ТРАНСФОРМАЦІЙНА ЕКОНОМІКА
ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
для студентів
економічних спеціальностей
1. Економічний розвиток і проблеми його дослідження в сучасній економічній теорії
1. Сутність та зміст трансформаційної економіки як науки
2. Економічний розвиток і проблеми його дослідження в сучасній економічній теорії
3. Теорії перехідної економіки: неокласична концепція загальної рівноваги Л. Вальраса та В. Парето
4. Теорії трансформації капіталізму
1. Трансформаційна економіка (транзитологія) –
розділ економічної теорії, що вивчає взаємодію процесів соціально-економічних перетворень та їх загальний вплив на результати економічного розвитку.
Перехідна економіка
–
розділ економічної теорії, що вивчає процеси переходу економічної системи від одного рівноважного стану до іншого. Водночас це тимчасовий стан національної економіки, за якого вона переходить від однієї до іншої економічної системи у процесі здійснення реформ.
Метою транзитології
є вивчення закономірностей трансформації національних систем, основних типів та етапів трансформаційних циклів, можливостей постіндустріальної трансформації у постсоціалістичному світі. При цьому основними завданнями
є: засвоєння закономірностей існування трансформаційних станів економічних систем, наслідків і соціальних орієнтирів трансформації капіталістичної та постсоціалістичної систем.
Предметом
науки виступають трансформаційні стани економічних систем, які у своєму розвитку проходять такі стадії: виникнення, формування, розвиток, проходження, розпад, зникнення.
Таким чином, перехідним процесом
в економіці вважається процес, у якому одна економічна система перебуває в стадії формування, а інша – в стадії розпаду.
Основний зміст
трансформаційної економіки
становлять наступні питання:
1. Логіка економічного розвитку та закономірності руху економічних систем
2. Ринкова трансформація та основні шляхи переходу до ринку
3. Економічна політика держави в перехідний період
4. Інституціональні основи системної трансформації і трансформація відносин власності
5. Роль та функції держави як головного інституту управління в період трансформації
6. Ринкові трансформації в аграрному секторі
7. Формування ринків капіталів, землі, нерухомості та праці
8. Підприємство і підприємництво в перехідній економіці
9. Формування ринкової інфраструктури в транзитивній економіці
10. Фіскальна та монетарна політика в умовах ринкової трансформації
11. Доходи населення і соціальна політика в умовах ринкових перетворень
12. Економічне зростання в перехідний період
13. Глобальні світові тенденції та їх вплив на економіку України
14. Формування відкритої економіки, інтеграція до світового господарства
15. Економічна безпека України тощо.
2.
Економічна теорія як напрям мислення є відносно молодим розділом наукового пізнання. Його виокремлення зі структури загальної філософії пов'язують із появою праці Адама Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів»,
яку формально можна вважати першою працею з проблем економічного розвитку. Саме в рамках класичної політекономії проблематика процесів, які лежать в основі тривалого зростання виробництва продуктів та доходів у суспільстві, стала невід'ємною складовою предмета економічного аналізу.
Промислова революція вперше привернула увагу економістів до закономірностей тенденцій динаміки капіталістичної економіки, до дослідження коливань економічних змінних, і насамперед, економічного розвитку.
Економічний розвиток,
в його класичному трактуванні, детермінується «поділом праці» і спеціалізацією. Спочатку процес розвитку виступає як кумулятивний результат взаємодії таких чинників:
– усе більш глибока спеціалізація;
– приріст заощаджень унаслідок зростання доходів;
– грошова економія фірми за рахунок зв'язків з іншими фірмами;
– зростання здатності й зацікавленості фірм впроваджувати технічні нововведення завдяки спеціалізації праці.
У результаті науково-технічного прогресу XIXст. у галузі ресурсів і техніки визначення економічної сутності розвитку
теж зазнало суттєвих змін:
1.Розвиток –
поступовий процес, для якого характерні органічне зростання та еволюційний характер.
2.Розвиток –
гармонійний процес, блага якого дістаються всім одержувачам доходів і поширюються на всю систему, оскільки економіка має такий характер, що всі її елементи взаємозалежні й доповнюють один одного.
3.Можна розраховувати на постійний економічний прогрес, тому що результати відкриття нових джерел ресурсів і технічних нововведень, очевидно, переважать ефект віддачі, що знижується, від споконвічно обмежених ресурсів.
Факти економічної дійсності перших десятиліть XX ст. внесли відповідні зміни у трактування економічного розвитку в умовах капіталізму. Йозеф Шумпетер обґрунтував гіпотезу, що економічний розвиток відбувається у формі дисгармонійних стрибків і ривків, які проходять унаслідок освоєння принципово нових інвестиційних проектів (інновацій).
Процес розвитку неминуче припускає чергування порівняно недовгих періодів процвітання і депресії через порушення звичного для системи кругообігу ресурсів і доходів.
Друга половина XX ст. характеризується загостренням кризових явищ в економічних системах, що розвиваються. Головні економічні проблеми слаборозвинутих країн пов'язувалися зі зростанням і структурними змінами, без яких процес розвитку неможливий, а також із місцем цих країн у світовій економіці та розподілом доходу, багатства і влади. Розвиток економічних систем в теорії стадій економічного зростання Вільяма Ростоу
включає п'ять лінійних стадій:
1)традиційне суспільство – технологічно відстале суспільство, в якому переважають аграрні відносини та ієрархічна соціальна структура;
2)формування передумов для стрибка – характеризується використанням новітніх технологій у сільському господарстві за рахунок появи нових інвесторів;
3)стрибок до кумулятивного зростання – характеризується самодетермінованістю процесів зростання та формуванням соціально-політичної структури суспільства, спрямованої на підтримання новітніх технологій;
4)перехід до технологічної зрілості – довготривалий період технологічного прогресу;
5)стадія масового споживання – найтриваліша стадія, в ході якої формується суспільство добробуту та ускладнюється процес виробництва споживчих благ.
Перехід до стадії зростання можливий за умов мобілізації внутрішніх та зовнішніх інвестиційних ресурсів. Вплив інвестицій на пожвавлення економічного зростання описано в моделі Харода-Домара,
суть якої зводиться до необхідності заощадження та мобілізації значної частки національного доходу у формі інвестицій задля нарощення темпів економічного розвитку.
До 70-х років XXст. економічний розвиток розглядався економістами як суто економічне явище. Вважалося, що швидке збільшення обсягів ВНП та ВВП на душу населення автоматично надасть блага за рахунок створення нових робочих місць та інших можливостей. При цьому проблемам бідності, безробіття та розподілу доходів відводилась другорядна роль. Однак в 1950–60 роки, підвищення рівня життя практично не відбулося і тоді увага була сконцентрована на скороченні масштабів нерівності та безробіття у процесі економічного зростання.
Більш широкого трактування теорія економічного розвитку набула протягом 70-х років XXст, коли головну увагу економістів було акцентовано на структурній трансформації переважно аграрної економіки слаборозвинутих країн. Основні положення теорії прихильників підходу структурних трансформацій
описуються в рамках двосекторної моделі Артура Льюїса.
Підґрунтям теорії є теза про існування двох секторів в економічній системі, що розвивається: сучасний, з відносно передовою технікою і добре функціонуючим ринковим механізмом, і традиційний – з відсталою технікою і слабким зв'язком із ринком.
Наприкінці XX ст. Едгар Оуенс
висловив тезу, що настав час для розгляду не тільки шляхів підвищення продуктивних сил суспільства, а й його якісних характеристик, пов'язаних із політичними ідеями, формою державного управління та роллю людей у суспільному житті. Розвиток почав розглядатись як багатоплановий процес, що веде до радикальних змін у соціальних структурах, поведінці людей, суспільних інститутах, а також до прискорення економічного зростання, скорочення нерівності та викорінювання безробіття.
