Об’єкти та цілі макроекономічного регулювання

МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІЗНЕСУ І ПРАВА

Кафедра міжнародних економічних відносин

та економічної теорії

Об’єкти та цілі макроекономічного регулювання

Курсова робота з дисципліни

"Макроекономіка"

Розробила

студентка групи 201 _________

"До захисту"_______________

Результат захисту

______ "___" _________200_р.

Херсон –

МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІЗНЕСУ І ПРАВА

(м. Херсон)

Кафедра __________________________________________________

Дисципліна ___________________________________________________

Спеціальність _________________________________________________

Курс _______________Група _____________Семестр ____________

ЗАВДАННЯ

НА КУРСОВУ РОБОТУ СТУДЕНТА

_____________________________________________________________

(прізвище, ім’я, по батькові)

1. Тема ______________________________________________________

_____________________________________________________________

2. Термін сдачі студентом закінченої роботи ______________________

3. Вхідні дані до роботи _______________________________________

_____________________________________________________________

_____________________________________________________________

4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, що їх належить розробити і терміни їх виконання) ____________________________________________________________________________________________________________________________________

5. Перелік графічного матеріалу _________________________________

_____________________________________________________________

6. Дата видачі завдання ________________________________________

Керівник __________________________________________________

(прізвище, ініціали)

Студент ___________

(підпис)

РЕФЕРАТ

Курсова робота "Об’єкти та цілі макроекономічного регулювання" вміщує 41 сторінку тексту, 16 літературних джерел. Так як курсова робота має теоретичну специфіку, то вона не містить графічного матеріалу.

Предметом дослідження є теоретичний аспект макроекономіки як науки, її головні риси та відмінності від інших наук, значну увагу приділено об’єктам та цілям макроекономічного регулювання в залежності від вивчення різних типів економічної системи і специфічних рис притаманних саме їм, описано чотири основні види стабілізаційної політики: фіскальну, монетарну, політику доходів, зовнішньоекономічну політику, а також переглянуті різні методи та прийоми, що використовуються для вивчення закономірностей функціонування національної економіки макроекономістами.

Результати дослідження показують, що трансформація економічної системи, формування ринкової економіки передбачає теоретичне осмислення суті економічних явищ, що відбуваються на макроекономічному рівні, обумовлює розробку дієвих, а головне ефективних, з передбачувальними економічними і соціальними наслідками моделей розвитку.

Тема курсової роботи має велике теоретичне та практичне значення особливо в умовах переходу на ринкові терена управління в Україні.

РЕФЕРАТ

Курсовая работа "Объекты и цели макроэкономического регулирования" состоит из 41 страницу текста, 16 литературных источников. Так как курсовая работа имеет теоретическую специфику, то она не содержит графического материала.

Предметом исследования является теоретический аспект макроэкономики как науки, ее основные черты и отличия от других наук, большое внимание уделено объектам и целям макроэкономического регулирования в зависимости от изучения разных типов экономической системы и специфических черт, которые присущи только им, описано четыре основные виды стабилизационной политики: фискальную, монетарную, политику доходов, внешнеэкономическую политику, а также рассмотрены разные методы и прийомы, которые используются для изучения закономерностей функционирования национальной экономики макроэкономистами.

Результаты исследования показывают, что трансформация экономической системы, формирование рыночной экономики предусматривает теоретическое осмысление сути экономических явлений, которые происходят на макроэкономическом уровне, обуславливает разработку действенных, а главное эффективных, с предвиденными экономическими и социальными последствиями моделей развития.

Тема курсовой работы имеет большое теоретическое и практическое значение особенно в условиях перехода на рыночные тернии управления в Украине.

ЗМІСТ

ВСТУП

1. МАКРОЕКОНОМІКА ЯК НАУКА

1.1. Місце макроекономіки в системі економічних наук

1.2. Безмежність потреб і обмеженість ресурсів

1.3. Ефективність національної економіки на макрорівні

2. ОБ’ЄКТИ ТА ЦІЛІ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2.1. Різні типи економічних систем як об’єкти макроекономічного регулювання

2.2. Механізм функціонування економічної системи

2.3. Макроекономічна політика та її цілі

3. МЕТОДОЛОГІЯ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ

3.1. Стабілізаційна політика в макроекономічному вимірі

3.2. Методи дослідження національної економіки

3.3. Економічне моделювання макроекономічних процесів

ВИСНОВКИ

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

ВСТУП

Трансформація економічної системи, формування ринкової економіки передбачає теоретичне осмислення суті економічних явищ, що відбуваються на макроекономічному рівні, обумовлює розробку дієвих, а головне ефективних, з передбачувальними економічними і соціальними наслідками моделей розвитку.

Саме на вивчення існуючих теорій економічного розвитку та розробку нових моделей їх впровадження спрямовує свої зусилля економічна теорія та господарююча практика.

При цьому в центрі уваги макроекономіки – причини та наслідки спільної діяльності всіх агентів національної економіки, які знаходять своє відображення через такі узагальнюючі категорії як валовий внутрішній продукт, сукупні витрати, зайнятість та безробіття, інфляція, державний бюджет, платіжний баланс, валютний курс тощо.

Перелічені макроекономічні показники характеризують економічний стан країни. Тому вони перебувають під постійним контролем з боку органів державної влади. За ними зацікавлено стежать широкі верстви населення. Це обумовлено тим, що доходи кожного члена суспільства, його добробут залежать не лише від результатів індивідуальної трудової діяльності, а й від того, як спрацьовує економіка в цілому.

Від макроекономіки очікують не лише пояснення суті причинно-наслідкових зв’язків в економіці, а й розкриття можливостей суспільства в особі держави впливати на хід економічного розвитку країни. Тому макроекономіку можна назвати теоретичною базою економічної політики держави. Від рівня і динаміки макроекономічного розвитку значною мірою залежить суспільно-політична та соціальна ситуація в країні та її місце у світовому співтоваристві.

Макроекономіка має справу зі складною системою взаємопов’язаних між собою економічних процесів. Будь-яке макроекономічне явище знаходиться в певній взаємозалежності від інших.

Тема курсової роботи „Об’єкти та цілі макроекономічного регулювання” має велике теоретичне та практичне значення особливо в умовах переходу на ринкові терена управління в Україні.

Робота складається з трьох розділів. На першому етапі висвітлюється теоретичний аспект макроекономіки як науки, її головні риси та відмінності від інших наук. На другому етапі значну увагу приділено об’єктам та цілям макроекономічного регулювання в залежності від вивчення різних типів економічної системи і специфічних рис притаманних саме їм. На третьому етапі описано чотири основні види стабілізаційної політики: фіскальну, монетарну, політику доходів, зовнішньоекономічну політику, а також переглянуті різні методи та прийоми, що використовуються для вивчення закономірностей функціонування національної економіки макроекономістами.

При написанні роботи використовуються в основному підручники з макроекономіки і економічної теорії та наукові роботи видатних вчених-економістів, що зумовлено теоретичною специфікою теми курсової роботи.

1.
МАКРОЕКОНОМІКА ЯК НАУКА

1.1.
Місце макроекономіки в системі економічних наук

Макроекономіка — одна з наук, що вивчає закономірності функціонування економіки. Але економіка є складною системою. Тому крім макроекономіки її вивча­ють багато інших економічних наук: політична економія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональні економіки та ін. Разом із тим макроекономіка як наука насамперед спирається на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об'єктивних еконо­мічних законів та механізми їх використання у практиці господарювання. Вона також має безпосередній зв'язок з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількіс­ного аналізу економічних явищ, процесів та закономір­ностей, що відбуваються в економіці. Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Аналізуючи основні фактори і наслідки макроекономічного розвитку, ця наука водночас пропонує певні «рецепти», методи активного впливу на об'єкт свого дослідження, тобто на процес розширеного відтворення. Не визначаючи безпосередньо зміст економічної політики держави, макроекономіка завжди виступає її теоретичною основою. Це свідчить про те, що вона не тільки досліджує фактичний стан націо­нальної економіки, а й дозволяє виробити різні варіанти впливу на процес економічного розвитку [4].

Щоб зрозуміти місце макроекономіки в системі еконо­мічних наук, треба насамперед з'ясувати її практичну функцію, тобто визначити, для чого потрібна людям така наука.

В основі макроекономіки, як і будь-якої економічної науки, лежить фундаментальна суперечність людського суспільства: суперечність між матеріальними потребами людей і тими економічними ресурсами, якими володіють люди для їх задоволення. Суть цієї суперечності полягає у тому, що матеріальні потреби людей безмежні, а еконо­мічні ресурси, необхідні для їх задоволення, —обмежені. Особливістю макроекономіки є те, що ця суперечність розглядається з позиції не окремих суб'єктів економічної діяльності (фізичних або юридичних осіб), а всієї сукуп­ності економічних суб'єктів, тобто національної еконо­міки в цілому. Звичайно, макроекономіка не може бути нейтральною до цієї суперечності. Вона, як і інші економічні науки, має бути одним з інструментів її розв'язання.

