Реферат з теми:
Стратегія структурних перетворень
Стратегія структурних перетворень
Важливим компонентом національної економічної стратегії України є стратегія структурних перетворень. Вона передбачає реструктуризацію функціонуючого капіталу і праці, виробничих відносин та створюваного національного продукту. Така стратегія зумовлена неефективністю функціонування праці та капіталу, переважанням капіталу балових виробництв, недостатньою кількістю капіталу, сучасних технологій, інституційних передумов у галузях соціальних виробництв. Реструктуризація праці та капіталу в українській економіці необхідна для поліпшення структури національного продукту, в якому переважає продукція напівфабрикатна і виробничого призначення. Продукція соціального призначення має незначну частку, що спричиняє напливи імпорту на споживчий ринок України. Визначення напрямів реформування залежить від усвідомлення стану економіки, розуміння теорії макроекономіки, суті й процесу реформ. В Україні поки що домінує думка, що сучасний стан економіки обмежений кризою економічної системи і найближчим часом минеться тобто мислення політиків, чиновників, промисловців інерційно зберігає соціалістичну основу, що позначається на інерції самої економічної системи. Проте сучасний стан економіки є не тимчасово кризовим, а наслідком незворотного розриву між соціалістичним економічним устроєм, в якому виробництво і розподіл координувалися державою, та переходом до ринку, в якому координуючу функцію виконують ціни, підприємництво, змога вільно розпоряджатися грошима. У перехідний період мали б відбутися радикальні зміни виробничої системи. Цього в Україні не сталося передусім тому, що ринкове економічне мислення не проникло ні в сфери управління, ні в сфери виробництва. За таких умов неможливо сподіватися на економічне зростання, бо воно є результатом цілеспрямованої та збалансованої державної політики реформ, спрямованої на активізацію процесів виробничої функції:
B = F (T.K)
Метою політики реформ має бути:
—досягнення високих темпів зростання валового випуску - В:
—зменшення матеріальних затраті в у валовому випуску В = ІФ + Д;
—збільшення частки валового внутрішнього продукту ТД у валовому випуску В = ІФ 4- ТД;
—отримання структури валового внутрішнього продукту щодо потреб країни Д = Д, +Д, де Д, - частка ВВП сфери виробництва, Д„ - частка ВВП сфери послуг.
Економічне зростання можливе за радикальних структурних перетворень, що мають охоплювати такі найсуттєвіші аспекти:
-правильний вибір національних політичних, внутрішніх і зовнішніх економічних пріоритетів, які б гарантували самофінансування України на найближчу перспективу і партнерську співпрацю з усіма країнами світу;
-створення інституційних умов для надходження прямих капіталовкладень і ефективного функціонування всіх підприємств;
-зміна якості основного капіталу, мислення та якості трудового капіталу, а також якості та структури обігового капіталу;
-встановлення оптимальних міжгалузевих пропорцій і розміщення продуктивних сил.
Вирішення цього комплексу проблем вимагає збалансованої політичної, економічної, правової і фінансової діяльності всіх гілок влади
Смисл структурних перетворень полягає у наділенні виробничих і обслуговуючих підприємств функціями самоуправління виробництвом, створенні відповідних умов для їх реалізації. Донедавна підприємства працювали під централізованим управлінням держави і, будучи своєрідними елементами державного апарату, крім продуктивних, виконували багато соціальних функцій без грошових обмежень, їх діяльність фінансувалася централізовано, через розподіл грошових доходів інших підприємств. На етапі переходу до ринку вони втратили такі можливості. А підприємства з соціалістичною структурою (суспільною власністю, нечіткою приватизацією) за відсутності законодавства щодо захисту капіталовкладень не здатні залучити зовнішній капітал для модернізації. Можливості держави теж обмежені, оскільки централізований перерозподіл грошових доходів інших підприємств неможливий.
