МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
НІКОПОЛЬСЬКИЙ ІНСТИТУТ
Кафедра економіки
КУРСОВА РОБОТА
З макроекономіки
на тему:
Нерозв’язані проблеми макроекономіки
Студента 5148 групи ІІ курсу
Маєвського Павла Ігоровича
Науковий керівник Лубенець І. О.
Зміст
Реферат
Вступ
1. Безробіття
1.1 Причини виникнення безробіття
1.2 Основні види безробіття
1.3 Особливості безробіття в сучасній Україні
2. Інфляція
2.1 Суть і види інфляції.
2.2 Джерела інфляції. Взаємозв’язок інфляції та безробіття.
2.3 Сучасне тлумачення взаємозв’язку інфляції та безробіття.
3. Проблеми обсягу національного виробництва.
3.1 ВНП- вимірювач результатів діяльності національної економіки.
3.2 Дві міри національного продукту: потік товарів і потік доходів.
Реферат
У макроекономіці точиться гостра полеміка навколо тріади її фундаментальних проблем — обсягу національного виробництва, безробіття та інфляції. Щодо обсягу національного виробництва, то суперечки стосуються методів економічної політики, за допомогою яких можна збільшити природний рівень виробництва у національній економіці, тобто забезпечити економічне зростання. Як відомо, природний рівень виробництва залежить від кількості факторів та від виробничої функції. Тому для збільшення обсягу національного виробництва економічна політика має сприяти збільшенню капіталу, підвищенню ефективності використання та вдосконаленню техніки й технології. Як випливає з моделі Солоу, збільшення капіталу потребує зростання рівня заощаджень та інвестицій. Тому чимало економістів виступають за проведення політики, яка підвищує рівень національних заощаджень. Проте це означає зменшення обсягу споживання нинішніх поколінь. Інша група економістів уважає, що цього не варто робити, бо завдяки науково-технічному прогресові добробут майбутніх поколінь і без цього буде вищий, ніж нинішніх.
Суперечки ведуться навколо ще однієї проблеми, пов'язаної з економічним зростанням: чи може воно тривати у XXIта наступних століттях? Противники економічного зростання вказують на те, що світова економіка використовує ресурси і нагромаджує відходи темпами, які планета не може витримати. Тому вони закликають до уповільнення економічного зростання й переходу до нульових його темпів. З іншого боку, прихильники економічного зростання переконані, що це — єдиний шлях до поліпшення матеріального статку й підвищення рівня життя. Щодо зв'язку між економічним зростанням і станом довкілля, то, на думку прихильників зростання, цей зв'язок перебільшено.
Особливо складною є проблема економічного зростання у країнах, що розвиваються. Згідно з традиційним підходом, для підвищення подушного доходу в цих країнах потрібно передовсім зменшити кількість дітей у родині. Інша група економістів дотримується концепції демографічного переходу, за якої слід досягти вищого рівня доходів, що знизить темпи зростання населення.
У макроекономіці гостро дискутується проблема безробіття. В останній чверті минулого століття природна норма безробіття у країнах із розвинутою ринковою економікою зросла. На думку одних економістів, це спричинене глибокими структурними змінами, зокрема через різке підвищення цін на нафту. Інші фахівці пояснюють динаміку середнього рівня безробіття змінами у складі робочої сили, а також щедрими виплатами безробітним.
Уряди розвинутих країн намагаються знизити природну норму безробіття. Проте немає простого способу розв'язання цього завдання. Природну норму безробіття, імовірно, можна зменшити, знизивши мінімальну заробітну плату та відмовившись від страхування на випадок безробіття, що надасть стимули до пошуку роботи та встановить рівноважний рівень зарплати. Проте ці заходи економічної політики найсильніше позначаться на становищі найбідніших груп населення. Тому чимало економістів не підтримують таких заходів.
Особливо складною є проблема безробіття у перехідних економіках, де природна норма безробіття ще не склалася, а фактичний його рівень становить 15—20% робочої сили. Одна група економістів виходить із того, що ринковий механізм, який складається в перехідній економіці, сам собою впорядкує та поліпшить ситуацію на ринку праці. Інші обґрунтовують необхідність активнішої державної політики для оздоровлення ситуації у сфері зайнятості.
Нерозв'язаною у макроекономіці є проблема джерел інфляції. Одні економісти вважають, що єдиною причиною інфляції є надмірні темпи зростання пропозиції грошей порівняно з темпами зростання валового внутрішнього продукту. Інші твердять, що інфляція виникає тоді, коли сукупні видатки перевищують обсяг національного продукту. Ще одна група економістів розглядає інфляцію як багатофакторний процес, тобто її можуть індукувати різні джерела, зокрема вищі темпи зростання грошової маси порівняно зі зростанням національного продукту, дефіцит державного бюджету, особливості структури національної економіки та ін.
Унаслідок різного тлумачення джерел інфляції гостро дискусійною є і проблема методів боротьби з нею. Найпоширеніший погляд на цю проблему відображає короткострокова крива Філіпса, згідно з якою зниження темпів інфляції потребує певного періоду скорочення обсягу виробництва й зростання безробіття. Відповідно до цього погляду коефіцієнт дезінфляційних втрат — відсоток зменшення ВВП задля зниження інфляції на 1% — показує видатки на боротьбу з інфляцією. Ці видатки є досить значними.
Інші фахівці доводять, що витрати на боротьбу з інфляцією є насправді вищими, ніж показує коефіцієнт дезінфляційних втрат. На їхню думку, спад, викликаний політикою дезінфляції, може підвищити природну норму безробіття, що додасть до втрат, пов'язаних із тимчасовим скороченням виробництва, ще й втрати, викликані усталено високим рівнем безробіття. Ці економісти як метод боротьби з інфляцією обстоюють політику доходів.
Прихильники теорії раціональних сподівань твердять, що заздалегідь оголошена політика боротьби з інфляцією, якій довіряє населення, не супроводжується падінням національного обсягу виробництва та зростанням безробіття. Ті економісти, що тлумачать інфляцію як багатофакторний процес, уважають, що для боротьби з нею потрібно використовувати широкий арсенал знарядь.