У чому ж конкретно полягає роль макроекономіки як економічної науки? Щоб відповісти на це запитання, необхідно з'ясувати зміст зазначеної суперечності [14].

1.2. Безмежність потреб і обмеженість ресурсів

Макроекономіка виходить із двох фундаментальних обставин. По-перше, матеріальні потреби людей необмежені й невтоленні. По-друге, економічні ресурси, тобто засоби виробництва товарів і послуг, обмежені, або рідкісні.

Матеріальні потреби — це бажання людей вико­ристовувати різні товари й послуги, які прино­сять їм корисність. Предмети споживання, як відомо, слугують для задоволення особистих потреб людей. Матеріальні потреби мають під­приємства й державні установи. Підприємствам потрібні виробничі будівлі та споруди, устаткування і т.п., що дають змогу реалізувати їхні виробничі завдання. Державні установи потребують меблів для своїх приміщень, комп'ютерів тощо.

Потреби в якомусь конкретному товарі або послузі можна задо­вольнити повністю. За короткий проміжок часу можна, наприклад, отримати достатню кількість хліба, олівців чи зубної пасти. Цілком зрозуміло, що одна операція апендициту не передбачає другої. Од­нак інша річ, коли йдеться про задоволення потреб у товарах і по­слугах узагалі. Ми не отримуємо і не можемо отримати їх усіх у до­статній кількості. Уявімо собі список потреб населення країни в автомобілях, відео, квартирах, не кажучи вже про такі предмети роз­коші, як яхти або приватні літаки. Він буде вражаючим. І хоча у про­цесі розвою цивілізації рівень задоволення потреб постійно зростає, із плином часу під впливом розвитку виробництва, реклами й теле­бачення потреби постійно примножуються. У своїй сукупності ма­теріальні потреби є невтоленними, або безмежними. Це означає, що цілком задовольнити їх неможливо.

Варто поставити запитання: а що було б, якби людські потреби можна було б повністю задовольняти? Це означало б, що: 1) будь-який товар чи послуга виробляються у необмеженій кількості; 2) утратили б сенс багато проблем розподілу товарів і доходів; 3) не було б економічних благ, тобто товарів і послуг, відносно обмеже­них, і усі продукти були б безплатними. Проте у житті цього немає. Т це зумовлено другою обставиною, про яку ми згадували, — обме­женістю, або рідкісністю, ресурсів [3].

Основна економічна проблема, яка постає перед окремими людьми, групами людей і суспільством загалом, полягає у тому, що виробничі ресурси обмежені.

Обмеженість ресурсів означає незбалансованість між відносно не­обмеженими потребами і відносно обмеженими засобами, що забезпе­чують задоволення цих потреб. Жодне суспільство не володіє достат­німи ресурсами для виробництва такого обсягу товарів і послуг, якого бажають його члени.

Обмеженість зумовлює вибір.
Якщо ми не можемо мати все, що бажаємо, нам доведеться вибрати те, чого потребуємо найбільше. Отже, і окрема особа, і суспільство загалом мають безперервно здій­снювати вибір стосовно того, як використовувати доступні для них обмежені ресурси.

Для задоволення своїх потреб люди використовують необхідні засо­би, які називають ресурсами, або факторами, виробництва. Економісти поділяють усі ресурси на дві великі групи:

1. матеріальні ресурси — земля й капітал;

2. людські ресурси — праця і підприємницький хист.

Земля —
це насамперед просторово-географічний фактор. На зем­лі живуть люди, на ній розташовані держави — великі й малі. Однак території цих держав, хоч якими би значними вони були, все ж обмежені. Земля до того ж і сама є ресурсом: на ній вирощують сільсь­когосподарські культури. Крім цього, в землі зосереджені великі ба­гатства — корисні копалини, вода. Отже, земля як економічний ресурс — це ті дарові блага природи, які застосовують у виробництві, а саме: орні землі, пасовища, ліси, поклади корисних копалин, водні ресурси то­що.

Природа постачає людині усі ті матеріали, з яких та виробляє життєві блага, і ті сили, які людина використовує у процесі вироб­ництва (сила вітру, води, атома тощо). Земля — вихідний фактор ви­робництва, без якого неможлива господарська діяльність.

Основними природними умовами, які істотно впливають на розвиток національної економіки, є кліматичні умови, багатство корисних копалин, характер земної поверхні й географічне роз­ташування.

Капітал, або капітальні блага, охоплює усі виготовлені виробничі знаряддя, тобто машини, інструменти, устаткування, будівлі, спору­ди, транспортні засоби, збутову мережу тощо. Капітал, по-перше, завжди є результатом попередньої праці людей і вже тому він обме­жений; по-друге, він призначений не для безпосереднього спожи­вання (як споживчі блага), а для подальшої участі у процесі вироб­ництва. Економісти нерідко називають капітал фізичним капіталом, або засобами виробництва.

Гроші не належать до фізичного капіталу. Оскільки гроші нічого не виробляють, а є тільки представником капіталу, що може пере­творюватися на капітал (коли за них купують засоби виробництва), то їх не розглядають як економічний ресурс. Гроші — це фінансовий капітал.

Праця людини охоплює сукупність усіх її фізичних і розумових здіб­ностей, які застосовують у виробництві життєвих благ.
Значення цього ресурсу полягає в тому, що праця є джерелом усіх дій, спрямо­ваних на перетворення природи для задоволення потреб людини. Праця є джерелом усіх економічних цінностей. Тільки завдяки пра­ці людське суспільство досягло того високого ступеня матеріальної та духовної культури, який ми маємо зараз і який слугує основою нашої цивілізації.

Особливим видом людських ресурсів є підприємницький хист, що виявляється у здібності певного відсотка людей поєднувати й організо­вувати використання трьох інших економічних ресурсів у процесі вироб­ництва, займатися бізнесом, тобто найефективніше використовува­ти всі інші ресурси.

Спільною рисою усіх економічних ресурсів є те, що вони рідкісні, тобто їхня кількість обмежена. Обмеженість ресурсів породжує багато техніко-економічних проблем: обмеженість обсягу виробницт­ва, необхідність усебічної економії виробничих ресурсів та вибору, пошуків альтернативних варіантів використання ресурсів тощо.

Отже, суспільство не здатне виробити такий обсяг товарів і по­слуг, щоб задовольнити всі матеріальні потреби. Єдине, що залиша­ється, — це домагатися якнайповнішого задоволення потреб. Сус­пільство може впливати на ступінь невідповідності між потребами й ресурсами, прагнути повнішого задоволення потреб, виходячи з на­явних ресурсів, підвищуючи ефективність використання ресурсів [10].

1.3. Ефективність національної економіки на макрорівні

Під ефективністю економіки розуміють відношення між її результатами й витратами. Вона характеризує зв'язок між обсягом ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів та послуг, одержаних у результаті використання цих ресурсів. Зростання кількості товарів та послуг, одержаних від даної величини витра­чених ресурсів, означає підвищення ефективності, змен­шення ж обсягу продукції, одержаної від даної величини спожитих ресурсів, свідчить про зниження ефективності. Є багато способів підвищення ефективності національ­ної економіки на макрорівні. Їх можна об'єднати за такими напрямами:

1. Забезпечення повної зайнятості ресурсів. Повна зай­нятість ресурсів означає залучення до економічного обо­роту всіх ресурсів, придатних для виробництва товарів та послуг. Йдеться про повну зайнятість працездатного насе­лення, відсутність вимушеного безробіття; максимальне залучення до сільськогосподарського виробництва орних земель; повне завантаження виробничих потужностей та ін. Неповна зайнятість ресурсів викликає певні втрати для економіки, знижує її ефективність.

2. Досягнення повного обсягу виробництва. Економічні ресурси мають використовуватись найраціональніше, відповідно до їхнього призначення. Під повним обсягом виробництва розуміють такий його обсяг, коли продук­тивні можливості ресурсів використовуються найповніше. Наприклад, орна земля не повинна використовуватися під несільськогосподарські потреби, фермери не повинні збирати врожай косою або серпом, якщо є зернозбиральні комбайни; кваліфікований інженер не повинен використовуватися не за фахом тощо.

