Циклічні коливання і кризи в економіці

1. Причини і механізм циклічних коливань.

2. Причини економічної кризи в Україні.

3. Структурні кризи в економіці.

Циклічні коливання в економіці були відомі давно, але до початку
XIX
ст. вони мали здебільшого сезонний характер, що було зумовлено переважанням сільського господарства та особливостями сільськогосподарського виробництва, відсутністю сформованого суспільного ха­рактеру виробництва у кожній окремій країні та інши­ми факторами. З 1825р. циклічні коливання в економі­ці відбуваються постійно, через певний проміжок часу. Лише у
XX
ст. у розвинутих країнах Заходу мали міс­це 12 циклічних криз. З часу першої такої кризи в еко­номічній теорії з'явилося до 200 концепцій причин її ви­никнення та сутності. Але ця проблема залишається нерозв'язаною і сьогодні, хоч стає дедалі актуальнішою, оскільки економічна криза вперше за декілька останніх десятиріч вразила і народне господарство України.

1. Причини і механізм циклічних коливань.

Причини циклічності в розвитку економіки
. З 1825 р. капіталістична система господарства з певною періодич­ністю переживає кризи, які виявляються у надвиробниц­тві товарів і неможливості їх реалізації, що спричиняє спад виробництва, зростання армії безробітних, погіршення життєвого рівня населення тощо. З цього часу представники різних напрямів і шкіл політичної еконо­мії, а згодом економічної науки намагаються з'ясувати причини циклічного характеру виробництва і насамперед криз, виробити рекомендації для їх усунення.

Серед численних спроб розкрити причини цих явищ можна виділити поверхові та наукові. У першому випад­ку циклічність пояснювали появою плям на Сонці, рит­мом рухів Венери та ін.

Науковий підхід до з'ясування причин циклічності та криз застосували представники класичної школи полі­тичної економії. Д. Рікардо такою причиною вважав не­справедливість у розподілі багатства. Французький еко­номіст Ж.-Б. Сей стверджував, що пропозиція породжує власний попит, і кризи в усій економіці неможливі. Во­ни можуть відбуватися лише в окремих регіонах або на окремих ринках товарів. Цю думку не поділяв англійсь­кий економіст Т.Мальтус. Він зазначав, що попит має тенденцію постійно відставати від пропозиції, оскільки робітники на свою зарплату купують лише частину про­дукції, на іншу частину пред'являють попит власники капіталу (на величину їх витрат), а та частка, яка забез­печує отримання прибутку, не знаходить збуту. Для її ре­алізації потрібні «треті особи» — землевласники, армія, духовенство та ін. Якщо доходів цих осіб недостатньо, може виникнути криза надвиробництва.

Дещо подібної думки дотримувався і швейцарський економіст С. де Сісмонді, але «третіми особами» він вва­жав дрібних товаровиробників (селян, ремісників). Крім того, вчений пояснював кризи недоспоживанням народ­них мас, невідповідністю між виробництвом і спожи­ванням.

Уперше системний науковий аналіз економічного ци­клу і насамперед кризи (як основного його елемента) зро­бив К. Маркс. Водночас він піддав конструктивній кри­тиці погляди своїх попередників на цю проблему.

Економічний цикл

— рух виробництва від початку попереднього до початку наступного чергового спаду.

З часу першої економічної кризи 1825 р. відбувся 21 цикл. Кожний цикл складається з чотирьох основних фаз: криза, депресія, пожвавлення і піднесення. Основ­ною з них є криза, тому з'ясування причин її виникнен­ня розкриває найважливішу причину циклічності еконо­міки. Оскільки криза має багатоаспектний характер (криза надвиробництва, платіжна, фінансова, валютна тощо), то її виникнення спричинене певним комплексом внутрішніх суперечностей. Найглибиннішою з них є еко­номічна суперечність між суспільним характером виробництва та капіталістичною формою привласнення його результатів.

З часу виникнення капіталістичного способу вироб­ництва (початок XVIст.) і виробництво, і привласнення мали приватний характер. Протягом приблизно двох сто­літь приватне виробництво перетворилося на суспільне. Матеріальною основою цього процесу був розвиток вели­кої машинної індустрії. Посилення суспільного характеру виробництва знайшло свій вияв у розвитку і поглибленні суспільного поділу праці, всередині галузей народного господарства (особлива форма поділу праці), посиленні зв'язків між підприємствами і галузями промисловості, у зростанні розмірів підприємств, кількості зайнятих на них, збільшенні питомої ваги крупних підприємств у кожній галузі тощо. Розвиток великої машинної індустрії дав змогу значно збільшити обсяг випуску продукції.

Але протягом цього періоду від процесу постійно зро­стаючого суспільного виробництва дедалі більше відста­вала форма привласнення. Як і 200 років тому, вона за­лишалася приватною, тобто більшу кількість створених благ привласнювали окремі капіталісти. Це зумовило пе­реростання суперечності між суспільним характером виробництва і капіталістичною формою привласнення у конфлікт, який вимагав розв'язання. Частково цей кон­флікт був розв'язаний під час першої економічної кризи.

Конкретною формою вияву цієї глибинної суперечнос­ті було протиріччя між зростаючими масштабами вироб­ництва і відносним звуженням платоспроможного попи­ту населення. Оскільки у той період не існувало держав­ного регулювання заробітної плати, не було встановлено її мінімального рівня, кожен капіталіст намагався знизи­ти заробітну плату до мінімуму, а тому зменшувався пла­тоспроможний попит населення в умовах неконтрольованого масового виробництва товарів на невідомий ринок. Так виникла криза надвиробництва, її посилила диспро­порційність розвитку економіки.

Криза виявляється в нагромадженні товарних мас у гуртовій торгівлі. Підприємці, продавши товари торго­вельним капіталістам, вважають їх реалізованими і про­довжують виробництво у тих самих масштабах. Але з ча­сом масштаби товарообміну скорочуються, торгівля пере­стає закуповувати нові партії товарів, що призводить до спаду виробництва, банкрутств підприємств, зростання безробіття, а отже, до ще більшого зменшення платоспроможного попиту. Торговельний капітал з метою реаліза­ції товарів знижує ціни, що в умовах різкого скорочення виробництва сприяє встановленню ринкової рівноваги (відповідності попиту і пропозиції). Кризовий спад при­пиняється, й економіка входить у фазу депресії (немає ні спаду, ні піднесення). Криза виникала кожні 10-11 ро­ків. Матеріальною основою такої періодичності було ма­сове оновлення основного капіталу.

Перша економічна криза підштовхнула процес еволю­ції власності. Тому не випадково саме в 30-ті роки почи­нають виникати акціонерні компанії — колективна фор­ма капіталістичної власності. Але процес еволюції еконо­мічної власності відставав від темпів та масштабів усус­пільнення виробництва і праці, що призводило врешті-решт до виникнення нової кризи, початку економічного циклу. Так коротко характеризував причину циклів і криз К. Маркс.

Видатний український економіст М. Туган-Барановський не погоджувався з таким обґрунтуванням. Він роз­глядав концепцію криз К. Маркса лише як теорію ринку і давав при цьому високу оцінку концепції Ж.-Б. Сея, який причину промислових криз вбачав не в порушеннях у кожній із сфер суспільного відтворення (безпосередньо­му виробництві, розподілі, обміні й споживанні), а в не­правильному розподілі національного виробництва зага­лом, обмеженості продуктивних сил суспільства. Підтри­муючи тезу Ж.-Б. Сея, М. Туган-Барановський також стверджував, що попит на товари створюється самим ви­робництвом. Конкретизуючи своє розуміння причин ви­никнення криз у промисловості, він наголошував, що ці кризи спричинені непропорційним нагромадженням та розвитком галузей і окремих підприємств. Основною причиною циклічних коливань називав диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробля­ють засоби виробництва, а також недосконалість регулю­ючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження й використання суспільного капіталу. Щоб забезпечити постійне зростання виробництва, необхідно, на його дум­ку, здійснювати раціональне регулювання інвестицій.