У макроекономіці точиться полеміка з приводу сукупного попиту та сукупної пропозиції як її фундаментальних категорій. Одна група економістів, яких називають кейнсіанцями, вважає, що внаслідок негнучкості цін та зарплати крива сукупної пропозиції є горизонтальною. Щодо сукупного попиту, то він може помітно змінюватися під впливом зміни інвестицій, навіть якщо не відбулися зміни у пропозиції грошей. Якщо, наприклад, інвестиції зменшилися, то обсяг національного продукту тривалий час може залишатися на рівні, нижчому за рівень повної зайнятості. Тільки збільшення сукупного попиту внаслідок активної макроекономічної політики допомагає, на думку кейнсіанців, подолати рецесію або депресію. Отже, згідно з цим підходом, держава відіграє важливу економічну функцію, здійснюючи стабілізаційні заходи.
Інша група економістів, передовсім монетаристи, твердять, що ціни й заробітна плата гнучкі не лише у довгостроковому періоді, а й у короткостроковому. На їхній погляд, крива сукупної пропозиції є вертикальною, бо фактичний рівень національного продукту завжди тяжіє до обсягу виробництва за повної зайнятості. Водночас монетарне™ вважають, що кількість грошей у національній економіці визначає обсяг сукупного попиту. Кількість товарів і послуг, які купуватимуть економічні суб'єкти, залежить від кількості грошей, якою вони володіють, та купівельної спроможності грошей, яка визначається рівнем цін. Якщо рівень цін знижується, то за даної пропозиції грошей їхня купівельна спроможність зростає.
Вступ
Завдання макроекономіки як науки полягає в тому, щоб дослідити механізм функціонування національної економіки для підвищення дієвості макроекономічної політики. Хоча макро-економіка є молодою наукою, дослідники уже сформулювали низку законів та закономірностей, які описують поведінку макроекономічних змінних. Проте чимало питань, що стосуються механізму функціонування національної економіки, залишаються предметом гострої дискусії.
Більшість економістів мають схожі думки щодо певних фундаментальних теоретичних положень, що стосуються впливу макроекономічної політики на основні макроекономічні змінні. Це дає підставу виокремити цю більшість у так званий основний потік макроекономіки.
Згідно з поглядом цієї більшості, по-перше, центральним пунктом макроекономічної теорії є виявлення чинників, які визначають реальний обсяг товарів і послуг, що їх продукує національна економіка. Інакше кажучи, стрижнем макроекономіки є дослідження законом/'/) ностей економічного зростання та економічного розвитку країни загалом. Головним показником економічного зростання є динаміка валового внутрішнього продукту.
Основний потік макроекономіки виходить із того, що у довгостроковому періоді зростання обсягу національного виробництва визначають фізичні фактори — кількість та якість факторів виробництва і наявна технологія, яка трансформує економічні ресурси у товари й послуги. Темпи цього зростання залежать від збільшення затрат факторів виробництва або від поліпшення наявної технології.
Економічна політика може впливати на економічне зростання у довгостроковому періоді лише через сприяння нагромадженню виробничого потенціалу економіки — збільшення капіталу, підвищення якості робочої сили, поліпшення стану земельних угідь тощо. Наприклад, політика стимулювання заощаджень, розширює, зрештою, обсяг капіталу у національній економіці; політика, спрямована на розвиток середньої й вищої освіти, веде до підвищення кваліфікації робочої сили, до прискорення науково-технічного прогресу. Це збільшує кількість ресурсів та підвищує їхню якість, а відтак зростають обсяг національного виробництва та рівень життя народу.
По-друге, у короткостроковому періоді на обсяг виробленого національного продукту, окрім виробничого потенціалу, впливає також макросередовище, стан якого визначає здебільшого макроекономічна політика. Основними складовими макросередовища є рівень процентних ставок, податкових ставок та валютних курсів, сподівання економічних суб'єктів тощо. Макросередовище вагомо позначається на обсязі сукупного попиту, а відтак і на величині виробленого національного продукту. При цьому макросередовище, особливо у малій відкритій економіці, є досить мінливим, бо, крім внутрішньої економічної політики, на нього впливають також економічна політика країн із великою відкритою економікою та різні зовнішні збурення. Фахівці й державні мужі мають глибоко досліджувати стан макросередовища, щоб не допустити небажаного розвитку економічних процесів. Особливо складним завданням є коригування цього стану у перехідній економіці, в якій реакцію економічних суб'єктів на ті або інші заходи економічної політики не завжди можна передбачити.
По-третє, монетарна економіка пов'язана з розвитком фізичної економіки. Інакше кажучи, гроші впливають на динаміку реальних імінних у короткостроковому періоді. Тому зміни у пропозиції грошей і процентній ставці стали основними знаряддями досягнення повної зайнятості ресурсів або погашення інфляційних спалахів. Зовсім небагато економістів нині поділяють крайній погляд марксизму та раннього кейнціанства, що гроші взагалі не мають значення, що монетарна економіка лише обслуговує фізичну.
Одночасно основний потік макроекономіки вважає, що у довгостроковому періоді гроші нейтральні, тобто номінальні змінні не впливають на реальні; інакше кажучи, темп зростання грошей не позначається на обсязі національного продукту та рівні зайнятості.
У довгостроковому періоді темп зростання пропозиції грошей є основним чинником, що визначає темп інфляції. Знецінення національної грошової одиниці у цьому періоді зумовлюється виключно випуском в обіг дедалі більшої кількості грошей. Для боротьби з інфляцією необхідно знижувати темпи зростання грошової маси. Високі темпи її зростання призводять також до падіння обмінного курсу національної валюти, підвищення номінальних процентних ставок.
Як уже зазначалося, динаміка пропозиції грошей не впливає на реальні змінні — обсяг національного виробництва та рівень безробіття — у довгостроковому періоді. Природний рівень безробіття у цьому періоді залежить від інших чинників, зокрема від коефіцієнтів звільнення й працевлаштування, системи найму, рівня негнучкості реальної зарплати тощо. Загалом хронічна інфляція та хронічне безробіття не пов 'язані між собою, тобто у довгостроковому періоді крива Філіпса є вертикальною.
По-четверте, у короткостроковому періоді існує зв'язок між інфляцією та безробіттям, який відображає короткострокова крива Філіпса. Використовуючи інструментарій макроекономічної політики, державні мужі можуть у певному інтервалі змінювати рівень інфляції та безробіття. Наприклад, стимулюючи збільшення сукупного попиту за допомогою знарядь фіскальної та монетарної політики, можна знизити рівень безробіття, що підвищить рівень інфляції. І навпаки, зменшуючи сукупний попит, можна знизити темпи інфляції, що підвищить рівень безробіття.
