Капітал у сфері торгівлі. Торговельний прибуток
.
План.
Вступ................................................................................................................ 3
1. Природа капіталу у сфері торгівлі............................................................ 5
2. Як формується норма торгівельного прибутку....................................... 11
3. Торговельний капітал в умовах торгівлі в Україні................................ 18
Висновок........................................................................................................ 28
Список використаної літератури.................................................................. 30
Вступ
Розвиток економічної системи являє собою окрему форму прогресу всього суспільства. В основі ж розвитку економічної системи лежить ріст продуктивної сили праці за рахунок використання більш досконалих засобів виробництва, росту кваліфікації, освіченості працівників.
Ріст продуктивної сили праці найчастіше виявляється в появі (відділенні) нових самостійних видів діяльності, йде процес поглиблення поділу суспільної праці. На визначеному етапі розвитку людського суспільства, його економічної організації, економічної системи відбувається виділення (відокремлення) як самостійного виду діяльності збуту зроблених товарів. З’являються люди, які при пануванні промислового капіталу професійно займаються реалізацією продукції і доведенням її до кінцевого споживача, тобто торгівлею. А це призводить до необхідності концентрувати у власності товар та гроші – так виникає нова економічна категорія як торговий капітал
.
Торговий капітал являє собою частину промислового капіталу, що відокремилася, яка обслуговує процес реалізації товарів. На ранніх етапах розвитку капіталізму власник промислового капіталу сам займається реалізацією товарів. Однак у міру розширення обсягів виробництва і росту часу обігу з’явилася потреба в особливій групі капіталістів — торговцях, що займаються реалізацією готової продукції.
Торговий капітал, як і всякий інший капітал, приносить його власнику визначений доход, називаний у даному випадку торговим прибутком. Його джерелом служить додаткова вартість, створена в сфері виробництва. Торговий капітал оперує тільки в сфері обігу, займаючись тими видами діяльності, які не зв’язується з виробництвом вартості. Капітал же — це самозростаюча вартість, метою якої саме і є самозростання. Власники ж торгового капіталу мають як основний мотив свого поводження одержання прибутку не нижче середньої. У своєму русі прибуток розпадається на товарно-торговий і грошово-торговий капітал (у ринковій економіці вони обидва являють собою частину прибутку), на відсоток, підприємницький доход і земельну ренту.
Дана курсова робота складається з трьох розділів в яких послідовно розглянуто еволюцію, форми і особливості функціонування торгового капіталу.
1. Природа капіталу у сфері торгівлі
Торгівля — одна з найдавніших форм вложення праці людини і підприємницького уміння. Обмін виник з першим великим суспільним поділом праці і його границі розширювалися в міру виділення у відносно відособлені і нові види діяльності. Поступово в прямий зв’язок виробника-продавця зі споживачем-покупцем уклинюється посередник і продаж продукції стає його основним заняттям.
Торговий капітал виник задовго до зародження капіталістичного способу виробництва й історично передував промисловому капіталу. У період розпаду феодалізму він активно сприяв становленню капіталістичного способу виробництва, прискорюючи руйнування дрібних товаровиробників, утягуючи натуральне господарство феодалів в ринкові відносини, підкоряв його цілям наживи і збагачення. Торговому капіталу належала важлива роль у розвитку економічних зв’язків між районами і країнами, у формуванні національного і світового ринку.
Джерелом прибутку на торговий капітал служила частина вартості, створювана працею дрібних товаровиробників-ремісників та селян, а також частина додаткової праці підневільних працівників у рабовласницьких латифундіях та поміщицьких господарствах, у збуті продукції яких брав участь купець. Основним методом отримання прибутку служив позаеквівалентний обмін: товар купувався за цінами нижче вартості, а продавався за цінами, що перевищувала вартість.
Концентрація коштів в руках купців була необхідною передумовою для формування великого машинного виробництва. Купецький капітал з’явився і своєрідною передумовою для утворення всевладдя промислового капіталу епохи капіталізму. Можна стверджувати, що купець послужив прообразом в становленні великого підприємця і настільки ж великого хижака — промислового капіталіста.
При всім цьому, за всіма законами еволюції в нових умовах торговий капітал втратив своє самостійне значення і з великого владаря в економічному житті суспільства перетворився в слугу промислового капіталу, а точніше, у його частину, що відокремилася. Кругообіг промислового капіталу, проходячи у своєму русі три стадії і відповідно до цього змінюючи свою форму, служить своєрідною матеріальною основою для поділу праці між підприємцями. Одні з них спеціалізуються на реалізації готової продукції і здійснюють торгове обслуговування промислового капіталу, інші концентрують у своєму розпорядженні капітал у грошовій формі і представляють його в борг промисловцям та торговцям під визначений відсоток.
Підприємці, що вклали свої гроші в матеріальне виробництво, як правило, самі не організують продаж продукції, яка випускається. Для цього їм довелося б частину капіталу вилучити з виробництва та розмістити в сфері обігу, що неминуче привело б до часткової втрати прибутку від виробництва. Великими оптовими партіями вони продають їх на товарних біржах чи безпосередньо торговим посередникам, що мають мережу роздрібних магазинів. Товарна біржа зосереджує оптову торгівлю масовими, головним чином, сировинними та продовольчими товарами (кольорові метали, бавовна, зерно, цукор тощо). Товари продаються по зразках чи стандартам (утримуючим перелік необхідних ознак — якість, сортність), причому встановлюються розміри партій товарів.
Відокремлення торгового бізнесу багато в чому сприяло швидкому розвитку й удосконалюванню торгового обслуговування населення, поліпшенню організації обліку купівельного попиту, що з неминучістю вело до збільшення витрат у сфері обігу.