У зв'язку з цим структурні перетворення в Україні повинні ґрунтуватися на декількох принципах:
1.Створення умов для розвитку конкуренції на основі спроможності підприємств до самофінансування. У короткостроковій перспективі запорукою їх економічного зростання мають бути заходи із заощадження затрат і змін організаційної структури; в середньостроковій перспективі можна за допомогою невеликих обсягів капіталовкладень досягти значного прогресу в підвищенні продуктивності.
2.Створення нових самостійних підприємств, здатних привабити іноземні капіталовкладення. Йдеться не про модернізацію існуючих, а про їх перетворення на підприємства, які відповідатимуть вимогам ринку.
3.Трансформація централізовано керованих підприємств у ринкові, засновані на принципах самоуправління, її метою є орієнтація на зменшення виробничих витрат, отримання прибутку. Процес підприємізації повинен відбуватися шляхом:
—роздержавлення і приватизації суспільної власності;'
—розукрупнення великих і створення середніх та малих підприємств;
—передачі соціальних функцій державі;
-проведення горизонтальної промислової політики, метою якої повинно стати формування ринкових умов та забезпечення умов розвитку відкритих приватних акціонерних товариств.
4.Запровадження вільного ціноутворення та здійснення ефективної політики мита і квоти. Це передбачає відмову від застосування принципу ціноутворення, який покриває витрати, щоб отримати прибутки, запровадження ціноутворення, за якого прибутки отримують, знижуючи витрати виробництва; застосування мита і квот як інструментів економічної політики на довгостроковий період; визначення чіткої, прозорої, зрозумілої вітчизняним та зарубіжним виробникам зовнішньоторговельної стратегії та формування відповідних її інструментів.
Вирішальний вплив на напрями та динаміку структурних перетворень мають інституційні ринкові умови. Головною метою інституційного забезпечення є створення економічного механізму, який стимулюватиме ефективне функціонування всіх підприємств і розвиток інститутів ринку. Існує кілька напрямів економічних перетворень, інституційне забезпечення яких може надати певні позитивні імпульси економічному зростанню.
Виробнича інтеграція
Підприємства України в основному втратили технологічні зв'язки з підприємствами колишніх союзних республік. Багато в чому це було пов'язано з новими можливостями отримувати сировину і напівфабрикати на вигідних умовах від інших постачальників або ж зникла у них потреба. Проте в багатьох випадках ці зв'язки в короткостроковій перспективі є єдиною можливістю пожвавити виробництво та збут.
Іншим напрямом є взаємна пайова участь вітчизняних та іноземних партнерів в українських підприємствах. Важливо, щоб така участь виникала внаслідок прагнення самих підприємств, а вони зберігали необхідний мінімум незалежності, оскільки це відповідає вимогам індустріальної логіки.
2. Упорядкування видів і форм власності. Процес приватизації повинен завершуватися чітким відокремленням приватної та неприватної власності, що можливе завдяки:
а)перетворенню бюджетних організацій і державних підприємств за юридичною формою на компанії, тобто їх реформуванню в незалежні 'в бухгалтерському обліку підприємства-юридичні особи;
б)здійсненню реальної приватизації (переходу прав власності від підприємств до приватних суб'єктів економічної діяльності);
в)подальшому поліпшенню ринкових умов, доцільному в середньостроковій перспективі за такими напрямами:
—- посилення ролі Фонду Державного майна України у проведенні приватизації як безповоротного процесу визначення чітких форм і структур власності та контролю для підприємств, які не підлягають приватизації;
—активізація постприватизаційної політики з метою прискорення реструктуризації приватизованих підприємств шляхом посилення їх фінансування та залучення капіталовкладень.
3. Активізація структурної політики регіонів щодо підприємств, які розміщені в областях і мають свої органи управління та формують бюджети. В Україні розташування підприємств є нерівномірним за кількістю і за видами діяльності. Галузі, які сконцентровані в кількох регіонах і слабо піддаються реструктуризації, схильні до різкого спаду виробництва, скорочення робочих місць. Тому центральні та місцеві органи управління повинні активно підтримувати структурні перетворення, які триватимуть кілька десятиріч, щоб уникнути соціальних проблем. При цьому важливим є:
—зміцнення економічного самоврядування областей;
—розукрупнення об'єктів соціальної сфери за одночасної їх реструктуризації;
- створення регіональних ринків праці;
-запровадження праці з неповним робочим днем.