З погляду сучасної теорії криз у теорії М. Туган-Барановського є багато раціонального. Зокрема заслуговує на увагу його думка про диспропорційність розвитку між га­лузями, між рухом заощаджень та інвестицій як причини промислових криз, про зростаючу можливість виробничо­го споживання в реалізації суспільного продукту та ін.

Водночас викликає сумнів його думка про незалеж­ність зростання виробництва від розмірів особистого споживання, про автоматичну залежність попиту від вироб­ництва. Надто аморфним є й пояснення промислових криз нерівномірністю розподілу національного виробниц­тва. Викликає подив і те, що причини цього глибинного явища він не пов'язує з відносинами власності та ін.

Виходячи із сказаного, найлогічнішою є наведена ви­ще думка К. Маркса щодо основної причини економічних криз в умовах капіталізму. Форми вияву цієї суперечнос­ті — диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій, непропорційність між нагромадженнями та розвитком окремих галузей і підприємств, суперечності між вироб­ництвом і споживанням, виробництвом і розподілом, між планомірною організацією виробництва на окремому під­приємстві та стихійним механізмом ринкового регулю­вання в масштабі всієї економіки та ін.

Як ми вже зазначали, заслуговує на увагу думка М. Туган-Барановського про недосконалість ринкового механізму в регулюванні нагромадження та витрачання суспільного капіталу. Найглибшою за всю історію капіта­лізму була криза 1929-1933 рр. Виробництво у США скоротилося на 25%, інвестиції — на 79%, з'явилася ве­личезна армія безробітних, криза тривала 37 місяців. Са­ме тоді стало цілком зрозуміло, що ринкова економіка неспроможна ні подолати, ні зменшити глибину еконо­мічних криз.

З цього часу починається широкомасштабне втручан­ня держави в економіку, антициклічне регулювання. Гі­гантські монополії вивчають ринок, платоспроможний попит населення, прогнозують його і під час кризи свідо­мо скорочують масштаби виробництва. В наступні деся­тиріччя почалося масове виробництво товарів тривалого користування (автомобілів, холодильників, телевізорів), які через певний проміжок часу населення намагалося замінити кращими моделями. Так виникає нова матері­альна основа економічного циклу — масове оновлення товарів широкого вжитку. Водночас держава проводить активну амортизаційну політику, спрямовану на приско­рення процесу оновлення основного капіталу у повоєн­ний період. Тому економічний цикл стає коротшим, а кризи — менш глибокими. Замість надвиробництва това­рів має місце надвиробництво основного капіталу (коли виробничі потужності навіть у безкризовий період заван­тажені на 75-80%), немає різкого зниження цін тощо. Саме тому під час кризи 1990-1992 рр. спад промисло­вого виробництва становив 1,9%, а її тривалість — 10 місяців.

Циклічні кризи XX ст .
Роки кризи	Спад промислового виробництва		Роки кризи	Спад промислового виробництва
	глибина, %	тривалість, міс.		глибина, %	тривалість, міс.
1900-1903	2,0	12	1948-1949	5,8	9
1907-1908	6,4	12	1957-1958	4,1	15
1913-1914	11,5	16	1970-1971	2,6	8
1920-1921	16,4	14	1974-1975	10,7	9
1929-1933	46,0	37	1980-1982	7,2	33
1937-1938	10,8	9	1990-1992	1,9	10

На відміну від попередніх криз у 90-х роках спостері­гається їх асинхронність. Так, у 1993р. у Німеччині, Франції та деяких інших країнах Західної Європи відбув­ся спад, у 1995-1996 рр. — стагнація, тоді як в Японії економічна криза відбулася лише в 1997-1999 рр. (темпи вростання ВВП у 1997 р. становили лише 1,6% порівняно з 5,1% у 1996 р., а в 1998 р. їх зниження становило 2,5%, в тому числі промислового виробництва — на 7,1%). Три­вале економічне зростання у США після 1992 р. значною мірою пояснюється великим і стабільним притоком капі­талу, який наприкінці 90-х років щорічно становив у середньому приблизно 550 млрд. дол., у тому числі портфельні інвестиції — майже 50 млрд. дол. Певний вплив на позитивну динаміку мав приплив капіталу з Росії, України.

У процесі еволюції економічної системи певних кіль­кісно-якісних змін зазнає й основна суперечність капіталізму. Так, з виникненням і широким розвитком акціонерної власності паралельно з приватнокапіталістичним привласненням формується колективне капіталістич-не привласнення, частково трудове колективне привласнен­ня, кооперативне та інші форми привласнення створено­го національного доходу. У більшості країн зростає пито­ма вага державної власності, в якій поєднуються приватні, колективні та суспільні інтереси. Так, з метою вихо­ду з кризи 1929-1933 рр. і наступного послаблення її глибини держава стала широко впроваджувати громадсь­кі роботи (будівництво доріг, комунікацій тощо), встановила мінімальний рівень заробітної плати і т.ін., що збільшило платоспроможний попит населення. Цьому сприяли і виступи трудящих за підвищення заробітної плати. Завдяки цим заходам була послаблена супереч­ність між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг, між виробництвом і розподілом, що зменшило глибину економічних криз. Внаслідок цього модифікується сам зміст основної суперечності, од­на з її сторін перестає бути лише приватнокапіталістич­ним привласненням.

Важливих змін зазнають похідні форми основної су­перечності. Так, планомірність, яка була обмежена мас­штабами окремих підприємств, розвивається згодом у межах монополістичних об'єднань, державного сектора економіки і навіть міжнародних економічних об'єднань на зразок ЄС.

Механізм циклічних коливань
.
Кожен із 22 циклів є унікальним. Але водночас всім їм притаманні певні за­гальні риси, передусім однакова послідовність у зміні фаз циклу. На різних етапах економічного розвитку сус­пільства і за різних конкретних умов відтворення цикл і його фази виявляються по-різному. Близьку до ідеальної картину циклу показано на рисунку.

Рух промислового виробництва

Криза
передусім охоплює найчутливіші сфери грошо­во-кредитних зв'язків, гуртової, а відтак і роздрібної тор­гівлі. Біржова паніка та масове знецінення капіталу в ра­зі зниження курсів акцій нерідко є симптомами набли­ження чергового спаду. Розвиток кризи виявляється у нагромадженні товарних мас у гуртовій торгівлі, сповіль­ненні їх просування до споживача, що призводить до зниження загальних показників динаміки промислового виробництва, руйнування капіталу. Відсутність можли­вості реалізації товару відриває купівлю від продажу. Першими це відчувають продавці. Лише здається, що придбані ними у промисловців партії товарів перейшли у сферу споживання, насправді вони ще не досягли кінце­вого пункту свого руху і залишаються у сфері обігу. Але промисловець вважає свої ринкові проблеми розв'язани­ми і продовжує виробляти товари у попередніх кількос­тях. Один потік товарів наздоганяє інші доти, поки не з'ясується, що увесь попередній потік не поглинутий сферою споживання. Масштаби товарообміну різко ско­рочуються, що спричиняє спад виробництва, зростання безробіття, зниження реальної заробітної плати, прибут­ків, збільшення масових банкрутств. Зростають потреба у платіжних засобах, попит на гроші. Тому підвищують­ся ставки позичкового відсотка.

Скорочення виробництва під час кризи триває доти, поки не буде встановлена ринкова рівновага, тобто відпо­відність попиту та пропозиції. Після цього кризовий спад припиняється, а економіка входить у фазу депресії.

