Національний доход: суть, виробництво, розподіл і використання

Міністерство освіти і науки України

Івано-Франківський національний технічний

університет нафти і газу

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

з макроекономіки

на тему:

,,Національний доход: суть, виробництво, розподіл і використання”

Виконала:

студентка групи

ЕКП-06-1

Матлак О. В.

Перевірила:

ас. Савчин І. З

м. Івано – Франківськ

2007 р.

План
Вступ

1. Суть та джерела виробництва національного доходу

2. Розподіл, перерозподіл, споживання та нагромадження національного доходу

3. Методи вимірювання національного доходу

4. Тенденція рівня виробництва та споживання національного доходу на сучасному етапі

Висновки

Використана література

Вступ

Макроекономіка виявляє закономірності розвитку національної економіки як єдиного цілого. Для цього обчислюються агрегатні, тобто сукупні економічні показники, які нерідко називають національними рахунками.

Щоб оцінити стан національної економіки в цілому, необхідна система національного рахівництва. Інформація, яку дають національні рахунки, є основою для розроблення і реалізації заходів держави, спрямованих на поліпшення функціонування вітчизняної економіки.

Особливе місце в системі економічних показників посідає національний дохід – це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що належать до певної нації, незалежно від того, де ці ресурси розміщені – у власній країні

чи за кордоном.

Ми з’ясуємо основні чинники, які впливають на обсяг виробленого в країні національного доходу, а також принципи його розподілу між власниками факторів виробництва, які беруть участь у процесі виробництва життєвих благ.

Ми з’ясуємо, що споживання та заощадження відіграють визначальну роль в економіці будь – якої країни. Держави, де інвестують значний відсоток своїх доходів і споживають відповідно менший, досягають високих темпів зростання національної економіки й продуктивності праці. І навпаки, ті країни, що споживають вищий відсоток своїх доходів та інвестують менший, розвиваються повільніше.

Ми з’ясуємо які чинники визначають споживання та заощадження. Однією з найважливіших в економічному відтворенні є функція споживання, яка розкриває взаємозв’язок між величиною видатків на споживання та обсягу використовуваного особистого доходу. Зрозуміємо, що зв'язок між споживанням та доходом називають функцією споживання.

Складність дослідження розподілу особистих доходів у суспільстві полягає в тому, що цю проблему розглядають не лише з точки зору економічної ефективності, а й з урахуванням морально – етичного боку справи. Питання про справедливість розподілу доходів, і, відповідно, створеного суспільного продукту виникло набагато раніше, ніж економічна теорія сформувалась як наука. Історії не відомі приклади державного устрою, при якому б усі верстви населення будь –якої країни були б задоволені існуванням відносинами розподілу. Оглядаючи всі відомі людству системи розподілу від стародавніх часів до наших днів, можна констатувати, що їх поєднує лише одна загальна риса – окремі категорії населення завжди отримували більше за інші.

Хоча й вважається, що відносини розподілу визначаються відносинами безпосередньо виробництва, проте розподіл завжди був досить автономною ланкою процесу суспільного відтворення із значним впливом на неї суб’єктивних чинників. Пропорції у розподілу сукупного продукту між різними групами населення великою мірою визначаються домінуючими у даному суспільстві уявленнями про справедливість, пануючою ідеологією в конкретній соціально – економічній системі.

Ринкова система забезпечує величезні доходи тим, чия праця високо оплачується на підставі природних здібностей, здобутої освіти та майстерності. Ми з’ясуємо, що такі ж високі доходи отримують і ті, хто володіє великим капіталом і земельним угіддям, заробленим наполегливою працею або одержаним у спадок.

1.Суть та джерела виробництва національного доходу

Національний дохід – це сума усіх доходів, зроблених упродовж року резидентами країни на фактори виробництва, незалежно від того, де ці ресурси використовують, – у власній країні чи за кордоном; різниця між чистим національним продуктом (ЧНП) і непрямими податками. За натуральною формою національний дохід складається з усіх предметів споживання, що виготовлені за рік, та тієї частини капітальних благ, яка забезпечує приріст капіталу країни.

Для виробництва національного доходу використовують чотири групи ресурсів – працю, капітал, землю та підприємницький хист, які можна розчленувати на дещо ширше коло, виокремивши ще технологію та організацію виробництва, енергію, інформацію тощо.

Виробництво – це не просто механічне поєднання його факторів, а складна взаємодія цих факторів через технологію та організацію виробництва. Технологія виражає характер взаємодії факторів виробництва: люди оволодівають секретами виготовлення нових видів продукції, винаходять прогресивні технології, використовують якісно нові матеріали. Одночасно зі зміною технологічного процесу змінються й організація виробництва, яка узгоджує взаємодію усіх залучених до виробництва факторів.

Зі зростанням обсягів виробництва національного доходу змінюються фактори виробництва, зокрема зростає значення енергії. Початково енергія не виділялась як самостійний фактор виробництва. Її забезпечувала або рушійна сила людини, або робоча худоба, яку застосовували у виробництві. Сьогодні проблема енергетичного забезпечення виробництва національного доходу стала першорядною. Без потужних джерел енергії взаємодія факторів виробництва уже неможлива.

В умовах науково – технічної революції неодмінним фактором виробництва стала інформація; неухильно зростає значення виробничої (транспорт, інформаційне забезпечення тощо), а також соціальної (освіта, охорона здоров’я, соціальне забезпечення) інфраструктури.

Необхідною умовою виробництва певного обсягу національного доходу є наявність відповідної кількості потрібних ресурсів. Відсутність деяких із них, наприклад енергетичних, може паралізувати господарське життя країни або виробничу діяльність в окремих галузях національної економіки. Тому економічні ресурси є взаємодоповнюваними.

Окрім взаємодоповнюваності, виробничі ресурси характеризуються взаємозамінюваністю. У процесі виробництва національного доходу виробничі ресурси можуть змінювати один одного, змінюючи пропорції їх поєднання. Відсутність певної кількості одного фактора можна компенсувати певною кількістю іншого. Наприклад, в економічно відсталих країнах нестачу капіталу заміщують широким використанням трудових ресурсів. Проте взаємозамінюваність ресурсів у національній економіці є обмеженою. Межі заміщення одних факторів виробництва іншими обумовлюються науково – технічним прогресом, рівнем технології. Наприклад, сучасний стан науки, техніки і технології дає можливість змінювати ресурси у виробництві енергії, але замінити капітальне устаткування у високотехнологічних галузях збільшенням кількості зайнятих працівників неможливо.

Двома найважливішими видами ресурсів у сучасній економіці є праця і капітал. Для позначення капіталу застосуємо літеру K, а праці – L.

Наявна виробнича технологія визначає, який обсяг продукції виробляють за даної кількості праці і капіталу. Економісти виражають наявну технологію через виробничу функцію, яку можна застосувати і для національної економіки, і для окремої фірми. Якщо обсяг національного продукту чи доходу позначити літерою Y, то сукупну виробничу функцію, тобто виробничу функцію для національної економіки, можна записати так:

Y = F ( K, L )

Сукупна виробнича функція виражає функціональну залежність між вхідними економічними ресурсами – капіталом і працею – та величиною національного продукту чи доходу. Інакше кажучи, вона відображає наявну технологію, за допомогою якої ресурси перетворюються у товари і послуги. Якщо у національній економіці вдосконалюються техніка і технологія, то з попередньої кількості праці й капіталу можна отримати більший обсяг національного продукту. У цьому разі економісти кажуть, що ефективність функціонування економіки підвищується. Отже, ефективність економіки, як уже зазначалося, характеризує зв’язок між кількістю ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів і послуг, отриманих у результаті використання цих ресурсів. Зрозуміло, що зі зменшенням обсягу продукції, який одержують із даної величинии залучених ресурсів, ефективність використання ресурсів знижується.

Важливими показниками, що відображають ефективність використання основних факторів виробництва є, по – перше, продуктивність праці, яка характеризує ефективність фактора ,,праця”. Цей показник для національної економіки обчислюють як відношення валового внутрішнього продукту до чисельності зайнятих. Нерідко його називають виробітком на одного зайнятого. Продуктивність праці у національній економіці визначають і як відношення національного доходу до чисельності зайнятих.

Ефективність використання капіталу (основних виробничих фондів) характеризують показники фондовіддачі (капіталовіддачі) та фондомісткості (капіталомісткості).

Фондовіддачу (капіталовіддачу) у національній економіці обчисюють як відношення валового внутрішнього продукту або національного доходу до вартості основних виробничих фондів. Отже, фондовіддача характеризує обсяг національного доходу, що припадає на одну гривню діючих основних виробничих фондів.

Фондомісткість (капіталомісткість) у національній економіці обчислюють як відношення вартості основних виробничих фондів до національного доходу або валового внутрішнього продукту. Отже, фондомісткість показує вартість основних виробничих фондів у розрахунку на одну гривню національного доходу.

В економіці, яка прогресує, фондовіддача підвищується, фондомісткість – знижується.

Ефективність використання матеріальних ресурсів визначають як відношення витрат матеріальних ресурсів до виготовленої продукції. Цей показник називають матеріаломісткістю виробництва. Часто також визначають енергомісткість – відношення кількості спожитої у виробництві енергії до виготовленої продукції.

Зниження матеріаломісткості виробництва є важливим резервом підвищення ефективності економіки. Воно забезпечує можливість виготовлення більшого обсягу готової продукції з незмінної кількості сировини.

Підвищення ефективності використання основних факторів виробництва сьогодні є найважливішим рушієм зростання національного доходу.

Усі фактори виробництва, які визначають обсяг виробленого національного продукту, можна виразити через кількість праці та її продуктивність. Річ у тім, що реальний ВВП країни у будь – який рік можна визначити як добуток затрат праці, виміряних у людино – годинах, та продуктивності праці ( реальний щогодинний виробіток на одного зайнятого).

У національній економіці кількість відпрацьованих годин залежить від чисельності зайнятих і від середньої тривалості робочого року. Чисельність зайнятих в економіці визначається кількістю населення працездатного віку та коефіцієнтом участі в робочій силі. Середня тривалість робочого року залежить від середньої тривалості робочого дня, кількості вихідних і святкових днів у році та від тривалості відпустки. У розвинутих країнах середня тривалість робочого року скорочується; сьогодні вона становить менше ніж 2000 годин на рік.