3. Досягнення найраціональнішого розподілу наявних ресурсів між виробництвом окремих видів продукції, між виробництвом споживчих та інвестиційних товарів. У першому випадку найвища ефективність економіки забезпе­чується за умови досягнення рівноваги між попитом і пропозицією за відсутності як надвиробництва, так і дефіциту. В другому випадку найвища ефективність економіки досягається тоді, коли забезпечено баланс між поточними й перспективними потребами, тобто правильно визначена альтернатива: «більше зараз і менше потім» або «менше зараз і більше потім». У цьому полягає гостра проблема вибору напрямів економічної політики держави.

4. Зростання технічного рівня виробництва. На пій осно­ві забезпечується підвищення ефективності економіки через поліпшення якості товарів й удосконалення техно­логії їх виробництва. Підвищення ефективності економіки забезпечує у даному випадку збільшення обсягу вироб­ництва продукції за незмінної кількості ресурсів, що рівнозначно їх збільшенню.

Таким чином, в умовах безмежності потреб й обмеже­ності ресурсів підвищення ефективності економіки й до­сягнення на цій основі вищого рівня споживання є голов­ною проблемою людського суспільства. З цього випливає практична функція макроекономіки, або її головне за­вдання. Воно полягає в тому, що дана наука повинна озброїти людей знанням тих форм і методів впливу на економіку, за допомогою яких вони можуть забезпечити її ефективне функціонування з метою досягнення найви­щого рівня задоволення матеріальних потреб.

Ефективність використання ресурсів характе­ризує зв'язок між кількістю ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів і по­слуг, отриманих у результаті використання цих ресурсів.

Збільшення кількості товарів і послуг, яку виробляє національна економіка з даного обсягу ресурсів, означає підвищення ефективно­сті використання ресурсів. І навпаки, зменшення обсягу продукції, який одержують із даної величини залучених ресурсів, свідчить про зниження ефективності використання ресурсів [10]. Ефективне використання ресурсів передбачає досягнення: а) пов­ної зайнятості ресурсів; б) повного обсягу виробництва.

Повна зайнятість означає використання усіх наявних для виробниц­тва ресурсів. У національній економіці не повинно бути підпри­ємств або капітального устаткування, що простоюють, землі, яка не обробляється, працівників, які вимушено залишаються без роботи. Зауважимо, що йдеться тільки про придатні для виробництва ресур­си. У кожному суспільстві усталена практика визначає, які ресурси є придатними для використання. Наприклад, законодавство та звичаї передбачають, що працю малолітніх дітей використовувати не слід; для збереження родючості частину орних земель потрібно залишати під паром тощо.

Однак використання усіх наявних ресурсів не гарантує ефектив­ного їх використання. Слід ще забезпечити повний обсяг виробниц­тва. Повний обсяг виробництва означає, що ресурси використовуються так, що вони найповніше задовольняють потреби суспільства. Якщо економіка країни не досягла повного обсягу виробництва, то ка­жуть, що ресурси недовикористовуються. Повний обсяг виробницт­ва продукується за наявності двох видів ефективності — розподільної та виробничої.

Перед кожним суспільством із його обмеженими ресурсами сто­їть проблема їх розподілу між виробництвом найрізноманітніших продуктів. Скільки землі відвести під пшеницю, а скільки під пасо­вища? Скільки кваліфікованої робочої сили варто залучити у вироб­ництво тракторів, телевізорів, а скільки у перукарні й т. п.?

Розподільна ефективність означає, що ресурси залучаються до ви­робництва саме тих товарів та послуг, які найбажаніші й найпотрібніші для суспільства.

Повний обсяг виробництва передбачає досягнення і виробничої ефективності, тобто використання найсучаснішої технології, яка за­безпечує максимальну віддачу від залучених ресурсів, виробництво то­варів і надання послуг із найнижчими витратами. Справді, пшеницю можна жати серпом, а землю копати лопатою, але чи можна при цьому досягти високої ефективності використання ресурсів?

Ресурси є
рідкісними, тому економіка за повної зайнятості та повного обсягу виробництва не може забезпечити необмеженого випуску товарів і послуг. Саме тому суспільство має вибирати, які продукти виробляти, а від яких відмовитися [11].

2.
ОБ’ЄКТИ ТА ЦІЛІ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2.1.
Різні типи економічних систем як об’єкти макроекономічного регулювання

Щоб визначити об'єкт макроекономіки як науки, необхідно насамперед провести межу між нею і мікроекономікою. Мікроекономіка вивчає механізм функ­ціонування та взаємовідносини індивідуальних економіч­них суб'єктів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо). Макроекономіка досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів, тобто національну економіку в цілому. Отже, макроекономіка формулює наукові уявлення про функціонування еконо­мічної системи на національному рівні. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем.

Але в реальній дійсності немає економіки взагалі, а завжди є економіка з відповідним типом виробничих відносин, які формують адекватну їм економічну систему. Це означає, що об'єктом макроекономіки є не просто національна економіка взагалі, а її відповідний тип, тобто історично визначена економічна система [12].

Задоволення матеріальних потреб людей і саме існування людського суспільства неможливі без систематич­ного відновлення процесу виробництва, в результаті чого постійно відтворюються не тільки матеріальні блага, а й умови їх виробництва: економічні ресурси, виробничі відносини та відповідні їм регулюючі механізми. Загаль­ною рисою кожної економічної системи є її здатність до постійного відтворення виробництва за даних виробничих відносин. У будь-якій економічній системі процес цього відтворення включає в себе безпосередню виробництво, а також реалізацію його результатів та їх споживання.

Регулювання процесу відтворення здійснюється за вимог об'єктивних економічних законів та на основі відповідного економічного механізму, який реалізується в господарській практиці через систему ринкових інститутів ти органів державного управління економікою. Характер економічного механізму та інститутів, які його реалізують, залежить від характеру виробничих відносин і насамперед від форми власності на виробничі ресурси. Тому форма власності і є головною ознакою, яка відрізняє одну економіч­ну систему від іншої.

Виробництво товарів і послуг здійснюється у межах національної економіки. У широкому розумінні національна економіка — це сукуп­ність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території. У вузь­кому розумінні під національною економікою передовсім розуміють ділові підприємства та об'єкти інфраструктури.

Сукупність підприємств і виробництв, які виготовляють однакову або подібну продукцію, називають галуззю. Тому кажуть, що націо­нальна економіка складається з галузей. Співвідношення між обсяга­ми продукції, які створені в окремих галузях, називають галузевою структурою національної економіки. У галузевій структурі прийнято виокремлювати галузі матеріального і галузі нематеріального вироб­ництва.

У галузях матеріального виробництва виготовляються продукти у вигляді речей, у галузях нематеріального виробництва надаються послуги. Серед галузей матеріального виробництва провідними є промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт та ін. До нематеріального виробництва відносять культуру, освіту, охоро­ну здоров'я, науку, побутове обслуговування населення тощо [13].

Історично національна економіка формується з утворенням цен­тралізованих держав та витісненням натуральної форми виробницт­ва товарною. Товарна форма виробництва, як відомо, ґрунтується на поділі праці і передбачає виготовлення продуктів для обміну на ринку. За цієї форми виробництва люди задовольняють власні потреби, об­мінюючись продуктами своєї праці.

У національній економіці можна виділити дві сторони:

1) матеріально-речову, або фізичну, економіку;

2) монетарну, або грошову, економіку.

Фізична економіка охоплює ресурси — працівників, природні багат­ства, капітал (засоби виробництва) та виготовлені життєві блага. Розвиток фізичної економіки характеризують за допомогою різних показників обсягів виробництва й споживання конкретних товарів і послуг, зайнятості населення тощо.

Основними складовими монетарної економіки є гроші й ціни. Вони слугують своєрідним цементом, що пов'язує окремі частини товар­ної економіки. Через гроші й ціни розподіляються ресурси між під­приємствами та галузями, визначається обсяг споживання. Гроші — це питання життя й смерті кожної господарської одиниці в товарній економіці. Монетарна економіка обслуговує фізичну, але впливає на неї і має власні закономірності розвитку. Фізична й монетарна економіки утворюють складну єдність.

У національній економіці діють три основні економічні суб'єкти: домогосподарства, фірми (ділові підприємства) та держава.

Домогосподарство — економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, постачає ними економіку і вико­ристовує отримані за це доходи для купівлі товарів і послуг, які задоволь­няють матеріальні потреби його членів. Домогосподарство як понят­тя не завжди збігається з поняттям сім'ї, але для простоти аналізу вважають, що кількість домогосподарств у національній економіці дорівнює кількості сімей у країні.

Фірма — це ділова одиниця, яка використовує куплені у домогоспо­дарств ресурси для виробництва товарів і послуг і володіє та керує одним або багатьма підприємствами. У вітчизняній економіці — кілька сотень тисяч ділових підприємств, а в економіці США їх біль­ше 20 млн.

