КОНТРОЛЬНА РОБОТА
По предмету «
Історія економічних вчень»
ЗМІСТ
6. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА МЕРКАНТЕЛІЗМУ
16. НОВА ІСТОРИЧНА ШКОЛА
26. ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ С.ПОДОЛИНСЬКОГО І М.ДРАГОМАНОВА
36. СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ
46. ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ КОНЦЕПЦІЇ К. КАУТСЬКОГО
56. КОНЦЕПЦІЯ "СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА
ЛІТЕРАТУРА
6. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА МЕРКАНТЕЛІЗМУ
Меркантилізм
– перша в історії економічної думки школа, яка виникла наприкінці XV ст. в епоху первісного нагромадження капіталу в Англії, Італії, Франції та інших європейських країнах і проіснувала до XVIII ст. Це перша система економічних поглядів, на основі якої формувалася економічна політика європейських держав – політика державного протекціонізму.
Меркантилізм (від італ. “mercante”
– торговець, купець) вперше ставить питання про джерело багатства нації: уособленням багатства вважаються гроші, його джерелом є обмін товарів, насамперед – зовнішня торгівля. Тому нагромадження грошей постає в центрі економічної системи меркантилізму, а предметом аналізу стає сфера обігу. Представники меркантилізму розробили дві теорії грошей: металістичну
, яка пояснювала сутність грошей їх природними властивостями та кількісну
(номіналістичну), згідно якої гроші являють собою рахункову одиницю, є умовними знаками, які не мають власної внутрішньої вартості.
В своєму розвитку доктрина меркантилізму пройшла два етапи:
ранній меркантилізм або монетарна система (кінець XV-XVI ст.) ґрунтувався на теорії грошового балансу;
зрілий меркантилізм (XVII ст.) ґрунтувався на теорії торговельного балансу.
Ранній меркантилізм
теоретично обґрунтовував шляхи розв’язання двох взаємопов’язаних завдань: залучення якомога більшої кількості грошей з-за кордону та утримання грошей в країні, нагромадження дорогоцінних металів в національному масштабі. Пропоновані раннім меркантилізмом заходи державного контролю не виходили за межі чисто адміністративних: валютна монополія держави, заборона вивезення золота і срібла за кордон, стимулювання видобування дорогоцінних металів, зменшення вагового вмісту національних золотих і срібних монет для збільшення їх кількості, обмеження імпорту іноземних товарів шляхом встановлення високих митних тарифів, зниження позичкового проценту.
Стаффорд Вільям
(1554–1612) – найвідоміший представник англійського раннього меркантилізму, купець і банкір. У праці “Короткий виклад деяких звичайних скарг наших співвітчизників”
(1581) обґрунтував теорію грошового балансу. Розуміючи зв’язок між вартістю грошей і вартістю товарів, він як ідеолог політики економічного протекціонізму пропонував заборонити вивозити монети за кордон, оскільки це призводить до зростання цін, обмежити ввезення в Англію деяких іноземних товарів, зокрема предметів розкошів.
Скаруффі Гаспар
(1519–1584) – італійський банкір, один з фундаторів теорії грошового балансу. Пропонував скликати всеєвропейську конференцію з питань грошового обігу і створити єдину монету для всіх країн.
Зрілий меркантилізм
переносить дослідження із сфери грошового обігу в сферу товарного обміну. Джерело багатства нації вбачається тепер не у примітивному нагромадженні скарбів, а насамперед у розвитку зовнішньої торгівлі, досягненні активного сальдо торговельного балансу. Звідси – теоретична аргументація політики протекціонізму, спрямованої на стимулювання розвитку експортних галузей промисловості (надання субсидій, експортних премій, звільнення від податків та ін.).
