МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Деснянський технікум при МАУП
Реферат з Основ Економічної Теорії
на тему: Розвиток економічної думки
Виконала:
студентка ІІ курсу КМГТ
Філіпова Євгенія
Перевірила: Шпильова О.С.
Київ 2004
План
Вступ.
1. Зародження економіко-теоретичних знань.
2. Класична буржуазна політична економія.
3. Післякласична буржуазна політична економія.
4. Економічна думка національно-визвольного та революційно-демократичного руху.
5. Створення і розвиток пролетарської політичної економії.
6. Економічна думка в Україні.
Висновок.
Список використаної літератури.
Вступ
Вивчення кожної науки починається з вивчення його історії та розвитку, тобто коло питань, які вона досліджує, з’ясування цілей цієї науки, і методів, які вона використовує. І при тому цікаво знати, що думали, як визначали, як доводили свої ідеї з тієї чи іншої науки великі вчені.
Історія розвитку економіки бере початок свого зародження в древньому світі, де в працях мислителів древнього Єгипту, Китаю, Індії розглядаються важливі процеси економічного розвитку. Економічні ідеї знайшли вираз у збірниках законів царства Ешнуни (XXст. до н. є.), вавілонського царя Хамурапі (XVIIIст. до н. є.) та древньоіндійського збірника законів «Артхашастра» (IV-VI ст. до н. є.).
Але більш ближчим до визначення економіки підійшов давньогрецький мислитель Ксенофонт (430-355 рр. до н.е.), він вважається першим хто ввів термін «економіка».
В розвитку і глибшому вивченню економічної теорії брало участь багато вчених, кожний з яких вносив свої корективи. Наприклад, Арістотель досліджував товарно-грошові відносини, Колумелланамагався відновити становище сільського господарства у Римі, Адам Сміт започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи, заслугою Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечностей капіталістичного суспільства. Можна наводити багато прикладів і кожна думка цих мислителів відображається в сьогоденній економіці.
Але ж цікавіше буде дізнатися розвиток економічної думки в України. Вона бере початок з суспільно-екокомічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток давнини, як «Русская Правда» Ярослава (XIст.), «Поучение» Володимира Мономаха (XIIст.), «Слово о полку Игореве» (XIIст.), літопису «Повесть временных лет» (кінець XI— початок XIIст.), «Киевская летопись» (XIIст.), «Галицко-волынская летопись» (XII—XIIIст,), «Моленье Даниила Заточника» (XIIIст.). Погляди українських мислителів спрямовані на подолання феодальної подрібненості земель, посилення древньокиївської держави. Найвідоміші, хто намагався створити демократичну державу, не насильницькими діями, а в результаті об'єктивного суспільно-економічного розвитку яка б втілювала свободу і братство між людьми: Г.Сковорода, декабристи, І.В.Вернадський, Т.Г.Шевченко, А.Я.Антонович, П.А.Грабовський, М.М.Коцюбинський, та багато інших.
1.
Зародження економіко-теоретичних знань
Життєві потреби людини, суспільства у розвитку економіки, у збільшенні виробництва матеріальних благ зумовили намагання людини проникнути у сутність суспільно-економічних процесів, розкрити таємницю руху суспільного виробництва з тим, щоб навчитися регулювати економічне життя, домагатися його все вищої ефективності. Уже в древньому світі робляться серйозні спроби виявити внутрішні пружини економічного розвитку. В працях мислителів древнього Єгипту, Китаю, Індії розглядались важливі процеси економічного розвитку, формувались висновки щодо окремих елементів економічних знань. Економічні ідеї знайшли вираз у збірниках законів царства Ешнуни (XXст. до н. є.) та вавілонського царя Хамурапі (XVIIIст. до н. є.). У них передбачені захист майнових інтересів держави, рабовласників, певне регулювання економічних відносин. Пам'ятником древньоіндійської літератури є «Артхашастра» (IV-VI ст. до н. є.), в якій викладаються знання щодо економіки, техніки і політики, передбачене регулювання земельних відносин, розв'язання проблем іригації. У Китаї найбільше поширення одержало конфуціанство. Його економічні погляди виклав Менцзи (372-289 р. до н. є.), який захищав селянське землеволодіння. Проти конфуціанців виступала школа на чолі з Моцзи, яка була проти станів суспільства, за розвиток виробництва. Економічні погляди знайшли вираз у трактаті «Гуаньцзи» (IV-IIIст. до н. є.), в яких реалістично розкрито злиденне становище народу, вказані шляхи розвитку сільського господарства і поліпшення життя селян.
Мислителі древньої Греції та Древнього Риму намагались визначити принципи і методи організації та управління господарством рабовласників. Вчення про його організацію називалось економією, а вчення про управління державою - політикою. Так, Ксенофонт (430-355 р. до н. є.) у своїй праці «Економікос» визначає економію як науку про збагачення свого господарства. Цікаво, що землеробство він ставить нарівні з воєнним мистецтвом. А ремесло навіть не включав у предмет економії, бо це було негідним для вільних людей. Таким було ставлення і до торгівлі. Разом із тим Ксенофонт високо оцінює гроші як концентроване багатство та засіб обігу.
Філософ Платон (427-347 р. до н. є.) у своїх творах побудував ідеальну державу, в якій мали існувати три стани: правителі (філософи), воїни та ремісники, землероби, дрібні торгівці, що належали до вільних людей. Раби з цієї класифікації виключались, бо в них він бачив не людей, а знаряддя праці, які говорять. Між усіма станами, за Платоном, існує чіткий поділ праці. Фізичну працю Платон зневажав, вважав, що це доля нижчих верств населення.