Держава виконує важливі економічні функції. Вона формує пра­вове середовище, що визначає "правила гри", яких зобов'язані до­тримуватися економічні суб'єкти. Через податки й трансфери дер­жава перерозподіляє доходи, забезпечує суспільство благами громадського вжитку. В умовах різних зовнішніх і внутрішніх збу­рень держава намагається стабілізувати національну економіку і ви­конує низку інших економічних функцій.

У національній економіці у зв'язку з виробництвом величезної кількості товарів і послуг та наявністю такої ж кількості економіч­них суб'єктів доводиться розв'язувати безліч господарських проб­лем. Наприклад, що виробляти, тобто які блага та в якій кількості виробляти? Як виробляти блага? Які ділові підприємства мають це робити — приватні чи державні? Для кого виробляти блага, тобто як розподіляти виготовлені блага між різними індивідами та домогосподарствами? І багато інших. Отже, в національній економіці мають існувати відповідні механізми розв'язання цих проблем, тобто спо­соби її організації. Спосіб організації національної економіки назива­ють економічною системою.

Якщо розглядати розвиток економічних систем в істо­ричному аспекті, то можна виділити три основні їх типи: ринкову, командно-адміністративну і змішану економіку. Без визначення головних особливостей окремих типів економічної системи неможливо зрозуміти суть об'єкта макроекономіки [8].

Ринкова економіка характеризується приватною фор­мою власності на економічні ресурси й використанням ринкового механізму для регулювання економіки. У такій системі поведінка кожного учасника мотивується його Особистими інтересами, кожний економічний суб'єкт прагне досягти максимального доходу на основі індивідуального прийняття рішень. Але приватний інтерес —це одночасно й носій суспільного інтересу. Кожний еконо­мічний суб'єкт здатний реалізувати свій приватний інтерес лише в тому випадку, якщо він є носієм суспільного інтересу. Таке поєднання приватного інтересу із суспіль­ним здійснюється на ринку. На дану властивість ринку звернув увагу ще Адам Сміт, який проголосив принцип "невидимої руки" ринку. Це означає, що кожний індивід, який реалізує свій приватний інтерес через ринок, не усвідомлюючи його, одночасно працює на задоволення суспільного інтересу. «Невидима рука» ринку — це його закони та стимулятори. Насамперед це закон вартості, закон попиту та пропозиції, закони спадної ефективності та корисності. Згідно з цими законами встановлюються ціна, зарплата і прибуток. Останні є тими стимуляторами, що регулюють діяльність виробників товарів та дають відповідь на такі три запитання: що виробляти, скільки виробляти і з якими витратами?

Основним рушієм ринкової економіки е конкуренція. Конкурентна економіка — це економіка, в якій панує споживач.

Ринкова економіка — це економіка з вільним ціно­утворенням. Ціна, що склалася на основі вільного поро­зуміння сторін, забезпечує рівновагу між попитом і про­позицією, між виробництвом і споживанням. Ціни, за якими забезпечується рівновага в економіці, називають рівноважними. Рух ринкових цін до рівноважного рівня приводить виробництво у відповідність із купівельно-спроможними потребами суспільства і розподіляє ресурси відповідно до цих потреб.

Отже, ринкова економіка має такі властивості, що за­безпечують її здатність до автоматичного саморегулюван­ня. Цей тип економіки часто розглядають як найдоско­налішу економічну систему, коли стає непотрібним дер­жавне втручання в економічні процеси. Роль уряду при цьому повинна обмежуватися захистом приватної влас­ності та встановленням сприятливого правового поля для вільного функціонування ринку.

Командно-адміністративна (або планова) економіка прямо протилежна ринковій економіці. Вона заснована на суспільній (державній) власності, а регулювання еконо­мічних процесів здійснюється за допомогою централізо­ваного державного планування. Таке планування має обов'язковий, тобто директивний, характер стосовно всіх суб'єктів економічної діяльності. Воно регламентує обсяги виробництва продукції, розподіл і використання ресурсів, ціноутворення і витрати на виробництво, розподіл доходів на споживання і нагромадження.

Отже, командно-адміністративна (або планова) еконо­міка — це економіка з жорстким державним регулюван­ням. Його основним інструментом виступає державний план. Ринок у цій системі самостійних регулюючих функ­цій не виконує, а сам є предметом державного плануван­ня. Держава заздалегідь планує ціни, заробітну плату, банківські відсотки та інші ринкові інструменти. Тому ринок тут є допоміжним засобом стосовно плану.

Змішана економіка — це така економічна система, яка поєднує в собі різні форми власності (приватну, коопе­ративну, державну) і два механізми макроекономічного регулювання: ринковий і державний. Проте в кожній країні зі змішаною економікою співвідношення між ринковим і державним регулюванням, або розподіл регу­люючих функцій між ринком і державою, є неоднаковим. В одних країнах держава відіграє більшу, в інших — меншу роль у регулюванні економіки. Залежно від ступеня державного втручання в економіку змішана економіка кожної країни має особливу модель з переважанням елементів лібералізму або дирижизму.

Можна виділити три найтиповіші моделі змішаної економіки.

Американська модель. Основу американської моделі становить система всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, збагачення найактивнішої частини населення. Завдання соціальної рівноваги грома­дян при цьому гостро не ставиться, а пряме державне втручання в економіку є незначним і охоплює такі питання, як визначення правил гри на ринку, використан­ня бюджетної системи, перерозподіл доходів через подат­кові механізми та ін.

Японська модель.
Для цієї моделі характерним є актив­не втручання держави в економіку. Розвиток економіки підпорядкований загальним національним завданням, велику роль відіграє економічне планування (індикатив­не). Розв'язанням соціальних завдань безпосередню за­ймаються корпорації та об'єднання.

Шведська модель. Характерною особливістю цієї мо­делі є її соціальна спрямованість на рівні державної політики. Скорочення майнової нерівності досягається за рахунок перерозподілу доходу через бюджет на користь менш забезпечених верств населення. У державному бюд­жеті акумулюється більш як 50 % валового внутрішнього продукту.

Модель змішаної економіки у кожній країні залежить насамперед від індивідуальних факторів (природні, демографічні, технічні, місце країни у світовому госпо­дарстві та ін.), цілей та пріоритетів державної політики. За зміни цих умов вносяться зміни й у модель змішаної економіки.

Суб'єктами змішаної економіки є домашні господарства, підприємства (фірми) й держава. Вступаючи в економічні відносини між собою, кожний з них виконує відповідні функції. Так, домашні господарства є власниками економічних ресурсів (робочої сили, матеріальних ресурсів, гро­шового капіталу). Проте самі вони не використовують економічні ресурси, а надають їх підприємствам через ринок ресурсів.

Функція підприємств (фірм) полягає у тому, що вони використовують економічні ресурси для вироблення продуктів та надання послуг і реалізують їх на товарному ринку з метою одержання доходу.

Держава виконує в економіці важливі функції. Насам­перед вона як власник державних підприємств здійснює підприємницьку діяльність, є виробником товарів, особливо послуг; як суб'єкт влади держава забезпечує регулювання відносин між виробниками і споживачами, впливає на динаміку і структуру валового внутрішнього продукту. Держава є також отримувачем і розпорядником доходів. Через оподаткування і державні витрати вона істотно впливає на економічні відносини, здійснюючи урядові закупки товарів і послуг, трансфертні виплати, а також надаючи домашнім господарствам колективні (суспільні) блага й послуги та ін.

Для країн, які здійснюють перехід від командно-адміністративної (або планової) економіки до змішаної, характерним є перехідний період. Він обумовлений як зміною економічної (внутрішньої і зовнішньої) політики держави, так і переходом від одного стану втручання дер­жави в економіку до іншого. Оскільки на ступінь втручан­ня держави в економіку суттєво впливає співвідношення форм власності, то в кожному випадку, коли це співвідно­шення змінюється, виникає перехідний період. Він зумов­люється також необхідністю створення відповідного ринкового механізму регулювання економіки і насамперед ринкової інфраструктури. Тому спільним для таких країн є те, що їхня економіка с перехідною.

Особливість перехідної економіки полягає в тому, що в цей період всі суперечності загострюються, зростає їх кількість і інтенсивність. Загальними рисами перехідної економіки, які формують специфіку її суперечностей, зок­рема в Україні, є такі: нестабільність умов господарюван­ня; дефор

мованість економічної структури; дефіцит ресур­сів та соціальні обмеження структурної перебудови; відсутність механізму саморегуляції економіки; незавер­шеність процесу приватизації і роздержавлення власності; невизначеність рушійних сил розвитку; система цін, зде­формована монополіями та інфляцією; часткова втрата керованості макроекономічними процесами та ін.

