ЗМІСТ
Вступ
1. Теоретичні основи дослідження національної валюти В ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ
1.1. Загальні відомості про валюту, національну валюту і валютні курси
1.2. Методи дослідження національної валюти і її ролі в розвитку національного господарського комплексу
1.3. Роль грошово-валютного регулювання у становленні та стабілізації національної валюти у період незалежності
2. особливості та механізми функціонування національної валюти України
2.1 Чинники введення національної валюти в Україні після виборення незалежності і українська міжбанківська валютна біржа
2.2 Організація операцій на міжбанківському валютному ринку України
2.3 Українська національна валюта і міжнародна валютно-фінансова система
3. Шляхи стабілізації національної валюти України
3.1 Інфляція – основний показник нестабільності валюти
3.2 Антиінфляційна політика уряду України як основний метод зміцнення національної валюти України
3.3 Інші шляхи та методи подальшого зміцнення української національної валюти
Висновки
Список використаних джерел
ДОДАТКИ
Вступ
Після виборення Україною незалежності надзвичайно зросла актуальність вивчення проблем, пов’язаних з валютою і валютно-фінансовою системою. Адже міцність фінансово-валютної системи країни визначає її економічну незалежність. Крім того, рівень інтеграції валютно-фінансової системи країни з міжнародною валютно-фінансовою системою зумовлює ефективність існування різних форм міжнародної торгівлі, а значить, без сумніву впливає на рівень економічного розвитку будь-якої країни. Україна має платіжний засіб (грошову одиницю) – українську гривню, яка є валютою. В Україні є грошові знаки чужоземних держав, найпоширенішими з яких є американський долар. Ці знаки – теж валюта. Існують і інші види валюти. Режим функціонування всіх видів валюти в країні є також потужним фактором її подальшого соціально-економічного розвитку. Ось чому питання валюти є завжди в полі зору провідних економістів-фінансистів держави.
Враховуючи незгасаючу актуальність валютних проблем, питання національної валюти і вибране для написання курсової роботи.
1.
Теоретичні основи дослідження національної валюти В ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ
1.1. Загальні відомості про валюту, національну валюту і валютні курси
Валюта – грошові знаки іноземних держав, кредитні і платіжні документи в вигляді векселів, чеків, банкнот, що використовуються в міжнародних розрахунках. У широкому розумінні, валюта – це кошти що належать центральному банку, казні та комерційним банкам. До епохи капіталізму і на початку його розвитку в обігу перебували срібна і золота, а в деяких країнах лише срібна валюта. З розвитком капіталізму все більшого значення набувають банкноти – кредитні знаки грошей, що їх випускають емісійні банки для заміни металевих грошей, як засіб обігу і платежів. З кінця 18 ст. у Великобританії, а з останньої третини 19 ст. і в ін. каїнах в обігу в основному залишається золото, а також розміняні на золото банкноти. Для загальної кризи капіталізму, яка охопила і валютну систему, характерним є паперова валюта – нерозмінні на золото банкноти, які постійно знецінюються.
Національна валюта – це грошова одиниця країни. Без національної валюти неможливе існування національної грошової системи.
Національна грошова система – це способи і форми випуску грошей, які історично склалися та закріплені правовими нормами, а також організація грошового обігу в країні.
Валютний курс, інтервалютний курс, вексельний курс – ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях іншої країни. Основою валютного курсу є співвідношення грошових одиниць щодо їхнього золотого вмісту в різних країнах. Розрізняють офіційний і вільний курс іноземної валюти. В умовах загострення запальної кризи економіки держав, яка характеризується в сфері грошового обміну валютними кризами (характеризуються крахом золотого стандарту, нестійкістю курсів національних валют, дефіцитністю балансів, девальвацією і ревальвацією валют ), курси деяких держав (як і розвинутих так і новостворених) валют остаточно втратили свою відносну стійкість, є формальними і не завжди відображають дійсну вартість відповідних валют щодо золота й товарів. Більшість країн капіталістичного світу вибрала на сучасну етапі курс “плаваючих валют, який дає їм можливість якоюсь мірою пристосувати до економічної кон’юнктури, що швидко змінюється.
Валютні зони - валютні угрупування держав, створенні під час та після другої світової війни на базі довоєнних валютних блоків для проведення узгодженої політики в галузі міжнародних валютних відносин. Як правило валютні зони охоплюють країни, які перебувають у фінансово – економічній і політичній залежності від більш могутньої держави, що очолює зону. Ці країни підтримують курс своїх валют щодо валюти країни гегемона і можуть змінювати їхні паритети лише за допомогою цієї країни; повинні тримати свої основні золото та валютні резерви в банках країни, що очолює зону; купувати її державі цінні папери, які є забезпеченням валюті країн учасниць зони; здійснювати міжнародні розрахунки і платежі через банки країни гегемона. Для країн учасниць валютних зон створюються більш пільгові умови обміну (оборотності валют ) валют порівняно з валютами, що належать країнам, які не входять до валютної зони, запроваджується єдина система валютного контролю, який насамперед поширюється на валютний обіг країн учасниць з іншими країнами світу. Для учасників валютних зон встановлено єдиний митний і зовнішньоторговельний режим, що забезпечує провідній державі сприятливим умовам для боротьби за ринки, сировини та сфери застосування капіталу як у межах зони так і поза нею. Найбільшими валютними зонами є стерлінгова, доларова, зона франка. Стерлінгова зона, яку очолює Великобританія, налічує понад 40 країн різних континентів, головним чином країн співдружності. Основна валютна зона – англійський фунт стерлінгів. Доларову зону очолює США, вона охоплює переважно країни Північної, Центральної, та Південної Америки. Основна валюта – долар. Зона франка охоплює понад 30 країн ( створена на базі колишніх колоніальних володінь та історичних усталених торгівельно - валютних зв’язків); очолює зону Франція. Основна валюта французький франк.
Валютна політика - це сукупність заходів, які приводять держави та центральні банки в сфері громового обігу і валютних відносин з метою впливу на купівельну силу грошей, валютні курси і на економіку країни в цілому. Валютна політика зумовлюється суспільним ладом і безпосередньо пов’язана із зовнішньою торгівлею, зовнішньоторговельною політикою та грошовим обігом у країні. В капіталістичних країнах внутрішня політика спрямована на підтримання купівельної сили грошей і зміщення курсу національної валюти кризами та інфляцією. Самостійність у проведенні валютної політики в більшості держав обмежена участю їх в міжнародному валютному фонді. Валютна політика здійснюється головним чином у формі девізної політики купівлі та продажу валют інших країн або дисконтної політики.
Зміст інших понять і термінів буде розкритий в наступних розділах по ходу дослідження.
Як бачимо, в наш час наука має достатньо розвинений понятійно-термінологічний апарат для висвітлення проблем становлення та стабілізації національної валюти і її ролі в розвитку національного господарського комплексу.
1.2 Методи дослідження національної валюти і її ролі в розвитку національного господарського комплексу
Під методом розуміють спосіб чи засіб досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання. Сукупність спеціально підібраних методів з метою практичного чи теоретичного пізнання дійсності називають методикою.
Перед тим, як дати коротку характеристику методам, застосованим в даному дослідженні, зазначимо, що їх використання стало можливим лише при умові застосування загальних принципів наукового мислення: індукції, дедукції, аналізу, синтезу, аналогії.
Спостереження - цілеспрямоване вивчення, сприйняття, зумовлене поставленою задачею; систематичний збір даних по об'єкту, явищу. У роботі використовується низка даних, які є систематичними: щорічними, щомісячними.
Порівняння – співвідношення між двома об'єктами, явищами, яке дозволяє виявити загальне і особливе.
Описовий метод як один із найдревніших при вивченні будь-яких економічних чи фінансових явищ.
Використана також і описова статистика як набір числових даних, що характеризують ту чи іншу ситуацію.
Важливим засобом вивчення економічних явищ я процесів є моделювання. Модель – це спрощене відображення економічної дійсності за допомогою рівнянь і графіків. В роботі використані словесні моделі (описання суті системи взаємозв'язаними словами, тобто поняттями, категоріями, гіпотезами) та табличні і графічні моделі. Саме графічні моделі економічних явищ дозволяють наочно показати, що відбувається у “чорному ящику” математичних моделей [18].
В роботі використаний і такий метод, як прогнозування – наукове передбачення зміни економічних явищ у найближчій і більш віддаленій перспективі.
1.3. Роль грошово-валютного регулювання у становленні та стабілізації національної валюти у період незалежності
За період незалежності Україна зуміла ввести національну валюту і добитися її стабілізації. Проаналізуємо, яку роль відіграли грошово-кредитна та грошово-емісійна політика і політика валютного регулювання у становленні і стабілізації національної валюти у період незалежності.
Грошово-кредитна політика.
Грошово-кредитна політика, починаючи з жовтня 1994 р., була спрямована на створення умов для фінансової стабілізації в Україні, впровадження і закріплення національної грошової одиниці та підтримку макроекономічної стабілізації через зниження інфляції до керованого рівня. Її реалізація створила певні умови стабілізації виробництва, інвестиційної діяльності, життєвого рівня населення.
Позитивними зрушеннями були такі:
Забезпечення стабільності національної валюти:
— проведення цілеспрямованої монетарної політики, зорієнтованої на макроекономічну стабілізацію економіки, що сприяло подальшому зниженню темпів інфляції;
— досягнення стабілізації офіційного курсу національної валюти до іноземних валют;
— збільшення обсягів та удосконалення структури офіційних валютних резервів для підтримання курсу гривні до іноземних валют;
— зупинення, починаючи з 1994 р., емісії платіжних засобів комерційними банками.