Зазначені напрями реорганізації управління і регулювання економічних процесів з більш активним залученням регіонів покликані підвищити їх роль як суб'єктів ринку. Це дуже важливо, оскільки регіональні структури управління є відповідальними за стан справ в економіці та соціальній сфері на відповідних територіях. Тому вони повинні володіти правовими, фінансовими, економічними, розподільчими можливостями для вирішення регіональних соціально-економічних проблем.
Логіка реструктуризації
Стратегічною метою структурних перетворень є виробництво ВВП загалом і на душу населення, в якому переважатимуть продукти кінцевого призначення відповідно до потреб населення та імпорту. Структура ВВП зумовлена структурою продуктивних сил і задіяного основного та інших видів капіталу. Очевидно, що реструктуризація повинна розпочатися зі зміни структури капіталу і його організаційних форм, з мобілізації капіталовкладень і підприємізації. Судячи з досвіду розвинутих країн і специфіки сформованої в Україні економічної системи, її реструктуризація повинна забезпечувати
—виховання у всіх суб'єктів ринку, а особливо в керівної ланки, усвідомлення необхідності поєднання приватних, колективних, державних і національних інтересів;
—мобілізацію грошових ресурсів і капіталовкладень, контроль за рухом грошей, капіталів і товарів;
—створення малих і середніх підприємств як основи виробництва переважної частини ВВП.
Перелічені напрями е особливо важливими чинниками забезпечення структурних змін і економічного зростання.
Поєднання інтересів. Економічні інтереси як усвідомлені економічні потреби людей, колективів, соціальних спільнот, держав групують у приватні та суспільні. До приватних належать інтереси приватних осіб, акціонерних компаній, приватизованих підприємств. До суспільних - інтереси держави, суспільних організацій та ін. Гіперболізація і тих, і тих інтересів є недопустимою, бо обидві сфери є взаємозумовленими, взаємоспричиненими економічними підсистемами єдиної національної економічної системи. Без реалізації приватних інтересів неможливо реалізувати інтереси суспільні й навпаки, їх не можна розмежовувати, оскільки кожний суб'єкт приватних інтересів користується предметами суспільних інтересів, а суспільні інтереси є завжди результатом діяльності приватних і суспільних виробників. В економічній системі України помітна гіперболізація власних, приватних інтересів і серед приватних виробників, і серед державних чиновників, а також працівників комерційних банків, фінансових органів тощо.
У приватному секторі часто приховують доходи і прибутки, не в повному обсязі сплачують податки, не облаштовують спільні території, дороги, вулиці, не утримують в задовільному стані коридорні приміщення багатоповерхових будинків з приватизованими квартирами, засмічують вулиці, ринки, транспорт, парки, сквери, газони та інші громадські місця. Нераціональними є капіталовкладення в будинки надто великої площі, що спричиняє власникам труднощі щодо їх утримання.
Ще згубнішою є гіперболізація власних інтересів чиновниками державних, господарських, фінансових та банківських структур, які мають змогу вилучати з грошового, товарного потоків ресурси і привласнювати їх, вступати у змову з правоохоронними органами, ділячись із ними незаконними прибутками.
Це значно ускладнює структурні зміни вітчизняної економіки, робить проблематичним процес економічного зростання. Для подолання цього державна економічна, гуманітарна політика повинна бути спрямована на виховання усвідомлення всіма громадянами того, що кожен має жити відповідно до своїх доходів, а доходи одержувати за продуктивну й ефективну працю. Саме такі принципи господарювання забезпечили високорозвинутим країнам економічне процвітання.
Капіталовкладення в основний капітал підприємств. Одним з етапів реструктуризації є мобілізація капіталовкладень, потрібних для забезпечення зростання обсягів ВВП, зміни структури основного капіталу і його організаційних форм, тобто для створення малих і середніх підприємств на новітніх технологіях.
