Зміст
1. Економічна теорія фізіократів
2. Розвиток української економічної думки в радянський період
Література
1. Економічна теорія фізіократів
Франсуа Кене - визнаний лідер і основоположник школи фізіократів (до неї входили А. Тюрго, В. Мірабо, В. Дюпонде Немур, Г. Летронташ,), яка проіснувала всього 20 років, але специфічна течія в рамках класичної політичної економії поширилася майже по всьому континенту, особливо в країнах з переважним аграрним розвитком. Слово "фізіократія" має грецьке походження і в перекладі означає "влада природи". В цьому розумінні представники фізіократизму виходили з визначної ролі в економіці землі, сільськогосподарського виробництва.
У творах Ф. Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV. В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції.
Методологічною платформою економічного дослідження Ф. Кене стала розробка ним концепції про природний порядок, юридичною основою якого, на його думку, є фізичні та моральні закони держави, що охороняють особисту власність, особисті інтереси та забезпечують відтворення та правильний розподіл благ. Він вважав, що дотримання "природного порядку обов'язкове для всіх людей уже тому, що подане його "природне право" визнається світом розуму". За його словами, "сутність порядку є такою, що особистий інтерес одного ніколи не може бути відділеним від загального інтересу всіх, а це буває при пануванні волі. Світ тоді розвивається сам по собі. Бажання насолоджуватися надає суспільству рух, який стає постійною тенденцією до якомога кращого становища". Водночас Ф. Кене попереджає, що "верховна влада не повинна бути аристократичною або представленою крупними земельними власниками; останні, об'єднавшись разом, могли б створити владу більш могутню, ніж власне закони, закріпачити націю, спричинити своїми честолюбними та жорстокими суперечками розорення, безладдя, несправедливість, жорстоке насилля та створити неприборкану анархію". Він вважає розумним зосередити найвищу державну владу в одній освіченій особі, що володіє знанням законів природного порядку, необхідних для здійснення державного керівництва.
Проте слід відзначити, що фізіократи не проводили методологічної грані між суто теоретичними та практичними (економіко-політичними) судженнями. Проголошена фізіократами економічна наука вивчає фізичні та моральні закони найбільш досконалого ладу, який викликає у них натхнення та ентузіазм до дещо сектанського характеру цієї теорії та месіонізм у поглядах на свою роль.
У теоретичному надбанні Ф. Кене важливу роль відіграє вчення про чистий продукт, який нині називають національним доходом. Це надлишок над тією частиною, яка покривала заробітну плату. На його думку, джерелом чистого продукту є земля— це "єдине джерело багатства" — та прикладена до неї праця людей, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Єдиною формою чистого продукту вважалась рента. У промисловості та інших галузях економіки чиста добавка до доходу не виробляється, там відбувається нібито тільки зміна першопочаткової форми цього продукту. Думаючи так, Ф. Кене не вважав промисловість некорисною. Він виходив з висунутої ним же тези про виробничу суть різних соціальних груп суспільства— класів. При цьому Ф. Кене твердив, що "нація складається з трьох класів громадян: класу виробників, класу власників і класу некорисного". До класу виробників він відносив усіх людей, зайнятих у сільському господарстві, включаючи селян і фермерів (до яких зараховував і капіталістів) та найманих робітників; до класу власників —землевласників, включаючи короля та духовенство; до некорисного класу — всіх громадян, зайнятих поза землеробством, тобто у промисловості, торгівлі та інших галузях сфери послуг.
Ф. Кене — не тенденційний, коли розподіляє суспільство на класи, оскільки, за його словами, "працелюбні представники нижчих класів" справедливо можуть розраховувати на роботу з вигодою. Розвиваючи цю думку, вчений писав: "Заможність збуджує працелюбність, тому що люди користуються добробутом, який вона дає, звикають до вигод життя, до доброго харчування, доброї одежі та бояться бідності; виховують у своїх дітей таку саму звичку до праці та добробуту, а удача несе задоволення їхнім батьківським почуттям та самолюбству".
