Зміст
Вступ
1. Інтелектуальний капітал та його структура
2. Інтелектуальна власність як товар
3. Оборотоздатність об'єктів інтелектуальної власності
4. Термін служби об'єктів інтелектуальної власності
5. Інтелектуальна власність як нематеріальний актив
6. Випадки, коли необхідно визначати вартість прав на об'єкти інтелектуальної власності
7. Підходи до визначення вартості прав інтелектуальної власності
8. Методи оцінки прав на об'єкти інтелектуальної власності
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
В умовах ринкової економіки інтелектуальна власність в господарському обігу набуває статусу інтелектуального капіталу. Цей складний в економіці феномен знайшов теоретичне обґрунтування при розгляді сучасної ринкової інтелектуальної економіки, яка спирається на загальні основи теорії ринку, капіталу і підприємництва (бізнесу).
Економіка інтелектуальної власності, або інтелектуальна економіка – це галузь знань, яка вивчає теорію і практику функціонування ринкових структур та механізмів взаємодії суб'єктів економічної діяльності, пов'язаних з інтелектуальним капіталом.
Сучасна ринкова інтелектуальна економіка – це змішана економіка, в якій інтелектуальний продукт створюється під впливом власних зусиль, що спрямовують підприємницьку активність на зростання інтелектуального капіталу, а держава регулює цей процес, встановлюючи правову структуру бізнесу і контролюючи її додержання. Вона вивчає питання організації підприємницької діяльності, які охоплюють організаційні форми й правові основи бізнесу, методи ціноутворення та оцінки вартості інтелектуального продукту, засоби мобілізації інтелектуального капіталу, систему сучасного обліку, фінансових відносин та процедуру укладання угод.
Мета роботи полягає у дослідженні економіки інтелектуальної власності.
Відповідно до поставленої мети, визначено такі завдання:
– визначення сутності інтелектуальної власності і інтелектуального капіталу;
– визначення вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності;
– оцінка вартості прав об’єктів інтелектуальної власності.
1.
Інтелектуальний капітал та його структура
В сучасній економіці інтелектуальний капітал виходить на передній план, оскільки він один із основних факторів, що визначають конкурентоздатність економічних систем сьогодення, а в результаті багатство і економічну силу нації. Питання зміни співвідношення матеріального виробництва на користь інтелектуального, що виступає у формі наукових знань, інформаційного та технологічного продукту недостатньо розкриті вченими-економістами. Використання інтелектуальних ресурсів в процесі виробництва, зростання їх частки в загальній вартості підприємства, принципи ціноутворення та методика оцінки – все це питання сучасної інтелектуальної економіки.
Важлива роль у розробці теоретичних засад інтелектуального капіталу належить таким відомим вченим, як К.Беккер, Д.Белл, П.Дракер, Л. Едвінссон, І. Роос, М.Кастельс, М. Мелоун, Р.Райх, Т.Сакайя, Т.Стюарт, М.Мелоун, П.Пільцер, О.Тоффлер, Л.Туроу, С.Хантінгтон, Т. Шульц, Ф.Фукуяма та ін.
Українські вчені почали працювати над цим питанням в 90-х роках минулого століття. Значний вклад у розробку методологічних засад внесли Л.Абалкін, О. Ю. Амосов, Д. П. Богиня, , В.Врублевський, Н. Л. Гавкалова, В.Геєць, М. І. Долішний, О.І. Дацій, М. С. Дороніна, О. В Кендюхов, А. М. Колот, В. І. Куценко, О.В.Крисальний, О.Бутнік-Сіверський, Н. Д. Лук’янченко, В. В. Онікієнко, О.М. Онищенко, П.Т. Cаблук, В.П. Ситник, А. А. Чухно, П.М. Цибульов.
Існує різноманітна кількість визначень інтелектуального капіталу.
Інтелектуальний капітал, як вважають ряд вчених характеризує знання, інтелектуальний потенціал організації та має такі складові: людський капітал, організаційний або структурний та споживчий. Інтелектуальний капітал – це знання, які можна перетворити на прибуток та оцінити.
