РЕФЕРАТ
НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА:
ЗАГАЛЬНЕ І ОСОБЛИВЕ
План
1. Загальні передумови формування національної економіки
2. Напрями змін державних утворень
3. Прояви загального та особливого в Україні
Висновки
1. Загальні передумови формування національної економіки
Людина - це своєрідна, але все-таки частина природи. Природна різноманітність віддзеркалювалася на людській спільноті етнічним різномаїттям, яке поширилось по всій земній кулі. Причини такого розповсюдження, як і все, що стосується людини, до кінця невідомі ні науці, ні іншим формам пізнання (за винятком специфічного релігійного та утопічного комуністичного світосприйняття).
Гіпотези, згідно з якими людство розселилося по всій земній кулі внаслідок суто економічної доцільності задля фізичного виживання, на думку історика радянської доби Б. Поршньова, виявились помилковими. Він висловив гіпотезу, згідно з якою основною причиною поширення людства всією планетою стали антисугестивні перестороги людей задля того, щоб зберегти свою життєдайну різноманітність в мові, культурі, побуті, традиціях тощо. В цьому процесі «розвиток мислення є основна, генеральна лінія контрсуггестії» Кожен етнос, як і кожна людина, має свою своєрідність та неповторність, а також живе в своєму індивідуально-неповторному часі. В цьому відношенні етнічну різноманітність людства й слід розглядати і розцінювати як багатство, аналогічно до біологічного різноманіття рослинного та тваринного світу: «всередині тих або інших груп людей, соціальних та етнічних спільнот самооборона від сугестії виливалась в диференціацію оточуючих...».
Ідеологія сучасного неоліберального глобалізму, подібно до інших космополітичних течій, започаткованих в сиву давнину, в своїх ментальних основах має антиприродну, уніфікуючу і, в силу цього,- затухаючу спрямованість. Тому пануюча скерованість глобалізації направлена проти етнічно-державних утворень, за розмивання кордонів тощо.
Етнічний чинник є основним інтеграційним чинником в процесі національного державотворення, оскільки, за невеликим винятком (наприклад, Швейцарія, Бельгія), більшість країн в світі утворились на етнічній основі. Так, наприклад, Г. Нельсон в 1981 році поділив всі 164 держави на п'ять груп і з'ясувалося, що 45 держав є єдиною нацією-групою, де одна етнічна група нараховує понад 95% населення (ФРН, Японія, Норвегія, Польща тощо). Держави з однією нацією-групою. Це ті, де етнічна нація нараховує від 60 до 90% населення. Таких держав 62 (Китай, Фінляндія, Великобританія тощо). Таким чином, в переважній більшості - 107 зі 164 держав утворились на основі однієї нації, в них частка титульної нації складала від 60 до понад 95%. В іншій системі координат, наприклад, при розпаді імперій, етнічний чинник виступає вже як основний дезінтеграційний чинник. Процес дезінтеграції продовжується, хоча і має неоднозначні оцінки сучасників. Разом з тим, кількість країн в світі постійно збільшується і цей процес продовжується. Так, за даними ЮНЕСКО, в світі існує від 4000 до 6000 етносів і лише 800 з них вважаються націями та нараховується біля 240 держав, то далеко не кожна етнічна група є національною, хоча кожна національна група є етнічною.
Протягом всього історичного розвитку людства відбувається безперервний процес нерівномірного розвитку країн та народів, що супроводжується постійним внутрішньо-національним процесом вертикальної мобільності людей. Причини такої нерівномірності остаточно не з'ясовані, але ці процеси та явища безпосередньо впливають на появу, розвиток, а також па зміни в етнічно-національно-державних утвореннях. Узагальнення історичного досвіду національно-державного розвитку, дозволяє виокремити їх внутрішні та зовнішні чинники.
Внутрішні чинники формування державних утворень:
етнічна самобутність та неповторність, як синтез природного багатоманіття з людським різномаїттям, з їх змінами в часі та просторі;
природна заданість - необхідність як окремої людини, так і кожного етносу самореалізувати та само ствердити себе;
природне середовище, в якому з'являється неповторне етнічне утворення, яке частково детермінує, а частково стимулює формування певного національно - державного утворення;
неповторна мова, культура, міфи, легенди, національні традиції, звичаї, ментальність, власна неповторна історія, власний час життя та його етапи;
генетично - культурно - історичний код та неповторна природа, які створюють синергетичний ефект взаємодії етнічних утворень і все це сприяє започаткуванню розвитку та самореалізації як етносу, так і кожної окремої людини.