Регулювання грошового обігу:
— зростання платіжних засобів та підвищення рівня монетизації економіки;
— повне і безперебійне забезпечення економіки грошовою готівкою;
— впровадження автоматизованих систем обробки готівки;
— введення в дію в 1994 р. виробничих потужностей Банкнотно-монетного двору.
Кредитна діяльність:
— відмова від прямого кредитування дефіциту бюджету за рахунок кредитної емісії;
— удосконалення структури кредитної емісії;
— зростання обсягів кредитних вкладень в економіку України зі збільшенням фізичного обсягу довгострокового кредитування суб'єктів господарювання і населення України.
Процентна політика:
— зниження рівня облікової ставки НБУ, її зміна залежно від економічної ситуації при дотриманні позитивного рівня;
— зниження процентних ставок за кредитами комерційних банків. Сфера валютного регулювання:
— подальша лібералізація та збільшення обсягів валютного ринку;
— зміцнення зовнішньої та внутрішньої стабільності національної валюти;
— вдосконалення системи валютних операцій з впровадженням системи валютних деривативів;
— поширення впровадження пластикових карток міжнародних платіжних систем.
Здійснення банківського нагляду:
— подальше нарощування статутного капіталу комерційних банків;
— вдосконалення регулювання та контролю за діяльністю банківських структур;
— реформування банківського нагляду;
— створення сприятливих умов для ефективної роботи, стабільності і надійності банківської системи, захисту інтересів вкладників, підвищення рівня конкуренції, підвищення ліквідності банківської системи.
Обслуговування Державного бюджету України:
— удосконалення механізму касового виконання Державного бюджету України;
— удосконалення механізму обслуговування дефіциту Державного бюджету України через подальший розвиток фондового ринку державних цінних паперів.
У 1998 р. грошово-кредитна політика була направлена на подальше закріплення внутрішньої і зовнішньої стабільності національної валюти.
Регулювання грошово-кредитного ринку здійснювалося за допомогою інструментів, які забезпечували фінансову стабілізацію та сприяли досягненню відповідного рівня економічного та соціального розвитку, а саме:
— здійснення кількісного контролю за динамікою грошової маси, встановлення її приросту в межах, що відповідають прогнозованим обсягам ВВП та інфляції;
— забезпечення купівельної спроможності національної валюти до рівня, що дає змогу збалансувати інтереси як державні, так і суб'єктів національної економіки, включаючи зовнішньоекономічну діяльність;
— стимулювання процесу залучення вкладів населення в банківську систему шляхом підвищення гарантованості їх повернення через введення механізму страхування депозитів та орієнтації комерційних банків на встановлення процентних ставок за депозитами на реальному позитивному рівні;
— підвищення кредитної активності комерційних банків з метою стимулювання вітчизняного виробництва та підтримання Національним банком України ліквідності комерційних банків через систему рефінансування;
— стимулювання інвестицій у діяльність банків, збільшення обсягів довгострокового кредитування на основі росту депозитів, залучених на довгостроковій основі;
— захист економічних інтересів суб'єктів грошово-кредитного ринку [39].
Грошово-емісійна політика та валютне регулювання.
У період різкого падіння вартості національних грошей України — з кінця 1991 р. до першої половини 1994 р., коли інфляція стрімко підвищилась з 240% в 1991 р. до 2100% в 1992 р. і переросла в 1993 р. у гіперінфляцію — 10 256Ж на рік, ситуація визначалась надзвичайно значними обсягами кредитних емісій, які здійснювались відповідно до постанов Верховної Ради України, Указів Президента України, рішень Кабінету Міністрів України.
Так, в 1992 р. кредитна емісія (за оборотами) складала нечуваний за тих часів обсяг — 1 трлн крб., який було спрямовано на забезпечення заліків взаємо заборгованості підприємств, поповнення їх обігових коштів, для сільськогосподарських підприємств та за іншими напрямами. У 1993 р. обсяги кредитної емісії збільшились у 30 разів і становили 30 трлн крб., 70% якої через різні канали було спрямовано на фінансування агропромислового комплексу. В цей же період стрімко зростали прямі кредити Уряду, частка яких була переважною в загальній сумі платіжних засобів: на 01.01.93 — 73%, на 01.01.94 — 52%, на 01.01.95 - 86%, на 01.01.96 — 77%. Меншими були частки коштів, спрямовані на рефінансування комерційних банків та на купівлю іноземної валюти в офіційні валютні резерви НБУ.
Саме ця величезна за обсягами кредитна емісія була головною причиною гіперінфляції 1993 р. та поглиблення фінансової кризи.
У період гіперінфляції інструменти проведення грошової політики не працювали, оскільки Національний банк України не міг впливати на стан грошового ринку через відсутність умов використання класичних інструментів регулювання грошового ринку.
Додатковим фактором тиску на вартість національної валюти було надання емісійних кредитів за пільговими процентними ставками, які були значно нижче рівня інфляції. І тільки після трагічного досвіду 1992—1993 рр. обсяги кредитних емісій за рішеннями державних органів почали зменшуватись. Це дозволило Національному банку України з 1994—1995 рр. розпочати запровадження нормальної системи регулювання грошового ринку через систему відповідних інструментів, що відповідає міжнародній практиці, і, таким чином, стримати інфляцію, стабілізувати грошово-кредитний ринок та вартість національних грошей.
Виважена монетарна політика протягом 1996—1997 рр., спрямована на підтримку купівельної спроможності гривні, стабілізацію фінансових ринків та підтримку банківської системи, сприяла поступовому зниженню темпів інфляції. Значне зниження темпів інфляції розпочалося з лютого 1996 р. і надалі набуло стабільного характеру. У 1997 р. інфляція споживчого ринку становила 10,1% — це найнижчий рівень за весь період розбудови незалежної держави. Багато в чому така політика сприяла створенню належних умов для можливого економічного зростання в наступні роки, створення середовища довіри для зовнішніх та внутрішніх інвесторів [39].
Протягом 1996—1998 рр. при зростанні випуску в обіг платіжних засобів НБУ значно змінилась їх структура. Якщо у 1996 р. при збільшенні обсягу платіжних засобів на 37% на пряме кредитування Державного бюджету України було спрямовано 64% від загальної суми емісії, то у 1997 р. пряме кредитування і фінансування дефіциту бюджету було припинено. Обсяг платіжних засобів збільшився на 44% і був спрямований на купівлю іноземної валюти в офіційні валютні резерви НБУ (25% загальної суми платіжних засобів), придбання ОВДП (20%), обсяг яких збільшився майже в чотири рази проти 1996 року. Частка коштів, наданих на рефінансування комерційних банків через різні механізми, становила 10% загального обсягу платіжних засобів.
У 1998 р. сума випущених в обіг платіжних засобів зросла на 35,6%. Більша її частка була спрямована на фондовий ринок, або більше половини (58%). Непродуктивний характер спрямованості кредитної емісії Національного банку України різко зменшив можливості щодо направлення коштів через комерційні банки для потреб реальної економіки. За 1998 р. сума рефінансування Національним банком України комерційних банків зменшилась на 320 млн. грн, а частка коштів, направлених на ці цілі, в загальній сумі платіжних засобів, становила 4,6%. Враховуючи, що рефінансування комерційних банків здійснювалось, як правило, під забезпечення застави державних цінних паперів, особливо конвертованих, фактично 76% всієї кредитної емісії спрямовувалося для вирішення питань фінансування дефіциту державного бюджету. Зменшився на 73,3% обсяг коштів, направлених на купівлю іноземної валюти в валютні резерви, що становило 5,5% загального обсягу випущених платіжних засобів.
За три попередні роки незалежності облікова ставка змінювалась лише два рази — у 1992 р. у період високої інфляції та гіперінфляції адміністративне підвищена з 80% до 100% та у 1993 р. до 240% і була на від'ємному рівні щодо інфляції. Тобто, в період гіперінфляції реальний рівень встановленої облікової ставки стосовно інфляції був значно нижчим, через що вартість національної валюти планомірно підривалась.
Як інструмент регулювання грошового ринку процентна політика Національного банку України, яка забезпечує реальну вартість національної валюти, почала проводитись з 1994 р., коли номінальний рівень облікової ставки змінювався у відповідності до коливань інфляції п'ять разів — від 140% до 300% річних. Це дозволило вперше вийти на позитивний реальний її рівень по відношенню до інфляції.
У 1995 р. такі відхилення процентної ставки від попереднього її рівня знизилися і спостерігались лише у квітні та вересні під час найбільш значних змін динаміки інфляції. У 1996 р. рівень процентної ставки НБУ змінювався в середньому до плюс трьох процентних пунктів. Усе це свідчить про забезпечення Національним банком України нормальної ринкової вартості національної валюти на внутрішньому ринку та створення адекватних загальноекономічній ситуації умов здійснення кредитної діяльності комерційних банків та господарської діяльності.
Зупинення підвищення рівня інфляції в 1997 р. вплинуло на зниження процентних ставок у банківській системі. Протягом десяти місяців 1997 р. облікова ставка знижувалась — з 40% на 01.01.97 до 16% за станом на 05.08.97, а починаючи з листопада знову підвищувалась і на кінець року становила 35% річних.
Протягом 1998 р. ситуація на грошово-кредитному ринку формувалась під тиском значних виплат з обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргів в умовах обмеженості зовнішнього фінансування. Крім того, в певній мірі на стан грошово-кредитного ринку впливала фінансова криза у Росії. З метою мінімізації впливу цих подій на розвиток внутрішнього грошового ринку Національний банк України підвищував облікову ставку п'ять разів з 35% у січні до 82% річних з 07.07.98 р., а з 21 грудня 1998 р. — понизив до 60% річних.
Політика у сфері обов'язкового резервування коштів комерційних банків також була спрямована на стабілізацію стану щодо ліквідності комерційних банків та поступове зниження її надлишковості.
