Тема: Промислова політика держави
Зміст
Вступ
1. Стратегія і головна мета промислової політики держави
2. Державне регулювання і проблеми розвитку промислової політики
2.1. Промисловий потенціал України
2.2. Деформація структури промислового виробництва в
(1992-2005 роки)
3. Стратегічні орієнтири якісних структурних змін в промисловості України
3.1. Напрями та інструменти промислової політики в Україні
3.2. Етапи реалізації стратегічних пріоритетів
Висновки
Список літератури
Вступ
Орієнтація України на побудову ринкової економіки, її подальшу інтеграцію з державами СНД та високорозвинутими країнами обумовлює об'єктивну необхідність кардинальних структурних змін промислового виробництва.
В економіці України провідну роль відіграє промисловий комплекс, який впливає на стабілізацію фінансової та бюджетної політики, успішне продовження та поглиблення економічних реформ, структурні перетворення в економіці України.
Навіть сьогодні в умовах жорсткої економічної кризи, яка особливо позначилася саме на промисловому виробництві, в цьому секторі економіки створюється майже 1/3 валового внутрішнього продукту (ВВП) країни та приблизно 3/4 матеріальних благ, що споживаються населенням. Але значення промисловості не обмежується лише виробництвом продукції. Промисловий сектор економіки несе важливе соціальне навантаження - забезпечує робочі місця, надаючи таким чином можливість отримувати засоби існування більш як половині населення країни.
Промисловість виступає суттєвим фактором інтеграції України у світову економіку. Її експортно-імпортний оборот дорівнює майже 80% валового випуску промислової продукції. В умовах економічної незалежності це вагомий аргумент на користь промислового потенціалу і перспектив його розвитку. Завдяки промисловості держава отримує 2/3 валютних надходжень від загального експорту товарів та послуг.
Україна має великий інтелектуальний і технічний потенціал майже в усіх провідних галузях промисловості. Однак соціально-економічна ситуація в державі залишається складною. Складність зумовлена незавершеністю реформ структурної перебудови, негативним впливом деформації у відтворювальних процесах, які нагромаджувались протягом багатьох років, фізичним та моральним старінням виробничого потенціалу, що знижує конкурентну спроможність вітчизняної продукції, звужує ринки збуту та зменшує дохідність виробництва.
1. Стратегія і головна мета промислової політики держави
Стратегія промислової політики полягає у забезпеченні випереджаючих темпів зростання наукоємної продукції, в тому числі машинобудування, для якого є характерним високий рівень технологій. В той же час існує необхідність зберегти темпи зростання в металургійній та хімічній як експортне орієнтованих галузей.
Ця стратегія спрямована на усунення недосконалої структури матеріального виробництва, де значну питому вагу займають важкі, сировинні, енергоємні галузі (металургія, хімія).
З цією метою Міністерство промислової політики послідовно проводить структурну перебудову промисловості шляхом нарощування обсягів виробництва у пріоритетних напрямах:
- літакобудуванні,
- суднобудуванні,
- ракетно-космічній галузі,
- інформаційних та телекомунікаційних системах,
- сільськогосподарському машинобудуванні,
- легкій та деревообробній промисловості.
Здійснюючи структурну перебудову, впроваджується ряд заходів, спрямованих на створення самостійного високо-розвиненого, конкурентоздатного промислового комплексу з соціально-ринковою орієнтацією, спроможного динамічно розвиватись та інтегруватись у світову систему взаємовигідних та рівноправних зв'язків.
Результатами такої політики є те, що вперше за останні роки намітилась позитивна тенденція зростання обсягів виробництва в окремих галузях.
Ключову роль в реалізації стратегії промислової політики України відіграє машинобудування. В умовах структурної перебудови машинобудівної галузі і переходу до ринкових умов господарювання близько половини підприємств нарощують обсяги виробництва за рахунок освоєння нових зразків промислової продукції і товарів народного споживання.
Головна мета промислової політики на сучасному етапі – забезпечення сталого зростання внутрішнього валового продукту.
Передусім це стосується галузей, які мають значний потенціал для вагомого нарощування конкурентоспроможної продукції.
Аналізуючи становище в окремих галузях, треба визначити загальні чинники, які негативно впливають на фінансово-економічну діяльність підприємств:
— існування диспропорції між впровадженням монетарної і промислової політики;
— некерованість ринковими процесами рівноваги між попитом та пропозицією;
— повільне інтегрування до стабільних ринків.
Зазначені фактори відносяться до макрорівня функціонування економіки.
Визначальним завданням є невідкладне розв'язання найгостріших проблем в сфері виробництва. Це - припинення спаду і створення реальних передумов виходу вже найближчим часом на траєкторію стійкого зростання.
Для цього необхідно подолати перекоси в структурі грошової маси, безпрецедентних масштабів набула натуралізація реальної економіки, що особливо небезпечно. Гроші дедалі більше перестають виконувати свою основну функцію - бути посередником при обміні товарів. Вони «вимиваються» з обігових коштів підприємств та організацій.
Підвищення ролі держави у проведенні активної структурної політики повинно здійснюватися переважно шляхом використання економічних методів регулювання, притаманних ринковій економіці, вдосконалення нормативно-правового забезпечення структурної перебудови і реформування економіки в цілому, посилення гарантій прав власності та відповідальності за її ефективне використання.