Депресію,
застій справедливо порівнюють з післяшоковим станом. Рух капіталу в'ялий. У цій фазі відбувається поступове відновлення перерваних кризою зв'язків, пере­ливання капіталу у перспективніші галузі, а головне — масове оновлення основного капіталу. Річ у тому, що на­передодні кризи маса основного капіталу досягає таких розмірів, що виникає його надлишок, або така його кіль­кість, для якої зниження норми прибутку не врівноважу­ється зростанням її маси. У цьому разі додаткові інвести­ції не приносять додаткового прибутку, засіб обмежується метою. У період кризи основний капітал руйнується фі­зично або знецінюється. Зв'язок депресії з кризою полягає передусім у відновленні основного капіталу, але вже на но­вому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економіка досягає вищого піднесення.

Пожвавлення
— наступна фаза циклу — відрізняєть­ся тим, що тут уперше після початку кризового спаду зростає попит на засоби виробництва та робочу силу, від­новлюється економічне зростання, збільшуються прибу­ток і заробітна плата. В суспільній свідомості живе спо­дівання на краще. Під час пожвавлення відновлюється докризовий рівень економічного розвитку і готується майбутнє піднесення.

Піднесення
характеризується тим, що економіка ви­ходить на рівень, який перевищує попередні рівні. Еко­номічне зростання прискорюється, поліпшуються всі по­казники ринкової кон'юнктури, передусім збільшується платоспроможний попит. Це сприяє зростанню товарних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особли­во значних розмірів досягають кредитно-фінансові операції, а також спекулятивні операції на біржах. Але саме у цей найбільш сприятливий для економіки період в її над­рах зріють передумови майбутнього спаду. До певного ча­су розвиток цих передумов приховують багатоланкова та розгалужена торговельна мережа, розвинута кредитна система, штучні дефіцити внаслідок спекуляцій на зрос­танні цін. І лише в період кризового спаду стає очевидним справжній стан речей, справжні масштаби нерівноваги ринкової економіки. Ринкова рівновага, якщо розуміти її як збіг сукупного попиту та сукупної пропозиції, є коро­ткочасною, випадковим станом економічної системи.

Між коливанням попиту та змінами обсягу інвестицій існує безпосередній взаємозв'язок. Зростання попиту — як на споживчі товари, так і на засоби виробництва — зу­мовлює збільшення інвестицій у потужності, за допомо­гою яких ці товари виробляються. Відповідно зниження попиту призводить до скорочення інвестицій. Принцип акселерації
відображає той факт, що повна зміна попиту в будь-який бік спричиняє значно більшу зміну в обсязі капіталовкладень. Тобто інвестиції реагують на зміну по­питу прискореною зміною (лат. — прискорюю). Відповідно до принципу акселерації, якщо його розгляда­ти у найбільш загальному вигляді, розмір інвестицій є функцією від зміни сукупного попиту (доходу). Принцип акселерації відображає спорадичні, надзви­чайно різкі та відчутні для економіки зміни у капіта­ловкладеннях під дією попиту, що коливається. А це слід розглядати як фактор нестабільності економіки.

Антициклічні заходи економічної політики держави
.Антициклічне регулювання економіки

— свідомі й цілеспрямова­ні дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів на промисловий цикл з метою зменшення глибини цикліч­них криз, стабілізації господарської кон'юнктури і темпів еконо­мічного зростання.

Найважливішу роль в цьому регулюванні відіграє держава. Основою антициклічного регулювання є антикризове регулювання. Вперше в історії розвитку капіта­лістичного способу виробництва воно було застосоване у США під час кризи 1929-1933 рр. Зокрема, з метою ви­ходу з найглибшої економічної кризи держава організу­вала і забезпечила широке проведення громадських робіт (будівництво доріг, мостів та ін.) за кошти державного бюджету, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу розореним компаніям, здійснювала виплати безробітним тощо. Теоретично обґрунтував необхідність антикризового регулювання економіки англійський еко­номіст Дж. Кейнс.

Після Другої світової війни у більшості розвинутих країн світу були розширені антикризові заходи держави, а також доповнені певними антициклічними засобами щодо пом'якшення антициклічних коливань. Зокрема, антикризові заходи були розширені за рахунок стимулю­вання житлового будівництва (держава страхує і гаран­тує отримання кредитів на житлове будівництво, регу­лює терміни погашення кредитів, розмір відсотка та ін.), проведення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового устаткуван­ня, зниження податків на прибутки корпорацій та ін.

Особливості антициклічного регулювання значною мі­рою зумовлені домінуванням монополій (у тому числі олігополій) в економіці. Відомий англійський економіст Е.Чемберлін переконливо стверджував, що навіть за від­сутності угод (письмових або усних) ціни на олігополістичному ринку вищі, ніж на конкурентному, а обсяг ви­робництва нижчий. Він та інші західні вчені вказували на відсутність гнучкості цін, їх рухливості порівняно з періодом вільної конкуренції. Якщо раніше ціни під час економічної кризи різко знижувалися, то в умовах пану­вання колективних монополій (тобто олігополій) вони за­лишаються незмінними або навіть зростають. Це зумов­лено тим, що олігополії скорочують обсяги виробництва з метою недопущення надвиробництва товарів і знижен­ня цін.

Цій негативній тенденції може протистояти лише ді­яльність держави щодо стимулювання грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Цей метод активно використовувався у повоєнний період і сприяв скороченню глибини й тривалості економічних криз. Темпи зростання грошової маси, як правило, були вищими (5-8%), ніж це рекомендували монетаристи (до 3% щорічно). Проте значне прискорення зростання гро­шової маси наприкінці 60-х — на початку 70-х років при­звело (разом з дією інших факторів, наприклад, різке під­вищення цін на нафту в період енергетичної кризи) до по­силення інфляційних тенденцій — темпи зростання цін в середині 70-х років становили понад 10%.

Тому у 80-х роках уряд почав обмежувати темпи зро­стання грошової маси. Засобами досягнення цієї мети стало проведення жорсткої кредитно-грошової політики. Зокрема, у період високої економічної активності (або «перегріву» економіки за класифікацією західних уче­них) держава значно підвищує норму відсотка, що спричиняє подорожчання кредиту. Під час депресії та кризи держава знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Це зумовлено тим, що встановлена центральним державним банком норма відсотка впливає на розмір відсотка, за яким банки надають позичку своїм клієнтам. Комерцій­ні банки у США майже 12% своїх активів зобов'язані зберігати у вигляді касового резерву в Центральному бан­ку. Тому розширення кредитів залежить від величини приросту банківських пасивів, а комерційний відсоток (за яким банки надають позички клієнтам) — від обліко­вої ставки відсотка, яка є нижньою межею ефективності надання кредитів Федеральною резервною системою. У ФРН Федеральний банк встановлює для кожного кредит­ного інституту ліміти переврахованих векселів (у межах яких він купує в них придатні для переврахування век­селі), що обмежує обсяги кредитів під врахування вексе­лів, які надаються кожному банку. Це, у свою чергу, впливає на обсяг грошової маси.

Перевага цього методу антициклічного регулювання в тому, що його можна застосовувати дуже оперативно (без прийняття відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсоткової ставки.

З метою розширення сукупного попиту держава у фа­зах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умов приско­реного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економі­ки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капітало­вкладень у державному секторі, насамперед у галузі еко­номічної й соціальної інфраструктури (сферу транспорту і транспортного будівництва, електро-, газо- і водопоста­чання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.). У 1948-1949 рр., щоб зменшити глибину економічної кризи, держава збільшила обсяг інвестицій удвічі (порів­няно з 1946 р.). Проте в наступний період обсяг держав­них капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах сві­ту поступово скорочувався.

У фазі піднесення держава збільшує податки, відсот­кові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного «перегріву» економіки, послаблює суперечність між виро­бництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

Водночас між вжиттям заходів щодо кредитно-грошо­вої політики і певним результатом минає тривалий проміжок часу. Так, згідно з оцінками західних учених, цей лаг за умов циклічного спаду становить від 5 до 20 міся­ців, а в період піднесення — 10-24 місяці. З найбіль­шим запізненням діють методи податкового регулюван­ня, що значною мірою зумовлено тривалістю законотвор­чого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму протікання економічного циклу.