Продуктивність праці залежить від таких чинників, як науково – технічний прогрес, кількість капіталу ( капіталоозброєність ), якість робочої сили, ефективність розподілу ресурсів, організація управління ресурсами та ін.

Найважливішим чинником, що впливає на підвищення продуктивності праці, є науково – технічний прогрес. Він охоплює не лише нові методи виробництва, а й нові методи управління та форми організації виробництва. Загалом під технічним прогресом розуміють відкриття нових знань, які дають змогу принципово інакше поєднувати економічні ресурси для досягнення більшого обсягу виробництва.

Науково – технічний прогрес забезпечується через інвестиції у виробництво нових машин та устаткування. Тому він тісно пов’язаний із капіталовкладенням. Праця буде продуктивнішою, якщо робітник застосовуватиме більшу кількість капітального устаткування. Отже, обсяг капіталу на працівника є важливим показником динаміки продуктивності праці.

Значний вплив на підвищення продуктивності праці справляє рівень освіти і професійної підготовки кадрів. В аналітичній економії часто використовують термін ,,людський капітал” , який відображає обсяг знань та рівень кваліфікації, що їх набувають працівники через освіту, професійну підготовку, в процесі праці й т. д. Як і фізичний капітал, людський капітал підвищує спроможність нації до продукування товарів і послуг.

Продуктивність праці в національній економіці підвищується, коли робоча сила країни переміщується з низькопродуктивних галузей у відносно продуктивніші. Історично склалося так, що робоча сила переміщувалась із сільського господарства, де продуктивність праці була низька, в обробну промисловість, де продуктивність праці висока. В останні десятиліття у розвинутих країнах робоча сила переміщувалась з окремих галузей промисловості в галузі з іще вищим рівнем продуктивності – юридичні, фінансові, консалтингові послуги тощо.

Підвищення продуктивності праці певною мірою залежить і від місткості ринку та розмірів підприємств. У великої фірми більше можливостей вибрати з наявних методів виробництва ефективніші, ніж у малої фірми.

У другій половині XX ст. у розвинутих країнах збільшення затрат праці забезпечувало приблизно третину приросту реального національного доходу, а дві третини приросту припадало на підвищення продуктивності праці. Отже, сьогодні підвищення продуктивності праці є найважливішим чинником зростання реального обсягу виробництва й національного доходу.

2. Розподіл, перерозподіл, споживання та нагромадженняnнаціонального доходу

Національний дохід у ринковій економіці розподіляється між власниками факторів виробництва відповідно до функції, яку виконує той чи інший фактор. Отож заробітна плата виплачується за працю, рента і процент – це ресурси, що перебувають у чиїсь власності, а прибутки належать власникам ділових підприємств. Розподіл національного доходу між власниками факторів виробництва називають функціональним розподілом доходів.

На стадії виробництва розподіл національного доходу проявляється в тому, що створюється необхідний і додатковий продукт. На стадії розподілу необхідний і додатковий продукт розпадається на первинні доходи – це доходи які підкреслюють, що суб’єкти, які їх одержують беруть безпосередню участь у створенні національного доходу. На стадії обліку відбувається утворення вторинних доходів – це пенсії, стипендії, допомоги різного виду. На стадії споживання розподіл національного доходу відбувається між споживачами благ та послуг.

Перерозподіл національного доходу відбувається офіційними і не офіційними командами.

Національний дохід утворює два фонди:

- фонд споживання;

- фонд нагромадження.

Фонд споживання – це частина національного доходу, яку в вигляді особистих доходів громадян використовують для задоволення їх споживчих потреб.

Фонд нагромадження – це частина національного доходу, яка у вигляді капіталовкладень використовується для розширення виробництва.

Нагромадження поділяють на виробничу і невиробничу.

Виробнича – використовується для будівництва підприємств та купівлю засобів праці.

Невиробнича – використовується для будівництва житлових будинків, закладів освіти, охорони здоров’я, культури.

Упродовж тривалого періоду у вітчизняній економічній науці панувала марксистська версія функціонального розподілу національного доходу. Усі решта факторів беруть участь у привласненні того, що створила праця. Нам уже відомо, що праця привласнює частину сукупного доходу у формі заробітної плати, капітал – у формі процента, а земля – ренти. Марксистська версія розподілу національного доходу між факторами виробництва веде до такого висновку: якщо такі фактори виробництва, як земля і капітал, перебувають у приватній власності, то в суспільстві неминуче існує експлуатація. Приватні власники землі і капіталу привласнюють те, що створила праця. Тому прихильники марксистської схеми розподілу національного доходу виступають за одержання землі й капіталу. Сьогодні марксистська теорія розподілу має небагато прихильників серед економістів – теоретиків України.

Більшість фахівців поділяє неокласичну теорію розподілу, згідно з якою всі фактори виробництва створюють національний дохід і беруть участь у його привласненні. Розподіл національного доходу залежить від цін факторів виробництва.

Ціна фактора – це сума, яку платять за фактори виробництва (зарплата найманих працівників, рента земельних власників тощо).

Ціну фактора визначають пропозиція і попит на цей фактор. Припустімо, що в національній економіці є певна незмінна кількість факторів. Тому крива пропозиції фактора є вертикальною. В точці перетину спадної кривої попиту на фактор та вертикальної кривої пропозиції досягається рівноважна ціна фактора.

Щоб зрозуміти, як установлюється ціна фактора і розподіляється дохід, потрібно проаналізувати попит на фактори виробництва, який визначають фірми, що використовують працю і капітал. Розглянемо попит на фактори виробництва з боку конкурентної фірми, яка не може вплинути ні на ціни на власну продукцію, ні на ціни факторів, а приймає їх як дані ринком.

Обсяг продукції, який виготовляє конкурентна фірма, можна записати через виробничу функцію:

Y = F ( K, L )

де Y – кількість одиниць продукції, які виготовляє конкурентна фірма;

K – обсяг капіталу фірми;

L – кількість найманих працівників.

Нехай конкурентна фірма платить заробітну працю найманому працівникові W і купує одиницю капіталу за ціною R. Метою діяльності конкурентної фірми є прибуток, який для неї завжди становить різницю між виторгом і витратами.

Виторг фірми – це добуток ціни одиниці продукції та кількості вироблених одиниць продукції (PY). Витрати фірми дорівнюють (WL + RK), тоді прибуток можна визначити як PY – (WL + RK).

Отже, прибуток конкурентної фірми залежить від цін на фактори виробництва і власну продукцію та кількості залучених факторів. Ця фірма не може вплинути на ціни, але саме від неї залежить кількість факторів, які вона використовує. Постає запитання: як конкурентна фірма ухвалює рішення про кількості праці й капіталу, котрих вона потребує? Для відповіді на це застосуємо поняття граничного продукту двох факторів – праці й капіталу.

Граничний продукт праці – це додатковий обсяг продукції, який отримує фірма від застосування додаткової одиниці праці за незмінної кількості інших факторів виробництва. Позначимо граничний продукт праці через MPL (від англ. marginal product of labor). Якщо фірма наймає додаткову одиницю праці, то обсяг продукції змінюється на MPL одиниць. Інакше кажучи, граничний продукт праці – це різниця між обсягом продукції, який виробляє фірма за допомогою L одиниць праці, і ( L + 1 ) одиниці праці за незмінного обсягу капіталу.

Більшості виробничих функцій притаманна властивість спадного граничного продукту. Якщо кількість капіталу незмінна, то зі збільшенням кількості одиниць праці граничний продукт праці зменшуватиметься. Інакше кажучи, з досягненням певного рівня зайнятості на підприємстві кожний наступний найнятий працівник забезпечуватиме менший приріст обсягу продукції порівняно з попереднім. Для прикладу візьмемо невелике ательє, в якому роблять чоловічі картузи. В цьому ательє є одна швейна машина, стіл для розкроювання матерії та стіл для виконання допоміжних операцій. Якщо в ательє працює один робітник, який сам виконує усі операції, то впродовж робочого дня він зробить чотири картузи, якщо двоє – то 11, якщо троє – 20, якщо четверо – 24 картузи. Однак із подальшим збільшенням кількості зайнятих приріст обсягу виробництва буде незначним, я то й зменшуватиметься (табл. 1). Для додаткових працівників уже немає потрібних для виробництва знарядь праці ( капіталу ), а невелике виробниче приміщення стає настільки заповненим, що працівники просто заважають один одному.

Таблиця 1

Залежність обсягу продукції від кількості одиниці праці

Кількість одиниць праці (L)	Обсяг продукції (Y)	Граничний продукт праці (MPL)
0	0	4 7 9 4 1 0 -2
1	4
2	11
3	20
4	24
5	25
6	25
7	23

Перенесемо дані таблиці на площину. Відкладемо по горизонтальній осі кількість найнятих працівників, а по вертикальній – обсяг продукції. З’єднаємо точки і отримаємо криву виробничої функції (рис. 1). Нахилом цієї функції є граничний продукт праці. Зі збільшенням кількості одиниць праці виробнича функція стає положистою, що свідчить про зменшення граничного продукту праці.

Праця, L

Рис.1

Виробнича функція

Рішення конкурентної фірми з приводу наймання додаткових працівників залежить від того, як це вплине на прибутковість фірми. Для визначення такого впливу менеджер фірми порівнює додатковий виторг від наймання додаткових працівників із додатковими витратами.

Додатковий виторг фірми від наймання додаткового працівника становить: P * MPL, а витрати на додаткову одиницю праці – W. Отже, додатковий прибуток становить (P * MPL – W ).

Конкурентній фірмі вигідно наймати додаткових працівників доти, доки додатковий виторг (P * MPL) перевищує витрати на наймання (W). Коли ж MPL знижується до рівня, за якого додатковий виторг (P * MPL) дорівнюватиме заробітній платі, наймання є вже невигідним. Отже, попит конкурентної фірми на працю визначається таким рівнянням:

P * MPL = W.

Звідси можна записати: MPL = W/ P.