Монкретьєн Антуан
(1575–1621) – французький представник зрілого меркантилізму. У “Трактаті політичної економії”
(1615) Монкретьєн вперше вводить в науковий оборот термін “політична економія”
, який згодом стане назвою цілої науки – економічної теорії. Цей термін він вживає у значенні “національна економіка, державне господарство”. Монкретьєн не ототожнює багатство з грошима, вважаючи останні лише передумовою добробуту країни. Зовнішню торгівлю він розглядає як “гру з нульовою сумою”, як обмін, в якому виграш однієї сторони є одночасно втратами для іншої. Він обґрунтовує політику торговельного балансу і заходи державного протекціонізму, які сприяли б розвитку мануфактур, мореплавства і торгівлі.
Мен Томас
(1571–1641) – англійський представник зрілого меркантилізму, директор першого в світі акціонерного товариства – Ост-Індської компанії (1600). У працях “Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією”
(1621) та “Багатство Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі”
(1664) обґрунтовує теорію активного (сприятливого) торговельного балансу.
Мен вважав, що збагачення країни повинно забезпечуватись не адміністративними, а економічними засобами. Запропоновані Меном заходи політики протекціонізму полягали у скасуванні обмежень для експорту, розвитку експорту готової продукції, а не сировини, державній підтримці виробництв, які дозволили б відмовитись від імпорту деяких товарів широкого вжитку, забезпеченні транспортування англійських товарів в інші країни тільки на англійських суднах. Він вважав за необхідне підтримувати низькі ціни на вітчизняні товари, щоб зробити їх привабливими для іноземців. Ці заходи, на його думку, сприятимуть перевищенню експорту над імпортом і утворенню різниці у вигляді дорогоцінних металів, яка залишатиметься в країні.
Ідея активного торгового балансу зіграла визначну роль у розвитку продуктивних сил, промисловості і торгівлі європейських країн періоду становлення капіталізму. Разом з тим вона являла собою головну теоретичну помилку пізнього меркантилізму: відкриття у XVIIІ ст. механізму золотогрошових потоків, взаємозв’язку між рухом золота та внутрішніми цінами довело практичну неможливість утворення активного торговельного балансу і спростувало висновки зрілих меркантилістів.
Лоу Джон
(1671–1729) – англійський економіст і фінансист. Основна праця “Гроші і торгівля, що розглядаються з пропозицією забезпечити націю грошима”
(1705). Прихильник кількісної теорії грошей, Лоу пов’язував економічне процвітання з достатньою кількістю грошей в країні. Приріст грошей залучає у виробництво додаткові ресурси, їх нестача призводить до безробіття. На відміну від класичних меркантилістів, Лоу вважав, що гроші повинні бути не металічні, а кредитні. Він виявляє зв’язок між збільшенням грошового пропонування, процентною ставкою та діловою активністю, випередивши на два століття кейнсіанську ідею про кредитну експансію як засіб боротьби з безробіттям. Проте експеримент Лоу із заміною повноцінних золотих грошей паперовими на початку XVIII ст. у Франції закінчився фінансовим крахом – надмірна кількість випущених в обіг банкнот зумовила значну інфляцію і знецінення всіх фінансових активів, що супроводжувалось банкрутством підприємств і банків.
Юм Девід
(1711-1776) – англійський економіст і дипломат, доробки якого стосувалися питань торговельного балансу, грошового обігу, економічної природи проценту. Вважається одним з фундаторів кількісної теорії грошей. Виступив як критик меркантилізму і прихильник вільної торгівлі. Його економічні ідеї були належно оцінені тільки у XX ст. Юм в загальному вигляді описав механізм золотогрошових потоків, який автоматично призводить до природного розподілу дорогоцінних металів поміж країнами і встановлення таких рівнів внутрішніх цін, за яких експорт кожної країни стає рівним її імпорту, спростувавши тим самим теорію активного торговельного балансу.
Найбільш відомими представниками меркантилізму в Росії
були Афанасій Ордін-Нащокін
(1605–1680), автор “Новотоговельного статуту”
(1667) – законодавчого акту, який регулював торговельні тарифи, та Іван Посошков
(1652–1726), автор “Книги про вбогість і багатство”
(1724), в якій виклав програму розвитку російської промисловості.
