НАЙВАЖЛИВІШІ
ЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ
1. Етика ненасильства
Життя людини постійно зв'язанe з насильством. Спосіб вирішення державних, міжособистісних, національних проблем з позиції сили, можна сказати, став традиційним. Звично звучать слова: "правий той, хто сильніший”, "переможця не судять". Сильна воля, сильна влада, сильна рука - сила завжди має в нашій свідомості позитивне забарвлення: сильний - значить гідний поваги. Отже, сила - це гарна якість, це добро, це благо. Інша справа насильство. Насилувати, примушувати, неволити - "дія образлива, незаконна, свавільна" (В.Даль), тобто дія, що примушує робити щось усупереч своїй волі, бажанню, потребі. Провести границю між "ненасильницьким" застосуванням сили і власне насильством не представляється можливим.
Існування насильства як засобу придбання і збереження прав і привілеїв, економічного і політичного панування - це загальновідомий факт. У залежності від того, як кваліфікується насильство, задачі етичних і філософських концепцій зводяться або до апології останнього (у випадку визнання за ним права на існування і позитивну його оцінку), або до його критики.
Звернемося до апології насильства - тут не бракує матеріалу: філософія XIX століття дає нам такі приклади, як Ф. Ніцше, Е. Дюрінг, К. Маркс. Хоча формально марксизм відкидав теорії, що відводять насильству вирішальну роль в історії (згадаємо знамениту полеміку Енгельса з Дюрінгом), на ділі саме марксизм перетворив насильство з теорії в практику, зробив засобом знищення людини. "Насильство є повитухою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим. Саме насильство є економічна потенція" [11]. Диктатура пролетаріату - це насильство, зведене в принцип, у ранг закону революції.
Етика ненасильства виникає саме тоді, коли саме насильство вже править світом, діє беззаконня. З історії етики нам відомо, що всякий новий плин виникає в противагу існуючої і пануючої тенденції (згадаємо ранньохристиянську етику чи етику епохи Відродження). При цьому виникаючий етичний плин завжди шукає і знаходить опору в традиції, в ідеалах попередніх епох. Таким ідеалом для етики ненасильства став принцип людинолюбства - універсальний, основний моральний закон.
Етика ненасильства - це обґрунтування таких принципів і методів рішення проблем і конфліктів, що виключають застосування насильства над особистістю (морального і фізичного). Етика ненасильства - це спосіб життя, відповідно до якого людина будує свої відносини з людьми, відноситься до усього живого, до природи.
Прийнято вважати, що ідеал ненасильства сформульований у Нагорній проповіді (Новий Завіт). Заповіді непротивлення злу насильством на превелику силу входили у свідомість людини і спочатку здавалися просто нездійсненними: вони суперечили загальноприйнятим нормам моралі, принципам, природним інстинктам, традиціям. Читаємо: "Хто вдарить тебе в праву щоку твою, зверни до нього й іншу" (Мф. 5, 39), і відразу у свідомості виникає питання: чому? Чому стерпіти, чому не відповісти кривднику, чому дати можливість принизити себе ще раз? Важко, дуже важко прийняти це серцем і розумом і ще сутужніше виконати. У Нагорній проповіді непротивлення злу розглядалося як прояв моральної досконалості, індивідуальної моральної переваги над чужим гріхом. Немноження зла розцінювався як прояв добра.
Значна роль у розробці принципів етики ненасильства належить Л.Толстому. Він писав, що визнання необхідності противлення злу насильством є не що інше, як виправдання людьми своїх звичних улюблених пороків: помсти, користі, заздрості, властолюбства, боягузтва, злості. "Більшість людей християнського світу почувають... тяжкість свого положення і вживають для рятування себе той засіб, що по своєму світогляді вважає дієвим. Засіб це - насильство одних людей над іншими. Одні люди, що вважають для себе вигідним існуючий державний порядок, насильством державної діяльності намагаються утримати цей порядок, інші тим же насильством революційної діяльності намагаються зруйнувати існуючий устрій і встановити на місце його інше, краще" [13]. На думку Толстого, головна помилка авторів політичних вчень, які привели до тяжкого положення, у тому, що вони вважають за можливе за допомогою насильства з'єднати людей так, щоб вони всі, не противлячись, підкорилися тому самому устрою життя. "Усяке насильство полягає в тому, щоб одні люди під погрозою страждань чи смерті змушують інших людей робити те, чого не хочуть ті, кого насилують" [13].