W/ P є реальною зарплатою, яка виражається не в грошових одиницях, а в одиницях продукції. Тепер повернімось до нашого прикладу. Нехай ціна одного картуза становить 10 грн., а заробітна плата кожного працівника – 30 грн. за день. Отже, реальна зарплата дорівнює ціні трьох картузів. У цьому випадку фірмі вигідно найняти чотирьох працівників. Коли MPL знижується до трьох картузів і менше, наймання працівників стає для фірми неприбутковим.

Отже, конкурентна фірма, яка максимізує прибуток, наймає працівників доти, доки граничний продукт праці не зрівняється з реальною заробітною платою.

Фірма ухвалює рішення про обсяг капіталу, який вона використовуватиме, у той самий спосіб, що й праці.

Граничний продукт капіталу – це додатковий обсяг продукції, який отримує фірма від застосування додаткової одиниці капіталу за незмінної кількості інших факторів.

Позначимо граничний продукт капіталу через MPK (від англ. marginal product of capital). Зі збільшенням одиниць капіталу за незмінної кількості інших факторів граничний продукт капіталу спадає.

Додатковий виторг від використання додаткової одиниці капіталу становить (P * MPK), а додатковий прибуток дорівнює (P * MPK) – R. Реальна ціна капіталу становить (MPK= R/ P). Вона вимірюється не в грошах, а в одиницях продукції. Звідси фірмі вигідно використовувати додаткові одиниці капіталу доти, доки граничний продукт капіталу не зрівняється з його реальною купівельною ціною.

Загалом конкурентна фірма потребує нарощування кожного фактора виробництва доти, доки граничний продукт фактора не зрівняється з його реальною ціною.

Тепер можна пояснити, як національний дохід розподіляється між різними факторами виробництва. Реальна заробітна плата кожного працівника дорівнює MPL, а реальна ціна капіталу, яку виплачують його власникові, дорівнює MPK. Отже, в конкурентному середовищі національний дохід розподіляється між факторами виробництва відповідно до їхнього граничного продукту.

Функціональний розподіл доходів широко використовує статистика.

Проте економісти сьогодні акцентують увагу на родинному розподілі національного доходу, тобто між окремими домогосподарствами. Це поняття характеризує розподіл національного доходу між різними домогосподарствами без посилання на джерело доходу та суспільну верству, до якої належить домогосподарство. В Україні сектор домогосподарств складається приблизно з 14 млн. одиниць.

Доходи домогосподарств, або особисті доходи, – це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу, – як правило, за рік.

Основними складовими грошових доходів є оплата праці, доходи від підприємницької діяльності та власності (процент, дивіденди, рента та ін.) і соціальні трансфери (пенсії, стипендії, допомога у зв’язку з безробіттям і т.д.)

Натуральні доходи – це передовсім продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання.

Усі грошові доходи, отримані домогосподарствами, без урахування оподаткування і зміни цін, називають номінальними особистими доходами. Якщо з номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, отримаємо номінальні використовувані доходи.

Номінальні використовувані доходи – це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд. Домогосподарства спрямовують свій використовуваний на споживання (C) і особисте заощадження(S):

ВД = C + S.

Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи. Останні характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів.

Найважливішим видом грошового доходу є заробітна плата, що являє собою ціну трудових послуг, які надають наймані працівники різних професій.

Номінальна зарплата – це сума грошей, отримана найманим працівником за певний проміжок часу (місяць, тиждень і т.д.)

Реальна зарплата – номінальна зарплата, скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад, номінальна зарплата зросла за рік на 25%, а рівень роздрібних цін підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на 3%. Коли темп інфляції, виміряний індексом споживчих цін (ІСЦ), перевищує темп приросту номінальної зарплати, то реальна зарплата знижується.

В умовах ринкової трансформації економіки України відбуваються глибокі зміни у структурі доходів населення. Частка заробітної плати в доходах населення відіграє важливу роль у трудовій мотивації.

Помітне зниження частки зарплати в доходах населення означає, що

суспільство менше цінує працю як джерело доходу, а це може спричинити зневажливе ставлення до праці.

Важливе значення має також співвідношення у грошових доходах заробітної плати і соціальних трансферів. Збільшення частки соціальних трансферів в особистих доходах може підживлювати психологію утриманства.

Споживання та інвестиції відіграють визначальну роль в економіці будь – якої країни. Держави, де інвестують значний відсоток своїх доходів і споживають відповідно менший, досягають високих темпів зростання національної економіки й продуктивності праці. І навпаки, ті країни, що споживають вищий відсоток своїх доходів та інвестують менший, розвиваються повільніше.

Споживання є найважливішим компонентом ВВП, який у більшості країн світу впродовж останніх десятиліть у середньому становить дві третини сукупних видатків на купівлю товарів і послуг.

Після сплати домогосподарствами податків у їхньому розпорядженні залишається використовуваний дохід, котрий, як відомо, йде на споживання і заощадження.

Споживання – це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людей.

Заощадження є тією частиною використовуваного доходу, що не витрачається на споживання.

Які ж основні складові споживання? Найважливіші з них – продукти харчування, одяг, взуття, книги, предмети особистої гігієни тощо.

Розрізняють три групи видатків домогосподарств на споживання:

- на товари тривалого користування

- на предмети поточного вжитку

- на послуги

Немає сімей, які б витрачали свій використовуваний дохід однаково.

Але статистичні обстеження виявили певні закономірності розподілу доходів сімей між продуктами харчування, одягом та іншими важливими статтями споживання. Незаможні сім’ї витрачають на продукти більшу частину свого використовуваного доходу. Зі зростанням доходу видатки на деякі статті харчування збільшуються. Люди з вищими доходами споживають продукти харчування вищої якості, зокрема дорожчі овочі, фрукти, м’ясо тощо. Проте збільшення видатків на харчування в разі зростання доходів відбувається до певної межі. Загалом зі збільшенням доходів частка видатків на продукти харчування зменшується. Ця закономірність споживання стосується не лише домогосподарств, а й нації в цілому.

Зі збільшенням доходів сімей зростають видатки на одяг, відпочинок, автомобілі. Водночас зростання доходів приводить до того, що частина їх не споживається, а заощаджується. Найбідніші сім’ї не спроможні заощаджувати взагалі. Нерідко вони беруть позичку або витрачають свої попередні заощадженні, і найбідніші родини стають ще більшими боржниками.

Економічні дослідження показують, що саме використовуваний дохід визначає рівень споживання та заощадження. Для аналізу впливу використовуваного доходу на споживання і заощадження візьмемо гіпотетичні дані, які подано у таблиці 2. Перший стовпець показує дев’ять різних рівнів використовуваного доходу, другий – заощадження за кожного рівня доходу, а третій – видатки на споживання за кожного рівня доходу.

Таблиця 2

Шкала споживання і заощадження

(1) Використовуваний дохід (ВД), млрд. грн.	(2) Заощадження(S), млрд. грн.	(3) Споживання (C), млрд. грн.
1	190	-2	192
2	200	0	200
3	210	+2	208
4	220	+4	216
5	230	+6	224
6	240	+8	232
7	250	+10	240
8	260	+12	248
9	270	+14	256

Рівень використовуваного доходу, за якого не заощаджують і не витрачають попередніх заощаджень, називають точкою нульового заощадження, або пороговим доходом.

Пороговий дохід надто малий, щоб країна могла заощаджувати. У прикладі його рівень становить 200 млрд грн. Нижче від точки нульового заощадження, наприклад за доходу в 190 млрд грн., нація споживає більше, ніж її поточний дохід. Це призводить до від’ємних заощаджень (-2) млрд. грн. Коли дохід перевищує 200 млрд грн., нація починає заощаджувати (див. додатні числа у стовпці 2). Третій стовпець характеризує видатки на споживання для кожного рівня доходу. Оскільки використовуваний дохід іде на споживання і заощадження, то сума другого і третього стовпців має становити дані першого стовпця.

Для поглиблення аналізу запровадимо нові поняття – функцію споживання і заощадження. Відкладемо по горизонтальній осі використовуваний дохід, по вертикальній – споживання. Нанесемо на площину кожну комбінацію ,,дохід – споживання” з таблиці 3 і з’єднаємо точки.

Криву, яка відображає зв’язок між споживанням та доходом, називають функцією споживання ( рис.2.1).

Щоб глибше зрозуміти цю функцію, з початку координат проведемо лінію під кутом 45о
, тобто бісектрису. В кожній точці цієї лінії споживання використовуваний дохід рівні між собою. Точка нульового заощадження обов’язково лежить на бісектрисі. Праворуч від точки нульового заощадження функція споживання лежить нижче від лінії 45о
. Ця частина функції вказує на те, що країна має чисті додатні заощадження. Їхня величина вимірюється вертикальним відрізком між функцією споживання і лінією 45о
.

Ділянка функції споживання, що лежить ліворуч від точки нульового заощадження, відображає ситуацію, коли країна витрачає більше за свій поточний дохід. У цьому разі заощадження є від’ємними, величина яких вимірюється вертикальним відрізком між функцією споживання і лінією 45о
.

Тепер відкладемо по горизонтальній осі використовуваний дохід, а по вертикальній – заощадження. Нанесемо на площину кожну комбінацію ,,дохід – заощадження” з таблиці 3. З’єднаємо точки і отримаємо криву, яку називають функцією заощадження.

Функція заощадження відображає зв’язок між використовуваним доходом і заощадженнями. Частина функції заощадження, яка лежить нижче від нульової горизонтальної лінії, вказує на від’ємні заощадження. Додатні заощадження відбиває та частина функції, яка лежить вище від нульової лінії. Точка нульового заощадження міститься на нульовій горизонтальній лінії (рис.2.2).

8

220 Функція 4

Функція

споживання заощадження

200 0

180 45о
-4

180 200 220 240 180 200 220 240

Використовуваний дохід Використовуваний дохід

Рис. 2.1 Рис. 2.2

Функція споживання Функція заощадження

У макроекономічному аналізі великого значення надають змінам у споживанні, які зумовлені змінами у величині доходу.

Величину додаткового споживання, що його спричиняє одна додаткова одиниця доходу, називають граничною схильністю до споживання (МРС).

