання на початку державного сектора економіки не передбачає будь-яких пільг, переваг або виняткових прав, якими б користувались підприємства цього сектора. Набутий досвід з приватизації підприємств України, а також світовий досвід свідчить, що за три-чотири роки неможливо якісно трансформувати підприємства у сфері сучасного підприємництва. Це зумовлено насамперед недосконалістю законодавчої та нормативної бази, інерцією мислення керівників і вищих органів управління. Тому процес трансформації державного сектора економіки у приватний буде поступовим і триватиме невизначений час. Це означає, що економіка України в найближчій перспективі буде змішаною, а тому держава має використати кейнсіанські принципи макроекономічного регулювання. При цьому слід урахувати постсоціалістичний характер української економіки й узяти за основу змішану модель управління ринковою економікою європейського типу, коли ринковий механізм функціонує під суворим контролем держави. Водночас курс на інтенсивне становлення приватного сектора – це не форсований і бездумний розподіл державних підприємств, їх негайне передання у приватний сектор. Такі проблеми мають вирішуватися послідовно і за допомогою механізмів конкуренції, роздержавлення, приватизації, банкрутства, злиття, поглинання та інших трансформацій.

3.У найближчому майбутньому економіка України має бути лише змішаною, одним із критеріїв керованості якої буде суперечлива єдність порівняно жорсткого державного регулювання економіки та ринкового саморегулювання. При цьому послаблення та звуження сфери макрорегулювання має здійснюватися лише в міру становлення та посилення дії механізмів ринкового саморегулювання в його цивілізованих формах.

4.Посилення ринкової орієнтації та ринкових тенденцій у сфері ринкової економіки має здійснюватися водночас із посиленням впливу держави в соціальній сфері. Будь-які спроби перейти до ринкового саморегулювання у сфері розподілу у країні з постсоціалістичною економікою є згубними.

5.У нинішній соціально-політичній ситуації економіка України має бути не сепаратистською, а унітарно конструктивною з елементами регіонального самоврядування.

3.2 Міжнародні економічні відносини і Україна. Вигоди і пріоритети

Можливим шляхом розвитку нашої країни могла б бути стратегія перетворення України на справжній чинник регіональної централізації, який сприяє вирішенню транспортних, економічних, міграційних проблем, розширенню інвестиційних зв'язків. Цікавим в цьому сенсі є досвід Фінляндії після Другої світової війни. Зрозуміло, що даний чинник неможливий без участі в міжнародних економічних організаціях. Бажано, щоб ці організації якомога менше потрапляли під однозначний вплив однієї з вище згаданих міжнародних систем (повністю його уникнути неможливо, та й небажано) і ставили за мету розвиток саме регіонального співробітництва.

Необхідність участі України в багатьох міжнародних організаціях, викликана транзитним характером її економіки, зумовлює необхідність інтеграції нашої країни у світовий економічний простір на паритетних умовах, як засіб захисту від загроз і викликів глобалізаційних процесів. Аналізуючи різке погіршення відносин з Росією останнім часом і відносну невирішеність питань європейської інтеграції, важливо чітко впорядкувати вигоди і пріоритети інтеграції, спираючись на ґрунтовне порівняння реальних, а не дозованих офіційними джерелами оцінок ефективності різних векторів інтеграції.

На жаль, в Україні (як нам, всім добре відомо) цим питанням надають радикального характеру штибу «бути чи не бути». Для кожної сторони політичного спектру ці питання звучать по-різному, але керуються вони при прийнятті рішень перспективою отримання економічних дивідендів та певними особистими уподобаннями. Стає зрозумілим, що для отримання справжніх результатів має проводитись об'єктивний аналіз економічної необхідності участі України в різних економічних організаціях і системах, вступ до яких позиціонують як можливе розв'язання, не тільки зовнішньоекономічних, але й внутрішньо-економічних проблем.