Представником меркантилізму в Україні
був Феофан Прокопович
(1681–1736) – професор Києво-Могилянської академії. Він захищав політику економічного протекціонізму, активного господарського і торговельного балансу, досягнення якого пов’язував з розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, вдосконаленням державного управління. Вважав, що розвинена економіка є запорукою суспільного добробуту і соціальної злагоди.
16. НОВА ІСТОРИЧНА ШКОЛА
Нова історична школа зосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повинна бути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям. Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теорії на економічну теорію марксизму.
Найбільший внесок у концепцію німецької “нової історичної школи” зробили Густав
Шмоллер
(1838–1917), Луйо Брентано
(1844–1931) та Карл Бюхер
(1847–1930). Шмоллер
очолив її консервативне крило, він розглядав державу як основну рушійну силу суспільного розвитку, “сильна рука” якої є запорукою “класового миру”; започаткував “етичний принцип”: господарське життя визначається не тільки природними й технічними, але й моральними факторами. Соціально-реформістські концепції Брентано
були спрямовані на подолання суперечностей між працею і капіталом. Він пропагував ідею “соціального миру” і суспільної рівноваги, був прихильником організації профспілок, кооперації і фабричного законодавства та ідеологом таких об’єднань, як картелі, вбачав у них найважливіший засіб стабілізації економіки.
Послідовники “нової історичної школи” Вернер Зомбарт
(1863–1941) та Макс Вебер
(1864–1920) продовжують пошук засобів удосконалення суспільства. Умовою поступального розвитку вони вважають створення державою сприятливого соціального середовища, складовими якого є право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія. Праці Зомбарта присвячені проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку суб’єктів. Психологічне прагнення людини до свободи економічної діяльності забезпечує її збагачення, яке в свою чергу зумовлює зміни у суспільній психології. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими і тому мають право насаджувати свою мораль іншим, завойовуючи собі життєвий простір, тому його іноді вважають ідеологом нацизму. Вебер досліджує морально-етичну природу суспільно-історичних процесів. Він стверджував, що економічні відносини головним чином визначаються менталітетом нації, суспільною мораллю. Вебера часто вважають засновником сучасного інституціоналізму.
26. ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ С.ПОДОЛИНСЬКОГО І М. ДРАГОМАНОВА
Особливості історичного розвитку позначилися на стані економічної думки України ХІХ ст.: якщо західна економічна наука вирішувала проблеми реального капіталізму, то прогресивна наукова думка Росії та України дискутувала проблеми переходу до капіталізму, головною перешкодою якого було кріпацтво. У 40-х роках ХІХ ст. формуються два напрями суспільно-економічної думки – ліберально-дворянський та революційно-демократичний.
У пореформений період на засадах дрібнобуржуазного соціалізму та буржуазного лібералізму стояв видатний український мислитель Μ. Драгоманов
(1841-1895), значна частина наукового доробку якого присвячена суспільно-економічним проблемам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її антинародну спрямованість: селяни одержали лише особисту волю без землі. Майбутнє суспільства він пов’язував із соціалізмом (громадівством) – способом виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва – сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.
Праці ряду українських економістів стали визначним внеском у розвиток світової економічної науки.
Подолинський Сергій Андрійович
(1850–1891) – видатний український учений, громадський діяч, який написав ряд праць з питань економіки. Найвидатнішим його твором, що знаменував справжній прорив у світовій науці, стала стаття “Праця людини і її відношення до розподілу енергії”
(1880). У ній Подолинський розробив енергетичну теорію
органічного життя. Він проаналізував розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, дав нове природничо-наукове визначення праці як діяльності, що збільшує енергетичний бюджет людства (“закон Подолинського”). Він уперше у світовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосереднього синтезу продуктів харчування з неорганічних елементів. Подолинський вважав, що позбавити людство від розтрати природних ресурсів і забезпечити найбільше акумулювання енергії може лише соціалізм.
36. СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ
Теорії економічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, під впливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулюючої ролі ринку, то тепер почали враховувати й кейнсіанські підходи. Ці теорії називають консервативними, оскільки їхні автори, як і раніше, дотримувались неокласичних принципів.
Чиказька школа
(монетаризм) –
течія неолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті як своєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцією державного регулювання.
Попередниками сучасного монетаризму були відомі американські дослідники І. Фішер
і Л. Мізес.
Фішер Ірвінг
(1867–1947) – американський економіст і статистик, якого вважають засновником монетаризму. Він розвинув кількісну теорію грошей. Знамените “
рівняння обміну”
: МV=РQ
, виведене ним у 1946 р., стало основою розробки концепції сучасного монетаризму. Фішер очолив групу американських теоретиків (Г.Саймонс, Ф.Найт та ін.), котрі як і Кейнс доводили, що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але заперечували кейнсіанські методи регулювання, що базувались на експансіоністській грошовій політиці (дефіциті бюджету). Послідовником цієї школи, а також засновником “нової школи монетаризму”
став М. Фрідмен
(н. 1912).
Фрідмен Мілтон
(нар. 1912) – видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії, економічний радник кількох президентів СІІІА. Основні праці – “Нариси позитивної теорії”
(1953), “Кількісна теорія грошей”
(1956), “Програма монетарної стабілізації”
(1959), “Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи”
(1970), “Гроші та економічний розвиток”
(1973), “Монетарна історія США, 1867-1960”
(1981, у співавторстві з Анною Шварц).
Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки монетарними засобами. Вона спирається на особливу грошову теорію, згідно якої грошова сфера визнається важелем державного регулювання економіки. Відкритість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації. Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки. Ці основні відмінності зумовлені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше інших неоліберальних моделей, була реакцією на активне впровадження кейнсіанських рекомендацій та їх негативні наслідки.
Спираючись на базу даних з економічної історії США, Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропонування грошей мають бути основними об’єктами державного контролю. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку – грошовою емісією. Виходячи з того, що недо
(сукупності всіх ресурсів індивіда, його багатства) як проміжну категорію, що пов’язує гроші і ВВП. Він посилається на консерватизм людини відносно “портфелю активів”, стійкість якого забезпечує і стійкість ВВП.
Фрідмен виводить рівняння довгострокової рівноваги грошового ринку
, згідно якого пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) – на рівні 1 %. У цілому щорічний приріст не повинен перевищувати 4–5 %, що забезпечить “природний рівень безробіття”. На відміну від кейнсіанців, які в аналізі залежності між інфляцією та безробіттям посилалися на “криву Філліпса”, Фрідмен доводить, у довгостроковому періоді такої залежності не існує. Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, у довгостроковому періоді економіка повертається до “природного рівня” зайнятості, а інфляція не забезпечує її зростання. Концепцією “природного рівня безробіття” Фрідмін пояснив явище стагфляції.
Фрідмен критикує політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії та зменшення державних витрат. Соціальна сфера не повинна бути пріоритетним напрямом діяльності держави.
Монетарна концепція успішно пройшла апробацію у 1969-70 рр., коли Фрідмен був радником президента Ніксона, але тріумфом його теорії стала концепція стабілізації американської економіки 80-х рр. – “рейганоміка”, яка дозволила США подолати труднощі спаду, послабити інфляцію, зміцнити долар. Фрідмен також брав участь у розробці концепції побудови ринкової економіки у Чілі. Разом з тим, чимало країн Заходу, а згодом і Сходу, які вдавалися до монетаристських методів боротьби з інфляцією, згодом поступово відмовляються від них. Для багатьох країн спад виробництва і втрати, яких внаслідок цього зазнала економіки, виявилися значно більшими, ніж позитивний ефект від зниження темпів інфляції.
46. ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ КОНЦЕПЦІЇ К. КАУТСЬКОГО
Соціал-демократичний рух в економічному та політичному відношенні є нині досить впливовою силою, яка значною мірою визначає напрями сучасного розвитку різних держав світу. Історія його формування тісно зв'язана з еволюцією суспільства, хоч соціалістичні доктрини, як невід'ємний елемент і вираз мрії людства про щасливе, справедливе майбутнє існували і розвивались відносно незалежно від розвитку та трансформації класичної економічної науки. Майбутнє пов'язувалось зі становленням суспільної, загальнонародної власності на засоби виробництва та суспільних форм розподілу доходів, із розвитком економіки, позбавленої суперечностей та криз.
На соціал-реформістських позиціях стояв також К. Каутський, хоча він й намагався відмежуватись від берштейніанства (важливим висновком Бернштейна, який категорично не сприймали ортодоксальні марксисти, було твердження про те, що комунізм не є кінцевою метою історичного розвитку людства, а форми віддаленого майбутнього непередбачувані).
К. Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902) та «Шлях до влади» (1909) обґрунтовує невідворотність епохи соціальної революції як об'єктивно зумовленого явища, підготовленого всім попереднім розвитком людства. Монополізація виробництва як закономірний етап розвитку капіталізму, на його думку, усуспільнює економіку і привносить до неї планове начало, а тому немає необхідності в практичних революційних діях та завоюванні влади збройним шляхом, достатньо парламентських методів боротьби за контроль над економічною владою.
Аналізуючи сучасні йому процеси — монополізацію виробництва, імперіалізм як економічний переділ світу між союзами капіталістів, колоніальну політику розвинених держав, він стверджував, що ці явища є об'єктивними і свідчать про поступальний розвиток світової економіки, яка в перспективі стане картелізованою, позбудеться міждержавних суперечностей. На цій «ультраімперіалістичній» стадії розвитку капіталізму, коли великі галузеві монополії зіллються в єдиний всесвітній картель, виникнуть умови для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі, що, власне, і означатиме соціальний переворот.
Каутський засуджував війну, виступав за мирне вирішення всіх проблем. Його теорія «ультраімперіалізму» закликала до реформізму як засобу суспільної перебудови.
З початком першої світової війни Каутський, закликає до еволюційного, реформістського вирішення соціально-економічних проблем, посилаючись на те, що монополістичний капіталізм сам формує умови для економічних трансформацій, для становлення ери «організованого капіталізму».
Ідеї Каутського зацікавили не тільки соціал-демократів, а й деяких марксистів. Згодом, у працях марксистів О. Бауера і К. Шмідта помітна еволюція їхніх поглядів від радикалізму до реформізму.
56. КОНЦЕПЦІЯ "СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА"
Неолібералізм –
напрям сучасної економічної теорії, що обґрунтовує необхідність поєднання принципів вільного підприємництва з обмеженим державним втручанням і створення “соціального ринкового господарства” – економічного порядку, в якому ринковий механізм ціноутворення сполучається з державним економічним регулюванням і соціальним захистом населення.
Центри неолібералізму утворилися в Англії, Німеччині, Франції та США і отримали назву відповідно “лондонської школи”
(Ф.Хайєк, Л.Роббінс та ін.), “фрайбурзької школи”
(В. Ойкен, В. Репке, Л.Ерхард та ін.), “паризької школи”
(Ж.-Л.Рюеф, М.Алле, Е.Малінво, Л.Столерю та ін.) та “чиказької (монетарної) школи”
(Л.Мізес, М.Фрідмен та їн.).
Лондонська школа
неолібералізму характеризується найбільшим використанням основних принципів неокласицизму. Найдокладніше англійський варіант неолібералізму, що базується на абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано Ф. Хайєком
.
Хайєк Фрідріх
(1899–1992) – англійський економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні праці – “Ціни й виробництво”
(1929), “Грошова теорія та економічний цикл”
(1933), “Дорога до рабства”
(1944), “Індивідуалізм і суспільний лад”
(1948), “Прибуток, процент та інвестиції”
(1949), “Конституція свободи”
(1960), “Закон, законодавство і свобода”
(1973-79), “Роздержавлення грошей”
(1976).