Арістотель (384-322 р. до н. є.) був прихильником натурального рабовласницького господарства з дрібною торгівлею. Але оскільки у Древній Греції існувало товарне виробництво, Арістотель досліджував товарно-грошові відносини. І зробив це найбільш глибоко серед античних мислителів. Він розрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засіб обігу та їхній рух як грошового капіталу. Вперше у світовій літературі він помітив відмінності між споживною вартістю та вартістю товару.
У Древньому Римі Катон у своїй праці «Про Землеробство» обґрунтовує шляхи і методи розширення виробничої діяльності рабовласницьких латифундій з тим, щоб одержати більше доходу. Інший римський мислитель Варрон (І ст. до н. є.) у трьох книгах «Про сільське господарство» висловив тривогу за долю рабовласницьких порядків, накреслив шляхи для повернення до натурального господарства.
Колумелла (1 ст. до н. є.) написав 12 книг «Про сільське господарство», бачив кризу рабовласницьких латифундій, зневажання землеробської праці і намагався відновити становище сільського господарства у Римі. Він рекомендував відмовитися від рабської праці і передати ведення господарства колонам, праця яких більш вигідна, ніж рабів. Тим самим він відбив потребу переходу суспільства до нового, феодального способу виробництва. Важливо зазначити, що теоретична економічна думка у Римі не набула такого розвитку, як у Древній Греції, бо незважаючи на могутність Римської Імперії, все ж торгівля та ремісниче виробництво, хоча і досягли значного розвитку, все ж вони не посіли у суспільному житті того місця, що у Древній Греції, особливо в Афінах.
У період феодалізму суспільство характеризувалось існуванням передусім класу феодалів і класу селян. Тому економічні вчення представників класу землевласників спрямовані на узурпацію селянських земель, виправдання феодальної організації господарства. А представники селян обґрунтовували усунення поміщицького землеволодіння, передачу землі селянам.
Так, Хома Аквінський (1224-1265) апологував приватну власність, вважав натуральне господарство основою добробуту людей, а його продукти — природним багатством. Що ж стосується золота та срібла, то це, на його думку, штучне багатство, яке не може бути метою діяльності людини. В Київській Русі утвердження феодальних порядків знайшло вираз у зведенні законів «Правда Русская» (XI-XIIст.), де обґрунтовувалась власність князів на майно, рабів та напіврабів, регулювались торговельні та кредитні відносини. У середні віки з'являються «Домострой» Сільвестра та інших авторів, в яких слідом за «Економікос» Ксенофонта розглядаються проблеми організації феодального помістя, регулюються відносини між паном та його кріпосними залежними, між господарством і зростаючим ринком.
У пізнє середньовіччя (XVI-XVII ст.) відбувається розклад феодалізму і виникнення капіталістичних виробничих відносин. Великі географічні відкриття сприяли розгортанню зовнішньої торгівлі, втягненню у оборот величезних мас дорогоцінних металів шляхом пограбування колоній. Зростання ролі ринку у житті суспільства, ускладнення суспільно-економічних відносин - все це зумовило становлення економічної теорії, тобто економії як самостійної науки. На цих перших етапах економічна теорія виражала інтереси класу буржуазії, яка йшла до свого панування, і прогресивні тенденції суспільного розвитку. Тоді ж з'явився і сам термін «політична економія», який склався з трьох древньо-грецьких слів: «політейя» - суспільний устрій, «ойкос» - дім, господарство та «номос» - закон. Економічна теорія, тобто політична економія - історична наука, вона розкриває закони розвитку економіки та методи її пізнання.
Так, капіталістичні відносини почали складатися передусім у сфері торгівлі, Тому і перша школа буржуазної політичної економії - меркантилізм - трактувала економічний розвиток таким чином, начебто джерелом багатства суспільства є обіг, торгівля, а праця людей, зайнята у цій сфері, особливо в галузі міжнародної торгівлі, забезпечує нагромадження багатства, яке тоді ототожнювалось із золотом. Один з найбільших представників меркантилізму Антуан Монкретьєн (1576-1621) у 1615 р. опублікував «Трактат політичної економії». Англійський меркантиліст Томас Мен (1571-1641) обгрунтував, що баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни. Для цього потрібно «продавати щорічно на більшу суму, ніж купляти...». В Росії ця течія економічної думки була представлена особливо постаттю І. Т. Посошкова (1652-1726). Він написав «Книгу о скудости и багатстве», в якій доводив, що багатство країни визначається добробутом народу, «домашнім своїм багатством», він вимагав обмеження споживання закордонних товарів, пропонував створення мануфактури для переробки вітчизняної сировини і експорту переважно готових товарів з тим, щоб забезпечити можливо більший приплив металічних грошей в країну. Меркантилістичні ідеї у Посошкова поєднуються з вимогами поліпшення становища селян. Школа фізіократів відбила проникнення капіталу у сферу виробництва. Засновник цієї школи Франсуа Кене (1694-1774) у своїй праці «Економічна таблиця» та інших він доводив, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство і вперше в історії економічних вчень зробив спробу зобразити річний процес відтворення у цілому. В основі цього процесу - еквівалентний обмін. Виходячи з цього він розкривав неспроможність меркантилізму, ототожнення багатства з грошима, трактування обігу як джерела багатства. Фізіократам належить заслуга обгрунтування, що не сфера обігу, а саме сфера виробництва є джерелом нових продуктів, додаткової вартості. Але їхня історична обмеженість полягала в тому, що вони вважали продуктивною лише землеробську працю, а в промисловості, на їх думку, працівник лише змінює форму речовини, яка дається йому землеробом. Вчення фізіократів було фактично першою концепцією капіталістичного виробництва, хоча вона мала риси феодалізму.
2.