Однак компромісний вибір між інфляцією та безробіттям існує лише у короткостроковому періоді. Річ у тім, що з перебігом часу крива Філіпса переміщується, що пов'язано, по-перше, зі збуреннями у сукупному попиті та сукупній пропозиції. Особливо болісними для національної економіки є збурення пропозиції, що ведуть до стагфляції. За стагфляції погіршуються умови проведення макроекономічної політики та досягнення її основних цілей. У перехідних економіках збурення пропозиції здебільшого спричиняє гіперстагф ляцію, коли гіперінфляція або гостра галопуюча інфляція посушується із глибоким і тривалим падінням обсягу національного виробництва. По-друге, зміна інфляційних очікувань також змінює вибір між інфляцією та безробіттям. Загалом якщо у національній економіці склалася природна норма безробіття, то відхилення фактичного рівня безробіття від природного існує лише у короткостроковому періоді. Тільки у цьому періоді можна впливати на компромісний вибір між інфляцією та безробіттям.
По-п'яте, представники основного потоку макроекономіки виходять із того, що сподівання економічних суб'єктів помітно впливають на сукупний попит і сукупну пропозицію, а відтак на динаміку основних макроекономічних змінних — обсягу національного виробництва, безробіття та інфляції. Водночас вони вважають, що навіть за раціональних сподівань негнучкість цін і зарплати у напрямі зниження може спричиняти нестабільність у національній економіці, а тому потрібні заходи монетарної та фіскальної політики. Основний потік макроекономіки не сприйняв правило неефективної політики, про яке мова йтиме нижче.
Безробіття
Причини виникнення безробіття
Економічна наука неодноразова зробила спроби з’ясувати причини безробіття. Одну з таких перших спроб було зроблено французьким економістом Ж.Б.Сеєм. Ринок праці він розглядав на основі попиту та пропозиції. Графічно ринок праці Ж.Б.Сея можна побачити на графіку №1, який ми розглядали в питанні “Неповна зайнятість”
Закон Сея викликав полеміку, яка продовжується вже півтора століття. Ідея автоматичної рівноваги попиту та пропозиції на ринку праці була піддана критиці англійським економістом, священиком Томасом Мальтусом (1766-1834). На його думку і капітал, і населення на протязі значного періоду часу можуть бути надлишковими по відношенню до попиту на продукцію. Причиною падіння попиту є скорочення особистих доходів, а зменшення цих доходів викликається демографічними причинами: темпи зростання населення перевищують темпи зростання виробництва. Відповідно, причину безробіття треба шукати в надмірно швидкому зростанні населення. Сучасний досвід соціального розвитку показав однак, що в багатьох високорозвинутих країнах спостерігається дуже низька народжуваність і навіть абсолютне скорочення населення, однак безробіття існує. Отже причина безробіття – у іншому.
Принципово інакше пояснення безробіття дав Карл Маркс. На його думку причиною безробіття є не зростання заробітної плати, не швидкі темпи зростання населення, а нагромадження капіталу в умовах зростання технічної надбудови промислового виробництва. Змінний капітал авансований на купівлю робочої сили, зростає повільнішими темпами в порівнянні з постійним капіталом, авансованим на купівлю засобів виробництва. Іншою причиною є банкрутство підприємств в умовах ринку. Факторами, які підсилюють безробіття, є кризи і спади, міграції сільського населення.
Через 100 років після Ж.Б.Сея концепція автоматичної рівноваги сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринку праці була піддана критиці Дж.М.Кейнсом. він стверджував, що при капіталізмі не існує механізму, який гарантував би повну зайнятість, яка швидше за все випадкова ніж закономірна. Причини безробіття – у відсутності синхронності споживання, заощадження та інвестицій. Суб’єкти заощаджень та інвестори – це різні соціальні групи. Щоб перетворити заощадження у інвестиції, необхідно мати ефективний попит – як споживчий, так і інвестиційний. Зменшення стимулів до інвестування призводить до безробіття.
Англійський економіст Артур Пігу (1877-1959) причину безробіття вбачав у недосконалій конкуренції, яка діє на ринку праці і веде до завищення ринку праці. Він намагався стверджувати, що всезагальне скорочення грошової заробітної плати стимулює зайнятість. Варто вказати і на те, що і в умовах досконалої конкуренції на ринку праці безробіття також існувало, а теза про високу зарплату як причину безробіття висувались Ж.Б.Сеєм
Принципово нові підходи до даної проблеми були представлені у відомій роботі англійського економіста Олбані Філіпса (1914-1975) “The Relations Between Unemployment and the Rate of Change of Money Wage in the U.K., 1861- 1957”, яка вийшла в 1958 році. Узагальнюючи статистичні дані по Великобританії за 1861-1957 роки, автор вибудував криву, яка характеризує взаємозв’язок між середньорічним зростанням заробітної плати і безробіттям . Цей взаємозв’язок виявився зворотнім: якщо заробітна плати швидко зростала, безробіття було невеликим і навпаки. Крива О.Філіпса виявилась ввігнутою відносно осі ординат : одному і тому ж приросту заробітної плати відповідало порівняно невелике скорочення безробіття при низькому його рівні і значне – при високому:
Сам О.Філіпс дуже обережно підійшов до інтерпретації виведеної ним залежності, вказуючи на те, що для кінцевих висновків необхідним є більш детальне дослідження взаємозв’язку між безробіттям і ставками заробітної плати. Однак послідовники Дж.М.Кейнса почали пов’язувати криву Філіпса зі зростанням цін, а відповідно, з інфляцією. На осі ординат вже почали відкладати не приріст номінальної заробітної плати, а приріст цін, рівень інфляції, вважаючи, що зростання зарплати автоматично призводить до інфляції. Тепер для збільшення зайнятості почали радити збільшувати інфляцію в межах керованості.
Різні макроекономічні аспекти явища безробіття відмічені у його двох трактуваннях: неокласичному та кейнсіанському.
