МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Черкаський державний бізнес-коледж
кафедра економіки, комерції та аудиту
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з предмета: "Політична економія"
варіант 3
Виконав: студент
заочного відділення
Перевірив викладач
Богун О.М.
Черкаси – 2006
План:
1. Суспільний спосіб виробництва
2. Закони розвитку товарного виробництва
3. Конкуренція та її закони
4. Оборот капіталу підприємства
5. Задача
6. Список літератури
1. Суспільний спосіб виробництва
Суспільний спосіб виробництва є своєрідним ядром економічної системи,
Суспільний спосіб виробництва
– це єдність продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності). Якщо розглядати його з боку змісту, він складається, по-перше, з двох підсистем (продуктивних сил і відносин економічної власності), кожна з яких формується з певної кількості елементів; по-друге, із відносин і зв'язків між ними (тобто усіх видів внутрішніх взаємодій); по-третє, сталих і суттєвих зв'язків, що є законами його розвитку; по-четверте, із комплексу зовнішніх взаємодій і впливу суспільного способу виробництва на інші елементи системи та всю сукупність надбудовчих відносин.
Форма суспільного способу виробництва, будучи складовою змісту, реалізується
• як його внутрішня організація, тобто узгоджує взаємодію між продуктивними силами і відносинами економічної власності відповідно до вимог законів кожної із підсистем та спільних для них законів, а також забезпечує їх координацію з боку певних інститутів;
• як структура суспільного способу виробництва;
• як зовнішня організація даного способу виробництва.
Сутність суспільного способу виробництва розкривається через економічні закони, передусім, закон відповідності виробничих відносин (відносин економічної власності) рівню, характеру та структурі розвитку продуктивних сил, закон єдності праці і власності та ін.
Рівень розвитку сучасних продуктивних сил характеризується якістю робочої сили, досягненим ступенем прогресу основних рис людини-працівника і людини-власника, технічною озброєністю (а за сучасних умов і рівнем розвитку інформаційних технологій), ступенем оволодіння силами природи (зокрема, ядерною, термоядерною енергією), рівнем розвитку наукомістких галузей, впровадженням найсучасніших форм і методів організації виробництва, ступенем розповсюдженості нових конструкційних матеріалів, поширенням принципово нових технологій (мембранних, плазмових та ін.). Узагальнюючим показником сучасного рівня розвитку продуктивних сил є стан розвитку технологічного способу виробництва, що ґрунтується на автоматизованій праці, і витіснення ним технологічного способу виробництва, що ґрунтується на машинній та ручній праці.
Під характером розвитку продуктивних сил слід розуміти спосіб, яким люди використовують свої продуктивні сили, їхні окремі елементи. Так, невеликі за розмірами прості засоби праці можуть застосовуватися людьми розрізнено, індивідуально. Потім виникають такі знаряддя праці, які можуть бути використані лише групою людей за взаємної підтримки одне одного; надалі продуктивні сили у своєму розвитку досягають такого рівня, коли їх використання можливе лише при взаємодії сотень і навіть тисяч робочих рук. І, нарешті, продуктивні сили все більше набувають інтернаціонального характеру, що зумовлено процесом їхньої інтернаціоналізації. Так, розширюються межі сукупного працівника спочатку в масштабі окремих національних країн, а згодом – окремих регіонів світового господарства. Продуктивні сили внаслідок цього набувають суспільного характеру.
Коли йдеться про відповідність відносин економічної власності структурі продуктивних сил, то слід у межах останніх виділяти різні види взаємодій (а, отже, відносин і зв'язків між елементами продуктивних сил). До таких видів належить взаємодія між речовими і особистісними факторами виробництва, між різними елементами засобів праці, між
працівниками багатьох підрозділів трудового колективу і всередині окремих підрозділів (бригад, цехів) та ін. Узагальненою характеристикою структури продуктивних сил є взаємодія між людиною і природою у процесі праці. Водночас з боку суспільної форми визначальна роль у структурі суспільного способу виробництва належить соціально-економічному способу поєднання безпосередніх працівників із засобами виробництва.