Класична буржуазна
політична економія
Новим великим кроком у розвитку економічної теорії стало створення і розвиток класичної буржуазної політичної економії. Вона названа класичною тому, що основним об'єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці В. Петті (1623-1687). Саме він на відміну від меркантилістів, що спирались на поверхові явища економічного життя, робить спроби проникнути в суть економічних процесів та пояснити їх. Він закладає основи теорії вартості, за ринковою ціною він бачить «природну ціну», тобто об'єктивну основу ринкової ціни. Він підходить до вартості, але ототожнює її з міновою вартістю, а останню - з ціною. В. Петті бачить, що праця за капіталізму створює не просто споживну вартість, а товар, який має мінову вартість.
Подальшого розвитку, збагачення і конкретизації ці підходи знаходять у Адама Сміта (1723-1790). У своїй праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776) він доводить, що разом із поділом праці розвивається обмін, що гроші - це не вигадка людей, а породження самого обміну, що вони є не чим іншим, як товаром. Вартість товарів А. Сміт визначає виключно втіленою у них працею. Він розрізняє споживну та мінову вартість. Якщо у фізіократів додаткова вартість створюється лише землеробською працею, то А. Сміт розповсюджує її на всі сфери виробництва. Якщо у фізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то у нього - у формі земельної ренти, прибутку і процента. Він започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи - основний та оборотний, розкрив їх роль і значення. Але методологія А. Сміта була суперечливою. З одного боку, вона спрямована на розкриття суті економічних процесів, з іншого - описує поверхові явища. Це призвело до існування у нього, по суті, двох теорій вартості, згідно з якими:
1) вартість визначається витраченою працею;
2) вартість визначається працею, яка купується.
А. Сміт вартість товару то розкладає на доходи, то складає її з них. У нього виходить, що вартість розпадається на заробітну плату, прибуток і ренту. Це означає, що він ігнорує постійний капітал с, звужує значення вартості лише до її новостворюваної частини (v
+
m
).
Зникнення постійного капіталу стало серйозною вадою його теорії відтворення. Суперечливий характер економічної теорії А. Сміта, як побачимо далі, став джерелом вульгаризації політичної економії.
Видатним представником цього напряму економічних вчень є Давид Рікардо (1772-1823). Його головна праця «Початки політичної економії та податкового обкладення» (1817) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перевороту. За його думкою, життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конкуренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства. Вона відкриває необмежені можливості розвитку продуктивних сил.
Заслугою Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечностей капіталістичного суспільства. Він показав, що заробітна плата, яка визначає становище робітників і прибуток капіталістів, рухаються у протилежних напрямах. Це визначає протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Рікардо доводив, що інтереси землевласників протилежні інтересам робітників і капіталістів. Але із зростанням земельної ренти зростає ціна продуктів сільського господарства, що вимагає підвищення заробітної плати, а це, в свою чергу, зумовлює зниження прибутку капіталістів. Ці висновки дуже важливі, але відразу ж слід зазначити, що класові суперечності він зводив до законів природи, а капіталізм вважав за абсолютний, вічний, природний спосіб виробництва.
Спираючись на вчення А. Сміта про вартість, Рікардо обгрунтував, що корисність речі, її споживна вартість - це неодмінна умова мінової вартості, але не вона визначає мінову вартість, а втілена в ній праця. Він відкидає смітівське розрізнення праці витраченої і праці купленої. Насправді, це різні вирази єдиної праці, і єдиним джерелом вартості є праця. Рікардо дуже послідовно відстоює теорію трудової вартості. Він відмовився від визначення вартості товарів заробітною платою, яке має місце у А. Сміта поряд із визначенням вартості робочим часом. Він зводив усі конкретні види праці до їх кількісного виразу - робочого часу. Тим самим він наблизився до розуміння праці, що створює вартість, тобто праці, абстрагованої від її конкретних форм. Але і теорія вартості Д. Рікардо має істотні погрішності. Він не зміг розкрити якісну сторону праці, не дав відповіді, чому праця за капіталізму набуває форми вартості. Він правильно вважав, що вартість визначається суспільно необхідними витратами праці, але помилявся, коли вважав, що ці витрати формуються на основі найгірших умов виробництва, а не на основі середніх, як це є в дійсності. І, нарешті, Рікардо, приділивши велику увагу величині вартості, не зміг розкрити форму вартості як загальну форму капіталістичного способу виробництва, що визначає історичний характер і товару, і самого капіталізму.
Рікардо, як і Сміт, не зміг розрізнити додаткову вартість та її форми - прибуток, процент і ренту. Він змішував обіг металічних грошей з паперовими і вважав, що в обігу може бути будь-яка кількість металічних грошей. Якщо він спочатку виходив з того, що кількість грошей в обігу при даній вартості товарів залежить від вартості грошей, то потім став на позиції кількісної теорії грошей, згідно з якою вартість грошей залежить від їх кількості. Це був відступ від теорії вартості, від закону вартості. Як виразник інтересів класу буржуазії Д. Рікардо не зміг до кінця розкрити реальні суперечності капіталізму.
Своєрідне місце в історії економічної теорії займає Сімон де Сісмонді (1773-1842), якому, з одного боку, належить завершення класичної буржуазної політичної економії, а з іншого - започаткування нового напряму - економічного романтизму. Його основна праця «Нові початки політичної економії або про багатство у його відношенні до народонаселення» (1819). Він стояв на позиції трудової теорії вартості, вважав, що праця є єдиним джерелом багатства, що гроші - це такий же продукт праці, як і інші товари. Сісмонді значно різкіше поставив питання про те, що прибуток є вирахуванням з продукту праці робітника, підкреслював її експлуататорську природу. Хоча робітники є творцями всього багатства, але вони позбавлені нормальних умов життя і розвитку. Він гостро поставив питання про глибоко суперечливу природу капіталізму, про кризовий характер його розвитку. Але показавши суперечності між виробництвом та споживанням, розробляє програму повернення до минулого, що не тільки не можливо, але й носить реакційний характер. Сісмонді, як і Рікардо, сприйняв «догму Сміта», за якою вартість сукупного суспільного продукту визначається доходами — прибутком і заробітною платою (v
+
m
), зовсім ігноруючи постійний капітал (с). На цьому базувалась йото теорія реалізації, за якою, щоб увесь вироблений товар був реалізований, необхідна відповідність виробництва товарів і доходів суспільства. Оскільки доход робітників відносно скорочується, то це, мовляв, неминуче обмежує споживання і веде до скорочення внутрішнього ринку, до того, що виробництво перевищує споживання і частина виробленого продукту залишається нереалізованою. Тим самим він намагався довести, що капіталізм не може розвиватися, що йому властива перманентна криза надвиробництва. Ідеалом Сісмонді було дрібне виробництво. Розорення дрібних товаровиробників різко скорочує внутрішній ринок і, на його думку, прискорює загибель капіталізму.