Отже, насильство не є засіб розв’язання конфліктів і протиріч: воно нічого не створює, а тільки руйнує. Той, хто відповідає злом на зло, множить страждання, підсилює нещастя, але не рятує від них ні себе, ні інших. Толстой підводить нас до висновку: насильство неспроможне, безплідно, руйнівно, антигуманно. Звичайно, нам важко беззастережно прийняти цю позицію. Але чи не сутужніше жити у світі, де щогодини збільшується зло? Ідеї Л. Толстого знаходять усе більше прихильників і продовжувачів.
Ім'я М.Л. Кінга, який віддав життя в боротьбі за справедливість, відомо кожному. Його ім'ям названий "Інститут ненасильства" у м. Нью-Йорку. Роботи Кінга перекладені на українську та російську мову, і тепер є можливість познайомитися з його етичними поглядами. Цікава його робота "Любіть ворогів ваших" - тут містяться не тільки обґрунтування принципів універсальної любові до людства, але і рекомендації з реалізації цих принципів. Кінг не тільки мораліст, але і психолог: він усвідомлює те, наскільки важко прийняти принципи ненасильства і людинолюбства, до якого ступеня глибокі психологічні проблеми несумісності звичних для людей принципів і проповідуваних ним ідей.
Заповідь "любіть ворогів ваших" завжди була, мабуть, самою важкою... Деякі люди щиро вірили, що в реальному житті вона нездійсненна. Легко любити тих, хто любить тебе, але як любити тих, хто таємно чи явно намагається взяти гору над тобою... Заповідь "любіть ворогів ваших" - це не благочестиве побажання мрійника-утопіста, а абсолютна умова нашого виживання. Любов навіть до ворогів - от ключ до рішення всіх існуючих у нашому світі проблем... Давайте будемо реалістами і запитаємо: як нам любити наших ворогів? По-перше, ми повинні розвити в собі уміння прощати. Позбавлений сили прощення позбавлений і сили любові.
Ще раз ми зіштовхуємося з парадоксом чи з удаваною незгідністю: прощати повинний потерпілий, причому прощати охоче і добровільно і не у відповідь на покаяння, а до всякого покаяння. Механізм "скривджений - прости" повинний спрацьовувати майже автоматично. Щоб полегшити нам праця прощення, Кинг роз'ясняє його цілющу силу: "Коли ми прощаємо, ми забуваємо в тім змісті, що зло більш уже не є психологічною перешкодою на шляху встановлення нових взаємин... Прощення означає примирення, возз'єднання знову... Ми повинні зрозуміти, що зло, що діється ближнім нашої - ворогом, причина наших страждань, ніколи не відбиває всієї сутності цієї людини. Елементи добра можна знайти в характері найзліших наших ворогів" [14].
Не менш відоме, ніж М.Л. Кінг, ім'я - М. Ганді. Ще одна доля, що стала прикладом втілення в життя проповідуваних принципів. Жагучий борець за независимость Індії мріяв знайти волю мирними засобами. Основним для Ганді став принцип ненасильства, що припускає двох форм боротьби: неспівробітництво і цивільна непокора. Ці погляди знайшли відображення в його роботі "Моя віра в ненасильство".
"Я знайшов, - пише Ганді, - що життя існує серед руйнування і, отже, повинний існувати закон більш високий, чим закон руйнування. Тільки при такому законі суспільство буде побудоване вірно і розумно і життя буде коштувати того, щоб неї прожити... Де б ні виникала сварка, де б вам ні протистояв опонент, скоряйте його любов'ю... цей закон любові діє так, як ніколи не діяв закон руйнування" [15]. На думку Ганді, необхідна досить напружена підготовка, щоб ненасильство стало складовою частиною менталітету. Тільки вставши на шлях самообмеження і дисципліни, можна досягти бажаного результату. "Поки немає щирої підтримки з боку розуму, одне лише зовнішнє дотримання буде тільки маскою, шкідливої як для самої людини, так і для інших. Досконалість стану досягається, тільки коли розум, тіло і мова знаходяться в згоді... Ненасильство - зброя сильних. Страх і любов - суперечні поняття. Любов нерозважливо віддає, не задумуючись про те, що одержить замість. Любов боре з усім миром як із собою і в остаточному підсумку панує над всіма іншими почуттями... Закон любові діє, як діє закон гравітації, незалежно оттого, приймаємо ми це чи ні. Так само як учений діє чудеса, по-різному застосовуючи закон природи, так і людина, що застосовує закон любові з акуратністю вченого, може діяти ще великі чудеса" [16].