Із вступного курсу економічної теорії, в якому розглядається класичне і кейнсіанське трактування безробіття, відомо, що більш "макроекономічним" є кейнсіанське пояснення. Адже саме воно пов'язує безробіття із сукупним попитом. Класичне пояснення пов’язувало безробіття із рівнем зарплати. Проте сучасні неокласики, котрі пов’язують безробіття також із загальним рівнем цін, економічними передбаченнями головних економічних суб’єктів, зробили це пояснення більш "макроекономічним". Отже, зупинимося на неокласичному поясненні безробіття. Воно акцентує увагу на таких явищах, як жорсткість зарплати, негнучкість цін, хибні передбачення щодо інфляції
Жорсткість зарплати. Ідея жорсткості зарплати є розвитком і конкретизацією ідеї класиків про завищеність зарплати. Жорсткість, тобто нездатність зарплати бути гнучкою і регулювати ринок праці в напрямі забезпечення повної зайнятості, пояснюється принаймні трьома причинами: законодавством про мінімальну зарплату, монополізмом профспілок, намаганням використати зарплату з метою стимулювання ефективності виробництва.
Графічно вплив цих факторів відображається так:
W S
Wr A
We D
зайняті безробітні L
Пояснення до графіка:
1. Від традиційного зображення рівноваги на ринку праці цей графік відрізняється розміщенням лінії пропозиції вертикально щодо осі зарплати. Це зроблено для того, щоб підкреслити заданість (відносну незмірність) кількості працездатних.
2. Проекція точки А, що утворюється на перетині лінії по зайнятості безробітні L попиту на працю і жорсткої зарплати (Wr) на горизонтальну вісь, демонструє розподіл працездатних на працюючих і непрацюючих.
Розглянутий графік засвідчує, що рівень зарплати є засобом вирішення або загострення суперечності між працюючими (інсайдерами) і непрацюючими (аутсайдерами). Чим вищою стає зарплата для працюючих, тим за інших рівних умов стає більшою кількість безробітних. У цьому напрямі діє підвищення мінімальної зарплати і явний (чи неявний) тиск профспілок при укладанні трудових угод між найманими працівниками і підприємцями. Уявлення, що зарплату можна використовувати як стимул для кращої роботи і засіб запобігання плинності кадрів, також зумовлює "негнучкість" зарплати щодо зниження.
Негнучкість цін. Коли йдеться про рівень зарплати, завжди мають на увазі реальну зарплату, тобто W/P. Зрозуміло, що рівень цін на товари та послуги (P) є зовнішнім, щодо ринку праці, чинником. Якщо виявляє недосконалість ринок товарів та послуг, то так само стає недосконалим і рівень зарплати як засіб саморегулювання ринку праці. Навіть коли між профспілками та підприємцями існує домовленість про стабільність зарплати на певному відрізку часу, то реально зарплата може продовжувати змінюватися під впливом цін.
Хибні передбачення. Суб'єкти, що домовляються про зарплату, намагаються передбачити майбутні ціни. Але у своїх передбаченнях учасники угод можуть помилятися, тоді безробіття може відрізнятися від свого природного рівня.
Кейнсіанське трактування безробіття також ґрунтується на ідеї певної недосконалості ринку. Але у своїх передбаченнях учасники угод можуть помилятися, і коли ці передбачення виявляються невірними, безробіття може відрізнятися від свого природного рівня.
Відповідно до своїх уявлень про причини безробіття неокласики висловлюють і пропозиції щодо політики держави для його подолання. Передусім - держава повинна змусити ринок працювати. Серед "змушуючих" засобів - зменшення соціальної допомоги, що стимулюватиме безробітних більш активно шукати роботу.
Кейнсіанське трактування безробіття також ґрунтується на ідеї певної недосконалості ринку. Але якщо для класиків ця недосконалість породжена втручанням держави у дію ринкових сил, то для кейнсіанців, навпаки, причина недосконалості закладена у власне ринковому саморегулюванні. Фактично кейнсіанське трактування - це тлумачення циклічного безробіття, спричиненого періодичною відсутністю ефективного попиту. Неефективний попит, у свою чергу, пояснюється заниженими доходами домогосподарств. Логіка пояснення має такий вигляд:
AD Inv E, де Е - зайнятість.
Як відомо, кейнсіанські рекомендації щодо обмеження безробіття зводились до пропозиції стимулювати сукупний попит з боку держави.
З кейнціанської моделі виходить , що уряд може стабілізувати економіку з допомогою відповідної фіскальної політики. Збільшення державних видатків і скорочення податкових ставок веде до збільшення сукупного попиту. Масштаби збільшення залежать від величини мультиплікатора, яка буде різною для державних видатків, трансфертних платежів і податків. Під час Великої депресії 30-х років уряд США намагався вплинути таким чином на сукупний попит, а також сформував програму суспільних робіт, в відповідності з якою було утворено близько 4 млн. робочих місць. Такий же підхід мав місце і в інших ринкових економіках в періоди стагнації і масового безробіття. Критики цього підходу рахують, що збільшення зайнятості в державному секторі повністю або частково нейтралізується її скороченням в приватному секторі. Вони також рахують, що програми по створенню робочих місць неефективні ще і того, що вони надають допомогу робітника з низькими доходами і з низьким рівнем кваліфікації, тоді як безробітними часто виявляються висококваліфіковані робітники, що ці програми не мають довгострокового ефекту. Прибічники цих програм визначають, що ринок праці суттєво диференційований, що попит на працівників низької кваліфікації в приватному секторі являється обмеженим, що програми суспільних робіт зменшують безробіття серед некваліфікованих працівників.
Основні види безробіття
Фрикційне безробіття. Таке безробіття пов'язане з тим, що людина змінює свою роботу. Цьому може бути багато причин: переїзд на інше місце проживання, незадоволення попередньою роботою (тут у свою чергу є багато причин), зміна спеціальності (припустімо, без відриву від роботи працівник закінчив навчальний заклад і здобув нову професію), перехід на іншу роботу з кращими умовами і більш високою заробітною платою.
Тривалість безробіття пов'язано з пошуком роботи. Як правило, сакс безробіття має добровільний характер.
Цей вид безробіття вважають неминучим. Західні економісти заначають, що таке безробіття було і в умовах адміністративно-командної економіки, хоча тоді його заперечували. Між тим зміна роботи обов'язково буває і потребує певного часу.
Фрикційне безробіття особливо характ
Безумовно, слід відрізняти фрикційне безробіття, яке має закономірний характер і пов'язане зі зростанням кваліфікації працівника, поліпшенням житлових умов, бажанням одержувати більш високу заробітну плату. Фрикційне безробіття може бути пов'язане з порушенням дисципліни, з легковажним відношенням до роботи, коли зміна роботи не має серйозних підстав.