Як видно, Сісмонді звужував процес капіталістичного відтворення, зводив його лише до споживання, недооцінював процес нагромадження капіталу, що робить величезний вплив на розвиток внутрішнього ринку.
3. Післякласична буржуазно-політична економія
Коли капіталістичне суспільство у своєму розвитку досягло високого ступеня загострення внутрішніх суперечностей, коли заявив про себе робітничий клас, тоді прийшов кінець класичної буржуазної політичної економії. Її заступила апологетична буржуазна політична економія. Якщо класична політична економія намагалась розкрити внутрішню суть явищ буржуазного суспільства, то вульгарна економія зосереджується на вивченні поверхових явищ. Не можна не бачити, що вона домоглась чималого у аналізі механізму відтворення капіталу, форм і методів капіталістичного господарювання, регулювання капіталістичної економії. Це дозволило певною мірою і тимчасово розв'язати суперечності, пом'якшувати їх, зберігати життєздатність буржуазного ладу. Адже, як було показано, в системі поглядів А. Сміта, Д. Рікардо є зачатки вульгарних теорій, що дозволяло їх розвинути. Так, Жан Батист Сей (1767—1832) у своїх працях «Трактат політичної економії» (1803) та шеститомному «Курсі політичної економії» (1828—1830) старанно розвинув слабкі сторони вчення А. Сміта. Передусім, він розглядав виробництво, розподіл і споживання антиісторично, трактував працю, засоби виробництва і землю трьома факторами усякого виробництва, поза спеціальними суспільними формами,а буржуазні відносини — вічними, природними. Він відступав від наукових досягнень класиків, протиставляв теорії вартості «теорію корисності». Тим самим ототожнюється вартість із споживною вартістю, змазується специфічно суспільна форма вартості. Теорія розподілу Сея побудована на тому, що кожний фактор виробництва створює відповідний доход: праця — заробітну плату, капітал — прибуток, земля — ренту. Це дозволяє йому замаскувати капіталістичну експлуатацію, ту принципову обставину, що саме праця найманих робітників створює вартість, а всі доходи є не що інше, як елементи цієї вартості. На відміну від класиків буржуазної політекономії, особливо Сісмонді, Сей заперечував можливість загальних криз надвиробництва, доводив гармонійний та необмежений розвиток капіталістичної економіки. Життя довело, що все це немає нічого спільного з реальними процесами.
Бідування робітничого класу, яке ніс з собою капіталізм, вимагало теоретично обгрунтованої відповіді. Перші спроби дати пояснення цьому зробили представники утопічного соціалізму. Саме вони дали гостру критику капіталістичного способу виробництва, приватної власності на засоби виробництва. Вони обгрунтували позицію, згідно з якою буржуазні відносини не є вічними і природними. І в їх теоріях знайшли відбиття мрії трудящих про перебудову суспільства, про створення суспільства без експлуатації і гноблення. Безперечно все це сприяло усвідомленню робітничим класом свого становища, вело на боротьбу за поліпшення умов праці і життя. Із розгортанням класової боротьби ставав, з одного боку, очевидним нереальний, утопічний характер вчення соціалістів-утопістів, а з іншого - загострювалась потреба захисту існуючих капіталістичних порядків. Це завдання спробував виконати Мальтус (1766-1834), який у своїй праці «Досвід про закон народонаселення» (1803) намагався обгрунтувати, що населення зростає у геометричній прогресії, а засоби існування - в арифметичній, що неминуче веде до погіршення становища трудящих. Тому не капіталістичні виробничі відносини, не експлуатація капіталістами найманих робітників, а природний закон зростання народонаселення визначає життя трудящих. Звідси випливало, що ні революції, ні соціальні реформи не можуть змінити становища. Є лише один вихід - це скорочення чисельності населення. Для цього придатне все: і утримання від шлюбу, і голод, і хвороби-епідемії, і навіть війни.
Апологетичний, вульгарний характер теорії Мальтуса очевидний. Якщо класики буржуазної політичної економії бачили у праці, у зростанні населення, що виробляє матеріальні блага, джерело багатства країни, то Мальтус відступає від цієї позиції, фальсифікує статистичний матеріал, невиправдано бере за основу зростання населення у США, яке відбувалось передусім за рахунок еміграції європейців і тим самим намагається «обгрунтувати» природний і вічний закон народонаселення, з допомогою якого виправдати важке становище трудящих у тодішньому капіталістичному суспільстві.
Вульгарний характер «теорії» Мальтуса полягає і в тому, що він, як і Сей, начисто відкидає специфічно суспільну форму прояву руху народонаселення, яке визначається виробничими відносинами. Скажімо, капіталізму властивий своєрідний характер руху населення, коли разом із нагромадженням капіталу неминуче утворюється і зростає зайве населення, армія безробітних. Це не вічний і не природний, а специфічний закон народонаселення, властивий саме даному способу виробництва.