Інакше кажучи – це комплекс змін, за допомогою яких соціальна система, орієнтована на задоволення основних потреб та попиту окремих людей і груп населення, рухається від стану загальної незадоволеності до нових сприятливіших матеріальних та духовних умов життя.
Ціннісні складові умови розвитку:
забезпечення елементарних умов існування, самоповага та свобода.
Основні параметри економічного розвитку:
характеристика груп бідності, рівень безробіття та структура справедливого перерозподілу.
Із розпадом Радянського Союзу проблеми економічного розвитку і економічних трансформацій набули принципово нових характерних рис. Серед економістів всього світу ведуться дискусії про трактування сутності трансформаційних процесів, визначенні критеріїв оцінки, виявленні основних закономірностей їх динаміки тощо.
Загальна аналітична уява стосовно фундаментальних основ функціонування економічної системи в процесі ринкових перетворень може бути сформована на основі поєднання наявних методологічних підходів,
які можна поділити на дві основні групи:
1. теорії перехідної економіки;
2. теорії трансформації економічної системи.
3.
Теоретичні концепції перехідної економіки ґрунтуються на неокласичній концепції загальної конкурентної рівноваги, яку було започатковано Л. Вальрасом, В. Парето.
Вихідними принципами аналізу моделі загальної рівноваги є «методологічний індивідуалізм», що базується на припущенні про раціональність поведінки індивідів, та принцип оптимізації економічної діяльності суб’єктів господарювання. Залежні змінні моделі загальної рівноваги детермінуються виключно індивідуалістичними перевагами суспільства з урахуванням його можливостей. В принципі існує нескінченна кількість можливих варіантів розміщення ресурсів і доходів, однак, у результаті функціонування системи взаємозв'язаних ринків завжди формується лише одне оптимальне співвідношення. Досягнення загальної рівноваги
за своєю економічною сутністю є системою рівноважних станів кожного із економічних агентів на всіх ринках товарів і ресурсів за даного вектора цін.
П'ять необхідних і
достатніх умов для досягнення загальної рівноваги в ринковій економіці:
1. рівність зважених за цінами переваг для всіх товарів;
2. рівність доходів і витрат кожного із суб'єктів господарювання;
3. зміна ціни на один із товарів вимагає приведення решти цін;
4. ціни готових продуктів дорівнюють сукупним витратам на їх виробництво;
5. повне і ефективне використання всіх наявних благ.
Згідно з фундаментальними припущеннями неокласиків, економічна система вільної конкуренції (в її статичному розумінні) завжди перебуває у стані рівноваги. Виходячи із зазначеного, перехідний стан економічної системи трактується як перехід від одного рівноважного стану до іншого, де основна увага приділяється сумісності значень змінних між собою, їх сумісності із загальним рішенням та стабільності рівноважних значень змінних.
Економічна система може бути виведена зі стану загальної рівноваги через дію безлічі детермінант, більшість зводиться до таких причин:
1. цінові очікування суб'єктів господарювання (в разі їх невідповідності економічна система ймовірно вийде зі стану рівноваги);
2. невідповідність планів у господарській поведінці індивідів;
3. невідповідність оцінки поточної ситуації;
4. невизначеність із основними параметрами економічної системи вносить відповідний ризик у систему прийняття рішень суб'єктів господарювання (тим самим порушуватиметься рівновага між попитом і пропозицією).
У подальшому теорія загальної рівноваги зумовила формування нормативної економічної теорії добробуту. Основні результати цих досліджень узагальнено у дві фундаментальні теореми.
Перша теорема економіки добробуту
:
за певних умов конкурентні ринки призводять до розподілу ресурсів з певною особливістю: не існує такого перерозподілу ресурсів, а отже, неможливі такі зміни у виробництві та споживанні, щоб підвищення добробуту одного суб'єкта господарювання відбулося не за рахунок іншого.Таке розміщення ресурсів дістало назву парето-ефективного (або парето-оптимального) на честь італійського економіста-соціолога Вільфредо Парето.
Парето-ефективність –
це те, що зазвичай розуміють під економічною ефективністю.
Друга теорема економіки добробуту:
кожна точка на кривій утилітарних можливостей може досягатися конкурентною економікою за умови здійснення правильного розподілу ресурсів, який має відповідати таким умовам:
1. гранична норма заміщення в споживанні між двома благами має бути однаковою для всіх споживачів; гранична норма заміщення в споживанні
– така кількість одного товару, яка необхідна споживачеві для того, щоб компенсувати відмову відповідної кількості іншого товару;
2. гранична норма технічного заміщення має бути однаковою в усіх виробничих процесах; гранична норма технічного заміщення виробничого ресурсу –
кількість одного фактора, необхідного для заміщення іншого, для збереження незмінним загального рівня виробництва; розраховується як відношення граничної продуктивності першого і другого факторів, або як кут нахилу ізокванти.
3. гранична норма трансформації будь-яких двох благ має дорівнювати граничній нормі заміщення у споживанні цих благ; гранична норма трансформації –
числове значення нахилу кривої виробничих можливостей. Гранична норма трансформації першого блага в друге представляє собою величину спаду виробництва першого блага задля збільшення виробництва другого.
4.
На противагу неокласичному підходу трактування перехідних процесів було обґрунтовано концепцію трансформації економічної системи, яка ґрунтується на тезі про безперервність економічних перетворень у суспільстві та залежності результатів перетворень від їх розвитку.
Економічна теорія трансформації капіталізму як наукова дисципліна виникла на початку XXст. Фундаментальні основи транзитології віддзеркалюють концептуальні положення марксистської теорії суспільно-економічних формацій, у рамках якої вперше було поставлено питання щодо необхідних та достатніх умов зміни одного економіко-політичного устрою на інший.
Згідно з концепцією К. Маркса, динаміка розвитку суспільства визначається станом і рівнем розвитку суспільно-економічних формацій (способів виробництва). Трансформація системи функціонування капіталістичного суспільства зумовлена кумулятивним нагромадженням внутрішніх протиріч між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичною формою присвоєння результатів праці.
На думку прихильників марксизму, трансформація економічної системи капіталізму є невід'ємною складовою економічного розвитку суспільства, що зумовлена дією ендогенних (внутрішніх) чинників соціального характеру.
Ідея ендогенної зумовленості трансформаційних процесів в економічних системах отримала розвиток у теоретичних концепціях кейнсіанців.
Характерною рисою розвитку економічної системи, на думку кейнсіанців, є її ендогенна (внутрішньо притаманна) нестабільність. Ринкова економічна система функціонує циклічно навіть за відсутності екзогенних (зовнішніх) детермінант. У цілому, циклічність розвитку економічної системи зумовлена невідповідністю структури сукупного попиту і пропозиції, яка формується внаслідок трансформації політичних, соціальних та організаційно-економічних детермінант.
Відповідно до концепції Дж.М. Кейнса
динаміка національного доходу та відповідного рівня зайнятості детермінується такими незалежними змінними: схильність до споживання, перевага ліквідності, попит та пропозиція грошей, гранична ефективність капіталу, процентна ставка та стимули до інвестицій.
Окремо слід виділити концепцію трансформації централізовано керованої економіки Німеччини після Другої світової війни, розроблену кейнсіанцями Фрайбурзької школи ордолібералів. Використання міждисциплінарного підходу дало змогу А. Мюллеру-Армаку, В. Ойкену, В. Репке, Ф. Бьому та А. Рюстову
розробити концепцію соціально орієнтованої економіки,
в основі якої були критичний аналіз монополістичного капіталізму та відповідний пошук шляхів створення економічного порядку, звільненого від пороків приватнокапіталістичних фінансово-промислових груп, що забезпечують собі протекції державної влади.