Проаналізуємо економічні наслідки регіональної співпраці нашої країни, а отже, необхідність участі в міжнародних економічних організаціях. Найбільшими партнерами України є країни СНД та ЄС. Зокрема, починаючи з 2001 р., експорт товарів України в країни ЄС перевищував експорт в країни СНД (за винятком 2005 р.). У торгівлі товарами з країнами СНД і частково з країнами ЄС Україна має від'ємне торговельне сальдо. У торгівлі послугами, зокрема завдяки транспортним транзитним послугам, Україна має велике позитивне сальдо торговельного балансу в торгівлі як з країнами СНД, так і ЄС.

Крім того, підкреслимо, що оборот товарів та послуг як із країнами ЄС, так і країнами СНД постійно зростає. Можна припустити, що тенденції регіональних торговельних відносин між Україною та її основними торгівельними партнерами СНД і ЄС – розвиваються подібно. Це можна обґрунтувати (що особливо важливо за наявності регіональних міжнародних економічних організацій, в яких бере участь Україна) відсутністю якихось значних преференцій чи угоди про вільну торгівлю в рамках СНД чи ЄС. Торгівельні угоди в рамках СНД не набули чинності, угода про ЄЕП залишається нерозвиненою, а торгівельна співпраця з країнами ЄС обмежена наданням лише окремих преференцій в торгівлі з Україною. У зв'язку з цим, для активізації регіонального торгівельного співробітництва між Україною і країнами СНД, а також між Україною і країнами ЄС необхідно просуватися у напрямі укладення відповідних угод про вільну торгівлю без обмежень за товарними групами чи видами послуг.

Захист національних економічних інтересів, у тому числі торгівельних, - ключова проблема будь-якої країни для становлення розвитку її економіки, входження у світове господарство, активної участі у міжнародному поділі праці. У цих умовах важливим завданням для української комерційної дипломатії та торгівельної політики є забезпечення законодавчих, фінансових, політичних та організаційних умов для швидкого просування вітчизняної продукції на зовнішні ринки, конкуренція на яких посилюється з кожним роком. В умовах перманентної політичної кризи ці економічні проблеми не вирішуються, а експорт скоро стане виключно сировинним. Зауважимо, що приблизно 60% ВВП України формується у сфері зовнішньої торгівлі. Тобто залежність України від зовнішніх ринків є значно вищою, ніж багатьох інших країн.

Не слід забувати, що особливістю національних торгівельних інтересів України є те, що впродовж всього періоду незалежності України вони змінювалися залежно від домінування певного вектора зовнішньоекономічної політики. Теперішні торгівельні інтереси нашої країни, очевидно, різняться від тих, які були визнанні основними ще 10-15 років тому.

Виходячи з цього, цікаво проаналізувати динаміку участі України в міжнародних економічних відносинах. Для забезпечення власної зовнішньоекономічної діяльності кожна розвинута держава сприяє інтеграції господарства своєї країни у світове господарство. Для цього залучаються існуючі або створюються нові канали доступу до стратегічно важливих видів сировини та ресурсів. Наприклад, для господарства України такими стратегічними ресурсами є нафта, газ, кольорові метали, ліс, бавовна, каучук, світова науково-технічна інформація тощо. Докладаються зусилля щодо формування експортної бази в тих видах діяльності, продукція яких може виявитися конкурентоздатною на світових ринках. Для того, щоб забезпечити зовнішні умови реалізації національних інтересів, держави вступають у систему двосторонніх або багатосторонніх політичних і економічних міжнародних відносин. Двосторонні відносини активізуються через підписання різноманітних міждержавних угод, а багатосторонні – через участь у роботі міжнародних організацій .