Капіталовкладення є важливим чинником зростання обсягів виробництва і реструктуризації економічної системи. Реструктуризація основного капіталу передбачає створення малих і середніх підприємств на базі існуючих гігантів, які є малоефективними, збитковими у зв'язку з надмірним зосередженням основного капіталу.
За збільшення обсягу використовуваного капіталу ка-піталовіддача має тенденцію до зниження, тобто чим більшим капіталом володітиме підприємство, тим мізернішим буде збільшення випуску за збільшення одиниці капіталу. Підприємство для максимізації прибутку може збільшувати величину капіталу до такого рівня, коли реальні витрати задіяного капіталу (капіталомісткість к?
) не зрівняються з фондовіддачею qx
n. Цю залежність можна зобразити графічно (рис 1):
Рис. 1 - Особливості попиту рк
ц і пропозиції Kq
основного капіталу на фондовому ринку
Капіталомісткість характеризує пропозицію, ефективність використання капіталу, а капіталовіддача qк
u - попит, тобто реальну продуктивну силу одиниці капіталу. Крива попиту qк
u = = Qu/K нахилена вправо вниз, оскільки чим більшим є у знаменнику значення К, тим менша його віддача. У кожний конкретний момент кількість капіталу на підприємстві чи в економіці загалом є фіксованою величиною, тому крива пропозиції кд
= K/Qu, є вертикальною лінією.
Наведені залежності дають підстави для двох висновків.
1. Вигода нагромадження капіталу полягає в отриманні доходу дк
ц, в якому міститься реальна ці
та прибуток. Протягом кожного відрізка часу підприємство несе витрати на утримання власного капіталу:
—на відсотки р за кредит, отриманий на придбання капіталу
—на відносну зміну вартості капіталу якщо ціна капіталу в одиниці продукції qк
u зменшується, то фірми, які продають капітал, втрачають, а підприємство, яке придбало цей капітал, збільшує прибуток;
—на норму амортизації (у відсотках), величина якої залежатиме від вартості капіталу КА.
Отже, витрати на одиницю капіталу можна розглядати як номінальні кн
і реальні кр
, з врахуванням середньої ціни одиниці інвестиційних товарів цк
:
кр
= (кд
/цк
) (р + А).
Реальні витрати на одиницю капіталу залежать від відносної ціни інвестиційних товарів кд
/цк
, реальної відсоткової ставки р і норми амортизації А.
2. Із задіяної одиниці капіталу підприємство отримує дохід Qn/K = qк
u і за кожну одиницю капіталу має витрати (кд
/цк
) (р+А). Реальний прибуток Лдк
ц визначиться з формули:
Лдн
ц = дк
ц - (кд
/цк
) (р+А).
За перевищення капіталовіддачі реальних витрат на одиницю капіталу підприємству вигідно збільшувати кількість капіталу. Якщо капіталовіддача менша від витрат на одиницю капіталу, то підприємство повинно зменшити його кількість щонайменше до величини, яка дорівнюватиме витратам на одиницю капіталу.
Коливання в обсягах капіталовкладень тісно пов'язані з коливаннями на ринку цінних паперів, зокрема на фондовому. Ця залежність описує відношення ік
двох показників: ринкової вартості наявного капіталу - К та відновлювальної вартості капіталу К':
ік
= К/К'.
При цьому К - вартість капітальних активів, або ціна акцій на наявний капітал, яка формується на фондовому ринку. Величина К' є ціною, за яку можна було б придбати ці капітали. Стимул до капіталовкладень залежатиме від величини прибутку, тобто від різниці між капіталовіддачею і реальними затратами на одиницю капіталу кр
. Якщо ік
більше від одиниці (К > К'), то фондовий ринок оцінює установлений капітал в суму більшу, ніж вартість його відновлення. У такому разі підприємці можуть збільшувати ринкову вартість акцій своїх підприємств, нагромаджуючи додатковий основний капітал. Якщо ік
менше від одиниці (К < К'), то фондовий ринок оцінює установлений капітал в суму меншу, ніж сума його відновлення, тому підприємці не будуть його відновлювати в міру його зносу і вибуття.