Сучасне нове кейнсіанство
ґрунтується на тій передумові, що економічні процеси протікають у реальному часі, і кінцевий результат економічного розвитку значною мірою залежить від ходу трансформації економічних змінних. Нові кейнсіанці підкреслюють активну самостійну роль грошей і відсотка як перехідного фактора від грошових змінних до реальних та рекомендують активне втручання держави у фінансову сферу і тверде регулювання діяльності фінансових посередників. Таким чином вони концентрують увагу на тих самих завданнях перехідного періоду, що і прихильники «великого удару» (стабілізації і лібералізації), але підходять до них на більш конкретному рівні, що дає змогу обґрунтувати висновки про наявність внутрішніх суперечностей і недоцільності швидкоплинних рішень. Саме в цьому полягає суперечність між трансформаційними концепціями «шокової терапії» і «градуалізму».
Інституціональні концепції
виходять із базисного припущення про еволюційний характер розвитку економічної системи. Такі припущення ґрунтуються на аналізі базисних детермінант внутрішньої нестабільності ринкового господарства, що зумовлюють як неефективність, так і несправедливість розподілу ресурсів і доходів між суб'єктами господарювання.
До таких детермінант можна віднести: боротьбу за економічну владу (Т. Веблен
), невідповідність у динаміці грошових операцій в економіці, що впливають на взаємодію таких економічних змінних, як ціни на товари кінцевого та проміжного споживання, обсяги кредитування, ставка відсотка тощо (У. Мітчел
), кумулятивність та еволюційний характер інституціональних змін (Д. Норт, О. Вільямсон
), гістерезис (відставання) та блокування в змінах рутин, які зумовлюють залежність еволюції економічної системи від її минулих результатів (теоретична концепція представників еволюційного або нового інституціоналізму I
. Нельсона та С. Уінтера
).
Інститути є ключем до розуміння відносин між суспільством і економікою і впливу цих відносин на економічний розвиток.
Основна функція інститутів
–
забезпечення стабільності за допомогою згладжування змін відносних цін.
Зміна світосприйняття людей, що відображається в зміні відносних цінностей та уподобань, є джерелом інституціональних трансформацій.
Сутність інституціональних трансформацій
розкривається через розуміння таких питань:
1. стабільність інституціональних характеристик;
2.джерела трансформацій;
3.діюча сила трансформацій;
4. напрям трансформацій.
Залучення до аналізу процесів економічної трансформації інституціональних перетворень значно розширює можливості пояснення кризових явищ перехідної економіки соціалізму. Зміна передумов аналізу в рамках неоінституціоналізму,
які стосуються самих економічних суб'єктів і середовища, у якому вони діють спирається на широку фактичну базу реальної політичної практики і тому дозволяє використовувати отримані висновки і застосовувати методи аналізу до поточної практики господарювання.
Центральну роль у цій теорії відіграють три базові передумови:
1. для опису поведінки людини в політичній сфері використовуються ті самі гіпотези, що й у неокласичній економічній теорії;
2. процес виявлення переваг індивідів у політичній сфері розуміється в термінах ринкової взаємодії;
3. досліджуються питання, аналогічні тим, що виникають у неокласичній економічній теорії, тобто питання про існування, стабільність і ефективність політичної рівноваги, шляхи її досягнення тощо.
На відміну від неоінституціоналізму, еволюційний інституціоналізм
фокусує увагу на виникненні самих інститутів та чинниках їх змін у часі. Основою еволюційного аналізу економічних змін є «способи поведінки» або «рутини», що нечітко простежувались у динамічній концепції «конструктивного руйнування» Й. Шумпетера
та були розвинені Р. Нельсоном й С. Уінтером.
Відповідно до постулатів еволюційної теорії економічного розвитку, яка спирається на філософські принципи «холізму», трансформаційні процеси трактуються через внутрішньо властиві характеристики індивідуалістичного суспільства, що формують свідомість людини через механізми культури і соціальної взаємодії.
2. Закономірності руху економічних систем
1. Економічна система суспільства: основні підходи до визначення, структурні елементи та класифікація
2. Моделі економічних систем
3. Трансформаційні стани економічних систем, основні форми та етапи їх розвитку
4. Становлення економічної системи України в умовах трансформаційних процесів в економіці
1.
Поняття «економічна система» є багатоаспектним і складним для свого розуміння. Передусім це зумовлене існуванням різноманітних підходів до його визначення.
Основні підходи до визначення економічної системи
1. Економічна система являє собою велику систему різноманітних видів діяльності (В. Леонтьєв).
2. Під економічною системою розуміють сукупність механізмів та інститутів для прийняття і реалізації рішень відносно виробництва, прибутку і споживання в рамках певної географічної території (П. Грегорі і Р. Стюарт).
3. Економічна система – це взаємодія всіх інститутів, організацій, законів, які впливають на економічну поведінку суб'єктів і результати їх діяльності (Ф. Прайор).
4. Економічна система – це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії відносно виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, а також регулювання такої діяльності у відповідності із цілями суспільства (Б. Селезньов).
Кожне з наведених визначень відбиває якусь одну зі сторін категорії, оскільки складність об'єкта не дає змоги дати вичерпну характеристику одним визначенням. Тому, приймаючи їх, необхідно звернутися до структури економічної системи та характеристики її елементів.
Структура економічної системи
Економічна система являє собою інтегровану єдність продуктивних сил, виробничих, техніко-економічних відносин і господарського механізму.
Особливе місце в економічній системі належить продуктивним силам і виробничим відносинам.
Система продуктивних сил –
це сукупність робочої сили, засобів праці, форм їх організації. Важливе місце в ній належить формам і засобам організації виробництва, які забезпечують необхідну взаємодію всіх елементів продуктивних сил, створюють цілісність усієї системи.
Виробничі відносини
розвиваються в межах суспільного способу виробництва., мають певні закономірності розвитку, специфічні суперечності.
Взаємодія продуктивних сил, виробничих, техніко-економічних відносин знаходить своє відображення в діючому господарському механізмі,
управління яким дозволяє утримати розвиток системи на необхідному для суспільства рівні. Таке управління в більшості випадків здійснює держава.
В економічній літературі існує багато класифікацій, економічних систем, в основі яких лежать різні критерії:
1.Економічна роль держави в цій суспільній системі:
– натуральне господарство;
– товарне виробництво;
– державно-планове господарство.
2._____Технологічний спосіб виробництва:
– економічна система, заснована на ручній праці (доіндустріальна);
– машинній (індустріальна);
– автоматизованій (постіндустріальна).
3._____Господарський механізм:
– ринкова економіка;
– командна економіку.
4. Наявність експлуатації:
– первіснообщинний лад і соціалізм, вяких відсутня експлуатації;
– інші економічні системи, де вона існує.:
В основі загальновизнаної світової класифікації економічних систем
лежать: форма власності на засоби виробництва та спосіб координації й управління економічною діяльністю. За цими ознаками розрізняють: командну, ринкову, змішану і перехідну економіку.
Основними рисами командно-адміністративної економіки
є суспільна власність майже на всі матеріальні ресурси і колективне прийняття економічних рішень шляхом централізованого планування. Підприємства, що виступають власністю держави, здійснюють виробництво на основі державних директив. Економічні суб'єкти позбавлені самостійності, оскільки управління всіма підприємствами здійснюється з єдиного центру, що виключає вільні ринкові зв'язки між окремими господарствами.
У розподілі ресурсів економіки вільного ринку
держава відіграє незначну роль. Суб'єкти приймають усі рішення, орієнтуючись на кон'юнктуру ринку, рівень і динаміку цін. У такій системі поведінка кожного учасника залежить від його особистих інтересів. Він виробляє лише ті товари, що мають попит на ринку.
Сучасна економіка багатьох країн світу багатоукладна (змішана), у ній вільне підприємництво об'єднується з державним регулюванням.
2.
В економічній літературі розглядається ряд моделей економічних систем. На думку Є. М. Воробйова,
можна виділити три основні моделі економічних систем:
традиційну, ринкову, центрально-керовану.
Традиційна система
властива раннім етапам розвитку суспільства, доіндустріальній епосі, коли панувала аграрна ручна праця, люди значною мірою залежали від природних чинників. В економічній структурі традиційної системи домінувало натуральне господарство, ринкові, відносини мали нерегулярний характер, ще не стали загальними.