Досліджуючи сучасні реалії пошуку Україною нових шляхів співробітництва і оцінки їхньої можливої ефективності, слід розуміти, що держава, яка вступає до міжнародних організацій, свідомо обмежує свій суверенітет, передаючи певні повноваження міжнародній організації, тобто втрачає право вживати заходів, що є компетенцією міжнародної організації (згадаємо недавню боротьбу за вступ до СОТ). Ступінь втрати цього суверенітету і визначає відповідний тип організації: чим більше суверенітету втрачає держава-член, тим більше міжнародна організація набуває наднаціонального характеру (ситуація з ЄЕП ). Міжнародна організація може перетворитися навіть на федеративну державу через передачу їй повноважень її членів. Основними засобами, що обмежують державний суверенітет держав-членів міжнародних організацій, можуть бути, наприклад, прийняття рішення по певних питаннях, обов'язкове для держави-члена, незалежно від її думки, або вжиття примусових заходів (санкцій) до держав-членів, або вимога надання інформації з питань внутрішнього життя.

Однак це не робить необхідним поступове скочування до ізоляціонізму. Очевидним стає інше: реальні, прагматичні вигоди від вступу до будь-якої економічної організації повинні все-таки бути вищими за політичні пасьянси. Проте вступ до тої чи іншої економічної організації чітко має співпадати з напрямком політичної кон'юнктури в даний політичний момент.

Ті міжнародні організації, які найбільше впливають на зовнішню та внутрішню політику України, є не просто формальними утвореннями чи союзами держав, а являють собою різні полюси сучасного багатополярного світу. У наукових термінах ці організації можуть бути названі міжнародними системами. Відомий французький науковець Р. Арон називає міжнародною системою «сукупність, складену з окремих політичних утворень (держав), які підтримують між собою регулярні взаємини і які всі, в принципі, можуть бути затягнуті у велику загальну війну. Ті політичні утворення, що їх беруть до уваги керівники головних держав, коли підраховують баланс сил, неодмінно мають бути членами якоїсь міжнародної системи». Термін «система» може, на думку Р. Арона, застосовуватися тут у тому значенні, якого він набуває у виразі «система партій». Адже цим терміном також визначається сукупність колективних діячів, що перебувають між собою у відносинах суперництва. При цьому міжнародні організації та міждержавні альянси можуть носити характер гомогенних або гетерогенних систем. Р. Арон називає гомогенними системами такі, в яких держави належать до одного типу, сповідують одну й ту саму концепцію політики. Гетерогенними, натомість, є системи, в яких держави організовані за різними принципами й поділяють суперечливі цінності.

Отже, сучасний етап міжнародного політичного процесу, у який втягнута Україна, передбачає протиставлення між двома блоками або міжнародними системами – європейською (або євроатлантичною) й євразійською (утворення на чолі з Росією на зразок СНД). При цьому Європейський Союз та Північноатлантичний альянс відповідає характеристикам гомогенної міжнародної системи – адже держави, що їх утворюють, характеризуються демократичними принципами політичного управління, сповіданням близьких цінностей та приналежністю до Європейської спільноти або Західної цивілізації. СНД краще підпадає під характеристику гетерогенної системи – до нього належать країни з різними історичними, культурними й релігійними традиціями, котрі знаходяться на різних етапах політичного й економічного розвитку – їх утримує разом певна залежність від міцного центру, яким виступає Російська Федерація.

Завдяки геополітичному положенню наша держава опинилась між цими двома потужними міжнародними системами, що обумовило не лише її історичну долю, а зовнішню і внутрішню політику після набуття суверенітету. Протягом перших десяти-дванадцяти років існування незалежної України у її зовнішньому курсі панувала так звана багатовекторність, поєднана зі статусом позаблокової держави, закріпленим у Конституції. Проте, як показує історична практика, позаблоковість та політика сталого нейтралітету є скоріше результатом специфічного географічного (острівного, ізольованого материкового або гірського) становища, ніж власного вибору держави. Враховуючи особливості розташування нашої країни, відсутність вкорінених конституційних традицій та зовнішньополітичну поляризацію регіону, що проявилися в результаті російсько-грузинського конфлікту, довготривала перспектива позаблоковості України та її реального нейтралітету видається сумнівною.

Отже, для входження України в будь-яку з окреслених вище міжнародних систем потрібні вагомі внутрішні ідеологічні детермінанти. На мою думку, до них належать: по-перше, ідеологічні настанови головних політичних акторів, що здатні проявити політичну волю та ухвалити відповідне політичне рішення, та, по-друге, ідеологічні орієнтації громадян, які мають легітимізувати відповідний зовнішній курс чи то шляхом плебісциту, чи то шляхом постійної суспільної підтримки.

