План
Вступ
1. Система управління продуктивністю праці
2. Показники продуктивності праці
3. Методи виміру продуктивності праці
4. Фактори зміни продуктивності праці
5. Резерви зростання продуктивності праці
Висновки
Використана література
Вступ
Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) розрізняють поняття "продуктивність" і "продуктивність праці".
Продуктивність — це ефективність використання ресурсів — праці капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації — під час виробництва різних товарів і надання послуг. Вона відбиває взаємозв’язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих по-дуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво. Продуктивність дає змогу порівнювати виробництво на різних рівнях економічної системи (на рівні окремого індивіда, цеху, підприємства, організації, галузі й держави) з використаними ресурсами. Під час їхньої оцінки необхідно враховувати зростання вартості енергії, сировини, витрат, пов’язаних з безробіттям тощо. Більш висока продуктивність означає збільшення обсягу продукції за тих самих витрат, при цьому необхідно враховувати потреби цієї чи іншої продукції на ринку, в суспільстві.
На зарубіжних підприємствах оцінюється тільки та продукція, яка куплена, а не просто вироблена. Продуктивність можна розглядати як загальний показник, що характеризує ефективність використання ресурсів для виробництва продукції. Проте сучасна економічна теорія стверджує, що точно визичити роль і частку витрат тих чи інших ресурсів, використаних на виробництво продукції, неможливо. Тому для визначення ефективності виробництва найчастіше використовують показник продуктивності праці, хоча це не означає, що тільки праця є джерелом продуктивності.
Продуктивність праці відбиває ступінь ефективності процесу раці. У її визначенні вихідною категорією є праця.
Праця — це доцільна, свідома, організована діяльність людей, спрямована на створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення суспільних і особистих потреб людей. Зміст і характер праці залежать від ступеня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.
1. Система управління продуктивністю праці
Продуктивність праці є одним з показників її ефективності, результативності. Поняття продуктивності праці прийнято трактувати в широкому та вузькому розумінні. В широкій суспільній концепції продуктивність праці – це розумова схильність людини до постійного пошуку удосконалення трудової діяльності з урахуванням мінливих соціально-економічних умов. У вузькій технічній концепції продуктивність праці – це відношення одержуваного результату (обсягу продукції) до ресурсів, що використовуються у процесі праці.
Управління продуктивністю – це процес, що передбачає стратегічне і оперативне планування, постійний контроль за ефективним впровадженням заходів по її підвищенню.
Зростання продуктивності може бути обумовлено:
- зростанням результату при незмінних витратах ресурсу чи їх зниженні;
- зниженням витрат при незмінному чи зростаючому результаті;
- одночасним зниженням результату і витрат при випереджаючому темпі зниження витрат.
Типовий процес управління продуктивністю праці передбачає наступні етапи:
- вимірювання рівня та визначення факторів зміни продуктивності праці;
- планування підвищення продуктивності праці на основі аналізу резервів її зростання;
- здійснення та контроль за реалізацією заходів щодо підвищення продуктивності праці;
- оцінку впливу здійснених заходів на результативність трудової діяльності.
Системний підхід до управління продуктивністю праці базується на двох основних принципах: орієнтації на випуск продукції (кінцеві результати процесу праці); інтеграції всіх підсистем організації в єдине ціле. Він охоплює організаційні форми, сфери, прийоми і методи підвищення продуктивності праці.
Основні елементи в системі управління продуктивністю праці:
· управління якістю (процес забезпечення якості);
· планування (в процесі якого визначаються заходи для підвищення ефективності виробництва);
· вимірювання трудових витрат (процес оцінки їх економічності);
· бухгалтерський облік і фінансовий контроль (службами, які займаються оцінкою прибутку).
В системі управління продуктивністю праці на підприємстві поєднуються два напрямки – мотиваційний (стимулювання якості робочої сили, її участі в інноваційних процесах) і технічний (впровадження нової техніки і технологій).
2. Показники продуктивності праці
В економічній теорії і практиці використовується сукупність показників продуктивності праці, вибір яких визначається конкретною метою.