З подальшим загостренням суперечностей капіталізму посилюється його апологетика, буржуазна політекономія стає все більше вульгарною. Вона все далі відступає від досягнень класичної школи.
Французький економіст Фредерік Бастіа (1801-1850) у своїй праці «Економічні гармонії» всіляко намагався обгрунтувати «гармонію» між працею і капіталом, відкинути вчення Рікардо про протилежність прибутку і заробітної плати, довести начебто частка робітників зростає швидше, ніж частка капіталістів. Він зображує буржуазне суспільство як гармонійне співробітництво «різних класів, які надають один одному певні послуги».
Американський економіст Генрі Чарльз Кері (1793-1879) теж обстоював теорію «гармонії інтересів». Але якщо Ф. Бастіа її базував на нічим не обмеженій вільній конкуренції, то Кері... на захисті протекціонізму. Тим самим віч відстоював інтереси американської буржуазії проти політики Англії, яка намагалась утвердити свою промислову монополію у світі, У Німеччині Фрідріх Ліст (1789-1846) у своїй праці «Національна система політичної економії» (1841) піддав гострій критиці класичну школу. Всупереч їх розумінню економічних законів як загальнозначущих, виходячи із особливостей розвитку своєї країни, він розвивав вчення про «національну економію», яка заперечувала загальні закономірності розвитку капіталізму і робила спробу довести, що начебто економіка в кожній країні розвивається за своїми власними законами і завдання «національної економії» полягає у визначенні особливих шляхів економічного розвитку певної країни. Тим самим Ліст вихолощував політичну економію як науку, заперечував її всезагальний характер, обмежував національними кордонами. Ідеї Фр. Ліста про національну економію знайшли продовження у німецькій історичній школі в політичній економії, яка закликала до відмови від економічної теорії, до заміни її економічною історією.
4. Економічна думка
національно-визвольного та революційно-демократичного руху
У першій половині XIXст. розвивались по шляху капіталізму лише Англія і Франція. Тому для багатьох країн актуальною була боротьба проти феодалізму та за звільнення від іноземного гніту, за національний економічний і політичний розвиток.
В Італії рух очолювала таємна організація «Молода Італія» на чолі з Дж. Мадзіні, яка ставши на чолі Римської республіки, провела чимало реформ, спрямованих проти феодальних порядків, але все ж не змогла розв'язати головне аграрне питання. Угорська революція 1848-1849 рр. під керівництвом Лайоша Кошута знищила барщину, відмінила кріпацьке право, просунула суспільство по шляху антифеодального розвитку. В Росії декабристи спрямовували зусилля проти кріпацтва, за соціально-економічні перетворення суспільного ладу. Найбільш радикальні перетворення були передбачені П.І. Пестелем у його праці «Руська Правда», які спрямовувались на подолання кріпацтва, передусім поміщицького землеволодіння. Декабристи передбачали значний розвиток промисловості і торгівлі. Велику увагу вони приділяли впорядкуванню фінансів, кредиту та грошового обігу. М. Тургенєв у своїй праці «Досвід теорії податків» (1818), виступаючи проти кріпосної залежності селян, обгрунтував зміни у податковій політиці, осуджував інфляцію, висловив глибокі міркування відносно фінансів та грошей.
Герцен (1812-1870) та Огарьов (1814-1898) пішли далі декабристів, стали на шлях революційного демократизму. У своїх працях, опублікованих за кордоном у журналі «Полярная Звезда» та газеті «Колокол», вони заперечували феодальну власність поміщиків на землю, поставили питання про перетворення общинної власності у єдину форму власності у майбутньому суспільстві,
В.І. Ленін вважав, що «зрівняльний поділ землі» відбивав революційні устремління селян до рівності. Община, на їх думку, була зародком соціалізму. Герцен та Огарьов різко критикували капіталізм на Заході та його апологетів. Особливій критиці Герцен піддав людиноненависницьку теорію Мальтуса.
Значний внесок у розвиток економічної теорії зробив М.Г. Чернишевський (1828-1889), в творах якого дана глибока критика буржуазної політичної економії та західноєвропейського капіталізму, розвинуті політекономічні погляди революційно-демократичного характеру, спрямовані на визволення передусім селянства від кріпосної залежності, перехід суспільства до нового ладу. Вже в першій своїй економічній роботі «Про землю як елемент багатства» він піддав критиці вульгарну буржуазну політичну економію і висловив думку про необхідність нової науки, яка б виражала інтереси трудящих. Для цього він висуває потребу аналізу становища трудящих, щоб виробити шляхи і методи його поліпшення. Він бачить, що для розв'язання цього завдання необхідні революційні зміни. Стосовно Росії це означало знищення кріпосного права, феодальної земельної власності, усунення класу дворян-поміщиків від влади, тобто здійснення глибоких революційних соціально-економічних перетворень. Чернишевський сформулював, що найкращою формою земельної власності є та, яка органічно поєднує власника, господаря і працівника в одній особі. Чернишевський обстоював принципи класиків буржуазної політичної економії у боротьбі з вульгарною політичною економією. Це передусім стосується теорії ренти Рікардо та інших принципово важливих їхніх досягнень.
Разом з тим слід зазначити, що Чернишевський жив у період переходу Росії від феодалізму до капіталістичного способу виробництва, коли робітничий клас лише почав формуватися;
тому він залишився соціалістом-утопістом, який мріяв про перехід до соціалізму через стару селянську напівфеодальну общину. Він був глибоко переконаний, що на зміну капіталізму шляхом народної революції прийде новий суспільний лад - соціалізм. Його думки про соціальний переустрій суспільства викладені у статті «Капітал і праця», в романі «Що робити?» та інших працях.