До цих суперечностей потрібно додати деякі інші, притаманні перехідній економіці України, зокрема, зако­нодавство, яке не враховує специфіку перехідного періоду щодо визначення відповідних функцій державного регу­лювання економіки, захисту внутрішнього ринку і виробника на перехідному етапі; надмірна лібералізація зовнішньоекономічної діяльності; досить високий ступінь інтеграції банківської системи в світову ринкову еконо­міку, але водночас недостатньо ефективний її вплив на виробництво у межах власної країни та ін.

Усе це визначає певні вимоги до економічної теорії і практики перехідного періоду в Україні, основними з яких мають бути:

1) використання як базових таких економічних тео­рій, які б відповідали особливостям перехідної економі­ки та об'єктивним можливостям України і забезпечу­вали їй економічне відродження в найкоротший відрізок часу;

2) визначення раціонального співвідношення між дер­жавним регулюванням економіки та її ринковим саморе­гулюванням, яке в найбільшій мірі відповідає перехідному етапу розвитку країн зі змішаною економікою;

3) розробка стратегії з відродження конкурентного національного виробництва на основі власного науково-технічного потенціалу та з метою підвищення життєвого рівня населення [14].

2.2. Механізм функціонування економічної системи

Предмет макроекономіки обумовлений її об'єктом. І оскільки об'єктом є економічна система, що трансформує природні ресурси у придатні до споживання суспільством матеріальні блага за певних виробничих відносин, то це означає, що макроекономіка повинна насамперед відпо­вісти на запитання: як функціонує національна економіка, за допомогою яких механізмів вона набуває здатності вирішувати головну проблему суспільства. Все це означає, що предметом макроекономіки є механізм функціонування економічної системи. При цьому макроекономіка, з одного боку, покликана вивчати реальні факти, з'ясовувати причинно-наслідкові зв'язки в економічному механізмі, з іншого — давати рекомендації щодо його вдосконалення з метою ефективнішого використання наявних ресурсів і досягнення на цій основі вищого рівня задоволення сус­пільних потреб. Таким чином, макроекономіка виконує не тільки пізнавальну, а й прикладну функцію [6].

Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, тобто вивчає стійкі зв'язки й залежності, властиві національній економіці, називають позитивною, або макроекономічним аналізом. Водночас вона має справу із суб'єктивними думками рекомендаційного характеру в формі теорій, кон­цепцій, моделей, спрямованих на вирішення певних проб­лем розвитку національної економіки, на формування способів досягнення цілей і пріоритетів економічної політики. Макроекономіку, що виконує цю функцію, нази­вають нормативною, або макроекономічним регулюванням. Макроекономічний аналіз вивчає фактичний стан економіки; макроекономічне регулювання е інструментом економічної політики і визначає, що має бути в економіці і як цього можна досягти.

Наприклад, макроекономічний аналіз констатує, що рівень безробіття в країні становить 10 відсотків. Макро­економічне регулювання при цьому визначає, що безро­біття треба скоротити до природного рівня через збіль­шення державних витрат.

Ефективне функціонування національної економіки досягається як на базі саморегулюючих властивостей ринкового механізму, так і через державний механізм регу­лювання економіки [5].

Як же діє ринковий механізм? Його дія ґрунтується на досягненні рівноваги між попитом і пропозицією як на окремих ринках, так і в масштабах усього національного ринку. Ринковий механізм функціонує за допомогою своїх інститутів — фірм і компаній, банків і бірж, а також на базі законодавчих актів держави, які забезпечують юридичне оформлення об'єктивних економічних відносин між суб'єктами економічної системи. Ефективне функ­ціонування ринкового механізму досягається за дотри­мання ряду умов: свободи економічної діяльності госпо­дарських суб'єктів; їхньої відповідальності за результати своєї діяльності; вільного ціноутворення, яке гарантує зба­лансування попиту і пропозиції; конкуренції товаровироб­ників; обмеження монополізму тощо [1].

Якщо розглянути, наприклад, ринок ресурсів, то до­машні господарства тут, як зазначалося, виступають про­давцями виробничих ресурсів, тобто створюють їх про­позицію. Підприємства на цьому ринку є покупцями, тобто пред'являють попит на виробничі ресурси. Взаємо­дія попиту і пропозиції встановлює рівноважну ціну на кожний із ресурсів.

На ринку продуктів домашні господарства формують попит на товари та послуги. Підприємства, використову­ючи виробничі ресурси, виробляють продукти споживчого призначення і створюють пропозицію цих продуктів. Через ціну попит і пропозиція продуктів урівноважуються між собою. Держава на цих ринках виступає додатковим суб'єктом економічних відносин і здійснює контроль за потоками ресурсів і продуктів, а за допомогою відповідної економічної політики (фіскальної та грошово-кредитної) впливає на діяльність фірм і домашніх господарств.

Товарні та фондові біржі, що функціонують у ринковій економіці, здійснюючи посередницькі зв'язки, забезпечу­ють реалізацію економічних відносин між виробниками і споживачами ресурсів і продуктів, визначають співвідно­шення попиту й пропозиції та відповідні їм ціни, створю­ють передумови для розвитку виробництва відповідно до попиту.

Особливу роль у ринковому механізмі відіграє ринок капіталу (інвестиційний, кредитний, акціонерний), який перерозподіляє капітали із секторів економіки, де є їх надлишок, чуди, де є додаткова потреба в них. Кредитний ринок разом із ринком цінних паперів утворюють фінан­совий ринок. Вони тісно пов'язані між собою і доповню­ють один одного. Фондові біржі й банки продають і купу­ють один у одного цінні папери. Цей зв'язок, з одного боку, реалізує саморегулюючі функції, а з іншого — дає змогу державі через купівлю і продаж цінних паперів впливати на механізм ринку й економічні відносини, що виникають у суспільстві.

Ринок праці перебуває під впливом багатьох факторів, більшість з яких залежить від інших ринків. Попит на робочу силу визначається потребою підприємців й технічною оснащеністю виробництва, тобто станом ринків продуктів та послуг. Ціни на товари споживчого ринку безпосередньо впливають на рівень і оплату праці робочої сили. Все це зумовлює перелив капіталу, зміну в попиті й пропозиції робочої сили, появу безробіття та ін., що досить часто ускладнює економічне відтворення і пород­жує економічну нестабільність. Тому в налагодженні найраціональніших економічних відносин на ринку праці значна роль належить державі.

Особливим елементом механізму функціонування еко­номіки є її державне регулювання. В його основі лежить економічна політика держави. Проблеми, пов'язані з визна­ченням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно впливають на методи державного регулювання економіки [11].

2.3. Макроекономічна політика та її цілі

До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести такі:

1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті — вищий рівень життя населення.

2. Підвищення економічної ефективності вироб­ництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг.

3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.

4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожно­му індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затра­ченої праці.

5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти як невиправданої диференціації рівня життя різних груп населення, так і зрівняльності в оплаті праці.

6. Соціальний захист, що гарантує належне існуван­ня безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.

7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує до­сягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньо­економічних зв'язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.

8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і на­ступних поколінь людей [9].

Досягнення перелічених, а також інших цільових на­станов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів досягнення за­значених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різне тракту­вання їх, а відповідно й різні варіанти економічної політи­ки держави. Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їхньої реалізації. А це, в свою чергу, неможливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки [14].

3. МЕТОДОЛОГІЯ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ

3.1. Стабілізаційна політика в макроекономічному вимірі

Макроекономіка приділяє важливу увагу впли­вові стабілізаційної політики на поведінку еко­номічних суб'єктів, а відтак на ефективність функціонування національної економіки. Усі краї­ни з ринковою економікою намагаються досяг­ти макроекономічної стабільності, яка, по-перше, означає економічне зростання — виробництво більшої кількості й ліпшої якості товарів і послуг, що дає змогу підвищувати рівень життя населення. При цьо­му економічне зростання забезпечується головно через підвищення ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу (мак­симальна віддача за мінімальних витрат наявних обмежених ресур­сів). Водночас економічне зростання не повинно погіршувати стан довкілля. Це дасть змогу підтримувати належний рівень життя сучас­ного і наступних поколінь людей.

По-друге, це передбачає повну зайнятість — забезпечення робо­чими місцями усіх, хто бажає і здатний працювати. Кожен індивід повинен мати змогу реалізувати свої професійні здібності.

По-третє, стабільний рівень цін, що означає уникнення значного їх зростання. Зростання загального рівня цін ускладнює господар­ські зв'язки економічних суб'єктів, знижує реальні доходи населен­ня і знецінює заощадження.