Зовнішні обставини глобального політичного процесу диктують Україні необхідність більш чіткого визначення перспектив участі у міжнародних організаціях, серед яких Північноатлантичний альянс, що має ознаки гомогенної міжнародної системи, та СНД, який відзначається гетерогенністю поєднаною з наявністю потужного центру в особі Росії. Отже, перспектива членства у НАТО вимагає від України гармонізації внутрішніх ідеологічних розколів та підвищення стандартів політичного управління до рівня західних демократій. Перспектива політичного зближення з Російською Федерацію допускає внутрішню ідеологічну та ціннісну гетерогенність українського суспільства, проте зумовила б зростання політичної й економічної залежності, нівелювання певних досягнень у сфері демократичного управління. Внутрішні ідеологічні детермінанти не дозволяють говорити про суспільну визначеність чи політичну готовність більш активної участі у будь-якій з окреслених міжнародних систем. Політичні партії, що формують законодавчу та виконавчу гілки влади, не мають ідеологічного консенсусу щодо зовнішнього курсу, а розподіл мандатів з-поміж фракцій практично унеможливлює прийняття кардинального політичного рішення у цій сфері.

Другим аспектом ідеологічних детермінант приєднання до певної міжнародної системи є ідеологічні орієнтації громадян. Соціологічні дослідження громадської думки демонструють кореляцію між партійним та суспільним розколом у цьому питанні. Громадяни України здебільшого не відчувають своєї приналежності до Європейської спільноти, проте ідентифікація з СНД характерна лише для половини суспільства. І якщо приєднання до ЄС підтримує більше половини населення, то у відношенні до такої міжнародної системи безпеки, як НАТО, орієнтації громадян мають кардинально протилежний характер. Останнє дозволяє говорити про те, що з огляду на окреслені внутрішні ідеологічні детермінанти, Україна не готова приєднатися до жодної з цих міжнародних систем.

У підсумку можна прийти до певних тез, які заслуговують стати пріоритетними в цьому питанні. Можливим шляхом розвитку нашої країни могла б бути стратегія перетворення України на справжній чинник регіональної централізації, який сприяє вирішенню транспортних, економічних, міграційних проблем, розширенню інвестиційних зв'язків. Цікавим в цьому сенсі є досвід Фінляндії після Другої світової війни. Зрозуміло, що даний чинник неможливий без участі в міжнародних економічних організаціях. Бажано, щоб ці організації якомога менше потрапляли під однозначний вплив однієї з вище згаданих міжнародних систем (повністю його уникнути неможливо, та й небажано) і ставили за мету розвиток саме регіонального співробітництва. Варто не сумніватися, що потреба в співробітництві між новими членами ЄС і країнами колишнього Радянського Союзу не може повноцінно здійснюватись без безпосередньої участі України як координатора і партнера. Основне наше завдання не створювати перешкод цьому процесу своєю непродуманою політикою як зовнішньою, так і внутрішньою. [7].

3.3 Держава та ринок: шляхи партнерства

Економічна наука давно довела і практика економічно розвинених країн підтвердила доцільність і необхідність добиватися в соціально-економічній політиці оптимального поєднання державного регулювання економіки з ринковою саморегуляцією.

В умовах загострення глобальних проблем роль держави в регулюванні соціально-економічного розвитку кожної країни представляється по-своєму вирішальною. При домінуванні влади над суспільством роль держави завжди була, є і буде вирішальною. Отже, цілком закономірно, що суспільство пред'являє високі вимоги до держави і механізмів його економічного зросту, які воно само повинне в своїх же інтересах розвивати.

З одного боку, із забезпеченням сприятливої економічної кон'юнктури з'явилися серйозні можливості для прискорення економічного зростання, а з іншого – необхідно забезпечити збалансований розвиток економіки і не допустити значного розвитку інфляції і погіршення інших макроекономічних показників розвитку України. Існує багато варіантів вирішення проблеми, і всі вони мають ряд як переваг, так і недоліків. На жаль, в державних органах управління єдності з даного питання немає.

