Зміст
Вступ
1. Власність як економічна категорія
1.1 Економічний та правовий зміст власності
1.2 Теорія прав власності
1.3 Форми власності
2. Місце та роль власності в економіці України
2.1 Особливості становлення інституту власника в Україні
2.2 Основні тенденції розвитку відносин власності в Україні
Висновки
Список використаних літературних джерел
Вступ
Процеси корінного перетворення економічної системи України роблять особливо актуальним з'ясування структури відносин власності, адекватної нинішньому рівню розвитку продуктивних сил, місця й ролі в ній різних форм власності.
Власність являє собою сукупність економічних, юридичних, політичних та інших суспільних відносин. Вона відноситься до числа фундаментальних основ суспільних систем.
Питання реформування відносин власності дуже актуальне в транзитивній економіці України. Стан транзиції є не просто переходом постсоціалістичних країн до ринкових форм господарювання. Він характеризується складністю і різноманітністю протікаючих процесів, які створюють ситуацію невідомості відносно шляхів подальшого розвитку. Відбуваються зрушення, що складаються з постійних змін, пошуку і виявлення нових форм і комбінацій.
У сфері відносин власності стоїть гостра необхідність відходу від загальної державної власності, переходу до приватної, а від неї - до індивідуалізованої. Сутність транзитивних змін у відносинах власності потребує всебічного і глибокого дослідження, що дасть теоретичне обґрунтування вирішення тих завдань, які не були розв’язані в ході роздержавлення і приватизації: становлення істинного дбайливого власника, підвищення ефективності використання об'єктів власності в ході розвитку виробництва і зростання доходів від власності.
Орієнтиром при проведенні реформ повинне стати прагнення до соціокультурного типу розвитку, при якому на перший план виходить розвиток та реалізація здібностей індивіда, його творча праця, тобто виникає питання про становлення і реалізацію інтелектуальної власності.
Проблема відносин власності завжди перебувала в центрі уваги дослідників соціально-економічних процесів. Аналіз її економічної природи, місця і ролі в суспільстві є в роботах А. Сміта, Д. Рікардо, Д. Юма, Д. С. Мілля, Т. Мора, Т. Кампанели, О. Сен-Симона, К. Менгера. Проблема відносин власності звучала як вивчення багатства і засобів його примноження у Т. Мана, П.Л. Буагильбера, А. Р.Ж. Тюрго та інших.
Великий внесок в розвиток теорії власності зробив К. Маркс, до спадщини якого в своїх розробках зверталися багато дослідників цієї проблеми. У радянській економічній літературі питання аналізу відносин власності приділяли увагу такі автори, як О. Бузгалін, А. Єрьомін, О. Колганов, Я. Крон род, А. Пашков, В. Радаєв, В. Черковець та інші.
У той час, як більшість наших авторів розглядала економічний зміст власності (виключення складає В. Шкредов, який відстоює позицію про юридичний зміст власності), на Заході широке поширення отримала теорія прав власності, розробка і розвиток якої здійснювалися А. Алчяном, О. Вільямсоном, Х. Демсецем, Дж. Уоллісом та ін. Серед західних авторів, які в тій чи іншій мірі розглядають проблеми власності, потрібно виділити Дж. Гелбрейта, П. Друкера, О. Тоффлера, Ф. Хайєка, П. Хейне.
Питання дослідження відносин власності підіймають сьогодні такі автори, як В. Іноземцев, Р. Капелюшников, В. Козаченко, В. Корняков, Ю. Кочеврін, В. Холодков та ін. У вітчизняній літературі цій проблемі присвячені роботи таких вчених, як Д. Богиня, О. Бойко, Г. Волинський, В. Голиков, О. Гош, А. Грищенко, Г. Задорожний, В. Кудряшов, І. Лазня, В. Логвиненко, Я. Максименко, М. Павловський, М. Хохлов, В. Юрчишин та ін.
Основною метою роботи являється розкриття економічного й правового змісту власності, а також критичне осмислення розвитку відносин власності в Україні, яка знаходиться в процесі переходу до ринкової економіки з урахуванням загальносвітових тенденцій розвитку суспільства.
Для досягнення цієї мети було поставлено і вирішено ряд завдань:
- визначити суть власності як економічної категорії;
- класифікувати сучасні форми власності;
- визначити роль і місце відносин власності в економіці України;
1. Власність як економічна категорія
1.1 Економічний та правовий зміст власності
Власність являється найважливішою характеристикою будь-якого виробництва, категорією, що виражає економічні інтереси суб'єктів виробництва й виступаючою економічною основою їхнього формування. Усяка власність є функціонуюча система, сутність якої може бути визначена й досліджена тільки через вивчення її функцій. У зв'язку з цим, говорячи про власність, часто посилаються на присвоєння, описуючи функціональну сторону власності за посередництвом цієї категорії. В абстрактному плані власність дійсно є соціально – економічним присвоєнням об'єктів власності. Але подальші спроби конкретизації (що необхідно й з теоретичної, і з практичної точок зору) приречені на тавтологічні визначення присвоєння присвоєнням же. [1]
Крім того, тут невловимою стає грань між економічним і юридичним, правовим змістом власності. Емпірична злитість, з'єднання воєдино цих граней укупі з опосередкуванням функціональною реалізацією власності її юридичним оформленням створюють можливість підміни, що часто відбувається, понять. В історичному ракурсі це найбільше повно відбилося в концепції природного права власності. Один з основоположників цієї концепції Дж. Локк формулював її суть у такий спосіб: "Кожна людина має деяку власність, що міститься його власній особистості, на яку ніхто, крім нього самого, не має ніяких прав". [2]
Подібна аргументація природи власності простежується в працях багатьох послідовників природно правової концепції. Більш пізній філософ П. Гольбах підкреслював, що "власність має свою основу в людській природі, але власність не однакова, тому що природа створила неоднаковими людей". І далі "… природна нерівність людей уможливлює рівність їх майна." [3].
У Г. Гегеля власність розглядається як "вкладання волі особи в річ". Воля людини лежить в основі власності, є її "перша субстанціональна основа". [4;13]
Категорії присвоєння виявляється, таким чином, багатоаспектною, що включає поряд з економічним і вольовий, юридичний аспект. Останній означає фіксування факту приналежності об'єкта власності у відриві від процесуального, економічного буття власності. Певна приналежність об'єкта реалізується у вольовому відношенні суб'єкта до об'єкта власності. Саме ця юридична визначеність об'єкта власності уможливлює підприємницьку активність, організацію виробництва, формування попиту на фактори виробництва і їх пропозицію, одержання прибутків власниками факторів виробництва і т.д., словом увесь процес суспільного виробництва, що означає вже відносини суб'єктів власності із приводу її об'єктів.