Якщо йдеться про такий елемент змісту продуктивних сил, як комплекс складових елементів, то з урахуванням основної продуктивної сили (людини) відносини економічної власності мають відповідати потребам, інтересам і цілям людини-працівника і людини-власника.
Відповідно до вищезазначеного суспільний спосіб виробництва можні визначити як суперечливу єдність відносин економічної власності і продуктивних сил та соціально-економічну форму поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва. Таке розуміння суспільного способу виробництва є, в основному, синонімічним із категорією "економічний устрій держави".
Коли в межах продуктивних сил найзагальнішою характеристикою їхньої структури називалась взаємодія між людиною і природою, то така взаємодія означає, водночас, привласнення предметів природи через процес праці. Суспільною формою відносин економічної власності у цій сфері с відносини між людьми і, передусім, між власниками засобів виробництва і працівниками з приводу привласнення результатів праці, насамперед, необхідного і додаткового продукту. Тому при з'ясуванні сутності закону відповідності відносин економічної власності рівню, характеру і структурі продуктивних сил, а також закону єдності праці і власності, важливо зіставляти процес привласнення під час взаємодії людини з природою, а, отже, і потреби та інтереси людини-працівника та відносини між людьми з приводу привласнення результатів праці. Визначальною стороною привласнення для з'ясування типу суспільного способу виробництва є суспільна сторона, в якій відображається соціально-економічний характер поєднання працівників із засобами виробництва, інтереси та потреби людини-власника, а, отже, тип власності на засоби виробництва і робочу силу.
У процесі еволюції людського суспільства існували первіснообщинний, рабовласницький, феодальний,
капіталістичний
способи виробництва, при чому кожний наступний суспільний спосіб виробництва був складнішим за попередній.
2.
Закони
розвитку товарного виробництва
Законами товарного виробництва є закон попиту і пропозиції, закони грошового обігу, закони конкуренції та інші, які знаходять своє вираження через закон вартості.
Економічний
зміст закону вартості
. У найзагальнішІй формі закон вартості означає обмін еквівалентів, тобто обмін товарів та послуг між виробниками та їх купівлю на ринку відповідно до суспільно необхідних витрат на їх виготовлення. Закон вартості – особливий економічний закон (діє у деяких суспільних способах виробництва), що виражає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв'язки між суспільно необхідною працею (витраченою на виробництво товару з урахуванням умов її відтворення) і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозиції.
Закон вартості виражає: по-перше, внутрішньо необхідні, суттєві та сталі зв’язки між індивідуальним і суспільно необхідною працею(витраченою на виробництво товару з урахуванням умов її відтворення) і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозиції. У такому аспекті він набуває вигляду закону сфери безпосереднього виробництва. Згідно із законом вартості, мінові пропорції при обміні товарів регулюються суспільно необхідними витратами. Змушуючи товаровиробників знижувати індивідуальну вартість їхніх товарів (через поліпшення організації виробництва, впровадження нової техніки, зростання обсягів виробництва тощо), зменшуючи при цьому вартість корисних благ, цей закон є рушійною силою розвитку продуктивних сил.
Другою рисою закону вартості є обмін еквівалентів, тобто обмін товарів відповідно до кількості та якості витраченої на них суспільно необхідної праці. У цьому випадку він діє у сфері обміну.
Третя риса закону вартості – наявність сталих зв'язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, за якої здійснюється взаємний тиск одного підприємця на іншого. Роль рушійної сили розвитку виробництва закон вартості у цьому випадку виконує в нерозривній єдності сфер безпосереднього виробництва й обміну.
Четвертою важливою рисою цього закону є наявність сталого зв'язку між попитом і пропозицією. Якщо їх відносна рівність порушується, то обмін товарів здійснюється не відповідно до кількості витраченого на них суспільного робочого часу. Так, за недостатньої кількості товарів ринкову вартість завжди регулюють товари, вироблені за гірших умов, а за надлишкової їх кількості – виготовлені за найкращих умов. Таким чином, закон вартості постійно регулює пропорції розподілу суспільної праці між галузями.