Економічні важелі повинні доповнюватися активізацією заходів жорсткого адміністративного впливу. Головні з них:
— суттєве посилення державного контролю за здійсненням валютних розрахунків, запобігання незаконному відтоку валютних цінностей за кордон;
— регулювання цін на продукцію природних монополій;
— вдосконалення організаційної структури і структур управління в промисловості;
— реструктуризація промислових підприємств.
Важливу роль в формуванні та регулюванні промислової політики відіграють органи державного управління, які з цією метою використовують наступні заходи:
- узгодження цінової політики з прийнятою державною структурною політикою, що передбачає використання можливостей регулювання цін, витрат і заробітної плати шляхом переговорів між виробниками і споживачами при посередництві уряду в рамках як міжгалузевих колективних угод, так і трьохсторонніх угод між роботодавцями, урядом і профспілками;
- формування ФПГ, великих корпорацій, холдингових компаній, підприємств, що охоплюють технологічно пов'язані виробництва та здатні забезпечити повний цикл виготовлення конкурентноздатної продукції;
- забезпечення ефективного управління державною часткою власності підприємств промислового комплексу регіону;
- розподіл прав і повноважень з управління підприємствами різних рівнів значимості - загальнодержавного, регіонального і місцевого - між різними рівнями управління,
- регулювання міри відкритості внутрішнього ринку шляхом використання всього спектру інструментів управління зовнішньоекономічною діяльністю, у тому числі і таких, як митні тарифи, кількісне обмеження експорту й імпорту, застосування жорстких норм якості при сертифікації продукції, що ввозиться.
- Основними цілями державної промислової політики на перспективу є:
- постійне розширення номенклатури виготовлення конкурентоспроможної продукції та задоволення платоспроможного попиту на товари та послуги, що виробляються вітчизняним промисловим комплексом;
- розвиток науково-технічного та інноваційного потенціалів підприємств промислового комплексу регіону;
- реструктуризація, перепрофілювання або виведення з господарчої діяльності неефективних виробництв;
- розвиток конкурентного середовища на ринку промислової продукції.
2. Державне регулювання і проблеми розвитку промислової політики
2.1 Промисловий потенціал України
Промисловий потенціал України є одним з фундаментальних системоутворюючих елементів національної економічної системи та суспільства загалом. Вітчизняна промисловість безпосередньо забезпечує в українській економіці 45 % валового випуску та 25 % робочих місць. Та не менш важливо, що вона лежить в основі відтворювального циклу національної економіки, є базисом, на який спирається діяльність решти секторів економіки: сільське господарство, енергетика, будівництво, торгівля, фінансова діяльність, сфера послуг тощо, є рушієм соціально-економічного розвитку країни.
Промислові підприємства забезпечують значну частку доходів державного бюджету та соціальних фондів, заробітної плати працюючої частини населення, формують інвестиційний потенціал країни, визначають спрямованість її науково-технологічного розвитку.
На жаль, в період економічних перетворень 1991-2005 рр. відбувається фактичне марнування промислового потенціалу України, якому не завадив навіть період економічного зростання, що розпочався з 1999 р. Ознаками цього є погіршення структури промисловості, сповільнення темпів її зростання у 2005 р. та різке падіння приросту інвестицій, втрата українськими підприємствами внутрішніх ринків. Так, за результатами 10 місяців 2005 року, темпи зростання обсягів промислового виробництва України сповільнилися до 3,1 % (у 2004 р. – 12,0 %), виробництва продукції машинобудування – до 5,2 % (у 2004 р. – 28,0 %), інвестицій в основний капітал за 9 місяців 2005 року – до 3,4 % (у 2004 р. – 34,5 %).
У світовому поділі праці Україна закріплюється як сировинний та ресурсний придаток, зростаючий ринок збуту продукції іноземного походження. При цьому вітчизняна економіка втрачає продуктивні робочі місця, новостворену додану вартість, на території України розміщуються ресурсо-, енерго- та екологоємні виробництва. Згідно рейтингу конкурентоспроможності, опублікованого наприкінці вересня 2005 року Всесвітнім економічним форумом, Україна посіла 84 місце серед 117 країн світу. При цьому колишні партнери України по соцтабору мають значно кращі показники: Естонія – 20 місце, Польща – 51, Казахстан – 61, Румунія – 67, Росія – 75, Молдова – 82.
Обов’язковою умовою всебічного розвитку українського суспільства, економічного й соціального добробуту нації є відродження вітчизняного промислового потенціалу через здійснення цілеспрямованої державної промислової політики, яка має реалізувати нагромаджений потенціал інституційних змін, спрямувати технічні, фінансові, людські, організаційні ресурси, набуті протягом періоду економічного зростання, на завдання якісної структурної перебудови.
Стратегічним завданням такої перебудови є забезпечення системної модернізації промислового виробництва, його відповідності сучасним вимогам науково-технологічного прогресу та постіндустріального розвитку. Галузева структура промисловості має наблизитися до пропорцій, які притаманні економічно розвиненим країнам світу.
Стратегічною метою відродження промислового потенціалу є побудова високоефективної конкурентоспроможної економіки, яка здатна забезпечити громадянам України фундаментальні права і свободи людини, першість загальнолюдських цінностей, торжество національних інтересів суспільного розвитку.
Запропонована Концепція відродження промислового потенціалу є базисним документом, виявом політичної волі до якісних позитивних зрушень. Концепція має лягти в основу відповідної державної Програми відродження промислового потенціалу, а також низки цільових міжвідомчих та міжгалузевих програм.