В умовах значних кредитних емісій перших трьох років існування незалежної держави надлишкова ліквідність банків перетворилась на загрозу вибухового зростання грошової маси та дестабілізації стану на грошово-кредитному ринку. В цих економічних умовах обов'язкове резервування коштів комерційних банків як інструмент регулювання фактично не могло працювати. Тільки в 1994 р. вдалося задіяти цей механізм, коли рівень обов'язкового резервування було поступово підвищено з 10% до 15% та запроваджено новий порядок формування обов'язкових резервів — на кореспондентських рахунках комерційних банків та їх філій у Національному банку України.
З метою прискорення залучення в обіг коштів, куплених на цільових кредитних аукціонах Національного банку України, в 1995 р. була запроваджена 100-процентна норма резервування на тимчасово вільні кошти, придбані на цих аукціонах. Це стимулювало комерційні банки швидше пускати в обіг придбані кошти з подальшим фінансуванням пріоритетних народногосподарських об'єктів. З кінця 1995 р. започаткована практика обов'язкового резервування валютних депозитів. В умовах, що склалися, це є важливим фактором стабілізації як валютного, так і всього грошового ринку.
У 1997 р. здійсненна уніфікація порядку формування комерційними банками обов'язкових резервів, яка полягала у вирівнюванні рівня резервних вимог до залучених коштів як в національній, так і в іноземній валюті, резервування коштів лише в національній валюті через кореспондентський рахунок банку — юридичної особи. При цьому з 01.04.97 до 01.12.97 обов'язкове резервування становило 11% від залучених банком коштів.
Враховуючи ситуацію на грошово-кредитному ринку України, що виникла у зв'язку із світовою фінансовою кризою, Національним банком України для підтримки ліквідності та платоспроможності банківської системи України в цілому збільшено норму обов'язкового резервування з 01.12.97 до 01.09.98 до 15%, а з 01.09.98 - до 16,5%.
Загальна сума обов'язкових резервів по банківській системі на кінець 1998 р. становила 1690 млн грн. [39].
До 1994 р. - кредити комерційним банкам для підтримання їх поточної ліквідності надавались переважно за рішеннями законодавчих та виконавчих органів про виділення централізованих цільових кредитів безпосередньо клієнтам (підприємствам та організаціям). Ці кредити переважно потрапляли неплатоспроможним клієнтам, які підтримувались державою, і в більшості випадків не поверталися. В свою чергу це ускладнювало стан з ліквідністю комерційних банків і вимагало нових емісійних кредитів.
Надання ризикованих емісійних кредитів неблагонадійним клієнтам було припинено в 1994 р. із запровадженням кредитних аукціонів і з відмовою у 1995 р. від кредитування Національним банком України суб'єктів господарювання. Також було припинено виділення ресурсів комерційним банкам для кредитування на пільгових умовах, тобто з використанням пільгової процентної ставки.
За таких умов кредитна підтримка підприємств почала здійснюватись через проведення цільових кредитних аукціонів з продажу кредитних ресурсів комерційним банкам для кредитування підприємств, що потребують державної кредитної підтримки.
З 1996 р. суттєво поширилось використання в Україні таких важливих у світовій практиці інструментів регулювання грошово-кредитного ринку, як ломбардне кредитування комерційних банків під заставу державних цінних паперів та угод РЕПО, можливість запровадження яких виникла після створення ринку державних цінних паперів.
У 1995 р. Урядом розпочато створення фондового ринку державних цінних паперів. Запровадження механізму використання державних цінних паперів дозволило залучати для фінансування дефіциту Державного бюджету України неемісійні кошти, значно знижуючи тим самим інфляційний тиск дефіциту бюджету на економіку.
Державні цінні папери поступово зайняли одне з провідних місць у регулюванні грошово-кредитного ринку, завдяки чому фінансування дефіциту Державного бюджету України в 1997 р. вперше за роки існування держави здійснювалось на безінфляційній основі — за рахунок подальшого розвитку ринку державних цінних паперів та залучення зовнішніх фінансових джерел, що суттєво впливало на зниження рівня інфляції.
За обсягами цінних паперів, що знаходяться в обігу, державні боргові зобов'язання на ринку України займали два останніх роки домінуюче положення і були найпривабливішим фінансовим інструментом для вкладання коштів юридичними та фізичними особами, в тому числі нерезидентами. З використанням цього інструменту стало можливим на новій якісній основі відродити кредитні відносини. Облігації стали використовуватися як застава для вчасного повернення коштів.
Дохідність за державними облігаціями в більшості випадків була на рівні облікової ставки Національного банку України.
Протягом 1997—1998 рр. доволі активно розвивався вторинний ринок ОВДП як у біржовій, так і позабіржовій формах.
У 1997 р. зроблено перші кроки на шляху введення в дію механізмів формування фонду страхування депозитів фізичних осіб, який утворюється за рахунок обов'язкового придбання облігацій комерційними банками. Але через продовження у виробництві стагнації і високу доходність ОВДП в державі створилась небезпечна ситуація — короткострокові державні цінні папери сформували фінансову піраміду, яка в умовах недостатнього наповнення бюджету призвела в 1998 р. до інфляційного вибуху.
Розвиток грошової маси у 1992—1993 рр. проходив на фоні кризових явищ в економіці України, що поступово перетворювалися на економічну та фінансову кризу. Тому особливості грошової політики в цей період були зв'язані у значній мірі з ціновими, фінансовими та структурними диспропорціями, проведенням політики підвищення цін і заробітної плати, яка вимагала відповідного нарощування грошової маси в обігу та призвела до погіршення стану грошово-кредитної сфери.
У 1992 р. середньомісячне збільшення грошової маси становило 22% проти зростання цін в середньому за місяць на 27%. У 1993 р. середні значення цих показників уже становили відповідно 27% та 42%. Лише у 1997 р., вперше за весь період розбудови незалежної держави відбулось випереджаюче зростання грошової маси на 34% щодо рівня інфляції за рік 10,1%. Це свідчить про поліпшення забезпеченості народного господарства платіжними засобами та підвищення рівня монетизації економіки.
Динаміка та структура грошового обігу в 1995—1996 рр. свідчать про уповільнення темпів зростання обсягів грошової маси та рівня інфляції, яке сприяло значному підвищенню довіри населення та суб'єктів господарювання до національної грошової одиниці, кошти яких через банківську систему спрямовувались для кредитування економіки без створення емісійного тиску.
За 1998 р. грошова маса збільшилась на 25,3%, а ціни зросли на 20%, тобто підтримувалась рівновага у зростанні цих показників.
Аналіз грошової маси за агрегатами протягом 1998 р. свідчить про зупинення тенденції збільшення готівки в обігу: за станом на 01.01.99 частка готівки в обігу дорівнювала 45,5% від загальної грошової маси проти 48,9% на початок року, або знизилася на 3,4 процентного пункту.
У період з 1991—1998 рр. індекс монетизації, який визначається відношенням кількості грошей в обігу до валового внутрішнього продукту, характеризувався змінами у різних напрямах і становив у 1992 р. — 27,2%, у 1995 р. - 9,3%, 1996 р. - 10%, 1997 р. - 11,8% і у 1998 р. за станом на 01.12.98 — 13,4%. Зменшення індексу монетизації з 27,2 у 1992 р. до 9,3% у 1995 р. було обумовлено випереджаючими темпами зростання рівня інфляції порівняно з темпами зростання грошової маси.
Після 1995 р. з початком процесу фінансової стабілізації і введенням національної валюти України — гривні — тенденція змінилася на протилежну — рівень монетизації почав підвищуватися, що свідчить про поліпшення забезпечення економіки грошима.
За період з 1992 до 1994 р. спостерігалося підвищення рівня доларизації, що відображує долю іноземної валюти в грошовій масі, який у 1992 р. становив 8,8% і у 1994 р. підвищився до 31,7%. Таке підвищення пояснювалось посиленням економічної кризи та втратою довіри до національної валюти.
Зменшення індексу доларизації у 1995—1997 рр. з 22,7% до 13,3% відповідало періоду відносної рівноваги на грошово-кредитному ринку. Відхилення цієї тенденції в останні місяці 1998 р. і його зростання до 21,3% за станом на 01.01.99 пояснюється впливом світової фінансової кризи та деякою девальвацією гривні відносно іноземних валют [39].
Аналізуючи стан грошово-кредитного ринку за останні чотири роки, можна зробити висновок: монетарна політика держави була орієнтована на розширення грошової маси при утриманні визначеного рівня інфляції, що досягалося шляхом контролю за основними монетарними показниками (чисті зовнішні активи, чисті внутрішні активи, монетарна база, грошова маса).
На жаль, валютна політика виявилася найуразливішою в перші три роки незалежності України. Валютний ринок сконцентрував багато проблем. На практиці це призвело до постійної нерівноваги на валютному ринку (брак пропозиції), постійної депреціації (зниження курсу) національної валюти, доларизації внутрішнього обігу і бартеризації зовнішньоторговельного обігу.
Для організації валютного ринку України було створено Валютну біржу як підрозділ НБУ. Саме через Валютну біржу комерційні банки здійснювали операції з купівлі-продажу іноземної валюти. Протягом 1992 р, загальний обсяг операцій, проведених комерційними банками становив 3 млрд дол. США. Розвиток валютного ринку стримувався відсутністю необхідної законодавчої бази у сфері валютного регулювання. На початку 1993 р. Уряд прийняв Декрет «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», в якому визначив Національний банк України, як головний валютний орган держави. Головною метою формування валютного ринку України стало ефективне обслуговування діючих зовнішньоекономічних зв'язків і стимулювання їх розвитку з метою подолання замкненості економіки України, поступової її інтеграції в світовий ринок, створення конкурентоспроможного виробництва.