В епоху вільної конкуренції відокремлення торгового капіталу було яскраво вираженим. Купець залишався ключовою фігурою в економіці та нерідко ставив свої умови промисловцю. Надалі, в міру поширення монополістичних відносин, все помітніше починає виявлятися протилежна тенденція. Великі промислові компанії нерідко створюють власну збутову мережу і намагаються тримати під контролем реалізацію і споживання своїх товарів.
Це особливо характерно для підприємств, що випускають засоби виробництва і товари тривалого користування для сфери особистого споживання — автомобілі, телевізори, відеоапаратуру, холодильники і т. д. Фірми-виготовлювачі беруть на себе сервісне обслуговування складної побутової і виробничої техніки в місцях їхнього застосування й тим самим створюють впевненість у споживача в ефективному її використанні. У порядку зворотного зв’язку виробництво одержує інформацію про конструктивні й експлуатаційні недоліки в техніці, що випускається.
З іншого боку, могутні торгові компанії нерідко відкривають власні виробництва. Реальністю став ”зустрічний рух” промислового і торгового капіталу.
Соціально-економічна суть відокремлення товарного капіталу від промислового полягає в тому, що воно супроводжується утворенням якісно нової форми капіталу — торгового капіталу, персоніфікованого у новій групі капіталістів — торгових, які авансують свій капітал на реалізацію товарного капіталу. Отже торговий капітал в ринкової економіці — це відокремлена частина промислового капіталу, яку застосовує особлива група підприємців у сфері обігу.
Торговий капітал розпадається на два підвиди: товарно-торговий і грошово-торговий. Спільне у них те, що і один, і другий авансуються на видатки обігу, і як товарно-торговий капіталіст отримує прибуток нарівні з промисловим капіталістом, так і грошово-торговий капіталіст отримує прибуток, а не проценти.
Відмінності полягають у тому, що перший має справу з оборотом товарів, його основна функція — реалізація товарного капіталу, тобто перетворення у грошову форму капіталу; інший має справу з обігом грошей, бере участь у торгових операціях.
Товарно-торговий капітал — це головна форма капіталу, а тому за своїм змістом він є, як і товарний капітал, капіталом обігу. Але відокремлення від промислового капіталу надає йому нових, відмінних від товарного капіталу якостей.
По-перше, товарний капітал — це властивість промислового капіталіста, а товарно-торговий — самостійний капітал, власність торгового капіталіста.
По-друге, функція реалізації товарного капіталу є однією (не головною) з трьох функцій промислового капіталу; для торгового капіталісті це головна функція.
По-третє, товарний капітал має форму обороту
;
торговий капітал —
Г—Т—Г1
,
де Г1
= Г+h
,
h
— торговий прибуток.
У першому випадку (оборот товарної форми промислового капіталу) товарний капітал кожного разу бере участь лише в одній метаморфозі, оскільки Т1
на початку і наприкінці обороту — це різні Т
; акт продажу і акт купівлі збігаються.
У другому випадку (оборот торгового капіталу) Т
бере участь у двох метаморфозах. Реалізація товарного капіталу, тобто перетворення його у грошовий капітал поділяється у просторі і часі на два акти:
1) Г—Т
— товарний капітал переходить від промислового капіталіста до торгового, а разом з тим і функція продажу товару переходить від першого до другого. Для промислового капіталіста ця фаза обороту товарно-торгового капіталу означає реалізацію товару, або перетворення товарного капіталу у грошовій, який промисловець може знову перетворити у виробничий капітал, не чекаючи остаточної реалізації товарної продукції, яка ще не залишила сфери обігу;
2) справжнє перетворення товарного капіталу у грошовий відбувається у другому акті (фазі) обороту торгового капіталу — Т—Г1
, тобто товар переходить від торгового капіталіста до кінцевого споживача, остаточно залишає сферу обігу. Власне це перетворює товарний капітал у товарно-торговий.
Подвійна метаморфоза, що відбувається у ході обороту торгового капіталу, двояко впливає на процес реалізації, процес відтворення, який, з одного боку, спрощується (для промислового підприємця), а з іншого — ускладнюється (для суспільного капіталу у цілому), що за певних умов створює додаткові матеріальні передумови виникнення і поглиблення економічних криз.
Крім того, треба додати, що торговий капітал — це відокремлена частина не індивідуального промислового капіталу, а суспільного. Це виявляється у тому, що торговий капіталіст має справу не з одним промисловцем, а з багатьма, перетворює товарний капітал у грошовий відразу багатьох промислових підприємців.
Конкретно і наочно суть торгового капіталу виявляється у його функціях. До основних функцій торгового капіталу належать:
1) перетворення товарного капіталу у грошовій, або реалізація додаткової вартості;
2) розв’язання суперечностей промислового капіталу;
3) торговий капітал, будучи капіталом обігу, не створює власності, але сприяє збільшенню додаткової вартості і норми прибутку.
Особливості функцій торгового капіталу передбачають його двояку природу. Діалектика торгового капіталу полягає у тому, що, зменшуючи середню норму прибутку (оскільки, не виробляючи нової вартості, привласнює частину створеної промисловим капіталом додаткової вартості), він служить матеріальною основою суперечностей між промисловими і торговими підприємцями.
Але, з іншого боку, як особливий від капіталу обігу, зо спеціалізується у сфері обігу і централізує процес реалізації, він сприяє підвищенню норми прибутку (оскільки відносно зменшує розміри капіталу обігу і відповідно сприяє збільшенню виробничого капіталу, зменшує витрати обігу і збільшує швидкість обороту сукупного капіталу, стимулює попит, розширює ринки збуту).
2. Як формується норма торгівельного прибутку
Вступ торгового капіталу в процесу реалізації товарів служить підставою для участі його в поділі загальної маси прибавочної вартості й одержанні торгового прибутку.