Глибоким є дослідження сутності інтелектуального капіталу О. Бутнік-Сіверського, в роботі якого "інтелектуальний капітал – це один із різновидів капіталу, який має відповідні ознаки капіталу і відтворює, одночасно, властиву лише йому (інтелектуальному капіталу) специфіку і особливості. Як економічна категорія інтелектуальний капітал розглядається з позиції авансованої інтелектуальної власності, що під час свого руху приносить більшу вартість за рахунок додаткової вартості".
Більшість дослідників, починаючи з Т.Стюарта, погоджуються з тим, що IK є інтегрованим утворенням і має три елементи: людський капітал, структурний капітал та споживчий капітал.
Людські активи – це насамперед працівники організації, які володіють певними знаннями і навиками, мають певний характер, професійні якості, наділені моральними принципами та сповідують певну культуру. Структурні активи визначають потенціал творчої активності колективу, який забезпечує ефективне використання людських ресурсів. До структурних активів належать: технологія колективної роботи, принципи керівництва, система навчання спеціалістів, бізнес-технології, корпоративна культура, система комунікацій. Структурні активи забезпечують соціальні взаємодії в організації та сприяють накопиченню знань, набуттю нових навиків, збагаченню досвіду та вдосконаленню професійних якостей спеціалістів. Споживчі (маркетингові) активи – це імідж фірми, відомість її торгової марки та відповідна клієнтська база. До споживчих активів також належать усі зв’язки підприємства науково-технічного та міжнародного характеру.
Е. Брукінг виділяє в структурі IK чотири елементи: ринкові активи, інтелектуальну власність, людські активи, інфраструктурні активи. Ринкові активи – це потенціал, який забезпечують нематеріальні активи, пов’язані з ринковими операціями (торгові марки, лояльність до них покупців, канали розподілу, повторні угоди). Людські активи – сукупність колективних знань працівників фірми, їх творчих здібностей, вміння вирішувати проблеми, управлінські та підприємницькі якості, поведінка, стійкість до стресів. Інтелектуальна власність як актив є узаконеним інструментом для захисту різноманітних корпоративних активів (ноу-хау, патенти, авторські права, виробничі секрети тощо). Інфраструктурні активи – це технології, методи і процеси, які дають можливість підприємству займатися господарською діяльністю (корпоративна культура, методи оцінювання ризику, фінансова структура, бази даних).
2.
Інтелектуальна власність як товар
В усьому світі результати інтелектуальної власності визнаються товаром з усіма наслідками, що з цього випливають. Товар виробляють для того, щоб його запустити в обіг і в такий спосіб одержати прибуток.
Товар – це продукт праці, що виготовлений для продажу. Цей продукт стає товаром, якщо на нього визначена ціна. Відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" можуть оцінюватися "... нематеріальні активи, у тому числі об'єкти права інтелектуальної власності ...". Таким чином, майнові права на об'єкти інтелектуальної власності мають ознаки товару, тому що вони э продуктом праці і можуть мати ціну.
Використання інтелектуальної власності в господарській діяльності з економіко-фінансових позицій є її комерціалізацією, яка виникає на умовах договірних відносин. Саме комерціалізація інтелектуальної власності в умовах ринкових відносин потребує розглядати її як товар і як капітал. Метою комерціалізації є отримання прибутку за рахунок використання об'єктів права інтелектуальної власності у власному виробництві або продажу чи передачі прав на їх використання іншим юридичним чи фізичним особам.
Комерціалізація об'єктів інтелектуальної власності – це взаємовигідні (комерційні) дії всіх учасників процесу перетворення результатів інтелектуальної праці у ринковий товар.
До теми інтелектуальної власності ми звертаємося сьогодні дедалі частіше. Нинішній підприємець, маючи у своєму активі продукт інтелектуальної власності, чудово розуміє, що цей продукт має певну ринкову вартість, а тому, знаючи його вартість, може розпоряджатися ним на свій розсуд: здати в оренду, продати, передати в заставу для отримання кредиту, розширити власний капітал тощо. Тобто цей продукт, часто не маючи матеріально-речової форми, може виступати і як товар, і як капітал.