Сталося так, що саме XX ст., що ніяк не назвеш століттям гуманізму і милосердя, породив ідеї, що знаходяться в прямому протиріччі з пануючою практикою рішення всіх проблем і конфліктів з позиції сили. До життя виявилося викликаним тихий, але стійкий опір - незгода, непокора, неповернення злом за зло. Людина, поставлена в безвихідне положення, принижена і безправна, знаходить ненасильницький засіб боротьби і звільнення (насамперед внутрішнього). Вона як би приймає на себе відповідальність за зло, що діється іншими, бере на себе чужий гріх і викуповує його своєю невіддачею зла. Вона ставить заслін злу, своїм добром, своєю любов'ю закриваючи світ від руйнівного впливу ненависті. "Навіть у найгірших з нас є частка добра, і в кращих з нас є частка зла", - писав Кінг. Але як часто ми забуваємо цю просту істину. Вона відкривається нам при ненасильницькій тактиці подолання протиріч і конфліктів. Той, хто дотримується цієї тактики, прагне відкрити причину протиріччя, протистояння, протиборства і впливати на неї, зняти її гостроту, а сам конфлікт дозволити з найменшими втратами для конфліктуючих сторін. Сила придушує, душить, заганяє всередину і, виходить, ще більш загострює протиріччя. Ненасильство розв'язує вузол нерозв'язних проблем.
2. Етика благоговіння перед життям
Життя людини, розглянуте як біологічне, соціальне, особистісне існування, є можливістю (певною мірою - випадковістю), наданої кожному фактом народження, можливістю пройти свій шлях, реалізувати людський потенціал, виконати обов'язок, залишити слід в області своєї професійної діяльності чи просто в пам'яті людей, що живуть поруч. Кожний має можливість прожити свій термін так, щоб пам'ять про нього жила після нього і була б доброю і світлою.
Етика благоговіння перед життям - напрямок, що виникло в XX ст. і зв'язане з ім'ям найбільшого гуманіста сучасності - Альберта Швейцера (1875-1965). Життя Швейцера настільки цікаве і незвичайна, що доречно буде нагадати деякі подробиці його біографії.
"Один раз сонячним літнім ранком, коли - а це було в 1896 році - я прокинувся в Гюнсбасі під час канікул на Троіцин день, мені в голову прийшла думка, що я не смію розглядати це щастя як щось саме собою що розуміється, а повинен за нього чимось відплатити. Роздумуючи над цим... я прийшов до висновку, що було б виправданим до тридцяти років жити заради наук і мистецтв, щоб потім присвятити себе безпосередньому служінню людині" [17]. Написавший ці рядки в ту пору мав двадцять три роки. Через вісім років він приступив до виконання прийнятого рішення. Швейцер був щасливий і
Так почався життя-подвиг, життя-легенда подвижника і гуманіста, людини релігійної, але тверезо мислячої, явного раціоналіста, скоріше прагматика, ніж романтика, який відчув у собі силу піти своїм шляхом. Швейцера обвинувачували в індивідуалізмі, у небажанні миритися з існуючими традиціями у взаєминах між людьми різних рас. Зрівнюючи людей, стверджуючи рівноцінність усіх людських життів, він викликав на себе гнів співвітчизників-європейців. Мало хто виявився здатним зрозуміти тоді щире значення подвижницької діяльності Швейцера.
Звернемося тепер до основних ідей оригінальної етичної концепції Швейцера. Її основний принцип - благоговіння перед життям у будь-якій формі, збереження життя, полегшення страждань живучих. Духовне життя, на думку Швейцера, йде нам назустріч у природному бутті. Благоговіння перед життям відноситься і до природних, і до духовних явищ, преклоніння перед природним життям необхідно спричиняє преклоніння перед життям духовної.
Швейцер тверезо оцінює парадоксальність своєї етики: "Особливо дивним знаходять в етиці благоговіння перед життям те, що вона не підкреслює розходження між вищою і нижчий, більш коштовною і менш коштовним життям. У неї є свої підстави надходити в такий спосіб... Для істинно моральної людини всяке життя священне, навіть та, котра з нашої людської точки зору здається нижчестоящої" [18].