Антициклічне регулювання здійснюється економіч­ними, правовими та адміністративними методами. До ад­міністративно-правових методів належать зміна патент­ного законодавства, амортизаційних правил (ухвалення відповідних законів), прийняття нових законів про пода­тки або поправок до діючих директивних документів центрального уряду.

У розвинутих країнах світу антициклічне регулюван­ня стало в повоєнний період одним із важливих факторів послаблення глибини економічних криз, подовження фа­зи пожвавлення та піднесення і відповідно скорочення фаз кризи і депресії та інших форм модифікації еконо­мічного циклу. Водночас воно неспроможне подолати ци­клічний характер виробництва, усунути важливі супере­чності суспільного відтворення.

З боку олігополій антициклічне регулювання здійс­нюється певною мірою через вироблення ними узгодже­ної політики, виконання державних програм та ін. Вод­ночас їхні дії нерідко суперечать політиці держави у цій сфері. Наднаціональні органи в країнах ЄС здійснюють значною мірою уніфіковану промислову, структурну, по­даткову, амортизаційну та інші форми політики, що є важливим фактором антициклічного регулювання.

2. Причини економічної кризи в Україні.

Причини, успадковані від колишнього СРСР. Слід на­самперед зауважити, що, на відміну від класичної кризи, яка розглядалася вище, в Україні, як і в інших країнах СНД, з кінця 1990 р. триває не криза надвиробництва, а криза недовиробництва. За своїми масштабами вона не має аналогів у світі. Так, у США в 1929-1933 рр. спад виробництва не перевищував 25%, в СРСР під час Другої світової війни становив 20%.

Причини соціально-економічної катастрофи в Україні доцільно поділити на три основні групи. До першої нале­жать ті, що були успадковані від колишнього СРСР; до другої — спричинені діями «реформаторів» з часу проголошення незалежності України; до третьої — причини, зумовлені необхідністю самої трансформації існуючої еко­номічної системи, перехідним періодом такої трансформа­ції, який, як свідчить досвід інших країн, не може не від­буватися у формі різних за глибиною криз, потрясінь.

Ці три групи (або підсистеми) причин органічно по­в'язані між собою. Основними причинами першої групи (успадковані від колишнього СРСР) є:

1) майже повне або тотальне одержавлення економі­ки, власності. За цих умов 92% всіх засобів виробництва перебували у руках держави, і ними розпоряджалися за­гальносоюзні міністерства й відомства. Внаслідок цього в економіці був майже цілком відсутній плюралізм форм власності (колгоспно-кооперативна форма власності була значною мірою також одержавленою) і відповідних форм господарювання, що виключало дію такої могутньої ру­шійної сили розвитку, як конкуренція між товаровироб­никами різних форм власності за здешевлення продукції, за зростання якості виготовлених товарів і послуг, за споживача. Це в кінцевому підсумку спричиняло надзви­чайно низьку конкурентоспроможність промисловості СРСР на світових ринках (лише приблизно 12% продук­ції промисловості вважалося конкурентоспроможною), експорт на ці ринки переважно енергоносіїв (майже 70%), існування затратної, «самоїдської» економіки. Так, на 1% національного продукту в СРСР витрачалося у 6-8 разів більше енергії, ніж у країнах Заходу. Нафтомісткість продукції була майже в 10 разів вищою, ніж у цих країнах;

2) наявність глибоких диспропорцій в економіці. Так, частка групи «А» (галузей, в яких вироблялися засоби виробництва) становила 70%, групи «Б» (галузей, в яких вироблялися предмети споживання) — 30%, а в розвину­тих країнах Заходу існує обернене співвідношення. Це означало існування економіки, орієнтованої не на люди­ну, а на виробництво заради виробництва;

3) панування командно-адміністративних важелів у народному господарстві за майже цілковитої відсутності економічних (за допомогою податкової, кредитної, фінан­сової політики тощо) важелів. Тобто антидемократичний характер управління державною власністю і державними підприємствами;

4) зосередження 95% всієї власності, розташованої в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств. Тому на території нашої держави створювалися «гнилі» моря, будувалися атомні станції поблизу великих міст, зосереджувалася надмірна кількість «брудних» вироб­ництв тощо. Власність загальносоюзних міністерств і ві­домств колишнього Радянського Союзу перейшла у влас­ність Української держави. Виняток становить лише частка України в золотому, алмазному фондах, у власності представницьких органів за межами колишнього СРСР (посольства, консульства тощо). Це, на перший погляд, перестало бути в Україні фактором руйнівної дії. Але насправді це не так, оскільки лише Чорнобильська катастрофа лежить важким тягарем на плечах України, а її не­гативні наслідки позначаться на житті багатьох поколінь;

5) відчуження трудящих від засобів виробництва і ре­зультатів праці, від самого процесу праці. Тобто відсут­ність дієвих стимулів до праці, панування зрівнялівки, відчуження від управління власністю, від економічної влади на підприємстві. Найбільше таке відчуження до нічийної власності виражалось у масовому її розкраданні;

6) значна мілітаризація економіки. На військові цілі витрачалося до 35% ВНП, або майже 250 млрд. крб. на рік (хоч офіційно названі М. Горбачовим дані були в декілька разів нижчі). В Україні після розпаду колишньо­го Радянського Союзу залишилося до 30% військово-про­мислового комплексу (ВПК) СРСР, майже 80% підприємств галузей машинобудування були втягнуті у виробництво зброї;

7) надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет. Так, з респуб­лік вилучалося до 70% створеного національного доходу, значна частина якого згодом поверталася до них через механізм загальносоюзного фінансування розвитку осві­ти, охорони здоров'я, інвестицій тощо. Це означало зрів­нялівку в розподілі створеного національного доходу незалежно від результатів праці кожної республіки колишнього СРСР;

8) політика пограбування села. Вона виявлялася у «Перекачуванні» значної частини створеного сільськими працівниками національного доходу на користь промис­ловості через механізм цін і низький рівень продуктив­ності праці;

9) значна монополізація економіки;

10) слабке використання ринкових важелів в управлінні економікою, зокрема в процесі ціноутворення, в процесі керівництва підприємствами з боку загальносоюзних та республіканських міністерств і відомств;

11) величезне фізичне та моральне зношування осно­вних фондів, низька продуктивність праці. Фізичне зношування у промисловості становить майже 60%, мораль­не — 90%.

12) Ці причини (у колишньому СРСР) призвели до того, що в середині 80-х років значно знизились темпи зрос­тання економіки, практично не підвищувався життєвий рівень населення і т.ін. Це усвідомлювало тодішнє кері­вництво Радянського Союзу. Тому й почало так звану «перебудову». Але можна

переконливо стверджувати, що навіть за умов подальшого існування СРСР не відбулося б такого обвального падіння виробництва, катастрофічно­го зниження рівня життя та інших кризових явищ у соціально-економічній сфері, як це сталося після завоюван­ня суверенітету республіками колишнього СРСР. Одним з доказів цього був пошук нових форм економічного роз­витку, впровадження деяких реформ. Зокрема, наприкі­нці 80-х років в СРСР відроджуються акціонерні товари­ства, інтенсивно обговорюються питання регіонального госпрозрахунку тощо.

Але це не означає, що поглиблення соціально-еконо­мічної кризи спричинене суверенітетом України, здобут­тям нею державної незалежності. Прагнення до незалеж­ності і здобуття її — закон розвитку світової цивілізації Річ у тому, що люди, які прийшли до влади, не розумі­ли сутності державного суверенітету, наприкінці XX ст. вони прагнули домогтися повного або абсолютного суве­ренітету, якого нині не має жодна країна світу.