Термін ,,граничний” означає додатковий, приростковий. Отже, МРС – це відношення будь – якої зміни у величині доходу, яка спричинила цю зміну у споживанні:

МРС = зміна у споживанні

зміна у використовуваному доході

Для обчислення граничної схильності до споживання звернімось до стовпців 1 і 3 таблиці 3.1. Якщо використовуваний дохід (ВД) становив 210 млрд грн. (рядок 3) і доходи домогосподарств збільшилися на 10 млрд грн., то він тепер дорівнює 220 млрд грн. (рядок 4). Водночас споживання збільшилося із 208 млрд грн. (рядок 3) до 216 млрд грн. (рядок 4), тобто на 8 млрд грн. Звідси можна обчислити, що МРС становить 8/10 від приросту доходу, або 0,8. Інакше кажучи, з кожної гривні додаткового доходу домогосподарства споживатимуть 80 коп.

Поряд із граничною схильністю до споживання йде її дзеркальне відображення – гранична схильність до заощадження, або MPS.

Гранична схильність до заощадження (MPS) – це величина додаткового заощадження, що його спричиняє одна додаткова одиниця доходу, або це частка кожної додаткової одиниці доходу, що використовується на додаткове заощадження.

Можна також сказати, що MPS – це відношення будь – якої зміни в заощадженнях до тієї зміни у доході, яка викликала цю зміну в заощадженні:

МРS = зміна у заощадженнях

зміна у доході

Сума МРС і MPS для будь – якої зміни у використовуваному доході завжди дорівнює одиниці. Річ у тім, що приріст доходу може йти або на споживання, або на заощадження; та частка зміни у величині доходу, яка не споживається, скеровується, за означенням, на заощадження. Отже, спожита частка (МРС) і заощаджена частка (MPS) мають покривати весь приріст доходу:

МРС + MPS = 1

Гранична схильність до споживання – це числове значення нахилу функції споживання, а гранична схильність до заощадження – це числове значення нахилу функції заощадження. Нам уже відомо, що нахил лінії у будь – якій точці визначають як відношення вертикальної зміни до горизонтальної. Для прикладу візьмемо точку нульового заощадження на функції споживання (рис.3.1). Якщо використовуваний дохід збільшується з 210 млрд грн. , тобто на 10 млрд грн., то обсяг споживання – з 200 млрд грн. до 208 млрд грн. – на

8 млрд грн. Звідси нахил у цій точці становитиме 0,8 (=8:10), що і є величиною МРС. Нахил прямої лінії у кожній її точці однаковий. Заощадження змінюються на 2 млрд грн. (вертикальна зміна) на кожні 10 млрд грн. зміни використовуваного доходу (горизонтальна зміна). Нахил лінії заощадження становить 0,2 (=2:10), що є величиною MPS.

В аналізі споживання і заощадження важливу роль відіграють такі показники, як середня схильність до споживання і середня схильність до заощадження.

Частку, або відсоток, споживання у використовуваному доході називають середньою схильністю до споживання (АРС). Частку, або відсоток, заощадження у використовуваному доході називають середньою схильністю до заощадження (АРS).

Висока середня схильність до споживання означає низьку середню схильність до заощадження. У перехідній економіці України ці показники ще не усталені.

Один із важливих пунктів аналізу споживання полягає в тому, що необхідно зіставляти доходи, які виникають у різний час. Річ у тім, що споживач має можливість переміщувати доходи між різними періодами свого життя. Так, через заощадження він може перемістити свій поточний дохід для майбутнього споживання. Крім того, він може брати позику, тобто переміщувати свій майбутній дохід для поточного споживання.

Однак вартість грошей у часі не є однакова. Гривня, витрачена сьогодні, коштує більше, ніж через рік чи десять років. Для цього є три причини:

По – перше, процент, який можна заробити на заощадженні. Якщо покласти в банк на депозит одну гривню, то через рік вклад зросте до 1 гривні 25коп. (за процентної ставки 25%)

По – друге, ризик. Якщо комусь надати в позику гроші, то завжди існує небезпека того, що з певних причин їх можуть не повернути (смерть позичальника, його банкрутство тощо).

По – третє, інфляція. Якщо сьогодні певний набір товарів і послуг коштує 100 грн., а через рік, згідно з прогнозами фахівців, він коштуватиме 150 грн., то нинішня гривня цінніша для нас, ніж та, яку матимемо через рік. Отже, цінність грошової одиниці у майбутньому менша за її цінність сьогодні.

Для порівняльної вартості грошей у часі економісти використовують поняття поточної, або нинішньої, вартості.

Поточна вартість майбутнього доходу – це та сума грошей сьогодні, яка створить указаний майбутній дохід за наявних процентних ставок. Зведення майбутнього доходу до поточної вартості здійснюють за допомогою методики, яку називають дисконтуванням. Дисконтування дає змогу вимірювати доходи різних періодів однією грошовою міркою.

Загалом рівень використовуваного доходу є основним чинником, що

визначає величину споживання і заощадження в домогосподарствах. Оскільки використовуваний дохід дорівнює споживання плюс заощадження, то при розгляді визначників споживання ми одночасно з’ясовуємо чинники заощадження.

Спостереження показують, що раціональні споживачі визначають обсяг споживання з огляду не лише на свій поточний використовуваний дохід, а й на інші чинники. Ці чинники заохочують домогосподарства споживати менше або більше за кожного можливого рівня доходу. Дія цих чинників переміщує функції споживання і заощадження.

До таких чинників належить дохід у тривалій перспективі, або майбутній сподіваний дохід. Якщо, наприклад, споживачі сподіваються мати гарантовану високооплачувану роботу в майбутньому, то вони зазвичай збільшують споживання відповідно до змін доходу. З іншого боку, якщо зміни в доході лише тимчасові (одноразова премія, виграш у лотерею), то значну частину приросту доходу далекоглядні споживачі заощаджуватимуть.

Більшість людей прагнуть підтримувати однаковий рівень споживання упродовж усього свого життя. Доходи ж зменшуються з виходом на пенсію. Тому споживачі, як правило, заощаджують у молодшому віці, щоб забезпечити більш – менш пристойний обсяг споживання у старшому. Завдяки заощадженням раціональні споживачі нагромаджують майно, або багатство, що дає змогу вирівнювати споживання протягом життя. Заощаджуючи, особа резервує свій поточний дохід для споживання в майбутньому. Якщо ж особа отримала у спадщину значний обсяг майна, можливості її споживання розширюються. Більше багатство веде до більшого споживання, що називають ефектом майна, або ефектом багатства. Збільшення багатства переміщує функцію споживання вгору.

Зменшення багатства домогосподарств скорочує обсяг видатків на споживання. Наприклад, фактична втрата вкладниками заощаджень у банківській системі внаслідок їх знецінення у роки гіперінфляції в Україні помітно знизила рівень споживання значної кількості домогосподарств. Однак здебільшого величина їхнього багатства змінюється з року в рік повільно і тому звичайно не викликає значних переміщень функцій споживання і заощадження.

У сучасному суспільстві існують й інші чинники, які заохочують домогосподарства споживати менше або більше за кожного можливого рівня використовуваного доходу. На обсяг споживання впливають сподівання, можливість переміщення майбутнього доходу для поточного споживання, оподаткування, процентні ставки тощо.

Сподівання споживачів, пов’язані з майбутніми цінами, грошовими доходами та наявністю товарів, можуть суттєво вплинути на поточні видатки і заощадження. Наприклад, очікування зростання цін та нестача товарів ведуть до збільшення поточних видатків на споживання і до зменшення заощаджень.

Споживачі можуть істотно розширювати свій обсяг споживання у поточному періоді, переміщуючи в цей період за допомогою позики свої майбутні доходи. Ці споживачі купують товари послуги на виплату. Можливість отримувати позику означає, що поточне споживання перевищує поточний дохід. По суті, коли споживач бере позику, він споживає сьогодні частину свого майбутнього доходу. Проте для багатьох людей отримання позики неможливе. Якщо споживач не може отримати позики, то обсяг його поточного споживання не може перевищувати його поточний дохід.

Неможливість для споживача перемістити свій майбутній дохід для розширення поточного споживання називають позичковим, або ліквідним обмеженням.

Зміни в оподаткуванні позначаються і на споживанні, і на заощадженні. Податки виплачуються частково за рахунок споживання і частково за рахунок заощаджень. Отже, підвищення податків зменшуватиме і споживання і заощадження, а функції споживання і заощадження переміщуватимуться донизу. І навпаки, дохід, отриманий від зменшення податків, частково споживатиметься, а частково заощаджуватиметься домогосподарствами. Тому зниження податків переміщуватиме вгору і функцію споживання, і функцію заощадження. Але тут потрібне певне уточнення. Сьогодні економісти вважають, що тимчасові зміни у податках – їхнє підвищення або зниження – мало впливають на обсяг споживання. Для того, щоб зміни у податках помітно вплинули на споживання, вони мають бути тривалими.

У макроекономіці точиться гостра полеміка навколо питання, чи впливає зростання державного боргу на обсяг споживання. До нього існує два підходи – традиційний і рікардівський.

Згідно з традиційним поглядом, зниження податків, яке уряд фінансує збільшенням запозичень (випуском державних цінних папе

рів, тобто зростанням державного боргу), збільшуватиме споживчі видатки. Відповідно до рікардівського погляду передбачливий споживач розуміє, що державні запозичення сьогодні означають підвищення податків у майбутньому (для обслуговування державного боргу). Зниженням податків, яке фінансують зростанням державного боргу, не зменшує тягаря оподаткування – він просто переміщується в часі. Тому, за рікардівським підходом, така політика зниження податків не стимулює збільшення видатків споживачів.

Якщо зміна у споживанні спричинена змінами у використовуваному доході, її називають зміною величини споживання. Цю зміну показують як переміщення від однієї точки до іншої по стабільній функції споживання, наприклад, із точки a у точку b на функції споживання С1
(рис.4).

Якщо обсяг споживання змінився внаслідок дії чинників, не пов’язаних із використовуваним доходом, то маємо справу зі зміною споживання. Її показують як переміщення вгору або вниз функції споживання (наприклад, із положення С1
у С2
або С3
на рис. 4).