5. Створення і розвиток пролетарської політичної економії
Розвиток капіталізму і становлення пролетаріату як класу, як самостійної сили зумовили необхідність створення теорії та ідеології нового класу, яка б висвітлила мету та шляхи боротьби за її здійснення. Створення революційної теорії робітничого класу, в тому числі пролетарської політичної економії, здійснене Марксом і Енгельсом. Вони спирались на все створене німецькою філософією, англійською політичною економією та французьким соціалізмом. Вони вважали, що робітничий клас, покликаний історією революційно перетворити суспільство, знищити експлуатацію людини людиною, класи, створити нове соціалістичне суспільство. Вони розробили новий метод дослідження - метод діалектичного матеріалізму і застосували його до аналізу економічного життя суспільства, що забезпечило розгляд суспільства у процесі його безперервного розвитку і змін на основі діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови. Маркс і Енгельс обгрунтували, що економічні зміни є виразом суспільно-виробничих відносин. Тому вони не можуть бути вічними і незмінними, вони мають історично перехідний характер.
Маркс всебічно дослідив капіталістичний спосіб виробництва, його виникнення і розвиток, сутність капіталістичної експлуатації, додаткової вартості та ті перетворені форми, в яких вони виступають на поверхні капіталістичної дійсності. Розкриття тайни додаткової вартості - одне з найбільших відкриттів Маркса. Маркс розкрив сутність закону вартості, механізм його дії за умов простого товарного і капіталістичного господарства. В працях Маркса вперше розкрита сутність капіталу, його поділ на постійний і змінний капітал, його функціонування, суспільне відтворення капіталу.
Все це знайшо втілення у створенні та опублікуванні таких праць, як «Капітал» К. Маркса, «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельса, «Критика Готської програми» К. Маркса та багатьох інших.
В. І. Ленін розкрив перехід капіталізму в нову, монополістичну стадію, народження і швидке зростання державно-монополістичного капіталізму, міжнародних форм панування найбільш монополістичних об'єднань, що зараз привело до виникнення транснаціонального капіталу, посилення міжнародної капіталістичної інтеграції. Ленін відкрив закон нерівномірності економічного і політичного розвитку різних країн в епоху монополістичного капіталізму.
Узагальнення безпосереднього післяреволюційного досвіду дало можливість обгрунтувати роль товарно-грошових відносин і закону вартості у перехідний період, необхідність поєднання планомірності і вартості, плану і госпрозрахунку.
Ленін обгрунтував рішучі повороти у розвитку країни, її економіки - від воєнного комунізму до непу, від продрозверстки до продподатку, від переважно адміністративних до економічних методів господарювання та управління.
Проте, необгрунтовані спроби видати усуспільнення за універсальний закон, а державну власність за загальнонародну привели до того, що в наших країнах утвердилась сталінська модель соціалізму, яка означає деформацію суспільних відносин, панування адміністративно-командної системи, відчуження людей від засобів виробництва і результатів праці, від управління виробництвом і державою. Це неминуче призвело до відриву економічної теорії від життя та практики господарського будівництва, до посилення догматизму і схоластики.
Революційна перебудова суспільства, перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки зумовлюють швидкий розвиток економічної теорії. Життя вимагає прискорення процесів подолання догматизму і схоластики у економічній теорії, збагачення її світоглядного та методологічного арсеналу з тим, щоб забезпечити обгрунтування шляхів і форм переходу до ринкової економіки, виходу її на новий рівень організації та ефективності, для утвердження демократичного і гуманного суспільства.
6. Економічна думка в Україні
Вона бере початок з суспільно-екокомічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток давнини, як «Русская Правда» Ярослава (XIст.), «Поучение» Володимира Мономаха (XIIст.), «Слово о полку Игореве» (XIIст.), літопису «Повесть временных лет» (кінець XI— початок XIIст.), «Киевская летопись» (XIIст.), «Галицко-волынская летопись» (XII—XIIIст,), «Моленье Даниила Заточника» (XIIIст.). В цих творах містяться важливі економічні думки щодо організації та функціонування феодального господарства, регулювання економічних відносин з боку держави. Вони спрямовані на подолання феодальної подрібненості земель, посилення древньокиївської держави.
У XVI- поч. XVII ст. суспільно-економічна думка спрямовується на захист національної незалежності українських земель, які були захоплені шляхетською Польщею. Серед цілої плеяди мислителів-публіцистів виділяється І. Вишенський, який мріяв про суспільство майбутнього як «царство боже», де всі люди будуть рівні, не будуть володіти власністю, вести «иноческое житие».
Розгортання національно-визвольної боротьби у XVIIст. було пов'язане не лише із звільненням від гніту Речі Посполитої, а й створенням сприятливих умов для розвитку селянського господарства. Ці потреби суспільно-економічного розвитку знайшли вираз у економічній політиці Б. Хмельницького, яка була спрямована на обмеження великої земельної власності, на послаблення феодальної залежності селян, розвиток ремесел, промислів, торгівлі.
З другої половини XVIIст. центром культури та освіти стала Києво-Могилянська колегія (а з 1701 р.- Академія). Видатними її діячами були І. Гизель, Л. Баранович, Ф. Прокопович, а головним напрямом їхньої діяльності була боротьба проти загарбницької політики польських панів та католицької церкви, проти жорстокостей кріпосного права. У другій половині XVIIIст. найрішучіший протест проти кріпосництва висловив Г. Сковорода, видатний мислитель. Він бачив велику несправедливість у тому, що багатії зосереджують у своїх руках матеріальні блага, а «біднячня» не має елементарного достатку. Такий стан суспільства породжує ворожнечу між цими основними верствами населення. Як і всі гуманісти, Г. Сковорода за найвище благо проголошував свободу людини. В цьому він бачив «головну міру» життя народу. Його мрією було подолання кріпосництва, але не насильно, а в результаті об'єктивного суспільно-економічного розвитку і утворення демократичної республіки, яка б втілювала свободу і братство між людьми. Особливого значення у цих процесах Г. Сковорода надавав розвитку освіти і культури, вихованню народу.