Причини зумовлені діями реформаторів. Такими при­чинами є:

1) розрив господарських зв'язків з країнами колиш­нього СРСР, насамперед з Росією, що призвело до втрати Україною значної кількості традиційних ринків збуту, до зупинення багатьох підприємств через відсутність комп­лектуючих виробів тощо. І це не дивно, оскільки лише 20% промислового виробництва мали завершений техно­логічний цикл. Об'єктивним, але несприятливим для України при розв'язанні цієї проблеми є те, що Росія втратила інтерес до виготовлених у нашій державі при­ладів, машин та деяких інших видів продукції через значне зростання енергомісткості, а отже й собівартості продукції. Тому навіть ті вироби, в яких вона зацікавле­на, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки во­ни дорожчі від зарубіжних аналогів на 30-50%. Проте далеко не всі господарські зв'язки були раціональними (мали місце зустрічні перевезення, великі транспортні витрати і т.ін.). Але їх треба було замінювати на ефекти­вніші поступово;

2) впровадження у практику теорії вільної ринкової економіки (тобто вільного ціноутворення, вільної конку­ренції тощо). Така система існувала в попередні століття (максимум до кризи 1929-1933 рр.) і не існує нині у жодній країні світу. Ця політика знайшла вияв у необґрунтованій шоковій лібералізації цін, що, на думку її ав­торів, повинна була стимулювати виробництво, вилучити зайві гроші Але при цьому забули одну деталь: у 80% на­селення таких грошей не було;

3) різке руйнування системи державного управління народним господарством, в якому домінувала державна власність;

4) ігнорування досвіду передових країн Заходу в регу­люванні національної економіки, в якому органічно по­єднуються методи державного регулювання з викорис­танням ринкових важелів. Тобто впадання з однієї край­ності в іншу — командно-адміністративної системи у вільну ринкову економіку;

5) домінування ідеології вільної ринкової економіки в українському парламенті, внаслідок чого більшість неком­петентних у сфері економіки парламентарів прийняла пе­реважну кількість «непрацюючих» законів. Це означає від­сутність науково обґрунтованої правової бази для здійснен­ня пакету економічних реформ. Крім того, не було створе­но надійного механізму реалізації багатьох законів;

6) непродумане (без відповідної наукової концепції) впровадження купона. Купоно-карбованці не були оформлені як валютні ресурси власної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це ста­ло однією з причин катастрофічного знецінення купона. Замість функції захисту національного ринку він став засобом його спустошення. Так, купуючи нафту в Росії по 90 дол. за 1 т наприкінці 1993 р., Україна повинна була поставити товарів приблизно на 250 дол. На впроваджен­ня купоно-карбованця Україна витратила кілька десят­ків мільйонів доларів;

7) відсутність раціональної валютної політики, зокрема невміння встановлювати раціональний валютний курс;

8) доларизація української економіки (тобто вільне обертання американського долара та інших іноземних ва­лют на території країни), що дало змогу збагатитися тіньовими структурам;

9) прийняття численних декретів, постанов уряду тощо, які поставили у невигідне становище виробника (наприклад, непомірний податковий тягар) й у привілейова­не — посередника. Крім того, такі декрети нерідко супе­речили один одному, сіючи правовий хаос у законодавст­ві, нестабільність і непередбачуваність;

10) відсутність обґрунтованої концепції зовнішньое­кономічної діяльності, валютного регулювання, внаслі­док чого значні валютні ресурси України залишилися за кордоном;

11) відсутність надійної фінансово-банківської систе­ми, раціонального регулювання НБУ діяльності комер­ційних банків, внаслідок чого ті отримували стократні прибутки, наживалися на конвертації тощо і тому не бу­ли зацікавлені у подоланні інфляції. Можливість для та­кої наживи давали недосконалі закони. Сам НБУ вдава­вся до монетаристських методів управління діяльністю комерційних банків. Крім того, в діяльності банківської та фінансової систем України повільно впроваджувалися сучасні методи й засоби обліку і контролю. Це призвело до масового перекачування посередницькими структура­ми безготівкового грошового обігу у готівковий, що, у свою чергу, зумовило величезний додатковий попит на готівку, зосередження у тіньових структурах майже по­ловини всієї грошової маси;

12) кланово-номенклатурний характер роздержавлен­ня приватизації, внаслідок якої створена працею бага­тьох поколінь державна власність перейшла до рук неве­ликої кількості осіб;

13) втілення на практиці програм західних експертів (у тому числі різних міжнародних економічних організа­цій). Найбільш виразно це виявилось у впровадженні НБУ монетаристських методів регулювання економіки, до того ж у дещо спрощеному вигляді. У цьому плані до­цільно навести висловлювання економічного радника британського парламенту Д. Росса щодо економічної політики Росії, оскільки воно цілком стосується і Укра­їни: «Росія з намови МВФ пішла шляхом деіндустріалізації економіки». Значне відставання в оплаті робочої сили, тоді як ціни на більшість інших товарів досягли або навіть перевищили світовий рівень. Таке відставан­ня є основною причиною звуження внутрішнього ринку предметів споживання, а відтак і ринку засобів виробни­цтва та ін.;

14) значне збільшення управлінського апарату;

15) надмірний централізм в управлінні економікою, ігнорування вимог регіонального управління, за якого значно більшу свободу дій треба дати регіонам та облас­тям України;

16) відсутність науково обґрунтованої політики ціно­утворення. Про це свідчить, зокрема, той факт, що ціни на деякі види продукції вищі за світові (скажімо, ціни на вугілля);

17) майже повна відсутність політики структурної пе­ребудови народного господарства;

18) значні втрати, заподіяні Чорнобильською катаст­рофою, які з 1991 по 1999 рік оцінюються в 5 млрд. дол.

19) відсутність науково-обґрунтованої стратегії транс­формації командно-адміністративної системи в розвину­тішу і досконалішу економічну систему, невизначеність моделі такої трансформації (ставилася мета одночасного переходу до ринкової, соціально орієнтованої ринкової та змішаної економіки);

20) відсутність комплексної військово-технічної полі­тики держави, узгодженої із соціально-економічною по­літикою, руйнівний і майже некерований характер кон­версійних процесів. Так, у 1991 р. питома вага військо­вої продукції в загальному обсязі виробництва становила майже 23%, а в 1996 р. — приблизно 3,4%;

21) масовий відплив капіталу за кордон (щорічно становить до 5 млрд. дол. і в сукупності досягає від 20 до 40 млрд. дол.);

22) відсутність належного інвестиційного клімату в Україні (за цим показником вона в середині 90-х років посідала 135-те місце в світі);

23) стрімке подорожчання енергоносіїв. Так, Росія продає газ на кордоні Польщі по 60 дол. за 1000 куб м, на кордонах Франції та України — по 80 дол. У другій половині 90-х років Україна щорічно переплачувала Ро­сії за газ до 2 млрд. дол.;

24) отримання значних кредитів на невигідних умо­вах (для закупівлі товарів та ін.), внаслідок чого зросли зовнішній борг і виплата відсотків по ньому, які не дава­ли (або давали незначною мірою) можливості вдоскона­лювати систему продуктивних сил;

25) надмірний податковий тягар, вилучення в окремі роки амортизаційних відрахувань до державного бю­джету, що разом з іншими факторами унеможливлювали навіть просте відтворення основних фондів;

26) незадовільний стан освоєння енергоносіїв, зрос­тання енергомісткості виробництва

3. Структурні кризи в економіці.

Структурна криза

— кризове явище тривалого нециклічного ха­рактеру, що проявляються в занепаді окремих галузей і комплек­сів (груп) галузей народногосподарського значення, порушують ключові загальноекономічні (відтворювальні) пропорції.