Матеріальним змістом економічного виробничого присвоєння (у відмінності від вольового його аспекту) є процес реального користування матеріальними благами, у першу чергу засобами виробництва. Користування є реальний економічний процес витягу й присвоєння корисних властивостей об'єкта власності в процесі фактичного користування ім.
Отже, функціональна характеристика власності підлягає визначенню через користування як реальний, матеріальний процес, який і є фактичним економічним присвоєнням. Саме процес реального користування конституює суб'єктів виробництва в якості таких. Інакше кажучи, поза процесом користування не може бути суб'єктів виробництва, тому що останні тією чи іншою мірою усі користуються об'єктами власності.
Користування є природною властивістю людини, властивим йому в усі періоди історичного розвитку. Однак не всякий процес користування може бути сутнісною субстанцією власності. Для з'ясування цього моменту необхідно звернутися до характеристики генезису власності.
В економічній науці знайшло обґрунтування виділення присвоєння предметів природи як чисто біологічного, природного явища, обумовленого необхідністю задоволення першочергових потреб людини в їжі, житлі, воді, теплі й ін.[1]
Разом з тим виділяється присвоєння соціальне, для якого біологічне, зрозуміло, є вихідним і існуючим поряд із соціальним, але яке якісно відрізняється від біологічного присвоєння.
Присвоєння перестає бути чисто біологічним і здобуває соціальний характер з того моменту, коли корисність об'єкта здобуває соціальну значимість. Нагромадження безлічі об'єктів власності з біологічної точки зору даремно для людини, але із соціальної конституює його певний статус у якійсь формі людської спільності. Але при цьому необхідно виконання декількох основних умов.
Нагромадження об'єкта присвоєння повинні мати певну суспільну корисність, яка й повідомляє їм економічну значимість. Крім того, об'єктам повинна бути властивий достатній ступінь відносної рідкості, яка прямо пропорційна їхньої економічної значимості. Тільки із приводу таких об'єктів можуть виникати стійкі суспільно-економічні відносини. Монополізація користування подібними об'єктами присвоєння, повідомляючи певний соціальний статус користувачеві дає можливість монопольного присвоєння корисних властивостей об'єктів користування. Задоволення зростаючих потреб індивіда як наслідок виниклого положення визначає перший момент, що конституює власника. Власником, монопольним користувачем об'єктів власності, є індивід, що привласнює прибуток від експлуатації даного об'єкта в ході суспільного виробництва.
Оскільки об'єкт власності піддається зношуванню в міру його експлуатації або під дією сил природи, то підтримка вихідного ступеня його корисності й ліквідності стає найважливішим завданням монопольного користувача. Емпірично виявляється, що в міру збільшення корисності об'єкта збільшується й прибуток, отриманий в ході його виробничого застосування, отже, зростає соціальна значимість об'єкта. Так формується другий момент, що конституює власника: для нього необхідно безперервне нагромадження матеріального субстрату власності як обов'язкова умова збереження монополії на користування об'єктом власності.
Тому цілком справедливим представляється зазначення К. Менгера на те, що власність є єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, які нав'язані людському суспільству природою – невідповідність між об'єктом потреб і доступною кількістю благ, що перебувають у розпорядженні суспільства. [7] Логічно послідовний і висновок Менгера, що наводиться А. Гальчинским, про втрату економічної значимості власності у випадку зрівняння обсягу потреб і доступної кількості благ.
Категорія власності, таким чином, може виявитися граничною у випадку втрати об'єктом власності статусу відносно (у порівнянні з потребою в ньому) рідкого. Це є характерним (поки) для нематеріальних субстанцій власності.
Отже, аж ніяк не всяке користування може бути субстанцією власності. Її сутності відповідає лише фактична монополізація об'єкта, монопольне користування ім. Унікальність і не замінність власності для перспектив виробничого процесу складається в здійсненні суб'єктом монопольного користування безперервного відтворення в масштабах, що збільшуються, засобів і умов виробництва, нагромадженням речовинних умов останнього. Іншими словами, конституювання суб'єкта як монопольного користувача засобами й умовами виробництва, як власника здійснюється й відтворюється самим ходом виробничого процесу. Цим затверджується генезис власності з надр виробничого процесу, її статус як умови виробництва, його внутрішнього моменту. Власність, таким чином, споконвічно має економічну природу й не може зводитися до факту приналежності.
Власність народжується з необхідності нагромадження й реалізується в ньому. А оскільки в реальності нагромадження й користування становлять єдиний процес, остільки останній є форма реалізації власності. У ньому знаходять прояв взаємозалежна й взаємодіюча єдність відтворювальної функцій власника. Функціональна роль власності у виробництві визначена необхідністю збереження й збільшення речовинного субстрату власності, відтворення на його новій якісній основі й у зростаючих масштабах, тобто процесом виробничого нагромадження.
При цьому слід домовитися про можливість двоякого вживання терміна "нагромадження": у вузькому розумінні як умови розширеного відтворення й у широкому як перманентний процес перетворення певної частини продукту в елементи самого виробництва.[8] Це нагромадження в широкому змісті й зумовлює функціональну реалізацію власності, що виявляється емпірично в користуванні суб'єктом виробництва продуктами нагромадження. Поза користуванням нагромадження фіксується правом як юридична власність, будучи в цьому випадку економічною тільки потенційно.
Дослідження реального відтворювального процесу виявляє, однак, різні структурні рівні користування об'єктами власності. Частина виробників користується об'єктами (частіше засобами виробництва) як чужими, витягаючи й привласнюючи лише корисні якості, властивості об'єкта. Інші виробники користуються монопольно аж до відчуження або знищення об'єкта власності.
Історично й логічно виявляється трояке положення суб'єктів у процесі користування: немонопольне (просте) користування (наймані робітники, що здійснюють лише присвоєння корисних властивостей об'єкта) обмежене монопольне користування (володіння, різні фонди оренди) і нарешті, монопольне користування, що виникає на основі нагромадження засобів виробництва певним суб'єктом у своїх економічних інтересах. Таким чином, не користування взагалі, а його певна, вища соціально-економічна форма, у межах якої існують усі відзначені вище структурні рівні користування, виступає сутнісним субстратом власності. Тому власність є соціально-економічною формою, що випливає з виробничого нагромадження, монопольного користування суб'єктами засобами виробництва. [1; 9]
У реальному відтворювальному процесі користування й нагромадження утворюють єдине ціле, яке й становить основу економічного присвоєння.
Дану структурно-функціональну характеристику власності необхідно доповнити аналізом категорії розпорядження, тим більше, що остання часто трактується як сутнісний момент власності.