У науці управління є такий принцип – точно сформулювати мету і вибрати один з найбільш ефективних шляхів її досягнення, а не займатися нескінченно їх вибором. Проблема нашого державного управління можливо полягає в тому, що останні 15 років ми не можемо сформулювати стратегічне економічне завдання для країни і намітити більш менш осмислений шлях до поставленої мети.

Слід пам'ятати, що до тих пір, поки дійсно ринкові відносини не займуть пануюче положення, управління підприємствами і роль в ньому держави істотно відрізнятимуться, зокрема, від західних прототипів. Перспектива полягає в тому, щоб створити механізм, який об'єднував би ринкові і державні важелі управління. Для цього його форми слід трансформувати так, щоб вказане поєднання мало несуперечливий характер.

Ігнорування особливостей українського шляху ринкового розвитку і нав'язування країні якогось "західного" або "східного" варіанту виглядає, з практичної точки зору, як елементарна зневага уроками сучасної історії. А з теоретичної точки зору, прагнення іноземних радників сьогодні вмонтувати економічні роздуми А. Сміта про "невидиму руку", яка управляє ринком, і оспівувану всіма адептами ринкової економіки (До. Поппером, Ф. Хайеком, М. Фрідменом і багатьма іншими) здібність ринку до "спонтанного саморегулювання" економіки, на чому наполягають іноземні радники, - не що інше, як прагнення досягти космосу на кінній тязі. Чому? Тому, що вони не допускали і думки про необхідність свідомого регулювання економіки, втручання держави, соціальній орієнтації ринку і так далі.

Отже, ринок не всесильний і "без держави йому не обійтися". Необхідне доповнення ринку державним регулюванням, оскільки в плановій економіці інвестиції концентрувалися в руках планових органів і використовувалися з метою здійснення ефективних проектів. А в даний час доходи розкрадаються, капітали вивозяться за межу і в розвиток економіки не вкладаються. Як наслідок – виробничі фонди безнадійно застарівають і виходять з ладу. В результаті закривається шлях до зростання економіки і добробуту населення. Звідси висновок: нам необхідно прийняти модель змішаної економіки (потрібне господарювання різними способами, як ринковими, так і плановими), в якій держава мала б можливість активно впливати на її розвиток.

Розвинені країни періодично проводять кампанії дерегулювання, які обмежені в часі і по цілях, але це відбувається в умовах зрілої системи державного регулювання. У Україні такої системи не існує, вона повинна бути створена (планове адміністрування не має нічого спільного з капіталістичним регулюванням економіки). Без посилення ролі держави не можна справитися з кризовою ситуацією в економіці. Тут потрібна тверда державна воля, яка послідовно реалізується на плановій основі.

Різні соціально-економічні теорії – марксизм, кейнсіанство, монетаризм – використовуються як база для обґрунтування характеру і ступеня державної дії на економіку. Якщо керуватися Бюджетним кодексом України, то українську економіку слід представляти у вигляді сукупності трьох секторів: державного, муніципального і приватного. До складу держсектора включаються всі юридичні особи, управління якими здійснюється державою через органи виконавчої влади; у муніципальний – юридичні особи, які знаходяться в підпорядкуванні органів місцевого самоврядування; у приватний – юридичні і фізичні особи, що не входять до складу державного і муніципального секторів економіки. Проте часто бюджетний процес ототожнюють з управлінням тільки витратною частиною бюджету, а управління його прибутковою частиною відносять до питань податкового регулювання або специфічного права стягування неподаткових платежів. Отже, акцент в рамках бюджетного процесу робиться на управлінні витратної частини. Але цілі, пов'язані з управлінням економікою держави, у тому числі і бюджетного процесу, не будуть досягнуті без прогнозу і аналізу прибуткової частини бюджету. Таким чином, процедура бюджетного процесу повинна бути направлена на забезпечення збалансованих обов'язків і ресурсів, ефективності прибуткової і витратної частин бюджету, а також на створення раціональної системи управління державними фінансами.