Якщо порівняти норму торгового, отриманого торговцем прибутку з величиною авансованого їм капіталу, то ми одержимо норму торгового прибутку, що дорівнює відношенню прибутку до капіталу. Звичайно норма прибутку обчислюється за рік, а не за час обороту, тому для одержання річної норми прибутку необхідно норму прибутку за один оборот помножити на число оборотів у рік. Чи краще розділити весь прибуток, отриманий за весь рік, на авансований капітал. Норма прибутку показує торговцю, наскільки вигідним є застосування його капіталу. По величині торгового прибутку самого по собі неможливо визначити, наскільки вигідної була торгівля за той чи інший чи місяць рік. Великий прибуток може бути при меншій нормі прибутку, і, навпаки, менший прибуток може бути при більшій нормі прибутку. Тільки відношення річного прибутку до капіталу може бути об'єктивним критерієм ефективності вкладенню капіталу.
Від чого залежить норма торгового прибутку, як вона змінюється з часом? Щоб відповісти на це питання, доцільно розглянути норму торгового прибутку окремо для кожної форми торгового прибутку, але спершу розглянемо форми торгового прибутку.
Торговий прибуток класу купців, що є лише іншою назвою прибавочного продукту, створюваного класом дрібних товаровиробників виявляється в трьох основних видах, чи формах. Перша форма торгового прибутку виникає з того, що торговці привласнюють велику частину прибавочного продукту дрібних товаровиробників за допомогою нееквівалентного торгового обміну з ними. Продаючи товари на товарному ринку вище їхньої вартості, торговці купують їх у дрібних товаровиробників нижче їхньої вартості. Ця різниця між покупними і продажними цінами торговця і складає першу форму торгового прибутку, чи торговий прибуток І
. Таким чином, в основі торгового прибутку І
лежить нееквівалентний обмін товарами (за допомогою грошей) між торговцями і дрібними товаровиробниками. У результаті цього нееквівалентного обміну клас торговців експлуатує клас дрібних товаровиробників, відчужуючи у свою користь частину прибавочного продукту, створюваного класом товаровиробників.
Торговий прибуток І
перейшов в розвиту форму раніш інших форм торгового прибутку, перетворивши примітивне натуральне господарство в розвите товарне виробництво. Торговий прибуток І
відповідає тому початковому періоду торгової фази рабовласницького суспільства, у якій торгівля і розвите товарне виробництво тільки вставали на власні ноги, клас торговців тільки формувався, конституювався як суспільний клас, накопичуючи капітал.
Однак незабаром клас торговців сформувався , раніш торговці в сфері торгівлі "робили" гроші безпосередньо своїми руками. Однак у міру придбання і нагромадження капіталу і солідності в торговців стало пропадати бажання займатися самою фізичною працею. Вони вже не хотіли займатися самі навантаженням і розвантаженням, упакуванням, продажем, перенесенням товарів і багатьма іншими видами праці, необхідними в сфері торгівлі. І, щоб звільнити себе від фізичної праці, вони починають використовувати в торгівлі чужу робочу силу, працю рабів і найманих робітників.
Застосування праці рабів і, почасти, найманих робітників дозволяло різко розширити масштаби торгівлі, товарного виробництва, грошового обігу, а разом з тим і масштаби експлуатації дрібних товаровиробників. Але разом з розширенням експлуатації дрібних товаровиробників виникає й експлуатація іншого суспільного класу - найманих робітників. Наймані робітники стали виконувати всю ту фізичну роботу, що раніш виконував у сфері торгівлі сам торговець. Торговець же став виконувати роботу з організації торгівлі, по укладанню торгових угод, договорів, по управлінню торговими працівниками.
Торгові працівники, займаючись продуктивною працею в сфері торгівлі -перевезенням, перенесенням, навантаженням, упакуванням, розфасовкою і т.д., збільшували вартість товарів, що купець купував в одних людей і продавав іншим за підвищеною ціною. Різниця між більшою знову створюваною торговими працівниками вартістю, що приєднується до старої вартості товарів, збільшуючи її, і меншою вартістю їхньої робочої сили є прибавочним продуктом, виробленим продуктивними торговими працівниками і торговцем, що безоплатно привласнюється. Цей прибавочний продукт (прибавочна вартість) відчужується торговцем від торгових працівників і привласнюється їм у формі торгового прибутку, що на відміну від торгового прибутку І
можна назвати торговим прибутком ІІ
.
Між торговим прибутком І
і торговим прибутком ІІ
, незважаючи на їхню внутрішню єдність і зовнішню подібність, є і велика відмінність. Торговий прибуток І
створюють для класу торговців дрібні товаровиробники, що є власниками основних засобів виробництва, незалежними виробниками, принаймні формально, юридично. Торговий прибуток ІІ
створюють для класу торговців раби (у рабовласницькому періоді) і наймані працівники.
У своєму розвитому виді торговий прибуток ІІ
виникає пізніше торгового прибутку І
, останній є його передумовою.
Незабаром після того, як торговці сформувалися як клас, вони почали розширювати старі і прокладати нові шляхи не тільки в межах своєї країни, проникаючи в її самі віддалені, самі глухі, самі дикі куточки, але й в інші, як сусідні, близькі, так і у віддалені країни.
У результаті поряд із прибутком І
і прибутком ІІ
виникає ще і прибуток ІІІ
, що істотно відрізняється від перших двох форм торгового прибутку. Якщо в основі прибутку І
і прибутку ІІ
лежить нееквівалентний обмін між торговцями і дрібними товаровиробниками (торговий прибуток І
) і між торговцями-рабовласниками і рабами та найманими працівниками (торговий прибуток ІІ
), то в основі прибутку ІІІ лежить, навпаки, еквівалентний обмін. У різних місцевостях однієї і тієї ж країни, і особливо в різних країнах з малорозвиненим товарним виробництвом, однакові по своїх споживчих властивостях матеріальні блага (ті самі споживчі вартості) мають дуже неоднакові вартості і ціни виробництва. Ця різна вартість і ціна виробництва однакових продуктів праці випливає з того, що на їхнє виробництво, унаслідок різного рівня суспільної продуктивності праці, витрачена різна кількість праці.