Розпорядження є, однак, лише невід'ємна ланка господарського механізму реалізації власності. Це функціональна характеристика останньої, але не особлива форма присвоєння у відмінності від володіння й користування. Розпорядження має юридичний (вольовий) характер, припускаючи при цьому, як усякий юридичний факт, наявність реальної матеріальної підстави. Таким виступає відповідний рівень користування об'єктом присвоєння. Таким чином, не вольове розпорядження безпосередньо представляє сутність власності, а реальне користування об'єктом присвоєння за допомогою присвоєння конкретних економічних форм.
Розосередження розпорядження відповідно рівням користування здобуває, таким чином, найважливіше практичне значення. Розпорядження є іманентний механізм, що забезпечує вольові моменти, що виникають у ході цього процесу.
Уся повнота розпорядження як об'єктом користування, так і виробленим з його допомогою і його за допомогою продуктом виробництва, належить лише монопольному користувачеві, який настільки ж монопольно розпоряджається аж до відчуження або знищення об'єктів розпорядження. Професор Паризького університету Ш. Жид відрізняв, що "власність з'являється лише тоді, коли присвоєння відокремлюється від простого особистого користування багатствами; власником стає тоді, коли має право або тримати річ, не користуючись нею особисто, але забороняючи сторонній особі доторкатися до неї, або віддавати її в користування іншим – це право безумовного розпорядження річчю". [10] "Земельна власність припускає монополію відомих осіб розпоряджатися певними ділянками землі як винятковим, тільки їм підлеглими сферами їхньої особистої волі," - зауважує стосовно до аналізу земельної власності К. Маркс.[11] Становить інтерес позиція, характерна для російських економістів початку століття: "…власність є право користування й розпорядження предметом обумовленим образом з тим тільки, щоб не робити з нього вживання, забороненого законами"[12, 118]
Відповідний "поверх розпорядження" надає певний ступінь компетенції для прийняття рішень як обов'язкової умови здійснення відносин користувача. Безпосередній користувач (якщо він лише найманий робітник) розпоряджається об'єктом користування тільки в межах безпосереднього виробництва, присвоєння корисних властивостей об'єкта. Власник (суб’єктномонопольного користування) повністю розпоряджається об'єктом у межах відтворного процесу в цілому. Власник, однак, не вправі приймати рішення про відчуження або ліквідність самого об'єкта користування, так і результату виробництва. Тут ступінь його компетенції регулюється умовами орендного договору, і, отже, вимагає санкцій власника. Статус власника конституюється, таким чином, усією повнотою не тільки економічного користування, але й розпорядження об'єкта користування й виробленого при його посередництві продукту.
1.2 Теорія прав власності
Теорія прав власності оформилася в особливий розділ буржуазної політичної економії в 70-і роки. У цей час її розвиток триває вже не стільки як самостійної концепції з чітко обкресленими границями, скільки в якості методологічної й загальнотеоретичної основи трьох нових напрямків економічного аналізу - економіки права, нової економічної історії й теорії економічних організацій. Сімейство цих підходів позначається звичайно термінами " трансакційна економіка" і " неоінституціоналізм".
У витоків теорії прав власності стояли два відомі американські економісти - Р. Коуз та А. Алчян. Серед тих, хто брав активну участь у її наступній розробці, можна назвати Й. Барцеля, Л. де Алессі, Г. Демсеца, М. Йєнсена, Г.У. Меклінга, Д. Норта, Р. Познера, О. Уільямсона, Є. Фаму, Є. Фьюруботна, С. Чена. Приблизно до середини 70-х років теорія прав власності перебувала на периферії західної економічної думки. Потім на загальній хвилі консервативного зрушення інтерес до неї підсилився, направлення що виросли на її основі завоювали популярність і академічну респектабельність, про що свідчить поява спеціальних журналів по даній проблематиці ("Jourmal of Law and Economіcs", "Bell Journal of Economіcs", "Journal of Іnstіtutіonal and Theoretіcal Economіcs" та ін.). З початку 80-х років теорія прав власності, яка до того розроблювалася майже виключно зусиллями американських економістів, отримує широке розповсюдження в Західній Європі, особливо у ФРН. На жаль, у вітчизняній критичній літературі теорія не знайшла ніякого відображення.
Своєрідність підходу теорії прав власності розкривається вже в розгорнутому визначенні її центрального поняття. Права власності розуміються як санкціоновані поведінкові відносини між людьми, які виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їхнього використання. Ці відносини визначають норми поведінки із приводу благ, які особа повинна дотримувати у своїх взаємодіях з іншими людьми або ж платити витрати через їхнє недотримання. Термін "благо" використовується в цьому випадку для позначення всього, що приносить людині корисність або задоволення. Таким чином, і цей пункт важливий, поняття прав власності в контексті нового підходу поширюється на всі рідкі блага. Воно охоплює повноваження як над матеріальними об’єктами, так і над "правами людини" (право голосувати, друкувати і т.д.). В такому випадку пануюча в суспільстві система прав є сума економічних і соціальних відносин із приводу рідких ресурсів, вступивши в які окремі члени суспільства протистоять один одному. [14] Виділимо в цьому визначенні найважливіші моменти.
По-перше, в якості робітника використовується термін "право власності", а не "власність": не ресурс сам по собі є власністю, а пучок або частка прав по використанню ресурсу. Власність у первісному значенні цього слова належала тільки до права, титулу, інтересу, а ресурси могли називатися власністю не більше, ніж вони могли називатися правом, титулом або інтересом. [15]
По-друге, відносини власності трактуються як відносини між людьми, а не як відносини "людина/річ", тобто термін права власності описує відносини між людьми із приводу використання рідких речей, а не відносини між людьми й речами.[16]
По-третє, відносини власності виводяться із проблеми рідкості: "...без якої-небудь передумови рідкості безглуздо говорити про власність і справедливість". [17] Не зайво нагадати, що, такою ж була й позиція К. Маркса: коли на вищій фазі комуністичного суспільства буде вирішена проблема рідкості, тільки тоді стане можливий розподіл по потребах, відімре держава, остаточно зникнуть класові розходження.
По-четверте, трактування прав власності носить всеохоплюючий характер, вбираючи в себе як матеріальні, так і безтілесні об'єкти. Права власності фіксують позицію людини стосовно використання рідких ресурсів будь-якого роду.
В-п'ятих, відносини власності розглядаються як санкціоновані суспільством, але не обов'язково державою. Отже, вони можуть закріплюватися й охоронятися не тільки у вигляді законів і судових рішень, але й в вигляді неписаних правил, традицій, звичаїв, моральних норм.
В-шостих, правам власності приписується поведінкове значення - одні способи поведінки вони заохочують, інші придушують.
В-сьомих, несанкціоноване поводження також лишається в полі зору теорії. Економічно воно розуміється так, що заборони й обмеження не усувають нього, а діють як негативні стимули, підвищуючи пов'язані з ним витрати (у вигляді можливого покарання). І дотримання, і порушення санкціонованих поведінкових норм перетворюються в акти раціонального економічного вибору.