Сьогоднішній стан політичної і економічної нестабільності безпосередньо пов'язаний з характером того політичного режиму, який зазвичай встановлюється після економічних або революційних потрясінь суспільства. Його найважливіша межа – постійне маневрування влади між соціальними угрупуваннями з істотно різними соціально-економічними інтересами. В результаті виникає дуже своєрідна система, в якій сама стабільність забезпечується за рахунок коливання влади, прагнучої до створення нових коаліцій.

Словом, не дивлячись на очевидну політичну консолідацію еліти, можна з упевненістю констатувати довготривалий період постреволюційної нестабільності в нашій країні. Зрозуміло, це вже нестабільність абсолютно іншого роду, чим нестабільність революційної епохи, оскільки тепер в країні впродовж певного періоду зберігатимуться стабільність і порядок, а істотні політичні коливання і вибухи почнуть відбуватися періодично, час від часу, хоча сам факт їх можливості створює досить неприємний фон для соціально-економічного розвитку країни. [17].

ВИСНОВОК

Процес державного регулювання економіки створюючи відповідні умови стає рушієм економічного розвитку. Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об’єктивно притаманних державі економічних функцій. В умовах існування різних форм власності роль державного регулювання полягає, з одного боку, у забезпеченні юридичного механізму їх реалізації, а з іншого – у спрямованому впливі на ринкові параметри, що забезпечують організацію функціонування економічної системи як цілого.

Але останнім часом з’являються дискусійні наукові дослідження де обґрунтовується теза що управління є складовою регулювання. Виходячи з цього твердження державне регулювання економіки розглядають як систему заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної, управлінської та ін. видів діяльності держави, спрямованих на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства. Підтримуюча діяльність держави це правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

Компенсаційна діяльність держави компенсує недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям. Управлінська діяльність держави це управління у сфері економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Держава використовує багато адміністративних та економічних регуляторів ринкових відносин. Проте жоден із них не ідеальний, оскільки, забезпечуючи позитивний ефект в одному напрямі призводить до негативних наслідків у іншому.

Різні країни застосовують неоднакові методи регулювання суспільно-економічного розвитку. В одних із них надають перевагу кредитуванню, в інших — системі податків, у третіх вирішальна роль належить індикативному плануванню розвитку держави.

Між адміністративними та економічними методами регулювання розвитку країни немає чіткої межі, вони доповнюють один одного і за оптимального поєднання дають найбільший ефект. В умовах глобалізації суспільно-економічних процесів особливого значення набуває регулювання зовнішньоекономічних зв'язків країни.

В умовах загострення глобальних проблем роль держави в регулюванні соціально-економічного розвитку кожної країни представляється по-своєму вирішальною. При домінуванні влади над суспільством роль держави завжди була, є і буде вирішальною. Отже, цілком закономірно, що суспільство пред'являє високі вимоги до держави і механізмів його економічного зросту, які воно само повинне в своїх же інтересах розвиватись.

Дослідження існуючих проблем у нашій державі приводить до джерел його становлення як країни з ринковою економікою. Трансформація командно-адміністративної економіки торкнулася всієї системи господарювання і призвела до незворотних наслідків. Розгляд питання розвитку нашої держави, з точки зору ідеології ринкових відносин, дозволив визначити ступінь розвитку основних економічних процесів та їх вплив на практичну діяльність суб'єктів господарювання.

Позитивним на даний час для України в ситуації кризи світового господарства є, як би парадоксально це не звучало, - нерозвиненість економіки і слабка інтеграція на світові товарний і фінансовий ринок. Крім того, на тлі погіршення кон'юнктури на світовому ринку і зниження ділової активності в розвинутих країнах, ситуація в державі, що розвивається, Україна, для інвесторів, буде більш привабливою. Ці обставини є дуже слабкою втіхою для згладжування негативних факторів, що впливають на економіку України, однак це показує неоднозначність кризоутворюючих факторів і як наслідок антикризового управління як одного з методів державного регулювання ринковою економікою.