Прибутки І
, ІІ
й ІІІ
торговців не існують окремо, незалежно один від одного. Вони переплітаються тісно між собою, зливаючись в єдиний прибуток. Торговцю немає справи до того, яку природу носить його прибуток, його більше цікавить величина, а не форма прибутку. Таким чином, розглянемо докладніше норму торгового прибутку.
Припустимо, що торговець привласнює прибуток винятково у формі торгового прибутку І
. У нашому прикладі торговець отримав торговий прибуток у 40 г.о. за місяць від торгівлі з кожним товаровиробником. Якщо припустити, що він вів торгівлю з 25 товаровиробниками, то його прибуток за рік складе 40 x 25 x 12 = 12000 г.о. (ми виходимо з того, що він веде торгівлю цілий рік і отримує однаковий прибуток). Якщо торговець авансував при цьому 60 тис. г.о., те його норма торгового прибутку І складе 12тис. г.о. x 100% / 60тис.г.о. = 20%. Яким шляхом торговець може збільшити норму прибутку? Щоб збільшити норму прибутку, необхідно збільшити прибуток при колишньому капіталі в 60 тис. г.о. чи зменшити капітал при колишньому прибутку в 12 тис. г.о. Другий шлях є для торговця неприйнятним, тому що якщо він і збільшить норму прибутку, величина прибутку при цьому може навіть скоротитися, у той час як частина капіталу буде знаходитися без діла.
Торговець буде прагнути, звичайно, збільшити прибуток при колишньому капіталі. А цей прибуток дорівнює 40 x 25 x 12 = 12 тис.г.о. Торговий прибуток, а отже, і норму прибутку торговець при тому самому капіталі може збільшити за рахунок, по-перше, скорочення часу обороту. Якщо він за рік зробив замість дванадцяти оборотів п'ятнадцять, то буде мати прибуток у 40 x 25 x 15 = 15 тис.г.о., а норму торгового прибутку в розмірі 15 тис. г.о. x 100% / 60 тис.г.о. = 25%. Зменшити ж час обороту можна за рахунок збільшення продуктивності праці. Але продуктивність праці не може рости без кінця, тим більше так швидко, як би цього хотілося торговцю. Тому можливість збільшення норми прибутку і величини прибутку за рахунок продуктивності праці і, відповідно, часу обороту капіталу обмежені. Будемо вважати, що наш торговець довів до максимуму продуктивність праці і до мінімуму - час обороту торгового капіталу.
Торговий прибуток І
торговця може збільшитися за рахунок збільшення числа дрібних товаровиробників, але і тут його можливості обмежені, тому що він не має працівників, а його сил вистачає лише на те, щоб реалізувати товари 25 товаровиробників, крім того, щоб скупити товари більшого числа товаровиробників, необхідно пропорційно збільшити величину капіталу, якого торговець не має.
Залишається перший співмножник - величина прибутку, одержуваний торговцем від торгівлі з кожним товаровиробником щомісяця. Ця величина залежить від різниці витрат праці, тобто продуктивності праці торговця і товаровиробників у процесі обороту товарів. У нашому прикладі витрати праці при реалізації товарів товаровиробниками складали 50 год. праці, а витрати торговця - 10 год. праці. Ця різниця і визначає величину торгового прибутку, що дорівнює 40 г.о. (50-10).
Таким чином, і тут величина прибутку обмежується можливостями росту продуктивності праці торговця. Звичайно, ріст продуктивності праці в сфері обігу відбувається, але він відбувається досить повільно. Крім того, якщо збільшиться продуктивність праці торговця, скажемо, за рахунок поліпшення торгових шляхів, транспортних засобів і т.д., то це збільшить продуктивність праці і товаровиробників, що самі продають свій товар. Якщо витрати праці торговця зменшаться з 10 до 5 год. праці, а витрати праці товаровиробників (по реалізації товарів) з 50 до 45 год. праці, то торговець як і раніше буде мати прибуток 40 г.о. (45-5). А якщо витрати праці зменшаться в торговця і дрібних товаровиробників не на 5 год. праці, а пропорційно витратам, скажемо в два рази, то торговий прибуток торговця навіть зменшиться: 50/2 - 10/5 = 20 г.о. І якщо навіть при цьому час обороту скоротиться вдвічі (насправді набагато менше, оскільки транспортування товарів складає тільки одну, хоча і, бути може, найбільшу частину часу обороту товарного капіталу), величина прибутку, а отже, і норма прибутку, не збільшиться: 40 x 25 x 12 = 20 x 25 x24 = 12 тис. г.о.
Отже, норма торгового прибутку І
має тенденцію знаходитися на одному рівні. Таким чином, торговці, що привласнюють винятково торговий прибуток І
, можуть нього збільшувати лише за рахунок збільшення авансованого капіталу, що вони і робили в перший період торгової фази рабовласницького суспільства, збільшуючи капітал за рахунок перетворення в нього частини одержуваного торгового прибутку. Збільшення ж капіталу можливо лише за рахунок залучення й експлуатації в торгівлі робочої сили рабів і найманих робітників, оскільки торговець фізично не може сам реалізувати більше в кілька разів кількість товарів.
Експлуатація чужої робочої сили означає одержання торговцем, поряд з торговим прибутком І
, і торгового прибутку ІІ,
а разом з тим і норми торгового прибутку ІІ.
Безсумнівно, норма прибутку, одержувана на капітал, асигнований
. Однак це збільшення норми прибутку є незначним, оскільки є незначним і ріст продуктивної праці в сфері торгівлі.