Відродження промислового потенціалу України – це не лише розвиток вітчизняної промисловості, це передумова конкурентоспроможності економіки України. І в цьому контексті відродження промислового потенціалу України – це справа державна.
2.2 Деформація структури промислового виробництва в Україні
(1992-2005 роки)
Занепад вітчизняної промисловості в 1990-х роках.
До рубежу 80-90-х років ХХ ст. Україна підійшла із сформованим потужним багатогалузевим промисловим сектором, який був частиною єдиного господарського комплексу СРСР. В структурі промисловості республіки домінували галузі з високим ступенем переробки. Зокрема, вага галузей машинобудування та металообробки сягала понад 30 % загального обсягу промислового виробництва (табл.1.).
Таблиця 1
Галузева структура промислового виробництва України, %
| Галузі | 1990 | 1995 | 2000 |
| Промисловість, в т.ч.: | 100 | 100 | 100 |
| Електроенергетика | 3,2 | 11,0 | 12,1 |
| Паливна промисловість | 5,7 | 13,2 | 10,1 |
| Чорна металургія | 11,0 | 21,8 | 27,4 |
| Кольорова металургія | 1,1 | 1,6 | 2,4 |
| Хімічна та нафтохімічна промисловість | 5,5 | 7,0 | 5,9 |
| Машинобудування та металообробка | 30,5 | 16,0 | 13,4 |
| Деревообробна та целюлозно-паперова промисловість | 2,9 | 2,2 | 2,4 |
| Промисловість будівельних матеріалів | 3,4 | 3,9 | 2,7 |
| Легка промисловість | 10,8 | 2,8 | 1,6 |
| Харчова промисловість | 18,6 | 15,1 | 16,8 |
| Інші галузі | 7,3 | 5,4 | 5,2 |
В той же час, перед промисловим сектором України, як і Радянського Союзу в цілому, стояла низка системних проблем:
- висока енерго- і матеріалоємність виробництва;
- низький рівень автоматизації та інформатизації;
- низька продуктивність праці через недостатні темпи впровадження результатів науково-технічного прогресу у виробництво;
- відносно низька питома вага продукції, орієнтованої на кінцевого споживача, її низька якість та вузький асортимент;
- нерозвиненість участі в міжнародному поділі праці, особливо у високотехнологічних галузях;
- недостатні темпи розбудови постіндустріальної інфраструктури.
Таким чином, стратегічним завданням на 1990-ті роки було радикальне збільшення в структурі промисловості питомої ваги галузей п’ятого та шостого технологічних укладів: розробка програмного забезпечення, випуск обчислювальної техніки, телекомунікаційного та радіоелектронного обладнання, оптоволоконної та складної побутової техніки, роботобудування, розробка та впровадження біо- та нанотехнологій тощо. При цьому вказані галузі мали не замінювати, а доповнювати галузі, що належали до третього і четвертого технологічних укладів (гірничо-металургійний комплекс, хімічна та легка промисловості, паливно-енергетичний комплекс, більшість галузей машинобудування), підвищуючи їхню ефективність.
Таблиця 2
скорочення промислового виробництва в Українi в розрізі галузей, %
| Галузі | 1995 до 1990 | 2000 до 1990 |
| Промисловість, в т.ч.: | 100 | 100 |
| Електроенергетика | 69,8 | 65,3 |
| Паливна промисловість | 44,0 | 41,4 |
| Чорна металургія | 41,2 | 59,4 |
| Кольорова металургія | 47,5 | 87,2 |
| Хімічна та нафтохімічна промисловість | 39,8 | 41,1 |
| Машинобудування та металообробка | 50,0 | 41,0 |
| Деревообробна та целюлозно-паперова промисловість | 55,9 | 81,0 |
| Промисловість будівельних матеріалів | 37,7 | 22,8 |
| Легка промисловість | 32,1 | 38,8 |
| Харчова промисловість | 46,7 | 50,6 |
Проте внаслідок геополітичних, економічних та соціальних трансформацій промисловий сектор України не лише не став на шлях вирішення стратегічних завдань, але й в ньому розгорнулися процеси деградації промислового потенціалу.
Головними чинниками промислового спаду протягом 1990-х рр. стали:
- загальноекономічна та політична криза в країні;
- помилки в стратегії впровадження елементів ринкових відносин в економіку;
- неефективні процеси роздержавлення промислових підприємств, які призвели до дезорганізації управління на мікрорівні;
- руйнування системи управління промисловістю при свідомому дистанціюванні держави від активної участі в розвитку промислового потенціалу;
- непослідовна та не адекватна новим умовам господарювання податкова, митна, фінансово-кредитна політика;
- руйнування сталої системи коопераційних і торгівельних зв’язків внаслідок розпаду СРСР;
- різке підвищення цін на енергоносії;
- висока залежність від імпортних поставок вузлів, комплектуючих та сировини.
В результаті, за 1990-1995 рр. падіння обсягів промислового виробництва склало майже 48 %, товарів народного споживання - майже 55 %, а обсяги капіталовкладень зменшилися майже на 62 % (табл.2, 3.). Поряд із загальним занепадом, відбувався процес структурної деформації: різко скоротилася частка машинобудування (з 30,5 % до 16,0 %), легкої (з 10,8 % до 2,8 %) та харчової (з 18,6 % до 15,1 %) промисловості (табл. 1). Ці ж процеси були властиві і наступним п’яти рокам.