До основних властивостей будь-якого ринкового товару відносяться:
1) корисність;
2) рідкість – властивість, протилежна загальнодоступності;
3) універсальність – придатність до обміну на гроші або на будь-які інші ринкові товари.
Корисність розуміється як здатність задовольняти будь-яку потребу. Тобто якщо об'єкт інтелектуальної власності нікому не потрібний, то він не може стати товаром.
Найважливішою є властивість рідкості, що перетворює корисність продукту в комерційну цінність, а сам продукт – у товар.
Рідкість для об'єктів інтелектуальної власності реалізується ідеально тому, що за визначенням об'єкт інтелектуальної власності повинен бути новим, оригінальним, неповторним. Наявність перших двох властивостей для матеріальних об'єктів звичайно майже автоматично забезпечує третю. Але для права інтелектуальної власності ця властивість має суттєві відмінності.
З третьою властивістю товару – універсальністю – тісно пов'язана його оборотоспроможність, що припускає відчуження прав інтелектуальної власності як від індивідуума, так і від підприємства. Тільки у цьому випадку права на об'єкти інтелектуальної власності можуть обертатися як товар у його звичайному розумінні.
3.
Оборотоздатність об'єктів інтелектуальної власності
Об'єкти інтелектуальної власності можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.
Оборотоздатність інтелектуальної власності означає допустимість здійснення угод і інших дій, спрямованих на їхню передачу в межах цивільно-правових відносин.
Залежно від цього всі об'єкти розділено на три групи: вільні в обороті, обмежені і вилучені з обороту.
За загальним правилом об'єкти інтелектуальної власності можуть вільно відчужуватися (продаватися, даруватися, обмінюватися і т. п.) або переходити від однієї особи до іншої в порядку універсального правонаступництва без будь-яких заборон чи обмежень, чи іншим способом. Винятки з цього правила можуть встановлюватися законом у відношенні повного вилучення об'єктів з обороту у встановленому ним порядку – для обмеження їх обороту.
Вилученими з обороту вважаються об'єкти, що не можуть бути предметом угод і іншим способом переходити від одного до іншого в межах цивільно-правових відносин.
Обмеження оборотоздатності полягає в тому, що окремі об'єкти можуть належати лише певним учасникам обороту або їх придбання і (чи) відчуження допускається тільки на підставі спеціальних дозволів.
4.
Термін служби об'єктів інтелектуальної власності
За терміном служби об’єкти інтелектуальної власності (ОІВ) поділяються на дві групи: ОІВ з встановленим терміном служби та ОІВ з невстановленим терміном служби. Ця обставина має важливі наслідки при визначенні вартості ОІВ як товару, а також при встановленні терміну його амортизації, коли він перебуває на балансі підприємства як нематеріальний актив.
Розрізняють юридичний і економічний термін служби. Одні ОІВ мають встановлений термін дії, а інші можуть не мати встановленого терміну служби. Наприклад, відповідно до Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" юридичний термін дії (служби) патенту дорівнює 20 рокам. Однак цілком можливо, що за цей час патент може морально застаріти, тому що не виключена імовірність, що з'являться нові аналогічні, більш ефективні винаходи. Тому при економічних розрахунках для патентів установлюється більш короткий термін, так званий економічний, котрий дорівнює 10-12 рокам, а в окремих випадках і менше.
Встановлений термін служби характерний для більшості прав на об'єкти інтелектуальної власності, відокремлюваних від індивідуума і підприємства, але не для всіх. Так, торговельні марки не мають встановленого терміну служби, оскільки визначений законом термін дії після його закінчення може кожний раз продовжуватися ще на 10 років. Не мають встановленого терміну більшість прав на об'єкти інтелектуальної власності, невіддільні від підприємства чи індивідуума. Крім того, права на ті самі об'єкти інтелектуальної власності можуть мати як визначений, так і невизначений термін дії. Наприклад, ліцензія на право використання винаходу чи товарного знака може бути надана як на визначений, так і на невизначений термін.