Ф. Кене перший в теорії економічної думки досить глибоко обґрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, а грішми, то Ф. Кене вважав, що гроші е самі по собі безплідне багатство, яке нічого не виробляє. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що використовується у землеробстві протягом декількох виробничих циклів, є "початкові аванси". Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, які здійснюються протягом одного виробничого циклу, він відносив до "щорічних авансів". Але заслуга Ф. Кене не лише в розподілі капіталу на основний та оборотний за його виробничою ознакою. Він зміг переконливо довести, що разом з оборотним у русі перебуває основний капітал.
Ф. Кене висловив низку цікавих неординарних думок щодо торгівлі. Так, визнаючи, що торгівля є "безплідним заняттям", він водночас застерігав від помилкового враження, нібито завдяки загальній конкуренції вона стала шкідливою — "адже іноземні купці вивозять та отримують на своїй батьківщині ту винагороду, яку ми сплачуємо їм за надані нам послуги; таким чином, цією винагородою ми збагачуємо інші нації". Не погоджуючись з таким судженням, Ф. Кене твердив, що необхідна тільки "абсолютна свобода торгівлі" як умова її розширення, усунення монополії та скорочення торговельних витрат.
Щодо славнозвісної "Економічної таблиці" господарського життя Ф. Кене, то в ній зроблено перший науковий аналіз кругообігу господарського життя, тобто суспільного відтворного процесу. Ідея цієї праці полягає у необхідності дотримання та обґрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки. Ним виявлений взаємозв'язок, який він характеризує так: "Відтворення постійно відновлює витрати» витрати відновлюються відтворенням".
Розглядаючи процес відтворення, Ф. Кене аналізував походження доходів, обмін між капіталом і доходом, відношення між виробничим і кінцевим споживанням. Як момент процесу відтворення, він намагався показати "Обіг між двома великими підрозділами виробництва — між виробництвом сировини і промисловістю". Все це втілювалось в економічних схемах.
Розглядаючи "Економічну таблицю" Ф. Кене як першу спробу макроекономічного дослідження, неважко помітити в ній формальні недоліки, такі як проста ілюстрація взаємозалежності галузей; визначення так званого невиробничого сектору, що володіє основним капіталом; визнання економічної діяльності на землі джерелом чистого прибутку, не з'ясовуючи при цьому механізму перетворення землі у джерело цінностей, та ін.
Разом з тим "Економічна таблиця" втілила в собі всі основні положення вчення фізіократів: суспільство поділяється натри класи (земельних власників, фермерів і "некорисних"); чистий продукт (додаткова вартість) виробляється тільки у сільському господарстві; для промисловості характерно лише додавання вартостей; обмін еквівалентів у торгівлі є результатом вільної конкуренції; капітал фермерів поділяється на первісні і щорічні аванси. Кене показав різницю вартісної і натуральної форми сукупного суспільного продукту, розмежував категорії капіталу і доходу.
"Економічна таблиця" Ф. Кене включає, по суті, дві таблиці: велику, яка відбиває рух "чистого продукту", і малу, що містить відображення всього процесу відтворення і обігу суспільного капіталу. Реалізація суспільного продукту прилучена до завершення збору врожаю.
В "Таблиці" Ф. Кене гроші — не більш ніж засіб обігу, торгівля по суті зводиться до бартерного обміну, а виробництво сільськогосподарської продукції автоматично генерує прибуток, отримання якого дозволяє перейти до наступного виробничого циклу. В "Економічній таблиці " розглядається лише просте відтворення, відсутня проблема нагромадження. Кене не показав, яким чином реалізовувалася частина сільськогосподарської продукції, що залишилась у фермерів. Ігнорувалась необхідність відновлення засобів праці "некорисних". Але все ж, головне полягає в іншому — на основі "Таблиці" Ф. Кене фізіократи прямо та безпосередньо взялися за вивчення явища, що має велике значення, у них з'явилася чітка ідея кругообігу капіталу, наміри показати його анатомів та фізіологію. Це — перший в історії економічної думки досягнення макроекономічного аналізу, в якому центральне місце займає поняття про сукупний суспільний продукт. "Економічна таблиця" Ф, Кене — перша в історії політичної економії макроекономічна сітка натуральних (товарних) і грошових потоків матеріальних цінностей. Закладені в ній ідеї — це зародки майбутніх економічних теорій.