Основою структурних криз є дія закону нерівномірно­го економічного розвитку (зокрема такі його риси, як не­рівномірний розвиток окремих галузей, нерівномірний ха­рактер розгортання НТР та ін.), неузгодженість у розвит­ку різних типів структур народного господарства (народ­ногосподарських, технологічних, соціально-економічних та ін.), відсутність обґрунтованої структурної політики уряду і т. ін. Кінцевою техніко-економічною причиною структурних криз є зростання невідповідностей в межах технологічного способу виробництва внаслідок викорис­тання нових форм розвитку матерії, впровадження нових технологій, революційних і еволюційних змін.

Структурні кризи в розвинутих країнах світу виник­ли у 70-х роках XXст. Вони охопили насамперед групу галузей паливно-енергетичного комплексу (енергетична криза), добувних (сировинна криза) та енергомістких га­лузей (автомобільна, сталеливарна та ін.). У найглибшо­му кризовому стані опинилися вугільна, металургійна (чорна металургія), суднобудівна, автомобільна, гумова, текстильна і деякі інші галузі. Структурні кризи поши­рюються від базових, видобувних галузей до галузей об­робної промисловості. Так, паливно-енергетична криза 1973-1975 рр., що супроводжувалась різким зростан­ням цін на енергоносії, вплинула передусім на енергомістку автомобільну промисловість, змусила її перейти на ресурсозберігаючі технології. Водночас різко скороти­лося виробництво в інших енергомістких галузях, відбу­лося різке знецінення основного капіталу.

Структурні кризи супроводжуються перенагромадженням основного капіталу, різким тривалим скорочен­ням виробництва і відповідним технологічним і струк­турним безробіттям, знеціненням попередньої кваліфіка­ції, посиленням міграції робочої сили, порушенням не­рівномірності між основними елементами продуктивних сил (між засобами і предметами праці, засобами вироб­ництва і працівниками та ін.), між складовими частина­ми технологічного способу виробництва. Ці довгостроко­ві порушення, у свою чергу, зумовлюють структурні зрушення в межах окремих типів і форм економічної влас­ності та між ними, співвідношення між ринковими важе­лями саморегулювання економіки і державним регулю­ванням, всередині кожного з цих типів регулювання. Якщо структурні кризи охоплюють декілька або багато країн водночас, вони вимагають впровадження або поси­лення наддержавного регулювання в окремих сферах. Зо­крема, енергетична криза початку 70-х років змусила на­фтодобувні країни ОПЕК підвищити ціни на енергоносії її 4 рази лише протягом 1993 р.

Це спричинило тривалу енергетичну кризу в багатьох розвинутих країнах і змусило їх посилити координацію своїх дій. Водночас кожна з цих країн розробила ком­плекс заходів щодо подолання структурних криз. Так, в Японії у 1978 р. було прийнято соціальний надзвичайний закон терміном на 5 років щодо розвитку 14 галузей, яких торкнулася структурна криза. В цих галузях було демонтовано майже 20% устаткування, держава стиму­лювала процес структурної перебудови (через надання податкових пільг, пільгових кредитів, прямі бюджетні асигнування, політику протекціонізму та ін.). У 1983 р. м Японії було прийнято новий варіант закону терміном на 5 років, який передбачав комплекс заходів щодо струк­турної перебудови багатьох галузей. У ФРН для подолан­ня структурної кризи у вугільній промисловості держава стимулювала процес концентрації, надавала премії за за­криття шахт, виплачувала вимушені відпустки працівни­ків, гарантувала пільгові кредити, здійснювала перепід­готовку кадрів, розробляла програми створення нових робочих місць та ін. Енергетична криза в розвинутих країнах світу була подолана лише в середині 80-х років.

Подолання структурних криз ускладнюється проце­сом поглиблення економічної кризи, необхідністю зрос­тання витрат різних суб'єктів господарювання на природоохоронні цілі. Так, у чорній металургії, нафтоперероб­ній та деяких інших галузях промисловості від 10 до 20%капіталовкладень використовується на охорону навколишнього середовища.

Структурна перебудова економіки в розвинутих краї­нах світу супроводжувалася переходом до енергозаощаджуючих, матеріалозаощаджуючих і працезаощаджуючих технологій. Так, у США матеріаломісткість вироб­ництва в нових галузях у 80-х роках була на 27% ниж­чою, ніж у традиційних.

Така перебудова супроводжувалася переходом до нового технологічного способу виробництва, яким є автоматизоване виробництво. В основі його — електронно-обчислювальна техніка (у США лише протягом 1981-1986 рр. продаж комп'ютерів зріс у 2,3 раза), впровадження верс­татів з ЧПУ (за 1978 по 1983 рік кількість їх у США зросла у 2 рази), промислових роботів (їхня кількість у США зросла за 1980-1986 рр. з 22 до 170 тис), гнучкі вироб­ничі системи, формування працівника нового типу, модифікація пріоритетних цілей розвитку суспільства та ін.

Формою вияву структурних криз є регіональні кризи, тобто тривале відставання у розвитку окремих територій, їх низька інтегрованість в національну економічну систему, недостатній розвиток соціальної сфери та ін. У США, наприклад, такими регіонами є території Західної Віргі­нії, Пенсільванії, де добували вугілля.

Для виходу економіки України з глибокої структурної кризи необхідно насамперед обґрунтувати програму структурної перебудови, виділити пріоритетні наукомісткі галузі промисловості й здійснити комплекс заходів що­до їх динамічного розвитку, провести інвентаризацію ста­рих галузей (з точки зору доцільності існуючих обсягів виробництва на застарілій технічній основі), технічно пе­реозброїти їх, закрити нерентабельні підприємства та ін. Структурні кризи в народному господарстві України тривають. Про це свідчить значна деградація ключових галузей (машинобудування, легкої, електронної та де­яких ін.), що виробляли наукомістку і технологомістку продукцію, товари народного споживання, а також кін­цеву продукцію (давали приріст ВВП та національного доходу) і розвиток найбільш енерго- і матеріаломістких сировинних та напівсировинних галузей (чорної металур­гії, хімічної, паливної промисловості, які до того ж за­вдають значної шкоди довкіллю), спричинили дефіцит електроенергії для побутових потреб у 1995 р. та інші не­гативні наслідки, а в кінцевому підсумку — загрожують економічному суверенітету країни.

Теорія довгих хвиль М.
Кондратьєва
. На чому ж ґрунтується циклічність розвитку економіки, які чин­ники породжують цей процес?

Для того щоб відповісти на це запитання, слід передусім розібра­тися хоча б у найзагальніших рисах класифікації економічних циклів, яку дає економічна теорія. Циклічність як об'єктивна зако­номірність економічного розвитку є багатоструктурною за своїм змістом. З урахуванням тривалості розрізняють короткочасні
, або короткі
(3-4 роки), середні
(7-11 років) і великі
економічні цикли (40-60 років). Іноді виділяють також циклічні коливання вікових трендів.

Першу спробу їх осмислення зробив анг­лійський економіст У. Джевонс. Наявність довготрива­лих і середніх циклів досліджували у своїх працях М. Туган-Барановський, А. Афтальон, М. Ленуар. Проте науково обґрунтовану теорію тривалих циклічних коливань (довгих хвиль) створив російський учений М. Кондратьєв. Свої висновки він обґрунтував на основі вивчення динаміки товарних цін, виробництва вугілля, свинцю, чавуну, споживання мінерального палива, зміни величини номінальної заробітної плати, ренти більш як за 100

Однак класифікація економічних циклів не зводиться лише до виділення їхніх часових параметрів. Типи циклів розрізняють та­кож, виходячи з неоднозначності матеріальної основи їхнього роз­витку і характеру впливу на економічні процеси. Крім того, спе­цифічність різних типів економічних циклів не є абсолютною. Причинно-наслідкові зв'язки, що зумовлюють їхню дію, так само, як і їхні функції, багато в чому переплітаються. При цьому слід ура­ховувати і те, що в своєму розвитку різнорідні цикли наклада­ються один на одного, що також ускладнює їхню диференціацію.