Без установлення терміну дії постає проблема визначення вартості переданих прав на об'єкти інтелектуальної власності, а сама процедура встановлення терміну дії буває надзвичайно складною і відповідальною.
5.
Інтелектуальна власність як нематеріальний актив
Об’єкти інтелектуальної власності є нематеріальними активами підприємства. До нематеріальних активів відносять цінності, що мають вартісну оцінку і при цьому не є фізичними об’єктами.
Нематеріальні активи – це принципово новий об'єкт фінансового обліку для України, що узагальнює особливі види капіталу підприємства, а також характеризує його економічний потенціал і фінансову стабільність.
Нематеріальні активи – це винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, матеріальним вираженням прав на який є документи виключного права, патенти і свідоцтва про реєстрацію. Нематеріальними активами є також права на ноу-хау, а також права, отримані в результаті покупки ліцензій у патентовласників. Нематеріальними активами можуть бути програмні продукти, програми для ЕОМ і бази даних.
Відмінними ознаками нематеріальних активів є:
– відсутність матеріальної основи і при цьому володіння такою коштовною якістю, як здатність давати доход власнику, виходячи з довгострокових прав і переваг, що вони приносять йому так довго, як це можливо;
– відсутність наміру продажу нематеріальних активів у нормальних умовах діяльності підприємства;
– тривалість експлуатації, що дозволяє враховувати їх у складі довгострокових інвестицій як оборотні активи і через обраний варіант облікової політики встановлювати більш розумний термін погашення їхньої первісної вартості при загальній невизначеності термінів функціонування (гудвіл, товарні знаки тощо);
– відсутність відходів;
– багатоцільовий характер експлуатації, що дозволяє використовувати об'єкт на різних ділянках діяльності підприємства;
– підвищений ступінь ризику в прагненні отримати доход від застосування подібних активів.
Усі види нематеріальних активів, крім хіба що прав на користування земельними ділянками і природними ресурсами й орендними правами, є різновидами об’єктів інтелектуальної власності.
На підприємстві процес прийняття рішень про включення до складу нематеріальних активів об’єктів інтелектуальної власності звичайно починають з метою мінімізації оподатковування
У більшості випадків керівники фірм починають цікавитися включенням об’єктів інтелектуальної власності до складу нематеріальних активів при виникненні наміру збільшити статутний капітал організації. У процесі приватизації підприємств у більшості випадків вартість нематеріальних активів не враховувалася, причому основною проблемою звичайно є проблема визначення прав власності на об’єкти.
При включенні нематеріальних активів у статутний капітал підприємства з іноземними інвестиціями можлива серйозна вартісна оцінка. Наприклад, вартість прав на два винаходи й одне ноу-хау в області машинобудування з доданої до них вартістю товарного знаку організації, може скласти суму порядку сотень мільйонів доларів.
Таким чином, об’єкти інтелектуальної власності, включені до складу нематеріальних активів підприємства, сприяють його процвітанню і функціонують як повноправні об’єкти власності.
6.
Випадки, коли необхідно визначати вартість прав на об'єкти інтелектуальної власності
Вартість є однією з основних ознак товару. Щоб продати права на об'єкти інтелектуальної власності чи використати їх у власному виробництві, необхідно визначити їхню вартість.
Відповідно до Міжнародних стандартів оцінки (МСО-1, МСО-4) розрахунки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності можуть виконуватися при визначенні:
– оподатковуваної бази майна підприємств;
– вартості виключних прав, переданих на основі ліцензійного договору чи договору про їхню переуступку;
– вартості об'єктів інтелектуальної (промислової) власності, що вносяться до статутного капіталу підприємства;
– розміру компенсації що необхідно виплатити згідно з чинним законодавством правовласнику за порушення його виключних (майнових) прав на об'єкт інтелектуальної власності.