"Повне" визначення права власності, яке до теперішнього часу стало хрестоматійним, було запропоновано англійським юристом А. Оноре. Воно включає 11 елементів: 1) право володіння, тобто виняткового фізичного контролю над річчю; 2) право користування, тобто особистого використання речі; 3) право керування, тобто вирішення, як і ким річ може бути використана; 4) право на дохід, тобто на блага, що виникають від попереднього особистого користування річчю або від дозволу іншим особам користуватися нею (іншими словами - право присвоєння); 5) право на "капітальну вартість" речі відчуження, що припускає право на, споживання, зміну або знищення речі; 6) право на безпеку, тобто імунітет від експропріації; 7) право на перехід речі в спадщину або за заповітом; 8) безстроковість; 9) заборона шкідливого використання, тобто обов'язок утримуватися від використання речі шкідливим для інших способом; 10) відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість відібрання речі на сплату боргу; 11) залишковий характер, тобто очікування "природного" повернення переданих кому-небудь повноважень після закінчення строку передачі або у випадку втрати нею чинності по будь-якій іншій причині. [18]
Ці 11 елементів дають величезну кількість комбінацій. Однак, як вважає американський філософ Л. Беккер, не всі їхні сполучення заслуговують назви права власності. Такими можуть бути визнані право на "капітальну вартість" навіть узяте окремо.[19] Будь-яка пара з перших чотирьох елементів (право володіння, право користування, право керування й право на дохід) з додаванням до неї права на безпеку і т.д. У всякому разі один з перших п'яти елементів обов'язково повинен бути присутнім у зв'язуванні, яке могло б скласти право власності. Але навіть при цих застереженнях число осмислених сполучень виявляється рівним 1,5 тис., а якщо врахувати їхнє варіювання по суб'єктах і об'єктах права, то розмаїття форм власності стає, за словами Л. Беккера, воістину "застрашливим". [20]
З погляду економістів-теоретиків прав власності (А. Алчян, Г. Демсец), такий підхід з жорстко проведеною границею між ситуаціями, де є право власності й де його вже немає, не цілком коректний. Право власності - це безперервний ряд, а не фіксована точка. [21]
Самим уразливим зі списку А. Оноре є дев'ятий елемент - заборона шкідливого використання. Американський правознавець Дж. Уолдрон пропонує зовсім виключити його з повного визначення права власності, тому що загальні заборони не мають прямого відношення до майнового статусу речі: якщо для автомобілів існує обмеження швидкості, то його потрібно дотримувати незалежно від того, їде людина на своїй, позиченій або взятій напрокат машині. [22] Але це повернення йде врозріз із поданням про право власності як пучку прав. Навіть якщо якісь із прав не визнаються "правом власності" у повному розумінні слова, то це не означає, що вони не можуть відокремлюватися й належати кому-небудь у такому усіченому вигляді. Взявши напрокат або позичивши автомобіль, людина здобуває щонайменше право користування їм і, отже, обмеження швидкості звужує для нього обсяг цього права.
Розщеплення права власності на часткові права не є щось надзвичайне, а нормальна практика, і говорити на її підставі про ерозію приватної власності зовсім невиправдано. У дійсності, зрозуміло, мають місце процеси як обмеження, так і розщеплення права власності. І те, і інше вносить динамічний елемент у систему відносин власності. Але між ними є принципові розходження. По-перше, відокремлення окремих прав відбувається у формі двостороннього добровільного обміну, з ініціативи самих власників, тоді як обмеження накладають, як правило, державою в примусовому порядку. По-друге, процес розщеплення виражається просто в передачі права іншій особі, тоді як обмеження мають негативний характер: заборона держави на пересування на автомобілях понад визначену швидкість розповсюджується, строго говорячи, і на саму державу (в особі його представників).
1.3 Форми власності
Питання про форми власності належить до найскладніших в економічній теорії.
При вивченні форм власності доводиться зіштовхуватися з відсутністю єдиної термінологічної бази у зв'язку із плутаниною в базисних поняттях. Такі форми власності, як загальнонародна, державна, суспільна, колективна сприймаються одними авторами як синоніми, іншими – як різні поняття. Те ж саме й стосується понять індивідуальної, приватної, особистої власності. Для того щоб досягнути розуміння надалі, спробуємо спочатку визначити, що таке форма власності, за яким критерієм вона визначається, і які форми власності треба розрізняти між собою.
Форма власності – стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює сутність та механізм поєднання особи із засобами виробництва та іншими матеріальними і духовними цінностями.
Виходячи з такого визначення, виділимо наступні форми власності:
1. Класифікація форм власності по способу з'єднання засобів виробництва з виробниками:
· общинна форма (виробники з'єднуються із спільними засобами виробництва).
· рабовласницька форма (раб - чиясь власність і з'єднується з не належними йому засобами виробництва).
· феодально-кріпосницька форма (селянин частково належить феодалу й з'єднується як зі своїми, так і з не приналежними йому засобами виробництва).
· буржуазна форма (особисто вільні робітники з'єднується з не належними їм засобами виробництва).
· суспільна форма (особисто вільні працівники з'єднуються із належними їм спільно засобами виробництва).
2. Класифікація за формою права власності:
· приватна власність;
· спільна;
· державна власність:
- федеральна;
- республіканська;
- муніципальна;
3. Класифікація за формою присвоєння:
· індивідуальна:
- особисте підсобне господарство;
- трудове господарство;
- індивідуальна трудова діяльність;
- особиста власність;
· колективна:
- кооперативні підприємства;
- колективні підприємства;
- орендні підприємства;
- акціонерні товариства;
- асоціації;
- товариства;
· державна власність:
- загальнодержавна;
- муніципальна;
- територіальні утворення;
У західній економічній теорії часто виділяються тільки дві форми власності: приватна й державна. Причому до приватної власності відносять усе недержавне.
Слід звернути увагу на те, що питання про форми власності у вітчизняній економічній і юридичній науках є дискусійним. Автори багатьох підручників з економічних дисциплін та інших видань, присвячених економічній теорії та ринковим перетворенням, вважають, що в Украйні існують три основні форми власності: приватна, колективна та державна. Це зумовлено в основному тим, що згідно з Законом України «Про власність», який був прийнятий Верховною Радою України від 14 жовтня 1992р., власність в Україні набирає таких трьох форм: приватної, колективної та державної.[23]
Інакше регулюються відносини власності в Конституції України. По-перше, у Конституції (статті 41, 116, 142 і 143) щодо власності вживаються терміни "приватна", "державна" та "комунальна" і нічого не говориться про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної. По-друге, на відміну від Закону України "Про власність" у Конституції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13). Зазначені новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону "Про власність".