Центрально-керована система
характеризується монополією державної власності, розпорядником якої виступає державний апарат, відсутністю вільних товарно-грошових відносин, концентрацією в руках єдиного політичного й економічного центру всіх важелів впливу на господарську діяльність підприємств, значної частини додаткового продукту. Ця система завдяки централізації політичної та економічної влади дуже ефективна в екстремальних умовах громадського життя (війни, епідемії та ін.). Проте за нормальних умов вона втрачає життєздатність, рано чи пізно потрапляючи в смугу системної кризи. Криза переборюється протягом тривалого часу на основі повернення до відкритої економіки.
В основі відкритої економіки –
свобода вибору, різноманітність форм власності і господарювання, розвинені ринкові відносини. Ідеться про формування договірної, ринкової систем, різні моделі яких домінують у сучасному світі.
Іноді виділяють такі моделі економіки:
лібералізована ринкова економіка (США), держава добробуту (Швеція), східно-азіатська модель (Японія).
В основі «американської моделі»
розвитку лежать соціально-культурні особливості нації – масова орієнтація на досягнення особистого успіху, а також високий рівень економічного добробуту. Тому основними напрямами держави є всіляке заохочення підприємництва, збагачування населення.
«Шведська модель»
відрізняється сильною соціальною політикою, спрямованою на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь менш забезпечених верств населення. Це створює сприятливі умови для відтворення висококваліфікованої робочої. Така модель ринкового господарства заснована на відносно високому рівні добробуту країни і кваліфікації робітників.
«Японська модель»
відрізняється значним зростанням продуктивності праці, за рахунок чого досягається зниження собівартості продукції, різке підвищення її конкурентоспроможності на світовому ринку. Їй притаманне державне втручання на всіх рівнях економічної структури, довготривала стратегія економічної політики.
3.
Намагаючись побудувати економічну систему та суспільство, слід звернутися до аналізу загальних закономірностей руху економічних систем:
цілісність, відкритість до зовнішніх впливів і зв'язків, здатність породжувати, підтримувати та розвивати інтегративні властивості сукупності об'єктів і підсистем, що у процесі взаємодії й складають базу та структуру даної системи.
Крім названих вище, до закономірностей, що визначають природу та функції економічних і соціальних систем, слід віднести й циклічність їхнього розвитку.
Взагалі поняття цикл, цикли
(від грец. kyklos– коло) означає сукупність взаємозв'язаних явищ, процесів, робіт, що утворюють замкнене коло розвитку протягом певного проміжку часу. Будь-який розвиток у природі чи у суспільстві відбувається циклічно, нерівномірно та проходить через схожі фази.
Життєвий цикл суспільства –
період від зародження певної суспільно-історичної системи до її загибелі (чи радикального перетворення – трансформації).
Фази існування історичного життєвого циклу суспільства:
– зародження в надрах старої системи, внутрішній, латентний розвиток;
– народження, утвердження в процесі революційного перевороту, у боротьбі із системою, що йде в минуле, відживає;
– поширення, перетворення в домінуючу, панівну систему;
– зрілість, коли повною мірою виявляються притаманні даній системі риси;
– одряхління, наростання суперечностей, входження у кризу, в протиборство з наступною системою, що вже народилася й бореться за своє місце під сонцем;
– нарешті довготривала фаза відмирання, існування у вигляді окремих трансформованих уламків на периферії нової системи, що стверджується.
Подібно до життєвого циклу суспільства, економічна система також має свій життєвий цикл,
отже й свої специфічні стадії функціонування: виникнення, формування, розвитку. Ці стадії характеризують висхідний рух системи. Однак будь-яка економічна система має й траєкторію спадного руху, що визначається трьома іншими стадіями: проходження, розпад, зникнення.
Таке розуміння життєвого циклу суспільства як цілого, а економічної системи – як основи цього суспільства, дає змогу говорити про безперервність внутрішніх трансформаційних процесів і перехідних станів усередині будь-яких економічних та соціальних систем.
Уся економічна історія людства пов'язана з постійними переходами від одного стану економічної системи до іншого, коли одна система перебуває у стадії формування, а інша – у стадії розпаду. Такі переходи здійснюються на основі трансформаційних процесів,
які змінюють внутрішній стан системи.
Взагалі, поняття трансформація
(лат. transformatio) означає перетворення, перевтілення, зміна виду, форми, властивостей чого-небудь. З позицій впливу на зміни структури господарської системи трансформація –
це процес заміни конституючих ознак одного господарського порядку подібними ознаками іншого порядку, наслідком чого є докорінне перетворення економічної системи в цілому.
Трансформація, як внутрішній стан, закономірність розвитку економічних систем, пов'язана із такою формою їх перевтілення, як еволюція
(лат. evolutio– розгортання) – процес змін, розвитку; одна із форм руху, розвитку у природі та суспільстві – безперервні, поступові кількісні зміни, на відміну від революційних – корінних, якісних змін.
Якщо еволюція є необхідною формою, у певному сенсі об'єктивним інструментом, за допомогою якого нагромаджуються зміни, що виявляються вже у трансформаційних процесах, то інструментом суб'єктивним, свідомо створеним суспільством, певними політичними силами, який сприяє, або навпаки – не сприяє, гальмує, еволюції та трансформації, виступають реформи –
це процес корегування окремих елементів системи, у нашому разі економічної системи, з метою покращання її ефективності без зміни основ.
У сучасній економічній науці існує значна кількість концепцій щодо трактування, сутності і змісту трансформації. Можна зустріти також характеристику трансформації, яка досліджується з позицій визначення її об'єктом процесу відтворення. Саме відтворення у даному разі розуміється як спрямованість людської діяльності на збереження та розвиток умов життя, що склалися, матеріальної основи власного існування, виражених у єдності взаємопереходів стадій виробництва та споживання. Тому відтворення вже само по собі розглядається як процес трансформації природного середовища відповідно до потреб людини. Автори концепції визначають три основні типи трансформацій:
1) одинично-локальні (мікроекономічні внутрішньосистемні);
2) функціональні (макроекономічні внутрішньосистемні);
3) глобальні (міжсистемні).
Їх характеристика наведена в табл. 2.1.
Основні етапи трансформації
1. Етап безпосередньої трансформації,
на якому відбувається «прорив форми, подолання адаптованості відтворювального процесу, його порогових значень». Характерними рисами етапу є функціональна криза, стрімке збільшення різних форм деструктивної поведінки усіх суб'єктів відтворювального процесу, загострення соціальної напруженості, значні порушення системної рівноваги.
2. Етап інтерформації –
«етап нестійкого та невизначеного стану, співіснування між формами». На цьому етапі значно зростає потреба у взаємодії держави із найбільш мобільними силами суспільства, оскільки саме від них залежать визначення нової парадигми розвитку, його стратегічних цілей, заміна старих і створення нових інституціональних форм, які б забезпечили новуякість економічного та соціального відтворення.
3. Етап інтоформації –
«період набуття нової стійкості, нової форми». Такий етап переходу характеризується набуттям системою елементів цілісності, отже домінуванням якісно нової системи господарювання, мотивації, соціальних зв'язків тощо.
4. Етап посттрансформаційного стану –
час, коли визначається «здатність нової системи охопити усі ланки відтворювального процесу, надати йому цілісності та стійкого самовідтворювального руху відповідно до нової мети розвитку».