Зовнішніми чинниками формування державних утворень можна вважати:
географічну ізольованість (наприклад, Японія, яка є острівною державою, Непал, як гірська держава; деякі особливості має в цьому відношенні Англія, Австралія, Нова Зеландія тощо);
рівень розвитку сусідніх країн, який буде сприятливим в тому випадку, коли вони ще не набрали сили та міці для зовнішніх експансій, та не створюють загроз для національно-державного суверенітету;
послаблення домінуючої ролі країни - метрополії, яка внаслідок різних обставин, в тому числі і в силу вичерпання своїх експансіоністських амбіцій, втрати своєї пасіонарності вимушена надати державну самостійність колоніям та залежним країнам. Наприклад, утворення самостійних Польщі, Фінляндії, Прибалтійських країн в 1917-1918 роках, процеси деколонізації в 50-х-60-х роках XX ст.;
геополітичний компроміс країн-переможців у великих війнах, коли країна отримує незалежність в результаті узгодження інтересів країн-переможниць для збереження певної рівноваги. Так було в 1815 р. після наполеонівських воєн, в 1945 р. згідно Ялтинських угод тощо.
Оцінка зовнішніх чинників може змінюватися або мати різну шкалу виміру. Н. Маккіавеллі вважав, що легкість отримання незалежності не сприяє гартуванню народу, внаслідок чого цей народ зіштовхнеться з великими проблемами в подальшій розбудові своєї державності. Внутрішні та зовнішні чинники національно - державних утворень знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності, а інколи і міняються місцями, переходять один в одне. В практичній реалізації часто виникає синергетичний ефект, який проявляється в перемозі тих сил, які вже могли втратити надію на перемогу.
Існують також і внутрішні та зовнішні чинники розпаду державних утворень, переважно імперій. До зовнішніх чинників в цьому контексті можна віднести різку зміну природного середовища. Наприклад, держава може розпастися внаслідок різкої зміни клімату - різкого похолодання або потепління. Але, як правило, державні утворення долають, хоча і з великими труднощами, зовнішні загрози і розпадаються, як і утворюються, завдяки дії людського фактору, внутрішніх чинників.
В історичному плані формування етнічно - національно - державних утворень постійно супроводжувалось жорсткою конкурентною боротьбою, при якій часто виникали елементи громадянської війни, громадського протистояння. Такі внутрішні та зовнішні випробування тільки гартували і зміцнювали національні держави на висхідних етапах їх розвитку, а також – прискорювали занепад і зникнення з історичної арени на нисхідних етапах..
Практично у всіх країнах, які були і залишаються конкурентоздатними, зайняли лідируючі позиції в світі - Велика Британія, США, Німеччина, Японія, Росія,- патріотизм, національна самоповага і гідність цінувались на найвищому рівні, були пріоритетними в державній політиці. В цьому контексті симптоматичним є висновок Р. Тагора в лекції "Душа Японії" 1916 року: "Обов'язок кожної нації ствердити перед світом. Якщо їй нічим поділитися з іншими народами, це потрібно розглядати як національний злочин. Це гірше смерті і не прощається людською історією. Нація зобов’язана зробити загальним надбанням те краще, що є в неї, надсилаючи запрошення прийняти участь в святі духовної культури".
Ця різка, але влучна констатація р. Тагора стосується не тільки конкретної нації, а й кожної людини. Тому всі учасники міжнародного простору, хто намагається в своїх експансіоністських цілях знищити чи просто подолати свого потенційного конкурента, завжди спрямовують руйнівні зусилля на основне - етнічно-державну складову: мову, культуру, звичаї, традиції, історичну пам'ять. При цьому, виходячи з реального стану, вони використовують різні тактичні засоби. Один з них полягає в тому, що на початковій фазі вони намагаються посіяти нереальні ілюзії, надії та сподівання, з тим, щоб на переломному етапі підкорити народ, поставити його в залежність. Методами тиску на країни для отримання геополітичних переваг є інформаційне придушення шляхом інфікування комплексу неповноцінності та не самодостатності, зокрема, нав'язування уявних цілей та невірних орієнтирів, пропонування хибних шляхів розвитку, поширення ідей, що сіють розпач і безперспективність. Навпаки, для досягнення власних цілей провідні геополітичні учасники здатні на використання неповної, не завжди достовірної інформації.
Націоналізм - це любов до своєї рідної оселі, мови, культури, батьків, села чи міста, своїх обріїв, друзів та товаришів, знайомих і незнайомих, своєї країни, всього того, що зробило тебе таким, а не іншим і з чим самобутнім та неповторним ти можеш збагатити та ствердити себе і свою країну в світі, а тим самим – і все людство.
Національна ідея повинна синтезувати, об'єднувати критичну масу людей в розбудові нової держави. Комуністичній ідеї свого часу це не вдалося, що зіграло не останню ропі, в розвалі СРСР.
Переважна більшість національних економік в сучасному глобалізованому світі мають ринкову спрямованість розвитку. Разом з тим, і і» дії ринкової о механізму, і и особливостях функціонування ринкової економіки існують значні відмінності, що визначаються національними особливостями - традиціями, культурою, ментальністю тощо. Ринкова система господарювання має тенденцію до постійного ускладнення, що обумовлено дією різноманітних як економічних, так і не економічних чинників. В той же час, неможливе повне уособлення економічної діяльності з ринковою економікою, що притаманне для ринкового фундаменталізму. Ринкова економіка досягла свого відносного апогею в епоху домінування індустріального виробництва, основою якого є матеріально-речове виробництво. Основним економічним принципом цього рівня виробництва є жорсткий раціоналізм, основним мотивом - гроші та прибуток. Домінуючим стереотипом ментальності цих людей є вислів: "Час - це гроші". Людину відтісняли на другорядний план. Цей ментальний стереотип привів людство до прірви глобальних проблем, вихід з яких ніхто не знає, а також до депопуляції корінного населення тих країн, які ніби досягнули найбільших успіхів у такому сценарію розвитку.