Світовий досвід показує, що по суті власність може бути лише приватною або державною.
Щодо колективної власності, то вона самостійного значення як форма власності не має. Вона є похідною від приватної або державної. Належність підприємства до колективного господарства характеризує не форму власності, а лише одну з організаційно-правових форм господарювання власника майна.
В умовах директивно-планової системи в колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах (Польщі, Угорщині, Болгарії, Югославії) для того, щоб посилити рівень мотивації до праці, держава почала передавати трудовим колективам у повне господарське відання майно їхніх підприємс
Отже, розглянуті колективні підприємства (чи то в промисловості, чи в сільському господарстві, чи в інших галузях) створювалися виключно на базі державних, оскільки їхнє майно формувалося за рахунок бюджетних коштів і лишалося в державній власності.
Звичайно, колективні підприємства можуть створюватись і на основі приватної власності. Так, майно підприємства, що викуплене трудовим колективом на власні кошти, перестає бути державним і переходить у приватну власність. І навіть у разі, коли майно не поділяється на частки між усіма працівниками, таке підприємство належить до колективних, але на основі приватної власності.
Багато непорозумінь породжують самі терміни «колективна власність» та «колективне підприємство», коли вони стосуються господарських товариств. Складається враження, що йдеться про підприємство з неподільним (неперсоніфікованим) майном, власником якого є трудовий колектив. Насправді ж у господарському товаристві власником майна може бути як трудовий колектив, так і сторонні інвестори, або вони разом, причому це майно поділяється у вигляді приватних часток між усіма власниками. У такому разі краще говорити про «підприємство асоційованих приватних власників», а не «колективне підприємство».
У деяких економічних виданнях кооперативну власність також відносіть до колективної форми власності. Проте кооперативна власність (власність колективного сільськогосподарського підприємства, споживчої кооперації, інших видів кооперативів) по суті є приватною, а не колективною. Адже вона формується за рахунок приватних коштів членів різних видів кооперативів, тобто суб’єктів права приватної власності. Виходячи з цього, кооперативна власність є лише одним з видів приватної власності.
Отже, колективна власність як самостійна форма не існує. Її слід віднести до приватної чи державної власності залежно від того, на базі якої власності створюється господарське товариство чи колективне підприємство.
Державна власність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага буде досить значною.
До державної власності в Україні згідно із Законом України "Про власність" належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).[23]
Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської - Автономна Республіка Крим, а суб'єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст).Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України.
Приватна власність являє собою індивідуальне володіння землею, будівлею, обладнанням, працею, капіталом (факторами виробництва) з можливістю їхнього відчуження й правом передачі в спадщину.
Приватна власність лежить в основі товарного виробництва й ринкової економіки. Вона забезпечує економічну свободу, незалежність економічної поведінки й економічну відповідь відповідальність виробника.
Історично приватна власність еволюціонує, її форми змінюються. Спочатку виникла індивідуальна приватна власність, тобто особисте (приватне) володіння всім підприємством. Індивідуальні власники самі трудяться, але можуть залучати й найману працю. Індивідуальний приватний власник відповідає за діяльність свого підприємства всім своїм майном. Тому він найбільш ризикує з усіх підприємців.
У сучасних умовах поряд з індивідуальною приватною власністю активний розвиток отримала акціонерна власність, де особисте володіння капіталом заміняється колективним співволодінням, хоча наріжним каменем залишається індивідуальна приватна власність на акції (пай). При акціонерній власності результати комерційної діяльності підприємства не підпорядковуються інтересам одної особи, а спрямовані на задоволення інтересів підприємства в цілому й кожного акціонера окремо (відповідно розмірові паю – акції).[23]
Для самовираження людини в ринковій економіці, реалізації її економічної свободи недостатньо однієї форми власності, необхідне різноманіття її видів. Тому крім приватної індивідуальної й акціонерної, державної власності в сучасній ринковій економіці існують кооперативна й змішана власність. Отже, ринкова економіка являє собою велике різноманіття видів власності.
Відмінність між формами і видами власності визначається економічними інтересами. Загальнонародна власність виражає економічні інтереси всього суспільства, кооперативна – інтереси певних колективів. Індивідуальна власність пов’язана або з особистими інтересами, спрямованими на задоволення потреб працівника, або з приватними інтересами, що пов’язані не тільки з задоволенням власних потреб, а й отриманням доходу (а через зростання доходу приватний інтерес задовольняє і суспільні потреби.
З усього вищесказаного можна зробити такі висновки:
1. Використання понять фундаментальної і актуальної структури відносин власності дозволило розкрити економічну основу теорії прав власності, яка виражає юридичні норми відносно дій з об'єктами власності.
Теорія прав власності, яка отримала розробку і значне поширення на Заході, розглядає власність як пучок прав з використання ресурсу, сам же ресурс не є власністю. Незважаючи на те, що економічний зміст власності в даній теорії прихований за юридичною формою, неможливо не помітити взаємозв'язок з розкритою економістами теорією відносин власності, структура якої складається з 5 елементів (користування, розпорядження, володіння, відчуження, привласнення). Виділення фундаментальної структури власності, на наш погляд, виступає тим методологічним містком, через який розкривається зв'язок економічного змісту власності і юридичних форм її поверхневого прояву, що відображений теорією прав власності.
Дійсно, якщо уважно проаналізувати 11 елементів пучка прав власності, то серед них виявляються ті права власності, які відображають елементи її фундаментальної структури: права володіння, використання, управління (розпорядження), суверена (відчуження), права на прибуток (привласнення). Зі всіх елементів пучка прав власності названі права є такими, що визначають всі інші, які продовжують і обслуговують п’ять вказаних.
Таким чином, є всі основи стверджувати, що теорія прав власності, виступаючи юридичним, правовим виразом власності, має більш глибинну, економічну основу, яка є первинною у відношенні до юридичних форм свого прояву.
2. Форма власності – стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює сутність та механізм поєднання особи із засобами виробництва та іншими матеріальними і духовними цінностями. Відмінність між формами і видами власності визначається економічними інтересами.
У західній економічній теорії часто виділяються тільки дві форми власності: приватна й державна. Причому до приватної власності відносять усе недержавне. Слід звернути увагу на те, що питання про форми власності у вітчизняній економічній і юридичній науках є дискусійним. Автори багатьох підручників з економічних дисциплін та інших видань, присвячених економічній теорії та ринковим перетворенням, вважають, що в Украйні існують три основні форми власності: приватна, колективна та державна. Це зумовлено в основному тим, що згідно з Законом України «Про власність», який був прийнятий Верховною Радою України від 14 жовтня 1992р., власність в Україні набирає таких трьох форм: приватної, колективної та державної.