C1

а b C2

C3

45о

0 Використовуваний дохід

Рис. 3

Зміни в одному або кількох чинниках, що не пов’язані з доходом, переміщують і функцію заощадження. При цьому функції споживання і заощадження переміщуються у протилежних напрямках. Якщо домогосподарства споживають більше за даного використовуваного доходу, то вони заощаджують менше. Графічно це виражається у тому, що переміщення функції споживання вгору тягне за собою переміщення функції заощадження донизу. Лише підвищення податків переміщує вниз як функцію споживання, так і функцію заощадження.

Більшість економістів вважають, що функції споживання і заощадження є здебільшого стабільними. Ця стабільність передовсім зумовлюється тим, що рішення домогосподарств щодо споживання і заощадження помітно впливають звичаї і традиції. Крім того, не пов’язані з доходом чинники досить численні, і зміни в них нерідко діють у протилежних напрямках, а отже, вони нейтралізують один одного.

Економісти приділяють багато уваги рівневі заощаджень, оскільки заощадження є єдиним джерелом інвестицій, від яких залежить економічний розвиток країни. Основним заощадником в економіці є домогосподарства, які заощаджують певний відсоток використовуваного доходу. Заощадження домогосподарств називають особистими заощадженнями.

Окрім домогосподарств, заощаджують також ділові підприємства. До заощаджень підприємств належить нерозподілений прибуток та амортизація.

Особисті заощадження разом із заощадженнями підприємств називають валовими приватними заощадженнями. Якщо із цих заощаджень вирахувати амортизацію, то отримаємо такий показник, як чисті приватні заощадження.

Відношення валових (чистих) приватних заощаджень до ВВП називають рівнем валових (чистих) приватних заощаджень.

Заощадником є також держава. Якщо державні надходження перевищують державні видатки, то уряд зводить бюджет із профіцитом, і державні заощадження є додатними. І навпаки, якщо державний бюджет дефіцитний, то державні заощадження від’ємні.

Суму валових приватних і державних заощаджень називають валовими національними заощадженнями. Вирахувавши із них амортизацію, отримуємо чисті національні заощадження. Зрозуміло, що від’ємні державні заощадження зменшують національні заощадження.

І нарешті, заощадником у певній країні є також іноземці, якщо нагромаджені ними кошти надходять у цю країну у вигляді інвестицій.

Отже, у національній економіці є чотири заощадники – домогосподарства, ділові підприємства, держава та іноземці. Заощадження усіх економічних суб’єктів акумулюються за допомогою, по – перше, фінансових ринків (ринку акцій та ринку облігацій) та, по – друге, діяльності фінансових посередників, передовсім комерційних банків. На фінансових ринках заощадники, купуючи цінні папери, прямо взаємодіють з позичальниками – інвесторами, які емітували ці папери. Фінансові посередники акумулюють тимчасово вільні кошти і надають їх інвесторам і позику для здійснення капіталовкладення.

Рівень національного доходу , досягнутий в умовах повної зайнятості, називають потенційним, або національним доходом повної зайнятості.

За своїм змістом національний дохід є сумарним доходом усіх жителів країни. Він відображається в рахунку ,,Первинний розподіл доходів”, який показує, яким чином доходи, створені в одних секторах економіки, надходять у вигляді первинних доходів до інших секторів – отримувачів доходів.

Рахунок ,,Вторинного розподілу і перерозподілу доходів” відображає процес перерозподілу доходів між секторами економіки за допомогою перерозподільчих платежів, які називають трансфертами.

Трансферти – це економічні операції, через які одні інституційні одиниці безоплатно і безповоротно передають іншим товари, послуги, активи або права власності.

Трансферти можуть набувати натуральної та грошової форм. Прикладом натуральної форми трансфертних виплат є продовольчі талони, безоплатний громадський транспорт, безоплатна медична дорога тощо. Прикладом грошової форми трансфертів є виплати пенсій, стипендій, надання субсидій тощо.

Окрім того, трансферти поділяють на поточні та капітальні.

Поточні трансферти включають:

- Поточні податки на доходи та власність.

- Відрахування на соціальне страхування.

- Соціальні виплати.

- Страхове відшкодування.

- Інші платежі (штрафи, пені тощо).

Капітальні трансферти є витратами на безоплатній та безповоротній основі:

- На капітальні вкладення та капітальний ремонт.

- Запобігання та ліквідацію надзвичайних ситуацій.

- Геологорозвідувальні роботи.

- Інші безповоротні одноразові витрати.

3. Методи вимірювання національного доходу

Зведення майбутнього доходу до поточної вартості здійснюють за допомогою методики, яку називають дисконтуванням. Дисконтування дає змогу вимірювати доходи різних періодів однією грошовою міркою.

Щоб зрозуміти глибше процес дисконтування, спочатку знайдемо майбутню вартість вкладу в банк (або позики), яку обчислюють за допомогою нарахування складного процента: до основної суми вкладу (позики) додають нагромаджений процент.

Майбутню вартість будь – якого нинішнього вкладу або позики знаходять так:

F V = X ( 1 + i) n
,

де FV – майбутня вартість нинішнього вкладу (позики);

X – величина нинішнього вкладу (позики);

i – процентна ставка;

п – кількість років, що відділяють майбутній період від нинішнього.

Як уже зазначалось, процес визначення поточної вартості майбутнього доходу або платежу здійснюється через дисконтування. Отже, якщо нам доведеться сплатити X грн. через п років, а процентна ставка становить i, то поточна вартість цього платежу дорівнюватиме:

P V = X
= X ( 1 + i) –n

( 1 + i) n

де PV – поточна вартість майбутнього платежу (доходу).

Для полегшення нарахування складного процента при дисконтуванні існують спеціальні таблиці, в яких для кожного року і для кожної процентної ставки заздалегідь обчислено значення ( 1 + i) n
і ( 1 + i) –n
. Ці коефіцієнти називають відповідно множником нарощування і дисконтним множником.

Процеси дисконтування і нарахування складних процентів ґрунтуються на використанні процентної ставки, яка є платою за право користуватися упродовж певного строку позиченими грішми. За процентну ставку здебільшого беруть ту, за якою споживач може взяти гроші в позику.

Виробнича функція Коба – Дугласа

Наприкінці 1920 – х років американський економіст Пол Дуглас зауважив, що в довгостроковому періоді частки праці й капіталу в національному доході були практично стабільними. Невдовзі математик Чарльз Коб показав, що виробнича функція ( Y=AKa
L1-a
) забезпечує сталі частки факторів виробництва в національному доході, якщо вони привласнюють граничні продукти. У цій функції а – стала, що коливається між нулем і одиницею та вимірює частку капіталу в доході; А – більший за нуль коефіцієнт, який характеризує продуктивність наявної технології.

Функцію ( Y=AKa
L1-a
) називають функція Коба – Дугласа. Багато сучасних економістів вважає, що вона досить точно описує процеси виробництва й розподілу сукупного доходу в національній економіці країни.

Продиференціюємо виробничу функцію по L і отримаємо граничний продукт праці:

MPL = (1 – a) AKa
L-a

Продиференціюємо виробничу функцію по K і отримаємо граничний

продукт капіталу:

MPK = aAKa-1
L1-a
Із значень MPL іMPKдля функції Коба – Дугласа випливає, що граничний продукт праці й капіталу залежить від:

1. Обсяг капіталу. Зі збільшенням обсягу капіталу граничний продукт праці збільшується, а граничний продукт капіталу зменшується.

2. Кількість праці. Зі збільшенням кількості праці граничний продукт праці зменшується, а граничний продукт капіталу збільшується.

3. Науково – технічного прогресу. З підвищенням темпів науково – технічного прогресу параметр А зростає, що збільшує і граничний продукт праці, і граничний продукт капіталу.

Отже, зміни в кількості одного фактора змінюють граничні продукти всіх

факторів.

Граничні продукти капіталу і праці можна записати так:

MPL = (1 – a) Y/L,

MPK = a Y/K.

Щоб перевірити, чи ці формули граничних продуктів узгоджуються із записами вище, підставимо в них замість Y виробничу функцію Коба – Дугласа.

Y/L називається середньою продуктивністю праці, Y/K – середньою продуктивністю капіталу. Для виробничої функції Коба – Дугласа гранична продуктивність фактора пропорційна його середній продуктивності. Тому в країнах з високою середньою продуктивністю праці високою є і реальна заробітна плата. І навпаки, у країнах, у яких продуктивність праці низька, реальні заробітки також є низькими. Зниження продуктивності праці у вітчизняній економіці становить основну причину падіння реальних доходів населення.

Багатьом виробничим функціям притаманна постійна віддача від масштабу. Виробнича функція має постійну віддачу від масштабу, якщо зі збільшенням усіх факторів виробництва на певний відсоток обсяг продукції зростає на той самий відсоток.

Виробнича функція має спадну віддачу від масштабу, якщо відсоток зростання обсягу продукції менший за відсоток, на який зросли всі фактори виробництва. І нарешті, виробнича функція характеризується зростаючою віддачею, якщо відсоток зростання обсягу продукції перевищує відсоток зростання всіх факторів виробництва.

Отже, згідно з неокласичною теорією розподілу, ціни факторів виробництва дорівнюють граничним продуктам цих факторів.

Кейнсіанська функція споживання

Дж. М. Кейнс був одним із перших, хто побудував модель поведінки споживача, яку називають кейнсіанською функцією споживання. Вчений сформулював основні постулати своєї моделі на підставі аналізу статистичних даних, а застосував для цього дедуктивний метод, опираючись на інтуїцію і випадкові спостереження.

Отож Кейнс описав поведінку споживача у ринковій економіці такими трьома постулатами.

По – перше, гранична схильність до споживання коливається у межах від нуля до одиниці (0<MPC<1). Це означає, що домогосподарства збільшують споживання, коли їхні доходи зростають, але споживання зростає повільнішим темпом порівняно з темпом зростання використовуваного доходу. Цей постулат Кейнс виводив із людської психології: ,,Суть основного психологічного закону, в наявності якого можна не сумніватися, полягає в тому, що зі збільшенням свого доходу люди зазвичай у середньому збільшують своє споживання, але повільніше, ніж зростає їхній дохід”. Цей закон Кейнс сприймає як аксіому, що не потребує жодних доказів.