При характеристиці результативності праці використовують показники рівня і динаміки продуктивності праці. Розрізняють продуктивність у масштабі суспільства в цілому, регіону, сфери діяльності, підприємства, цеху, виробничої дільниці, бригади, окремого працівника.
На макро- та мезорівні продуктивність праці визначається з використанням показників валового національного продукту, валового внутрішнього продукту, чистого національного продукту, національного доходу в розрахунку на одного працюючого.
Статистичні дані, що відображують рівень продуктивності праці в економіці України за показником валового внутрішнього продукту за період 2000-2004 рр. наведено в таблиці 2.1.
Таблиця 2.1. Валовий внутрішній продукт та населення України за зайнятістю
| Показник |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
| Валовий внутрішній продукт (у фактичних цінах), млн.грн. |
170070 |
204190 |
225810 |
267344 |
345113 |
| Чисельність зайнятих в економіці, тис.осіб |
20175,0 |
19971,5 |
20091,2 |
20163,3 |
20295,7 |
| Валовий внутрішній продукт в розрахунку на одного працюючого, тис. грн. |
8,43 |
10,22 |
11,24 |
13,26 |
17,00 |
Продуктивність праці — це здатність людини в процесі праці створювати певну кількість матеріальних благ, тобто проводити певну кількість продукції в розрахунку на 1 одиницю живої праці, що витрачається.
Показники використання індивідуальної ( живої ) праці.
- показники рівня продуктивності праці;
- показники динаміки продуктивності праці.
Рівень ПП характеризується 2-ма показниками:
· виробіток;
· трудомісткість.
Виробіток — це кількість виробленої продукції одним працівником за певний період часу. Розрізняють 3 методи визначення виробітку:
- натуральний метод вимірювання, тобто коли об’єм продукції обчислюється в натуральному виразі. Він використовується тоді, коли вироблена продукція однорідна за змістом, призначенню і якості. За допомогою даного вимірника можна визначити ПП лише в рамках окремих видів продукції або робіт;
- вартісний метод вимірювання. Даний метод застосовується при випуску різнорідної продукції.
- трудовий метод вимірювання застосовується при виробництві різноманітної продукції, яку не можна виміряти ні в натуральному, ні у вартісному виразі. При цьому методі ПП визначається в норма/год.
У зв’язку з тим, що витрати робочого часу можуть бути виражені в кількості відпрацьованих чол./год., чол./дні, середньообліковим числом робочих або всіх працівників, розрізняють показники середньогодинний, середньоденний і середньорічний виробіток одного робочого.
Середньорічний виробіток визначається як на одного робочого, так і на одного працюючого.
Середньогодинний виробіток визначається відношенням кількості виробленої продукції до витрат робочого часу на виробництво цієї продукції, тобто до загальної кількості відпрацьованих чол./год.:
де: Vтп
- V ( об’єм ) виробленої товарної продукції;
N — чисельність персоналу;
Фе
— ефективний фонд часу 1-го працюючого (година);
t — тривалість робочого дня;
Вдн
— середньоденний виробіток.
Середньорічний виробіток визначається співвідношенням V (об’єму) проведеної продукції до середньооблікової чисельності працівників:
де — середньооблікова чисельність.
Трудомісткість – величина, зворотна виробітку.
Трудомісткість продукції характеризується витратами робочого часу (чол./год., чол./дні) на виробництво однієї одиниці продукції по всій номенклатурі підприємства.
Залежно від складу трудових витрат, їх ролі в процесі виробництва враховуються наступні види трудомісткості :
- технологічна трудомісткість — включає всі витрати основних робочих, відрядників (Ттех
);
- трудомісткість обслуговування виробництв — включає витрати праці допоміжних робочих (Тобс
);
- продуктивна трудомісткість — включає витрати праці всіх робочих, основних і допоміжних (Тпр
);
- трудомісткість управління — включає витрати праці ІТР, службовців і охорони (Тупр
);
- повна трудомісткість — включає витрати праці всіх категорій персоналу (Тпов
).