2. Місце та роль власності в економіці України
2.1 Особливості становлення інституту власника в Україні
Основу перетворень економічної системи України становить процес приватизації державної власності. Однак дослідження сутності й механізму приватизації визначене теоретичним аналізом власності як базової, вихідної категорії приватизації. Результати такого аналізу обумовлюють роль приватизації в становленні ринкової економіки й конкретний механізм її здійснення.
Ключовий характер проблеми обумовив надзвичайну масовість літератури, що мусує зміст, напрямок, хід приватизації. У цей час до устояних положень уже можна віднести визначення роздержавлення як переходу об'єкта державної власності в різні форми недержавної власності й характеристику приватизації як передачі переважної частини державної власності в руки індивідуальних (або колективних) приватних власників. Роздержавлення розглядається тому багатьма економістами як перша, або, перехідна стадія приватизації, що передбачає наступний перехід до власне приватизаційних процесів. [30]
Погоджуючись в основному з устояними визначеннями, необхідно все-таки підкреслити найбільш характерну рису приватизації. Процеси зміни форм власності певною частиною об'єктів державної власності можуть лише тоді бути визначені як приватизаційні, коли кожна одиниця об'єктів держвласності (або визначена частина цієї одиниці, як би мала вона не була), знаходить монопольного користувача, що здійснює щодо неї відтворювальну функції. Інша справа, що певна повнота розпорядження об'єктом власності може бути передана по висхідній або спадній вертикалі суб'єктові розпорядження (керуючому, менеджерові, раді директорів, орендареві, користувачеві й ін.) з метою оптимізації виробничого нагромадження. У випадку фізичної неподільності з технічних причин об'єкта колективної власності визначається в грошовому вираженні, сполучаючись із повнотою розпорядження, адекватної статусу власника.
Таким чином, приватизація в повній відповідності з етимологічним значенням терміна означає отримання власника кожної малою одиницею колишньої державної власності. На цій основі формується як приватна, так і різні підформи суспільної власності. Змістові приватизації, однак, ні в якій мірі не відповідає поява таких рецидивів общинної власності як так звані "неподільні колективні фонди" і інші форми "нічийної" власності, якщо останні не мають часткової грошової основи.
Метою приватизації, далі, являється, згідно з типовими твердженнями "передача неефективних державних підприємств у руки реальних власників (хазяїв), зацікавлених у раціональному використанні ресурсів, прискоренні НТП Друга найважливіша мета приватизації, складається в масовому створенні реальних суб'єктів ринкової конкуренції".[31]
Роздержавлення і приватизація державного майна в Україні здійснюються із 1992 року. Цей рік ознаменував початок першого етапу приватизації в Україні. З самого початку процес роздержавлення і зміни форми власності йшов достатньо тяжко і повільними темпами. Це обумовлювалося цілим рядом негативних чинників, що мали місце в суспільстві в період переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки: політичними протиріччями і непослідовністю в здійсненні ринкових перетворень, недостатньою методологічною і методичною обґрунтованістю приватизації, надмірною політизованістю підходів до її здійснення, прагненням галузевих міністерств і місцевих органів влади вивести за межі приватизації якнайбільше об’єктів, що представляли собою відомчий, місцевий, а часом і особистий інтерес для окремих керівників, і т. д.[32] Необхідно також відзначити і стан чинного законодавства, у котре часто вносилися зміни і доповнення, тобто постійно змінювалися правила гри.
Внаслідок цих та інших труднощів і непогодженостей терміни підготовки і проведення роздержавлення істотно затяглися, по оцінці Фонду державного майна України — приблизно в 2-2,5 рази проти тих, що були встановлені урядом.
Проте, незважаючи на вплив негативних чинників, що стримували процес роздержавлення, держава цілеспрямовано тримала курс на створення ринкової економіки, заснованої на рівноправному функціонуванні усіх форм власності. За 1992-1995 рр. в Україні змінили організаційно-правову форму господарювання близько 28 тис. об’єктів, причому більше половини з них — у 1995 р. За цей період частка державних основних фондів скоротилася до 62%, що характеризує визначене просування на шляху до формування ринкової економіки.
Крім того, в кінці першого етапу приватизації розпочалося створення корпорацій в Україні. 15 червня 1993 року був опублікований Указ Президента України “Про корпоратизацію”, під якою мається на увазі перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства.
Сутність другого та третього етапу приватизації в Україні — знайти “стратегічного інвестора”. Це, в першу чергу, пов’язано з зміною методології оцінки державних активів, що підлягають приватизації, яка повинна базуватись на тому, що поряд з визначенням купівельної ціни чітко визначаються зобов’язання покупця по інвестиціям, створенню додаткових робочих місць, фінансовій участі у зменшенні екологічного навантаження в рамках подальшої роботи підприємства тощо. По-друге, купівельна ціна повинна визначатись не за жорсткою методикою, як це практикувалось у нас до останнього часу. Виходячи з особливостей третього етапу приватизації, для якого характерне переміщення центру ваги від одержання максимальних грошових надходжень з метою поповнення державного бюджету на одержання “стратегічного інвестора” з метою модифікації і підняття виробництва до конкурентноспроможного рівня, необхідно пріоритетне значення надавати концепції подальшої діяльності підприємства. Ця концепція має включати в себе плани інвестиційної, фінансової та комерційної діяльності підприємства, зв’язків з постачальниками і замовниками, тощо. Тобто ціна виступає не єдиним критерієм продажу. Поряд з нею важливим критерієм стає продаж майна інвестору, який пропонує особливо перспективні плани розвитку підприємства. Для такого інвестора ціна знижується в порівнянні з первинною, до того ж може передбачатися надання за певних умов деяких пільг. [34]
З настанням 1999 року процес зміни власності в Україні мав вступити у нову стадію свого розвитку, головна особливість якої полягала у продажу акцій приватизованих підприємств тільки за грошові кошти. Через те що Верховна Рада продовжила термін обігу приватизаційних майнових сертифікатів, перехід до виключно грошового продажу дещо зсувався у часі.
За роки приватизації роздержавлено понад 81 тис. об’єктів. До колективного володіння перейшло понад 60 тис. підприємств, приватними стали майже 23 тис. Зокрема, в 1992-2002 рр. було продано понад 67 тис. об’єктів малої приватизації, що створило умови для розвитку конкурентного середовища у сфері торгівлі, обслуговування, у малому бізнесі. Економічний аналіз роботи приватних малих підприємств показує, що значна їх кількість має позитивну динаміку виробництва.
Внаслідок приватизації державного майна створено вагомий недержавний сектор економіки, основу якого становить більш як 11 тис. відкритих акціонерних товариств. Нині на роздержавлений сектор припадає 34% основних засобів виробництва у вартісному вираженні, а у власності держави (з урахуванням комунального майна) перебувають 53,3%. Саме розвиток недержавного сектора став головним чинником, який зумовив позитивні зрушення в економіці України починаючи з 2000 р. За обсягом виробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної та комунальної власності в 2,5 рази.
