Макроекономічні показники і пропорції, як основа державного регулювання економіки.
ПЛАН
Вступ................................................................................................................ 3
1. Вплив монетарної політики на державну економічну політику............... 4
2. Проблема регулювання бюджетного дефіциту за допомогою макроекономічних показників........................................................................................................ 6
3. Державне регулювання економіки на основі макроекономічних показників 10
Висновок........................................................................................................ 13
Список використаної літератури.................................................................. 14
Вступ
Політика макроекономічного регулювання - у нашій сьогоднішній ситуації являє собою відносно підлеглий елемент комплексу мір економічної політики, і для такого твердження в нас є досить вагомі причини. Дійсно, дотепер усі спроби додати їй роль якщо не самодостатнього, то у всякому разі головного інструмента стимулювання економічного росту виявилися безрезультатними.
Можна, зокрема, нагадати, як у перші місяці після початку політики "обвальних" реформ 1992 р. урядові економісти наївно думали, що методами кредитно-грошової політики можна протягом декількох місяців забезпечити в економіці стан стійкої рівноваги, що нібито змусить підприємства, що ще вчора були частиною радянської системи, поводитися як класичні капіталістичні фірми в умовах майже досконалої конкуренції, тобто знижувати витрати і ціни, раціоналізувати і розширювати виробництво, шукати нові технічні і ринкові можливості і т.д. У міру того як ставало очевидним, що очікування як у відношенні можливості досягнення стійкої рівноваги, так і у відношенні поводження підприємств на мікрорівні не "стикуються" з реальністю, почалися пошуки все нових макроекономічних умов, досягнення яких нібито запустить механізм економічної стабілізації і стійкого росту. Послідовно були перепробувані всі інструменти - стримування росту грошової маси в обігу (у тому числі й у таких перекручених формах, як невидача коштів на зарплату держслужбовцям і несплата уже виконаного держзамовлення), спроби маніпулювання процентними ставками, штучне заморожування регульованих цін і чи тарифів, навпаки, спроби вивести їх на рівень високої рентабельності і так далі. Таким чином, на сьогодення проблема державного регулювання економіки за допомогою макроекономічних показників є досить актуальною.
1. Вплив монетарної політики на державну економічну політику
В останні роки помітно зріс вплив монетарної політики на динаміку ринку, при цьому найбільшою мірою підсилилася реакція ринку на зміни в рівні процентних ставок, що визначають ступінь доступності кредитів для корпоративного і споживчого секторів. Формування подібної тенденції можна вважати цілком логічним процесом з врахуванням того, що із середини 1980-х років уряди найбільших країн Америки і Європи стали приділяти першорядну увагу саме монетарним методам макроекономічного регулювання, у першу чергу таким, як маніпулювання процентними ставками і темпами росту грошової маси. У той же час, бюджетно-податковій політиці протягом останніх півтора десятиліть приділялася дуже пасивна роль
Різке погіршення світової економічної кон'юнктури в 2001 р. і очевидні труднощі, що виникли в процесі "пожвавлення" економіки монетарними методами, змусили політиків перейти до більш активного використання бюджетно-податкової політики з метою антициклічного регулювання. Наслідком акцентів, що змінилися, стала готовність офіційної влади до зниження податкових ставок в інтересах стимулювання економіки навіть за умови формування дефіциту державного бюджету. Ця тенденція чітко проявилася в країнах єврозони, уряди яких дуже обмежені у виборі методів і засобів макроекономічного регулювання внаслідок проведення єдиної монетарної і валютної політики. Притім що ці країни ще не досягли необхідного ступеня синхронізації економічних циклів, бюджетно-податкова політика залишається єдиним інструментом впливу на економіку в умовах "перегріву" чи "переохолодження". Що стосується США, то й у цій країні офіційні влади, озброєні всіма необхідними інструментами державного регулювання, були змушені визнати недостатність монетарних засобів при несприятливій економічній кон'юнктурі і перейти до розробки бюджетно-податкових мір стимулювання економіки. Дискусії з цього приводу активно розгорілися наприкінці 2000 - початку 2001 р. у ході обговорення плану Буша і не затихли дотепер.
