Характерні риси та особливості
поведінки фірм в умовах олігополії
Олігополія
– це галузь, в якій більша частина продажу здійснюється кількома великими фірмами, кожна з яких спроможна впливати на ринкову ціну власними діями. Олігополія відноситься до реальних ринкових структур і найбільш поширена у сучасних високотехнологічних галузях промисловості.
Олігополія охоплює
значний ринковий простір між чистою монополією і монополістичною конкуренцією.
Вона існує, коли число фірм в галузі настільки мале, що кожна з них у визн
аченні своєї
цінової полі
тики повинна приймати до уваги реакцію з боку конкурентів.
Олігополію
відрізняють наступні характерні риси:
· нечисленність фірм в галузі;
· однорідна або диференційована продукція;
· всезагальна взаємозалежність фірм;
· значний контроль над ціною;
· значні перешкоди входження в галузь.
Бар’є
ри входження
в олігополістичну
галузь досить високі і становлять одну з причин поширення олігополії. Основним бар’єром входження слугує ефект масштабу.
Особливою причиною існування олігополії єефект злиття
. До злиття фірми спонукають: прагнення досягти більшого ефекту масштабу, зміцнити свою ринкову владу, усунути конкурента, здобути переваги „великого покупця” на ринку ресурсів, тощо.
Складність побудови моделі олігополії зумовлена двома основними причинами. По-перше, олігополія має багато проявів. Існує „жорстка олігополія”
, коли 2-3 фірми панують на всьому ринку, і „розмита”
,
за якої 70-80% ринку поділяють 6-7 фірм. Фірми можуть діятиу таємній змові
, а можуть приймати рішеннясамостійно.
Продукція олігополістичної галузі може бути як стандартизованою
,
так і диференційованою
. Бар’єри до входження в різних галузях також різні. По-друге, наявність всезагального взаємозв’язку між фірмами, неможливість передбачити реакцію конкурентів є головним фактором невизначеності.
Проблема стратегічної взаємодії фірм є центральною у дослідженні поведінки олігополістів. Стратегічні рішення олігополістичних фірм вивчаються за допомогою теорії ігор. Економі
Існують концепції домінуючої і недомінуючої стратегій.Домінуюча стратегія
полягає у прийнятті оптимального рішення гравцем, незалежно від дій конкурента. Недомінуюча стратегія
полягає у прийнятті оптимального рішення одним гравцем залежно від того, що робить суперник.
Якщо один з гравців діє в умовах недостатньої інформації або має справу з нераціональним суб’єктом, застосовується стратегія максиміну.
Вона дозволяє максимізувати мінімальний прибуток.
В одноразових
чи повторюваних
іграх обидва гравці приймають рішення одночасно
, у послідовних
– по черзі
, в останньому випадку ініціатор має перевагу. Дія, яка надає фірмі перевагу, називається стратегічним
ходом
. У ході гри фірми можуть застосовувати загрози і зобов'
язання
:
вдаватися до закриття або виведення з виробництва деяких потужностей, або оголошувати про намір виробляти певний товар. Фірма може загрожувати зниженням ціни, – це означає, що вона розпочинає цінову війну
.
На олігополістичному ринку діють дві протилежно спрямовані сили: зацікавленість фірм у максимізації сукупної маси прибутку
для всієї галузі, яка породжує тягу до змови і спільних дій, та егоїстична зацікавленість кожної фірми у максимізації своїх власних прибутків
шляхом зниження ціни на продукцію, що штовхає фірми до порушення угод. „Дилема олігополістів”
відображає вплив цих двох сил на рішення конкурентів:
чи вдатися до агресивної
конкуренції, намагаючись захопити більшу частину ринку за рахунок суперників, чи пасивно співіснувати, тримаючись за свою частку ринку, призначаючи високі ціни та обме
жуючи обсяги виробництва. Конкуру
ючи
пасивно, всі одержать вищі прибутки. Водночас кожен усвідомлює
, що суперники відчувають спокусу збити ціни.
Тому фірми
побоюються конкурувати пасивно, бо суперник може несподівано піти в н
аступ і захопити значн
у частку ринку.
Жодна фірма н
е може довіряти своє
му конкуренту і очікувати від нього високої
ціни
.