Завдяки валютній політиці, яку Національний банк України проводив протягом 1994—1997 рр., валютний ринок України пройшов кілька етапів розвитку, що супроводжувалося значним зростанням його обсягу. Загальні обсяги валютного ринку зросли у 1997 р. у порівнянні з 1995 р. у 4 рази, в тому числі міжбанківського ринку — у 10 раз, готівкових операцій — в 2,7 рази [39].
Становлення і розвиток грошово-кредитної системи неможливо розглядати без аналізу валютної політики. Формування будь-якої системи валютних обмежень та регламентацій віддзеркалює певний стан державної валютної політики.
Основним законодавчим актом у сфері валютного регулювання став Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. Згідно з цим Декретом було передбачено встановлення Національним банком України валютного (обмінного) курсу національної грошової одиниці на підставі результатів торгів на міжбанківському валютному ринку України.
Даний валютний режим діяв з квітня до липня 1993 р. і спрямовувався на подальшу лібералізацію валютного ринку.
Протягом 1995—1998 рр. Національним банком України було здійснено цілий ряд заходів по забезпеченню поступової лібералізації і децентралізації валютного ринку України, що сприяло, насамперед, уникненню різких коливань курсу національної грошової одиниці до іноземних валют, забезпеченню стабільних умов функціонування валютного ринку України.
У 1996 р. щодо подальшої стабілізації валютного ринку України проводилася така робота :
— для поглиблення інтеграції в світову економічну систему та з метою поліпшення умов діяльності іноземних інвесторів Національним банком
З метою стабілізації ситуації Національний банк України разом з Урядом запровадили ряд антикризових заходів, спрямованих на нейтралізацію можливого негативного впливу кризи на валютному і фондовому ринках Росії та щодо запобігання відтоку іноземної валюти та безпідставного підвищення попиту на неї.
Вжиті заходи спрямовані на впорядкування дій клієнтів з купівлі-продажу іноземної валюти і посилення функцій уповноважених банків як агентів валютного контролю.
Комплекс заходів, які Уряд та НБУ запроваджують у цій ситуації, знайшов розуміння та підтримку з боку міжнародних фінансових організацій. Так, зокрема, Радою директорів МВФ було прийнято рішення про надання Україні кредиту ЕРР на загальну суму 2,2 млрд. дол. США, що сприятиме стабілізації валютного ринку. Курс України на реформування економіки підтримано позикою Світового банку на загальну суму 900 млн. дол. США.
У результаті запровадження цих заходів НБУ та підтримки з боку міжнародних фінансових організацій ситуацію вдалось стабілізувати. Темпи девальвації гривні поступово скорочувалися, а з 6 листопада 1998 р. до кінця року обмінний курс тримався на рівні 3,427 гривні за 1 дол. США.
2. особливості ТА МЕХАНІЗМИ функціонування національної валюти УКРАЇНИ
2.1. Чинники введення національної валюти в Україні після виборення незалежності і українська міжбанківська валютна біржа
Введення національної валюти в Україні відбулося в результаті дії низки факторів. Зазначимо, що фактор – це рушійна сила будь-якого процесу. Отже, якщо ми говоримо про фактори введення національної валюти в Україні, то маємо на увазі ті рушійні сили, які зумовили це введення. Серед таких рушійних сил чи не найважливіше місце займають історичні фактори. Чи не найбільшу увагу дослідженню історичних факторів введення і функціонування валюти на різних історичних етапах розвитку України приділив відомий львівський учений О.М.Ковалюк. Його дослідження – це глибокий екскурс в історію, який дозволяє зрозуміти глибинні основи сучасних проблем становлення і функціонування національної валюти [17].
О.М.Ковалюк зазначає, що у Київській Русі в період раннього феодалізму (IX—XII ст.) основним джерелом доходів казни була данина від населення. Данину платили найчастіше натурою: хутром, шкірами, медом, збіжжям, худобою, а пізніше — грошима.
Основою монетарної системи в Україні була гривня, тобто фунт срібла. Спочатку це була нашийна прикраса, яка "висіла коло гриви"'.
Гривню як грошову одиницю запровадив український князь Володимир Великий (980—1015 рр.). Меншими грошовими одиницями в Київській Русі були: ногата, куна, вивериця, різана.
Гривня виготовлялася спочатку в Києві, а потім у Новгороді. У Києві гривня дорівнювала 72 золотникам, а в Новгороді — 96. Після князя Володимира гривню виготовляли (били) його сини Святослав та Ярослав, а також внук Ізяслав Ярославович. Гривня була грошовою одиницею України-Руси до XIII ст., тобто до нашестя татар.
Перша поява гривні в Україні — це не тільки свідчення історичних даних про нашу предковічну грошову одиницю, а й одне з перших свідчень про наш споконвічний державний герб — тризуб. Бо, як відомо, перші срібні українські гроші мали такий вигляд: на одному боці монети — зображення князя Володимира на престолі, а на другому — державний герб тризуб'.
Якщо одна гривня дорівнювала півфунту срібла, то ногата — 1/20 гривні, куна — 1/25 гривні, вивериця — від 1/5 до 1/20 куни, а різана — 1/4 вивериці".
В пізніші історичні періоди були злети і падіння в історії розвитку України як держави, що підготувало своєрідний плацдарм для найголовніших історичних подій нашого часу – виборення незалежності України в 1991 році.
Виборення незалежності стало могутнім політичним фактором введення і становлення національної валюти.
Крім низки позитивних факторів (історичні, суспільно-політичні фактори, реформування української економіки та інші), на становлення національної валюти впливали негативні фактори, а саме: фінансова нестабільність в країні, слабкість фінансової системи, банківської системи, складність здійснення бюджетної політики.
В наш час потрібно здійснити низку заходів, щоб перетворити негативні фактори на позитивні. Тоді не буде ні загрози функціонуванню національної валюти, ні загрози національній економічній безпеці. Якими мають бути ці заходи стане ясно з подальшого викладу тексту.
На становлення національної валюти великий вплив має діяльність української міжбанківської валютної біржі.
Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ) була створена 8 липня 1993 p. відповідно до постанови Правління Національного банку України "Про Українську міжбанківську валютну біржу". Головною метою діяльності Біржі було визначено необхідність упорядкування операцій з купівлі-продажу іноземної валюти уповноваженими банками та подання пропозицій щодо політики курсоутворення. Спочатку Біржа функціонувала при НБУ, а потім була зареєстрована як закрите акціонерне товариство, засновниками якого стали 40 комерційних банків України з часткою кожного 2,5%. У такому статусі Біржа здійснює свою діяльність і донині. В робочих органах Біржі задіяно 31 банк. Членами Біржі є 106 комерційних банків та інвестиційних компаній. На Біржі діють З секції: валютна, фондова та термінових контрактів.
З листопада 1993 p. після запровадження фіксованого курсу гривні торги валютою на УМВБ було припинено. Її продаж за офіційним курсом залежно від першочергових потреб держави проводив тимчасово створений Тендерний комітет. Однак політика фіксованого курсу призвела лише до загострення валютних проблем. Зі скасуванням фіксованого курсу гривні і переходом до політики регульованого курсу УМВБ частково поновила роботу. З 11 березня 1994 p. було започатковано аукціони з продажу американського долара, а з квітня — німецької марки і російського рубля. Аукціони проводилися до кінця вересня 1994 p. УМВБ разом з Кримською міжбанківською валютною біржею утворює біржовий валютний ринок України.
Однак аукціонна форма торгів виявилася неефективною, оскільки не відповідала існуючим умовам валютного регулювання. Тому з жовтня 1994 p. УМВБ цілковито поновила свою діяльність і стала працювати у режимі, що діяв до припинення торгів.
Угоди з купівлі-продажу іноземної валюти в безготівковій формі на внутрішньому ринку України спочатку укладалися тільки на біржовому ринку. Проте з розвитком банківської системи і лібералізацією валютної торгівлі з початку 1995 p. з'явився ще один сегмент валютного ринку — міжбанківський ринок, де угоди укладаються безпосередньо між банками, уповноваженими здійснювати валютні операції.
До 1993 p. торгівля здійснювалася тільки двома валютами — доларами США та білоруськими рублями. З 1993 p. розпочалися торги російськими рублями та німецькою маркою, а з 1995 p. — французькими франками, англійськими фунтами стерлінгів та італійськими лірами.
Переважна орієнтація на долар США в торгівлі на УМВБ відбиває його домінуючі позиції в світовому валютному обороті: частка американської валюти в загальному обсязі офіційних валютних резервів країн світу становила в середині 80-х років більш як 56%. У доларах США фінансується близько 70% світового торговельного обороту та міжнародних фінансових позик.
Сьогодні Українська міжбанківська валютна біржа має чотири філії, поява яких зумовлена розвитком регіональних валютних ринків. Перша філія з'явилася в 1994 p. в Дніпропетровську, а в 1995 p. було відкрито філії в Харкові, Львові та Донецьку. Найбільший обсяг торгів — близько 6 — 11% — здійснюється на Дніпропетровській філії. Друге місце посідає Львівська, а третє — Харківська філія.
Діяльність Української міжбанківської валютної біржі свідчить, що валютний ринок Україн
2.2. Організація операцій на міжбанківському валютному ринку України
Операції на міжбанківському валютному ринку регламентуються "Правилами здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України", затвердженими постановою Правління Національного банку України від 18 березня 1999 p. за №127 (зі змінами від 24 березня 1999 p. №139). Операції на міжбанківському валютному ринку України дозволяється здійснювати лише суб'єктам цього ринку, до яких належать:
• Національний банк України;
• уповноважені банки (комерційні банки, які отримали ліцензію Національного банку України на право здійснення операцій з валютними цінностями);
• уповноважені кредитно-фінансові установи, які отримали ліцензію Національного банку України на право здійснення операцій з валютними цінностями.