По – друге, Кейнс уважав, що зі зростанням доходу середня схильність до споживання знижується. Він розглядав заощадження як розкіш. Тому заможні родини заощаджують більший відсоток свого доходу порівняно з біднішими. Згодом цей постулат Кейнса спричинився до виникнення так званої загадки споживання.

По – третє, Кейнс стверджував, що основним чинником, який визначає

споживання, є поточний використовуваний дохід, а процентна ставка не відіграє важливої ролі у визначенні обсягу споживання. У своїй ,,Загальній теорії…” він писав: ,,На підставі досвіду можна дійти висновку, що у короткостроковому періоді вплив процентної ставки на особисте споживання за даного рівня доходу є вторинним і порівняно невеликим”.

Кейнсіанську функцію споживання, враховуючи її постулати, часто записують так:

С = С + с Y,

де С – споживання;

С – автономне споживання, яке не залежить від величини поточного доходу;

с – гранична схильність до споживання;

Y – використовуваний дохід.

Графічно кейнсіанську функцію споживання зображають у вигляді прямої лінії (рис. 5).

Після виходу в світ ,,Загальної теорії…” економісти почали збирати й аналізувати статистичні дані для перевірки постулатів Кейнса про поведінку споживача. Аналіз таких даних за короткостроковий період засвідчив, що зі збільшенням доходів домогосподарств їхній обсяг споживання також збільшується, тобто МРС>0. Водночас було виявлено, що заможніші родини заощаджують більше, тобто МРС<1. Крім того, родини з вищими доходами заощаджували більший відсоток свого доходу. Це означало, що зі зростанням доходів середня схильність до споживання знижувалася. Нарешті, статистика підтверджувала, що саме величина поточного доходу визначає обсяг споживання.

С=С+сY

МРС

АРС

Використовуваний дохід, Y

Рис. 4

Кейнсіанська функція споживання

Однак у другій половині 40 – х років американський економіст Саймон Кузніц, використовуючи дані за тривалі проміжки часу ( 10 і 30 років), виявив, що відношення споживання до доходу в економіці було навдивовижу стабільним упродовж десятиліть. При цьому, незважаючи на значне зростання доходів в аналізованому періоді, середня схильність до споживання, за його розрахунками, практично не змінилася. Кузні дійшов висновку, що зі зростанням доходів довгостроковому періоді середня схильність до споживання не виявляє тенденції до зниження.

Отже, дані за короткостроковий період підтверджували постулат Кейнса про зниження середньої схильності до споживання, а дані за довгостроковий період не виявляли цієї тенденції та вказували на стабільність АРС. Цю суперечливу поведінку споживання у короткостроковому і довгостроковому періодах економісти назвали загадкою споживання.

Аби пояснити цю загадку, американські економісти Франко Модільяні та Мільтон Фрідман розвинули нові моделі поведінки споживача. Ці моделі ґрунтуються на концепції між часового вибору, яку висунув Ірвінг Фішер.

Гіпотеза життєвого циклу та гіпотеза постійного доходу

Франко Модільяні розвину модель поведінки споживача, яку називають гіпотезою життєвого циклу. Ця модель ґрунтується на концепції міжчасового вибору споживача: індивіди планують свої споживання і заощадження на тривалий період, щоб якнайкраще розподілити ресурси для споживання впродовж усього життя. Один із постулатів цієї концепції полягає в тому, що раціональні споживачі хочуть підтримувати приблизно однаковий рівень споживання протягом свого життя, а видатки на споживання надходять із заробленого трудового доходу та майна. Крім того, гіпотеза життєвого циклу враховує ту обставину, що доходи людей різко знижуються з виходом на пенсію. Для підтримання однакового рівня споживання упродовж життєвого циклу потрібно заощаджувати у трудовому періоді. Тому на момент виходу на пенсію люди володіють найбільшим обсягом майна, яке вони використовують для споживання у пенсійному періоді.

Розглянемо поведінку молодого споживача, який щойно приступив до праці. Він надіється, що тривалість його життя становитиме L років і, що він працюватиме R років. Щорічний трудовий дохід нашого споживача становить Y.

Для простоти аналізу спочатку абстрагуємо від майна, яке створене внаслідок заощаджень. Для підтримання однакового рівня позивання протягом життя наш індивід має розподілити свої ресурси між L роками сподіваного життя. Його ресурси для споживання становлять RY, а споживання протягом життєвого циклу – CL. Споживання упродовж життєвого циклу повинно дорівнювати ресурсам за весь життєвий цикл:

CL = RY

Поділимо ресурси для споживання на тривалість життєвого циклу і отримаємо річний обсяг споживання.

C = RY
= R
Y

L L

Із цього рівняння випливає, що кожного року певна частка заробленого доходу споживається і вона дорівнює відношенню трудового періоду до сподіваної тривалості майбутнього життя. Водночас певну частку заробленого доходу споживач повинен заощаджувати:

S = Y – C = Y L – R

L

Заощадження у трудовому періоді, коли особу працює і заробляє дохід, дорівнює частці трудового доходу, яка визначається відношенням пенсійного періоду до усього життєвого циклу. Ці заощадження особа використає для споживання упродовж пенсійного періоду життя, коли вона уже не працює. Отже,

(Y – C) R = C (L – R)

Заощадження у трудовому періоді становлять активи, або майно, споживача. Вони досягають максимуму в момент виходу на пенсію. Відтак майно споживача зменшується, бо індивід використовує його для оплати споживання у пенсійному періоді. Позначимо майно через W. Максимальний обсяг майна споживача становить:

Wmax
= C (L – R)

Гіпотеза життєвого циклу передбачає, що особа заощаджує, коли її дохід вищий за середній упродовж життєвого циклу, і використовує заощадження для споживання, коли її дохід менший за середній.

Якщо всі індивіди так планують своє споживання, то сукупна функція споживання така сама, як і функція споживання для окремої особи. Згідно з гіпотезою життєвого циклу, функцію споживання для національної економіки можна записати так:

C = aW = bY

де а – гранична схильність до споживання майна;

b– гранична схильність до споживання доходу.

Гіпотеза життєвого циклу розв’язує загадку споживання. Отож знайдемо середню схильність до споживання, поділивши цю функцію споживання на Y:

APC = C
= a W
+ b

Y Y

Якщо відношення майна (W) до використовуваного доходу (Y) є постійними, то АРС буде стабільною. І навпаки, якщо відношення (W/Y) змінюється, то й середня схильність до споживання змінюватиметься. У короткостроковому періоді майно кожної особи не змінюється суворо пропорційно до річного доходу. Тому за високих рівнів поточного доходу АРС може знижуватись. Проте у довгостроковому періоді існує залежність між зростанням майна і доходом, що зумовлює усталеність відношення (W/Y), тобто середня схильність до споживання буде постійною.

Зобразимо залежність між споживанням і доходом, яку передбачає модель життєвого циклу, графічно. У короткостроковому періоді, коли величина майна постійна, функція споживання у моделі життєвого циклу нагадує кейнсіанську. Проте зі збільшенням майна у довгостроковому періоді ця функція переміщується вгору (рис. 6). Це переміщення утримує середню схильність до споживання незмінною, коли дохід збільшується. Середня схильність до споживання (АРС=С/Y) дорівнює нахилові лінії, проведеної від початку координат до точки на функції споживання. Ось у такий спосіб модель життєвого циклу розв’язує загадку споживання.

C2
=aW2
+bY

C1
= aW1
+bY

аW2

аW1
АРС

Використовуваний дохід, Y

Рис.5

Функція споживання у моделі життєвого циклу

Економісти нині вважають, що найпростіша модель життєвого циклу не повністю пояснює поведінку споживача. Річ у тім, що люди заощаджують у молодшому віці не лише для підтримання рівня споживання після виходу на пенсію, а і з інших мотивів, зокрема бажання залишити певне майно своїм нащадкам.

Мільтон Фрідман розвинув модель поведінки споживача, яку називають гіпотезою постійного доходу. Ця модель виходить з того, що особа, визначаючи обсяг свого споживання, бере до уваги не свій поточний дохід, а постійний дохід.

Постійний дохід – це та величина доходу, яку споживачі надіються отримувати у майбутньому, враховуючи своє майно та зароблений дохід. Частина поточного доходу нерідко є тимчасовою, і індивід не розраховує на неї у майбутньому. Отже, тимчасовий дохід – це частина поточного доходу, яку люди не сподіваються отримувати у майбутньому. Прикладом тимчасового доходу є виграш у лотерею або надходження фермера у даному році внаслідок сприятливих для нього цін тощо.

Постійний дохід – це середній дохід, а тимчасовий – відхилення від середньої величини доходу.

Згідно з гіпотезою постійного доходу, люди орієнтуються на постійний дохід: заощаджують і беруть позики для зрівноважування споживання у відповідь на тимчасові зміни у доході.

У найпростішій формі гіпотезу постійного доходу можна записати так:

C = a Yn
,

Де а – константа, що визначає частку постійного доходу, яка споживається;

Yn
– постійний дохід.

Отже, згідно з гіпотезою постійного доходу, споживання змінюється у тій самій пропорції, що й постійний дохід. Зі збільшенням постійного доходу особи на 10% обсяг її споживання також зросте на 10%.

З гіпотези постійного доходу випливає, що кейнсіанська функція споживання використовує хибну змінну. Споживання, згідно з цією гіпотезою, визначається не поточним, а постійним доходом.

Гіпотеза постійного доходу також дає змогу пояснити загадку споживання. Поділимо обидві частини функції споживання на Y:

APC = C/Y = a Yn
/Y

Отже, цієї моделі випливає, що середня схильність до споживання залежить від відношення постійного доходу до поточного. Коливання доходів із року в рік здебільшого зумовлюється змінами тимчасового доходу. Тому середня схильність до споживання знижується у роки з високими доходами. Проте у тривалому періоді коливання доходу відображають зміни його постійного компонента, тому середня схильність до споживання є стабільною.

Валовий національний доход (GNI) дорівнює ВВП плюс первинні

доходи, одержані резидентами за кордоном у вигляді оплати праці, відсотків, дивідендів, неінвестованих доходів від прямих зарубіжних інвестицій, мінус первинні доходи, передані резидентами за кордон:

GNI = ВВП + YL
– YM
,

де YL
- первинні доходи, одержані з-за кордону;

YM
– первинні доходи, передані за кордон.