Таким чином, в українській економіці набрали силу процеси деіндустріалізації, а сегменти промисловості, що мали б стати «точками прориву» в постіндустріальну економіку, практично припинили своє існування.
Таблиця 3
Динаміка основних показників розвитку промисловості, у 1991-1999 роках, %
| Роки | Приріст промислового виробництва | в т.ч. товарів народного споживання | Приріст інвестицій |
| 1991 | - 4,8 | -5,1 | -7,0 |
| 1992 | -6,4 | -9,4 | -37,0 |
| 1993 | -8,0 | -15,9 | -10,0 |
| 1994 | -27,3 | -25,0 | -12,5 |
| 1995 | -12,0 | -17,8 | -18,5 |
| 19951990 | 52,4 | 44,6 | 37,6 |
| 1996 | -5,1 | -17,8 | -12,0 |
| 1997 | -0,3 | -11,9 | -8,8 |
| 1998 | -1,0 | 0,0 | 6,1 |
| 1999 | 4,0 | 7,2 | 0,4 |
| 19991995 | 97,4 | 77,6 | 85,5 |
Розбудова і криза експортоорієнтованої моделі промислового розвитку (1999-2005 роки).
З кінця 1990-х років розвиток української промисловості відбувається на підґрунті експортоорієнтованої моделі. Цьому сприяли:
- сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура щодо продукції вітчизняної металургії, хімічної, лісової промисловості, сільського господарства низького ступеня обробки;
- впровадження комплексу заходів щодо податкового стимулювання розвитку експортоорієнтованих галузей (насамперед, «економічний експеримент» в гірничо-металургійному комплексі 1999-2001 рр.);
- девальвація гривні в результаті фінансової кризи 1998 року;
- цінова стабільність постачання енергоносіїв.
Покращення фінансових і виробничих показників експортоорієнтованих галузей на першому етапі позитивно вплинуло на національну економіку:
- збільшило податкові надходження;
- дало змогу підвищити реальну заробітну плату працівників;
- дещо розширило попит на продукцію вітчизняного машинобудування і паливно-енергетичного комплексу.
Проте в цілому цей вплив носив обмежений характер та не набув належного поширення через невирішеність стратегічного завдання використання зиску, отриманого від випереджального розвитку експортоорієнтованих секторів промисловості, для розвитку суміжних галузей машинобудування та пріоритетних високотехнологічних проектів. В цьому ключову роль мала б зіграти держава:
- спонукаючи експортерів до широкомасштабної технологічної модернізації при одночасному розміщенні замовлень на вітчизняних машинобудівних підприємствах;
- поширюючи умови „економічних експериментів” на підгалузі машинобудування;
- формуючи за рахунок надприбутків від експорту «бюджет розвитку» як джерело інвестування пріоритетних високотехнологічних проектів.
Через відсутність політичної волі можливість створити в сприятливий для цього період ефективну систему міжгалузевого перерозподілу інвестиційних ресурсів як на корпоративному, так і на державному рівнях в Україні було втрачено. Без такої системи розвиток експортоорієнтованих галузей ставав самодостатнім, відривався від завдань розвитку внутрішнього ринку і консервував структурні диспропорції промислового потенціалу (табл. 4). Значні кошти, отримані від експорту, були залишені за кордоном і фактично виведені з національного господарського обігу, в тому числі через втрату державою контролю за індикативними цінами. Інвестиційний потенціал значною мірою було витрачено на потреби поточного споживання, або вивезено за межі країни.
Таблиця 4
Розподіл продукції промисловості за видами діяльності, %
| 2000 | 2001 | 2002 | 2003 | 2004 | |
| Промисловість, в т.ч.: | 100 | 100 | 100 | 100 | 100 |
| Добувна промисловість | 12,0 | 10,9 | 10,4 | 9,0 | 7,3 |
Обробна промисловість, з неї: |
72,8 | 75,0 | 76,4 | 79,7 | 76,4 |
| Харчова промисловість та перероблення сільськогосподарської продукції | 17,7 | 19,1 | 19,1 | 18,5 | 15,8 |
| Легка промисловість | 1,7 | 1,6 | 1,6 | 1,3 | 1,2 |
| Виробництво коксу та продуктів нафтопереробки | 3,7 | 5,5 | 7,7 | 9,5 | 9,1 |
| Металургія та оброблення металу | 23,0 | 20,6 | 20,5 | 21,8 | 23,3 |
| Машинобудування | 13,1 | 11,5 | 12,1 | 13,1 | 13,4 |
| Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води | 15,2 | 14,1 | 13,2 | 11,3 | 16,3 |
В результаті, сформована експортоорієнтована модель надто зале
2005 став роком розгортання кризи експортоорієнтованої моделі промислового розвитку:
- темпи зростання промислового виробництва сповільнилися до 2,9 % (за результатами 11 місяців 2005 року);
- металургійна галузь вперше з 1999 року має від’ємні показники розвитку (-2,1 %);
- слідом за гірничо-металургійним комплексом сповільнилися темпи розвитку машинобудування (до 6,1 %), при цьому падає частка експорту продукції галузі (до 13,2 % від загального обсягу експорту в січні-вересні 2005 проти 18,6 % за аналогічний період 2004 року);
- в зовнішньоторговельному балансі до 51,8 % зросла частка експорту сировинної продукції (металургійної і хімічної галузей) проти 48,4 % в січні-вересні 2004 року.