Тпов
= Ттех
+ Тобс
+Тупр
=Тпр
+Тупр
По об’єкту числення визначають трудомісткість на операцію, виріб, товарну і валову продукцію.
По місцю виділяють трудомісткість підприємства, цехову, ділянки, бригади і робочого місця.
По характеру і призначенню витрат праці розрізняють нормативну, планову і фактичну трудомісткість.
Трудомісткість нормативна — відображає витрати праці при нормах, що діють на даний момент. Вона або відбивається в технологічній карті, або розраховується по формулі:
де — норма часу в хвилинах на одиницю продукції;
q — кількість виробів, що виготовляються.
Трудомісткість планова — відображає витрати праці на одиницю продукції або на весь випуск з урахуванням переробки (перевиконання або недовиконання норм):
Трудомісткість фактична — відображає фактичні витрати праці в т.ч. і втрати робочого часу. Трудомісткість визначається на одиницю продукції в натуральному виразі по всій номенклатурі виробів і послуг, при великому асортименті продукції — трудомісткість визначається по типовому виробу, до якого приводяться всі останні.
На відміну від показника вироблення, трудомісткість має ряд переваг. Вона встановлює пряму залежність між об’ємом виробництва і трудовими витратами, реальніше відображає економію живої праці під впливом змін в умовах виробництва. Трудомісткість не залежить від зрушень в асортименті продукції, забезпечує зіставність результатів на однакові вироби і послуги.
Динаміка продуктивності праці — дозволяє визначити ефективність використання трудових ресурсів і розраховується за допомогою наступних індексів :
- індекс ПП — показує зміну ПП в даному періоді в порівнянні з іншим періодом, прийнятим за базу порівняння:
де: В1 — виробіток звітного року ;
У — виробіток базисного року.
Для обчислення середнього індексу по підприємству застосовують індекс Струміліна:
де ri
— чисельність окремих категорій працівників (дані по факту).
Індекс ПП можна визначити через трудомісткість:
де t1
— трудомісткість звітного року ; to
— трудомісткість базисного року.
Приріст продуктивності праці відбувається за рахунок зміни об’єму виробництва і витрат праці. Вплив зміни об’єму виробництва і чисельності робочих можна визначити по формулі:
;
;
— зміна об’єму ; — зміна чисельності.
Зміна вироблення і трудомісткості характеризується наступним взаємозв’язком:
;
.
— зміна вироблення унаслідок зміни трудомісткості ;
— зміна трудомісткості унаслідок зміни вироблення.
Продуктивність праці є важливим чинником підвищення ефективності виробництва. У свою чергу ПП визначається поряд чинників :
- чинники підвищення технічного рівня виробництва (нова техніка, технологія підвищення якості продукції);
- чинники вдосконалення організації виробництва, праці і управління (підвищення норм і зон обслуговування, спрощення структури управління, підвищення спеціалізації виробництва);
- чинники зміни об’єму і структури виробництва (зміна питомої ваги окремих видів продукції, трудомісткості виробничої програми, зміни питомої ваги новій продукції);
- галузеві чинники (зміна зовнішніх умов господарювання).
Під резервами продуктивності праці розуміються невикористані ще можливості економії витрат живої праці, внутрішньовиробничі резерви обумовлені вдосконаленням і ефективнішим використанням робочої сили і техніки, скорочення непродуктивних втрат робочого часу, раціональним використанням всіх видів ресурсів.
3. Методи виміру продуктивності праці
Методи виміру продуктивності праці розрізняють в залежності від способів визначення обсягів виробленої продукції:
1. Натуральний метод (включаючи умовно-натуральний метод).
2. Трудовий метод.
3. Вартісний (грошовий) метод:
3.1. за валовою продукцією;
3.2. за готовою продукцією;
3.3. за реалізованою продукцією;
3.4. за нормативною вартістю обробки;
3.5. за чистою продукцією;
3.6. за умовно-чистою продукцією;
3.7. за нормативно-чистою продукцією.