2. Напрями змін державних утворень
Історичні дослідження постійно віддаляють час зародження першої людини. Існують різні точки зору стосовно того, який стан, з якого періоду, за якими параметрами можна вважати часом започаткування, власне, людини. Вважається, що на території України первісні люди з'явилися 1-1,5 млн. років тому.
Непростим є дослідження утворення держав на теренах України і власне Української держави. В силу різних внутрішніх і зовнішніх причин певні колективи - союзи людей утворювалися і розпадалися, знову утворювалися, але вже на новій основі.. Природноінформаційно-соціальний чинник був завжди головним, а суто природно-матеріально-речовий чинник виконував допоміжну роль.
В цьому непростому процесі необхідно, як висловився український націолог та етнополітолог О. Бочковський, «розвіяти романтичну імлу та шовіністичну темряву, що хмарою затемнює національну справу".
Існують різні класифікації етапів розвитку української держави, але до сьогодні недостатньо дослідженим є період Трипільської культури, яка існувала в центрі сучасної української держави протягом більше 2 тисяч років - від 4,5 до 2,5 тис. років до н.е., тобто від кам'яного віку до бронзового. Існують численні інформаційні та матеріальні докази існування Трипільської культури. Вже відкрито чи знайдено 25 міських поселень, з яких 17 знаходяться в Черкаській області. Більшість європейських країн ще не мали на той час міських поселень, в тому числі - з двоповерховими будівлями.
Більше того, на думку окремих дослідників, на території сучасної України існували і давніші праукраїнські етнічної державні утворення. В нашій країні, в районі сучасного Запоріжжя, знаходиться Державний історико-археологічний музей „Кам'яна могила", де були знайдені стародавні тексти, накреслені на стінах кам'яних склепів. Розшифрував ці тексти відомий російський нумеролог А.Г. Кифішин. Вважається, що ці тексти є першим в світі письмом, а отже, на нашій території з'явилася писемність раніше за шумерську.
"Кам'яна Могила" з її наскельними малюнками - це продукт розвинутої духовної культури. Численні вироби із випаленої глини трипільської культури - теж показник духовного розвитку, оскільки в цих виробах втілювалось не тільки бажання утилітарно використати, а й ціле всеосяжне світосприйняття. Вважається, що випалена глина- перший штучний матеріал, створений людиною. Національне підґрунття розвитку українського етносу на той час складало язичництво, з його життєдайним та радісним сприйняттям навколишнього світу, в якому домінували символи родючості - жіночі статуетки, а також зображення не лише природи, що оточувала людину, а й елементів Космосу - Сонця, Місяця тощо. В цілому, язичництво формувало необхідність гармонії з природою.
На думку Ю. Липи: "Трипільський характер - це підложжя українського характеру. Бо народи-предки - це не тільки архітектура, могили, звичаї, ритуали. Це - характери, що кружляють в крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися (...). Від трипільців починаємо історію української території як єдності і її торговельних взаємин з іншими країнами, єдності духовної і матеріальної". Отже, при всій умовності класифікації, першоосновою української державності можна вважати Трипільську культуру, яку започаткували праслов’янські племена, які пізніше склали основу Пшеворській, Зарубницькій, Черняхівській культур з І ст. до н. є. до VII ст. н. є. На добу Черняхівської культури припадає ще одне праукраїнське державне утворення - Антська держава. На території України проживали також скіфи, які, в своїй більшості, були вільними людьми, що на той час було не було типовим, згодом з'явилися сармати.
В класичному трактуванні історія становлення української державності може мати такий вигляд. Перший період - у VI-VII ст. В ці часи зростала чисельність населення, різноманітні контакти між людьми ставали все більш «щільними», що породжувало синергетичний ефект формування етносу. Східнослов'янські племена або праукраїнці заклали фундамент нової держави - Русі, у сучасному її розумінні - з більш розвинутою економікою, удосконаленими знаряддями виробництва, поглибленою спеціалізацією, а також досить розвинутою торгівлею, як всередині країни, так із сусідніми країнами. Духовною опорою започаткування та становленням слов'янської держави на той час було язичництво. Але через владну еліту з часом поступово став посилюватися вплив християнства, центром якого стала Візантія.
В другій половині IX ст. Київський князь Аскольд вже проводив політику християнізації. Але у 882 р. Київ був захоплений Олегом, якому, за історичними даними, сприяла язичницька опозиція. За князівством Олега (882-912) Київська Русь з центром у Києві стала однією з найпотужніших країн Європи.