Насправді, проблеми бюджетно-податкової політики протягом тривалого часу є приводом для розбіжностей між ученими різних економічних шкіл. В основі цих розбіжностей лежить питання про роль держави в економіці. Економісти-класики, ґрунтуючись на законі Сея і на припущенні про еластичність цін і заробітної плати, доводили здатність капіталізму до автоматичного відновлення, з чого логічно випливала політика Laіssez faіre. Основною задачею уряду в області фінансової політики було щорічне балансування бюджету. Однак Велика депресія початку 30-х продемонструвала недосконалість ринкового механізму.
Нетрадиційний підхід до державної економічної політики був запропонований одночасно і незалежно Стокгольмською школою і Джоном Мейнардом Кейнсом. Стверджуючи, що "постулати класичної теорії застосовні не до загального, а тільки до особливого випадку, тому що економічна ситуація, що вона розглядає, є лише граничним випадком можливих станів рівноваги", Кейнс рекомендував державі з метою стабілізації економіки проводити активну бюджетно-податкову політику, що дозволить впливати на сукупний попит і стимулювати ріст інвестицій. Кейнсіанська теорія, на основі якої сформувалися ліве кейнсіанство і неокласичний синтез (Дж.Хікс, Р.Харрод, Д.Патинкин, П.Самуельсон, Е.Хансен), домінувала аж до 70-х років, поки невідоме раніше явище одночасного росту інфляції і безробіття не привело її до кризи.
Стагфляція загострила дискусію з питань державного регулювання: прихильники неоконсерватизму (Ф. фон Хайек, І.Фішер, М.Фрідман, А.Лаффер, М.Фелдстайн, Р.Льюкес, Т.Сарджент) зробили акцент на необхідності скорочення державного втручання в економіку. Різні напрямки неоконсервативного плину концентрують своя увага на обраних пріоритетах в економічній політиці, що додає теоріям трохи однобокий характер: монетаристи бачать панацею від усіх лих у монетарному правилу, що обмежує темпи росту грошової маси, відводячи бюджетно-податковій політиці пасивну роль; теоретики економіки пропозиції віддають перевагу податковому регулюванню.
2. Проблема регулювання бюджетного дефіциту за допомогою макроекономічних показників
Найбільший резонанс одержала дискусія по проблемі бюджетного дефіциту і способам його фінансування. Кейнсіанська теорія, що ставить обсяг виробництва і рівень зайнятості в залежність від відповідного рівня сукупних витрат, розглядає бюджетний дефіцит як засіб регулювання сукупного попиту. На відміну від класичного рецепта, що пропонував збільшувати податки під час спаду виробництва з метою балансування бюджету, теорія дефіцитного фінансування припускає зниження ставок податків і збільшення витрат, оскільки для того, щоб мати необхідний стимулюючий вплив, державні витрати повинні супроводжуватися ростом дефіциту бюджету. Тому що державні витрати є одним з рівнів доходу, що складається, Y = C (Y - T) + І(r) + G, вони впливають на сукупні витрати, а дія ефекту мультиплікатора приводить у кінцевому рахунку до зміни сукупного попиту, у кілька разів перевищуючого первісну зміну величини державних витрат. Також як і зміна державних витрат, ріст чи скорочення податків робить мультиплікативний ефект на доход (див. рис.1). Відзначимо, що податковий мультиплікатор показує відношення зміни сукупного доходу до зміни податкових надходжень, а його величина залежить від граничної схильності до споживання (T2-T1=-MPC/1-MPC). З огляду на що податки впливають на споживання і, отже, сукупний попит, побічно, у результаті зміни доходів після сплати податків, вибір у кейнсіанській теорії робиться на користь маніпулювання витратами. У цілому, скорочення податків більш бажане росту витрат при проведенні стимулюючої бюджетно-податкової політики, оскільки вносить додаткові стимули до праці; а скорочення витрат - при рестриктивній політиці, тому що згладжує проблему державного боргу.