Таким чином, об'єктом морального відношення для Швейцера стає будь-яке життя - людини, природи, тваринного світу, мікроорганізмів. Він зрівнює моральну цінність всіх існуючих форм життя. Чи випливає з цього, що життя людини і життя тварини мають однакове значення, а життя істот, що коштують на нижчій ступіні еволюційного розвитку, прирівнюється до життя тих, що знаходяться на вищій ступіні розвитку? Швейцер не тільки не приводить нас до цього абсурдного висновку, але і веде від нього. Він тверезо і раціоналістично описує ситуацію морального вибору, так добре відому кожному. "Знаходячись разом із усіма живими істотами під чинністю закону самороздвоєння волі до життя, людина всі частіше виявляється в положенні, коли він може зберегти своє життя, як і життя взагалі, тільки за рахунок іншого життя, якщо він керується етикою благоговіння перед життям, то він наносить шкоду життя і знищує її лише під тиском необхідності і ніколи не робить це бездумно. Але там, де він вільний вибирати, людина шукає положення, у якому він міг би допомогти житт і відвести від її погрозу страждання і знищення" [19].
Швейцер підкреслює релігійний характер свого світогляду, убачаючи явно позитивні результати взаємодії і взаємопроникнення християнської моральності і раціоналістичного способу осмислення світу. Релігійно орієнтована діяльна етика любові і духовна самозаглибленість, на думку Швейцера, роблять світогляд благоговіння перед життям родинним християнському світогляду. Тим самим для християнства і раціонального мислення створюється можливість вступити один з одним у більш продуктивні відносини, чим це було дотепер.
Примітно, що Швейцер не ідеалізує християнство, не переоцінює його можливості, він навіть дорікає християнство в деякій подвійності і непослідовності. З одного боку, говорить він, християнство століттями проповідувало заповіді любові і милосердя, з іншого боку, воно не повставало ні проти рабства, ні проти катувань, ні проти багать, на яких спалювали відьом і єретиків. Сучасне християнство, на думку Швейцера, безсило в боротьбі зі злом, зокрема з діяльністю державних структур, що принижують людське достоїнство і зазіхають на саме людське життя. Християнство намагається пристосуватися до духу часу, зміцнює свої організаційні структури, але з досягненням зовнішньої могутності утрачає свою духовну силу. Нагадаємо, Швейцер був глибоко віруючою людиною, і йому, імовірно, нелегко було відкрити для себе і повідомити світу цю гірку істину.
Розвиваючи свою ідею альтруїзму, Швейцер виступає як суворий раціоналіст, з одного боку, і як тонкий психолог - з іншої. Він усвідомлює, наскільки важка доля того, хто вступив на шлях реалізації його теорії, і намагається допомогти своїм однодумцям, роз'ясняючи її основні ідеї і принципи терпляче, докладно і переконливо. Однієї з основних є тут думка про самозречення як засобі активної добр-творчої діяльності (саме засобі, а не мети). Самозречення в розумінні Швейцера не знецінює людини як особистість, не обкрадає його духовно, але дозволяє йому звільнитися від егоїзму, упередженості і зайвого суб'єктивізму в оцінці чужих учинків, від прагнення судити і засуджувати інших, платити за зло злом, мстити і т.п. чи Випливає з цього, що не потрібно бороти зі злом? Аж ніяк ні, бороти необхідно, але не засобами зла, не осудом, не помстою, а за допомогою припинення поширення зла, а іноді і просто виключенням його з зони уваги і моральної оцінки.
Дуже цікаво аргументована у Швейцера ідея про необхідність прощення. "Чому я прощаю щось людині? Звичайна етика говорить: тому що я почуваю жаль до нього. Вона представляє людей у цьому прощенні занадто гарними і дозволяє їм давати прохання, що не вільно від приниження іншого... Я повинний безмежно усі прощати, тому що якщо не буду цього робити - буду неістинний стосовно себе і буду надходити так, начебто я не в такому ж ступені винуватий, як і іншої стосовно мене. Оскільки моє життя і так сильно заплямоване неправдою, я повинний прощати неправда, зроблену стосовно мене. Тому що я сам не люблю, ненавиджу, обмовляю, виявляю підступництво і зарозумілість, я повинний прощати і виявлені стосовно мене нелюбов, ненависть, наклеп, підступництво, зарозумілість. Я повинний прощати тихо і непомітно. Я взагалі не прощаю, я взагалі не доводжу до цього. Але це є не екзальтація, а необхідне розширення й удосконалення звичайної етики" [20].
Таким чином, Швейцер тлумачить прощення як засіб недопущення зла в людську душу. (Згадаємо: "Я взагалі не прощаю, я не доводжу до цього".) Тобто він свідомо не ставить себе на місце ображеного, обманутого, хоча визнає, що стосовно нього був виявлений наклеп, ненависть, неправда і т.д. Він виводить себе за рамки ситуації, а саму ситуацію, де відношення до нього носить явно негативний характер, навмисно не робить об'єктом моральної оцінки. Він дозволяє собі зневажити злом, і тим самим зло як би скасовує, навіть виключає. Такий спосіб недопущення зла дозволяє позбавити людину від мік морального вибору, потреби обґрунтування (нехай навіть для самого себе) необхідності прощення.