• валютні біржі.
Суб'єкти міжбанківського валютного ринку України купують іноземну валюту для власних потреб та за дорученням клієнтів (резидентів, нерезидентів) з метою перерахування іноземної валюти за межі України.
Усі валютні операції з іноземними валютами першої групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України та операції з купівлі-продажу безготівкових іноземних валют за гривні за рахунок власних коштів уповноважених банків і уповноважених кредитно-фінансових установ здійснюються лише на умовах "тод" (поставка валюти відбувається сьогодні), "том" (поставка валюти відбувається наступного робочого дня) або "спот" (поставка валюти відбувається на другий робочий день з дня укладання угоди).
Порядок та умови проведення уповноваженими банками та кредитно-фінансовими установами операцій з готівковою іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку України визначаються окремими нормативними актами Національного банку України.
Торгівля банківськими металами.
Організація торгівлі банківськими металами регламентована Законом України "Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними" від 18 листопада 1997 p. №637/97-ВР, а також "Положенням про організацію торгівлі банківськими металами на валютному ринку України", затвердженим постановою Правління Національного банку України 24 лютого 1998 p. №65.
Торгівлю банківськими металами поділяють на оптову та роздрібну. Оптова торгівля банківськими металами здійснюється на УМВБ, а роздрібна — уповноваженими банками та уповноваженими фінансово-кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку України на право здійснення операцій з банківськими металами, безпосередньо через власні каси в операційних залах уповноважених банків та фінансово-кредитних установ з фізичними особами — резидентами і нерезидентами.
Одним із найперших і найактивніших операторів на ринку банківських металів є акціонерний комерційний банк "Правекс-Банк", який здійснює роздрібну торгівлю зливками золота, срібла, платини та паладію за світовими цінами. Банк також надає послуги щодо куплених зливків у своїх сховищах із нарахуванням клієнтам 2% річних. На кожний зливок банк видає загальновизнаний сертифікат, у якому проба металу визначена з точністю до 0,0001, і бере на себе зобов'язання щодо викупу придбаних клієнтами металів з урахуванням динаміки світових цін на них. Крім того, під заставу банківських металів "Правекс-Банк" може видавати своїм клієнтам кредити на пільгових умовах.
Національним банком України встановлено чіткі правила використання готівкової іноземної валюти резидентами і нерезидентами України в таких випадках:
1) юридичними особами-нерезидентами та розташованими на території України представництвами юридичних осіб-нерезидентів з власних поточних рахунків;
2) як засобу платежу або застави в разі відсутності у фізичних осіб — нерезидентів або резидентів коштів у грошовій одиниці України;
3) як засобу платежу в разі здійснення торгівлі та надання послуг на транспортних засобах під час перебування за кордоном, а також в інших випадках, регламентованих "Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України", затвердженими постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 p. №119.
Видача готівкової іноземної валюти з поточного рахунку або продаж дорожніх чеків у вільно конвертованій валюті на відрядження за кордон здійснюється уповноваженим банком:
— за наявності заявки юридичної особи-резидента або постійного представництва юридичної особи-нерезидента, що містить такі дані:
— номер і дату наказу (розпорядження);
— прізвище, ім'я та по батькові осіб, які виїжджають за кордон;
— строк перебування за кордоном;
— розрахунок витрат.
Усі види готівкових розрахунків на території України з використанням іноземної валюти як засобу платежу або як застави здійснюються відповідно до вимог Закону України "Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг". Порушення правил використання готівкової іноземної валюти на території України резидентами та нерезидентами тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України.
Організація діяльності пунктів обміну іноземної валюти.
Пункти обміну іноземної валюти організовуються уповноваженими банками та іншими фінансовими установами, що мають ліцензію Національного банку України, а також юридичними особами — резидентами, які уклали агентські угоди з уповноваженими банками, з метою забезпечення вільного обміну готівкової іноземної валюти для фізичних осіб (як резидентів, так і нерезидентів) відповідно до "Положення про пункти обміну іноземної валюти", затвердженого постановою Правління НБУ 7 липня 1994 p. №129.
Обмінні пункти здійснюють операції купівлі іноземної валюти у фізичних осіб — резидентів та нерезидентів, продажу іноземної валюти фізичним особам-резидентам та зворотного обміну національної валюти на іноземну валюту фізичним особам-нерезидентам згідно із встановленими нормами та правилами. Сума одноразового продажу готівкової іноземної валюти фізичній особі обмінним пунктом уповноваженого банку (обмінним пунктом, який працює на підставі агентської угоди з цим банком) не може перевищувати 1 тис. дол. США — суми, передбаченої п. 3.1.1 "Порядку переміщення валюти через митний кордон України" (із змінами та доповненнями), затвердженого Головою Правління Національного банку України 14 березня 1993 p. №19029/381 та Головою Державного митного комітету України 17 березня 1993 p. №11/1-530.
Крім валюто-обмінних операцій обмінні пункти можуть здійснювати експертизу грошових знаків і платіжних документів іноземних держав, конверсію готівкової валюти, розмін грошових знаків, купівлю-продаж платіжних документів (дорожні та іменні чеки, акредитиви) тощо.
Курси обміну валют для обмінних пунктів уповноважений банк встановлює щодня. Різниця між курсом купівлі та продажу (маржа) визначається відповідно до вимог Національного банку України. З 18.09.95 p. до 06.10.98 p. цей показник становив 10%, а з 07.10.98 p. до 12.04.99 p. — 5%. З 10 листопада 1998 p. валюто-обмінні операції, що здійснюються обмінними пунктами, обкладаються податком в розмірі 1%, який перераховується до Пенсійного фонду України. Починаючи з 13 квітня 1999 p. операції з купівлі-продажу іноземної валюти здійснюються за договірним курсом без обмеження розміру маржі та комісійної винагороди.
2.3. Українська національна валюта і міжнародна валютно-фінансова система
Важливою функціональною складовою економічної структури світу є міжнародна валютно-фінансова система. В умовах карколомного розширення ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно – Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового господарства незмінно посилюється, збільшуються масштаби та обсяги міжнародних фінансово – кредитних відносин, з’являються нові міжнародні та регіональні валютно – кредитні організації. За існуючими оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10 – 20 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає 150 трл американських доларів.
Найбільш характерними ознаками міжнародної фінансової системи є наявність “плаваючих” валютних курсів, що функціонують на основі Ямайських угод (1976), диверсифікація ліквідних засобів в наслідок впровадження в обіг міжнародних (СПЗ – спеціальні права запозичені ) та регіональних (ЕКЮ) валют , підвищення ролі й значення у міжнародних розрахунках валют провідних індустріальних держав ( США, Японія, Німеччини, Англії, Франції ); функціонування розгалужених системи міжнародних фінансових центрів, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів у світовому масштабі; створення світової телекомунікаційної мережі (СВІФТ) яка об’єднує міжнародну валютну фінансову систему в органічну цілісність, надає їй відчутних рис глобального характеру.
Світові гроші – головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування. Оборотними (конвертованими) називаються валюти тих країн, де немає валютних обмежень. Такі валюти вільно обмінюються на валюти інших країн. До них належать долар США, канадський долар, швейцарський франк марка Німеччини та ін. Частково оборотні валюти ті, що вільно обмінюються тільки по окремих валютних операціях (головним чином по поточних розрахунках ) або дозволяється такий обмін тільки для нерезидентів. Це валюти більшості європейських держав. Необоротними (неконвертованими ) замкнутими називаються валюти, обмін яких на валюти інших країн обмежений по всіх операціях як для резидентів (фізичних і юридичних осіб даної країни), так і для нерезидентів. Необоротними є валюти майже всіх слаборозвинутих в економічному відношенні країн, яким властива хронічна пасивність платіжних балансів.
Валютний ринок – особлива сфера економічних відносин за капіталізму, пов’язаний з проведеннями операцій, з іноземною валютою і платіжними документами в іноземних валютах (чеки, векселі, телеграфні та поштові перекази, акредитиви). У країнах в яких немає валютних обмежень, існують вільні валютні ринки, там, де такі обмеження є, невільні. В деяких країнах поряд офіційними валютними ринками є неофіційні, на яких курси валют дещо відрізняються від офіційних курсів. Існують також “чорні” валютні ринки, де валютні операції проводять поза законом . Внаслідок напливу в кінці 50 – х рр. в Європу доларів США виник так званий ринок євродоларів. На початку 70 – х рр. внаслідок кризи енергетичної з’явився ринок нафтодоларів, які сконцентрувалися в країнах експортерах нафти.
Поряд з валютними ринками є також ринки золота у Великобританії, США, Німеччині. Міжнародні грошові розрахунки пов’язані з зовнішньою торгівлею, інвестиціями, туризмом тощо, здійснюються на світовому валютному ринку через кореспондентські зв’язки між банками різних країн.
Валютні резерви – запаси іноземної валюти і золота, що є в розпорядженні урядових органів або центральних банків для проведення міжнародних розрахунків та поточних платежів. З 1970 у валютні резерви включено СДР. Офіційно міжнародній валютний фонд (МВФ) та інші валютні органи відносяться до валютного резерву: золото, СДР, квоту в МВФ, іноземну валюту. Внаслідок валютних криз, інфляції тощо часта золота, як основа валютного резерву невпинно списується. Валютні резерви створюються в кожній країні, від них залежить міжнародна ліквідність, тобто здатність безпосередньо провадити платежі за зовнішніми розрахунками. Валютний резерв використовують у зовнішньо торгівельних відносинах з іншими країнами в реальному житі процеси у сфері МВКВ здійснюється стрибкоподібно, суперечливо супроводжується глибокими кризовими явищами національного, регіонального і світового масштабів, біфуркаційними системами міжнародних валютно – кредитних відносин у процесі її формування як цілісності.