Натуральний метод — найбільш простий і наочний. Обсяг продукції в натуральних одиницях (шт., т, м, м3
і т.д.) співвідноситься з відпрацьованим часом в людино-годинах, людино-днях або людино-роках.
Натуральні показники точні, дуже наочні і показові, проте вони мають суттєвий недолік: неможливість застосування до різнорідної продукції.
Якщо підприємство випускає кілька видів однорідної продукції, то використовується умовно-натуральний метод, при якому усі види продукції приводяться до одного з видів, що обраний в якості базового (за базовий вид, як правило, обирають продукцію з найменшою трудомісткістю).
Перевага натурального методу в тому, що він чітко вказує співвідношення між обсягом продукції і витратами праці, дозволяє бачити склад продукції за видами, сортами тощо і незамінний при складанні матеріальних балансів.
Недолік методу — в обмеженості його використання по економіці в цілому, тому що більшість підприємств випускають якісно різнорідну продукцію, обсяги якої неможливо порівняти у натуральних одиницях. Тому за допомогою натуральних показників можна вимірювати продуктивність праці лише в межах окремих видів продукції, на окремих робочих місцях, дільницях, цехах, на підприємствах, що виробляють однорідну продукцію, коли можливий її безпосередній вимір у загальних одиницях (видобувні галузі, електроенергетика).
Трудовий метод базується на використанні даних про трудомісткість продукції, що випускається: обсяг виробленої продукції оцінюється в одиницях
Переваги методу в тому, що його можна застосовувати до усіх видів продукції незалежно від ступеня її готовності: готові вироби, напівфабрикати, незавершене виробництво, оскільки робочий час є загальною і якісно однорідною характеристикою, на основі якої порівнюється різноякісна продукція. Його використання дозволяє встановити прямий зв’язок між кількістю продукції і витратами праці на її виготовлення.
Недоліки методу, що обмежують його застосування:
- він забезпечує точне порівняння витрат праці та її результатів тільки при однаковому ступені обґрунтованості норм трудових витрат і при їхній стабільності, у той час як сучасна нормативна база недосконала, а норми постійно переглядаються;
- обґрунтовані норми трудових витрат встановлені не на всі види робіт, ними охоплені насамперед основні технологічні робітники, по інших же категоріях працівників облік витрат праці на одиницю продукції не ведеться, що ускладнює вимір їх трудових витрат.
Вартісний метод є найбільш розповсюдженим на практиці. Сутність його полягає в тому, що продуктивність праці визначається як відношення виробленої продукції; вираженої в грошових одиницях, до витрат робочого часу.
Перевага методу — можливість порівняння різнорідної продукції з витратами на її випуск як на рівні підприємства, так і на рівні економіки, оскільки гроші є універсальним вимірником.
Недоліки методу обумовлені особливостями його різновидів.
Вимір продуктивності праці за показниками валової, готової та реалізованої продукції. Основний недолік цих методів полягає в тому, що рівень виробітку більше обумовлений витратами минулої, ніж витратами живої праці. Крім того, на розмір виробітку значний вплив здійснює зміна асортименту продукції різної матеріалоємності, обсягу зовнішніх кооперованих постачань, змінах в цінах на сировину, матеріали, устаткування, готову продукцію.
Продуктивність праці, вимірювана за реалізованою продукцією, багато в чому визначається причинами, що не залежать від діяльності підприємства.
Метод нормативної вартості обробки. Сутність методу в тому, що для оцінки обсягу продукції приймається не оптова ціна, а тільки та її частина, що умовно характеризує витрати живої праці на випуск одиниці продукції, а саме: заробітна плата основних виробничих робітників з нарахуваннями; цехові витрати; загальнозаводські витрати.
Таким чином, у нормативній вартості обробки частка уречевленої праці значно менша, ніж у валовій продукції, вона більш точно визначає витрати, що залежать від діяльності підприємства, і не підвладна факторам, що спотворюють величину валової продукції.