Причиною промислового спаду, крім погіршення зовнішньоекономічної кон’юнктури, стали поспішні, непродумані і помилкові рішення влади, зокрема:
- ревальвація гривні;
- різке підвищення тарифів на залізничні перевезення;
- ліквідація спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку;
- скасування програм галузевої підтримки у низці підгалузей машинобудування.
Довгострокове погіршення зовнішнього попиту на українську промислову продукцію, посилення конкуренції на традиційних ринках вітчизняної промисловості (Азіатсько-Тихоокеанський регіон, Ближній Схід) через появу аналогічної продукції інших виробників, підвищення цін на енергоносії робить модель розвитку, спеціалізовану на експорті низькотехнологічної та сировинної продукції, безперспективною.
Таким чином, десять років кризи промисловості і п’ять років реалізації експортоорієнтованої стратегії призвели до глибокої деформації промислового потенціалу України. Відбувається накопичення негативних явищ, в тому числі в галузях, що в найбільшій мірі пристосувалися до нових умов і робили найбільший внесок в економічне зростання національної економіки. Не встановилося ефективної структури власності та управління в промисловості: промислові підприємства державної форми власності значною мірою використовуються для “приватизації” прибутку політико-економічними групами: обіймаючи 24 % основних фондів та виробляючи 13,5 % реалізованої продукції промисловості, вони завдали в офіційному секторі економіки у 2004 р. 236,2 млн. грн. збитків. Збереження таких тенденцій загрожує новим обертом системної кризи і, відповідно, черговою хвилею деіндустріалізації. Тому нагальною потребою є кардинальна зміна орієнтирів промислової політики і активізація ролі держави в усуненні структурних диспропорцій.
3. Стратегічні орієнтири якісних структурних змін в промисловості України
Стратегія гармонізації структури промислового виробництва має на меті відновлення пропорційного розвитку економіки і передбачає такі напрями:
- забезпечення достатнього обсягу сировинних ресурсів та інвестиційних товарів для стійкого розвитку національної економіки;
- забезпечення достатнього обсягу товарів народного споживання для підтримання соціально прийнятних рівнів споживання населення;
- нарощування експортного потенціалу, розвиток вітчизняних експортерів продукції високого ступеня переробки, та виробників імпортозамінної продукції в обсягах, достатніх для забезпечення позитивного сальдо зовнішньоторговельної діяльності;
- підвищення ефективності і конкурентоспроможності національної промисловості на внутрішніх і зовнішніх ринках;
- здійснення кардинальної модернізації виробництв та розвиток наукомістких галузей, збереження та розвиток інтелектуального та науково-технічного потенціалів України;
- створення замкнених циклів виробництва стратегічно важливої продукції.
Відродження промислового потенціалу України має відбуватися в контексті загального просування національної економіки по шляху розбудови правових засад та інститутів ринкової економіки, підвищення її відкритості, зростання місткості внутрішнього ринку, підтримання макроекономічної стабільності, поступового зниження фіскального навантаження. Ці процеси, безперечно, сприятимуть розвиткові української промисловості. Проте вони не замінюють розробку та впровадження цілеспрямованої промислової політики, орієнтованої на виконання стратегічних завдань відродження вітчизняної промисловості.
Довгостроковий характер Концепції відродження промислового потенціалу України обумовлює необхідність виходу за межі прямого визначення галузевих пріоритетів структурних перетворень. Засоби прямої підтримки галузей, обраних в якості пріоритетів, украй обмежені через зобов’язання, які Україна бере на себе як член світового співтовариства: у стосунках з партнерами по Єдиному економічному простору, в рамках стратегії сусідства з ЄС, вступаючи до Світової організації торгівлі.
Проте такі обмеження в жодному разі не можуть сприйматися як привід для відмови від активних дій держави у сфері промислової політики. Досвід провідних країн світу демонструє, що лише цілеспрямований розвиток національної промислової структури дозволяє посісти гідне місце у глобальній економіці.
Ключовою відмінністю цієї концепції від попередніх програм, які обмежувалися визначенням галузевих пріоритетів, проте не пропонували конкретних механізмів їх реалізації в різних сферах економічної політики є її інтегральність.
Головним змістом промислової політики новітньої доби має стати створення умов для розвитку галузей, які вважаються пріоритетними, за допомогою комплексу важелів бюджетно-податкової, грошово-кредитної, зовнішньоекономічної, інституційної політики, які належать до визнаного та випробуваного світовою практикою інструментарію, проте спроможні спрямувати розвиток промислового потенціалу відповідно до визначених стратегічних пріоритетів.
Такий підхід дозволяє застосовувати гнучкі інструменти реалізації структурних пріоритетів, адаптовані до поточної макроекономічної ситуації, змін світової економічної кон’юнктури, стану конкурентного середовища, з метою оптимального пристосування структури промислового потенціалу до завдань досягнення наступних стратегічних орієнтирів у промисловості України:
- забезпечення конкурентоспроможності через модернізацію економіки;
- поступова переорієнтація промисловості з зовнішніх на внутрішні ринки збуту та імпортозаміщення;
- поширення ресурсо- та енергозбережних технологій;
- радикальна гуманізація вітчизняної економіки.