Необхідність оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності виникає також при постановці їх на бухгалтерський облік, приватизації, страхуванні, передачі у заставу з метою отримання кредиту, банкрутстві підприємства тощо.
Потреба в оцінці вартості інтелектуальної власності виникає у зв'язку з:
– визначенням бази оподаткування в процесі придбання та продажу об'єктів інтелектуальної власності;
– здійсненням корпоративних операцій, пов'язаних з емісією (ремісією) статутних фондів господарських товариств;
– визначенням вартості виключних прав, що передаються на підставі договору купівлі-продажу об'єктів інтелектуальної власності чи ліцензійних договорів на право використання таких об'єктів;
– визначенням розміру компенсації (розміру відшкодування), яку потрібно сплатити відповідно до діючого законодавства власнику інтелектуальної власності за порушення його виключних прав;
– внесенням об'єктів інтелектуальної власності при здійсненні інноваційних чи інвестиційних проектів;
– поширенням ринків збуту (шляхом надання франшизи (межі відхилення кількості поставленого товару від зазначеного у договорі) та ін.);
– організацією страхування;
– передачею інтелектуальної власності під заставу з метою отримання кредитів;
– визначенням збитків, отриманих неправомірним використанням об'єктів інтелектуальної власності;
– банкрутством підприємства у процесі його ліквідації з метою задоволення позивів кредиторів;
– проведенням приватизації (відчуження) державного майна.
За своєю сутністю об'єкти інтелектуальної власності не мають неуречевленої форми, тому їх вартість не визначається з використанням традиційних показників, що застосовуються при здійсненні оцінки матеріальних об'єктів. Світовий досвід показує, що питання адекватної ціни складне як практично, так і теоретично. Ймовірність та суб'єктивність у такій оцінці очевидна, що потребує залучення до розрахунку вартості інтелектуальних об'єктів більш удосконаленого методичного інструментарію.
При цьому слід зазначити, що розрахунки вартості об'єктів інтелектуальної власності здійснюються для певних цілей і не можуть бути використані для інших.
7.
Підходи до визначення вартості прав інтелектуальної власності
Прийоми, що застосовуються для визначення вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності, можна розділити на три групи; підходи, методи і методики. Підходи дають принципи визначення вартості. Методи визначають процедуру розрахунку вартості. Методики розглядають застосування того чи іншого методу стосовно конкретних об'єктів інтелектуальної власності та конкретних цілей розрахунку.
Визначення вартості прав на конкретний об'єкт інтелектуальної власності у конкретному випадку їхнього використання є досить складною процедурою й у кожному випадку вимагає унікального рішення задачі. Однак при усьому різноманітті таких випадків існує три загальновизнаних підходи до визначення вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності: витратний підхід, порівняльний (ринковий) підхід, дохідний підхід.
Витратний підхід (підхід на основі активів) заснований на припущенні, що вартість об'єкта інтелектуальної власності дорівнює вартості витрат на його створення, доведення до робочого стану й амортизацію. Цей підхід до розрахунку вартості влаштовує покупця, тому що він може документально відстежити витрати на створення об'єкта інтелектуальної власності і, таким чином, переконатися, що ця вартість виправдана. Але він не вигідний для продавця, оскільки останній одержить суму, рівну тільки понесеним витратам на створення об'єкта інтелектуальної власності, тобто без прибутку.
Порівняльний (ринковий) підхід до оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності припускає використання прийому порівняння продажів. Сутність підходу полягає в порівнянні об'єкта, що оцінюється, з аналогічними по призначенню, якості і корисності об'єктами, які були продані на цей час на аналогічному ринку.
Цей підхід дає так звану "справедливу ціну", тобто таку ціну, за яку продавець, який володіє інформацією про ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий продати об'єкт інтелектуальної власності, а покупець, який також володіє повною інформацією про об'єкт інтелектуальної власності і ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий купити даний об'єкт інтелектуальної власності. Тобто ціна встановлюється ринком і влаштовує як продавця, так і покупця.