Наприкінці XVIII ст.- у першій половині XIX ст. сформувався поміщицько-ліберальний напрямок в економічній думці, який відбивав кризу кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин. Видним представником цього напрямку став В. Н. Каразін, відомий вчений, засновник Харківського університету. Він створив аграрну програму, яка мала з допомогою реформ забезпечити перетворення поміщицького, феодального господарства в капіталістичне. Він категорично виступав проти барщини, за заміну оброку грошовою рентою, за передачу частини поміщицької землі селянам у довічне спадкоємне користування. Поряд з аграрною економікою В. Каразін приділяв велику увагу розвитку промисловості, зміцненню грошового обігу і фінансів. Але, ед жаль, наприкінці свого життя В. Каразін став на позиці! захисту кріпосництва.
На початку XIXст. з'явилась дворянська революційна течія, до якої належали декабристи. Їхні економічні погляди на Україні відбито у програмі «Південного товариства» і «Товариства об'єднаних слов'ян», які у 1825 р. злились в єдину організацію. Основну причину відсталості країни вони бачили у кріпосництві, називали його рабством, вимагали усунення його разом з царизмом і утворенням демократичної республіки. Звільнення селян від кріпосної залежності і наділення їх землею для декабристів «Південного товариства» було справою обов'язковою. Що стосується поміщицьких господарств, то значну частину земель вони залишали за ними, а другу частину хотіли забрати шляхом поступового викупу та її перерозподілу серед селян. Одночасно декабристи економічний розвиток пов'язували з розвитком промисловості, торгівлі. Але треба визнати, що їхня програма не була послідовною, а їхня діяльність була нерішучою, бо вони боялися антифеодального визвольного руху.
В середині XIX ст. економічна думка посідає важливе місце в університетах України (Київському, Харківському, Новоросійському), де викладали політичну економію і статистику Т. Ф. Степанов, І. В. Вернадський, Г.М. Цехановецький, Д. П. Журавський. Вони представляли буржуазно-ліберальний напрямок економічної думки. До речі, Степанов видав перший курс політичної економії («Записки о политической экономии», ч. І-II, 1844-1848 рр.). Його економічні погляди склались під впливом класичної політичної економії і тому він вважав, що капіталізм може долати внутрішні суперечності без катаклізмів.
У 50-60 рр. XIXст. створюється і сильно заявляє про себе революційно-демократична течія економічної думки. Її видатним представником є Т. Г. Шевченко, який у своїх творах гостро засудив кріпосництво, панщину, неволю, закликав народ до рішучої боротьби проти феодального рабства, приниження людини, за створення нового суспільства «сім'ї вольної, нової».
Традиції університетської економічної думки у другій половині XIXст. продовжили професори Н.X. Бунге, Д.І. Піхно, А.Я Антонович, О.Д. Білімович, які створили київську школу в політичній економії.
Вони розглядали приватну власність на засоби виробництва як природну умову економічного прогресу, прославляли позитивну роль ринку і конкуренції, негативно ставились до соціалізму і економічного вчення К. Маркса. В 80-ті роки Д.І. Піхно одним з перших у літературі досліджував проблеми зміни вільної конкуренції на Заході різними формами монополій в промисловості, вивчав економіку залізничного транспорту (тарифи, види і вартість послуг тощо), О.Д. Білімович виступив прихильником психологічної теорії цінностей, займався економічними розробками.
Процес ідейного та теоретичного розмежування в суспільстві в 60-80-ті роки XIXст. знайшов своє відбиття в творчості М.І. Зібера, доцента, а потім професора Київського університету. Він виступив першим пропагандистом і захисником марксизму в Росії. У 1885 р. вийшла книга доцента Київського університету М. І. Зібера «Давід Рікардо і Карл Маркс у їхніх суспільно-економічних дослідженнях», в якій розкрив внутрішні вади капіталізму, проблеми його розвитку.
Важливою віхою у розвитку суспільно-економічної свідомості українського народу стала діяльність видатного мислителя М.П. Драгоманова, економічна і політична програма якого була спрямована на утворення і розвиток незалежної України, її економіки, освіти, культури.
Революційно-народницька думка у 70-х - початку 80-х років була представлена у творах В.К. Дебогорія-Мокрієвича, І.Ф. Фесенка, Я.В. Стефановича, В.Ф. Волховського та ін. У ці ж роки до середини 90-х років XIXст. поширився революційно-демократичний напрямок суспільно-економічної думки, представниками якого були І.Я. Франко, О.С. Терлецький, М.І. Павлик та ін. У їхніх працях проаналізовано коло питань: розвиток капіталізму, його соціально-економічні наслідки у сільському господарстві та промисловості, становище трудящих мас, шляхи подолання жорстокої експлуатації, зубожіння і поневолення народу, трудящих, шляхи побудови демократичного, гуманного суспільства.
Ця революційно-демократична течія знайшла продовження у художніх творах, публіцистичних статтях, у всій діяльності П.А. Грабовського, М.М. Коцюбинського та ін. Вони виступали за знищення залишків феодально-кріпосницького ладу, за утвердження свободи й національної гідності свого народу. Величезний внесок у розробку історії українського народу, його економіки і культури, його майбутнього внесли М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Донцов та ін.
В 90-ті роки XIX- на початку XXст. значний вплив на розвиток економічної думки справив М.І. Туган-Барановський - гибокий і оригінальний вчений-економіст, організатор науки, педагог.