Технологічне безробіття. Іноді цей вид безробіття називають структурним. Причина його появи полягає в структурних зрушеннях у виробництві, що пов'язані в багатьох випадках з науково-технічним прогресом, появою нових виробництв, відмиранням старих технологій. Наприклад, у поліграфічному виробництві відмирає професія лінотипіста (яка, до речі, шкідлива для здоров'я через використання свинцю). Сьогодні на зміну такому набору приходить офсетний набір з допомогою комп'ютерів безпосередньо у видавництві. У друкарні книга тиражується з підготовленого видавництвом макета.
Технічний прогрес зумовлює появу нових професій. Тривалість безробіття тут пов'язана з часом навчання новій професії. Отже, суттєва різниця між фрикційним і структурним безробіттям полягає в тому, що в першому випадку безробітні, як правило, зберігають навички і вміння, що властиві робочій силі, їх вони можуть використати на інших роботах. А в другому випадку вони не можуть відразу отримати робочу без попередньої перепідготовки. Потрібне додаткове навчання.
Технологічне безробіття для працівника має примусовий характер, потребує тривалого періоду, а у передпенсійному віці не дає працівникові жодних перспектив. Для одержання пенсії ще немає прав, і працівник опиняється в досить скрутному становищі. Порівняно з фрикційним безробіттям структурне безробіття є досить важким явищем.
Циклічне безробіття викликане спадом виробництва, тобто тією фазою, яку називають кризою надвиробництва. Під час цієї фази багато підприємств припиняє свою роботу, їхні працівники поповнюють армію безробітних. Якщо сукупний попит на товари і послуги зменшується, зайнятість скорочується, а безробіття зростає. Циклічне безробіття іноді називають безробіттям, пов'язаним з дефіцитом попиту. Причому цей дефіцит поширюється не тільки на попит товарів і послуг, а і на саму робочу силу.
Припинення цього безробіття пов'язане з закінченням фази кризи і переходом до фаз пожвавлення і піднесення виробництва. Особливістю такого безробіття є те, що воно знаходиться у циклічному розвитку: через певні проміжки часу періодично повторюються його спади і піднесення.
Приховане безробіття. Причиною такого безробіття є, по-перше, низька конкурентоспроможність невеликих підприємств порівняно з великими; по-друге, кризові явища в країнах, що переходять до ринкової економіки.
Приховане безробіття особливо виявляється серед сільського населення. Безробіття тут називають прихованим тому, що воно приховується ілюзорною зайнятістю в сільському господарстві. Клаптик землі, малопродуктивне, майже натуральне господарство не забезпечують людині засобів існування впродовж року. Селянин змушений шукати роботу на стороні: найматися до заможних господарів, працювати в сезонних будівельних бригадах, займатися дрібним кустарним промислом, здійснювати різноманітні послуги, що мають, як правило, нерегулярний характер.
Приховане безробіття виявляється і у містах. Воно приховується тим, що працівники переміщуються в межах підприємств, але мають неповний робочий день або перебувають в неоплачуваній відпустці.
Особливо значне приховане безробіття у країнах, що розвиваються. Відомо, що понад 500 млн.чол., або 1/3 економічно активного населення в таких країнах не мають роботи або зайняті неповний робочий день.
З проведенням ринкових реформ у постсоціалістичних країнах допускаються помилки, внаслідок яких виникають кризові явища. Одним І проявів їх є приховане безробіття. Воно виявилось і в Україні. З січня до вересня 1996р. майже 3,5 млн (24,5 відсотка) працівників перебували у відпустках без збереження заробітної плати, 1,2 млн (8,6 відсотка) були зайняті неповний робочий день або тиждень. Значною мірою це пов'язано з недостатньою структурною перебудовою економіки, намаганням керівників підприємств зберегти кваліфіковані кадри, а регіонів — уникнути посилення соціальної напруженості на своїй території.
Приховане безробіття в Україні, з одного боку, гальмує перерозподіл робочої сили між секторами економіки, обмежує можливості псрепрофілювання виробництва, а з іншого — запобігає масовому підтоку робочої сили в інші регіони і навіть в інші країни, де є потреба в робочій силі. Деякі форми прихованого перенаселення дають змогу впродовж певного часу зберегти кадри, втрата яких може стримувати вихід з кризи.
Застійне безробіття. Цей вид безробіття породжується досить значним часом відсутності роботи. Це призводить до того, що деякі люди по суті втрачають кваліфікацію і навіть бажання регулярно працювати. Вони живуть за рахунок випадкових заробітків чи подаянь інших людей або благодійних організацій. Деяка частина представників застійного безробіття поповнює кримінальні верстви населення, а також ряди гак званих люмпенів і осіб без певного місця проживання.
Особливості безробіття в сучасній Україні
В Україні безробіття у відкритій формі фіксується з початком ринкових реформ, оскільки до 1 липня 1992 р. таке явище взагалі не визнавалось і не реєструвалося. Перший безробітний в Україні офіційно був зареєстрований 11 липня 1992 р. Після досить тривалого періоду, коли зареєстроване безробіття було надзвичайно низьким (не перевищувало одного відсотка сукупної робочої сили), в 1996 р. ситуація докорінно змінилась. Безробіття почало стрімко зростати, і на 1 січня 2002 р. чисельність зареєстрованих незайнятих громадян досягла 1039,3 тис. осіб. Практично всі громадяни цієї категорії мали статус безробітних (96,5 відсотка).
Для регулювання процесів зайнятості на ринку праці важливе значення має прийнята у 1996 р. Кабінетом Міністрів України Програма зайнятості населення на 1997-2002 pp. Важливим напрямом державної політики зайнятості має стати розробка превентивних (запобіжних) заходів щодо недопущення формування зон масового безробіття з урахуванням того, що Україна має об'єктивні передумови для цього. Забезпечення ефективної зайнятості населення є важливим елементом соціального захисту. Вступ економіки нашої країни у ринкові відносини супроводжується зниженням рівня зайнятості, внаслідок чого різні групи населення стикаються з проблемами працевлаштування. Тому держава зобов'язана всіма засобами сприяти повній, продуктивній та вільно обраній зайнятості, спрямованій на виявлення існуючих та створення нових робочих місць.
Україні є умови для оптимального використання трудових ресурсів. Розглянемо головні з них.
Україна має нерозвинену сферу побутового обслуговування. Для її активізації потрібні відповідні кадри. На багатьох підприємствах можна підвищити коефіцієнт змінності. При цьому мова йде про збільшення виробництва вкрай потрібних товарів і послуг.