Характер функціонування міжнародної валютно – кредитної системи та ступінь її усталеності залежать від відповідності цієї системи та відносин, що в ній складаються, реальним потребам світового господарства, розстановці сил і співвідношенню інтересів головних економічних суб’єктів світу. У зв’язку з цим міжнародна валютна - кредитна система повинна відповідати таким головним вимогам:
1) забезпечувати міжнародний обмін достатнім обсягом платіжно – розрахунковим і кредитних засобів, що користуються довір’ям учасників валютно – кредитних відносин;
2) мати певний запас міцності для стійкого функціонування в умовах перманентних структурних перебудов у різних частинах світового господарства, що відбувається хворобливо й часто дезорганізують зовнішньо економічний товарообіг протягом певного періоду (СНД, колишнє СФРЮ та ін.) бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосуватися до внутрішніх і зовнішніх факторів функціонування міжнародних економічних відносин;
3) сприяти збалансованості, гармонізації економічних інтересів суб’єктів світогосподарських зв’язків усіх структурних рівнів, починаючи від фірми і закінчуючи великими інтеграційними об’єднаннями типу ЕС. Поглиблення МПП, глобалізація світогосподарських зв’язків детермінують необхідність лібералізації МВКВ та поступової уніфікації національних валютно – кредитних систем.
3. Шляхи стабілізації національної валюти України
3.1. Інфляція – основний показник нестабільності валюти
На стабільність національної валюти надзвичайно сильно впливає інфляція.
Iнфляцiя має рiзнi ступенi тяжкостi. Згiдно з цим економiчна наука видiляє такi три її види: помiрна iнфляцiя, галопуюча iнфляцiя i гiперiнфляцiя.
Помiрна інфляція. Помiрна iнфляцiя характеризується повiльним зростанням цiн. При цьому щорiчний темп iнфляцii вимiрюється як правило однозначним числом. Помiрна iнфляцiя є типовою сьогоднi для бiльшостi економiчно розвинутих країн.
Галопуюча iнфляцiя. Iнфляцiя, що вимiрюється двозначними чи тризначними числами-20, 100 чи 200% за рік.
Гiперiнфляцiя. Цей рiзновид iнфляцiї має мiсце, коли цiни зростають на тисячу, мiльйон чи мiльярд процентiв за рiк. Аналiз виявляє декiлька характерних рис гiперiнфляцiї. По-перше, реальний попит на грошi, вимірюваний як вiдношення запасу грошей до рiвня цiн, падає дуже рiзко. По-друге, вiдноснi цiни стають дуже нестабiльними. За нормальних умов зарплата робiтника майже не змiнюється (менш нiж на 1% в мiсяць). В умовах гiперiнфляцiї реальна заробiтна плата може знижуватись в середньому на третину протягом одного мiсяця. Дуже вiдчутним є вплив гiперiнфляцiї на розподiл багатства. Знецiнення грошей руйнує заощадження населення, пiдриваючи економiчну свободу суспiльства. Цi iнтенсивнi коливання у вiдносних цiнах i реальнiй зарплатi, збiднення населення iлюструють головну втрату вiд iнфляцiї. На щастя, гiперiнфляцiя трапляється досить рiдко. Вона мас мiсце переважно пiд час вiйн чи в перiоди, що йдуть за вiйнами i революцiями. Гiперiнфляцiя сучасного перiоду характерна для країн, що здiйснювали революцiйний перехiд вiд соцiалiзму до ринкової економiки; в Польшi цiни зростали бiльш як на 1000% щороку в 1989-1990 рр.
Експансiонiстська фiскальна полiтика держави досить часто стає генератором iнфляцiї. Припустимо, що економiчна система знаходиться у станi рiвноваги й експерти розраховують на таку стабiльнiсть у майбутньому.
Але, виходячи iз полiтичних мiркувань, наприклад, в зв’язку з наближенням президентських виборiв, уряд, щоб догодити виборцям, вирiшує збiльшити виплати з державного бюджету, знизити податки й негайно розпочати реалiзацiю проектiв для створення нових робочих мiсць. Зрозумiло, що зростання реального обсягу виробництва й скорочення безробiття, досягнуте адмiнiстрацiєю президента, зробить неабиякий вплив на результати виборiв. Отже, складається проект нереально розширеного державного бюджету на рiк виборiв. Як тiльки цi плани почнуть реалiзовуватись, економiчна система вийде iз стану рiвноваги. Дiйсно, спочатку реальний обсяг виробництва зросте, безробiття скоротиться, а пiдвищення рiвня цiн при цьому буде незначне.
Але, вже у наступному роцi зарплата, цiни на ресурси й фактори виробництва почнуть iнтенсивно зростати. По мiрi того, як фiрми будуть пристосовувати свої очiкування до нових умов, зростуть не тiльки цiни на товари та послуги, але й вiдбудеться скорочення обсягiв виробництва, супроводжуване зростанням безробiття.
Один з можливих варiантiв реакцiї уряду на iнтенсивне пiдвищення цiн полягає у припиненнi стимулювання економiчного зростання. Тодi iнфляцiя буде припинена, але обсяг виробництва знову зменшиться до природнього рiвня, а норма безробiття зросте до свого природного значення. Iнша альтернатива полягає у продовженнi експансiонiстськоi податково-бюджетної полiтики. В такому разi протягом деякого часу буде можливо пiдтримувати реальний обсяг виробництва вищим, а норму безробiття-меншою за їх природнi рiвнi. Однак вибiр цього варiанту буде означати продовження розвитку iнфляцiйних процесiв. Можливо, що деякий сталий з року в рiк темп iнфляцiї виявиться недостатнiм для того, щоб втримати безробiття на рiвнi нижчому за природний. Для тривалого утримання безробiття на такому рiвнi з кожним роком прийдется навiть прискорювати темпи iнфляцiї.
Чим би не була спровокована iнфляцiя, вона знецiнює доходи бюджету й супроводжується його дефiцитом.
Крiм бюджетного дефiциту iнфляцiя обов’язково супроводжується нерiвномiрним зростанням цiн й, звiдси, порушенням господарчих зв’язкiв, гонкою цiн мiж окремими галузями економiки й хвильоподiбним поширенням зростання цiн по районах держави й галузям.
У станi iнфляцiйної нестабiльностi орiєнтацiя лише на регулювання з боку співвідношення “попит-пропозицiя” може призвести до затяжних криз з повiльним перiодом стабiлiзацiї i оздоровлення економiки. Про це свiдчить досвiд розвитку капiталiстичних країн часiв вiльноi конкуренцiї.
Як бачимо, iнфляцiя є дуже небезпечною для економiки, порушуючи макроекономiчну стабiльнiсть. Тому антиiнфляцiйна державна полiтика займає одне з головних мiсць серед засобiв державного регулювання економiки. Проте ключовий момент сучасної iнфляцiї полягає в тому, що вона розвивається як iнерцiйна, i зупинити її надзвичайно важко. Тобто iнфляцiя мас властивiсть залишатися стабiльною, поки економiчна ситуацiя не змусить її пiдвищитись або впасти.
3.2. Антиінфляційна політика уряду України як основний метод зміцнення національної валюти України.
Найбiльш iстотним негативним явищем в економiцi України на етапi її ринкового реформування виявилася iнфляцiя.
Перiод 1992-1994 рр. характеризується надзвичайно високим рiвнем iнфляцiї, навальним зростанням цiн, послабленням контролю за фiнансово-господарською дiяльнiстю пiдприємств.
За даними Свiтового банку, рiвень iнфляцiї в Украiнi в другiй половинi 1993 р. був найвищим у свiтi. Якщо в 1992 р. її рiвень зрiс у 21 раз, то за 1993 р. - у 103 рази. I хоча в 1994 р. рiвень iнфляцiї дещо знизився, однак сталося це не в результатi проведення комплексних реформ i якiсних змiн у системi державних фiнансiв та запровадження цiновоi лiбералiзацiї, а через вiдстрочення бюджетних виплат i небувале зростання заборгованостi бюджету.
Спочатку нашiй економiцi була властива iнфляцiя витрат, оскiльки випереджаючими темпами зростали цiни енергоносiїв й первинної сировини, й кожна наступна хвиля пiдвищення цiн починалася з палива та сировини. Перiодичне випереджаюче пiдвищення цiн на енергоносiї було iмпульсом для загального зростання цiн й iнфляцiї.
Пiдвищення пiдприємствами цiн на власну продукцiю, з метою покриття зростаючих витрат, дало поштовх до подальшого розвитку iнфляцiйних процесiв. При цьому типi iнфляцiї зростання грошової маси є наслiдком пiдвищення цiн. Незважаючи на дедалi зростаючу грошову емiсiю, виникла нестача оборотних засобів підприємств для розрахунків з своїми постачальниками (криза неплатежів) i для видачi зарплати. В результатi склалася типова iнфляцiйна спiраль: зростання цiн веде до збiльшення витрат (i в тому числi-зарплати), яке вимагає збiльшення грошової маси, а останнє, в свою чергу, веде до нового витка зростання цiн. Таким чином iнфляцiя в Українi являє собою поєднання iнфляцiї попиту та iнфляцiї витрат, що значно ускладнює здійснення антиiнфляцiйної полiтики.
Полiтика посилення державного контролю й регулювання (стримування цiн, завищенний обмiнний курс, дуже високi податки) призвела до формування потужного тiньового сектору економiки в Українi. За вiдсутностi ефективного контролю за формуванням доходiв, бiльшiсть зусиль держави були сконцентрованi на скорочуваному державному секторi. В результатi на фонi втрати державою значної частини доходiв, якi можна було б отримати шляхом проведення податкової розумної політики, основний тягар недофiнансування ліг на сектор, який поки-що був основою існування самої держави.