Валовий національний наявний доход (GNDI) дорівнює валовий національний доход плюс поточні трансферти, одержані резидентами з-за кордону, мінус поточні трансферти, передані за кордон:

GNDI = GNI + TrL
– TrM
,

де TrL
– поточні трансферти, одержані з-за кордону;

TrM
– поточні трансферти, передані за кордон.

Національний доход, та його розподіл

НД на макрорівні це сума (V+m) новоствореної вартості по всіх галузях економіки.

НД=ВНП-А – НП,

НД=ЧНП-НП

НП – це непрямі податки.

Якщо розглянути НД з позиції ВНП, то НД = W+R+P+i

Категоріями розподілу НД є:

1. особистий дохід,

2. післяподатковий дохід (дохід у розпорядженні).

Особистий доход:

ОД = НД – ВСС – ППК – НПр + Т;

ВСС – виплати на соціальне страхування;

ППК – податок на прибуток корпорацій;

НПр – нерозділений прибуток;

Т – трансфертні платежі.

Доход кінцевого використання(доход у розпорядженні);

а) ДІ = ОД – ТІНД
;

ТІНД
– податки на особистий доход (індивідуальні).

б) ДІ = С + S;

С – споживчі видатки;

S – заощадження.

При характеристиці споживання визначають подоходну функцію споживання, яка показує, з яких джерел надходять кошти для формування доходу громадянина.

Подоходна функція споживання:

Y = f( UL
+ UK
+ UW
– T );

Y – доход;

UL
– доход від праці;

UK
– доход від капіталу;

UW
– доход від власності;

Т – податки.

4. Тенденція рівня виробництва та споживання національного доходу на сучасному етапі

Утримання вихідної динаміки руху сукупного доходу нації фіксує факт успішного завершення семирічки зростання (2000 – 2006 рр.) після двох п’ятирічок виснажливого спаду (1990 – 1999 рр.). Проте як і в 2005 році зростання у минулому році за темпами поступалось інфляції. Причому всупереч тенденціям 2005 року воно супроводжувалось нарощуванням зовнішнього боргу. Загалом вже третій рік поспіль ВВП зростав повільніше, хоч базова широка інфляція становила 8,6% і мала збігатися з прогнозами загальної інфляції (8,7%).

Протягом січня – вересня 2005 року реальний дохід домогосподарств підвищився порівняно з відповідним періодом минулого року на 22,3%, кінцеві споживчі витрати – на 14,8%. Якщо у січні середньодушові кінцеві споживчі витрати були нижчими від прожиткового мінімуму на 33,4%, то у вересні вони перевищували його на 21,7%. Реальна заробітна плата найманих працівників за цей період зросла на 18%.

За даними Міністерства фінансів, доходи Зведеного бюджету за січень – серпень 2007 року становили 133,2 млрд. грн. (31,7% до ВВП). В основному доходи були сформовані за рахунок податкових надходжень (74,3% загальної суми доходів).

Державний бюджет по доходах (з урахуванням взаємовідносин з місцевими бюджетами) виконано у сумі 99,9 млрд. грн. (62,8% річних призначень), або 23,8% до ВВП, і на 71,5% сформовано за рахунок податкових надходжень.

Згідно з п. 3.4 ст.3 Закону України від 22.05.2003 №889 ,,Про податок з доходів фізичних осіб” при нарахуванні доходів у будь – яких на грошових формах об’єкт оподаткування визначається як вартість такого нарахування, визначена за звичайними цінами, помножена на коефіцієнт, який розраховується за відповідною формулою.

Кабінет Міністрів України вирішив питання пріоритетності зазначених законів, підтримавши пропозицію Міністерства фінансів України щодо застосування у 2005 році для виконання норми Закону України ,,Про податок з доходів фізичних осіб” прожиткового мінімуму на працездатну особу в розмірі 453 грн. на місяць.

Ураховуючи наведене, в 2005 році на застосування норм Закону, в тому числі для розрахунку доходу, що дає право на одержання податкової соціальної пільги, слід застосовувати розмір прожиткового мінімуму на працездатну особу, встановлений Законом України від 19.10.2004 №2089 ,,Про затвердження прожиткового мінімуму на 2005 рік”, що дорівнює 453 грн. на місяць.

Доходи населення

Номінальні доходи населення за січень – серпень 2007 року порівняно з 2006 роком збільшився на 27,8%. Наявний доход, який може бути використаний населенням на придбання товарів і послуг, збільшився на 24,4%, а реальний наявний, визначений з урахуванням цінового фактора – на 11,5%.

Витрати населення у січні – серпні 2007 року порівняно з аналогічним періодом попереднього року збільшився на 31,9%. Приріст заощаджень становив 24997 млн. грн.

У січні – серпні 2007 року середньомісячна номінальна заробітна плата штатних працівників становила 1271 грн., що у 2,9 рази перевищує рівень мінімальної заробітної плати (440 грн.), та у 2,3 раза – рівень прожиткового мінімуму для працездатної особи (561 грн.). При цьому порівняно з відповідним періодом 2006 року розмір середньої заробітної плати збільшився на 27,9%. Реальна заробітна плата у 2007 році порівняно з 2006 роком збільшилась на 12,2%.

За даними міністерств та інших органів виконавчої влади, по закладах освіти, що перебувають в їхньому підпорядкуванні, заборгованість із виплат стипендій та грошового забезпечення студентів, курсантів та учнів протягом серпня зросла на 5% і на 1 вересня 2007 року становила 182,4 тис. грн., що менше суми заборгованості на 1 вересня 2006 року у 4,4 раза, або на 0,6 млн. грн.

У січні – серпні 2007 року населенням країни сплачено за житлово-комунальні послуги, включаючи погашення боргів попередніх періодів, 11773 млн. грн. (98,5%нарахованих за цей період сум).

Істотно – в 1,4 разу – зросла частка оплати праці. Починаючи з 2002 року, оплата праці знову стала найістотнішим джерелом доходів сільських домогосподарств. У 2004 році її частка у сукупних ресурсах становила 26,3%, тоді як ще у 2000 році таким джерелом була спожита продукція особистих господарств (34,9%). Значною мірою цьому сприяло стрімке зростання заробітної плати працівників сільського господарства, яке у 2004 році проти 2000 року становило майже 2,7 разу, а в 2005 році – 3,7 разу.

Водночас нинішній рівень заробітної плати працівників сільського господарства залишається найнижчим з – поміж усіх видів економічної діяльності і в 1,9 разу менший за середній по країні. Відстає аграрна сфера і за темпами зростання заробітної плати (рис. 7).

Рис. 6

Середньомісячна заробітна плата за окремими видами економічної

діяльності, грн.

Теперішній рівень оплати праці значною мірою зумовлений низькою віддачею галузі. Зокрема, за останні 5 років двічі (2002 та 2003 роках) підприємства в цілому працювали зі збитками, а рентабельність виробництва у них лише у 2004 році перевищила 10%. Невисокою лишаються продуктивність праці, яка тільки у 2004 році перевищила рівень 1990 року, слабким є її зв'язок з рівнем оплати праці. Питома вага оплати праці найманих працівників у створеній валовій доданій вартості найнижча і за підсумками 2004 року була майже у 2,4 разу менша за загальну з усіх видів з – поміж інших видів економічної діяльності.

Середня заробітна плата торік ледь перевищила (на 1,5%) прожитковий мінімум для працездатних осіб. У вересні 2005 року 38,1% працівників цієї сфери отримували менше від мінімальної заробітної плати, встановленої законодавчо, а більше половини (60,2%) – менше від прожиткового мінімуму.

Водночас стабільне поліпшення результатів роботи галузі останніми роками створює сприятливі умови для нарощування доходів селян. Насамперед це стосується зростання обсягів та рентабельності сільськогосподарського виробництва. Приріст виробництва валової сільськогосподарської продукції у 2004 році становив 19,9%, а його рентабельність – 12,6%. Така динаміка сприяє зростанню питомої ваги заробітної плати створеній у галузі валовій доданій вартості, яке відновилось у 2004 році після спаду в 2002 – 2003 роках. Уже другий рік поспіль заробітна плата працівників зростає більше, ніж на 40%, і ці темпи одні з найвищих. Про можливості нарощування заробітної плати у галузі свідчить, зокрема, те, що за вересень 2005 року 6,5% її працівників отримали понад 1000грн., а майже 1 % – понад 2000 грн.

Вагомим потенційним джерелом зростання доходів є подальший розвиток орендних відносин. Щорічно власники земельних ї майнових паїв отримують близько 2 млрд. грн. орендної плати за землю та майно. У 2005 році сума нарахованої орендної плати становила 2,3 млрд. грн., тобто 43,6% фонду оплати праці галузі. У розрахунку на одного власника земельного паю ця плата становила 333 грн. за рік, з якої 85% виплачено. З наближенням до загальноприйнятих у світовій практиці ставок орендної плати ( за деякими оцінками вони у 8 – 10 разів вищі) за нинішніх обсягів оренди лише власники земельних ділянок могли б додатково отримувати щорічно до 20 млрд. грн.

Не менш важливим напрямком зростання доходів є підвищення пенсій та інших соціальних виплат. Майже 28 % населення мають старший за працездатний вік, а 42 % з них є економічно неактивними. Доходи багатьох домогосподарств значною мірою формуються за рахунок соціальних виплат і залежить від їхнього розміру. Зокрема, у 2004 році частка пенсій, стипендій, допомог та готівкових субсидій у структурі сукупних ресурсів таких домогосподарств сягнула 24,4 % і поступалася лише оплаті праці (26,3 %). Цьому сприяло збільшення у 2004 році мінімальної пенсійної виплати до розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Крім того, держава безпосередньо бере участь у формуванні сукупних ресурсів домогосподарств через надання безготівкових пільг і субсидій на оплату житлово – комунальних послуг, придбання скрапленого газу й палива, санаторно – курортне обслуговування, лікування, оплату послуг транспорту, зв’язку тощо. Частка таких пільг та субсидій у 2004 році становила 1 % сукупних ресурсів домогосподарств, а кожна сім’я, якій було призначено субсидію для відшкодування витрат на придбання скрапленого газу або палива, отримала в середньому 348 грн.