Значною подією було прийняття християнства князем Володимиром у 988 році. Зрозуміло, що духовність народу, його вірування неможливо було поміняти своєрідним «декретом», тим більше «згори», з боку влади. Про те, що цей процес проходить складно, свідчить те, що практично не залишились матеріальні носії язичництва. Хоча відомо, що язичництво стародавньої Греції, Риму тощо залишило після себе значні матеріальні носії високого рівня культури, мистецтва тощо.
Східні слов'яни мали свою писемність ще до прийняття християнства. Азбука складалася з 23 грецьких літер і 4 слов'янських. Отже, Кирило і Мефодій успішно продовжили це починання. Значною подією в тогочасному культурному житті став твір "Слово про Ігорів похід" (1187). Такого рівня творів Європа ще не мала. Книжковий фонд України в XII ст. - на початку XIII ст. складав, за підрахунками вчених, 130- 140 тис. томів. Багато етносів, націй, країн та народів зробили значний внесок в скарбницю світової культури, Україна також достойно представлена своїми здобутками.
В подальшому, духовна складова розвитку національної держави продовжується розвитком культури, писемності закріплювався в християнських закладах, а також в світських навчальних закладів. Першим навчальним закладом була Острозька академія (1576 р.) заснована князем К. Острозьким, яка мала своє продовження у братських школах, які виникли у Львові (1586 р.) Кам'янець - Подільському, Галичі, Холмі та інших містах..
Значною подією в цьому напрямку було заснування Києво-Могилянської академії (1701 р.), - єдиного вищого навчального закладу Східної Європи. Києво-Могилянська академія служила базою підготовки інтелектуальних кадрів для Російської імперії. Так, наприклад, 21 з 23 ректорів Московської академії та 95 з 125 її професорів були її випускниками. Окрім вищих та середніх навчальних закладів створювалася система шкіл різного рівня.
З середини XII ст. життя Київської Русі характеризується відцентровими тенденціями, внаслідок яких утворилися 15 князівств з непростими стосунками, що призвело, в кінцевому рахунку, до взаємного послаблення та неспроможності протистояти військовій експансії. Київська Русь потерпіла поразку в протиборстві з татаро-монголами у 1240 році.
На Заході України державницькі традиції продовжило Галицько-Волинське князівство, яке утворилося близько 1199 року і майже сто років зберігало державний статус східних слов'ян. З часом і воно перейшло у васальну залежність від золотоординських ханів. Згодом населення території колишньої Київської Русі розсіялось по всій сучасній Україні. Спочатку перебувало у залежності Литовської держави, яка в 1377 році підпорядкувавши собі приблизно половину земель Київської Русі і стала найбільшою країною в Європі зі столицею в місті Вільнюс (або Вільно). Це підпорядкування проходило своєрідно, оскільки литовські князі діяли за принципом «захоплюючи, звільняємо» від золотоординських ханів. Литовські князі на практиці втілювали свій принцип: «Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо». Згодом Україна потрапила в залежність від Речі Посполитої і після Люблінської унії 1569 р. втратила всі ознаки української державності та автономності.
Другий період державного будівництва в Україні розпочався із заснуванням у XVI ст. Запорізької Січі. Специфіка її утворення полягала в тому, що організатором її виступала не проста еліта, а більшість вкрай різноманітного люду, основним прагненням якого були воля і незалежність.
Однак, козаки мали свої специфічні вади, наприклад, відносно велика частина з них мала «комплекс втікача». Оскільки Запорізька Січ складалася лише з чоловіків, не можна вважати, що це було повноцінне державне утворення. Специфіка функціонування Січі полягала в її відкритості - вона існувала, в переважній більшості, не за рахунок внутрішніх чинників, а завдяки зовнішньому середовищу. Так, навіть господарська діяльність мала допоміжне значення, оскільки головну роль в економічному забезпеченні грали військові дії, постійним було зіткнення інтересів козацької старшини їй, що завжди множило нестабільність як при виборі своїх гетьманів, так і в прагненні до незалежності і самостійності.
Згодом козацьке військо під керівництвом гетьмана І. Виговського за допомогою кримських татар одержало переконливу перемогу над росіянами в 1659 році під Конотопом, яка відкрила можливість походу на Москву, але особисті проблеми Виговського виявилися тим наріжним каменем, який унеможливив в подальшому закріпити цю перемогу і перетворити її у виграну війну. Час був втрачений, а з ним - і гетьманська булава.
В подальшому вимушена "хитрість" нового гетьмана Івана Мазепи "заплутала" не тільки чужого Петра І, а й своїх багатьох козаків та, в переважній більшості, козацьку старшину, що і унеможливило одностайність та єдність в захисті своїх національно-державних інтересів. Бій під Полтавою у 1809 році, в якому на сторону І. Мазепи стали тільки 8 тисяч козаків під проводом К. Гордієнка, є яскравим свідченням того, що "хитрість та лукавість" не є тим напрямком, який несе перемогу.