За його безпосередньою участю була організована Українська Академія наук (1920), в складі якої діяло одне з перших у світі відділення соціально-економічних наук. М. І. Туган-Барановський був обраний академіком по спеціальності «теоретична економія». В останні роки свого життя він працював проректором і деканом юридичного факультету иївського університету, головою Центрального кооперативного українського комітету і Українського наукового товариства економістів. Головна тематика досліджень, розробка якої принесла йому світове визнання: проблеми теорії инків, промислових криз і розподілу, розвитку капіталізму, соціалізму і кооперації, історії економічних вчень. М.І. Туган-Барановський намагався поєднати теорію граничної корисності австрійської школи з теорією трудової вартості. Він передбачив ряд складних соціально-економічних проблем будівництва соціалізму в нашій країні.
Напередодні революції, в роки утвердження радянської влади в Україні активними пропагандистами та захисниками марксистської теорії побудови соціалізму виступили Є.Б. Бош, Я.Б. Гамарник, Д.3. Мануїльський, М.О. Скрипник, В.Я. Чубар та багато ін.
Після Жовтневої революції і громадянської війни перед економічною наукою постали гострі проблеми відновлення народного господарства, освоєння народногосподарського управління і планування, розміщення продуктивних сил. Розв'язання цих проблем пов'язано насамперед з іменами О.Г. Шліхтера, К.Г. Воблого, Л. Н. Яснопольського, М.В. Птухи, II.І. Лященка. До речі, у 1919-1938 рр. в Україні працював Інститут демографії, очолюваний М.В. Птухою, який багато зробив для наукового дослідження проблем руху населення, народжуваності, тривалості життя, смертності і т. п. У 20-30-ті роки методологічні проблеми розвитку політичної економії (вчення про предмет і метод, економічні закони тощо) успішно розробляли українські вчені Д.Б. Наумов, О.3. Александров, М. Волобуєв та ін. Значний внесок у економічні науки (насамперед демографію, статистику, конкретні економіки) внесли В.Ф. Левитський, П.О. Фомін, О.С. Слуцький, І. Дашковський та ін.
У 1936 р. у складі АН України був створений Інститут економіки, який став провідним центром економічної науки в республіці.
У післявоєнний період економічна наука одержала подальший розвиток. Поряд з Інститутом економіки була значно розширена Рада по вивченню продуктивних сил України, створені Інститут економіки промисловості (1969), Науково-дослідний економічний інститут (1962), Український НДІ науково-технічної інформації та технічно-економічних досліджень (1966), УкрНДІ. економіки та організації сільського господарства ім. О.Г. Шліхтера, УкрНДІ торгівлі та громадського харчування (1946), Інститут соціальних та економічних проблем зарубіжних країн (1978) та ряд філіалів союзних інститутів - цін, нормативів праці і т. ін. Діяльність цих інститутів пов'язана з іменами академіків І. І. Лукінова, О. М. Алимова, М. Г. Чумаченка, М. М. Паламарчука, В. К. Мамутова, А. М. Шлєпакова, С. М. Ямпольського, Ю. М. Пахомова.
Економічні дослідження проводяться також в економічних відділах, секторах та лабораторіях галузевих НДІ та установ, на більш як 130 економічних кафедрах університетів та інших вузів України. Координацію наукових досліджень у галузі економічних наук здійснює відділення економіки Академії наук України, яке було створене у 1976р. Треба зазначити, що розвитку економічної науки в Україні великої шкоди завдала адміністративно-командна система, що існувала, надмірна ідеологізація економічної науки, обмеження методологічного арсеналу та ізоляція від світової економічної науки. Зараз розгортаються багатоманітні процеси глибокого осмислення минулості й майбутнього незалежної України, наповнення реальним змістом її державного суверенітету в процесі кардинальної перебудови її економіки, створення нової системи ринкових відносин.
.
Висновок
Отже, ми розглянули розвиток економічної думки в різних країнах, державах і можна прийти до такого висновку, що всі ці мислителі намагалися знайти і вирішити ті питання, які були загострені в роки їхнього життя. Вони намагалися поліпшити і створити систему, яка б врегулювала ту чи іншу проблему і дала поштовх до нових відкриттів.
Арістотель досліджував товарно-грошові відносини, він розрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засіб обігу та їхній рух як грошового капіталу і був найкращим серед античних мислителів. Адам Сміт доводить, що разом із поділом праці розвивається обмін, що гроші - це не вигадка людей, а породження самого обміну, що вони є не чим іншим, як товаром, розрізняє споживну та мінову вартість. Жан Батист Сей розглядав виробництво, розподіл і споживання антиісторично, трактував працю, засоби виробництва і землю трьома факторами усякого виробництва, поза спеціальними суспільними формами,а буржуазні відносини — вічними, природними. М.Г.Чернишевський висуває потребу аналізу становища трудящих, щоб виробити шляхи і методи його поліпшення. Карл Маркс всебічно дослідив капіталістичний спосіб виробництва, його виникнення і розвиток, сутність капіталістичної експлуатації, додаткової вартості та ті перетворені форми, в яких вони виступають на поверхні капіталістичної дійсності, розкриття тайни додаткової вартості - одне з найбільших відкриттів Маркса.
Всі ці мислителі належать до різних класів, угрупувань, до різних років життя, до різних методів вивчення економіки, але вони дали ґрунт для сучасних економістів, які продовжують вивчення і створення нових економічних думок.
Отже, що ж таке економіка? Економіка
– це сфера життя суспільства, в якій на основі використання різноманітних ресурсів здійснюється виробництво товарів та послуг.
Список використаної літератури:
1. Основи Економічної Теорії: Навчальне видання. За редакцією Чухно А.А. – К.:1994
2. Орищак Я.О., Стебло М.І. Основи економіки. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1998.
3. Економічний словник-довідник. За редакцією Мочерного С.В. – К.:1995
4. Ю.В. Ніколенко, А.В. Демнівський, В.А. Євтушевський. Основи Економічної Теорії. – К.:Либідь, 1994