По-четверте, досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв'язках — стабільний курс національної валюти, розумний баланс міжнарод­ної торгівлі та міжнародних фінансових операцій [2].

Унаслідок різних зовнішніх і внутрішніх збурень у національній економіці настають періоди макроекономічної нестабільності: тем­пи зростання виробництва уповільнюються, а то й стають від'єм­ними, зростають безробіття і ціни або різко коливається курс на­ціональної валюти. Відновлення макроекономічної стабільності є непростим завданням для суспільства. Річ у тім, що досягнення ста­більності в одних секторах економіки може суперечити її досягнен­ню в інших. Наприклад, повна зайнятість і стабільний рівень цін до певної міри виключають одне одного, бо стабільний рівень цін перед­бачає певний рівень безробіття. Це означає, що уряд має вирішити, яка складова стабільності в даний момент є важливішою для країни. Тут, зрозуміло, є широке поле для незгод і суперечок.

Вибір між складовими макроекономічної стабільності називають компромісним вибором.

Для подолання нестабільності уряд проводить відповідну ста­білізаційну політику, під якою розуміють заходи держави, спрямовані на зміну обсягу національного виробництва, доходів, рівня зайнятості, інфляції та інших параметрів національної економіки за допомогою різ­них макроекономічних інструментів, таких як податки, державні видатки, пропозиція (кількість) грошей, квоти та ін.

Макроекономіка аналізує чотири основні види стабілізаційної політики: 1) фіскальну; 2) монетарну; 3) політику доходів; 4) зов­нішньоекономічну політику.

Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика — це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох цих заходів. Подат­ки й державні видатки — це основні знаряддя фіскальної політики.

За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати струк­туру національної економіки, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, зменшувати економічні коливання, боротися з інфляційними спалахами, впорядковувати державні фінанси тощо. Особливого значення набуває фіскальна політика у перехід­ній економіці. Це пов'язано передовсім із тим, що уряд уже не може використовувати такі традиційні інструменти командної економіки, як державне планування та централізоване ціноутворення.

Розрізняють два види фіскальної політики: стимулюючу та стримувальну. Стимулююча політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рів­ня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва заходи. Це збільшує ін­вестиції, обсяг національного виробництва і зменшує безробіття. За стримувальної фіскальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків або через поєднання обох заходів.

Монетарна, або кредитно-грошова, політика — це заходи, що впливають на кількість грошей у національній економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Монетарну політику зазвичай прово­дить центральний банк країни, у нашій державі — Національний банк України.

Монетарна політика ґрунтується на тому, що у короткостроко­вому періоді кількість, або пропозиція, грошей впливає на багато економічних змінних, насамперед процентні ставки, курси цінних паперів, валютні курси, а відтак і на реальні економічні змінні — об­сяг і структуру виробництва, рівень зайнятості тощо. Якщо у національній економіці пропозиція грошей збільшується, то процентні ставки знижуються, доступ до кредитів полегшується, тому інвестиції та обсяг національного виробництва зростатимуть. І навпаки, із зменшенням пропозиції грошей процентні ставки зростатимуть, доступ до кредитів звужуватиметься, і це зменшуватиме інвестиції та обсяг національного виробництва.

Отже, можливе проведення двох видів монетарної політики — стимулюючої та стримувальної. Стимулююча монетарна по­літика спрямовується на зменшення масштабів безробіття, а стри­мувальна — на приборкання інфляції.

Фіскальна й монетарна політики є основними методами, які за­стосовує держава для стабілізації національної економіки — спо­вільнення темпів інфляції, зниження рівня безробіття, подолання спаду тощо. Разом із тим існують й інші види стабілізаційної політи­ки, які допомагають стабілізувати окремі сфери макроекономіки.

Для боротьби з інфляцією застосовують політику доходів.
Цю по­літику інакше називають контролем за цінами і заробітною платою. Є кілька варіантів політики доходів. Найвідоміші з них:

· прямий контроль зарплати й цін ("заморожування" їхніх рівнів, яке застосовують головно за надзвичайних обставин, наприклад у воєнний час);

· добровільні орієнтири для підвищення цін та заробітної плати (уряд просить фірми та трудові спілки у своїх вимогах і діях щодо підвищення цін і зарплати не виходити за рекомендовані ним межі). Цей метод стабілізаційної політики спрацьовує за умов високої економічної культури населення. Політика доходів має суперечливий характер. Не так давно еко­номісти обстоювали цю політику як найдешевший спосіб зниження інфляції. Однак через негативні наслідки багато фахівців уважають її неефективною, а дехто навіть шкідливою. Втручання держави у механізм вільного ринку сковує динаміку відносних цін, що неспри­ятливо впливає на розвиток національної економіки.

Як результат посилення взаємозв'язків між економіками різних країн зростає роль зовнішньоекономічної політики, головним на­прямом якої є зовнішньоторговельна політика.

Під зовнішньоторговельною політикою розуміють заходи уряду, які покликані впливати на обсяги зовнішньої торгівлі. Розрізняють два ос­новні види зовнішньоторговельної політики — протекціонізм і фри­тредерство. Протекціонізм — це політика захисту національних ви­робників від конкуренції іноземних товарів. Фритредерство — це торгівля з незначними митними та не митними бар'єрами або взагалі без них.

Хоча більшість економістів уважають, що будь-які протекціо­ністські заходи уряду країни знижують рівень добробуту її мешкан­ців, ці заходи використовують практично усі країни світу. Річ у тім, що політика протекціонізму є вигідною для окремих груп населен­ня [15].

3.2. Методи дослідження національної економіки

Для вивчення закономірностей функціонування національної економіки макроекономісти використовують різні методи та прийо­ми, які в сукупності називають методологією макроекономіки.

Макроекономіка не може користуватися тими методами пізнання, що й природничі науки. Аналізуючи явища й процеси в національній економіці, не можна вживати ні мікроскоп, ні телескоп. Макроекономісти позбавлені також можливості проводити контрольований експе­римент, як фізики чи хіміки. У макроекономіці дослідники широко застосовують метод наукової абстракції з його двома основними при­йомами — індукцією та дедукцією. Суть цього методу полягає в тому, що, досліджуючи певний економічний факт або процес, відділяють його випадкові, швидкоплинні чи другорядні ознаки від усталених і типових. У хаотичному нагромадженні фактів економісти намагаються знайти певний порядок. Аби краще зрозуміти дійсність, вони абст­рагуються, тобто умисно спрощують заплутані зв'язки, залишають поза увагою ті деталі, які вводять в оману.

Макроекономіка дає досить абстрактну картину національної економіки. Відтак дехто сприймає її висновки як щось непрактичне й нереалістичне. Насправді теорії макроекономіки саме тому й прак­тичні, що вони абстрактні. Теорії, які ґрунтуються на фактах, є реа­лістичними. Теорії, що не узгоджуються з фактами, — неправдиві.

Звідки беруться факти? Основну суму фактів, або економічної інформації, дає національна й міжнародна статистика. Нерідко ви­користовують дані бухгалтерського обліку, соціологічних обстежень тощо. У результаті збирання та систематизації фактів економічна діяльність стає відомою, але ще не пізнаною. Збирання фактів нази­вають описовою, або емпіричною, макроекономікою.

Пізнання зв'язків у національній економіці, виведення законів і тео­рій з фактів становить суть макроекономічного аналізу. При цьому економісти можуть іти як від теорії до фактів, так і від фактів до тео­рії. Виведення теорії з фактів називається індукцією, або індуктивним методом дослідження. Нагромадження фактів, їх систематизація та аналіз дають змогу сформулювати закон чи теорію, які відбивають закономірності функціонування національної економіки [16].

Узагальнення в макроекономіці також можна вивести за допо­могою дедуктивного методу. Використовуючи логіку або інтуїцію, до­слідник може сформулювати попередню неперевірену теорію, тобто гіпотезу. Для перевірки її правильності потрібно багаторазово до­слідити відповідні факти. Гіпотеза, яку не підтверджують факти, не­правильна. Але якщо навіть гіпотеза спростована й відхилена, вона має позитивне значення, бо вказує шлях, яким іти не треба.

Індукція й дедукція — це взаємо доповнювані, а не протилежні методи макроекономічного аналізу. Сформульовані дедуктивним методом гіпотези слугують макроекономістові орієнтиром під час збирання й систематизації емпіричних даних. Певні уявлення про реалії національної економіки є передумовою формулювання зміс­товних гіпотез.

Філософи вважають, що всі науки емпіричні. Це означає, що во­ни ґрунтуються на фактах, тобто на динаміці певних даних або явищ. Фактичні дані, які використовують у фізичних науках, стосу­ються неживих предметів. Макроекономіка як суспільна наука до­сліджує поведінку економічних суб'єктів, що здійснюють виробництво, обмін, розподіл та споживання товарів і послуг.