Разом з тим, необхідно зазначити, що суперечливі дії і Б. Хмельницького, і І. Мазепи, і практично всіх гетьманів, хоча і не досягли головного - самостійності та незалежності,
Будь-який прояв самобутності несумісний з підлеглим станом, тому духовна творчість народу направлена на боротьбу проти соціального та національного гноблення. Третій період становлення української держави пов'язаний з духовною складовою українського етносу. Найкраще це проявилось в народній творчості і кристалізувалось у таких видатних постатях, як Ф. Прокопович (1681-1736)- письменник, учений, культурно-освітній діяч, що фактично очолив Російську православну церкву; Г. Сковорода (1722-1794)- мислитель, письменник, поет, який створив «філософію серця». Значними віхами національно-державного розвитку було утворення Кирило-Мефодіївського братства, створення Київського університету в 1834 р., започаткування сучасної української літератури І. Котляревським, Г. Квіткою-Основ'яненком, написання «Кобзаря» Т. Шевченком, а також працями П. Куліша, М. Костомарова, О. Маркевича.
Скасування кріпацтва сприяло утворенню української господарської еліти - Терещенків, Симиренків, ін. На другу половину XIX - початок XX ст. приходиться яскрава творчість І. Франка, Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Вовчка, М. Коцюбинського. В 1862 р. була поставлена перша українська опера С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», опери М. Лисенка «Мазепа», «Богдан Хмельницький» тощо.
Значні зміни відбулись в писемній та музичній культурі українського народу. Видатними музикантами були Д. Бортнянський (1751-1825), М. Березовський (1745-1777), А. Ведель (1767-1808). В сфері музичної культури Україна досягла значних здобутків, що свідчить про духовний злет народу, реалізацію його потужного внутрішнього потенціалу.
Четвертий етап формування української державності пов'язаний з величезними змінами періоду Першої світової війни і її наслідками. Ця війна призвела до розвалу двох імперій, в складі яких перебував український народ - Російської та Австро-Угорської. В даному випадку зовнішній чинник став основним чинником формування української державності. Після вимушеної відмови царя Миколи II від влади перед українським народом постало основне питання - самовизначення, а також, як і перед російським народом, - пошуки нових шляхів чи їх торування у своєму соціально-економічному розвитку.
Найбільш мобільними і підготовленими до такого повороту подій, який вони і формували, виявилися три партії: Українська Партія соціал-революціонерів (М.Ковалевський, П.Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія Н.Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Нікольський). Головою Центральної ради було обрано М. Грушевського. Всі ці три основні партії мали, в першу чергу, соціалістичне спрямування, а питання національного самоусвідомлення для них не були першочерговими. Після падіння Тимчасового уряду в Петрограді Центральна рада пішла на угоду з більшовиками проти прибічників Тимчасового уряду, а потім 7 листопада 1917 р., вона ухвалила III Універсал і проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР), залишивши федеральний зв'язок із Росією.
Вибори до Всеукраїнських установчих зборів наприкінці 1917 р. в Україні продемонстрували повну перемогу партій українського спрямування. Тільки 10% виборців проголосували за більшовиків, майже 75%- проголосували за українські Партії. І тільки 11 січня 1918 р. в ухваленому Центральною Радою IV Універсалі під впливом зовнішніх сил було проголошено незалежність та суверенність УНР. Але навіть в даному документі рішення було не остаточним, оскільки передбачалося, що остаточно це питання повинні вирішити Українські Установчі Збори. На Всеукраїнському з'їзді Рад, який розпочав роботу 4 грудня в Києві прибічники більшовиків складали 127 осіб з 2,5 тисяч делегатів.
Центральна Рада своєю непослідовністю та нерішучістю сприяла деморалізації, роззброєнню і розпуску військових формувань, в яких домінували проукраїнські настрої, внаслідок чого 16 січня 1918 р. у бою під Крутами спромоглися протистояти більшовикам тільки 450 гімназистів та юнкерів, більшість яких загинуло в нерівному бою.
Так були втрачені можливості отримання незалежності та самостійного розвитку України на початку XX ст. 1 гетьман П.Скоропадський, і Директорія УНР, і Західноукраїнська Народна Республіка - це вже низхідний етап національно – визвольних змагань, для якого також були характерні нерішучість та непослідовність.
Непослідовність в досягненні головної мети - національно-державної розбудови України була характерна як для еліти, так і для переважної більшості населення. Народна хвиля стихійних повстань проти більшовиків в 1921 р. могла більшою мірою сприяти консолідації державотворення. Однак, стратегія і тактика антинаціональних сил в Україні унеможливила створення міцного ядра критичної маси патріотів України, відтак численні повстання та протести не перетворювалися в "ланцюгову реакцію" національних перемог. Подальші події показали, що і творчо-інтелектуальна еліта, і селяни, як і весь український народ дуже високу ціну заплатили і за свою відносну відстороненість від рішучих дій за свою свободу та незалежність, і за те, що частково піддалися на примари утопічних соціалістичних ідей.