Цей закон, по-п'яте, виражає внутрішньо необхідні зв'язки між працею виробника товарів у минулому (суспільно необхідним робочим часом у момент їх безпосереднього виробництва) і теперішніми умовами виробництва. Тому вартість товарів зумовлюється не тим робочим часом, який витрачено на їх виробництво, а тим, який витрачено на їх відтворення.
По-шосте, закон вартості виражає внутрішньо необхідні й сталі зв'язки між вартістю й цінами товарів. Тому він керує рухом цін так, що зменшення або збільшення необхідного робочого часу зумовлює зниження або підвищення цін виробництва.
Однак ціноутворення не на всі товари регулюється законом вартості. У сучасній ринковій економіці розширюється коло об'єктів, в основі ціни яких лежить капіталізація (необроблена земля, цінні папери та ін.). Крім того, існує ціноутворення, за якого ціна визначається, переважно, співвідношенням попиту та пропозиції (твори мистецтва тощо).
Основні функції закону вартості
. Закон вартості є: 1) стихійним регулятором товарного виробництва (простого, капіталістичного), але не відокремлено, а в поєднанні з іншими економічними законами (законами відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, зростанню продуктивності праці тощо – у період існування товарного виробництва; законами додаткової вартості, середньої норми прибутку тощо – у період розвитку капіталістичного товарного виробництва); 2) рушійною силою стихійного розвитку продуктивних сил; 3) основою диференціації товаровиробників.
За товарної форми виробництва товаровиробники постійно змушені вдосконалювати нову техніку, технологію, поліпшувати якість продукції, підвищувати продуктивність праці, знижувати індивідуальні витрати виробництва. Хто цього не робить, може швидко збанкрутувати; тому за цієї форми організації суспільного виробництва значно прискорюється прогрес у розвитку продуктивних сил. Водночас постійне коливання цін, зміни в ринковій кон'юнктурі призводять до розорення й витіснення з ринку маси дрібних виробників.
За сучасних умов цей процес торкається дрібних, середніх та великих фірм. Поступово посилюється їхня майнова диференціація.
З боку відносин економічної власності дія закону вартості виявляється у зростанні інтенсивності та продуктивності праці окремого найманого працівника, трудового колективу (тобто в посиленні активної взаємодії між людиною і природою у процесі праці та привласнення природних речовин), у зростанні вартості робочої сили, величини необхідного продукту і, насамперед, додаткової вартості (розходження у темпах зростання цих величин є основою посилення класової нерівності), посиленні ступеня експлуатації, концентрації та централізації власності, її монополізації, одержавлення тощо.
3. Конкуренція та її закони
Ринок і конкуренція
. Ринок
– це певна сукупність економічних відносин між різними типами фірм (підприємств) та іншими суб'єктами з приводу купівлі-продажу товарів і послуг відповідно до законів товарного виробництва. До таких законів належать і закони конкуренції. У цьому полягає тісний взаємозв'язок між ринком і конкуренцією.
Органічний зв'язок ринку і конкуренції виявляється у тому, що умовою функціонування і розвитку сучасного цивілізованого ринку є конкурентна боротьба між різними суб’єктами підприємницької діяльності у тому, що ефективність функціонування ринку залежить від здатності суб'єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін.
Залежність між ефективністю ринку і здатністю підприємств впливати на рівень цін має обернено-пропорційний характер: чим менше окреме підприємство здатне впливати на ринок (зокрема, на рівень цін), тим більш конкурентним є ринок, і тим вища його ефективність. Найвища конкурентоспроможність та ефективність ринку досягається за умови відсутності будь-якого впливу підприємства на рівень цін. Якщо такий вплив наявний, то починається процес монополізації ринку. Важливою умовою конкуренції є можливість вибору споживачами неоднакових видів одного товару і різних товарів і послуг, з одного боку, та можливостей нарощування їх обсягів і способів реалізації (зокрема, за різними цінами) підприємствами з іншого, що породжує конкуренцію між виробниками і споживачами.