Таблиця 2.1Характеристика основних типів трансформації
| Типи трансформацій | Форма виразу | Причини виникнення | Можливі наслідки | Напрямки регулювання та характер вибору | Закономірності протікання |
| Одинично-локальні трансформації | Відтворювальний процес як зміна стадій, форм, перетворень предметів та енергії | Поділ праці, конкуренція, обмеженість ресурсів | Плинне функціонування суб’єктів господарювання | Підтримка рівня конкурентності, високого рівня господарської активності. Вибір індивідуальний, переважно раціональний (засоби відповідають меті) | Здійснюється безперервно із перевагою суб’єктів, здатних до швидкого залучення та використання ресурсів |
| Функціональні трансформації | Макроекономічна незбалансованість різного типу та глибини (кризові ситуації, циклічні спади, кон’юнктурні невідповідності) | Відносно обособлений та самостійний цикл відтворення окремих функціональних ланок (окремих галузей, секторів національного господарства). Їх перерозвиток або недорозвиток, що порушують цілісність, ритм та взаємозв’язаність процесу відтворення | Поширення незбалансованості на взаємозв’язані функціональні ланки. Зміна алокації ресурсів. Адаптація відтворення до функціональних змін | Антициклічне регулювання, боротьба із макроекономічною незбалансованістю. Вибір здійснюється у рамках певної економічної політики | Виникають періодично, взаємозв’язані з економічними циклами. Сприяють розширеному відтворенню за наявності вільних ресурсів та тісної залежності даної функціональної ланки від відтворювального процесу взагалі |
| Міжсистемні (глобальні) трансформації | Системна криза, економічна катастрофа, зміна принципів і характеру зв’язків між суб’єктами господарюваня | Техніко-економічна неоднорідність відтворювальних ланок. Неспроможність забезпечити досягнення мети та взаємозв’язаності відтворення, надвелике зниження адаптивних властивостей. Руйнівний зовнішній вплив | Втрата відтворювальним процесом цілісності, його локалізація на рівні функціональних ланок, а далі – на рівні окремих суб’єктів господарювання. Трансформаційне падіння. Зміна цілей відтворення, набуття нової цілісності | Довгострокове стратегічне управління на основі теоретичної, ідеальної або запозичен
ої моделі. Системне реформування |
Спостерігають рідко, при природному протіканні, тривалі, складаються з багатьох системних трансформацій. Реформування відбувається за законами еволюційного регресу (відтворення згортається, проходячи етапи свого розвитку у зворотному порядку) та еволюційної відстані (чим швидше перехід до нового, тим вірогідніше відтворення старого) |
4.
Становлення економічної системи в економіці України в багатьох випадках пов'язується з переходом від адміністративно-командної до ринкової економіки. Між тим існує думка про те, що здійснюється перехід від змішаної економіки, яка функціонувала на директивно-планових засадах, до змішаної економіки, що функціонує на ринкових засадах, тобто відбувається зміна засад. Характерною рисою цих перетворень є не стільки реформування економічної політики та методів господарювання, скільки перетворення системи соціально-економічних відносин.
Причини, за яких ускладнюється побудова економічної системи України в сучасних умовах трансформації
1. Попередня економічна система грунтувалася на розподільчих відносинах, усе, що створювалося працею народу, привласнювалося урядом, а потім його частина розподілялася конкретними чиновниками серед юридичних і фізичних суб'єктів народногосподарського комплексу.
2. Відносно низький рівень розвитку продуктивних сил в порівнянні з розвиненими країнами, велика концентрація виробництва, що ускладнює умови розвитку малого і середнього бізнесу, незбалансованість економіки, її монополізація, збереження елементів адміністративно-командної системи господарювання.
3. Не в повній мірі погоджено питання про модель розвитку економіки України. Науковці вважають, що це може бути змішана соціально-орієнтована економіка, яка б увібрала в себе все розмаїття сучасного цивілізованого процесу, його найвищі економічні та науково-технологічні досягнення. Ця модель повинна бутиконкретизована, пов'язана з економічною політикою і визначенням етапів, стратегії і тактики її реалізації. Для України ідеальним було б установлення змішаних систем європейського типу, при яких ринковий механізм функціонує під контролем держави.
Становлення економічної системи в Україні супроводжується трансформаційним періодом (
період створення та формування ринкового господарстваз його основами, принципами, механізмом, інститутами) та створенням нових форм розвитку суспільства. Іноді цей період називають перехідним.
Проходження економікою країни перехідного періоду ставить ряд проблем, потребуючих вирішення і спричинених тісною взаємодією політичних і економічних чинників.
Основні актуальні проблеми перехідного періоду в Україні
1. Проблема ступеня трансформації економіки і її спаду.
Кризу, що супроводжує трансформаційні процеси, можна розглядати як значний потенціал макроекономічних невідповідностей, які накопичувалися в роки планової економіки. Спад пов'язаний з корінною перебудовою економічної системи, тому він і має назву трансформаційного спаду, перехідної кризи. Можна стверджувати, що витрати суспільства, які спричиняє спад, є своєрідна «плата» за перетворення системи господарства., соціальна ціна економічних реформ.
2. Питання про тривалість перехідного періоду.
Глибина і тривалість його залежать від диспропорції та обсягу трансформаційних завдань; з погляду рівня техніки і технології – від ступеня розвитку реальних ринкових відносин і т.д.
3. Питання про погодження широких, різноспрямованих інтересів, що виникають на тій або іншій території.
Його актуальність зумовлена передусім тим, що все частіше суб'єктами управління, що визначають процес соціально-економічних перетворень у перехідний період, стають національно-інтеїровані утворення – незалежні республіки або держави.
4. Питання про ступінь співвідношення державного регулювання та конкуренції.
Ступінь державного впливу на економіку здійснюється в залежності від конкретної ситуації в економіці. У перехідний період держава концентрує свою економічну політику на стимулювання зростання ділової активності підприємців, їх інвестиційної діяльності, збільшенні купівельної спроможності населення шляхом дотацій та інших економічних регуляторів. Крім того, державою цілеспрямовано знижуються податки, процентні ставки за кредит, поширюється сфера державних робіт з метою підтримання рівня зайнятості населення.
У світовій економіці існує декілька класифікацій перехідних періодів. Відповідно до однієї з них виділяють:
– «ринковий соціалізм» – характерною ознакою є поступовість перетворень, провідна роль у здійсненні яких належить державному керівництву (Югославія, Угорщина);
– «шокова терапія» – наміри швидкого розвалу старої системи, вступу до ринку, ринкових відносин (прискорена корпоратизація державної власності – Польща, СНД);
– градуалістська версія – зосереджує увагу на її «процесності» чим протистоїть доктрині «шокотерапії». Трансформація сприймається як зміна в структурі сукупного попиту і пропозиції, підкреслюється ресурсо- і капіталоємний характер процесу,його тривалість.
Практика процесу реформ свідчить, що величезне значення в позитивному забезпеченні реформування і в подоланні трансформаційної кризи на шляху до ринкової економіки мало б посилення централізованого регулювання цих процесів, в основі яких лежить державне регулювання.
Згідно Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності, спрямована на:
– удосконалення правового регулювання господарських відносин;
– удосконалення адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання;
– недопущення прийняття економічно недоцільних те неефективних регуляторних актів;
– зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання;
– усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах Конституції та законів України.
4. Інформаційне і постекономічне суспільство: спільні та відмінні риси, тенденції розвитку
1. Інформаційне суспільство як форма й результат функціонування постіндустріальної економіки
2. Роль держави у забезпеченні ефективної трансформації продуктивних сил на принципах інформаційної економіки
3. Постекономічне суспільство: проблеми, визначення сутності й чинники становлення
1.
Актуальність використання інформаційного підходу до аналізу закономірностей і тенденцій розвитку економіки, суспільства, визначається низкою таких чинників:
1) стрімке зростання ролі інформації в економічному житті сучасного світу, особливо із зародженням науково-технічної революції. Основою таких змін стали:
– невпинне зростання швидкості передавання повідомлень;
– зростання обсягу інформації, що передається;
– прискорення обробки інформації;
– широке використання зворотних зв'язків в інформаційному полі;
– постійне та значне збільшення обсягу нової інформації та прискорення процесів її запровадження й використання в усіх сферах людської діяльності;
– наочне відображення інформації людині в процесах управління;
– стрімке зростання оснащеності управлінської праці і праці виробників продукту;
2)потреби великого капіталу і, насамперед, транснаціональних корпорацій (ТНК). В умовах розгортання НТР ці потреби активізували процеси розвитку соціальних форм функціонування постіндустріальної господарської системи, у тому числі інформаційного суспільства. Адже великі корпорації перемагають сьогодні у конкурентній боротьбі завдяки використанню науки, знань, інформаційних технологій, усесвітніх інформаційних сіток, як основної умови та джерела економічного зростання;
3)нові підходи до розуміння сутності та внутрішніх важелів розвитку НТР.