Звернемося тепер до торгового прибутку ІІІ
. Ми бачили, що цей прибуток, а разом з тим і норма прибутку, є найбільш високою. І вона тим вище, чим менше пов'язані дві місцевості чи дві країни між собою, чим більш різні витрати праці, тобто продуктивність праці при виробництві тих самих однотипних матеріальних благ у різних країнах, між якими виникає торгівля. Якщо норма прибутку І і норма прибутку ІІ обчислювалися десятками відсотків, то норма прибутку ІІІ, одержувана головним чином у зовнішній торгівлі і торгівлі у великих державах центральних областей (районів) з окраїнами, особливо недавно захопленими і приєднаними до держави чужоземними територіями, обчислюється сотнями відсотків. Капітал торговців, що отримують торговий прибуток ІІІ, зростав неймовірно швидко - щорічно в два, три і більш рази.
Однак згодом , у міру розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва, засобів транспорту, торгівлі, транспортних доріг і водяних шляхів сполучення, у міру переселення й асиміляції населення, у міру прогресу техніки, особливо виробничої, технології виробництва, господарства, агротехніки і т.д., відбувається поступове вирівнювання рівня продуктивності праці, так що розходження у витратах праці при виробництві однакових виробів, товарів поступово стираються. Нові, передові методи виробництва, нова, найбільш ефективна, найбільше досконала техніка починає поширюватися з найбільше економічно розвитих районів, областей і країн, у більш економічно відсталі області і райони. Інші області (провінції) і країни починають доганяти передові країни й області. А це веде до того, що розходження в вартостях і ринкових цінах однакових чи однотипних товарів у різних місцевостях поступово, але неухильно зменшуються. Наслідком же зменшення цих розходжень є зменшення величини торгового прибутку ІІІ, а відповідно і норми прибутку.
3. Торговельний капітал в умовах торгівлі в Україні
Протягом останніх років в Україні відбувається процес формування капіталістичних виробничих відносин. Персоніфікаторами капіталу, в тому числі і торгового, більш за всього в країні є власники комерційних банків, велика кількість директорів підприємств (які здійснили так звану ”прихватизацію” немалої частки державної власності), ділки тіньової економіки, мафіозні структури. На жаль, протягом років реформ в Україні, не вдалося забезпечити умови для формування національного капіталу як економічно потужної соціальної сили — носія конструктивних інтересів державницької спрямованості, що могла б стати опорою позитивних зрушень в економічній та внутрішньополітичній сферах. В реальному секторі економіки Україні зберігається низький рівень безпеки підприємницької діяльності. Зберігаються і навіть посилюються загрози, які виходять як від криміналітету й корупції, так і від непослідовності та неефективності офіційної економічної політики держави. З огляду на те, що норма прибутку на функціонуючий капітал розглядається його власником як ”плата за ризик”, неважко зрозуміти, що недостатня ефективність реального сектора, обумовлена як технологічними, так і економічними чинниками, не може забезпечити належний рівень прибутків в реальному секторі економіки. Гроші шукають іншого застосування, що веде до декапіталізації реального сектору економіки.
На практиці зараз під терміном ”капітал” часто звикли розуміти певну суму грошей або сукупність машин та устаткування. Проте, насправді це — складна система стосунків. За класичним визначенням, капітал — це частина національного багатства, яка приводить в дію засоби виробництва й існує в обороті та за рахунок обороту. Отже, саме оборот за посередництвом містких ринків і розвиненої грошово-фінансової системи є найпершою необхідністю для ефективного функціонування капіталу.
Між тим, політика, спрямована на утримання пріоритетів монетарної сфери — зниження рівня інфляції, утримання курсу національної валюти тощо, пригнічує внутрішній ринок, сприяє демонетизації економіки та перешкоджає становленню фінансової системи.
Результатом обмежувальної грошової політики став відрив рівня позичкового відсотка як ціни грошей від рівня норми прибутку як ціни виробничого капіталу. Як наслідок — неможливість взаємодії позичкового, торгового та виробничого капіталів на еквівалентній основі.
Наведені чинники й призвели до відокремлення торгового капіталу в окрему політико-економічну групу із специфічними інтересами, відмінними від інтересів реального сектору. Ця група представлена різноманітними торговельними підприємствами, посередницькими фірмами, які сьогодні ведуть діяльність, слабко пов’язану із реальним сектором економіки.
Проте, будучи органічними частинами обороту національного капіталу, як позичковий, так і торговий капітали окремо від реального сектору можуть існувати лише протягом обмеженого часу.
В умовах тривалої депресії внутрішнього виробництва грошово-торговий капітал переорієнтовується на більш стабільну основу свого функціонування, тобто — в умовах України — на виробничий капітал розвинених країн, перетворюючись на впливове лобі його експансії в Україну.
Формується відтворювальний цикл заміщення вітчизняного виробничого капіталу іноземним торговим на внутрішньому ринку при активному сприянні українських торговельно-фінансових угруповань. Але останні отримують зиск з цього процесу лише в короткостроковій перспективі; надалі, в умовах скорочення внутрішніх джерел розвитку, вони поступово залишать місце своїм більш потужним конкурентам з-за кордону.
Цей процес супроводжується погіршенням становища грошово-торгового капіталу і розповсюдженням кризи на його складові частини, що й продемонстрували криза банківської системи та різке погіршення становища торгових підприємств у 1998 році.
Загострюються суперечності й всередині самого трейдерського капіталу, що об’єктивно викликається антагонізмом між різними елементами його реальної основи.