А. Сміт розглядав конкуренцію як суперництво індивідуальних покупців і продавців на ринку за найвигідніші умови купівлі і продажу товарів. На думку Й. Шумпетера, конкуренція з боку економічного зростання і суперництвом нового зі старим щодо нових технологій, нових товарів, нових типів організації, нових джерел забезпечення потреб тощо.
Більш повно сутність конкуренції характеризував англійський економіст М. Портер. Стан конкуренції на ринку він визначав суперництвом серед конкуруючих продавців; конкуренцією серед товарів-замінників, що є конкурентоспроможними за цінами, загрозою появи нових конкурентів, економічними можливостями та торговельними здібностями як продавців, так і покупців. Отже, конкуренція як економічна категорія означає суперництво і боротьбу між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найбільших прибутків.
Конкурентна боротьба відбувається між такими суб’єктами
:
• між малими та середніми капіталістичними підприємствами, що кількісно переважають у розвинених країнах світу, власники яких борються за найвигідніші умови виробництві і збуту продукції, за привласнення найбільших прибутків;
• між могутніми компаніями, що ставлять перед собою аналогічні цілі і, крім того, намагаються підпорядкувати своєму впливу малі та середні підприємства, привласнити монопольно високі прибутки;
• між транснаціональними корпораціями рівних країн за джерела сировини та енергії, ринки збуту, привласнення монопольно високих надприбутків;
• між дрібними товаровиробниками (передусім, фермерами, власниками дрібних підприємств сфери послуг) за ринки збуту та отримання доходів, які б забезпечили виживання цих підприємств і, по можливості, розширення виробництва;
• між промисловими та торговельними підприємствами за рівень цін на виготовлені товари і привласнення на цій основі більшого прибутку;
• між промисловими компаніями і кредитно-фінансовими інститутами, передусім, банками, за контроль над різними галузями економіки, відповідними об'єктами власності, а у кінцевому підсумку – за привласнення максимального прибутку;
• між транснаціональними корпораціями та національними підприємствами за джерела сировини, електроенергії, ринки збуту, різні об'єкти власності, у процесі якої (боротьби) корпорації намагаються підкорити своєму впливові підприємства і компанії різних країн, а останні – вистояти у такій боротьбі, розширити масштаби своєї діяльності, отримати відповідну частку прибутку;
• між підприємствами державного та недержавного (передусім, монополізованого) секторів економіки за сфери вкладання капіталів, ринки збуту тощо;
• між виробниками та споживачами за рішень цін, якість продукції та ін.;
• між торговельними підприємствами за ринки збуту, привласнення великих прибутків;
• між підприємствами кредитно-фінансової сфери, насамперед, між комерційними банками і страховими компаніями за контроль над промисловістю, за вкладників з метою розширення сфери впливу і привласнення найбільших прибутків;
• між найманими працівниками за кращі робочі місця, вищу заробітну плату, а також між безробітними за вакантні робочі місця та ін.
Позитивними
сторонами конкуренції є те, що:
а) внаслідок боротьби, суперництва і змагальності конкуренція є важливою рушійною силою розвитку економічної системи;
б) конкуренція сприяє науково-технічному прогресу суспільства, змушує товаровиробників впроваджувати нову техніку і технологію, передові форми і методи організації виробництва і праці, вдосконалювати організаційну структуру управління підприємствами і компаніями тощ
в) конкуренція змушує знижувати витрати виробництва шляхом економії ресурсів, зростання продуктивності праці, покращення трудової дисципліни та ін.;
г) конкуренція змушує покращувати якість продукції, її асортимент. обслуговування споживачів тощо;
д) конкуренція змушує знижувати та вирівнювати ціни, підтип та прибутковість підприємницької діяльності;
е) конкуренція стимулює перелив капіталів між галузями внаслідок гонитви за максимальними прибутками і таким чином активізує проведення структурних реформ в економіці;
є) внаслідок конкуренції як однієї з рушійних сил розвитку економічної системи капіталізму відбувається дія закону вартості, закону попиту і пропозиції, інтенсифікація дії закону зростання продуктивності праці та деяких всезагальних та інших типів економічних законів.