Капіталовкладення в житлове будівництво. Продуктивні сили житлової будівельної індустрії визначаються рівнем капітальних вкладень у житлове будівництво. Стан капіталовкладень визначають затратами на наявне житло ц, а також ціною самого житла на ринку цж
.
Чим вищі прибутки ДК від капіталовкладень у житло, тим більше стимулів для його будівництва:
Дц = цж
- ц.
Капіталовкладення в обігові ресурси. Підприємства завжди прагнуть мати надлишкові обігові ресурси. Для (спрощення аналізу всі нагромаджені обігові ресурси Ф назвемо запасами, які необхідні для:
—вирівнювання коливань обсягів виробництва;
—ефективного використання робочого часу, задіяного основного і трудового потенціалу;
—створення запасу товарів за їх прискореної реалізації;
—незавершеного виробництва.
При цьому Ф - оборотний капітал. Його запаси визначають матеріальними запасами на одиницю продукції Ф та обсягом валового випуску В. Формулу величини запасів (оборотних ресурсів Ф) можна виразити прямою залежністю матеріаломісткості ф та валового випуску В:
Ф = фВ
Матеріальні запаси є товаром сировинних ринків. Його покупці - безпосередні виробники, які намагаються мати його з надлишком, оскільки значна частина матеріальних запасів перебуває у стадії незавершеного виробництва. Додаткові вкладення у матеріальні запаси ЛФ впливають на додатковий випуск продукції ЛВ:
ЛФ = фЛВ.
Приріст валового випуску пропорційний приросту вкладень у матеріальні запаси. За потреби зростання валового випуску підприємства збільшують вкладення в оборотні ресурси, за спаду валового випуску -зменшують вкладення в матеріальні запаси.
Існує тісна залежність між вкладеннями у матеріальні ресурси і реальною відсотковою ставкою:
Рис. 2
Ф = Ф(р).
Функція вкладень (рис2) ілюструє залежність матеріальних запасів від вели чини відсоткової ставки: напрям стрілки від точки 1 до точки 2 характеризує збільшення матеріальних запасів Рис. 2. Функція вкладень за зменшення відсоткової ставки. Ця залежність свідчить, що зростання капіталовкладень в запаси і, відповідно, обсягів виробництва можливе лише за зменшення відсоткової ставки.
Оптимізація структури національного продукту
Валовий внутрішній продукт е основою національного багатства, і чим більше його обсяг і структура відповідають потребам населення, тим вищим є рівень життя. Політика реформ повинна спрямовуватися на оптимізацію темпів випуску і галузей у створенні ВВП. Структуру ВВП розглядають за трьома рівнями.
1. Структура ВВП за сферами діяльності, тобто сферою виробництва - Дв і сферою послуг - Дп. Реальне співвідношення цих сфер у створенні ВВП - Д можна виразити рівнянням з коефіцієнтами співвідношень, прийнявши, щоД = 1.
Д = 0,49Дв + 0,51Дп.
Таке співвідношення загалом відповідає структурі національного продукту розвинутих країн, в якій вартість послуг переважає вартість створених товарів.
2.Структура ВВП за видами діяльності, тобто у сфері виробництва і сфері послуг за галузевими ознаками: промисловість, сільське господарство, будівництво, торгів ля, побут, комунальна сфера, освіта, охорона здоров'я та ін.; зокрема частка промисловості у створенні ВВП - 29% , сільського господарства - 13% , будівництва - 5% і т.д.; аналогічно можна розкрити структуру послуг у створенні ВВП.