Традиційно сутність НТР
визначалась як сукупність докорінних якісних змін у продуктивних силах суспільства, технологіях виробництва, знаряддях і предметах праці, в організації управління та характері трудової діяльності людей на основі прискорення процесів взаємодії науки із виробництвом. Головними відмінностями нового етапу розвитку суспільного виробництва вважалися:
використання принципово нової техніки і технологій, автоматизація, атомна енергетика, широке застосування синтетичних матеріалів тощо.
Особливості нового підходу щодо визначення сутності та можливостей використання НТР суспільством полягають у визначенні та визнанні основою кардинальних змін у технологічному способі виробництва, в управлінні відтворювальними процесами соціально-економічного розвитку стрибкоподібного зростання ролі та функцій інформаційних процесів.
Тому початком сучасної науково-технічної революції вважають появу та стрімке поширення ЕОМ, комп'ютерної техніки та комп'ютерних технологій.
Інформаційне суспільство –
це суспільство, у якому кількісні зміни у сфері інформації привели до виникнення якісно нового типу соціального устрою.
Френк Уебстер
виділяє п'ять критеріїв аналізу
інформаційного суспільства:
– технологічний
– економічний
– пов 'язаний зі сферою зайнятості
– просторовий
– культури.
Інформація
(лат. повідомляти, надавати відомості, інформацію про щось) це: 1) повідомлення про щось; 2) відомості, що є об'єктом збереження, переробки та передавання; 3) у математиці, кібернетиці – кількісна міра ліквідації невизначеності (ентропії), міра організації системи; інформативний –
такий, що містить інформацію, характеризує її насиченість; інформативність –
насиченість змістом, інформацією; кількість відомостей, знань.
З цих визначень «інформації» випливають кілька підходів до напрямів її аналізу:
– докібернетичний період: інформація – це повідомлення про щось;
– за умов НТР: це самостійне явище, здатне забезпечити новий характер рішень під час розроблення наукових та прикладних проблем, проблем політичного, управлінського, соціального характеру не на рівні окремого об'єкта інтересів, а в масштабах регіону, країни, планети у режимі реального часу.
На першому плані має стояти якість інформації, оскільки саме вона забезпечує обгрунтованість і спрямованість прийняття рішень у сфері економіки та соціальних відносин. Цю особливість інформації відзначав і видатний дослідник проблем інформаційного суспільства Мануель Кастельс.
У своїй праці «Інформаційна епоха: економіка, суспільство і культура» (1996–1998 рр.) він наголошував, що інформація в сучасних умовах символізує абсолютно нові відносини, а інформаціоналізм
означає вплив знання на знання як основне джерело продуктивності.
М. Кастельс
вводить у науковий обіг термін «інформаційний капіталізм» (мережеве
суспільство) –
засновані на системному використанні інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ), які забезпечують переваги капіталу, що функціонує у системі інформаційних мереж. Ділова активність у таких мережах відбувається у реальному часі без просторових обмежень, супроводжується трансформацією окремих елементів організаційно-економічних та соціально-економічних відносин.
Д. Белл
стверджує, що інформаційне суспільство, сутність якого пов'язана із «здатністю трансформувати наукові знання у кінцевий продукт «високих технологій», продукує кілька напрямів у розвитку системи потреб:
з одного боку це потреби народного господарства у знаннях, інтелектуальних технологіях, отже у новому, інтелектуальному типі працівника, який може забезпечити створення та впровадження таких технологій, забезпечуючи реально високий рівень конкурентоспроможності країни, галузі, окремого бізнесу;
з другого боку – це структура потреб самого працівника, оскільки перетворення високого професіоналізму окремих спеціалістів у масове явище в умовах ринкової економіки та НТР веде до якісних змін соціального характеру, збагачення системи цілей діяльності багатьох найманих працівників.
2.
Суперечливість процесу становлення та розвитку відносин, пов'язаних із функціонуванням та реалізацією інтелектуальної та іншої власності, за умов подальшого усуспільнення виробництва та праці, вимагає існування певної сили, суб'єкта соціально-економічних відносин, який би забезпечував економічну й соціальну справедливість відтворювального процесу, довгострокову та конструктивну рівновагу у взаємодії різнонаправлених агентів у системі відносин, що формуються на основі інтелектуальної та іншої власності.
Такою силою, суб'єктом в економічному та соціальному середовищі може виступати лише держава
як носій потреби у збереженні та зміцненні цілісності наявної метасистеми, забезпеченні якщо не єдності, то однонаправленості інтересів основних учасників господарської діяльності.
Визначальними економічними функціями сучасної держави у розвинених капіталістичних країнах вже давно є:
– забезпечення розвитку основних галузей національного господарства на основі новітніх технологій;
– створення та розвиток інтелектуальної інфраструктури, а також механізмів просування новітніх технологій на ринок в основні галузі національного господарства;
– соціальна орієнтація розвитку національної економічної та господарської системи, що сприяє реалізації принципів не лише ринкової, а й соціальної справедливості у суспільстві;
– сприяння адаптації та розвитку національної економіки у глобалізованому економічному, політичному, інформаційному та соціальному просторі.
Успішна реалізація цих функцій вимагає:
по-перше, концентрації об'єктів державної власності у таких стратегічних секторах економіки, як освіта, наука, прикладне науково-дослідне виробництво;
по-друге, забезпечення можливості активно впливати на процеси перерозподілу ВВП, національного доходу;
по-третє, наявності у держави чіткого уявлення про пріоритетні стратегічні цілі та механізми використання бюджетних коштів;
по-четверте – формування ефективної моделі взаємодії держави та бізнесу, приватного капіталу в напрямі спільного розв'язання поставлених часом перед національною економікою завдань.
Прикладом системного підходу держави до виконання названих функцій у справі використання інтелектуальної власності та інтелектуального капіталу для забезпечення інноваційної спрямованості економічного розвитку може бути політика урядів США.
Переважання в українській економіці низько – та середньотехнологічних виробництв є яскравим свідченням низької якості й ефективності, мотиваційної системи та уваги держави, неадекватного вимогам часу рівня реального урахування у науково-технічній, структурній, податковій, бюджетній, соціальній політиці ролі НТП, конкурентоспроможності національного капіталу на ринку високих технологій та високотехнологічних продуктів високої якості.
Державна політика сприяння інтелектуалізації праці, формуванню високотехнологічної структури виробництва в основних секторах і галузях народного господарства повинна забезпечити правове поле такої спрямованості розвитку. Зокрема для України це означає:
1)прийняття ключових законів, що визначають єдині правила гри у сфері високих технологій – Закону України про інтелектуальну власність і Закону про трансфер технологій, який би регулював експорт-імпорт технологій з позицій забезпечення конкурентоспроможності економіки, а також умови передавання розроблених за бюджетні кошти нових технологій приватному капіталу;
2)за допомогою податкової та бюджетної політики забезпечення державного стимулювання НДКР на макрорівні та на рівні окремих інноваційно спрямованих фірм і корпорацій, технопарків;
3) оскільки приватний капітал в Україні поки що не орієнтований на інноваційні чинники зростання та на посилення соціальної відповідальності бізнесу, роль головного координатора процесів забезпечення інноваційної спрямованості економіки, зростання рівня її соціалізації через розвиток людського, інтелектуального та соціального капіталу, повинна взяти на себе державна влада усіх рівнів.