Згідно кейнсианской теорії, фінансування бюджетного дефіциту здійснюється за рахунок позитивного сальдо бюджету, що утвориться шляхом урізування витрат і збільшення податків у ході наступного за спадом економічного підйому. Однак збалансування бюджету на циклічній основі може бути ефективним доти, поки не відбувається переростання циклічного дефіциту в структурний.
Рис.1 Стимулююча фінансова політика в моделі ІS-LM (скорочення податків)
ІS: Y=C(Y-T)+І(r)+G
LM: M/P=L(r)
У монетаристской теорії дефіцит бюджету розглядається як фактор непередбаченої інфляції. Згідно Мілтону Фрідману "уряд не має дефіциту в значущому економічному змісті". У випадку якщо урядові витрати перевищують надходження, різниця виплачується населенням у формі податків, але податків прихованих. Так, якщо дефіцит фінансується за допомогою друкованого верстата, населення оплачує його у формі прихованого інфляційного податку; якщо ж він фінансується шляхом розміщення позик, це є претензією на майбутнє багатство країни і виплачується у формі прихованого податку на національне багатство. З цього погляду, реальний податковий тягар виміряється витратами уряду. Підвищення податкового тягаря викликає прагнення уникнути сплати податків і приводить до росту "тіньової економіки". Спроби уряду збільшити доходи без введення додаткових податків, тобто за допомогою емісії, означають зростання інфляції. З метою перекриття цього каналу інфляції рекомендується проводити політику бюджетного обмеження (budget constraіnt), тобто політику обмеження витрат відповідно до розмірів доходів.
Значний ріст дефіциту бюджету в більшості країн в останні роки і відмовлення від емісії як
Протилежна точка зору, що виражається кейнсіанцями, ґрунтується на припущенні про рівнобіжну динаміку рівнів державного боргу і заощаджень. Вони вважають, що оскільки заощадження збільшуються в міру зростання доходу, причому частка доходу, що зберігається, має тенденцію до підвищення, остільки рестриктивна бюджетно-податкова політика з метою скорочення державного боргу приведе до падіння ділової активності, зниженню доходів і, далі, заощаджень. За твердженням британського економіста Ніколаса Калдора, "при допущенні, що рівень ділової активності змінюється паралельно ефективному попиту, замість ефекту "витиснення" буде діяти ефект, „втіснення” - заощадження, доступні для приватних інвестицій, виявляться в прямій, а не зворотній залежності від потреби державного сектора в позиках." Це свідчить на користь більш низьких податків і великих позик і означає відмовлення від політики скорочення потреби державного сектора в позиках. Згідно Яношу Корнаі, "розвиток реальних процесів в економіці, збільшення господарської активності супроводжується розширенням кредитного фонду. ...якщо вже в процесі "виробництва" грошей хтось обов'язково повинний виявитися боржником, то в цих умовах не має вирішального значення, чий борг росте швидше, а чий повільніше - держави чи підприємств."
Слід зазначити, що в результаті податкових реформ, проведених в останні десятиліття в розвитих країнах, зросло значення податків на витрати, частка надходжень від них збільшилася. Ріст бюджетних дефіцитів з однієї сторони і небезпека дестабілізації економіки у випадку підвищення податкових ставок загострили дискусії по питанню про оптимальну структуру податкової системи. Прямі і непрямі податки мають свої переваги і недоліки. Непрямі податки дозволяють вирішувати проблему фінансового гальма (fіscal drag - ріст номінального доходу при прогресивній системі прибуткового оподатковування збільшує частку прибуткового податку в загальних надходженнях і частку податків у ВВП, що в умовах "охолодження" економіки має дестабілізуючий ефект), тому що ріст надходжень від них пропорційний росту цін. Однак відзначається і можливий негативний ефект: у випадку, якщо реальні доходи зростають, надходження від непрямих податків при відсутності підвищення ставок скорочуються щодо доходів. Що стосується прямих податків, то вони володіють "вбудованою" тенденцією підвищення податкового відношення одночасно зі зростанням реальних доходів. До негативних рис прибуткового податку відноситься стимулювання капіталовкладень не по економічним, а по податкових причинах, що негативно впливає на інвестиції і спотворює оптимальний розподіл ресурсів.