3.Структура ВВП за галузями промисловості, яких в Україні до двадцяти, їх поділяють на галузі цих виробництв. Україні необхідно оптимізувати потужності цих виробництв. Підприємізація і створення малих та середніх підприємств. Оптимізація структури ВВП вимагає оптимізації структури основного капіталу зі зміною форм його виробничої організації. Цими формами повинні стати малі та середні підприємства. Підприємізація в Україні може відбуватися за такими напрямами:
—розукрупнення великих підприємств і створення малих та середніх підприємств;
переливання капіталу з галузей базових виробництв, перепрофілізація частини капіталу у галузі соціальних виробництв до співвідношення в середньому 4 одиниці капіталу базових виробництв і 6 одиниць капіталу соціальних виробництв;
-розподіл капіталовкладень на створення підприємств, соціальних виробництв і модернізації підприємств базових виробництв на користь соціального комплексу.
Практика розвинутих країн свідчить, що малі та середні підприємства:
—виробляють 50-70% національного продукту;
—забезпечують зайнятість понад 60% працездатного населення;
—здійснюють професійне навчання 80% учнів;
—швидше адаптуються до умов ринку: конкуренції, фінансових послуг, розвитку маркетингу, самоуправління, самофінансування;
—є основою розвитку і запровадження науково-технічного прогресу, нових технологій тощо.
Хоч малі підприємства не завжди є ефективнішими від великих, проте вони можуть працювати більш гнучко і творчо за таких передумов:
—інтереси малих і середніх підприємств не повинні бути затіненими інтересами великих підприємств;
—малі та середні підприємства не можна ізольовувати від великих;
—малими і середніми підприємствами мають керувати власники.
Політика сприяння підприємізації та створенню малих і середніх підприємств вимагає від центральних та регіональних органів державної влади усунення та недопущення дискримінації малих і середніх підприємств, юридичного, організаційного і фінансового сприяння їх створенню, підтримання діяльності малих і середніх підприємств, керованих власниками.
Створення малих і середніх підприємств у жодній країні є не самоціллю, а лише засобом створення валового продукту в кількості, адекватній потребам суспільства, і забезпечення максимально можливого рівня зайнятості працездатного населення. Однак в Україні є чимало перешкод для їх створення, найпомітніші серед яких:
1. Недостатній рівень усвідомлення чиновниками державних і господарських структур важливості розвитку малих і середніх підприємств. Реструктуризація національного капіталу є стратегічним пріоритетом і одним з найважливіших національних інтересів. Реалізація його можлива за подолання космополітичного і формування національно-економічного та національно-патріотичного мислення у чиновників усіх рівнів влади, фінансів, виробництва і розподілу ресурсів.
2.Нерозмежованість процесів підприємізації та приватизації, які не є тотожними. За реструктуризації капіталу приватизацію слід здійснювати після завершення підприємізації, тобто організаційного формування малих, середніх і великих підприємств. В Україні, приступивши до приватизації, не забезпечили повномасштабної підприємізації. У швидкій приватизації були найбільше заінтересовані держанні та господарські чиновники, оскільки в їх руках була приватизаційна ініціатива, законодавча, виконавча і господарська влада. Передчасна приватизація підприємств з передачею їх у власність колективам призвела до утворення закритих приватних акціонерних товариств, а окремим особам - до утворення олігархів, сімейних кланів, що зумовило монополізацію ними руху грошових ресурсів. Відсутність реальної масштабної підприємізації негативно позначається на конкурентоспроможності, продуктивності та ефективності підприємств,
3.Неузгодженість рішень влади із законами про під приємництво й економічну діяльність. Суттєвою проблемою для малих і середніх підприємств є правові гарантії, забезпечення захисту власних прав у суді. Традиційними є проблеми з органами місцевої влади під час реєстрації, отримання ліцензії та виробничих площ, сплати комунальних зборів та відрахувань. Органи місцевої влади більше підтримують великі підприємства. Для започаткування власної справи необхідно отримати багато дозволів, що породжує хабарництво та потребує значних затрат часу. У зв'язку з цим необхідно позбавити чиновників змоги гальмувати розвиток малих і середніх підприємств, обмежити вимоги щодо ведення бухгалтерського обліку малими підприємствами, сприяти лібералізації їх господарської діяльності, посиленню конкуренції, самофінансування.
4.Незахищеність малих та середніх підприємств від мафії, рекету, поборів, жорстких методів боротьби у сферах підприємницької діяльності, де обертаються великі кошти.