Виникає потреба у розвитку нових галузей виробництва.
Треба правильно використовувати сезонні роботи. Наприклад, до цього часу гострою проблемою є збирання врожаю. Через відсутність робочої сили тут трапляються великі втрати. Потрібна гнучка система використання тимчасово вільних працівників, пенсіонерів, домашніх господарок.
Мають бути створені сприятливі умови для зайнятості жінок-матерів (скорочення робочого дня, надомна праця).
Для використання резервних трудових ресурсів важливе значення має організація громадських робіт, що оплачуються. Цією справою займаються місцеві органи влади за участю державної служби чайнятості. До громадських робіт залучаються передусім особи, що зареєстровані як безробітні. Роботи здійснюються на підприємствах, установах і в організаціях комунальної власності та за договорами на інших підприємствах, в установах і організаціях.
Оплата праці осіб, що зайняті на громадських роботах, здійснюється за фактично виконану роботу і не може бути меншою, ніж мінімальний розмір заробітної плати. Безумовно, при цьому враховують якість виконання роботи.
На осіб, зайнятих на громадських роботах, поширюються соціальні гарантії, включаючи право на пенсійне забезпечення, виплату допомоги з тимчасової непрацездатності.
Громадські роботи фінансуються за рахунок місцевого бюджету з залученням коштів державного фонду сприяння зайнятості населення. Залучаються також кошти підприємств, установ і організацій, для яких ця робота виконується за договорами.
Вирішувати проблему зайнятості можна не тільки в межах країни. Слід ширше використовувати право громадян на професійну діяльність за кордоном (зокрема в період тимчасового перебування там).
Інфляція
Суть і види інфляції
Інфляція – це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національно грошової одиниці. Іншими словами, зростають ціни на продукти харчування, одяг, підвищується квартирна плата тощо. При цьому ціни різних товарів можуть зростати неоднаковими темпами. Проте не слід думати, що обов’язково підвищуються ціни на всі товари й послуги. У роки помірної інфляції ціни на окремі товари можуть навіть знижуватися. Зростання цін свідчать, що гроші знецінюються: за грошову одиницю можна купити дедалі меншу кількість товарів.
Однак не всяке зростання цін є показником інфляції. Ціни можуть підвищуватися внаслідок поліпшення якості продукції чи погіршення умов видобутку паливно-сировинних ресурсів. У цьому разі це буде неінфляційне зростання цін.
Зростання загального рівня цін, або інфляцію вимірюють за допомогою індексів цін. Той чи інший індекс цін характеризує рівень інфляції, який показує, як змінилися ціни в національній економіці за певний період. Цей рівень позначають літерою П. Економісти обчислюють також темп інфляції, який показує, прискорилася чи уповільнилася інфляція за певний період. Його визначають за формулою:
Темп інфляції =
де Пt
– рівень цін у поточному періоді;
Пt-1
– рівень цін у попередньому періоді.
В аналітичній економії існують різні класифікації інфляції. Залежно від рівня розрізняють три види інфляції: помірну, голопуючу та гіперінфляція.
Помірна інфляція спостерігається тоді, коли ціни зростають повільно – до 10% за рік. За такої інфляції ціни відносно стабільні, люди охоче заощаджують гроші, бо їхня вартість мало знецінюється. Помірну інфляцію, за якої ціни зростають до 5% за рік, називають повзучою.
Голопуючою є інфляція, коли ціни зростають на 20, 50, 100 або й більше відсотків за рік. Гроші втрачають свою вартість дуже швидко, тому населення майже не заощаджує їх у вигляді готівки. Вона здебільшого характерна для країн, що розвиваються.
Гіперінфляція настає тоді, коли ціни починають зростати на тисячі, десятки тисяч, навіть мільйони відсотків за рік. Усі прагнуть запастися речами і позбутися грошей. Виникає “інфляційний психоз”, що посилює тиск на ціни. Інфляція починає сама себе “підгодовувати”. Оскільки вартість життя зростає, наймані працівники вимагають вищої номінальної заробітної плати, що спричиняє нове підвищення цін. Гіперінфляція означає економічний і соціальний хаос, фінансовий крах та суспільно політичне безладдя.
Економісти поділяють інфляцію з одного боку, на передбачену й непередбачену, а з іншого – на збалансовану і незбалансовану.
Передбачена – це інфляція, яку учасники ринкового процесу очікували і захистилися від її згубних впливів. Непередбачена інфляція є несподіваною для економічних суб’єктів. Збалансованою є інфляція, в процесі якої відносні ціни не змінюються. І навпаки, незбалансована інфляція супроводжується зміною відносин цін товарів, послуг та ресурсів, тобто ціни на товари змінюються неоднаковими темпами.
Інфляцію також поділяють на класичну і сучасну. Класична інфляція спостерігалася в минулому – від часу її виникнення із запровадженням грошей аж до середини 30-х років ХХ ст. Характерною рисою класичної інфляції було те, що вона була епізодичною – тривала кілька років і переходила у дефляцію – зниження загального рівня цін.
Нерідко класична інфляція розвивалася у формі гіперінфляції. Сучасна інфляція – це інфляція другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Характерною рисою такої інфляції є її хронічний характер. В останні часи практично не було дефляції, а загальний рівень цін щорічно зростав в усіх без винятку країнах.
Джерела інфляції
Залежно від причин і механізму зростання загального рівня цін розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат, або інфляцію пропозиції.
Інфляція попиту простежується тоді, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни підвищуються, щоб зрівноважити попит і пропозицію. Інакше кажучи виробничий сектор не може відповісти на цей надлишок попиту збільшенням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси уже залучені. Отже, суть інфляції попиту полягає в тому, “що надто багато грошей полює на надто малу кількість товарів”.
Однак співвідношення між сукупним попитом, з одного боку, і рівнем цін, з іншого, як нам уже відомо, не таке просте. Більшість економістів уважають, що крива короткострокової сукупної пропозиції є висхідною і складається з трьох відрізків: майже горизонтальною, проміжною і вертикальною (рис. 1).
На горизонтальному відрізкові сукупний попит АD1 порівняно невеликий, відтак обсяг національного продукту значно відстає від його рівня за повної зайнятості. За зростанням сукупного попиту реальний обсяг продукції збільшиться, а рівень цін зросте на незначну величину або взагалі не зміниться.