Хайєк переконано відстоював принципи неокласичної теорії навіть в період її занепаду, рішуче виступав проти державного втручання в ринкову економіку. В основу доктрини Хайєка покладено ідею “спонтанного порядку”, що ґрунтується на індивідуальній свободі. Оскільки інформацію, на основі якої господарюючі суб’єкти приймають рішення, надає ринок, то будь-яка координація з боку держави призведе до спотворення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціональні економічні дії. Він заперечує бюджетні методи державного втручання, що призводять до дефіциту, експансіоністську грошову політику як засіб фінансування урядових видатків. Він наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу і пропонує скасувати монополію держави на випуск грошей. Головне завдання держави – охорона “спонтанного порядку”, створення сильної конкурентної економіки. Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).
Книга “Дорога до рабства”,
в якій Хайєк здійснив критичний аналіз планової (соціалістичної) економічної системи, зробила його знаменитим, стала класикою XX ст. У ній він стверджує, що будь-яке відхилення фундаментального принципу індивідуальної свободи, з якою б благородною метою воно не здійснювалося, в перспективі призводить до диктатури. Навіть помірне одержавлення економіки веде до встановлення тоталітарного ладу. Досвід розвитку країн Заходу 70-80-х рр. реально довів, що нарощування державного втручання в економіку має границі, за якими воно перетворюється на реальну загрозу функціонуванню ринкової системи.
Фрайбурзька школа (ордолібералізм)
– утворилася в кінці 30-х років у Фрайбурзькому університеті й запропонувала дещо інші параметри неоліберальної моделі розвитку: на державу покладається не тільки формування умов успішного розвитку економіки на конкурентних засадах – раціональної правової бази та ідеології соціального партнерства, а й створення розвиненої інфраструктури соціальних гарантій. Ці принципи знайшли відображення в багатьох неоліберальних теоріях, особливо в “теорії порядків” Вальтера Ойкена
.
Ойкен Вальтер
(1891–1950) – видатний німецький економіст, професор Фрайбурзького університету, засновник і глава фрайбурзької школи. Основні праці – “Основні принципи національної економії”
(1940), “Основні принципи економічної політики”
(1952). У 1948 р. Ойкен став редактором неоліберального щорічника під назвою “Ордо”
(“лад змагання”). Відтоді німецький неолібералізм часто називають ордолібералізмом
.
Ойкен вважав, що відомі господарські системи є комбінацією різноманітних господарських форм. Об’єктом дослідження можуть бути лише “ідеальні типи” господарства, яких він виділив два: центрально-кероване господарство
та вільне ринкове господарство
. Попри всі переваги ринкової економіки, вона не реалізує принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності. Проте центрально-кероване господарство виключає ринковий обмін, управляється центральним керуючим органом і відзначається таким рівнем планування, за якого всі економічні зв’язки заміщено адміністративними вертикальними зв’язками центру з фірмами. Ойкен вважав, що централізація суперечить самій природі економіки і руйнує її.
Реальні типи господарств можуть залежати від політики держави, котра визначатиме, в яких дозах змішуватимуться “ідеальні типи”. Цю ідею було покладено в основу теорії “соціально-ринкового господарства”
.
Сам термін “соціальне ринкове господарство”
увів у науковий обіг німецький економіст Арнольд Мюллер-Армак
(1895–1977) у праці “Господарський порядок і господарська політика”
(1956). Під “соціальним ринковим господарством” розумілося поєднання конкурентного ринкового господарства, заснованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держави. Держава за допомогою економічних важелів перерозподіляє національний дохід, забезпечуючи соціальну справедливість. Сьогодні часто вживають інший аналог цього терміну – “змішана економіка”.
Ідеологія ордолібералізму вперше була успішно реалізована під час економічних реформ у повоєнній Німеччині.