3. Основною причиною та джерелом появи ознак переходу інформаційного суспільства до нового етапу розвитку – до постекономічного суспільства є:
– з одного боку, виникнення у процесі розвитку соціального та інтелектуального капіталу тенденції до зміни цінностей, мотивів і стимулів діяльності працівника, які тепер не обмежуються матеріальними інтересами;
– з другого боку, дуже важливою є така форма відобрадження сучасного стану соціальних відносин, як демасифікація
або індивідуалізація суспільства (можливість вибору для індивіда тієї інформації, яку він сам хоче отримати).
Поняття постекономічне суспільство
ввели в обіг Д. Белл
і Г. Кан,
однак воно не стало загальновизнаним у 60–80-ті рр. XXст., коли головна увага дослідників зосереджувалася на постіндустріальній і інформаційній формах розвитку суспільства. Водночас невпинний процес збільшення потреби у складній, творчій праці з боку галузей народного господарства веде до зростання маси працівників, які усвідомлюють себе особистостями. Інстинкти егоїзму, жадоба багатства і влади, страх перед втратою заробітку переважно зникають під впливом розвитку нової системи мотивації, заснованої на цілісності усієї системи потреб та інтересів людини, отже гармонізації її відносин із іншими суб'єктами економічної та соціальної діяльності.
Отже, за сучасних умов у розвинутих країнах однією із провідних тенденцій мотивації стає внутрішній розвиток особистості, можливість її самовдосконалення, продукування знань, здатних змінити не тільки навколишній світ, а й її оточення.
Суб'єктом сучасного розвитку стає
не спільнота людей, спаяних однопорядковими інтересами, а сукупність особистостей, кожна з яких неповторна не тільки у власних діях і вчинках, а й у їх мотивах. Економічні закони заходять у суперечність зі змінами у внутрішній структурі людської діяльності, системою її мотивів та передумов
.
До головних ознак постекономічного суспільства можна віднести:
– поступовий, еволюційний перехід значної частини суспільства до нової структури цінностей, яка відповідає соціальному порядку, що формується в умовах глобалізації і становлення системи постматеріалістичної мотивації;
– демасифікований характер постекономічного суспільства, який випливає із нової ролі особистості. Новий соціальний стан особи засновується не на взаємодії класів чи груп людей з їхніми економічними інтересами, а на діях переважно нематеріалістично мотивованих особистостей, якими не можна управляти традиційними методами, ефективними у рамках індустріального ладу;
– економічні чинники зберігають роль головної рушійної сили соціального прогресу, однак сам соціальний прогрес втілюється у явищах, які вже не мають суто економічної природи. Тому їх не можна оцінити з допомогою показників, що традиційно використовуються для виміру господарського успіху;
– зниження ролі традиційних соціальних конфліктів, заснованих на нерівномірному розподілі матеріального багатства. Водночас, в умовах глобалізації однією із найголовніших стає проблема виживання людства як єдиного цілого і проблема оптимальної взаємодії соціальних сил не тільки в рамках окремих суспільних систем, а й світу загалом;
– глобальність змін і перспектив: людство не повинно більше розглядатися як статична маса, яка підкоряється певним законам і об'єднується загальними матеріальними інтересами. Відбувається еволюційний процес формування нових соціальних груп, характер, структура і межі яких визначаються на основі системи ціннісних орієнтирів, які поділяють окремі особистості з цих груп;
– специфіка формування постекономічного суспільства полягає у виникненні цього типу суспільства як певної замкненої спільності лише у рамках постіндустріальних держав. Це породжує два нові типи конфліктів як у країнах, що розвиваються, так і в самих постіндустріальних країнах, у яких виникають та поглиблюються якісно нові форми соціальних суперечностей, унаслідок яких зростатимуть соціальна напруга й соціальна відчуженість.
Отже, по-перше, постекономічна реальність формується як суспільна система, що заснована на самореалізації та творчій діяльності людей, вона не може базуватися на соціальній мобілізації, яка відігравала важливу роль у становленні індустріальних систем. По-друге, на відміну від традиційної майнової нерівності на передній план сьогодні виходять нові форми нерівності, які втілені у різних базових цінностях. Тому перерозподіл національного багатства переважно відбувається на користь представників тих соціальних прошарків, діяльність яких мотивована потребою у самореалізації та самовдосконаленні.
4. Соціальна стратифікації суспільства в умовах розвитку економічної системи капіталізму
1. Теорія соціальної стратифікації
2. Основні історичні типи стратифікованого суспільства та його класова структура
3. Трансформація соціальної стратифікації суспільства в умовах розвитку капіталізму
1.
Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Т. Парсонсом
, Р.К. Мертоном
, K. Девісом
та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами.
Соціально стратифікаційний підхід
є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:
– обов'язковість дослідження всіх верств суспільства;
– застосування при їх порівнянні єдиного критерію;
– достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.
Існує різноманіття думок та підходів до проблеми соціальної стратифікації, все ж слід виділити загальну позицію:
Соціальна стратифікація –
це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.
Можна виділити ще декілька понять соціальної стратифікації:
Соціальна стратифікація (лат. stratum – шар)
– поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.
Соціальна стратифікація –
це диференціація деякої даної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Вона знаходить вираження в існуванні вищих і нижчих шарів.
Соціальна стратифікація –
це розташування індивідів і груп зверху вниз по горизонтальних шарах (стратам) за ознакою нерівності в доходах, рівню освіти, обсязі влади, професійному престижі.
Стратифікація –
це визнання існування в суспільстві нерівності вертикального розшарування, вищих та нижчих прошарків – страт.
Соціальна стратифікація –
це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу.
2.
Соціальна стратифікація засвідчує нерівне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн. Вона є портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація – риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс
розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.
1. Рабство.
Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Рабство теж було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому – йому відводилася роль слуги чи солдата.
2. Касти.
У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.
3. Стани.
Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого – духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану – вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.
4. Класи.
Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс
вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками – суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін
застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.
Класова структура стратифікованого суспільства
Класова система – один з виявів соціальної стратифікації. Класи – відкритіший тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі.
Клас –
угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.
У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.
Вищий клас.
Включає роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).
Середній клас.
Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:
1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального посередника.
2. Порівняно високо забезпечене суспільство, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку.
3. Прошарок, що включає кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал на невисоких посадах, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації.
4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.
Нижчий клас.
До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).
3.
За умов трансформаційних змін, що відбуваються сьогодні у світі, у нашій країні, проблеми стосовно принципів, характеру, закономірностей взаємодії різних соціальних груп, класів у процесі економічної діяльності посідають чільне місце не тільки у теоретичних дослідженнях, а й мають високе значення для практики свідомого формування нової системи соціально-економічних відносин, застереження багатьох суперечностей, які можуть виникнути у ході таких змін.
Найбільш повно та всебічно концептуальні проблеми соціальної стратифікації Йозеф Шумпетер
розглядає у працях: «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942 р.) та «Історія економічного аналізу» (не була завершена, побачила світ по смерті автора).
Й.А. Шумпетер
стверджує про багатосуттєвість поняття «клас». Він розрізняв суспільний клас,
як:
1) реальне явище, повнокровну реальність, що існує «незалежно від діяльності дослідників»;
2) живий організм, істоту, що думає, має відчуття та діє;
3) категорію, «зобов'язану своїм існуванням класифікаторській діяльності дослідників».
В. Іноземцев
стверджує: будь-яка соціальна трансформація
характеризується тим, що основні класи попереднього суспільства «втрачали свою ключову роль і швидко сходили до статусу малозначущої соціальної групи».
Тенденції трансформації і розвитку класової структури капіталістичного суспільства (Й.А. Шумпетер):
у другій половині XX ст. середній клас почав відігравати значну роль у визначенні цілей розвитку та механізмів прийняття рішень; склалася система соціального партнерства; почали функціонувати концепції і моделі держави добробуту, соціального ринкового господарства тощо.