До негативних
рис конкуренції належить те, що:
1) конкуренція посилює процес концентрації виробництва, який, у свою чергу, призводить на певному етапі до виникнення монополій;
2) внаслідок боротьби за ринки збуту товаровиробники розширюють масштаби виробництва, випускають надмірну кількість товарів, що призводить до криз перевиробництва;
3) конкуренція посилює боротьбу між капіталістами за скорочення витрат виробництва шляхом зниження заробітної плати, що знижує платоспроможний попит населення;
4) внаслідок конкуренції та змагальності між найманими працівниками зростає інтенсивність їхньої праці, що сприяє зростанню армії безробітних, масштаби якої негативно впливають на становище зайнятих працівників;
5) використання нечесних методів конкуренції великими компаніями призводить до придушення малих та середніх підприємств, їх масового банкрутства;
6) міжнародна конкуренція, що з боку транснаціональних корпорацій ведеться нецивілізованими методами (шляхом підкупу тощо) придушує національних товаровиробників у інших країнах;
7) використання гіпертрофованої реклами та деяких інших видів маркетингової діяльності підприємств у їхній боротьбі за споживачів призводить до зростання вартості товарів і послуг.
Водночас, особливість конкуренції у політекономічному аспекті полягає в тому, що вона відображає наявність зворотних зв’язків і відносин між товаровиробниками та іншими суб’єктами, без яких прямі зв’язки (відносини економічної власності у процесі кооперації виробництва, науково-технічного співробітництва тощо) не мали б такої ефективності, що відобразилося б негативно на ефективності цілісної економічної системи, в т. ч. відносин економічної власності. Тому виправданою є оцінка конкуренції П. Самуельсоном як "складного механізму невимушеної координації, який діє через систему цін і ринків, механізму зв’язку, що служить для об’єднання знань і дій мільйонів індивідів". Водночас, використання монополіями методів конкурентної боротьби означає наявність і прямих зв’язків та відносин економічної власності.
З урахуванням цього конкуренція як політико-економічна категорія відображає сукупність прямих і зворотних зв'язків і відносин економічної власності між різними економічними суб'єктами з приводу привласнення, передусім, додаткової маси прибутків, отриманих внаслідок наявних позитивних та окремих негативних сторін конкурентної боротьби між товаровиробниками.
Методи
конкурентної боротьби – це передусім поліпшення якості товарів та послуг, швидке оновлення асортименту продукції, дизайн, надання гарантій і післяпродажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати тощо. На думку американського економіста М. Портера, підприємство веде конкурентну боротьбу трьома основними методами
: 1) продає товари за нижчою ціною, ніж конкуренти; 2) виробляє товари з вищими якісними характеристиками (диференціація продукту); 3) виробляє товари з особливими властивостями, що задовольняють потреби вузького кола споживачів (глибока спеціалізація виробництва). Як складова господарського механізму конкуренція діє через попит, пропозицію та ціни. У цьому випадку вона відбувається між самими виробниками, і споживачами (покупцями). Так, із посиленням конкуренції між виробниками зростають пропозиція товарів і послуг, їхня якість тощо, внаслідок чого знижуються ціни. Зворотний механізм існує за конкуренції покупців. Внаслідок конкуренції між виробниками і споживачами формується ринкова ціна товарів і послуг, що впливає на механізм стихійного регулювання пропорцій народного господарства.
Із виникненням монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну або недосконалу.
4. Оборот капіталу підприємства
Оборот капіталу – це кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес, що безперервно повторюється.
Основний і оборотний капітал.