Однак у перспективі має бути визначена нова програма приватизації як головна складова економічної стратегії України. Фонд державного майна України розробив проект Закону України «Про державну програму приватизації на 2003-2008 роки», яка схвалена Кабінетом Міністрів України. У цьому проекті визначені завдання щодо реалізації стратегії відносин власності на 6 років. Новий Закон передбачає внесення змін до чинних законодавчих актів, законів України: «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва», «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі», «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».
Державна програма приватизації на 2003-2008 рр. визначає нові підходи та напрями подальшого вдосконалення процесу приватизації з урахуванням економічної стратегії курсу реформування власності у перспективному періоді.
Основною метою приватизації у 2003-2008 рр. має стати підвищення соціально-економічної ефективності виробництва в результаті завершення широкомасштабної приватизації, результатом якої буде створення дієвого приватного та державного секторів економіки, конкурентного середовища як умови зростання виробництва і добробуту населення.
На сучасному етапі реформування власності Державна програма приватизації є новаторським документом, що визначає її велику економічну та державну вагу. Результати реалізації накреслених завдань багато в чому визначатимуть розвиток України в наступному десятиріччі. Без перебільшення можна сказати, що цей документ є головною складовою довгострокової економічної стратегії України.
2.1 Основні тенденції розвитку відносин власності в Україні
Теоретичний аналіз структурної будови й форм функціональної реалізації різних форм власності, потребує доповнення характеристикою сучасних тенденцій і розвитку.
Останні, як і в будь-який історичний період, похідні від ступеня розвитку об'єкта власності і його потреби в з'єднанні факторів виробництва за допомогою певної форми власності. Розвиток техніки, що детермінує зміну об'єкта власності, обумовлює таким чином, логіку модифікацій форм власності.
Для нинішнього етапу науково – технічної революції, останньої її хвилі – мікроелектронної революції характерний перехід до інформаційно – інтелектуальній технології, ключовим моментом якої є інформація. Перетворення інформації в провідний ресурс виробництва обумовлює зростання ролі й значення інтелектуальної власності – монопольного користування конкретним обсягом інформації, яке теж може існувати в різних формах (як і на всі об'єкти у формі приватної й суспільної власності).[39]
Будь-який результат інтелектуальної творчої діяльності визначається об’єктом права інтелектуальної власності. З 1 січня 2004 року набрав чинності Цивільний кодекс України. У Книзі IV "Право інтелектуальної власності" цього Кодексу визначені об'єкти права інтелектуальної власності.
Радикальні структурні зрушення, прискорений розвиток конкурентоспроможних, високотехнологічних галузей в усьому світі орієнтуються на максимальне використання об‘єктів права інтелектуальної власності. Саме права інтелектуальної власності впевнено стають одними з найбільш вартісних елементів суспільного продукту, а відтак потребують максимального законодавчого захисту та підтримки з боку органів державної влади. І чим скоріше наше суспільство визнає цей незаперечний факт, тим більше в нас шансів стати соціально і економічно успішною державою, рівноправною в європейській та світовій спільноті.
У цьогорічному Посланні Президента України особлива увага приділяється інноваційній складовій економічного зростання держави. За роки незалежності в Україні зроблено головне для забезпечення гарантованих Конституцією України прав громадян на захист прав інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Створено нормативно-правову базу у сфері інтелектуальної власності, що відповідає міжнародним нормам, запроваджено ефективні механізми реалізації законів, сформовано дієздатну інфраструктуру, що забезпечує здійснення державної політики у цій сфері. [37]
Україна впевнено набуває авторитету держави з високим інтелектуальним потенціалом та сучасною державною системою правової охорони інтелектуальної власності. Але на жаль, Україна поки що суттєво відстає за обсягом використання результатів інтелектуальних досягнень в національній економіці у порівнянні з розвинутими країнами.
Гострота та актуальність завдання переходу до економіки, що базується на знаннях і творчості, формування ринку новітніх технологій обумовлюється тим, що, як показують експертні прогнози, Україна може щорічно заробляти лише на торгівлі технологіями військового та подвійного призначення $100 млн.
Світовий ринок технологій визначають 50-55 макротехнологій. Сім найбільш розвинених країн світу, освоївши 46 з них, контролюють 80% всього ринку інноваційної продукції.
Відомо, що інтелектуальний потенціал нашої держави дуже високий. В Україні за часів колишнього Радянського Союзу розроблялось 17 з 21 високих технологій Союзу, кожне третє авторське свідоцтво було “українським”.
Враховуючи наявні науково-технологічні доробки, що відповідають перспективним напрямам світового науково-технологічного розвитку, Україна зберігає конкурентоспроможний науковий потенціал у таких проривних напрямках як електрозварювання, металургія, авіа-, судно- та машинобудування, ракетно-космічні технології та інші галузі, здатні зайняти гідне місце на глобальних ринках наукоємної продукції. Про це свідчить висока винахідницька активність наших вчених, розробників, виробничників.
Як на мою думку, головна проблема полягає у відсутності єдиної довгострокової стратегії наукового та інноваційного розвитку, яка водночас має стати головним індикатором ефективності витрат на науку і визначити національні інноваційно-інтелектуальні пріоритети розвитку на перспективу. Слід тільки врахувати, що навіть найкраща стратегія не буде втілена в життя, якщо не розробити механізми її реалізації. Настав час сформувати і запровадити сучасну модель інтеграції інтелектуального потенціалу нації в світовий ринок, враховуючи як національну специфіку процесів перетворення інтелектуального надбання в конкурентноспроможну продукцію, так і відповідний світовий досвід. При цьому важливо активно співпрацювати з представниками українського бізнесу. І, безумовно, необхідна жорстка політична воля щодо здійснення розроблених стратегічних програм інноваційного розвитку економіки України.
З усього вищесказаного можна зробити такі висновки:
1. Процес приватизації в Україні та інших постсоціалістичних країнах проходить в контексті переходу від адміністративно-командної економіки, яка являла собою тотальне одержавлення всіх сторін господарського життя, до економіки, заснованої на ринково-конкурентних засадах. Ослаблення державних важелів управління приватизацією, в тому числі і дотримання законності в її проведенні, привело до створення безконтрольної ситуації, яка сприяла розкраданню державної власності. Жодна з цілей, поставлених перед приватизацією, не виконана: не створено численний клас ефективних власників, не залучено фінансових коштів для оздоровлення підприємств, не досягнуто мети поповнення державного і місцевих бюджетів. Аналіз недоліків сертифікатного етапу приватизації, а також необхідність продовження цього процесу вимагає переходу до реалізації грошової концепції приватизації.