Наступний п'ятий етап формування української державності після громадської війни і перемоги в ній більшовиків проходив в умовах тоталітаризму. На даному етапі багато з тих рис української ментальності, які призвели до поразки в національно - визвольних змаганнях 1917-1921 рр., вже в нових умовах зіграли позитивну роль, оскільки дали змогу вистояти, зберегти прагнення до незалежності. Період національно - визвольної боротьби не пройшов марно. Ця боротьба живила не лише емоційний стан народних мас, а й всі інтеграційні властивості людини - інтелектуальні, моральні, світоглядні тощо.
У 20-х р. XX ст. відбувалося піднесення творчої активності українського народу в духовній сфері. Особливо це стосувалося літератури, для якої характерним був плюралізм думок, стилей, напрямків тощо. Багато вчених, письменників поділяли ліві погляди, що на той час відображалось в боротьбі з проявами минулого капіталістичного ладу, приватно-власницької психології. Тим самим, ця політика була вигідна більшовикам, хоча і мала українське забарвлення.
Бурхливими темпами розвивались український театр, українське кіно, музична культура та мистецтво, відроджувалася і розвивалася наука. І все це - завдяки глибинним творчим началам українського народу, його прагненню бути освіченим, культурним, духовно розвинутим. Активно сприяла цим процесам політика коренізації - розвиток національної культури та мови. Всі ці аспекти мали б "спрацювати" у вигляді "переваг" національна політики в майбутній світовій пролетарській революції. З часом проблеми світової революції відійшли на задній план, Й. Сталін розправився зі всякими "націоналістичними ухилами" в боротьбі за владу за допомогою репресивного апарату більшовицького режиму. Освітньо-інтелектуальний рівень населення, між тим, значно підвищувався, що надавало можливість в подальшому успішно проводити політику індустріалізації.
В цілому, прискорений індустріальний розвиток, як показали подальші події, виявився далеко не оптимальним, оскільки був розрахований не на випереджаючий, а на наздоганяючий сценарій. На початку 30-х рр. XX ст. вже був «рощеплений» атом, вирішений цілий ряд технічних задач, які давали принципову можливість в перспективі створення обчислювальних машин тощо. Тобто, відбулись якісні зміни, в яких науково-інформаційна складова стала відігравати вирішальну роль.
Свою основну історичну роль індустріалізація виконала в кінці ІX - на початку XX ст. Зрозуміло, що в середині першої половни XX ст. вона проходила більш швидкими темпами, що спочатку довів досвід СРСР, в другій половині XX ст. Японія, потім - «нові індустріальні країни», в наш час - Китай: Лідером залишається США- за своїм інформаційно-науково-технологічним статусом..
Більшовики, як переможці, були неоднорідними в своїх поглядах. Хибна цілеспрямована політика більшовиків на знищення «зайвих класів» не передбачила зворотних наслідків. Практично вся, так звана, "ленінська гвардія" була знищена Й. Сталіним ще в довоєнний період. М. Скрипник в 1923 р. - покінчив життя самогубством; О. Шумський - в 1933 р. заарештований, в 1946 р. покінчив життя самогубством; застрелився М. Хвильовий; загинув Юрій Коцюбинський; розстріляний в 1937 р. С. Косіор. Із 62 членів ЦК(б)У, обраного XIII з'їздом (червень 1937 р.), знищено 55. З 11 членів Політбюро ЦК КП(б)У - репресовано 10, з 5 кандидатів в члени Політбюро - 4.
Непроста ситуація склалась на вітчизняній території напередодні Другої світової війни, оскільки Україна стала центром геополітичних інтересів провідних країн тогочасного світу. І Англія та Франція, з одного боку, і СРСР, з іншого боку, намагалися "використати" гітлерівську Німеччину у власних інтересах. Так, політика Радянського Союзу визнавала взаємовигідну можливість готувати німецьку військову еліту на території СРСР, оскільки згідно Версальської угоди Німеччині заборонялося мати велику і сучасну армію. В свою чергу, Радянський Союз закуповував в Німеччині високотехнологічну продукцію, зокрема, оптичні прилади.
Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р., коли німецькі війська перейшли кордон Польщі. Між тим, договір про ненапад Німеччини та СРСР був укладений ще 23 серпня 1939 р., в якому був і таємний протокол про розподіл Польщі. Багато в чому такі дії керівництва СРСР спровокувала недалекоглядна політика урядів Франції та Англії, що проявилось в Мюнхенській угоді. Тим самим фактично Друга світова війна почалася активними діями Німеччини і спочатку пасивними, а з 17 вересня активними діями радянських військ. Війська гітлерівської Німеччини і радянські війська фактично мирно розділили Польщу. Цей процес одночасно став і об'єднавчим для українських земель, що активно використовувалось владою для посилення радянського патріотизму.
Таким чином, позитивним наслідком багатовікової історії української державності стало здобуття свободи та незалежності. Однак, український народ заплатив за довгоочікувану свободу численними людськими втратами, духовним виснаженням, внаслідок чого знатно зменшився потенціал патріотизму та духовності. Значною мірою це обумовило всю глибину руйнації, яка відбулась в Україні в постперебудовчий перехідний період.