Зростання ресурсів сільських домогосподарств сприяє якісним змінам у структурі витрат сільського населення. Зокрема, практично стабільно скорочується частка витрат на продовольчі товари, дедалі більше сукупних витрат спрямовується на неспоживчі напрямки: допомога, купівля цінних паперів, вклади до банків, будівництво та капітальний ремонт житла тощо. За часткою неспоживчих витрат сільські домогосподарства значно випереджають міські, де ця частка у 2004 році становила 6,6 %, а за 9 місяців 2005 року – 8,4 % (рис. 8).

Рис. 7

Структура сукупних витрат домогосподарств у сільській місцевості у

2000 – 2005 роках, %.

Скорочується частка сільського населення, середньодушові сукупні витрати якого на місяць менші за прожитковий мінімум. Так, за 9 місяців 2005 року ця частка становила 66,9 % і скоротилася проти відповідного періоду 2004 року на 9,6 %.

Таким чином, останніми роками сформувалась стабільна тенденція до зростання доходів населення, що дедалі більше впливає на поліпшення якості його життя.

Фінансові корпорації загалом збільшили свої доходи у 2005 році на 1,9 млрд. грн. (на 14,9 % у реальному обчисленні).

Комерційні банки збільшили доходи на 900 млн. грн., або на 53,4 % у реальному обчисленні. Суттєво (на 81,5 млрд. грн.) збільшились загальні активи комерційних банків, включно із депозитними вкладами (збільшення на 49,7 млрд. грн. або на 44,9 % у реальному обчисленні).

Таблиця 3

Доходи громадян

№ з/п	Показник	Рік	Всього	Номінальний приріст за рік	Реальний приріст у % до попереднього року
1.	Доходи громадян, млрд. грн.	2004	269,8	57,9	13,4
		2005	365,9	96,1	20,1
2.	Витрати громадян, млрд. грн.	2004	248,7	48,8	10,8
		2005	332,9	84,2	21,4
3.	Заощадження громадян, млн. грн.	2004	21,1	9,1	56,6
		2005	33,0	11,9	41,8
4.	Середня заробітна плата зайнятого населення, грн.	2004	589,6	127,4	13,6
		2005	806,2	216,6	24,0

Доходи громадян України збільшились в 2005 році на 96,1 млрд. грн. (у реальному обчисленні на 20,1 %). Вони на 84,2 млрд. грн., або 21 %, у реальному обчисленні стали більше витрачати, але одночасно на 33 млрд. грн., або на 41,8 %, більше заощаджувати.

Зокрема доходи бюджетів України за 2004 рік становили 134 млрд. грн. і в номінальному обчисленні, тобто без корекції на інфляцію, зросли на 42,5 млрд. грн. (в 2004 – на 16,2 млрд. грн.). Що стосується зростання доходів у реальному обчисленні, то в 2005 році воно становило 32,8 % ( цифра, небачена не лише в Україні, а й в інших країнах; у 2005 році було 8,2 %).

За оперативними даними Держказначейства, надходження до загального фонду держбюджету ( з офіційними трансфертами) за березень 2006 року становили 6 млрд. 684 млн. грн. при плані 6 млрд. 694 млн. грн., що становило 99,85 % до плану.

Надходження до загального фонду держбюджету ( з офіційними трансфертами) за січень – березень 2006 року становили 19 млрд. 353 млн. грн. Перевиконання плану першого кварталу становить 476 млн. грн. або 3 %.

Особливого значення в макроекономіці набуває показник національного доходу, що характеризує чистий доход суспільства і дорівнює сумі всіх факторів виробництва. Національний доход покладено в основу валового національного продукту і схематично взаємозв'язок між ВВП і ВНД можна представити у такий спосіб (рис. 10).

Національний доход — грошова форма частини чистого продукту або нова вартість матеріальних благ і засобів їх виробництва. Національний доход розподіляється на фонд нагромадження (додатковий продукт) і фонд споживання (необхідний продукт). Графічно процес споживання можна подати так (рис. 11).

Рис. 8. Розрахунок національного доходу

Національний доход — грошова форма частини чистого продукту або нова вартість матеріальних благ і засобів їх виробництва. Національний доход розподіляється на фонд нагромадження (додатковий продукт) і фонд споживання (необхідний продукт). Графічно процес споживання можна подати так (рис. 22):

Рис. 9. Процес формування споживання і нагромадження

Графіки споживання СС і нагромадження SS відображають взаємозв'язок між прибутком і споживанням, а також прибутком і нагромадженням. Функція споживання показує, що споживання зростає із зростанням прибутків, причому частина прибутків йде на нагромадження, через що споживання зростає повільніше за прибуток, тобто графік відхиляється від бісектриси, що відповідає рівномірному зростанню. Якби графік споживання співпадав з бісектрисою ОА, це означало б, що всі прибутки споживаються. Ну відрізку графіку споживання від точки початку координат до точки Е величина споживання перевищує величину прибутків, процес споживання відбувається за рахунок майбутніх прибутків, тобто в борг. Для побудови графіка нагромадження потрібно мати дані про обсяги споживання і боргів на певний період, що аналізується.

Висновки

Національне багатство – це сума активів, які є власністю домогосподарств, фірм і держави, нагромаджених суспільством (національною державою) за всю історію його існування. Вартісна оцінка національного багатства визначається, як правило, на початок і кінець року. Вартісне вимірювання цього показника ускладнюється неможливістю оцінити у грошовій формі деякі його складові.

Усі фактори, що визначають величину національного доходу, можна виразити через трудозатрати та продуктивність праці. За такого підходу обсяг національного продукту є добутком затрат праці, виміряних у людино – годинах , та продуктивності праці, виміряної у реальному погодинному виробітку на одного зайнятого.

Розподіл національного доходу між власниками факторів виробництва називають його функціональним розподілом. Марксистська версія розподілу національного доходу між факторами виробництва ґрунтується на тому, що лише один фактор – праця – створює національний дохід, а решта беруть участь у його привласненні. Із цього випливає, що коли капітал і земля перебувають у приватній власності, у суспільстві панує експлуатація. Більшість економістів поділяють неокласичну теорію розподілу національного доходу, згідно з якою усі фактори виробництва створюють національний дохід і беруть участь у його привласненні.

Споживання – це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людей. Заощадження є тією частиною використовуваного доходу, що не витрачається на споживання. Використовуваний дохід – основний чинник, котрий визначає величину споживання і заощадження домогосподарств. Видатки на споживання та заощадження зростають, коли збільшується використовуваний дохід, і скорочується, коли цей дохід зменшується. Отже, окрім використовуваного доходу, на споживання впливають інші чинники, зокрема майно споживача, його майбутній сподіваний дохід тощо.

Економічний розвиток — основа життя населення країни. Рівень життя народу є одним з основних критеріїв, що характеризує забезпеченість населення матеріальними і духовними благами, показує ступінь задоволення всебічних потреб людей (фізіологічних, духовних і соціальних). Існує чимало показників рівня життя, одним з яких є доходи населення. Первинні доходи одержують працівники матеріальної сфери, це і є первинний розподіл національного доходу виробництва.

Державні доходи — це грошові або матеріальні ресурси, які надходять у державне володіння внаслідок розподілу й перерозподілу національного доходу, у результаті зовнішньоекономічної діяльності. Колективні доходи—це доходи певних колективів підприємств, установ, закладів різних форм власності — державних, акціонерних, кооперативних, муніципальних, приватних та ін. Індивідуальні доходи — це доходи окремих осіб, вони є засобом життєзабезпечення людини і необхідні для її різнобічного розвитку як особистості. Джерелом особистих доходів можуть бути: особиста праця, прибуток на капітал, рента, соціальні виплати з бюджету, виграші в лотереї, за виграшними позиками та ін. Сімейні доходи — це сукупні доходи всіх членів сім'ї, їх джерела й обсяги можуть бути різними залежно від того, до якої соціальної верстви належать члени певної сім'ї. Загалом можна виокремити три основні джерела сімейних доходів: заробітна плата, доходи від власності й соціальні виплати з державного бюджету. Слід розрізняти номінальні й реальні доходи. Номінальні доходи характеризуються сумою грошових доходів, які одержує працівник або сім'я загалом. Реальні доходи — це кількість різних товарів і послуг, які можуть купити працівник або сім'я за свої грошові доходи. Зрозуміло, що величина реальних доходів окремого індивіда або сім'ї прямо пропорційна величині номінального (грошового) доходу й обернено пропорційна рівню цін.

Основною метою державного розподілу і перерозподілу ринкових доходів є зменшення різкої диференціації доходів населення за рівнем доходів і капіталу. Зміни у доходах в умовах перехідної економіки зумовлені стрімким падінням реальних доходів населення, змінами в їх структурі, зростанням диференціації доходів населення.

Отже, ми зрозуміли, що основними видами активів, які використовують домогосподарства для заощаджень, є фінансові активи, нерухоме майно, коштовності, сільськогосподарський реманент, виробничі будівлі, устаткування тощо. Вибір того чи іншого виду активу для заощадження залежить від багатьох чинників, зокрема від ліквідності активу, від ризику й невизначеності, пов’язаних з активом і доходом на нього, від величини доходу, який приносить актив, від розміру заощадження.

Усім країнам незалежно від типу економічної системи властива нерівність у розподілі доходів. Причинами цього є різні рівні заробітної плати і доходів загалом, які зумовлені різним рівнем освіти й професійної підготовки працівників, неоднаковими здібностями людей, неоднаковою схильність до ризику тощо. На мою думку особливу роль у посиленні економічної нерівності людей належить майновим доходам – від землі, житла, капіталу, володіння акціями та іншими цінними паперами. Держава впливає на нерівність розподілу особистих доходів, знижуючи її через податкову систему й трансфертні платежі.

Економічні ресурси в національній економіці є взаємодоповнюваними. Відсутність деяких з них може паралізувати господарське життя країни. Окремі фактори виробництва можуть змінюватися іншими у виробничому процесі, але межі заміщення факторів порівняно вузькі. Сучасний рівень розвитку науки, техніки і технології дає змогу замінювати ресурси у виробництві енергії, та неможливо замінити капітальне устаткування у високотехнологічних галузях збільшенням кількості зайнятих.