Швейцер постійно зміщає звичні акценти. Він переводить нашу увагу зі зла на добро і фіксує в нашій свідомості останнє. Він не засуджує бездіяльність, але активно підтримує всяку дію, спрямована на збереження життя. Він узагалі нікого нізащо не засуджує (по тій же причині, що і "не прощає" - не допускає себе до осуду). Психологічно він мислить і діє дуже вірно, фіксуючи у свідомості людини позитивні моменти і як би не зауважуючи (і цим заперечуючи) негативні. Він як би хоче сказати нам: так, зло є, але чи коштує про нього говорити, чи варто витрачати своє життя на настільки марне заняття і чи не краще присвятити її активному утвору добра?
Ми не знайдемо у Швейцера нічого схожого на моральну регламентацію, але знайдемо чітке визначення мети і напрямку життєвої діяльності. "Етика благоговіння перед життям змушує нас відчути безмежно велику відповідальність... Вона не дає нам готового рецепта дозволеного самозбереження, вона наказує нам у кожнім окремому випадку полемізувати з абсолютною етикою самозречення. У згоді з відповідальністю, що я почуваю, я повинний вирішити, що я повинний пожертвувати від мого життя, моєї власності, мого права, мого щастя, мого часу, мого спокою і що я повинний залишити собі" [21]. У той же час Швейцер вважає, що не потрібно чи хвалити засуджувати людей, якщо вони почувають себе вільними від боргу самозречення заради інших людей. За кожним визнається право вибрати свій шлях і пройти його.
Швейцер вважав свою етику програмою індивідуальної дії, безпосереднього служіння людям, вважав, що вона спонукує людей виявляти цікавість до іншим і віддавати їм частку свого життя, любові, участі, доброти. У цьому Швейцер бачить борг кожної людини незалежно від його професійної приналежності і суспільного становища, і своє власне життя переконаний гуманіст, лікар і філософ присвятило цьому служінню.
"Щира етика починається там, де перестають користатися словами". У цьому висловленні Швейцера, короткому і ємному як формула, укладений глибокий зміст: етика благоговіння перед життям у більшому ступені практика, чим теорія, він має чітко виражену орієнтацію на активну цілеспрямовану дію, метою якого є збереження всіх існуючих форм життя, самовіддане служіння людині. Те, до чого інші моралісти лише призивали, Швейцер обрав справою свого життя. Його раціоналізм, його воля, його знання і моральна орієнтація сконцентрувалися на одній конкретній справі і дали небачені результати. Доля обдарила його довголіттям - Швейцер прожив дев'яносто років - і навіть не половину життя, як він розраховував, а дві третини її віддав реалізації своєї етичної системи.
Альберт Швейцер, що пішов з життя в середині 60-х рр., лауреат Нобелівської премії світу, гуманіст - наш сучасник. Ідеї його, справи його живі і донині, створені ним медичні установи в Ламбарені продовжують працювати на благо людям. Особистість такого масштабу можна назвати явищем європейської культури.
Використана література і зноски до тексту
1. Юм Д. Трактат про людську природу // Юм Д. Соч. у 2-х т. Т. 1. М., 1965. С. 619.
2. Кант И. Соч. у шести томах. Т. 4. Ч. 2. М., 1995. С. 391
3. Там же. С. 393.
4. Там же. С. 365.
5. Там же. С. 380.
6. Гегель Г.-В.-Ф. Роботи різного років у 2-х томах. Т. 2. М., 1973. С. 54-55.
7. Там же. С. 55.
8. Шопенгауер А. Вибрані твори. М., 1992. С. 183.
9. Ніцше Ф. Соч. у 2-х томах. Т. 1. М., 1990. С. 735.
10. Там же. С. 288.
11. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-і изд. Т. 23. С. 761.
12. Євангеліє Толстого. М., 1992. С. 371.
13. Там же. С. 372.
14. Кинг М.Л. Любите ворогів ваших // Питання філософії. 1992. № 3. С. 66-67.
15. Ганді М. Моя віра в ненасильство // Там же. 1992. № 3. С. 65.
16. Там же. С. 66.
17. Швейцер А. Благоговіння перед життям. М., 1992. С. 524.
18. Там же. С. 30.
19. Там же.
20. Там же. С. 221.
21. Там же. С. 224.