Як політекономічна категорія оборот капіталу означає процес постійного відновлення на розширеній основі (розширеного відтворення) капіталістичної власності внаслідок постійних кругообротів капіталу, що базується на експлуатації зростаючої кількості та якості найманих працівників і наростаючого синергічного ефекту від взаємодії досконаліших засобів виробництва.
Перш ніж розглянути механізм обороту капіталу, необхідно з'ясувати його поділ на основний і оборотний. Різні частини постійного капіталу, про які йшлося раніше, переносять свою вартість на новостворений продукт неоднаково. Верстати, машини, устаткування, виробничі споруди та ін. беруть участь у виробництві протягом багатьох років, а свою вартість переносять поступово і частинами. Друга частина (сировина, пальне, матеріали та ін.) у процесі виробництва споживається повністю протягом одного періоду і повністю переносить свою вартість на новостворений продукт. Внаслідок цього виникає потреба в додатковому розмежуванні капіталу за іншими критеріями (порівняно з поділом капіталу на постійний і змінний).
Таким критерієм є спосіб перенесення різними складовими постійного та змінного капіталу на новостворений продукт.
Основний капітал
– це частина продуктивного капіталу, що повністю бере участь у процесі виробництва, а отже, служить знаряддям привласнення чужої праці, але переносить свою вартість на новостворений товар частинами, в міру їх зношування.
До оборотного капіталу
належать такі предмети праці, як сировина, пальне, енергія, куповані напівфабрикати, тара, запасні частини для поточного ремонту основних фондів, затрати на освоєння нової продукції, напівфабрикати власного виробництва тощо, які повністю споживаються в одному виробничому циклі, втрачають або змінюють при цьому свою натурально-речову форму і повністю переносять свою вартість на новостворений продукт. Крім того, до них належать деякі засоби праці, що не входять до основних фондів (спеціальні інструменти і пристосування, молодняк та худоба, що знаходиться на відгодівлі, багаторічні насадження, які вирощуються як посадочний матеріал та ін.). Оборотний капітал також поділяється на виробничі запаси і незавершене виробництво. Останнє також складається із перенесеної частини засобів праці, вартості оброблених предметів праці та затрат на оплату робочої сили.
До оборотного капіталу наложить також вартість робочої сили, яка набуває форми змінного капіталу, а відтак, і заробітної плати. Отже, оборотний капітал – це частина продуктивного капіталу, що повністю бере участь у процесі виробництва, а частина його (робоча сила) у створенні вартості та додаткової вартості, витрачається на один виробничий цикл і вартість якої при цьому повністю переноситься на новостворений товар і після його реалізації повертається до капіталіста у грошовій формі.
Та частина капіталу підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формі, є капіталом обігу. Оборотний капітал та капітал обігу – це оборотні засоби капіталу.
Зношування основних фондів.
Розрізняють фізичне та моральне
зношування основного капіталу.
Фізичне (або матеріальне) зношування
– це поступова втрата основним капіталом своєї споживчої вартості, а водночас і вартості, яка переноситься на вартість створюваного товару. Головним чинником фізичного зношування капіталу є тривалість та інтенсивність його використання, якість, вплив атмосферних умов та ін. Основний капітал в Україні зношений приблизно на 70 %.
Моральне зношування
основного капіталу – це втрата основним капіталом частини своєї вартості незалежно від ступеня втрати ним своєї споживчої вартості, що не переноситься на вартість створеного товару або переноситься частково внаслідок політики прискореної амортизації.