Ерхард Людвіг
(1897–1977) – видатний німецький економіст і державний діяч, якого вважають “батьком” “німецького економічного дива”. Ерхард був одним з теоретиків “соціально-ринкового господарства”, – доктрини, яку втілив у життя, піднявши економіку Німеччини з руїн до вершин економічного добробуту. У книзі “Добробут для всіх”
(1956) він підбиває підсумки економічної реформи, спрямованої на свідоме створення нового економічного ладу. На початку реформи він вимагав скасування всіх регламентуючих економічну діяльність функцій держави, зміст господарської реформи вбачав у лібералізації економічного життя. Державне втручання обмежувалося правовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові й не виходив за межі соціальної сфери. Вже у 1957 році він констатував створення “сформованого суспільства”,
яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Наступний етап розвитку Ерхард пов’язував з удосконаленням соціальної функції держави, зростанням урядових видатків на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.
Ці положення обґрунтовували й інші економісти фрайбурзької школи. В. Репке та О. Рюстов ще в 20-х pp. вивчали проблеми суспільного ладу. Свої теоретичні пошуки вони продовжили під час Другої світової війни, намагаючись визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.
Репке Вільгельм
(1899–1966) – швейцарський економіст. Основні праці – “Кон'юнктура”
(1922), “Чи правильна німецька економічна політика?”
(1950). Репке розробляє концепцію “ринкового господарства”,
під яким розуміє такий господарський порядок, основою якого є приватна власність та економічний інтерес окремого виробника, котрому протистоїть споживач. Засади ринкового господарства має охороняти держава. Вона повинна забезпечувати підтримку вільної конкуренції та вільного ціноутворення, господарського порядку, за якого б спрацьовували економічні стимули до праці. “Соціальне ринкове господарство”, за визначенням Репке, є “шляхом до економічного гуманізму”.
Паризька школа (дирижизм)
– виникла у 20-30 рр. і спиралась на теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і представниками альтернативного напряму. Але формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалось за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної регулювальної ролі держави. Неоліберальна модель суспільного розвитку враховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.
Чиказька школа
(монетаризм) –
течія неолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті як своєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцією державного регулювання.
Попередниками сучасного монетаризму були відомі американські дослідники І. Фішер
і Л. Мізес.
Для багатьох країн спад виробництва і втрати, яких внаслідок цього зазнала економіки, виявилися значно більшими, ніж позитивний ефект від зниження темпів інфляції.
ЛІТЕРАТУРА
1. Білоконенко О. В. Історія економічних вчень, К., 2001.
2. Білоконенко О. В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій / Європейський ун-т. — К. : Видавництво Європейського ун-ту, 2003. — 90с.
3. Історія економічних вчень. За. ред. Корнійчук Л. Я., К. КНЕУ – 2001.
4. Історія економічних вчень. К-ЦНЛ - 2004.
5. Єфремов В. В. Історія економічних вчень. Від стародавніх часів до становлення економічної науки. - Ніжин: Видавництво НДПУ ім. Миколи Гоголя, 2004. - 113с.
6. Кушнір Василь Семенович. Історія економічних вчень: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. - Х.: Еспада, 2004. - 208с.
7. Нестеренко Олена Петрівна. Історія економічних вчень: Курс лекцій / Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП). - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : МАУП, 2000. - 132с.
8. Нестеренко О. П. Історія економічних вчень, К. МаУП – 2002.
9. Реверчук С. К. Історія економічних вчень: тести і вправи. К- Атіка. -2002.
10. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. - Кіровоград : КДТУ, 2003. - 136с.
11. Саух І. В. Історія економічних вчень: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Житомирський держ. ун-т ім. Івана Франка. — Житомир : Видавництво ЖДУ ім.І.Франка, 2005. — 260с.
12. Сорвина Т. Н. История экономической мысли двадцатого столетия М -2001.
13. Юхименко П. І, Леоненко П. М. Історія економічних вчень К. Знання - Прос - 2002.
14. Ядгаров Я. С. История экономических учений. -М., 2000.