Досягнення зазначених стратегічних орієнтирів має забезпечити подолання розриву в рівнях життя, продуктивності праці, ефективності та конкурентоспроможності економіки України та країн – членів Європейського Союзу, сформувати готовність національної економіки та суспільства в цілому до практичної реалізації завдань європейської інтеграції.
3.1 Напрями та інструменти промислової політики в Україні
Основними напрямами забезпечення оптимального використання наявного промислового потенціалу України та стимулювання його структурної перебудови є активізація:
- податкової політики;
- бюджетної політики;
- грошово-кредитної та фінансової політики;
- зовнішньоекономічної політики;
- організаційно-інституційної політики;
- регуляторної політики;
- соціогуманітарної політики.
Податкова політика:
Головними орієнтирами податкової політики щодо здійснення відродження промислового потенціалу України є:
- зниження податкового тиску на інвестиційні ресурси;
- реабілітація та формування сучасної системи податкових стимулів;
- стабільність податкового законодавства.
Бюджетна політика:
Державний та місцеві бюджети потенційно є потужними важелями стимулювання економічного розвитку та структурної перебудови промислового потенціалу України. Реалізація цього потенціалу відбуватиметься шляхом:
- активізації державного інвестування та посилення його ефективності й цільової спрямованості;
- цільового формування системи державних закупівель.
Грошово-кредитна та фінансова політика;
Відродження промислового потенціалу неможливе без перебудови грошово-кредитної політики на засадах забезпечення макроекономічної стабільності внаслідок консолідації фінансових ресурсів та зростання частки довгострокових капіталовкладень. Така перебудова відбуватиметься через застосування наступних інструментів:
- розвитку системи довгострокового інвестиційного кредитування;
- радикального підвищення ролі небанківських фінансових установ у фінансуванні промислового розвитку;
- диверсифікації інструментів фондового ринку;
- розвитку національного фінансового капіталу;
Зовнішньоекономічна політика:
Відкритість національної економіки є як додатковим викликом конкурентоспроможності національних виробників, так і, одночасно, можливістю виходу за рамки наявних національних ресурсних обмежень. Промислова політика передбачатиме активне використання можливостей, які надає участь України у світогосподарських процесах, для здійснення позитивних структурних зрушень у промисловому потенціалі та підтримання збалансованості зовнішньої торгівлі шляхом:
- підтримки експортоорієнтованих виробництв;
- регулювання імпорту та поліпшення його структури;
- використання потенціалу міжнародної економічної інтеграції та кооперації;
- залучення прямих іноземних інвестицій до процесів структурної перебудови.
Організаційно-інституційна політика:
В економіці України триває становлення ефективних організаційно-економічних відносин, які мають забезпечити оптимальне використання наявного промислового потенціалу країни та його якісний розвиток. Встановлення збалансованого співвідношення різних форм власності та господарювання та реальне зміцнення дієвості державної промислової політики відбуватимуться внаслідок:
- посилення стратегічних орієнтирів управління державними
- частками акцій промислових підприємств;
- забезпечення позитивного впливу приватизації на реструктуризацію промислового потенціалу;
- встановлення нової ролі малого і середнього бізнесу;
- перебудови системи державного управління промисловою політикою;
- розбудови ринкової інфраструктури;
Регуляторна політика
Державне регулювання підприємницької діяльності є важливою складовою реалізації промислової політики держави та органічного поєднання зусиль малого, середнього та великого бізнесу. Регуляторна політика має сприяти використанню та розвитку підприємницького потенціалу суспільства шляхом системного створення прозорих та рівних умов господарської діяльності, започаткування та ведення власної справи. Це вимагатиме зрушень у сферах:
- власне регуляторної політики;
- реформування дозвільної системи;
- державної реєстрації.
Соціогуманітарна політика:
Масштабність та динамізм зрушень, які мають відбутися у процесі перебудови промислового потенціалу України та становлення сучасного організаційно-економічного механізму його розвитку, потребуватимуть тісного взаємозв’язку заходів промислової та соціальної політики, що передбачатиме:
- формування соціокультурного середовища економічного розвитку;
- модернізацію освітньої системи;
- створення сучасного динамічного ринку праці;
- посилення справедливості системи соціального забезпечення та розбудову засад соціального страхування.
3.2. Етапи реалізації стратегічних пріоритетів
Державна промислова політика є важливою складовою загальнодержавної політики. Вона спрямована на досягнення промисловістю якісно нового рівня розвитку, посилення промислового потенціалу держави, задоволення потреб населення, зростання обсягів виробництва і підвищення конкурентоспроможності промислової продукції.
З метою прискорення промислового розвитку України Презедентом України було постановлено схвалити Концепцію державної промислової політики і Кабінету Міністрів України розробити на основі зазначеної Концепції Державну програму розвитку промисловості на 2006 - 2030 роки.
Концепція державної промислової політики розроблена з урахуванням змін соціально-економічних відносин, що відбулися в державі за останнє десятиріччя, та сучасного стану розвитку промислового виробництва, переходу його від стабілізації до зростання. Концепція передбачає реалізацію стратегії випереджаючого розвитку та євроінтеграції, визначеної у Посланні Президента України до Верховної Ради України "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України".
Реалізація визначених стратегічних структурних пріоритетів та застосування запропонованого інструментарію передбачає певну етапність. Межі етапів визначатимуться наявністю в економіці відповідних фінансових та організаційних ресурсів, формуванням механізмів державного регулювання та макроекономічної саморегуляції, спроможних вирішувати завдання структурної перебудови промислового потенціалу.