Другою за величиною (після Кене) фігурою серед фізіократів був Анн Роберт Жак Тюрго. Як і інші фізіократи, А. Тюрго твердив: "Землероб є першою рухомою силою в ході всіх робіт: це він виробляє на своїй землі заробіток усіх ремісників. Праця землероба — єдина праця, яка дає більше того, що становить оплату праці, тому вона— єдине джерело деякого багатства". Критикуючи меркантилістів, А. Тюрго водночас відносить до багатства нації насамперед землі та отриманий з них чистий прибуток, тому що, на його думку, "хоч гроші безпосередньо і становлять предмет заощадження, але будучи, так би мовити, основним матеріалом . капіталів при їх утворенні, становлять майже непомітну частину сукупНої суми капіталів", а "розкіш обов'язково веде до їх знищення".
У своєму розумінні визначення суті та величини заробітної плати робітників А. Тюрго не розходиться ні з У. Петті, ні з Ф. Кене, вважаючи її результатом "від продажу своєї праці іншим" та думаючи, що вона "обмежена необхідним мінімумом для його існування, тим, що йому безумовно необхідно для підтримки життя". Але, на відміну від своїх попередників, А. Тюрго відносив заробітну плату до елементів, що лежать в основі запропонованого ним поняття про "загальну економічну рівновагу". Остання, за його словами, встановлюється співвідношенням "між цінністю всіх виробів землі, споживанням різного роду товарів, різними видами виробів, кількістю зайнятих у їх виробництві людей та ціною їх заробітної плати". А. Тюрго, розділяючи погляди Ф. Кене, виділяє у суспільстві три класи: виробників (люди, зайняті у сільськогосподарському виробництві); некорисний (оплачуваний; люди, зайняті у промисловості та інших галузях матеріального виробництва та у сфері послуг); власників землі. Однак перші два класи він називає працюючими, або зайнятими класами, вважаючи, що кожний з них "розпадається на два розряди" людей, а саме: на підприємців, або капіталістів, що дають аванси, та на простих робітників, що отримують заробітну плату. А втім, як уточнює вчений, саме "некорисний клас" включає в себе "членів суспільства, що отримують заробітну плату". Ця модель суспільства, яке складається з п'яти класів, найближча до дійсності. Вона е нібито містком між фізіократами та англійськими класиками, які чітко виділили три основні класи за їх відношенням до засобів виробництва: землевласників, капіталістів та найманих робітників. Вони позбавились поняття принципового поділу промисловості та сільського господарства, на що у свій час не міг зважитись А. Тюрго.
Гроші Тюрго розглядає по суті як специфічний товар у товарному світі, маючи на увазі, що "особливо золото та срібло більш ніж будь-який інший метал, придатні служити монетою", тому що вони "за самою природою речей стали монетою та, до того ж, загальною монетою, незалежно ані від якої угоди, ані від якого закону." На його переконання, гроші/тобто "золото та срібло, змінюються в ціні не тільки порівняно з усіма іншими товарами, але й стосовно одне до одного залежно від більшої чи меншої їх наявності".
Серйозну увагу А. Тюрго приділяє дослідженню природи походження позикового (грошового) процента, засуджуючи пересуди моралістів, які розглядали "віддачу в ріст як злочин", цитуючи при цьому Євангеліє: "У позику давайте, не чекаючи нічого". Він твердить, що згодом той, хто позичає, втрачає прибуток, який міг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом, а той, хто взяв позику, може використати гроші на вигідне придбання, яке може принести йому великий прибуток. Тому, робить висновок А. Тюрго, той, хто позичає "не завдає ніякого збитку тому, хто бере позику, оскільки цей останній пристає на умови і не має ніяких прав на позичену суму. Прибуток, який можна отримати, маючи гроші, є безперечно, одним із найбільш впливових чинників, що схиляють тих, хто бере позику під проценти; це одне з джерел, яке дає змогу виплачувати цей процент". Щодо поточного процента, то він, на думку А. Тюрго, є термометром на ринку, за яким можна судити про надлишок або нестачу капіталів, уточнюючи зокрема, що низький грошовий процент — це і наслідок, і показник надлишку капіталів.