Внаслідок краху сировинно-експортної моделі в кризову ситуацію потрапили всі підприємства та галузі виробничого ланцюга, що орієнтувалися на зовнішній ринок. Від краху експортної моделі сировинного типу потерпають також політико-економічні угруповання, що були створені на основі торгового капіталу. Криза експортної моделі для цієї групи капіталу означає падіння рентабельності торгових операцій і, одночасно, заморожування великих капіталів в інвестиційних схемах, які ще не дають реальної віддачі.
За існуючих економічних умов грошово-торговий капітал не зацікавлений вкладати гроші у виробництво, тобто переводити них в товарно-торговий капітал, практично відсутні масштабні інвестиційні програми. Представники грошово-торгового капіталу ще не бачать перед собою майбутнього в країні з квазіринковою економікою.
Слід враховувати, що грошово-торговий капітал може розвиватися більшою мірою лише за умови інкорпорації у владні структури, які забезпечують їм зовнішньоекономічний протекторат та ”прикривають” тіньові схеми. Представники цієї групи найбільше залежать від державної політики.
Саме тому сьогодні спостерігається ”псевдо-полівіння” окремих представників цієї групи, оскільки такий ідеологічний ”дах” дозволяє пояснити їхню зацікавленість у посиленні адміністративного впливу держави на економіку як засіб збереження прибутків.
Політика монетарних обмежень, яка дозволяла банківським структурам одержувати додаткові прибутки на дефіциті грошей, тривалий час цілком відповідала інтересам фінансового капіталу. Це ж стосується і політики ”дорогої” гривні, яка стимулювала імпорт до України, даючи роботу торговому капіталу. Проте, крах сировинно-експортної моделі співпав із активними спробами Нацбанку обмежити падіння курсу гривні за рахунок додаткових монетарних обмежень, зокрема — зменшення ліквідності комерційних банків. Це викликало суперечності всередині самої групи.
У зв’язку із вичерпанням можливостей утримання монетарної стабільності без втручання в сферу інтересів банківського капіталу, можна прогнозувати загострення суперечностей між грошово-торговим капіталом і владою.
В значній мірі в основі несприятливого інвестиційного клімату в Україні лежить прагнення окремих угруповань національного капіталу зарезервувати для себе з допомогою держави потенційно перспективні й інвестиційно привабливі сегменти національної економіки і, водночас, неспроможність цих угруповань реально забезпечити продуктивне використання виробничих ресурсів і потужностей з метою отримання свого ”приватного” прибутку. Реформи в Україні розглядаються тоді лише крізь призму власних фінансових (інвестиційних) можливостей. Тому здійснення реформ в масштабах, які дають змогу проникнення на фінансові ринки ”сторонніх” суб’єктів, насамперед — іноземного капіталу, що, відповідно, означає втрату контролю над певною частиною ринку, є для грошово-торгового капіталу небажаним. Так, з погляду іноземних інвесторів найбільше інвестиційне привабливими в Україні є також харчова промисловість і переробка сільгоспродуктів, оптова торгівля і посередництво в торгівлі, машинобудування і фінансова діяльність.
В Україні випадки модернізації за рахунок внутрішніх інвестиційних ресурсів поки що є скоріше випадковістю, ніж правилом. Адже навіть великий, по українських мірках, вітчизняний капітал неконкурентоспроможний у порівнянні з середніми міжнародними інвесторами. Винятком є схеми, за яких для обслуговування залученого іноземного капіталу використовується вітчизняний торговий капітал. Отже, поки обсяги українського торгового капіталу залишатимуться критично малими, тенденція до імпорту товарів та послуг виявлятиметься значно сильнішою за тенденцію до залучення в країну прямих іноземних інвестицій.
Сучасний курс на розпродаж державної власності є свідченням розчарування держави в можливостях національного капіталу. На даному етапі приватизація є предметом розколу між згаданими вище групами капіталів: група реального сектору втрачає матеріальну основу свого існування, попередньо втративши фінансову основу, грошово-торговий капітал одержує тимчасовий виграш на ”комісійних”.
Але прихід до країни ”стратегічних інвесторів” з-за кордону обов’язково означатиме (і вже означає) прихід також іноземного банківського та страхового капіталів, оскільки вітчизняні не дозволяють забезпечити потреби національної економіки і не викликають довіри іноземних інвесторів. Таким чином, український грошово-торговий капітал також втрачатиме позиції і муситиме переходити на васальне становище.
У всякої економіці капіталізація залежить від двох факторів: мотивації щодо інвестування, яке його стимулює, та збережень, які його обумовлюють. В Україні існує великий дуже попит на капітал, який зараз не може бути задоволений внутрішніми джерелами: вкладами домогосподарств, інвестуванням національних виробників або саме державою саме через скрутне економічне становище Україні. Слабкість внутрішніх інвестицій обумовлює те, що будь-яке вкладення капіталу в якої-небудь сфері є обмеженим або безплідним, тому що малий об’єм ринку та негнучкість попиту при низькому рівні реального доходу збільшує ризик, пов’язаний із інвестуванням. Історичний досвіт економічного розвитку показує, що найефективніша політика є в тому, щоб створювати, так сказати, полюси розвитку, з яких буде виходити прогрес для всієї економіці. Визначення цих напрямків залежить від того, які сфери в економіці країни є найбільш розвинутими та перспективними. Тому ми можемо бачити, що розвиток саме торгового капіталу є перспективним в нашої країни та може призвести до значного економічного зростання.
Але це не можна робити однобічно, тобто без розвитку інших галузей промисловості. Для Україні історично це є насамперед виробництво товарів народного споживання та продукції агропромислового комплексу. Так, зростання виробництва ТНС і продукції АПК дозволить забезпечити первинне генерування фінансових ресурсів та поступово відновити відтворювальний процес на підприємствах та в народному господарстві загалом, відновити економічно обґрунтований механізм визначення ефективності виробництв та забезпечення їхньої конкурентоспроможності. Критеріями успішності економічної стратегії на даному етапі є:
— зближення рівнів прибутковості виробничого та торговельно-фінансового капіталів;
— забезпечення відтворювальних процесів достатньою грошовою масою та належними умовами платіжно-розрахункових відносин;
— зниження фіскального тиску на промислові підприємства, нормалізація процесів ціноутворення.