3. Прояви загального та особливого в Україні
Особливе і загальне взагалі і в національній економіці, зокрема, знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. При цьому слід зауважити, що загального без особливого не буває. Спочатку з'являється щось особливе, або новоутворення. В той же час особливе з іншими "особливостями" в загальному набувають синергетичного ефекту - загальне "важить", "грає більшу роль" ніж проста сума цих окремих особливостей. Також треба мати на увазі, що все в цьому світі ієрархічне і плинне. Тобто все системі ієрархічне, але ця ієрархія знаходиться у відкритому стані і хоча вибірково, але постійно залучає в свою систему нові елементи-особливості. Значення кожної особливості знаходиться в постійній зміні. Між системою (загальним) і новоутворенням (особливим) виникає боротьба на знищення. Але в подальшому розвитку новоутворення "розривають" стару систему і стають центром кристалізації нової системи, яку новоутворення намагається створити за власним зразком, зі старими елементами.
Прояви загального та особливого можна проілюструвати прикладами: в первісній історії людства було поширене збиральництво - людина збирала і споживала дари природи. Потім, як окремий елемент (особливість), з'являється новоутворення у вигляді першої спроби посадити рослину і виростити її. Через деякий час це новоутворення переростає в систему орного землеробства, а збиральництво стає допоміжним. Орне землеробство потребує особливого елементу - знарядь праці. З часом виробництво знарядь праці стає домінуючим - індустріальне суспільство .
Iінформація на всіх етапах розвитку людства відігравала вирішальну роль. Особливе значення інформація набуває в XXI столітті процес становлення постіндустріального, а потім власне інформаційного суспільства.
Чисто буває так, що особливе з'являється в одній етнічній спільноті або країні, але набуває популярності і, в силу цього, загальності в іншій країні чи країнах. Наприклад, порох, папір були винайдені в Китаї, сталь вперше стали виробляти в Індії та Туркменістані, але європейські країни та Америка ці винаходи втілили в життя краще, ніж ті країни, в яких з'явилися ці винаходи. Численні внутрішні та зовнішні чинники призвели до такого наслідку. Деякі аспекти національного життя зберігаються на досить тривалий час, але живлять самобутність розвитку, хоча і повільно, але неухильно.
Україна отримала незалежність у 1991 році за вкрай сприятливих зовнішніх умов. Практично всі країни Заходу на чолі з США були зацікавлені у розпаді СРСР - основного конкурента глобального панування, а також яскравого зразка тоталітаризму комуністичного ґатунку. Серед сприятливих зовнішніх чинників здобуття незалежності України - політика керівництва Росії на чолі з Б. Єльциним, урядів інших країн, що утворились на теренах СРСР, соціалістичних країн Європи.
З того часу перед Україною постало складне завдання створити могутню процвітаючу державу, конкурентоспроможну в світовому політичному та економічному просторі, з високою якістю життя суспільства. Розуміння та повага до свого декілька тисячолітнього, в тому числі і 74-річного комуністичного минулого дозволить виокремити весь як позитивний, так і негативний досвід, використати його на благо народу. Особливе, що здатне сприяти національному відродженню - історичний архетип, що живиться народними джерелами, має власні красу та вдачу. Через активну конкурентну боротьбу за лідируючі позиції з іншими країнами та народами, Україна повинна самореалізуватись і тим самим збагатити себе і людство.
Якщо раніше основна увага зверталася на винаходи, які полегшували фізичні зусилля, то тепер на чільне місце виходять духовні здібності людини, персональні комп'ютери, скеровані на підсилення інтелекту. При цьому, все більшого, навіть суто виробничого значення, набуває цінність людини як самодостатньої величини.
Після здобуття незалежності перед Україною дуже гостро стала проблема переходу на природний етап розвитку. Це, в першу чергу, стосувалось свободи в різних сферах діяльності, зокрема, до необхідності роздержавлення та приватизації власності. Єдина форма власності - неприродний її стан. По-перше, природні ресурси різноманітні та обмежені. По-друге, виробництво також має різні форми, види, обсяги, рівень і не може ефективно функціонувати як єдине підприємство. Головне те, що люди різні за своїми природними здібностями, віком та рівнем розвитку і в силу цього створюють різні види діяльності, торують різні шляхи своєї реалізації, свого самоствердження, а відтак - формують різні форми власності. Ці процеси подібно до природних перебувають в безперервному русі і змаганні. Тоталітаризм унеможливив розробку солідних теоретичних напрацювань переходу на природний, незалежний та самостійний стан соціально-економічного розвитку України. Комуністичні кадри, що залишились при владі, не мали ні необхідного рівня розвитку, не мають вже й особистих якостей, яких вимагає складний перехід до сучасних суспільних відносин.