Недоліки методу:
- цей показник не враховує додаткового продукту, тобто прибутку, який створюється живою працею;
- він не завжди відбиває дійсну зміну продуктивності праці через невідповідність фактичної трудомісткості продукції і фактичної собівартості;
- нормативна вартість обробки, як правило, збільшує темп зростання продуктивності в порівнянні з показником валової продукції.
Вимір продуктивності праці за показником чистої продукції. Чиста продукція – це вартість продукції в оптових цінах підприємства за винятком матеріальних витрат виробництва. Чиста продукція – це сума заробітної плати і прибутку підприємства.
Переваги методу:
· чиста продукція враховує тільки ту частину вартості продукції, що є результатом роботи даного підприємства;
· показник чистої продукції вільний від повторного рахунку;
· він дає можливість точно порівняти співвідношення між зростанням продуктивності праці та середньої заробітної плати;
· показник чистої продукції забезпечує порівнянність продуктивності праці на всіх рівнях суспільного виробництва – від підприємства до економіки в цілому.
Різновидами чистої продукції є умовно-чиста і нормативно-чиста продукція.
Показник умовно-чистої продукції застосовується у сфері промисловості з високим рівнем техніки, тому, на відміну від чистої продукції, умовно-чиста продукція містить в собі величину амортизаційних відрахувань. Через це у показник знову створеного продукту разом із живою працею входить і частина минулої праці, що значно впливає на реальний рівень продуктивності.
Недоліки показників чистої та умовно-чистої продукції пов’язані з тим, що до їх складу входить прибуток, частка якого в оптовій ціні може істотно коливатися в залежності від рівня рентабельності окремих виробів і підприємств. У таких випадках збільшення чистої продукції може відбуватися не за рахунок поліпшення роботи підприємства, а за рахунок інших факторів.
4. Фактори зміни продуктивності праці
Фактори зростання продуктивності праці – це рушійні сили, причини, обставини, які, здійснюючи вплив на певні процеси чи явища, змінюють тим самим рівень і динаміку продуктивності праці.
Групи факторів зростання продуктивності праці:
- матеріально-технічні;
- організаційно-технічні та управлінські;
- соціально-психологічні.
При цьому кожна група факторів впливає на використання різних ресурсів, що, у свою чергу, поєднуються в кілька груп: трудові; природні; матеріальні; технічні; фінансові.
Безпосередній вплив факторів на використання ресурсів здійснюється на підприємстві з урахуванням зовнішнього (інституціонального) впливу на регіональному, галузевому і загальнодержавному рівнях.
Матеріально-технічні фактори залежать від рівня розвитку і ступеня використання нової техніки, прогресивних технологій, нових видів сировини і матеріалів.
Вирішення завдань удосконалення виробництва тут досягається такими шляхами:
- модернізація устаткування;
- заміна морально застарілого устаткування новим, більш продуктивним;
- підвищення рівня механізації виробництва;
- автоматизація виробництва;
- впровадження нових прогресивних технологій;
- використання нових видів сировини, прогресивних матеріалів тощо.
Організаційно-економічні фактори визначаються рівнем організації праці, виробництва і управління. До них належать:
· удосконалення організації управління виробництвом;
· удосконалення організації виробництва;
· удосконалення праці.
Соціально-психологічні фактори пов’язані з роллю людини в суспільному виробництві, вони визначаються якісними характеристиками трудових колективів, їхнім соціально-демографічним складом, соціально-психологічним кліматом, рівнями загальноосвітньої і кваліфікаційної підготовки працівників, їхньою дисциплінованістю, трудовою активністю і творчою ініціативою, системою ціннісних орієнтацій, стилем керівництва в підрозділах і на підприємстві в цілому.
5. Резерви зростання продуктивності праці
Резерви зростання продуктивності праці — це невикористані можливості економії витрат праці, що виникають внаслідок дії тих чи інших факторів.
Класифікація резервів зростання продуктивності праці:
1. За термінами використання:
- поточні — можуть бути використані протягом місяця, кварталу, року – в залежності від реальних можливостей підприємства;
- перспективні — резерви, для реалізації яких найближчим часом у підприємства немає достатніх ресурсів і їхнє використання передбачається в перспективі через рік чи більшу кількість років.