У зв'язку з вивченням механізму формування цін на ринку А. Тюрго виділяє ціни поточні та основні. Перші установлюються співвідношенням попиту та пропозиції, другі — "у застосуванні до товару це є те, чого дана річ коштує робітнику.., це той мінімум, нижче якого вона (ціна) не може опуститися". При цьому, на думку А. Тюрго, рідкість товару є одним з елементів його "оцінки" при придбанні.
На відміну від попередників, А. Тюрго звернув увагу на зародження економічної нерівності. Причину виникнення найманої праці вів вбачав у
А. Тюрго намагався тлумачити проблему нагромадження капіталу. Він уперше вказав на різницю між грошима і капіталом. У нього намітилось розуміння виділення прибутку як особливого виду доходу. Розглядаючи питання заробітної плати, А. Тюрго пов'язував її зміну із конкуренцією між робочими на ринку праці. Він вважав, що це забезпечить зведення заробітної плати до мінімуму засобів існування.
Таким чином, школа фізіократів виступила з різкою критикою меркантилізму. Вона відкинула помилкове тлумачення його концепції про те, що єдиною формою багатства е золото, а його джерелом - зовнішня торгівля. Фізіократи вважали, що багатство складається із споживних вартостей. Грошам відводилась роль посередника в обігу. Джерело багатства вони вбачали у виробництві, а не у торгівлі, для якої характерний, на їх думку, тільки обмін рівних вартостей (еквівалентний обмін). Заслуга фізіократів полягає у тому, що вони перенесли дослідження про походження додаткового продукту у сферу безпосереднього виробництва і тим самим заклали основи для аналізу капіталістичного виробництва.
2. Розвиток української економічної думки в радянський період
Формування економічної думки в Україні відбувалось тернистими шляхами і розцінювалось різними дослідниками у різні роки неоднозначно.
Після 1917 року економічна теорія в Україні розвивалась складно і суперечливо.
У 20-их роках в Україні, де розвиток економічної науки відображав цивілізаційні особливості національної економіки (зокрема це проявлялось в організації селянського господарства, якому не була притаманна “общинність”, і яке спиралось на приватний інтерес), ленінська програма побудови державного соціалізму не знаходила підтримку. Критикуючи програму більшовиків, М.Туган-Барановський, В.Косинський, К.Воблий та інші виступали проти націоналізації, що на їх погляд призведе до більшої анархії, ніж капіталізм, оскільки неможливо створити такий апарат, який зможе замінити саморегулюючу силу ринку.
У 1918 р. була створена Українська Академія Наук, в якій М.Туган-Барановський очолив соціально-економічний відділ. За його ініціативою в 1918 р. був створений Інститут економічної кон‘юнктури (він став його директором), який мав на меті проведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку та вироблення рекомендацій для його соціально-економічного стимулювання. Після його смерті в 1919 р. інститут очолив М.Птуха, згодом - К.Воблий, Р.Орженцький. Розробки цього інституту базувались на дослідженнях світової економічної теорії, і були спочатку орієнтовані на обґрунтування хибності економічної програми більшовизму, на розробку плану самостійного розвитку України (формування української кооперації, власної валюти і т. ін.), а коли більшовизм вкорінився - на створення наукової концепції планування, створення нової системи фінансів, єдиної системи української сільськогосподарської кооперації.