Загалом таке зношування відбувається внаслідок появи дешевших або досконаліших засобів праці. Головною причиною морального зношування є науково-технічний прогрес у машинобудуванні. Так, новий ткацький верстат досконаліший завдяки вищій продуктивності праці і виготовлений з меншими затратами. Тому старий ткацький верстат знецінюється, хоча зберігає фізичну придатність, свою споживчу вартість: його вартість визначається не тим суспільно необхідним робочим часом, який був колись витрачений на його виготовлення, а тим, який витрачається на створення нового верстата. Це моральне зношування першого виду, зумовлене появою досконалішого та дешевшого устаткування на основі зростання продуктивності праці. Моральне зношування другого виду полягає в певній втраті основними виробничими фондами своєї вартості незалежно від втрати споживчої вартості (за збереження фізичної придатності) внаслідок появи під впливом НТП досконаліших основних фондів (за своїми техніко-економічними характеристиками) від раніше використовуваних фондів. Таке зношування спричинене умовами конкурентної боротьби. Коли з'являється нова, ефективніша техніка і підприємець не замінить нею стару (навіть коли вона може ще тривалий час працювати), він вироблятиме дорожчі та не такі якісні товари і збанкрутує.
У розвинених країнах світу принципово нова техніка й технологія впроваджується в галузях промисловості через кожні 3 – 5 років. Основні виробничі фонди морально зношені в Україні на 95 %, тому лише незначна частина її продукції конкурентоспроможна на світових ринках.
Амортизація
у політекономінному аспекті – це процес перенесення основного капіталу на готовий товар у міру фізичного та морального зношування.
Щоб своєчасно замінити зношені основні виробничі фонди, на підприємствах створюють амортизаційний фонд, до якого перераховують відповідні кошти.
Основні методи
амортизації:
1) метод рівномірного прямолінійного списання вартості основного капіталу (списання здійснюється однаковими частками впродовж усього періоду використання основних фондів);
2) метод прискореної амортизації (у перші роки використання засобів праці списують значно більшу частину, ніж вартість, пропорційна терміну служби за цей період).
Прискорення амортизації основного капіталу здійснюється шляхом скорочення амортизаційного періоду і відповідного підвищення річної норми амортизації, використання спеціальних методів нарахування (внаслідок їх використання в перші роки штучно завищується собівартість продукції, знижується прибуток, а значить, і податки на них). Крім того, суми амортизаційних відрахувань не оподатковуються, водночас збільшуються темпи та масштаби нагромадження капіталу, зокрема зростає частка амортизації у внутрішніх джерелах нагромадження.
Особливості обороту різних елементів основного капіталу.
Оборот різних елементів капіталу відбувається протягом неоднакових проміжків часу. Так, вартість основного капіталу переноситься на новостворені товари частинами, тому вона повертається до капіталістів тільки після ряду кругооборотів, у той час як вартість оборотного капіталу (зокрема, предмети праці) — після кожного кругообороту. Тому час обороту оборотного капіталу дорівнює періоду одного кругообороту капіталу, а час обороту основного капіталу охоплює ряд кругооборотів. Збільшення кількості обороту капіталу підвищує ефективність роботи підприємства. На швидкість обороту капіталу впливає час обігу капіталу (час транспортування товарів від підприємств до споживача, збереження товарних запасів на складах та ін.).
Специфіка цього процесу значною мірою зумовлюється наявністю значної частки невикористаних виробничих потужностей. Такі особливості зумовлені також специфікою фізичного та морального зношування. Зокрема, прискорення морального зношування не може бути враховане у нормах амортизації. Крім того, внаслідок нерівномірного розподілу засобів праці за галузями економіки моральне зношування певного виду устаткування виходить за межі окремої галузі, перетворюється у важливий чинник міжгалузевої конкуренції. Водночас на підприємствах здійснюється нарахування амортизації на всі елементи основного капіталу, незалежно від ступеня їх використання.
Час виробництва
– це тривалість перебування капіталу у сфері виробництва, а отже, створення вартості та, передусім, додаткової вартості. Час виробництва охоплює період від моменту надходження на підприємство засобів виробництва до створення певного виробу та його транспортування на склад.
Час виробництва складається із таких періодів
: 1) робочого періоду – часу, коли відбувається процес праці та процес зростання вартості (цей період є найважливішим); 2) часу перерв у праці – обідньої перерви, простоїв та ін.; 3) час, протягом якого в окремих галузях предмети праці зазнають впливу природних (бродіння вина, визрівання врожаю та ін.) і штучних процесів (штучне сушіння лісоматеріалів); 4) часу перебування засобів виробництва в якості запасів (наприклад, на складі підприємства).