2. За рівнем виникнення:
- Загальнодержавні — резерви, використання яких впливає на зростання продуктивності праці в усій економіці. Це резерви, пов’язані з розміщенням підприємств, нераціональним використанням зайнятості населення, недостатнім використанням ринкових методів господарювання, недовикористанням досягнень науково-технологічного розвитку тощо.
- Регіональні — це можливості кращого використання продуктивних сил, характерних для даного регіону.
- Міжгалузеві — це можливості поліпшення міжгалузевих зв’язків, зміцнення договірної дисципліни між підприємствами різних сфер, використання можливостей однієї сфери для підвищення продуктивності праці в іншій.
- Галузеві — це можливості зростання продуктивності праці, характерні для підприємств конкретної сфери економіки й обумовлені недостатнім використанням у техніці і технології прогресивних наукових досягнень і передового досвіду, недоліками в спеціалізації, концентрації і комбінуванні виробництва тощо.
- Внутрішньовиробничі – визначаються недоліками у використанні на конкретному підприємстві сировини, матеріалів, устаткування, робочого часу. Підприємство є первинною ланкою економіки і тому саме на ньому виявляються і реалізуються всі резерви продуктивності праці.
3. За структурою виробничого процесу:
- Резерви у використанні засобів праці.
- Резерви у використанні предметів праці.
- Резерви застосування праці.
4. За характером використовуваних факторів (екстенсивних і інтенсивних) і за напрямками впливу (за групами використовуваних ресурсів):
- Резерви поліпшення екстенсивного використання ресурсів визначаються кількісною різницею між існуючими ресурсами і фактично задіяними.
- Резерви поліпшення інтенсивного використання ресурсів визначаються різницею між можливим (розрахунковим чи практично апробованим) ступенем ефективності використання ресурсів (за рівнем витрат на одиницю результату чи іншим критерієм) і фактичним.
Необхідною умовою виявлення і використання резервів є їхня кількісна оцінка, що може бути встановлена як добуток ступеня екстенсивного й інтенсивного використання ресурсів. Наприклад, загальний резерв поліпшення використання трудових ресурсів підприємства може бути кількісно оцінений шляхом множення коефіцієнта фактичного використання фонду робочого часу персоналу на співвідношення нормативної (чи проектної) і фактичної трудомісткості продукції. На основі кількісної оцінки резервів (у відносних чи абсолютних одиницях) визначається ефективність заходу щодо їхнього використання.
Для найповнішого використання резервів зростання продуктивності праці (невикористані можливості) на підприємствах розробляються програми управління продуктивністю.
Програми управління продуктивністю праці на підприємстві включають в себе такі етапи:
1. оцінка досягнутого рівня продуктивності по підприємству в цілому і за окремими видами праці зокрема;
2. пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності на основі інформації, одержаної в ході оцінки;
3. розробка плану використання резервів підвищення продуктивності праці, який повинен включати конкретні терміни і заходи по їх реалізації, передбачати фінансування витрат на ці заходи і очікуваний економічний ефект від їх впровадження, визначати відповідальних виконавців;
4. розробка систем мотивації працівників до досягнення запланованого рівня продуктивності;
5. контроль за реалізацією заходів, передбачених планом і всією програмою і регулювання їх виконання;
6. вимірювання і оцінка реального впливу передбачуваних заходів на зростання продуктивності праці.
Висновки
Продуктивність праці є одним з показників її ефективності, результативності. В широкій суспільній концепції продуктивність праці — це розумова схильність людини до постійного пошуку удосконалення трудової діяльності з урахуванням мінливих соціально-економічних умов. У вузькій технічній концепції продуктивність праці – це відношення одержуваного результату (обсягу продукції) до ресурсів, що використовуються у процесі праці.
Управління продуктивністю — це процес, що передбачає стратегічне і оперативне планування, постійний контроль за ефективним впровадженням заходів по її підвищенню. Зростання продуктивності може бути обумовлено зростанням результату при незмінних витратах ресурсу чи їх зниженні; зниженням витрат при незмінному чи зростаючому результаті; одночасним зниженням результату і витрат при випереджаючому темпі зниження витрат.