Крім того, встановлення капіталотворення як визначального пріоритету економічної стратегії держави та узгодження цього пріоритету із необхідністю забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку країни в цілому вимагає встановлення дієвих механізмів координації діяльності владних структур та представників бізнесу. Значні труднощі, з якими все більше пов’язане забезпечення валютно-грошової стабільності, наповнення державного бюджету, утримання інших показників макроекономічної стабілізації, сприяють розгортанню процесу масового усвідомлення взаємозв’язку між динамікою макропоказників народногосподарської системи та економічним становищем підприємств, а відтак — і необхідності активного впливу останніх на виробку державою макроекономічних рішень.
Між тим, саме в контексті державного будівництва взаємовідносини влади з бізнесом набувають стратегічного значення. Від того, який саме тип відносин складається між ними вже зараз, залежить, який тип держави утвердиться в Україні в ХХІ столітті. На нашу думку, лише цивілізоване партнерство держави і бізнесу здатне забезпечити такий перехід в нове тисячоліття, який дозволить Україні зайняти гідне місце в європейському і світовому співтоваристві.
В подальшому взаємодія між державою і торговим капіталом може розвиватися по двох напрямках .
1. Олігархічний тип узгодження інтересів
. Невелика група бізнесменів і керівників підприємств, орієнтована на індивідуалістичні стратегії та вузькокорпоративні інтереси, одержує прямі виходи в серцевину політичної системи. Ця верхівка консолідованої економічної еліти фактично не потребує ані корпоративних форм самоорганізації, ані створення ”партії інтересів”. Влада, до якої вона отримала постійний доступ, стає для неї одночасно і ”партією”, і ”корпорацією”. Їй потрібна стабільність у вигляді консервації поточного становища — і як можливість зберегти свої привілейовані позиції в системі влади, і як засіб недопущення нових економічних потрясінь і політичних катастроф. Разом з тим, олігархічні угруповання не зупиняються перед ініціюванням наймасштабніших політичних потрясінь, якщо виникає реальна загроза їхньому монопольному впливу на владні структури (приклад — події жовтня 1993 р. у Росії). Це змушує враховувати реакцію таких угруповань при плануванні економічної політики.
Олігархічний тип узгодження інтересів як найбільш дешевий та ефективний в короткостроковій перспективі метод набув поширення в Україні внаслідок того, що посилення громадської активності підприємців та попиту на цю активність на політичному ”ринку” відбулось на тлі падіння економічного потенціалу більшості українських підприємств. Внаслідок цього консолідація нової економічної еліти набагато випередила динаміку самоорганізації групових інтересів бізнесу по галузях і секторах. Найбільш значуща частина взаємовідносин бізнесу з державою перемістилась у вузький соціальний простір, вільний від інституційних обмежень, центральне місце в якому зайняли неформальні зв’язки на вищому рівні. Відбулась політизація економіки — формування елітних економічних груп, які здобувають конкурентні переваги внаслідок зрощування з державною владою та зацікавлені у збереженні ситуації дефіцитності ресурсів і невизначеності економічної політики. Лобіювання цими групами своїх вузькогрупових цілей веде до перерозподілу ресурсів замість забезпечення умов для ресурсотворення, підвищує непередбачуваність державної політики й рівень підприємницьких ризиків, погіршує інвестиційний клімат в країні, перешкоджає становленню механізмів ринкової оцінки ефективності, а відтак — підвищенню міжнародної конкурентоспроможності національної економіки.
Головна особливість олігархічної форми соціальної організації полягає в тому, що найбільш сильний вплив на владні структури здійснюється не через офіційну систему представництва, а по неформальних каналах. Інтересам, включеним в неформальну систему зв’язків з держструктурами, немає потреби створювати союзи і асоціації. На відміну від інших груп тиску, спроможних впливати на механізми прийняття рішень ззовні, це — ”внутрішнє лобі”, що є, по суті, складовою часткою управлінських структур. Проте олігархічна координація являє собою крок вперед у порівнянні з системою ”бюрократичних узгоджень” радянського типу, оскільки плюралізм олігархічних форм укорінений все ж в економіці, а не в системі адміністративного управління. Ця обставина робить партнерів влади більш незалежними, а саму владу наділяє реальною, хоча й недосконалою системою зворотних зв’язків з агентами ринку. Зрозуміло, що саме така модель стосунків влади і бізнесу є підставою для одержання останнім ”рентних” доходів.
Отже, все вищесказане не дозволяє вважати олігархію оптимальною моделлю координації інтересів в умовах політичної демократії. Тенденція до перетворення олігархічних зв’язків між бізнесом і владою з тимчасового в постійний тип стосунків є потенційним джерелом політичної напруженості і нестійкості. Олігархічний тип узгодження інтересів не забезпечує необхідної динаміки руху капіталів і не може стати основою для стратегії економічного зростання. Курс на посилення держави і ослаблення олігархії, швидше за все, буде сприйнятий з розумінням і підтримкою і з боку суспільної думки, в той час як зрощування бізнесменів і чиновників сприймається як форма корупції, прояв слабкості держави і викликає тривогу за долю демократичних інститутів, а також створює вкрай негативний імідж України в очах іноземних інвесторів і міжнародних фінансових організацій. Проте подолання олігархічної моделі узгодження інтересів повинно відбуватися не шляхом повного ”відокремлення” бізнесу від держави, а за рахунок встановлення сучасних демократичних форм їхньої співпраці, які дозволять конструктивно мінімізувати взаємні конфлікти.