В той час українська наукова думка включала різноманітні напрямки дослідження. В 1920 р. було засновано Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені як Є.Слуцький, К.Воблий, Р.Орженцький, М.Птуха, Ф.Задорожний та інші, що займались теоретично-економічним та прикладним аналізом народного господарства. В теоретичних концепціях того часу відстоюється думка про регулюючу роль ринку та ринкових цін, про неможливість зведення їх в економічних відносинах до системи натурального та трудового (вартісного ) обліку. Вказувалось на те, що не зважаючи на декларування цієї системи, держава повинна орієнтуватись на ринок та ринкові показники. В той час українська економічна думка досягла значних наукових висот і за рівнем та напрямами досліджень знаходилась в авангарді світової економічної думки. Праці Є.Слуцького, К.Воблого, Р.Орженцького, М.Птухи, Л.Яснопольського, О.Чаянова, О.Фелінцева та їнших отримали світове визнання. Проте орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної думки в Україні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Були закриті щойно створені інститути та кафедри, припинені економічні дослідження, багато вчених було вислано з країни. З 30-х років змістом наукових досліджень стає доведення переваг економічної політики, що будується за “класовим принципом”, а самі дослідження проникаються ідеями планування, директивності, централізму. Науковців, що підносили ці ідеї, відносили до складу “офіційних” і лише вони могли розраховувати на визнання, оскільки їхні ідеї не розходились з ідеологічними постулатами Компартії. До них можна віднести таких, як В.Чубар, О.Шліхтер, В.Введенський, Т.Жигалко та ін. Роботи цих економістів майже нічим не відрізнялись за спрямуванням, але все ж містили наукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування (серед яких балансовий метод), планового ціноутворення, планування товарообігу (особливо в частині побудови економіко-математичних моделей), кредитного планування та ін.
Неоднозначне можна оцінити вклад в економічну науку, суспільне життя О. Шліхтера. Народний комісар України по продовольству, він підтримував політику колективізації і індустріалізації України, як теоретик - аналізував суспільну і державну власність. Його головні ідеї : робоча сила не товар, зарплата - оплата праці, в нашому суспільстві немає додаткової вартості, експлуатації, немає і не повинно бути приватної власності на землю, приватновласницькі підприємства - поза законом.
В Україні були сильні економічні школи - Київська, Харківська. Багато цікавих проблем піднімали відомі науковці, викладачі вузів з інших районів - однак наша економічна теорія була надто заідеологізована, часто відступала від істини, втрачала цінність в суспільстві.
У 60-ті роки були зроблені спроби проведення пропозиції економічних реформ радянського часу. Протягом 1962 - 1965 рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.
Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити підприємствам Лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв’язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді раднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.
Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, О. Лібермаи пропонував затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізоване планування від дріб'язкової опіки над підприємствами і перейти до методів економічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.
Така схема управління промисловістю ґрунтувалася на основному принципі, запропонованому Ліберманом: те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожному підприємству. І навпаки, те, що невигідно суспільству, має бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.
Дискусія радянських економістів, яка із середини 60-х років набула характеру обговорення практичних пропозицій щодо зміни механізму управління і застосування "економічних" методів господарювання, підготувала грунт для проведення господарської реформи 1965 р. Два пленуми ЦКПРС 1965 р. (березневий і вересневий) поклали початок цій реформі. Березневий Пленум розглянув питання підвищення матеріальної заінтересованості колгоспників і працівників радгоспів у зростанні виробництва. Знижувався план обов'язкової закупівлі зерна, оголошений на 10 років. Понад планова закупівля мала здійснюватися за підвищеними цінами. Знімались обмеження з особистих підсобних господарств, уведені при Хрущові. Проте, всупереч рішенням Пленуму плани постійно „коригувались” і виправлялись, проявилась обмеженість намічених механізмів стимулювання, зокрема тенденція до заниження обсягів планових поставок сільськогосподарської продукції.
Метою реформи в промисловості було поєднати комплекс заходів, покликаних посилити економічні важелі, розширити самостійність госпрозрахункової ланки (підприємства чи організації), удосконалити централізоване планування. Вересневий Пленум (1965) передбачав: 1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну валової продукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації; 2) зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їх розпорядженні великої частки прибутку; 3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політику підтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні, який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахунку; 4) відновлення галузевого принципу організаційної структури управління промисловістю.