Розглядаючи збільшення інвестицій як необхідна умова економічного росту і підкреслюючи залежність інвестиційних витрат від рівня заощаджень, неоконсерватори вказують на недосконалість податкової системи як на основну причину дефіциту заощаджень. Ріст споживчих податків, збільшуючи податковий клин (між величиною витрат ресурсів і ціною товарів), знижує граничну ефективність витрат капіталу, що негативно впливає на заощадження, і, отже, інвестиції компаній. До подібному до результату приводить і ріст прибуткового оподатковування: зменшення реальних доходів після сплати податків веде до скорочення особистих заощаджень, підриваючи фінансову основу нагромадження. У тім же напрямку діє соціальна політика держави, що змінює співвідношення між частинами грошових доходів що витрачаються і зберігається на користь першої: розрахунок на фінансову допомогу держави збільшує частку поточного споживання, а широкомасштабна система соціальних допомог знижує стимули до пошуку робочих місць і збільшує безробіття. Роздута система соціального забезпечення розглядається як одна з причин росту дефіциту бюджету, що приводить до необхідності підвищення податкових ставок.
3. Державне регулювання економіки на основі макроекономічних показників
Відповідно до теорії економіки пропозиції державне регулювання повинне мати довгостроковий характер і орієнтуватися не на антициклічне управління сукупним попитом, а на стимулювання пропозиції товарів, капіталів і інших факторів виробництва. Один з постулатів цієї теорії ґрунтується на тім, що зниження податкових ставок робить стимулюючий ефект на економіку. Передбачається, що зниження податкових ставок викликає збільшення приватних заощаджень і кредитних ресурсів і тим самим підвищить норму нагромадження капіталу і підсилить стимули до праці. Цей ефект вважається можливим за умови, якщо зміни в податковій структурі будуть супроводжуватися антиінфляційною грошовою політикою.
Винятково важливе місце в теорії економіки пропозиції займає ефект Лаффера (названий по імені відомого американського економіста), що пов'язує ідею податкового стимулювання з принципом рівноваги бюджету. У той час як кейнсіанська теорія припускає збільшення дефіциту бюджету в міру скорочення податкових ставок, відповідно до економіки пропозиції зростання виробництва, стимульований податковою реформою, забезпечить збільшення податкових надходжень і збалансування бюджету. Крива Лаффера, що описує зв'язок між ставками податків і податкових надходжень, показує, що в міру росту податкової ставки відбувається спочатку ріст, а потім, у результаті зниження ділової активності при більш високих ставках податку, скорочення податкових надходжень. Можливість максимізації податкових надходжень у двох крапках, розташованих на різних сторонах кривої, дозволяє ефективно впливати на економіку. Однак критики беруть під сумнів можливість точного перебування крапки на кривій Лаффера, що відповідає реальному стану економіки. Помилка у визначенні цієї крапки може привести до прийняття неадекватних економічних заходів, що спричинить за собою подальшу дестабілізацію економіки.