Середні і короткі цикли
.У структурі економіки особливо рельєфно виражені середні цик­ли, що мають найбільш відчутний вплив на розвиток економічних процесів. У зв'язку з цим середні цикли не без підстави називають базисними.

Історія середніх економічних циклів бере початок з кризи пере­виробництва, яка розгорнулася в 1825 р. у Великій Британії. Цей цикл тривав 12 років і завершився кризою 1836 р. Через 11 років циклічна криза 1836 р. вразила економіку Великої Британії, США, Франції та Німеччини. Кризу 1857 р. вважають першою світовою циклічною кризою. Вона охопила абсолютну більшість капіталі­стичних країн. У наступний період майже всі кризи мали світовий характер. Це кризи 1866, 1873, 1882, 1900, 1907, 1913-1914, 1920-1921,1929-1933, 1937-1938 років.

Після другої світової війни з різним ступенем інтенсивності роз­вивалися кризи в 1948-1949, 1953-1954, 1957-1958, 1960-1961, 1969-1970, 1974-1975, 1980-1982, 1991-1992 (в окремих країнах) роках.

Кожна з цих криз і відповідно економічний цикл індивідуальні та історично неповторні за своїми характеристиками. У зв'язку з цим їх не можна пояснити за допомогою якої-небудь однієї групи економічних чинників. Однак індивідуальність не виключає мож­ливості виділення ряду спільних закономірностей, смисл яких зво­диться ось до чого.

• Економічні цикли середньої тривалості, як правило, містять чотири фази, що йдуть у своєму розвитку одна за одною (рис. 1). Це фази кризи, депресії, пожвавлення і піднесення. Визначальними у цих фазах є криза і піднесення. Тому дехто з учених розглядає структуру економічного циклу як таку, що поєднується лише цими двома фазами, що у принциповому плані не суперечить попередньому визна­ченню. Дуже важливо враховувати і те, що перехід від однієї фази економічного циклу до іншої здійснюється автоматично — на ос­нові ринкових саморегуляторів.

• За своїм змістом середні цикли — це економічні цикли процесу відтворення. Вони відбивають циклічність розвитку не лише виробництва, а й обміну, розподілу та споживання в їхній органічній єдності. Цим зумовлюється багатомірність циклічних коливань. її розвиток характеризують такі показники динаміки:

валового внутрішнього продукту;

промислового виробництва;

зайнятості;

завантаженості виробничих потужностей;

реальних доходів населення.

Важливими показниками циклічності є динаміка норми прибут­ку (рентабельності), а також інших показників, що характеризу­ють економічну ефективність відтворювального циклу.

• Матеріальною основою циклічності відтворювального про­цесу (середніх циклів) є фізичне оновлення основних засобів вироб­ництва, насамперед їхньої найактивнішої частини — знарядь праці. У зв'язку з цим галузі, що виробляють засоби виробництва, вико­нують у механізмі циклічності системоутворюючу (базисну) функ­цію. В процесі циклічних коливань вони зазнають найбільшого на­вантаження.

• Циклічність, зумовлена оновленням основних виробничих фондів, не обов'язково призводить до кризового спаду вироб­ництва. Самі по собі старіння та фізична заміна зношених за­собів виробництва не є безпосередніми причинами кризи. Нега­тивні наслідки цих процесів можуть бути усунені засобами еко­номічного регулювання. Йдеться про те, що у принциповому плані економіка утримує в собі можливості запобігання цикліч­ним спадам. У зв'язку з цим слід розмежовувати матеріальну основу середньострокових циклічних коливань і безпосередні причини криз, що виникають. Вони можуть бути різними за своїм змістом і тому потребують у кожному випадку спеціального виз­начення.

• Найбільш складною і суперечливою фазою економічного циклу є криза. З одного боку, вона несе в собі величезну руйнівну силу — скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, знижен­ня життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і де­мократію, неминучу політичну напруженість. Це, однак, не дає підстав стверджувати, начебто кожна криза — новий ступінь, що наближує економічну систему до неминучого краху. В цьому виз­наченні повністю ігнорується другий бік — конструктивна функція кризи, положення про те, що циклічні коливання ділової актив­ності є однією з умов економічного зростання, а сама криза — дуже активною інтегральною частиною творчого процесу. Прискорю­ючи відмирання застарілих економічних систем, вона є водночас найважливішою ланкою, яка розчищає шлях для нового витка роз­витку — прискорення технічного і технологічного оновлення ви­робництва, структурної перебудови економіки, підвищення діло­вої активності.

Ґрунтуючись на цьому, слід ураховувати наявність певних меж антициклічного регулювання економіки, брати до уваги, що таке регулювання має оптимальні межі. Виходячи з цього, деякі вчені-економісти вважають, що штучне переривання кризи є не завжди виправданим.

Умови сучасного розвитку характеризуються глибокими змінами структури економічного циклу і змісту його окремих фаз. Ці зміни пов'язані передусім з впливом на відтворювальні про­цеси досягнень науково-технічного прогресу, активним впровад­женням у виробництво ресурсозберігаючих технологій, зростан­ням частки галузей, які виробляють товари широкого вжитку, а також сфери послуг, що менше піддаються циклічним коли­ванням.

На зміст циклічності дуже відчутний вплив має інтернаціоналі­зація відтворювальної структури, так само як і масштабне застосу­вання в системі управління економікою новітніх засобів інформа­тики. Це, природно, розширює можливості здійснення як на макрорівні, так і на рівнях окремих корпорацій ефективної антициклічної політики.

Як наслідок цього в повоєнному розвитку економіки відбулися загальне скорочення тривалості фаз економічного циклу, деяке вирівнювання його трендової кривої та більш швидке досягнення стану структурної рівноваги.

На відміну від циклів середньої тривалості, що відбивають у своєму розвитку спосіб функціонування основного капіталу, ма­теріальною основою коротких циклів
є процеси, що відбувають­ся безпосередньо у сфері грошових відносин. Граничними пунк­тами малих циклів є грошові кризи, що повторюються також з досить вираженою синхронною закономірністю. Відрізняючись особливою гостротою та інтенсивністю, в одних випадках вони накладаються на середньострокові кризи, в інших — відбувають­ся за їхньої відсутності.

Довгі хвилі в економіці
.Довгочасні циклічні коливання в економіці вчені-економісти виявили понад сто років тому — ще в другій половині ми­нулого століття. Однією з перших спроб наукового осмислення їх став опублікований у 1878 р. відомим англійським економістом У.С. Джевонсом статистичний аналіз, у якому поряд із середньо- і короткостроковими циклами аргументувалася наявність довгочас­них коливань ділової активності. Про існування довгочасних циклів писали у своїх працях й інші економісти, які займалися теоретич­ними проблемами економічної динаміки, зокрема наш співвітчиз­ник, учений зі світовим ім'ям М. І. Туган-Барановський.

Водночас створення наукової теорії довгих хвиль в економіці справедливо пов'язують з ім'ям російського вченого М. Д. Кондратьєва, який опублікував на початку 20-х років XX ст. ряд важ­ливих аналітичних досліджень з цієї проблеми. Теорія довгих хвиль Кондратьєва, що увійшла до світової економічної літератури як ви­датне відкриття XX ст., мала істотний вплив на подальший розви­ток цього напряму теоретичної думки.

У наступні роки теорія довгих хвиль дістала розвиток у працях таких відомих учених, як Й. Шумпетер, С. Кузнець, К. Кларк, П. Самуельсон. Проте це анітрохи не применшує науковий внесок М. Кондратьєва. Визнанням цього є назва довгих хвиль в економіці «циклами Кондратьєва», яка стала загальноприйнятою.

Теорією встановлено, що матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне оновлений технологічного способу вироб­ництва. Цей процес здійснюється двояко: еволюційно, коли посту­пово поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології, та ре­волюційно, коли відбуваються докорінні якісні зміни в матеріалі­зації наукових знань, часткові (в окремих галузях) або загальні технічні революції.