Вихідною ідеєю реформи була неможливість вирішувати всі народногосподарські питання у центрі, що зумовлювало потребу у децентралізації. Залишалося п'ять показників, які директивне планувалися: обсяг реалізації продукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, доході рентабельність, взаємозв'язки з бюджетом. Проте адміністративна обов'язковість завдань при цих економічних показниках мала зберігатися.
Консерватизм, інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативних наслідків реформи вже в 1966 —1967 рр. Інтереси суспільства і підприємств стали все більше і більше розходитись. Поступово це призвело до збою у роботі всього господарського механізму країни, вело до глибокої економічної кризи.
Дослідження факторів виробництва і зокрема науково-технічного прогресу (НТП) стало особливо актуальною проблемою для радянської науки у середині 70-х років. Час вимагав віднайти способи і методи, які б дозволили реально використати досягнення НТП для модернізації старіючого і неефективного виробничого апарату промисловості, для надання економічній системі, що знаходилася в стані застою (стагнації), імпульсу, який би дозволив вистояти у змаганні з розвиненими країнами Заходу, що успішно подолали кризу модернізації середини 60-х — початку 70-х рр.
Намагаючись довести переваги соціалістичного виробництва у використанні НТП, у 70-ті роки радянські економісти були вимушені констатувати, що "ще не вироблено дійового економічного механізму, який би на основі державного плану і у повній відповідності до нього впливав на економічну заінтересованість підприємств таким чином, щоб вони самі прагнули виробляти нову техніку і
впроваджувати її.
У працях того періоду відмічалось, що мережа господарських зв'язків у економіці ускладнилася і стала набагато чутливішою до порушень ритмів взаємних поставок. Збереження незмінними принципів централізованого планування призводило до того, що збої у будь-якій ланці народного господарства серйозно порушували відтворювальні зв'язки у виробництві, розподілі, обміні і споживанні суспільного продукту.
Ареал досліджень проблем був розширений. До традиційних досліджень валового суспільного продукту, національного доходу, виробничих фондів і виробничих відносин додавався аналіз відтворення робочої сили, матеріальних умов росту життєвого рівня, національного багатства і природного середовища. Проте результати їх були заздалегідь визначені.
У цілому можна констатувати, що хоч у розумінні багатьох проблем господарського механізму радянська економічна думка внаслідок дискусій просунулася вперед, основне питання — чи сумісний сам державний соціалізм з вимогами, які випливають із сучасного етапу НТП, з новими можливостями і потребами суспільства -~ не могло бути нею вирішене і навіть поставлене.
Отже, для післяжовтневого розвитку економічної теорії в Україні характерні ті ж риси, що і для загальнорадянської економічної думки. Політекономія перетворилась на описову науку, яка доводила правильність економічного курсу партії та уряду, господарські форми, суб‘єктивно створювані ними, соціалістичними і єдино можливими. Вчені у своїх дослідженнях спирались на дезінформовані статистичні джерела, були позбавлені можливості користуватися досягненнями зарубіжної наукової думки, що було несумісним з об‘єктивним економічним аналізом. Тому політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово перепліталась з політикою. І це повністю відповідало інтересам бюрократичної системи, якій абсолютно не потрібна була правда про об‘єктивний стан виробничих відносин радянського суспільства. Розквіт економічної думки на Україні прийшовся на 20-30-ті роки, а її занепад на 30-60-ті, короткий період відродження на 60-ті, а криза на 70-80-ті, і знову період відродження, що розпочинається в другій половині 80-х років.
Література
1. Єременко В. Історія економічної науки. - К.: ІВЦ Держкомстату, 2002.
2. Історія економічних вчень: Опорний конспект лекцій / Л.М. Мекшун, Ю.В. Кирилюк. – Чернігів: ЧДІЕУ, 2001.
3. Історія економічних вчень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Титаренко. – К.: КНЕУ, 2001.
4. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2004.
5. Нестеренко О.П. Історія економічних вчень. - К.: МАУП, 1998.
6. Титова Н.Е. История экономических учений. - М.: ВЛАДОС, 1997.
7. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. - К.: "Знання-Пресс", 2000.