5.Низькі можливості використання кредитних ресурсів. Частіше й охочіше "їх надають великим підприємствам. В Україні можна мобілізувати значні кошти для кредитування реструктуризації капіталу, але для цього потрібне відповідні мислення, політична воля й уміння.
6.Надмірний податковий тягар. Багато великих, спільних підприємств користуються значними податковими пільгами, чого не мають малі та середні, за винятком тих, чий річний фінансовий оборот дає змогу перебувати на єдиному податку.
7.Відсутність наукової, інноваційної, технологічної, освітньої підтримки малих і середніх підприємств. Підприємцям часто бракує детальних знань щодо ведення бухгалтерського обліку та застосування чинного законодавства, вміння розробляти та реалізовувати конкретні проекти на основі нових ідей. Традиційними є проблеми, пов'язані з дизайном нових продуктів, їх упаковкою, стандартизацією та пошуком партнерів.
8.Проблеми в пошуках постачальників сировини і комплектуючих та збуту продукції. Малим і середнім підприємствам, особливо виробничої сфери, важко знайти на дійних постачальників сировини та комплектуючих виробів. Непросто їм отримати і кредити під поставки.
У зв'язку з цим державна економічна політика повинна передбачати такі заходи сприяння малим і середнім підприємствам:
—розміщення державних замовлень серед малих і середніх підприємств, як це практикується у розвинутих країнах;
—надання цілеспрямованої інформації про потенцій них торговельних партнерів за кордоном;
—надання фінансової підтримки для участі у ярмарках;
—державне страхування кредитів під поставки малих підприємств.
Будь-які системні проблеми вітчизняної економіки є наслідком неефективного способу мислення, успадкованого від попередньої політичної та економічної системи. Політична й економічна незалежність як новий спосіб функціонування держави і економіки потребують нового політичного й економічного мислення, метою якого повинна стати система цивілізованих, чесних відносин фінансів, виробництва, розподілу ресурсів, гармонії приватних колективних і державних інтересів.
Аналіз продуктивних сил України на основі методів і прийомів теорії макроекономіки свідчить, що здійснення радикальних ринкових перетворень вимагає принципово нових методологічних основ вивчення процесів формування, розміщення продуктивних сил, оцінки ефективності їх функціонування та оптимізації пропорцій економічної системи загалом. Вирішення соціальних проблем можливе на основі високопродуктивного функціонування праці та капіталу, високоефективного виробництва національного продукту. Усе це вимагає кардинальних змін у структурних і відтворювальних параметрах продуктивних сил, які потребують масштабних капіталовкладень, орієнтації на ефективний пошук нових можливостей щодо економії витрат у матеріальному виробництві та сфері послуг. Ефективно використовуючи працю, основний і оборотний капітал, можна досягти значних успіхів в економічному зростанні. На цьому шляху принципово важливою є підготовка і залучення фахівців з високим рівнем національно-економічного мислення, опора не лише на їх професійність, а й на патріотизм.
Висновок
Усвідомлення проблем національної економіки дає змогу зрозуміти необхідність переосмислення теоретичних, ідеологічних та політичних положень, що стосуються закономірностей, принципів і чинників, стратегії і тактики ринкових перетворень у нинішній Україні. Нові завдання постають і перед наукою про розміщення продуктивних сил і національну економічну систему загалом. Головне з них - концептуальне обґрунтування оптимального формування праці та капіталу на основі збалансованого розвитку всіх складових національної економічної системи з метою досягнення її високої продуктивності та ефективності, підвищення добробуту людей, зміцнення незалежності Української держави.
Література
1. Заблоцький Б.Ф. Розміщення продуктивних сил України. Національна макроекономіка. К.: Академвидав, 2006. – 368с.
2. Клиновий Д. В., Пепа Т. В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України К.: Центр навчальної літератури 2006 . – 728с
3. Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил. – К.: Європ. ун-т фінансів, інформ. систем, менеджм. і бізнесу. – 216 с