І етап (2006–2008 рр.)
На першому етапі має відбутися максимальне використання наявних конкурентних переваг, насамперед – в експортоорієнтованих галузях, з концентрацією отримуваних коштів на потреби інноваційного інвестування, з метою зміцнення цих переваг та поступового формування засад інноваційної моделі розвитку. Етап характеризуватиметься активізацією державної промислової політики, зокрема – розробкою та впровадженням дієвого механізму міжгалузевого перерозподілу інвестиційних ресурсів.
Має бути використано потенціал детінізації економіки та репатріації, завдяки поліпшенню інвестиційного клімату, повернення вивезених з країни капіталів.
Відбуватиметься формування інституційної основи реалізації активної промислової політики: відповідної нормативно-правової та методичної бази, державних та громадських інституцій, удосконалення організаційної структури виробництва.
Протягом першого етапу очікуються відновлення довіри до державної економічної політики та подолання негативних для підприємницького та інвестиційного клімату та макроекономічної стабільності наслідків політичного циклу 2004-2006 рр., що не дозволяє розраховувати на відновлення достатньо високих темпів економічного зростання, які залишатимуться на рівні 3-5 % приросту ВВП на рік.
ІІ етап (2009–2011 рр.)
Протягом другого етапу має бути забезпечено умови для спрямування фінансових ресурсів, акумульованих у галузях, які зростали випереджаючими темпами протягом першого етапу, в структурну перебудову галузей, в яких Україна має перспективні порівняльні конкурентні переваги (переважно – галузі з високим рівнем доданої вартості: машинобудування, приладобудування). Очікується активізація припливу до цих галузей прямих іноземних інвестицій.
На підставі зростання обсягів бюджетних надходжень має відбутися суттєве зростання державного інвестування в реалізацію інфраструктурних та пілотних інноваційних проектів, а також розширення спектру податкових стимуляторів інвестиційного та інноваційного розвитку.
Відбуватиметься інтенсифікація процесів ремонетизації економіки та розширення інвестиційного кредитування. Впроваджуватимуться додаткові інструменти мобілізації вільних грошових коштів населення до інвестиційної сфери через належну фінансову інфраструктуру та інструменти фондового ринку. Завдяки зростанню спектру інститутів та інструментів фінансового ринку суттєво зросте мобільність фінансових ресурсів, що сприятиме їх концентрації на пріоритетних напрямах забезпечення конкурентоспроможності національного промислового потенціалу.
Очікується активізація процесів самоорганізації виробничої та збутової сфери, утворення розгалужених систем виробничої кооперації, формування технологічних кластерів пріоритетного розвитку. Має посилитися мобільність робочої сили, фінансових ресурсів
Зазначені процеси дозволяють очікувати суттєвого прискорення темпів економічного зростання до 6-8 % приросту ВВП на рік.
ІІІ етап (2012-2030 рр.)
Третій, найтриваліший етап буде присвячений поступовому послабленню прямого державного регулювання структурних перетворень та зростанню ролі ліберальних принципів економічного устрою при зміщенні активних регулюючих функцій держави до сфери забезпечення соціогуманітарних параметрів економіки.
Мають бути закладені та здобути динамічний розвиток основи переходу національного економічного комплексу України до постіндустріальної «економіки знань» на підґрунті тривалого послідовного розвитку інвестиційних та інноваційних процесів. Суттєво зросте інноваційна складова продукції традиційних галузей української промисловості.
Очікується активна інтеграція вітчизняного виробництва у світогосподарську і насамперед європейську систему виробничої кооперації на нових інноваційно-технологічних та інформаційних засадах, які відповідають стадії постіндустріального розвитку. Це сприятиме поступовому зближенню стандартів життя в Україні та ЄС, переходу до практичних кроків у напрямку європейської інтеграції.
На третьому етапі прогнозується поступове сповільнення темпів економічного зростання до 3-4 % приросту ВВП на рік.
Висновки
Державна промислова політика — це складова економічної політики держави, яка спрямовує діяльність на прискорення економічного розвитку країни та її регіонів, на стимулювання роботи промислових підприємств усіх форм власності у напрямі досягнення національною економікою поставлених завдань.
Державна промислова політика покликана сприяти ефективному вирішенню гострих соціальних проблем суспільства. Промислова політика - це також комплекс цілеспрямованих економічних, політичних та організаційних заходів на різних рівнях національної економічної системи, скерованих на:
· компенсацію неспроможності ринкового механізму забезпечити ефективне використання ресурсів (інфраструктура, екологічні впливи, міжгалузевий перерозподіл ресурсів та ін.);
· удосконалювання галузевої структури промислового комплексу, регулювання і стимулювання інвестиційної та виробничої діяльності, формування промислово - фінансових груп;
· підтримання конкуренції у галузях промислового виробництва;
· стимулювання і підтримку певних галузей промислового виробництва - важливих за своїм соціально-економічним значенням чи пріоритетних з точки зору науково-технічних перспектив;
· стимулювання розвитку експортного потенціалу і конкурентоспроможності національних підприємств на світовому ринку;
· реалізацію великомасштабних загальнонаціональних та регіональних програм.