Закони й теорії макроекономіки — це змістовні твердження, виве­дені з фактів. Факти, тобто реальна поведінка економічних агентів у виробництві, розподілі, обміні та споживанні товарів і послуг, із плином часу можуть змінюватися. Ось чому макроекономіст має постійно звіряти теорії з наявним економічним середовищем.

Хоча макроекономісти часто досліджують політично забарвлені проблеми, вони намагаються аналізувати їх на підставі наукової ме­тодології. Основні принципи макроекономіки не змінюються упро­довж десятиліть, і фахівці мають творчо й гнучко використовувати ці принципи відповідно до обставин, що змінюються [7].

3.3. Економічне моделювання макроекономічних процесів

Важливим напрямом наукового абстрагування є моделювання. Макроекономічна модель — це спрощене відображення економічної дійсності, абстрактне узагальнення відповідних фактичних даних.

Макроекономічні моделі представляють у математичній, таблич­ній і графічній формах. При цьому не так важливо, що саме викори­стано: рівняння, графік чи таблицю. Найголовніше — схопити й відобразити реальний зв'язок між фактами.

Якщо залежності між макроекономічними змінними виража­ють за допомогою таблиць або графіків, то маємо табличні чи гра­фічні моделі, якщо за допомогою рівнянь — економіко-математичні моделі.

У дослідженні національної економіки особливе значення мають графічні моделі, які дають точне відображення кількісних залежнос­тей. Слова стають дієвішими, якщо їх доповнити зображенням. Ще стисліше цю думку виражає китайське прислів'я: малюнок вартий тисячі слів.

У макроекономічних моделях використовують два види змін­них — ендогенні та екзогенні. Ендогенні — це змінні, які модель намага­ється пояснити. Екзогенні — це змінні, які модель бере як дані. Метою моделі є з'ясування того, як екзогенні змінні впливають на ендоген­ні. Інакше кажучи, значення екзогенних змінних вводять із зовні, тоді як ендогенні змінні визначаються всередині моделі, вони є ре­зультатом побудови моделі.

До екзогенних змінних найчастіше відносять державні видатки, ставки оподаткування, величину пропозиції грошей та ін. До ендо­генних змінних здебільшого належать обсяг національного вироб­ництва, рівень зайнятості, рівень інфляції тощо.

Для пояснення макроекономічних явищ і процесів дослідники використовують різні моделі. Якість моделі залежить від вірогідності припущень. Якщо з аналізованого питання упущено важливі ознаки національної економіки, то модель веде до неправильних висновків.

Одним із важливих у макроекономічних моделях є припущення щодо швидкості, з якою ціни і заробітна плата реагують на зміну рин­кових умов. У реальній дійсності одні види цін є негнучкими, інші — гнучкими. Більшість економістів уважають, що припущення про гнуч­кість цін є прийнятним для дослідження довгострокових явищ, та­ких як, наприклад, зростання національного обсягу виробництва, простежуване упродовж багатьох десятиліть. У короткостроковому періоді реальнішим є припущення про негнучкість цін.

У макроекономіці часто будують графічні моделі, які відобража­ють залежності між різними змінними. Одним із важливих способів визначення зв'язку між змінними є нахил лінії, нахил показує, наскільки зміниться залежна змінна у відпо­відь на зміну незалежної змінної на одну одиницю.

Якщо між двома змінними існує пряма залежність, то нахил лінії, яка відображає цю залежність, додатний. І навпаки, від'ємне значення нахилу вказує на обернену, або зворотну, залежність між змінними.

Нахил прямої лінії однаковий у кожній її точці. Нахил висхідної лінії с додатним, а спадної — від'ємним.

Часто взаємозв'язки між різними змінними описуються неліній­ними залежностям и (кривими). Нахил кривої лінії змінюється, коли ми переміщуємося по ній від однієї точки до іншої. Для вимірювання нахилу кривої у певній її точці спочатку проводимо дотичну до кривої у точці, в якій хочемо виміряти нахил. Нахил кривої у певній точці ви­мірюють за нахилом дотичної.

Багато змінних не залежні одна від одної. Ми не можемо припу­стити, що ціна футбольного м'яча залежить від кількості куплених холодильників. Якщо ми відкладемо ціну футбольних м'ячів по вер­тикальній осі, а величину попиту на холодильники — по горизон­тальній, відсутність залежності між ними опише лінія, паралельна до вертикальної осі. Ця лінія означає, що зміна в ціні футбольних м'ячів не впливає на купівлю-продаж холодильників. Нахил верти­кальної лінії є безмежним. Так само, якщо виробництво автомобілів абсолютно не пов'язане з погодними умовами, і ми відклали би спо­живання по вертикальній осі, а опади — по горизонтальній, то ця не пов’язаність була би зображена лінією, паралельною до горизон­тальної осі. Горизонтальна лінія має нульовий нахил.

У математиці незалежну змінну (причину) завжди відкладають по горизонтальній осі, а залежну (наслідок) — по вертикальній. Економісти ж відкладають на графіках залежні й незалежні змінні довільніше. Так, незалежна змінна у графічних макроекономічних моделях нерідко міститься на вертикальній осі.

Усі моделі класифікують за періодами часу, стосовно яких їх ви­користовують, і відносять до трьох часових груп — короткостроко­вого періоду, довгострокового періоду і дуже тривалого періоду.

Короткостроковий — це період, в якому ціни є негнучкими, і тому ресурси можуть не повністю використовуватися у виробництві. Три­валість цього періоду — кілька місяців чи рік—два.

Довгостроковий — це період, в якому ціни є гнучкими, а ресурси повніс­тю використовують у виробництві. У цьому періоді обсяги капіталу та праці є незмінними, як і рівень технології, яку використовують для перетворення ресурсів у готові вироби. Тривалість довгостроко­вого періоду — кілька років або й ціле десятиліття.

Дуже тривалий — це період, упродовж якого обсяги ресурсів і наяв­на технологія змінюються. Протяжність цього періоду становить кілька десятиліть.

Досліджуючи національну економіку, макроекономісти використовують велику кількість різноманітних статистичних показників, які характеризують макроекономічні змінні. Існують численні класифікації макроекономічних показників; наведемо окремі з них.

Макроекономічні показники поділяють на натуральні, які вимірю­ють у різних фізичних одиницях, та вартісні (грошові). Вартісні показ­ники можуть визначатися у постійних або поточних цінах. Постійна — це ціна базового року. Показники також поділяють на абсолютні (натуральні та вартісні) та відносні, визначені у відсотках.

Особливо важливе значення у макроекономіці має поділ показ­ників на запасові й потокові та номінальні й реальні.

Запасові — це показники, які вимірюють кількість чого-небудь у певний момент часу. Потокові — це показники, що вимірюють кіль­кість чого-небудь за одиницю часу, здебільшого за рік.

У макроекономіці існує певний взаємозв'язок між показниками запасу і потоку. По-перше, запас дорівнює нагромадженим за певний період часу потокам. По-друге, потік дорівнює різниці між за­пасами на початок і кінець періоду.

Ось декілька прикладів взаємопов'язаних потокових і запасових показників:

· майно особи — запас; її дохід і видатки — потік;

· обсяг капіталу в національній економіці — запас; обсяг інвести­цій — потік;

· державний борг — запас; дефіцит державного бюджету — потік;

· кількість безробітних — запас; кількість людей, що втрачають роботу, — потік.

Усі змінні, що виміряні у фізичних одиницях, називають реальними змінними. До реальних змінних відносять кількісні змінні — наприк­лад, реальний ВВП, обсяг капіталу — та відносні ціни — наприклад, реальна заробітна плата, реальна процентна ставка. І кількісні змін­ні, і відносні ціни мають спільну рису: вони вимірюють фізичну (а не грошову) кількість. Реальний ВВП вимірює кількість кінцевих товарів і послуг, вироблених упродовж року, а реальна зарплата — обсяг життєвих благ (товарів і послуг), які працівник може купити, наприклад, за годину своєї праці.

Номінальні змінні виражаються у грошах — наприклад, номіналь­на зарплата, номінальний ВВП. Номінальна заробітна плата — це кількість грошей, яку отримує працівник за свою працю (годину, день, місяць тощо), а номінальний ВВП — ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за рік.

У макроекономічних дослідженнях реальні змінні часто аналізують без урахування грошей, тобто номінальних змінних. Теоретичне відокремлення реальних і номінальних змінних називають класичною дихотомією.