Основними елементами в системі управління продуктивністю праці є управління якістю (процес забезпечення якості); планування (в процесі якого визначаються заходи для підвищення ефективності виробництва); вимірювання трудових витрат (процес оцінки їх економічності); бухгалтерський облік і фінансовий контроль (службами, які займаються оцінкою прибутку).
В системі управління продуктивністю праці на підприємстві поєднуються два напрямки — мотиваційний (стимулювання якості робочої сили, її участі в інноваційних процесах) і технічний (впровадження нової техніки і технологій).
На макро- та мезорівні продуктивність праці визначається з використанням показників валового національного продукту, валового внутрішнього продукту, чистого національного продукту, національного доходу в розрахунку на одного працюючого.
На рівні підприємства для визначення продуктивності праці використовуються показники виробітку та трудомісткості.
Виробіток розраховується як обсяг продукції, що виготовляється за одиницю часу; трудомісткість — як кількість робочого часу, який витрачається на виробництво одиниці продукції.
Трудомісткість, як обернений показник рівня продуктивності праці, характеризується кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг). Визначають технологічну трудомісткість, трудомісткість обслуговування, виробничу трудомісткість, трудомісткість управління та повну трудомісткість продукції.
Для виміру продуктивності праці використовують натуральний (умовно-натуральний), трудовий, вартісний (грошовий) метод, кожен з яких має свої особливості та відповідну сферу застосування.
Рушійні сили, причини, обставини, які змінюють рівень і динаміку продуктивності праці називаються факторами зростання продуктивності праці. Виділяють 3 групи факторів зростання продуктивності праці: матеріально-технічні; організаційно-технічні та управлінські; соціально-психологічні.
Невикористані можливості економії витрат праці, що виникають внаслідок дії тих чи інших факторів називають резервами зростання продуктивності праці. Вони класифікуються за термінами використання (поточні та перспективні), за рівнем виникнення (загальнодержавні, регіональні, міжгалузеві, галузеві, внутрішньовиробничі), за структурою виробничого процесу (резерви у використанні засобів праці, резерви у використанні предметів праці, резерви застосування праці), за характером використовуваних факторів (резерви поліпшення екстенсивного використання ресурсів, резерви поліпшення інтенсивного використання ресурсів).
Для найповнішого використання резервів зростання продуктивності праці на підприємствах розробляються та запроваджуються програми управління продуктивністю, які включають в себе такі етапи як оцінка досягнутого рівня продуктивності по підприємству в цілому і за окремими видами праці зокрема; пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності на основі інформації, одержаної в ході оцінки; розробка плану використання резервів підвищення продуктивності праці, який повинен включати конкретні терміни і заходи по їх реалізації, передбачати фінансування витрат на ці заходи і очікуваний економічний ефект від їх впровадження, визначати відповідальних виконавців; розробка систем мотивації працівників до досягнення запланованого рівня продуктивності; контроль за реалізацією заходів, передбачених планом і всією програмою і регулювання їх виконання; вимірювання і оцінка реального впливу передбачуваних заходів на зростання продуктивності праці.
Використана література
1. Тарасюк Г.М., Планування діяльності підприємства – К: "Каравела", 2005;
2. Економіка підприємства: Підручник, С.Ф.Покропивний – К.:КНЕУ, 2001;
3. Орлов О.О., Планування діяльності промислового підприємства – К.: Скарби, 2002;
4. Швайка Планування діяльності підприємства: Навчальний посібник. – Л.: Новий світ – 2003;
5. Шваб Л.І. Економіка підприємства: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Каравела, 2004;
6. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Бойчик І.М., Харів П.С., Хопчан М.І., - К.: "Каравела", 2001;
7. Основи підприємницької діяльності: Посібник/ За ред. С.В. Мочерного. – К., 2001;
8. Державний комітет статистики України. Україна у цифрах у 2005 році/ За ред. О.Г. Осауленка. – К.: 2006.