Економіка України в цілому нестабільна і знаходиться в стані депресії, спад промислового виробництва має системний характер, глибокі інфляційні процеси протікають поруч з інтенсивним зростанням усіх видів неплатежів, загострилися відносини між підприємствами.

Отже основними принципами створення системи державного регулювання економіки в Україні є такі:

- розумної достатності — державі перепідпорядковуються тільки ті економічні функції, які ні за яких умов не можуть виконувати нижчестоящі ланки господарської системи (виробники та інші суб'єкти ринкових відносин) внаслідок обмеженої компетентності;

- адекватності — система державних регуляторів економіки та системи їх застосування мають відбивати реально існуючий стан соціально-економічного розвитку;

- поступовості — командно-адміністративні регулятори замінюються економічними у міру того, як для цього створюються об'єктивні умови у вигляді процесів роздержавлення, демонополізації, приватизації, стабілізації економіки, створення ринкової інфраструктури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» вiд 11.09.2003 № 1160-IV // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua – 2010.

2. Господарський кодекс України N 436-IV від 16.01.2003 р. зі змінами та доповненнями // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua – 2010.

3. А.А. Григорук, М.С. Палюх, Л.М. Литвин, Т.Д. Літвінова. Основи економічної теорії. Навч. посібник. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.tnpu.edu.ua/kurs/301/192.htm - 2010.

4. Бедратий В.М. Державне регулювання в умовах інтеграції національної економіки у європейський та світовий економічний простір // Економіка та держава. - №7. – 2006. – С. 82-84.

5. Державне регулювання економіки : навч. посіб. / С. М. Чистов, А. Е. Никифоров, Т. Ф. Куценко [та ін.]. – 2-ге вид., доопрац. і доп. – К. : КНЕУ, 2005. – 440 с.

6. Дідківська Л. І. Державне регулювання економіки : навч. посіб. / Л. І. Дідківська, Л. С. Головко – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – 214 с.

7. Іващенко А.В. Роль і функції держави у формуванні ринкової економіки // Проблеми науки. №6. – 2008. – С.41-46.

8. Золотарьов В. Ф. Державне регулювання економіки : навч. посіб. / В. Ф. Золотарьов. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2008. – 292 с.

9. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2001.

10. Економічна теорія. Посібник для вищих навчальних закладів /За ред. С.М. Воробйова – К. – Х., Корвін, 2001.

11. Каховська О. В. Сутність та необхідність державного регулювання економіки // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: - http://www.nbuv.gov.ua/portal/48/018.pdf - 2010.

12. Мамутов В.К. О сочетании госрегулирования и рыночной саморегуляции // Економіка України. – 2006. – № 1. – С. 59 – 65.

13. Політична економія: Навч. посіб. / Г. А. Оганян, В. О. Паламарчук, А. П. Румянцев та ін.; За заг. ред. Г. А. Оганяна. — К.: МАУП, 2003. — 520 с.

14. Перехідна економіка: Підручник /За ред. В. М. Гейця, – К.: Вища шк., 2003.

15. Основи економічної теорії. Підручник. За ред. С.В. Мочерного. – К.: “Академія”, 1998.

16. Основы экономической теории.: Политэкономический аспект: Учебник / Отв. ред. Г.Н.Климко. – К.: Знания-Пресс, 2001.

17. Симоненко В. Держава і ринок: шляхи партнерства / В. Симоненко // Економіка України. – 2007. – № 1. – С. 71 – 76.

18. Соколовська А. Економічна функція держави та особливості її виконання в Україні / А. Соколовська // Економіка України. – 2008. – № 3. – С. 20 – 33.

19. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. / Д. М. Стеченко. – К. : МАУП, 2000. – 176 с.

20. Рудь І. Міжнародні економічні відносини і Україна. Вигоди і пріоритети // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrslovo.org.ua/index.php - 2010.