Через недосконалість нашої податкової системи спад валового продукту в Україні й за 1996 рiк склав бiля 10%, а у галузях машинобудування й легкої промисловості досягає 20%.
Отже, завдання подальшого реформування економіки, що стоять перед Україною, можуть бути вирішені тільки за умов реалізації послідовної політики фінансової стабілізації, та вiдновлення накопичень населення. Без цього забезпечити стiйке економiчне зростання на базi вiдродження інвестиційної активностi й поступовий пiдйом життєвого рiвня є неможливим. Сучасний перiод с найважливiшою фазою реформ. Останнiм часом у цьому напрямi зроблено ряд крокiв i найважливiшим з них є введення у вереснi 1996 року нацiональної валюти-гривнi. Це дало змогу в значнiй мiрi стабiлiзувати грошовий обiг в країнi.
Як мiра, що має запобiгти необумовленому зростанню заробiтної плати на пiдприємствах, Кабiнетом Мiнiстрiв у 1995 роцi було прийнято постанову про порядок визначення сум, що вносяться до бюджету в зв’язку з перевищенням фонду споживання. Тобто зростання зарплати може вiдбуватися тiльки у межах iндекса мiсячної iнфляцiї.
3.3. Інші шляхи та методи подальшого зміцнення української національної валюти
Стабільність національної валюти залежить від економічної стабілізації в країні і навпаки. Спробуємо спочатку визначитися із розумінням поняття "економічна стабілізація", поглибити його звичайне трактування при розробці відповідної політики в Україні.
Вочевидь, економічну стабілізацію слід розуміти не як стан, а як стратегічний процес, що полягає у наближенні до економічної стабільності. Цей процес має значну тривалість. Із розглядуваних країн лише ті, що втратили стабільність внаслідок другої світової війни, можуть сьогодні бути охарактеризовані як такі, що вийшли з розряду нестабільних економічних систем. У інших країнах процес стабілізації триває.
Відповідно повинні формулюватися і критерії стабілізації. Як продемонстрував досвід, ними не можуть виступати зниження до певної, заздалегідь визначеної величини темпів інфляції, коливань курсу національної валюти, збалансування дефіциту бюджету чи платіжного балансу. Критерієм може бути лише посилення дії ринкових регуляторів, і для кожного конкретного стану економічної системи існує свій, індивідуальний, рівень макроекономічних показників, за якого система отримує здатність до саморегулювання.
Отже, стабілізація є комплексним поняттям, що враховує стан усіх без винятку складових економічної системи. За умови визначення економічною політикою держави критерієм стабілізації недостатню кількість конкретних економічних показників неминучим є наростання макроекономічних диспропорцій. Так, в Україні протягом останніх років здійснювалася політика грошово-фінансової стабілізації, було досягнуто низьких показників інфляції та стійкого високого курсу гривні. Однак нині спостерігається глибока криза фінансів підприємств, 50% яких у 1997р. були збитковими, різке погіршення структури грошової маси, майже половина якої представлена готівкою, збільшення внутрішнього боргу, не наголошуючи вже на перманентному спаді виробництва. Досягнення локальної стабільності (наприклад, грошової) є неодмінною складовою стратегії економічної стабілізації.
Економічне зростання є показником дієвості процесів саморегуляції у довготривалому періоді. Адже їхня основа - узгодження інтересів приватних економічних суб'єктів з суспільним інтересом та між собою, а вони, у свою чергу, базуються на потребі постійного зростання. Економічне зростання є логічним наслідком успішної стабілізації, дає можливість утримувати стабільність протягом тривалого часу. Зростання є також необхідною умовою стабілізації через те, що у більшості стабілізаційних процесів необхідні значні зусилля стосовно структурної перебудови економіки. Отже, практика нестабільних економік засвідчила, що економічне зростання є невід'ємною складовою економічної стабілізації.
Перший етап економічної стабілізації, що пов'язаний з усуненням головних деструктивних чинників та інституційним шоком, часто супроводжується спадом виробництва. Однак він не може тривати більше, ніж 2-3 роки. Оскільки далі, що особливо показово для України, цей спад, власне, починає генерувати чинники, що руйнують економічну систему.
Перехід до економічного зростання можна розглядати як критерій успішності першого етапу стабілізаційної стратегії. Економічне зростання, що зумовлюється підвищенням стабільності економіки і зміцнює цю стабільність, характеризує процес розширеного суспільного відтворення. Виходячи із визначення, наведеного у першому розділі роботи, єдність стабілізації та зростання може бути охарактеризована поняттям економічна безпека. Країни, у яких під дією вбудованих регуляторів запрацював процес суспільного відтворення, через що сформувалася значна протидія зовнішнім та внутрішнім загрозам, мають високий рівень економічної безпеки (країни-колишні учасниці другої світової війни, Японія і, певною мірою, деякі НІК). Ряд перехідних економік знаходяться на шляху підвищення економічної безпеки, проте чотирирічний досвід економічного зростання поки що недостатній для оцінки його стійкості. Для більшості країн Латинської Америки та деяких перехідних економік, до яких відносяться майже всі колишні радянські республіки, характерно збільшення насамперед внутрішніх та зовнішніх загроз економічній безпеці.
Для забезпечення ефективної економічної стабілізації критично важливими є три головні характеристики економічної стратегії: її структура, послідовність та інституційне забезпечення.
Структурованість економічної стратегії передбачає також наявність розвинених суб'єктів та об'єктів економічної стратегії. Тому слід зазначити, що вбудовані регулятори економічної системи за своєю формою є діями економічних суб'єктів у досягненні власних економічних інтересів. Таким чином, адекватне функціонування системи ринкових регуляторів можливе лише за умови здатності приватних економічних суб'єктів розробляти та здійснювати власні ефективні економічні стратегії. У свою чергу, економічна стратегія держави прямо чи опосередковано повинна впливати на діяльність приватних економічних суб'єктів, формується у розрахунку на їхню раціональну реакцію.
У зв'язку з цим однією з найважливіших рис успішних стратегій стабілізації було саме першочергове сприяння розвиткові приватних економічних суб'єктів, зміцненню національних виробників як первинної ланки національної економіки, відновленню та розширенню їхніх зв'язків. Якщо у Західній Європі після другої світової війни відновлення ефективних суб'єктів приватної економічної влади не вимагало значних зусиль, то в Японії та НІК, а особливо у перехідних економіках, усе було навпаки. Японії та НІК завдяки застосуванню стратегії сприяння розвитку національних підприємств, інституційних схем їхньої взаємодії, підтримки державної та приватної власності вдалося закласти підвалини стабільної економічної системи. Натомість розрахунок на самостійний розвиток приватних підприємств після лібералізації економіки у Центральній та Східній Європі, Латинській Америці не мав бажаних результатів, через що уряди цих країн змушені були перейти до активної політики розвитку інституційної структури. Головною причиною трансформаційної кризи та кризи у Латинській Америці 80-90-х є переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів здійснювати ефективну економічну стратегію за умов різкого відходу держави від регулювання економіки.
Виходячи з наведеного вище, можна визначити причину надмірної тривалості трансформаційної кризи в Україні. Вона полягає у тому, що в економічній стратегії держави останніх років об'єктом виступали економічні показники, а не конкретні економічні суб'єкти. Це призвело до постійного погіршення становища підприємств, перешкодило створенню нових ефективних приватних власників. Отже, стратегія економічної стабілізації реалізовувалася без попереднього забезпечення суб'єктної бази цієї стратегії. За таких умов переслідування економічним суб'єктом власних інтересів може набувати руйнівного для суспільства характеру, що й продемонстрував досвід країн Латинської Америки, Центральної та Східної Європи і України.
Слід зазначити, що у певний короткий проміжок часу економічна стратегія держави може становити загрозу для економічних суб'єктів. Вона відіграватиме стимулюючу роль. Найяскравіший приклад - стратегія "шокової терапії". Однак у країнах, де вона мала успіх, її часові рамки були жорстко обмежені. Критичним чинником стало й економічне підґрунтя, на якому вона здійснювалася. Отже, можна констатувати, що такий тип стабілізаційної стратегії результативний, якщо він застосовується за наявності значної інфляції попиту та припиняється відразу після досягнення стабілізуючого ефекту. Можна згадати також лібералізацію зовнішньої торгівлі, що призводить до зростання конкурентного тиску. Це, у свою чергу, загрожує безпеці національних виробників. Будучи застосованою після проведення структурної перебудови та на базі активної промислової політики, така лібералізація мала б успіх. Проте реалізована без належної підготовки, вона може пригнічувати національне виробництво. Тому актуальним є питання щодо необхідності вчасної відмови від заходів економічної політики, що вже виконали своє призначення та перетворилися на дестабілізуючі чинники. Це стосується важелів грошово-кредитної, курсової, бюджетно-податкової політики, регулювання цін, наявності державного капіталу в певних галузях тощо. Для визначення дійсної ролі цих чинників у стабілізаційному процесі необхідний постійний моніторинг їхнього впливу на економічну безпеку держави.