Із зростанням сукупного попиту до АD2 економіка переходить на проміжний відрізок сукупної пропозиції, наближаючись до повної зайнятості, а може й перевищувати її. Проте рівень цін почне зростати ще перед тим, як буде досягнуто повної зайнятості.
Це станеться внаслідок того, що деякі галузі національної економіки раніше за інші повністю використовуватимуть свої виробничі потужності й не зможуть реагувати розширенням обсягу продукції на подальше збільшення попиту на неї. Для них підтверджується закон спадкової віддачі, тобто кожна додаткова одиниця праці забезпечує дедалі менший обсяг продукції. В результаті витрати на робочу силу збільшуються, спричиняючи зростання цін на товари і послуги.
Коли економіка досягає рівня повної зайнятості, то додаткові видатки і вищі ціни на проміжному відрізкові можуть спонукати фірми виявляти попит, а деякі домогосподарства – пропонувати ресурси понад обсяг продукції за повної зайнятості.
Фірми можуть застосовувати додаткові робочі зміни і використовувати надурочий час для збільшення виробництва продукції. Домогосподарства пропонують на ринку межи кваліфіковані види праці. На цій частині проміжного відрізка кривої АS рівень безробіття падає нижче природного, а фактичний обсяг національного виробництва перевищує його природний рівень, і темпи інфляції прискорюються.
На вертикальному відрізкові реальний обсяг національного виробництва досягає максимуму, і подальше збільшення попиту до AD3 лише підвищує рівень цін. Темпи інфляції зростають, бо сукупний попит перевищує фізичний потенціал економіки. На цьому відрізкові реальний обсяг продукції не збільшується, і тому він не може поглинати хоч би деяку частину зрослих видатків.
Інфляцію, що виникає внаслідок зростання витрат у періоди високого рівня безробіття і неповного використання виробничих ресурсів, називають інфляцією витрат або інфляцією пропозиції.
Збільшення витрат виробництва на одиницю продукції зменшує прибутки та обсяг виробництва, який фірми готові запропонувати за наявного рівня цін. У результаті спадає пропозиція товарів і послуг, що підвищує рівень цін. У цьому випадку ціни роздувають витрати, а не попит, як то відбувається за інфляції попиту.
Інфляція витрат спостерігається тоді, коли крива сукупної пропозиції переміщується вгору, наприклад, із положення AS1 до AS2 (рис. 1). Важливими джерелами такої інфляції є збільшення номінальної заробітної плати і зростання цін на сировину та енергію.
В економіці немає якогось одного виду інфляції. Як і будь-яке захворювання, інфляцію спричиняють багато факторів. Одні види інфляції зумовлює попит, інші – пропозиція. Проте ключовий момент сучасної інфляції полягає в тому, що вона розвивається як інерційна і зупинити її надзвичайно важко. Під інерційною інфляцією розуміють зростання загального рівня цін із року в рік приблизно однаковим темпом.
У середині 80-х років ціни у США постійно зростали на 4% щорічно, і більшість людей звикли саме до такого рівня інфляції. Цей сподіваний темп інфляції було передбачено в економічних угодах. Працівники й адміністрація укладали угоди щодо заробітної плати, виходячи приблизно з 4%-го інфляційного темпу; державні монежарні і фінальні плани також припускали рівень інфляції 4%. Протягом цього періоду інерційний темп інфляції становив 4% щороку.
Темп інфляції, на який сподіваються і який враховують у контрактах і юридичних угодах, є інерційний, або стрижньовим, темпом інфляції.
Інерційна інфляція може тривати досить довго, поки більшість людей сподіваються саме на такий її темп. За цієї умови інфляція є невід’ємною частиною економічної системи. Повністю врахована інфляція становить нейтральну рівновагу і здатна підтримуватися на певному рівні протягом певного часу.
Однак історія свідчить, що інфляція не може залишатися стабільною досить довго. Часті потрясіння через зміни у сукупному попиті, різні стрибки цін на нафту, неврожаї, зміни у валютних курсах, зміни у продуктивності праці та інші численні економічні події прискорюють чи уповільнюють темп інфляції. Основні види потрясінь залежать від попиту і від затрат.
Певний час економіка має темп інфляції, до якого пристосовуються сподівання населення, цей врахований інерційний темп інфляції має властивість утримуватися доти, доки якесь потрясіння не змусить його підвищитися або впасти.
Рівень цін та інфляція. Розглядаючи рис.2, ми можемо побачити різницю між зміною рівня цін та інфляцією. В цілому збільшення сукупного попиту – переміщення праворуч кривої AD – підвищить ціни за інших умов. Так само переміщення угору кривої AS, що є наслідком збільшення сукупної пропозиції, підвищить ціни за інших незмінних умов.
У цілому треба пам’ятати, що інші умови змінюються. Зокрема криві AD і AS майже завжди переміщуються у часі. Графік на рис. 2 свідчить, наприклад, що криві AS і AD крокують угору разом.
Що, якби несподіване переміщення кривої AS або AD відбувалося в третьому періоді? Припустімо, наприклад, що в третьому періоді крива AD перемістилася ліворуч внаслідок політики скорочення грошової маси. Це могло б спричинити спад з новою точкою рівноваги ЕIII
на кривій ASII
. В цій точці обсяг виробництва впав би нижче потенційного, а ціни і темпи інфляції були б нижчими, ніж у ЕII
. Проте в економіці все ще б відчувалася інфляція, бо рівень цін у точці ЕIII
ще вищий ніж за рівноваги в точці ЕI
в попередньому періоді з цінами РI
.
Економічні сили можуть опустити рівень цін нижче того рівня, який інакше б встановився. А проте внаслідок інерційності витрат і цін економіка відчуватиме інфляцію навіть в супереч всім дезінформаційним заходам, що вживаються.
Це місце – центральне для розуміння явища стагорляції, тобто високої інфляції в період високого безробіття. Поки інфляційні елементи, що підносять угору витрати, ще могутні, спад може відбутися водночас з високою інфляцією (однак з такою, що нижча за попередній інфляційний темп). В точці ЕIII
, яку показано на графіку обсяг виробництва далеко нижчий за потенційний. Проте ціни все ще зростають, оскільки рівень цін, що відповідає ЕIII
, можливо, на 3% вищий за рівень цін РI
у попередньому періоді.