Скорочення часу виробництва прискорює процес перенесення вартості основного капіталу (або основних фондів) на новостворений товар, зменшуючи при цьому моральне зношування устаткування, підвищує ефективність використання речових і особистих факторів виробництва. Засобами скорочення часу виробництва є впровадження дво- і тризмінної роботи техніки, покращення форм і методів організації виробництва, застосування прогресивних систем заробітної плати (при яких стимулюється економія матеріалів, догляд за технікою, раціоналізаторські пропозиції), політика прискореної амортизації, посилення інтенсивності праці, покращення матеріально-технічного постачання, впровадження нових технологій, принципово нових предметів праці із наперед заданими властивостями та ін.
Час обігу капіталу
– тривалість перебування капіталу у сфері обігу, тобто час перетворення грошової форми капіталу на складові продуктивного капіталу (передусім, основний та змінний капітал), а із товарної – в грошову. Час обігу капіталу складається з: 1) часу надходження на склад готової продукції до її реалізації і 2) часу закупівлі на отримані кошти нових засобів виробництва та робочої сили. Після виготовлення виробів вони надходять в оптову або роздрібну торгівлю (час транспортування) і після цього підлягають реалізації. Завдяки маркетинговій діяльності великі фірми реалізують свою продукцію на чітко визначених ринках у заздалегідь запланованих обсягах і у зазначені строки, що дозволяє їм обходитись без складських приміщень або звести до мінімуму такі витрати.
У процесі обігу капіталу відбувається не тільки зміна форм вартості, але й збільшення вартості, у т. ч. додаткової вартості.
Час обороту капіталу скорочується під впливом маркетингової діяльності, використання досконаліших технічних засобів транспорту, зв'язку, розрахунків, вдосконалення форм і методів торгівлі, державного регулювання пропорцій між попитом і пропозицією та інших чинників. У протилежному напрямі діє погіршення економічної кон'юнктури, зниження реальної заробітної плати, посилення конкурентної боротьби та інші чинники.
З'ясування механізму обороту капіталу дає змогу визначити витрати виробництва, які лежать в основі цін, та величину прибутку..
5. Задача 2
У першому цеху за день можна виготовити 150 кг печива або 220 кг вафель. У 2-му цеху – 180 кг печива або 200 кг вафель. Визначити: 1. побудувати криву виробничих можливостей; 2. визначити альтернативну вартість 1 кг печива, якщо виробляється 380 кг вафель; 3. представити графічно точки виробництва (ефективного та неефективного).
Рішення
Таблиця можливих комбінацій
| Комбінація |
Альтернатива виробництва |
Печиво |
Вафлі |
| А |
1 + 2 – печиво |
330 |
0 |
| Б |
1 – печиво; 2 – вафлі |
150 |
200 |
| В |
1 – вафлі; 2 – печиво |
220 |
180 |
| Г |
1 + 2 – вафлі |
0 |
420 |
Список літератури:
1. Башнянін Г.І. та ін. Політична економія. – К.: Ельга. Ніка-Центр, 2002. – 527 с.
2. Кукурудза І.І. актуальні проблеми політичної економіки. Матеріали до лекцій і семінарів. Черкаси, Вид відділ ЧНУ ім. Б. Хмельницького. – 2002. – 184 с.
3. Мочерний С.В. Політична економія. –К.: Знання-Прес, 2002. – 687 с.
4. Політекономія: Підручник для студентів вищ. навч закладів / Ю.В. Ніколенко, І.Я. Бобров, К.Т. Кривенко та ін.; / За заг. ред. Ю.В. Ніколенка. – К.: ЦУЛ, 2003. – 411 с.
5. Політична економія. / За заг. ред. Г.А. Оганяна. – К.: МАУП, 2003. – 520 с.