Дохідний підхід припускає, що ніхто не стане вкладати свій капітал у придбання того чи іншого об'єкта інтелектуальної власності, якщо такий же доход можна одержати будь-яким іншим способом.
Суть підходу полягає в тім, що вартість прав на ОІВ визначають як функцію доходу, що може принести використання даного ОІВ у майбутньому.
8.
Методи оцінки прав на об'єкти інтелектуальної власності
Розроблення методики оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності і нематеріальних активів, створених на їх базі, є надзвичайно важливим та актуальним завданням. Водночас, багато спеціалістів стверджують, що єдиної методики оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності ще не створено, а дослідник цієї проблематики В. Мухопад доводить про неможливість створення єдиної такої методики.
Проте існують підходи чи загальна методологія оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності. Вони ґрунтуються на виявленні опосередкованого впливу інтелектуальної власності на кінцевий результат. При цьому найбільш значущим стає визначення реальних ознак прояву інтелектуальної власності для того, аби потім виміряти їхній вплив на цей результат.
Тривалі емпіричні спостереження дали змогу виокремити низку характерних рис та ознак, які виявляються у разі використання об'єктів інтелектуальної власності. Вони описуються такими поняттями, як ефективність, ціна, затрати, собівартість, ринкова вартість, неочевидність рішення, світова популярність, вага на ринку, новизна тощо. Аналіз зазначених понять дає можливість здійснити класифікацію методів оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності (рис. 1).
Рис. 1 – Класифікація методів оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності
Концепція методу за доходом базується на визнанні причинного зв'язку між функціональними (фізичними, технічними, економічними) властивостями об'єктів інтелектуальної власності і результатами його використання. В основу цього методу покладено перенесення вартості конкретного об'єкта, визначеної сьогодні, на майбутні періоди відтворення зазначеного об'єкта. При цьому передбачається, що ніхто не буде вкладати капітал у придбання об'єктів інтелектуальної власності, якщо такий самий прибуток можна одержати іншим шляхом.
Визначення вартості нематеріального активу за прибутком підприємства може здійснюватися за допомогою двох основних способів: прямою капіталізацією прибутку та дисконтуванням чистих грошових потоків.
В основу дисконтування покладено один із фінансових законів – "сьогоднішні гроші коштують дорожче, ніж завтрашні". При цьому аксіому, що чим далі час одержання прибутку, то швидше зменшуватиметься його вартість, зумовлено не стільки інфляційними процесами, скільки втратами від неефективного вкладення коштів (втраченою вигодою).
Капіталізація є іншим різновидом методики визначення вартості капіталу. Основна ідея цього способу оцінки полягає у тому, що одержуваний від використання капіталу прибуток і загальна вартість капіталу пов'язані між собою борговими відносинами, які потребують повернення капіталу і одержання прибутку від його використання. Зазначений спосіб широко практикується під час оцінювання нерухомості.
Затратний метод передбачає визначення затрат на відтворення початкової вартості об'єктів інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів підприємства з урахуванням його наступних вдосконалень або заміни з визначенням режимів амортизації на період подальшого використання з метою встановлення його реальної вартості. Як правило, затратні методи оцінки використовуються на початкових етапах життєвого циклу об'єктів інтелектуальної власності, які стосуються соціальної сфери, космосу, оборонних програм тощо.
Вартість прав на об'єкти інтелектуальної власності, визначену методом початкових затрат, називають ще історичною, тому що вона, насамперед, базується на фактично здійснених витратах, одержаних з бухгалтерської звітності підприємства за декілька останніх років. При цьому звертають увагу на їхній розмір і термін здійснення, якщо необхідно, коригують до реальних умов господарської діяльності підприємства і залежно від терміну давності (метод наведених витрат).
Фахівці вважають затратний метод оцінки єдино реальним для оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності у космічній техніці, оборонній промисловості, ядерній енергетиці, попередженні надзвичайних ситуацій і катастроф тощо.