Тому з огляду на важливість модернізації промислової структури стратегія стабілізації насамперед повинна зміцнювати фінансовий потенціал економіки: проблема фінансування економічних перетворень була однією з ключових у повоєнній відбудові, у НІК, Китаї. Вона вирішувалася за рахунок комбінації державних, позичкових та внутрішніх приватних ресурсів. Руйнування фінансів підприємств внаслідок деформованої економічної стратегії у перехідних економіках призвело до надто повільної структурної перебудови і, як наслідок, тривалої інфляції, внутрішніх та зовнішніх дисбалансів. Через особливу важливість фінансової системи її лібералізація у більшості нестабільних економік, що досягли певних успіхів, проводилася поступово та після суттєвого зменшення макроекономічних диспропорцій. Показово, що як країни повоєнного періоду (Франція), так і НІК (Південна Корея), перехідні економіки (Польща) тривалий час зберігали значний чи повний контроль держави над банківським сектором. Досвід нестабільних економік засвідчив, що активна антиінфляційна політика може мати незначний гальмуючий вплив на економічний розвиток, якщо стратегія підприємств грошово-фінансової сфери узгоджена (зокрема через експансію державної власності) з напрямами і завданнями економічної стратегії держави.
Таким чином, заходи державної економічної стратегії повинні відповідати насамперед поточному стану нестабільної економічної системи, враховуючи її успадковані складові та майбутні елементи, що тільки зароджуються.
Новітня економічна історія України може слугувати яскравим прикладом еклектичного застосування різних інструментів економічної політики, спроб використання важелів ринкового регулювання за умов ринкової недостатності, намагань некритичного застосування окремих заходів, "випробуваних" зарубіжним досвідом, у відриві від загального стратегічного контексту. Наслідками стали дезінтеграція економічної системи, збільшення антагоністичних суперечностей, порушення процесу суспільного відтворення. Застосування заходів економічної політики, не адекватних станові економічної системи, є серйозною загрозою економічній безпеці України.
Висновки
Сказане свідчить, що проблеми національної валюти повинні бути постійно в полі зору провідних науковців країни, фахівців високого ґатунку з метою забезпечення в країні економічної стабілізації, а надалі економічного зростання, без чого неможливе забезпечення національної, політичної, економічної, фінансової, екологічної безпеки України в світовому товаристві співдружності країн.
Стабільна національна валюта держави – це ознаки її економічної і політичної стабільності, авторитету у світі і благополуччя її громадян. Наша держава вже на початку свого існування зіткнулася з труднощами пов'язаними з утриманням стабільності своєї валюти. Ми пережили гіперінфляцію, великі стрибки цін та обезцінення зароблених грошей. Вивчення та аналіз факторів що впливають на стабільність, вживання необхідних заходів повинне вивести національну економіку з кризи та забезпечити економічне зростання держави.
У ході розробки та реалізації стратегій економічної стабілізації в Україні не було враховано накопиченого досвіду регулювання нестабільних економічних систем, відбулося некритичне застосування теоретичної та практичної бази, надбаної розвиненими економіками і непридатної для перехідного періоду. У підготовці заходів щодо виходу економіки із трансформаційної кризи та переходу до економічного зростання необхідна переорієнтація методологічних засад економічної політики на теорії нестабільних економік. Джерелом практичного досвіду (з урахуванням неможливості його прямого некритичного запозичення) повинна виступати практика політики держави у нестабільних економічних системах.
Нерозвиненість та деформованість структури економічної стратегії, непослідовність в її проведенні є головними чинниками тривалої трансформаційної кризи, що призвела до різкого погіршення стану економічної безпеки держави. Критично важливими на даному етапі реформ в Україні є чітке визначення стратегічної мети, напрямів, завдань та пріоритетів економічної стратегії держави, досягнення їхньої прозорості та легітимності, забезпечення наступності та науково виваженої послідовності економічної політики держави.
Основним із методів зміцнення української національної валюти повинна стати ефективна урядова антиінфляційна політика, яка повинна виразитись в осмисленому і чітко продуманому державному контролю та регулюванню цін, обмінного курсу та реальної ціни національної валюти.
Розв'язання вказаних завдань реально сприятиме надійній стабілізації національної валюти України, стане запорукою політичної, економічної, фінансової, екологічної безпеки держави.
Список використаних джерел
1. Балов В.В Регулирование валютных отношений современного капитализма. - М., 1977.
2. Богиня Д., Волинський Т. Питання макроекономiчноi стабiлiзацiї в Українi // Економiка Украiни. – 1996. - №2. - С.4-13.
3. Валюты стран мира. Справочник. - М., 1976 . - 312с.
4. Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 1997. – 383 с.
5. Вачевський М. Основи наукової інформації: Навч. підручник. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1995. – 134 с.
6. Галь В. Через падіння до стабілізації. Особливості розвитку валютного ринку України в 1998 році // Вісник Національного банку України. — 1999. — №3. — С. 15.
7. Гальчинський А.С. Сучасна валютна система. – К.: LIBRA,1993. – 96 с.
8. Гальчинський А.С.Теорія грошей. – К.: Основи, 1996. – 413 с.
9. Гальчинський А.С. Україна: поступ у майбутнє. – К.: Основи, 1999. – 220с.
10. Давыдов А.Ю. Инфляция в экономике: мировой опыт и наши проблемы. - М.: Международные отношения, 1991.
11. Долан Э. Макроэкономика. - Санкт-Петербург: “Литера плюс”, 1994.
12. Долгов С.И. Новая европейская валюта – евро. – М., 1998. – 64 с.
13. Економіка зарубіжних країн./ За ред. Філіпенка А.С – К: Либідь, 1996. - 412с.
14. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник. – Львів: Видавництво Державного університету “Львівська політехніка”, 1996. – 384 с.
15. Илларионов А. Финансовая стабилизация в республиках бывшего СССР // Вопросы экономики. – 1996. - №2. - С.88 - 97.
16. Квартальні передбачення. – січень, 2000.
17. Ковалюк О.М. Фінанси України княжої доби // Фінанси України. – 1998. - № 5. – С.99 – 102.
18. Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії / За ред. к.е.н., доц. П.Островерха, С.Реверчука. – Львів: Приватне видавничо-поліграфічне підприємство «Діалог», 1997. – 276 с.
19. Лапішко М.Л. Основи фінансово-статистичного аналізу економічних процесів. – Львів: Світ, 1995. – 328 с.
20. Лютий О.І. Грошово-кредитна політика та її реалізація в Україні // Фінанси України. – 2000. - № 1. – С.20 – 24.
21. Макконелл Р.К., Брю Л.С. Экономикс: принципы, проблемы, политика. – М.: Республика, 1995.
22. Макроекономiка: пiдручник / За ред. Савченка А.Г., Пухтасвич Г.О. та iн. - Київ, 1995.
23. Михайличевський С. Євро – перший рік після запровадження // Вісник НБУ. - № 1, січень, 2000. – 24 с.
24. Міжнародні валютно-кредитні відносини: Підручник / А.С.Філіпенко, В.І.Мазуренко, В.Д.Сікора та ін.; за ред. А.С.Філіпенка. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.
25. Николишин Ю. Дещо про національну валюту // Соціально-економічні дослідження в перехідний період (Щорічник наукових праць). Випуск ІІ / НАН України, Інститут регіональних досліджень. Редкол.: відп. ред. М.І.Долішній. – Львів, 1997. – С.404 – 406.
26. Панчишин С.М., Буняк В.Б., Стасишин А.В. Фіскльні аспекти інфляційного процесу в умовах трансформації України // Фінанси України. – 1998. - № 5. – С.61 – 66.
27. Пархоменко М.М. Вплив введення євро на фінансову систему України // Україна в ХХІ столітті: концепції та моделі економічного розвитку / Матеріали доповідей V Міжнародного конгресу українських економістів, м.Львів, 22-26 травня 2000 р. (В двох частинах) НАН України. Інститут регіональних досліджень. Редкол.: відп. ред. академік НАН України М.І.Долішній. Ч.І.– Львів, 2000. – С. 237 – 239.
28. Пинзенык В. Макроэкономическая стабилизация в Украине: итоги и проблемы первого года // Вопросы экономики. – 1996. - №2. - С.88-97.
29. Пинзенык В. Украина: мифы и реальность макроэкономической стабилизации // Ваш партнер. – 1994. - №47. - С.18.
30. Поддерьогін А.М., Наумова Л.Ю. Деякі питання фінансової стабілізації в Україні // Фінанси України. – 1999. - № 12. – С.8 – 14.
31. Райзберг Б.А., Лозовский Л.М. Стародубцева Е.Б. Современный экономический словарь - М.: ІНФА.М, 1997. - 492с.
32. Ривак О.С. Монетарна політика в Україні // Україна в ХХІ столітті: концепції та моделі економічного розвитку / Матеріали доповідей V Міжнародного конгресу українських економістів, м.Львів, 22-26 травня 2000 р. (В двох частинах) НАН України. Інститут регіональних досліджень. Редкол.: відп. ред. академік НАН України М.І.Долішній. Ч.І.– Львів, 2000. – С. 225 – 227.
33. Романюк С.А., Кулік О.О. Моніторинг соціально-економічного становища України та її регіонів за січень-липень 2000 року. - www.me.gov.ua - С.99.
34. Семюелсон П., Нордгауз В. Макроекономiка. - К.: Основи, 1995.
35. Статистичний щорічник України за 1998 рік. – К.: Техніка, 1999. – 576с.
36. Теория финансов: Учебн. пособие / Н.Е.Заяц, М.К.Фисенко, Т.Е.Бондарь и др. – 2-е изд., стереотип. - Мн.: Выш.шк., 1998. – 368 с.
37. Тимофссв В. До питання антиiнфляцiйного оподаткування i регулювання цiн в умовах ринкових вiдносин // Економiка Украiни. – 1993. - №1. - С.37-45.
38. Українська Радянська Енциклопедія (видання друге). Т.2– К .: Головне видання УРЕ, 1978. - 541с.
39. Україна за роки незалежності. – 2-е видання, переробл., допов. та розшир. – К.: Нора-прінт, 1999. – 280 с.
40. Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. – М.: Дело, 1993.