Посилення неоконсерватизма з його негативним відношенням до фінансової політики як способу антициклічного регулювання висвітило ще один "камінь спотикання" неоконсерваторів і кейнсіанців. Їм стало питання про ефективність бюджетно-податкової і монетарної політики. Однак у силу взаємозалежності економічних показників оцінити реальне значення макроекономічної політики досить складно, крім того, можливі різні результати дискреційної політики в короткостроковому і довгостроковому періодах. Також варто враховувати, що передбачувана дія економічних заходів часто ускладнюється побічними ефектами. Стосовно бюджетно-податкової політики спостерігаються розглянутий раніше ефект витиснення, а також ефект чистого експорту, що означає скорочення експортних витрат у результаті подорожчання національної грошової одиниці через ріст ставки відсотка, викликаного стимулюючою бюджетно-податковою політикою. Навпроти, зниження ставки відсотка в результаті проведення рестриктивної бюджетно-податкової політики, що має наслідком знецінення національної валюти, викликає збільшення чистого експорту, що буде означати ріст сукупного попиту. Дані ефекти в більшому чи меншому ступені можуть нейтралізувати вплив бюджетно-податкової політики на економіку, однак у випадку скоординованого проведення бюджетно-податкової і монетарної політики вплив першої на ставку відсотка може бути нейтралізований за допомогою розширення грошової пропозиції.
У суперечках економістів щодо ефективності кредитно-грошової і бюджетно-податкової політики визначальне значення має ступінь реакції інвестицій і попиту на гроші на зміну ставки відсотка. Прихильники більшої ефективності бюджетно-податкової політики вважають, що реакція інвестицій на ставку відсотка незначна. У моделі ІS/LM це означає майже вертикальне положення кривої ІS, так що зрушення кривої LM не викликають значної зміни доходу; бюджетно-податкова політика в цьому випадку буде ефективніша кредитно-грошовій. Захисники більшої ефективності монетарної політики стверджують, що ступінь реакції попиту на гроші на ставку відсотка мала, що означає майже вертикальне положення кривої LM, тому бюджетно-податкова політика неефективна, зміна сукупного доходу залежить від пропозиції грошей.
З огляду на, що ступінь реакції інвестицій і попиту на гроші на зміну ставки відсотка залежить від стану економіки в кожен конкретний період і очікувань економічних суб'єктів, ефективність монетарної і бюджетно-податкової політики в різних періодах буде коливатися. Однак в умовах депресії стимулююча бюджетно-податкова політика стає основним засобом стабілізації через циклічну асиметрію монетарної політики. Остання обставина одержала образне вираження в прислів'ї про те, що можна підвести коня до води, але не можна змусити його напитися.
Висновок
Найважливішою задачею макроекономічної політики в умовах проведення інституціональних і структурних реформ повинне бути втримання економіки від спаду в ті періоди, коли вплив різного роду негативних факторів здобуває загрозливий характер. Варто ясно розуміти, що відчуття необхідності реформ завжди виникає в періоди криз, але здійснення цих реформ у багато разів легше в умовах, коли економіка переживає нехай повільний, але підйом.
Макроекономічне регулювання повинне зм'якшувати негативні наслідки структурних реформ (а вони неминуче виникнуть, наприклад, у ході реформи фінансового сектора) і тим самим створювати принаймні прийнятну атмосферу для їхнього проведення.
У цілому ж головне полягає в тім, що макроекономічна політика не повинна бути самодостатньою частиною економічної політики уряду, вона повинна стати підлеглою частиною комплексної стратегії держави, націленої на модернізацію економіки як на єдину суспільну суперзадачу.
Список використаної літератури
1. Базилевич В.Д., Базилевич К.С, Баластрик Л.О. Макроекономіка. Київ: Знання, 2004, 851 с.
2. Башнянін Г.І, Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000, 526 с.
3. Відп. ред. Г.Н. Климко. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Київ: Знання-Прес, 2004, 615 с.
4. Майєр Дж., Олесневич Д. Міжнародне середовище бізнесу: Конкуренція та регулювання у глобальній економіці. Київ: Либідь, 2002, 703 с.
5. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки. Київ: Атіка, Ельга-Н, 2000, 529 с.
6. Чухно А.А., Єщенко П.С., Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Київ: Вища школа, 2001, 606 с.