Треба підкреслити основну перевагу затратного методу, який дає змогу оцінити права на захист об'єкта, що працюватиме у виробництві або інших сферах життя лише в майбутньому. Враховуючи величезні суми, які витрачаються на вивчення ринку, рекламу, просування бренду тощо, можна вважати, що це буде максимально наближеною вартістю прав на об'єкти інтелектуальної власності до реальної.
В основі аналового методу оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності лежить порівняльний аналіз продажів. Сутність цього методу полягає у прямому порівнянні об'єкта, який оцінюється, з іншими, схожими за якістю, призначенням і корисністю, проданими за порівнюваний час на аналогічному ринку.
За цим методом вартість прав на об'єкти інтелектуальної власності визначається ціною, яку на ринку на момент оцінки можуть заплатити за аналогічний за якістю, призначенням і корисністю об'єкт, з урахуванням відповідних коригувань щодо розбіжностей між об'єктом, що оцінюється, і його аналогом.
Для оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності також може бути застосовано метод "роялті", який пропонує дослідник О. Новосельцев. Як обґрунтування права на існування цього методу можна вважати наявну практику міжнародного досвіду продажу ліцензій. Відомий фахівець у галузі інтелектуальної власності П. Крайнєв відносить цей метод до комбінованого, що поєднує методи продажів і доходу.
Отже, пошук єдиної методики оцінки об'єктів інтелектуальної власності як складових інтелектуального капіталу є доволі складним. Відтак методика може спиратись лише на конкретні цілі оцінки з урахуванням тих чи інших особливостей конкретних об'єктів інтелектуальної власності. Це не означає, що немає жодних об'єктивних засобів оцінки. Навпаки, існують наведені вище підходи, які здебільшого добре себе зарекомендували на практиці.
Висновок
В основі економіки лежать інтелектуальні ресурси, інтелектуальний капітал, наука, процеси трансферу результатів творчої діяльності у виробництво матеріальних та духовних благ.
Інтелектуальна власність – це один з ресурсів залучення додаткових коштів шляхом кредитування. Це також захист від конкурентів і можливість одержання додаткових доходів шляхом заключення ліцензійних договорів на передачу зареєстрованих прав. Інтелектуальна власність – це один з найважливіших елементів корпоративного керування у великих структурах, холдингах, групах компаній.
Інтелектуальна власність – багатомірна складна система відносин всекористування, що стають актуальною складовою процесів привласнення продуктів творчої діяльності людини, спрямованої на розвиток і реалізацію своїх здібностей, завдяки чому нагромаджується і використовується інтелектуально-духовний потенціал суспільного розвитку.
Інтелектуальна продукція генерує нові ідеї, вирішує проблеми обмеженості невідтворних ресурсів, товарів, послуг, робочих місць, проблему збереження навколишнього середовища та підвищення рівня життя населення.
В Україні інтелектуальна власність може тією рушійною силою, яка надасть потужний імпульс розвитку країни, гарантуватиме економічну безпеку країни, сприятиме входженню нашої держави у світову спільноту як достойного партнера.
Список використаної літератури
1. Аналіз банківської діяльності. Підручник / А. М. Герасимович, М. Д. Алексеєнко, І. М. Парасій-Вергуненко – К.: КНЕУ, 2004.
2. Базилевич В.Д. Інтелектуальна власність [Текст]: Підручник./В.Д.Базилевич. – К.: Знання, 2006.
3. Бутнік-Сіверський О.Б. Інтелектуальний капітал: теоретичний аспект // Інтелектуальний капітал – 2002, № 1.
4. Маркова Н. С. Теоретико-методичні основиформування й розвитку інтелектуального капіталу. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. Харків. – 2005.
5. Мікульонок І.О. Основи інтелектуальної власності. Навч. посіб. – К.: ІВЦ "Видавництво "Політехніка", Ліра-К, 2005.
6. Основи інтелектуальної власності. Цибульов П.М. – Київ, 2005.
7. Цивільне право України: Підручник: За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2005.
8. http://patent.km.ua/ukr/articles/i99
9. http://uk.wikipedia.org/wiki/