Таким чином, інфляція витрат пов’язана із скороченням сукупної пропозиції внаслідок дії несприятливих зовнішніх шоків – підвищенням цін на сировину, матеріали, підвищення номінальної заробітної плати тощо, які сприяють зростанню безробіття. Цей тип інфляції призводить до старгфляції – ситуації в економіці, коли одночасно відбуваються рівні інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.
Сучасне тлумачення взаємозв’язку інфляції та безробіття .
Щоб глибше зрозуміти, як збурення у сукупних попиті і пропозиції переміщують криву Філіпса, використовують рис. 4. Припустимо, що національна економіка функціонує за природної норми безробіття, тобто продукує природний обсяг продукції та перебуває у точці А. нехай унаслідок певних обставин, наприклад стимулувальної політики уряду, сукупний попит почав швидко зростати. Рівень безробіття знижується, і фактичний ВВП перевищує природний. Оскільки рівень безробіття спадає, фірми активно наймають працівників, а окремі з них енергійніше підвищують заробітну плату. В результаті зростають витрати, і ціни також починають зростати. В економіці відбуваються зміни, які можна зобразити переміщенням по кривій SRPC.
Інфляційні очікування ще не змнюються, але нижчий рівень безробіття пришвидшує темп інфляції.
Із підвищенням заробітної плати та цін на фірми й наймані працівники починають очікувати вищої інфляції, що передбачають в угодах щодо зарплати і ціни. Отже, інфляційний темп інфляції зростає. Короткострокова крива Філіпса переміщується вгору. Нова крива Філіпса SRPC, показуючи вищий очікуваний темп інфляції. У точці С рівень безробіття той самий, що й у точці В, але темпи інфляції вищі.
Розвиток національної економіки зрештою уповільнюється, і обсяг виробництва повертається до природного, а рівень безробіття – до його природної норми. Внаслідок вищого рівня безробіття темп інфляції знижується (рух від точки С до точки Е). Економіка повертається до точки Е. Тепер за природного рівня безробіття інерційний темп інфляції у точці Е вищий, ніж у точці А, яка також відповідає природному рівневі безробіття. Учасники ринкового процесу очікують вищого рівня цін. Отже, у національній економіці рівень зайнятості буде тим самим, що й до піднесення, але всі номінальні показники зростатимуть швидше, бо темп інфляція буде вищий.
Загалом є підстави для таких тверджень. З відхиленням рівня безробіття від його природної норми темп інфляції змінюється. Доки рівень безробіття нижчий за його природну норму, доти темп інфляції зростатиме. І навпаки, інфляція зменшуватиметься доти, доки рівень безробіття перевищуватиме природну норму безробіття. Коли ж у національній економіці рівень безробіття дорівнює його природній нормі, інфляція стабілізується, тобто загальний рівень цін зростає певним усталеним темпом.
Сучасна крива Філіпса відрізняється від ранішої трьома особливостями. По-перше, у сучасній кривій Філіпса темпи приросту національної зарплати замінено на темпи інфляції. Утім це не має принципового значення, бо у періоди високих темпів зростання зарплати швидко зростають і ціни. По-друге, сучасна крива Філіпса враховує очікувану інфляцію. По-третє, вона враховує збурення сукупної пропозиції.
Отже, згідно з уявленнями економістів основною потоку макроекономіки, у короткостроковому періоді існує можливість вибору між інфляцією та безробіттям. Змінюючи сукупний попит, державні мужі можуть вибирати певну комбінацію рівнів інфляції та безробіття на короткостроковій кривій Філіпса. При цьому положення націй криві залежить від очікуваного темпу інфляції. Якщо він зростає, крива переміщується вгору, й вибір між інфляцією та безробіттям є менш сприятливий. У цьому разі за кожного рівня безробіття темп інфляції буде вищий.
Вибір між інфляцією і безробіттям існує лише у короткостроковому періоді. У довгостроковому періоді зберігається класична дихотомія: крива Філіпа є вертикальною, а можливість вибору між інфляцією та безробіттям зникає.
Прихильними теорії раціональних сподівань заперечують наявність спадної короткострокової кривої Філіпса, а отже можливості вибору між інфляцією та безробіттям. Їхня логіка така. Споживачі, підприємці, наймані працівники та інші учасники ринкового процесу розуміють, як функціонує національна економі5ка. Вони використовують усю наявну інформацію для захисту своїх інтересів. Зокрема, вони враховують заходи економічної політики при ухваленні власних рішень і розуміють, як ці заходи впливають на національну економіку та їхнє становище.
Якщо наприклад, уряд проводить стимулювальну макроекономічну політику, то працівники передбачають зростання інфляції та відповідне зниження реальної зарплати. Вони одразу висунуть вимоги про підвищення своєї номінальної зарплати, щоб нейтралізувати вплив очікуваної інфляції на свої реальні доходи. За правильного передбачення ними рівня зростання цін і відповідних вимог щодо підвищення номінальної зарплати жодного, навіть тимчасового, підвищення обсягу наукового виробництва і рівня зайнятості у наукональній економіці не відбудеться.
Натомість розвинеться інфляція, і рівень цін зросте з А до Е (рис.5). Отже, згідно з теорією раціональних сподівань, крива Філіпса є вертикальною не лише в довгостроковому, а в у короткостроковому періоді.
Якщо ж працівники не правильно оцінюють економічні події, наприклад, уважають, що їхні реальні заробітки зростають унаслідок макроекономічної політики уряду, то вони пропонуватимуть більше своєї праці, і безробіття знизиться. Отже, економіка переміститься з точки А у точку В. цілком можливо, кажуть прихильники теорії раціональних сподівань, що працівникам може здаватися, що їхня реальна заробітна плата знижується. Пропозиція праці зменшиться і безробіття зросте, а економіка переміститься у точку D. Якщо поєднати точки B i D, то вони утворять криву з від’ємним нахилом, яка нагадує криву Філіпса. На думку адептів теорія раціональних сподівань, економісти помилково роблять висновок, що існує стабільна короткострокова крива Філіпса.
Згідно з названою теорією, між безробіттям і інфляцією немає вибору і в короткостроковому періоді. Уряд не може впливати на реальні змінні – обсяг виробництва і рівень зайнятості, намагання стимулювати розвиток національної економіки лише підвищить загальний рівень цін. Зазначимо, що більшість економістів піддають с3умніву положення теорії раціональних сподівань щодо кривої Філіпса.