Ці процеси взаємопов'язані, доповнюють і зміцнюють один од­ного: еволюційний шлях дає можливість повною мірою викорис­товувати потенціал існуючих технологій, підготувати умови для стрибка в їхньому розвитку. Технічні революції означають перехід до нових технологічних принципів, які потім поширюються ево­люційно. У кінцевому підсумку загальнотехнічні революції стають серцевиною революції у продуктивних силах, знаменують піднесення їх на якісно новий ступінь розвитку. Одночасно відбувають­ся якісні зміни в розвитку людини як головної продуктивної сили, зростанні ефективності продуктивності її праці.

Це дає підставу говорити про закономірності циклічного онов­лення технологічних структур продуктивних сил суспільства, що періодично повторюється в міру кількісного накопичення відповід­них удосконалень через певні проміжки часу. При цьому важливо враховувати і те, що циклічний розвиток продуктивних сил у кінце­вому підсумку здійснюється під впливом економічних чинників. Інтенсивність науково-технічних відкриттів та винаходів, як писав з цього приводу М. Кондратьєв, є функцією запитів економічної дійс­ності та попереднього розвитку науки й техніки. Сам розвиток техні­ки, за його словами, включається в закономірний процес економіч­ної динаміки. В зв'язку з цим аналіз довгих циклів не може обмежу­ватися лише розглядом циклічності технічних коливань. Він неми­нуче має містити і розгляд змін в організаційно-економічній струк­турі суспільства, які відповідають цим процесам.

За теорією довгих хвиль Кондратьєва науково-технічний прогрес розвивається хвилеподібно з циклами 50-60 років. Упродовж остан­ніх століть в історії технологічно-інноваційної еволюції було 5 хвиль, в результаті яких утворилося 5 технологічних укладів.

Перший
уклад (1780-1830 pp.) спирався на нові технології у тек­стильній промисловості.

Другий
(1830-1890 pp.) пов'язаний з розвитком залізничного транспорту та механізацією виробництва практично усіх видів про­дукції на базі парового двигуна.

Третій
(1880-1930 pp.) засновувався на використанні у промис­ловості електроенергії, розвитку важкого машинобудування і елек­тротехнічній промисловості на базі використання стального про­кату, досліджень у галузі хімії.

Четвертий
(1930-1990 pp.) передбачав подальший розвиток енергетики, яка ґрунтується в основному на використанні нафти та нафтопродуктів, газу, засобів зв'язку, нових синтетичних матеріа­лів. Галузеві лідери четвертого укладу — масове виробництво авто­мобілів, тракторо- і літакобудування, виробництво зброї.

П'ятий
, започаткований у середині 80-х років, спирається на до­сягнення у сфері мікроелектроніки, інформатики, біотехнологій, генної інженерії, нових видів енергії, освоєнні космічного просто­ру, супутникової технології.

У структурі великих циклів виділяють дві ланки розвитку — низ­хідну і висхідну хвилі.

Низхідна хвиля
великого циклу триває приблизно 20-25, а іноді й більше років — період зміни усталених базисних технологій і тех­нологічних структур виробничої системи суспільства. В межах цьо­го періоду особливо гостро виявляються економічні кризи малих і середніх циклів. Один з них утворює вихідний пункт для найбільш значних вкладень у нагромаджені попереднім розвитком технічні вдосконалення і одночасно бере на себе найбільше навантаження в перебудові економічної структури суспільства, що є адекватною тех­нологічному оновленню виробництва.

Висхідна хвиля
триває приблизно 25-30 років. Фаза тривалого піднесення також не виключає циклічних криз, пов'язаних з онов­ленням виробничих фондів. Однак ці кризи відбуваються, як пра­вило, на рівні високої кон'юнктури.

Період «великого піднесення» пов'язаний з масовим поширен­ням нових технологій і відповідно до цього зародженням та роз­витком нових провідних галузей економіки. Це відкриває додат­кові можливості для одержання прибутку, сприяє розширенню ін­вестиційного процесу. Виробництво потребує залучення додатко­вої робочої сили, зростає заробітна плата. Водночас у міру просу­вання економіки до верхньої точки великого циклу в господарстві починають нагромаджуватися протидіючі тенденції зростання вит­рат, пов'язаних з інноваційним процесом, посилюється тенденція норми прибутку до зниження. Зростає напруження на ринку по­зичкового капіталу, підвищуються відсоткові ставки. Наростають й інші суперечності, які вже не можна вирішити завдяки техноло­гічному оновленню виробництва. Вони прориваються назовні у формі глибокої кризи, яка знаменує початок нової фази великого циклу.

Важливою ознакою великих циклів є те, що в процесі свого роз­витку вони інтернаціоналізуються. Започаткувавшись у найбільш передових у технологічному відношенні та найбільш сприйнятли­вих до інноваційних перетворень економічних системах того чи іншого суспільства, вони поступово поширюються на інші госпо­дарські структури. З утворенням цілісної системи світового госпо­дарства часовий лаг процесу інтернаціоналізації великих циклів звужується.

Визначення цієї риси великих циклів дає ключ до розуміння специфічних особливостей економічного розвитку останнього де­сятиріччя країн постсоціалістичної системи. Особлива глибина кризових потрясінь економіки цих країн, що нині відбувається, зумовлена не лише глибокою трансформацією адміністративно-бюрократичної системи господарювання в ринкову. Глибокі еко­номічні потрясіння пов'язані з необхідністю докорінного техно­логічного переоснащення виробництва, зумовленого новим ета­пом НТР.

Отже, йдеться про дію циклічних чинників, тобто тих самих чин­ників, які в середині 70-х — на початку 80-х років XXст. призвели до структурних криз перебудови господарського механізму еконо­мічно розвинених країн Заходу. Відставання країн, що входили до складу колишнього СРСР, в галузі технології позначилося лише на тому, що часові межі цих процесів було відсунуто приблизно на півтора десятиріччя. Це, в свою чергу, виявляє також об'єктивну зумовленість спільності (природно, з урахуванням специфічних ха­рактеристик) окремих перетворень механізму господарювання (де­монтаж державно-монополістичних структур, пріоритетний роз­виток малих та середніх виробничих ланок, інформатизація вироб­ництва). Ці процеси спостерігаються сьогодні як у країнах Заходу, так і колишніх соціалістичних державах

Новий загальний технологічний цикл починається з революції в межах технологічного способу виробництва. Відтак формується якісно новий тип капіталістичної власності — інтегрована капіталістична власність, вини­кає такий елемент господарського механізму, як надна­ціональне регулювання макроекономічних пропорцій у межах цілих регіональних економічних організацій (зокрема, в ЄС). Водночас відбувається модифікація попе­редніх менш розвинутих форм власності та елементів го­сподарського механізму.

З огляду на це Україні необхідно насамперед завер­шити попередній загальний технологічний цикл (заміни­ти технологічний спосіб виробництва, що значною мірою ґрунтується на ручній праці, на спосіб виробництва, за­снований на машинній праці), а в окремих галузях поступово переходити до технологічного способу вироб­ництва, що ґрунтується на автоматизованій праці.

Список використаної літератури:

1.
Про економічну самостійність України: Закон України. // Урядовий кур'єр. — 1990. — 4 серпня.

2.
Основи економічної теорії. / С.В. Мочерний. — К.: Академія, 2002. — С.336-359.

3.
Основи економічної теорії: політекономічний аспект. / Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко. — К.: Вища школа, 1994. — С. 313-327.

4.
Економічна теорія. / Є. М. Воробйов, А.А. Гриценко. — Київ-Харків, 2003.

5.
Основи економічних знань. / А.С. Гальчинський, П.С Єщенко, Ю.І. Палкій — К.: Вища школа, 1996. — С. 387-398.