Дослідники стверджують: сучасна нова соціальна еліта являється вже елітою не багатства, а статусу, зростає роль класу носіїв знань –
працівників інтелектуальної праці, класу професіоналів – власників інтелектуального капіталу.Водночас відбувається диференціація класу робітників: частина найманих працівників низької кваліфікації переходить у страту, яку називають некласом не-робітників, або неопролетаріатом –
складається з людей, які або стали хронічно безробітними, або з тих, чиї інтелектуальні здібності знецінені сучасною технічною організацією праці. Інша частина – робітники з високою та надвисокою кваліфікацією тяжіють до середнього класу. На думку дослідників, колишній пролетаріат фактично зник з історичної арени і як однорідний пригнічений прошарок, і як клас людей, зайнятих у передовому для свого часу індустріальному виробництві. До того ж у постіндустріальному суспільстві «інтереси підприємців і робітників усе частіше зіштовхуються не в матеріальній площині, а з приводу свободи персоналу у прийнятті рішень та міри його автономності, що серйозно відрізняє сучасних трудящих від пролетарів».
Й.А. Шумпетер
запропонував у визначенні сутності класу як явища три визначальні критерії,
що дозволяють виокремлювати певну соціальну групу, говорити про неї, як про клас: схожість умов життя, схожість соціального становища, самоусвідомлення.
На цій підставі клас
визначається як маси індивідів, що об'єдналися навколо групового стандарту та формують певну психологічну єдність, суспільний клас.
Згідно з позицією Й. Шумпетера
суб'єкти економічної діяльності не можуть належати до одного суспільного красу. Водночас схожість умов життя, соціального становища, схожість життєвих філософій та ціннісних суджень щодо соціальних явищ може об'єднувати фермерів, ремісників, промисловців, банкірів, торговців тощо в єдиний клас ділових людей –
соціальна група, що об'єднує людей, праця яких має складний і творчий характер. Це сучасний середній клас постіндустріального суспільства.
В. Іноземцев
будує свою концепцію соціальної стратифікації постіндустріального суспільства виходячи із твердження про зникнення традиційних класів у зв'язку із появою нових класів:
1.
вищого –
люди, що походять з освічених та забезпечених сімей, самі чудово навчені, здатні до творчого мислення та неординарних рішень, сповідують постматеріалістичні цінності та зайняті у високотехнологічних галузях господарства. Вони є власниками або вільно розпоряджаються необхідними їм умовами виробництва;
2.
нижчого класу
– представники робітничих професій або некваліфікованих іммігрантів, що не мають гарної освіти. Головним мотивом їх економічної діяльності є матеріальні цінності, вони в основному зайняті у масовому виробництві, сфері послуг або тимчасово безробітні.
Російський вчений Б. Кагарлицький
вважає, що у постіндустріальному суспільстві зберігається більш широка структура соціальної стратифікації та виділяє новий середній клас –
це співтовариство людей, які увійшли в «інформаційну епоху», отримавши доступ до інформаційних технологій та можливість повною мірою користуватися їх плодами, внаслідок чого вони радикально змінили спосіб життя та методи своєї роботи. Головним стимулом діяльності представників такого нового класу стає «просування по службі та відповідність вимогам організації».
Клас ділових людей за Й.А. Шумпетером і є середнім класом постіндустріального суспільства.
Основні ознаки цього класу:
– рівень матеріального добробуту та стандарти споживання;
– рівень освіти і кваліфікації та професійно-кваліфікаційний статус;
– специфіка системи мотивів до праці, в якій дедалі більше домінують не тільки економічні, а й позаекономічні, соціальні чинники;
– особливості професійної етики;
– спосіб і стиль життя;
– місце у системі власності;
– самоідентифікація на основі визначення цінністної та групової ідентичності;
– динамізм, здатність до самоорганізації та політичної діяльності;
– значний вплив соціальних груп на прийняття владними структурами рішень у галузі економіки та соціальної політики.
З погляду на умови та механізми формування середнього класу в Україні, можна зробити декілька висновків:
1. потреба у широкому середньому класі як економічному, матеріальному, політичному критерії переваг системної трансформації, соціальної бази економічної та політичної свободи дуже висока і буде підвищуватися;
2. суб'єкти господарювання нині намагаються розкрити максимум своїх здібностей для виживання та забезпечення стійкого становища в економічній сфері, у суспільстві. Такий стан створює сприятливі умови для ефективного впливу на процеси формування середнього класу, як основної стабілізуючої сили суспільства, соціальної бази економічного зростання та розвитку;
3. формування середнього класу в Україні повинно відбуватися за класичними принципами, критеріями та ознаками, оскільки економічний розвиток здійснюється сьогодні на основі реалізації переваг індустріального суспільства, а соціальне розшарування – виключно за матеріальними ознаками;
4. хаотичне, без концептуального підходу становлення середнього класу в Україні, веде до спотворення його ознак, до провалів системи трансформаційного розвитку, соціальної бази економічної системи. Негативні риси «нового» середнього класу завтра стануть причиною нових конфліктів як у структурі середнього класу, так і в суспільстві.
Список літератури
1. Гринів Л.С. Національна економіка: Навч. посібник/ Л.С. Гринів, М.В. Кічурчак. – Львів: «Магнолія 2006», 2008. – 464 с.
2. Державне регулювання економіки: Навч. посібник/ С.М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000. –316 с.
3. Национальная экономика: Учебник/ Под ред. П.В. Савченко. – М.: Экономист, 2005. –813 с.
4. Заблоцький Б.Ф. Перехідна економіка: Посібник/ Б.Ф. Заблоцький. – К.: Академія, 2004. – 512 с.
5. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник/ Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін.; За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк. – Знання, 1997. – 743 с.
6. Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник./ С. Панчишин. – Вид. 2-ге, стереотипне. – К.: Либідь, 2002. – 616 с.
7. Політична економія: Навч. посібник/ К.Т. Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. К.Т. Кривенка. – К.: КНЕУ, 2001. – 508 с.
8. Скрипник А.В. Державне регулювання трансформаційної економіки (аспекти моделювання): Монографія/ А.В. Скрипник. – Ірпінь, Академія державної податкової служби України, 2002. – 312 с.
9. Современная экономика. Лекционный курс. Многоуровневое учебное пособие.– Ростов н/Д: изд-во «Феникс», 2000. – 544 с.
10. Ткач А.А. Інституціональна економіка. Нова інституціональна економічна теорія. Навчальний посібник/ А.А. Ткач. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 304 с.
11. Трансформаційна економіка: Навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів/ Ю.К. Зайцев, І. Й. Малий, О.М. Мельник; Ред. В.С. Савчук. – К.: КНЕУ, 2006. – 612 с.
12. Трансформаційна економіка: Навч. посібник/ В.С. Савчук, Ю.К. Зайцев, І. Й. Малий та ін./ За ред. В.С. Савчука, Ю.К. Зайцева; М – во освіти і науки України, Держ. вищ. навч. заклад «Київський нац. екон. ун– т ім. В. Гетьмана». – 2 – ге вид., без змін. – К.: КНЕУ, 2008. – 613 с.
13. Трансформаційна економіка: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц./ Ю.К. Зайцев та ін.; М-во освіти і науки України, Держ. вищ. навч. заклад «Київський нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана». – К.: КНЕУ, 2008. – 368 с.
14. Формування галузевих ринків України: перехідний період/ За ред. д-ра екон. наук, проф. В.О. Точиліна. – К: Фенікс, 2004. – 332 с.
15. Шиян Н. І. Державне регулювання економіки/ Н. І. Шиян. – Х.: ТОВ «Вид-во «Формат Плюс»», 2008. – 384 с.
16. Якубенко В.Д. Базисні інститути у трансформаційній економіці: Монографія/ В.Д. Якубенко. – К.: КНЕУ, 2004. – 252 с.
17. Джерела Інтернет