В цих непростих умовах багато науковців демократичного і прямування вважають, що Україну врятує підприємець. Однак, коло проблем, що вирішується підприємцями, має першочергово кой’юнктурно-практично спрямованість. Ефективний ринковий механізм здатен узгодити існуючі суперечності на рівні матеріально-речового виробництва, однак на рівні інформаційного – його дія має значні обмеження. Відтак, функція вибору, обґрунтування та реалізації довгострокової стратегії суспільного розвитку за умов інформаційного технологічного укладу покладається на професіоналів, мотивованих на трансцендентні потреби.
Труднощі у створенні сприятливої підприємницької атмосфери, крім всього іншого, пояснюються ще принаймні двома важливими обставинами. По-перше, це наша етнічна своєрідність. В силу різних обставин багато етнічних українців живе за кордоном. Багато з них стали видатними людьми. Але жоден з них, наприклад, в Канаді по США не став видатним підприємцем. Та й середнього рівня досягло дуже мало підприємців у порівнянні з іншими націями. По-друге, ринкове середовище, підприємництво, капіталізм формувався протестантським, "силовим полем". Православ'я менш утилітарно спрямоване, однак має більшу міць свого "силового поля".
Природно, що кожен народ у дуже непростих умовах знаходив свої цілі, вибирав свій шлях, у тяжкій праці формував необхідні засоби Але перед тим, як стати найбільш могутнім, розвинутим та багатим народом світу, англійці, на думку А. Монтеск'є, перевершили усі народи світу у трьох дуже суттєвих речах - набожності, торгівлі та свободі. "Справа Америки - це бізнес" – сказав ще у 20-ті роки XX століття президент США. У бізнесі народ США знайшов своє джерело могутності та процвітання. Той стрибок, який здійснила Японія у справі економічного розвитку був забезпечений, насамперед, етнічною самодостатністю, а також запозиченими іноземними науково-технічними розробками та новаціями у сфері управління, менеджменту, які були модифіковані і пристосовані для неповторного японського духу. Роздумуючи над вселюдськими проблемами, російський філософ В. Соловйов писав, що краса потрібна для виконання добра у матеріальному світі, бо лише нею висвітлюється та погамовується морок цього світу. Стосовно України Т. Шевченко стверджував:" Наша дума, наша пісня не вмре, не загине ... от де люди наша слава, слава України! Без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово". В цій оцінці є великий сенс. Зараз вже очевидно, що за інтелектуальним розвитком - майбутнє. Такі поняття, як добро та справедливість теж мають величезну енергію і мають велику силу. Однак, все перевершує краса, яка виступає як основна антиентропійна сила, і може служити основою для процвітання України в майбутньому. Багатомірне, вируюче дійсне життя супроводжується "стисненням часу", прискореним розвитком, зростанням невизначеності, незавершеності, неоднозначності. Прискорений розвиток супроводжується збільшенням відцентрових тенденцій. Цей факт вимагає особливої стійкості індивідуального, особистого. Тільки ті особи, нації та народи, які глибоко "вкоренилися" в своє неповторне природне оточення, можуть утримувати свою цілісність і стати центром кристалізації для інших.
Прискорений розвиток людства досягається, в переважній більшості, за рахунок індивідуалізації людини, розкриття потенціалу її неповторності в процесі самореалізації та самоствердження. Універсалізація людини закріплює цей процес. В процесі систематизації та універсалізації окремі елементи підпорядковуються під загальні вимоги системи. В цьому процесі, з одного боку, втрачається багатоманітність, але індивідуальність отримує нові можливості розвитку завдяки перевагам системи. Постійна суперечлива взаємодія уніфікуючої функції системи та творчої спрямованості індивідуальності створює новий синтез. Ці процеси тільки ззовні здаються несумісними. В реальному житті вони знаходяться в постійному взаємозв'язку і взаємозалежності, як і співжиття різних поколінь людей.
Висновки
Виникнення, становлення та розвиток національних економік супроводжується дією численних викликів та загроз. У їх формуванні вирішальну роль відіграють ендогенні чинники, що залежать від внутрішнього етнічно-національного потенціалу, складових суспільного розвитку. Разом з тим, в окремі історичні періоди суттєвий вплив здійснюють і екзогенні фактори, пов'язані з дією конкурентних сил глобального політико-економічного простору.
Україна має сприятливі для суспільного розвитку геополітичні, природні, факторні передумови, що визначають своєрідність та неповторність нації. Через особистий розвиток людина може сприймати, розуміти і не лише використовувати об'єктивно задані передумови, але знаходити із навколишнім, зокрема природним середовищем, гармонію взаємодії. Несприйняття та нерозуміння коеволюційної складової людської діяльності, поєднане з утилітарним раціоналізмом на основі моністичного принципу, породжує невирішені сучасні глобальні проблеми. Допоки українське суспільство не має надмірної споживацької психології, в нього залишаються кращими передумови іншої парадигми розвитку, спрямованої на удосконалення особистості в тісній взаємодії зі світом. В цьому аспекті вивчення „Національної економіки" націлене на необхідності для українського суспільства самоусвідомлення задня самореалізації, самоствердження в світовому вимірі.