Класична дихотомія — це важливий принцип у макроекономічному дослідженні, який дає змогу спростити економічну дійсність. Вона дає змогу вивчати реальні змінні, залишаючи осторонь но­мінальні. Відсутність впливу грошей на реальні економічні змінні називають нейтральністю грошей. Більшість економістів уважають, що у довгостроковому періоді гроші є нейтральними.

Макроекономічний аналіз та факти дають можливість формулювати економічні закони, які відображають сталі причинно-наслідкові зв'язки між економічними явищами та процесами. Економічні закони поділяють на емпіричні та теоретичні. Емпіричні закони очевидні, але без них не можна відкривати й перевіряти теоретичні закони та роз­вивати економічну науку.

Прикладом простого емпіричного закону є закон спадної віддачі. Суть його полягає в тому, що додатковий обсяг продукції, який отримують від послідовного збільшення одного фактора виробницт­ва, зменшується, якщо кількість інших факторів залишається без змін. Експериментальні спостереження показують справедливість цього закону. Наприклад, якщо на одній і тій же ділянці землі збіль­шувати затрати праці, а інші фактори виробництва залишати не­змінними, дія цього закону підтверджується.

Теоретичні закони макроекономіки виражають сталі причинно-наслідкові зв'язки між абстрактними узагальненнями. Ці закони не можна виявити на емпіричному рівні. До теоретичних законів макроеконо­міки належать, наприклад, закон рівноваги між сукупною пропози­цією та сукупним попитом, закон Оукена, що виражає взаємозв'я­зок між динамікою обсягу національного виробництва та рівнем безробіття, та ін.

Закони макроекономіки належать до суспільних законів і відріз­няються від законів природи. Природні закони вічні, а закони мак­роекономіки — історичні. Наприклад, закони руху небесних тіл діють незмінно мільйони й мільйони років. Закони ж макроеконо­міки за останні кілька сотень років змінювалися досить істотно.

Закони макроекономіки діють через людей, які мають певну мету й певні матеріальні інтереси. Закони природи нейтральні до людських бажань і мотивів поведінки. Закони макроекономіки, на відміну від законів природи, діють як певні тенденції, що постають унаслідок взаємодії багатьох різнопланових цілей, мотивів та інтересів [11].

ВИСНОВКИ

Макроекономіка є однією з галузей економічної науки, яка ґрунтується на двох фундаментальних фактах. По-перше, матеріальні потреби людей практично безмежні. По-друге, економічні ресурси обмежені.

Економічні ресурси містять: матеріальні ресурси (земля й капітал); людські ресурси (праця і підприємницький хист). Ефективне функціонування національної еконо­міки передбачає повне залучення ресурсів і повний обсяг виробництва. Останній досягається за виробни­чої ефективності — виготовлення кожного продукту з найнижчими витратами виробництва — та розподільної ефективності — виробництва найбажанішої для суспіль­ства продукції.

Національна економіка — це сукупність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах пев­ного природного середовища й державної території. У національній економіці можна виділити дві сторони — фізичну економіку та монетарну економіку. Фізична економіка охоплює ресурси — працівників, природні багат­ства, засоби виробництва та виготовлені життєві блага. Основними складовими монетарної економіки є гроші й ціни.

У національній економіці діють три основні економічні суб'єкти — домогосподарства, фірми та держава. Домогосподарство є економічною одиницею, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє й постачає еконо­міку ресурсами і використовує отримані за ресурси до­ходи для купівлі товарів і послуг, які задовольняють ма­теріальні блага його членів. Фірма є діловою одиницею, яка використовує куплені у домогосподарств ресурси для виробництва товарів і послуг та володіє й керує од­ним або багатьма підприємствами. Держава виконує важливі економічні функції — формує правове середо­вище, перерозподіляє доходи, забезпечує суспільство благами громадського вжитку, стабілізує національну економіку та ін.

Спосіб організації національної економіки називають економічною системою. Основними елементами еконо­мічної системи є механізм узгодження діяльності еконо­мічних суб'єктів, механізм реалізації власності на вироб­ничі ресурси та виготовлені життєві блага, механізм розподілу й перерозподілу створеного національного продукту, механізм взаємозв'язку фізичної й монетарної економіки та ін. Економічні системи ґрунтуються на нату­ральній або товарній формі виробництва.

Об'єктом макроекономіки є національна економіка. Пре­дметом макроекономіки є ефективність функціонування національної економіки. Макроекономіка як наука особ­ливу увагу приділяє чотирьом сферам національної еко­номіки — виробництва, зайнятості, цін і зовнішньоеконо­мічних зв'язків та впливу стабілізаційної політики на поведінку економічних суб'єктів, а відтак на ефектив­ність функціонування національної економіки.

Усі країни намагаються досягти макроекономічної ста­більності, яка означає, по-перше, економічне зростан­ня — виробництво більшої кількості та ліпшої якості това­рів і послуг. По-друге, це означає повну зайнятість — забезпечення робочими місцями усіх тих, хто бажає і здатний працювати. По-третє, стабільний рівень цін, тобто уникнення значного їх зростання. По-четверте, до­сягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв'язках — стабільного курсу національної валюти, розумного ба­лансу міжнародної торгівлі та міжнародних фінансових операцій.

Для подолання макроекономічної нестабільності уряд проводить відповідну стабілізаційну політику, під якою розуміють цілеспрямовані заходи держави, що скеровані на зміну обсягу національного виробництва, доходів, рівня зайнятості, інфляції та інших параметрів національ­ної економіки за допомогою різних інструментів, таких як податки, державні видатки, пропозиція грошей, квоти та ін. Макроекономіка аналізує чотири основні види макро­економічної політики — фіскальну, монетарну, політику доходів та зовнішньоекономічну політику.

Фіскальна політика — це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природ­ного обсягу виробництва через зміну державних видат­ків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох заходів. Під монетарною політикою розуміють захо­ди, що впливають на кількість грошей у національній економіці для досягнення макроекономічної стабільнос­ті. Політика доходів пов'язана із цінами та заробітною платою, а зовнішньоторговельна політика спрямована на зміну обсягів зовнішньої торгівлі.

Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук, але ця галузь не виникла раптово, а є продук­том тривалої еволюції. Макроекономічні ідеї починають складатися ще у Середньовіччі з формуванням центра­лізованих національних держав. Першою теоретичною концепцією, яка містила макроекономічні уявлення, був меркантилізм. Макроекономічну спрямованість мали до­слідження фізіократів. Важливим етапом у становленні макроекономічної науки стали дослідження класичної школи. Вагомий внесок у створення нової макроеконо­мічної теорії зробив Дж. М. Кейнс.

Для вивчення закономірностей функціонування націо­нальної економіки макроекономісти використовують різні методи та прийоми, сукупність яких називають ме­тодологією макроекономіки. Основним методом макроекономічного дослідження є метод наукової абстракції з його двома основними прийомами — індукцією та дедук­цією. Важливим напрямом наукового абстрагування є моделювання. Макроекономічна модель — це спрощене відображення економічної дійсності, абстрактне уза­гальнення відповідних фактичних даних.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Закон України "Про власність" / Громадський кодекс Ук­раїни та інші законодавчі акти. - К.: МГ "Альтерпрес", 1992 – 148 c.

2. Закон України „Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 р. // Голос України. – 2001. – 27 лютого.

3. Борисов Е.Ф. Економическая теория: курс лекций. - М., 1996. – 54 с.

4. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи еко­номічної теорії. - К.: Вища школа, 1995. – 358 с.

5. Гош А.
Система форм власності перехідних суспільств. - ЕУ № б, 1996.

6. Економіка: теоретичні основи. - Тернопіль, 1997. – 379 с.

7. Економічна теорія. Посібник вищої школи / Під заг. ред. Воробйова Є.М. – Харків-Київ, 2003. – 704с.

8. Каное О. Державна власність в економічній системі суспільства: деякі теоретичні аспекти. - ЕУ № 2, 1996.

9. Ковальов А., Рудченко А. Здійснення прав громадян України на безкоштовну приватизацію державної власності. - ЕУ №11, 1993.

10. Мочерний С.В. Політична економія: Навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – 687 с.

11. Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2005. – 616 с.

12. Прусова Л.Г. Основи ринкової економіки. - К.: РПО "Поліграфкнига", 1993. – 512 с.

13. Рибалкин В., Мамичева Л. Акционерная собственность - внутренняя основа формирования и функционирования рыноч­ного хозяйства. - ЕУ № 2, 1998.

14. Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. – К.: Либідь, 1999. – 288 с.

15. Солонінко К.С. Макроекономіка: Навч. посібник. – Київ: ЦУЛ, 2002. – 320 с.

16. Стебло Я.О. Основи економіки. – Тернопіль, 2002. – 112 с.