Стратегічною метою державної промислової політики України є створення багатогалузевого, високотехнологічного, конкурентноздатного, високоефективного промислового комплексу, що забезпечує достатній рівень економічної безпеки країни, підвищення життєвого рівня народу, оздоровлення екологічної обстановки та інтеграцію України у систему світогосподарських зв'язків на взаємовигідних умовах. Вибір найбільш раціонального варіанту промислової політики має ґрунтуватися на:
· аналізі реального стану вітчизняної промисловості;
· пошуку найбільш ефективних варіантів забезпечення конкурентноздатності вітчизняної продукції;
· оцінці місткості ринків збуту для вітчизняної промислової продукції в країні і за кордоном;
· виваженні підходів до вибору протекціоністських заходів для продукції вітчизняного промислового комплексу;
· визначенні можливих економічних наслідків вибору того чи іншого варіанту промислової політики.
Одним з найважливіших завдань промислової політики є підтримка тих виробництв, які поки що не вичерпали свого потенціалу розвитку і намагаються випускати продукцію, яка спроможна зайняти стійке місце на внутрішньому і світовому ринках. Тому підвищення конкурентноздатності вітчизняних підприємств є одним з ключових моментів промислової політики як в Україні взагалі, так і в регіонах, а напрямками, за допомогою яких досягається це завдання є наступні:
· підтримка високотехнологічних виробництв, орієнтованих на зовнішній та внутрішній ринки;
· підтримка в необхідних обсягах сировинних виробництв, орієнтованих на внутрішній і зовнішній ринки;
· виробництво споживчих товарів для внутрішнього та зовнішнього ринків;
· виробництво продукції виробничо-технічного призначення на основі новітніх технологій для внутрішнього та зовнішнього ринків.
Сутність Концепції відродження промислового потенціалу України, розробленною державою, полягає у здійсненні глибоких та всебічних якісних перетворень вітчизняної промисловості. Це стратегія свідомого творення майбутнього України на підґрунті досвіду, потенціалу, надбань, набутих поколіннями українців, з урахуванням викликів ХХІ століття щодо майбутніх шляхів загальноцивілізаційного розвитку.
Головними результатами реалізації основних положень Концепції відродження промислового потенціалу України мають стати побудова високоефективної конкурентоспроможної вітчизняної промисловості і економіки в цілому, активна інтеграція вітчизняного виробництва у світогосподарську і насамперед європейську систему виробничої кооперації на нових інноваційно-технологічних та інформаційних засадах, які відповідають стадії постіндустріального розвитку. Це сприятиме поступовому наближенню стандартів життя в Україні до рівня, притаманного європейській спільноті, поширенню гуманістичних принципів соціально-економічного розвитку.
Список використаної літератури
1. Андрущенко В.Л. Фіскально-бюджетний інституціоналізм: копроміс етатизму та антиетатизму // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки: Економічні науки. – 2005. – № 3. – С. 16–20.
2. Вишневский В.П. К вопросу о налоговой и бюджетной политике Украины: Макроэкономический аспект. – Донецк, 2001. – 63 с. (Препр. / АН Украины. Ин-т экономики промышленности).
3. Воротин Ю. Ориентиры выхода из экономического кризиса // Экономист. – 2004. – № 5. – С. 11–21.
4. Єрофєєва Т.А. Особливості реалізації цілей монетарної політики в Україні в умовах перехідного періоду // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки: Економічні науки.– 2005. – № 3. – С. 62–64.
5. Кац И. Роль и задачи государственного регулирования экономики // Экономист. —1996. — № 99. — С. 74–77.
6. Мельник А. Ф. Державне регулювання економіки перехідного періоду. Світовий досвід і проблеми України. — Тернопіль, 1995.
7. Мельник П. Вплив податків на перерозподіл народногосподарських ресурсів у ринковій економіці (теоретичний аспект) // Науковий вісник. – 2000. – № 4 (10). – С. 64–72.
8. Панасюк Б.Я. Державне регулювання економікою. – К.: Інститут аграної економіки, 2000. – 58 с.
9. Сало І. Методи формування і регулювання бюджету і позабюджетних фондів // Економіка України. — 1995. — № 10. — С. 24–32.
10. Система регуляторів перехідної економіки України: Монографія / Ред. кол.: В.І. Кононенко (відп. ред.) та ін. – К.: НАН України, Інститут економіки, 2004. – 333 с.
11. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. — К.: МАУП, 2000. — 176 с.: іл. — Бібліогр.: с. 166–169
12. Стігліц Джозеф Е. Економіка державного сектора: Пер. з англ. А. Олійник, Р. Скільський. – К.: Основи, 1998. – 854 с.
13. Терьохін С. Доповідь першого заступника голови Комітету з питань фінансів і банківської діяльності Верховної Ради України, голови Підкомітету з питань податків та митної справи. – Київ, 17.03.2000 р.
14. Шабліста Л.М. Податки як засіб структурної перебудови економіки: Монографія. – К.: Інститут економіки НАН України, 2005. – 217 с.
15. Щукин Б. Н. Индикативный план как организационный механизм реализации экономической политики государства // Государственное регулирование рыночной экономики: Сб. науч. тр.- К., 1999. - C. 2–20.
16. Юхименко П.І. Проблеми практичної реалізації монетаризму в Україні // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки: Економічні науки. – 2004. – № 3. – С. 13–16.
17. Ющенко В. Ключові проблеми монетарної та валютно-курсової політики в Україні//Вісник НБУ.-2000.-№2.-с.3-5.