2. Інституційна модель
. Ця альтернативна модель заснована на інституціалізації взаємовідносин держави і бізнесу, за якої центральним посередником у взаємодії держави і бізнесу та захисті корпоративних інтересів стають громадські об’єднання — союзи і асоціації підприємців. Така модель практикується у всіх розвинених країнах.
Громадські об’єднання підприємців дозволяють ввести в певні конструктивні рамки конфлікти, що неодмінно виникають у взаємовідносинах суб’єктів підприємницької діяльності з органами державної влади, між собою чи з споживачами, робітниками тощо. Вони також сприяють прозорості процесу прийняття політичних рішень, а отже — передбачуваності економічної політики держави, що вкрай важливе для раціоналізації поведінки економічних суб’єктів, уникнення дестабілізації та політичних шоків на мікрорівні. За умов зниження рівня присутності держави в економіці такі інститути громадської самоорганізації можуть перебирати на себе частину функцій, які раніше належали державі.
Висновок
Торговий капітал виник задовго до зародження капіталістичного способу виробництва й історично передував промисловому капіталу. Отже, торговий капітал — це капітал, який самостійно функціонує, хоч і залежний від промислового капіталу. Залежність тут двояка:
1) виробнича — промисловець забезпечує його роботою (реалізація створеної товарної продукції);
2) економічна — прибутки торговців залежать від додаткової вартості, створеної у сфері промислового капіталу.
Як будь-який капітал, що самостійно функціонує, він претендує на отримання певного прибутку і норми прибутку, а саме не мене середньої.
Торговий капітал розпадається на два підвиди: товарно-торговий і грошово-торговий. Спільне у них те, що і один, і другий авансуються на видатки обігу, і як товарно-торговий капіталіст отримує прибуток нарівні з промисловим капіталістом, так і грошово-торговий капіталіст отримує прибуток, а не проценти. Відмінності полягають у тому, що перший має справу з оборотом товарів, його основна функція — реалізація товарного капіталу, тобто перетворення у грошову форму капіталу; інший має справу з обігом грошей, бере участь у торгових операціях.
Торговий капітал — це відокремлена частина не індивідуального промислового капіталу, а суспільного. Це виявляється у тому, що торговий капіталіст має справу не з одним промисловцем, а з багатьма, перетворює товарний капітал у грошовий відразу багатьох промислових підприємців.
Конкретно і наочно суть торгового капіталу виявляється у його функціях. До основних функцій торгового капіталу належать:
4) перетворення товарного капіталу у грошовій, або реалізація додаткової вартості;
5) розв’язання суперечностей промислового капіталу;
6) торговий капітал, будучи капіталом обігу, не створює власності, але сприяє збільшенню додаткової вартості і норми прибутку.
В Україні товарно-торговий та грошово-торговий капітал набув деякого розвитку та об’єму, але в ньому також спостерігаються присутні для сучасного економічного суспільного та економічного становища протиріччя та кризові риси. Для його подальшого кількісного та якісного розвитку треба багато зусиль підприємців, держави та всього суспільства. Після розгляду й аналізу вищевикладених проблем і пропозицій по їхньому рішенню, без яких немислиме існування і плідна життєдіяльність нашого суспільства, напрошується єдино можливий у цій непростій ситуації висновок, що для нормального функціонування товарно-торгового та грошово-торгового ринку України й успішного введення в цивілізоване русло відносин між його суб'єктами необхідні наступні конкретні кроки:
1. Негайне прийняття і неухильне перетворення в життя нормативно-законодавчих актів, що регулюють господарську діяльність приватних підприємців і підприємств державного та колективного сектора в рамках національного ринку;
2. Створення рівноправних умов для успішної роботи підприємств усіх форм власності і проведення грамотної антимонопольної політики, що буде рубати на корені зачатки новоявленого монополізму;
3. Надання державної допомоги в створенні і підтримці такій новій, властивій ринковій економіці типів ринків, як ринок інвестицій, капіталів, ринку робочої сили, а так само ринку інтелектуальних ресурсів, на першому етапі їхнього функціонування.
Список використаної літератури
1. Аптекарь С., Чумаченко Н. Комплексное исследование функционирования бирж на рынке Украины // Экономика Украины, № 12 2000.
2. Барр Р., Политическая экономия. Т.1. М., ”Международные отношения”, 1995.
3. Бергер П. Капіталістична революція: п’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи. К., ”Вища школа”, 1995.
4. Ермишин П.Г. Основы экономической теории. М., 1999.
5. Жаліло Я.А., Лупацій В.С., Сменковський А.Ю. Корпоративні інтереси і вибір стратегічних пріоритетів економічної політики // http://www.niss.gov.ua/book/Jalilo2/index.htm
6. Задоя А.А., Петруся Ю.Е. Основы экономической теории. М., Рыбари, 2000.
7. Маркс К., Энгельс Ф. Капитал. ПСС, т. 25, ч. 1.
8. Мостовая Е.Б. Основы экономической теории: Курс лекций. Москва — Новосибирск, 1997.
9. Основи економічної теорії / За ред. Ю.В. Ніколенка. Кн. 1. К., Либідь, 1998.
10. Основи економічної теорії: Посібник / За ред. С.В. Мочерного. К., Академія, 1998.
11. Основы экономической теории / Под РЕД. В.Д. Камаева. М., изд-во МГТУ им. Баумана, 1997.
12. Павленко А., Пастухов А., Войчак А. Концепция и организационно-экономические принципы развития национального рынка Украины // Экономика Украины, № 3, 1994.
13. Політична економія / За ред. С.В. Мочерного. Ч. 1. Львів, Світ, 1990.
14. Статистика України. 2001 рік. К., 2002.
15. Ткаченко А.А. Історія економічних вчень. Запоріжжя, Дике Поле, 2002.