2. Радикальні структурні зрушення, прискорений розвиток конкурентоспроможних, високотехнологічних галузей в усьому світі орієнтуються на максимальне використання об‘єктів права інтелектуальної власності. Саме права інтелектуальної власності впевнено стають одними з найбільш вартісних елементів суспільного продукту, а відтак потребують максимального законодавчого захисту та підтримки з боку органів державної влади. І чим скоріше наше суспільство визнає цей незаперечний факт, тим більше в нас шансів стати соціально і економічно успішною державою, рівноправною в європейській та світовій спільноті.
Висновки
Реформування відносин власності відноситься до найбільш актуальних проблем України, що знаходиться в стані транзиції. Вирішення питань власності вимагає свого негайного рішення, що зумовило актуальність даного дослідження.
Використання понять актуальної і фундаментальної структури відносин власності визначило економічну основу теорії прав власності, що виражає юридичні норми відносно дій з об'єктами власності. Розкрито форми власності, передусім, приватна і державна, показано межі та можливості їх функціонування. Доведено, що колективна власність як самостійна форма не існує. Її слід віднести до приватної чи державної власності залежно від того, на базі якої власності створюється господарське товариство чи колективне підприємство.
Становлення інтелектуальної власності - головна тенденція розвитку постіндустріального суспільства. Саме права інтелектуальної власності впевнено стають одними з найбільш вартісних елементів суспільного продукту, а відтак потребують максимального законодавчого захисту та підтримки з боку органів державної влади. І чим скоріше наше суспільство визнає цей незаперечний факт, тим більше в нас шансів стати соціально і економічно успішною державою, рівноправною в європейській та світовій спільноті.
Процес приватизації в Україні проходить в контексті переходу від адміністративно-командної економіки, яка являла собою тотальне одержавлення всіх сторін господарського життя, до економіки, заснованої на ринково-конкурентних засадах. Аналіз недоліків сертифікатного етапу приватизації, а також необхідність продовження цього процесу вимагає переходу до реалізації грошової концепції приватизації.
Крім того, стоїть гостра необхідність специфікації прав власності. На сьогодні основні права пучка прав власності зосереджені у адміністративно-економічних груп як реальних власників економічної влади.
Тільки науково обгрунтована державна програма приватизації здатна розв'язати вузол проблем, пов'язаних з реформуванням відносин власності, що послужить виходу України з тривалої економічної кризи.
Список використаних літературних джерел
1. Бойко А.Н. Общенародная собственность на средства производства: генезис, структура, развитие.- К.-1985.
2. Локк Дж. Сочинения.- М.- Мисль.- 1988.
3. Гольбах П. Избранные произведения в 2-х томах. – Соцэкгиз. - Т. 2. – 1963.
4. Гегель Г. Философия права.- Соцэкгиз.- 1934.- Т.7.
5. Не все ошибки сделаны.// Бизнес.- №47 (202).- декабрь 1996.
6. Менгер К. Основания политической экономии. Общая часть. (Пер. с немецкого).- Одеса. - 1903.
7. Гальчинский А. Историзм отношений собственности: методологические аспекты анализа.// Экономика Украины. -1993.-№9.
8. Маркс К. Капитал, т.1./ Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е издание, т.23
9. Васюнин М.К. Государственная социалистическая собственность на средства производства: содержание, формы реализации, пути развития.- Саратов.- 1973.
10. Жид Ш. Основы политической экономии.-М.-Студенческое издательство. - 1916.
11. Маркс К. Капитал, т.П./ Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е издание, т.24
12. Иванюков И.И. Основные положения теории экономической политики с А. Смита до настоящего времени.-СПБ.- 1904.
13. Положення про фінансово-промислові групи в Україні.//Урядовий кур’єр.- №17-18.- 1995.
14. The economics of property rights. Ed. by Furudoth E. G., Pejovich S., Cambridge.- 1974.
15. Demsetz H. Toward a theory of property rights. - "American Economic Review".- 1967.- v. 57.- N 2.
16. Pejovich S. Fundamentals of economics: a property rights approach. –Dallas.- 1981.
17. Toumanoff P.G. Theory of market failure. - "Kyklos".- 1984.- v. 37.- N 4.
18. Honore A.M. Ownership. - In: Oxford essays in jurisprudence. Ed. by Guest A. W.- Oxford.- 1961.
19. Лазар Я. Собственность в буржуазной правовой теории. - М.- 1985.
20. Becker L.S. Property rights: philosophical foundations. – Cambridge.- 1977.
21. Alchian A.A., Demsetz H. The property rights paradigm. - "Journal of Economic History".- 1973.- v. 33.- N 1.
22. Waldorn J. What is private property? - "Oxford Journal of Legal Studies".- 1985.- v. 5.- N 3.
23. Закон України "Про власність" // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 20. - С. 249.
24. Закон України "Про господарські товариства" // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 49. - С. 682.
25. Закон України "Про підприємництво" // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 14. - С. 84.
26. Комах Е. Право коллективной собственности в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право – 1997. – № 6. – С. 3-7.
27. Мартемьянов В. С. Хозяйственное право -БЭК.- М.-1994. - Т. 1. – 298 с.
28. Правовое регулирование отношений собственности в Украине // Юрид. вестник – 1997. – № 1. – С. 84-89.
29. Шемякин Л. Конституционное обеспечение прав субъектов права собственности и хозяйствования // Юрид. вестник – 1997. – № 2. – С. 62-63.
30. Тягуненко А. Демократизация отношений собственности в ЧСФР//Вопросы экономики. – 1991.- №1.
31. Богиня Д., Волынский Г. Приватизация: цели, направления, проблемы//Экономика Украины. -1995.-№3
32. Ехануров Ю. Состояние приватизации в Украине; проблемы и пути решения// Экономика Украины. -1996.-№6
33. Статистичний щорічник України за 1997 рік / Державний комітет статистики України: Відповідальний за випуск О.Г. Осауленко.- К.- Українська енциклопедія. - 1998 - с. 125
34. Кучерявенко П.Х., Максименко Я.А. Роздержавлення власності в перехідній економіці України.- Харків.- 1997.
35. Кучеренко О.В. Науково-методичні основи здійснення масової приватизації в Україні.- К.- Либідь.- 1999.
36. Чижова В.І. Методологічне забезпечення управління приватизаційними процесами в регіонах.- К.- Національний економічний університет.- 1998.
37. Охорона інтелектуальної власності в Україні / С.С.Довгий, В.О. Жаров, В.О. Зайчук та ін. - К.- Форум.- 2002. - 319 с.
38. Цыбулев П.Н. Оценка интеллектуальной собственности. - К.- "Инст. интеллект. собств. и права".- 2003. - 188 с.
39. Гальперин Л.Б., Михайлова А.А. Интеллектуальная собственность: сущность и правовая природа. – СГП.- 1991.