1.
Потенціал та цілі виробничої діяльності підприємства. Управління формуванням і розвитком потенціалу підприємства
У широкому розумінні поняття «потенціал» – це засоби, запаси, джерела, які є в наявності й можуть бути використані, приведені в дію для досягнення певної мети, виконання плану, розв'язання завдань, можливості якої-небудь соціальної системи в певній сфері.
Потенціал (від латинського potentia – можливість, потужність) – корисна властивість, що виявляється тоді, коли об’єкт, потенціал якого є предметом досліджень (держава, галузь, підприємство, особа тощо), здійснює певну діяльність, спрямовану на досягнення встановлених цілей.
Фахівці в області дослідження регіональної економіки К.М. Миско [43], А.Н. Азрилиян пропонують розуміти під потенціалом сукупність наявних засобів та можливостей у якій-небудь області. На думку А.Н. Люкшинова, потенціал підприємства являє собою сукупність його можливостей по випуску продукції (наданню послуг).
Виробничий потенціал підприємства являє собою систему взаємопов’язаних елементів, які виконують різні функції у процесі забезпечення випуску продукції та досягнення інших цілей розвитку підприємства. А тому можна стверджувати, що йому притаманні всі риси, властиві в будь-якій системі:
a) Цілісність;
b) цілеспрямованість;
c) складність;
d) взаємозамінність;
e) альтернативність його елементів;
f) взаємодія елементів виробничого потенціалу;
g) самовідтворюваність;
h) інноваційна сприйнятливість;
i) гнучкість;
j) соціально-економічні наслідки використання;
k) історичні умови та особливості формування й використання;
l) фізичне та моральне старіння.
Для визначення розміру виробничого потенціалу в різних концепціях використовують різні підходи.
Сформовано три основних підходи до визначення виробничого потенціалу: ресурсний (або обліково-звітний), структурний (функціональний) та цільовий (проблемно-орієнтований).
Ресурсний підхід, зорієнтований на визначення виробничого потенціалу як сукупності виробничих ресурсів, визначає його величину як суму фізичних і вартісних оцінок окремих його складових.
Оцінюючи виробничий потенціал, треба враховувати: матеріально-технічні ресурси з окремим дослідженням знарядь і засобів праці; трудові ресурси, енергетичні та інформаційні ресурси, фінансові (грошові) ресурси. Останні є найбільш взаємозамінними з усіма іншими. Ресурси мають вартісну оцінку та цільову спрямованість на створення доданої та споживної вартості. Кожен з окремих видів ресурсів має свій внесок у формування кінцевих результатів, тому підхід «чим більше, тим краще» відносно всіх складових потенціалу одночасно, не є ефективним. Як наслідок, потрібно враховувати, вивчати та формувати структуру складових виробничого потенціалу з метою досягнення максимальних у поточних умовах результатів.
Структурний підхід, зорієнтований на визначення раціональної структури виробничого потенціалу підприємства, визначає його величину виходячи з прогресивних норм і нормативних співвідношень, заданих найбільш досконалими технологіями, організацією виробництва загалом і окремих підсистем підприємства, що використовуються в галузі.
Аналіз та оцінка структурних характеристик виробничого потенціалу пов’язані з певними труднощами, оскільки всі його елементи функціонують одночасно, в сукупності та взаємодії. Це призводить до того, що важко встановити значення кожного типу ресурсів окремо для діяльності всього потенціалу. До структуроутворюючих елементів потенціалу можна віднести технологію та організацію.
Проблеми структурного характеру виробничого потенціалу полягають у тому, що відповідність одних елементів іншим стримує розвиток і вдосконалення потенціалу загалом. Так, застарілі верстати та обладнання українських підприємств заморожують відсталі технології, які є енерго-, матеріало- та трудомісткими, а це, в свою чергу, не дає змоги виготовляти конкурентоспроможну продукцію. Оптимізація структури потенціалу може здійснюватися з урахуванням різних рівнів деталізації підсистем та їхніх елементів, проте треба мати на увазі, що досягнута структура завжди є компромісом між ідеальним уявленням про потреби та можливості залучення ресурсів, формуванням різних ланок, де їх використовують тим або іншим чином. Зі структурним підходом пов’язана ще одна характеристика потенціалу – його потужність, що є кількісною оцінкою його виробничої можливості. Потужність має визначатись відносно окремих підсистем і потенціалу загалом, і вказує місце конкретного підрозділу, елемента в усьому потенціалі. А тому окремі автори структурний підхід до оцінки потенціалу називають «функціональним потенціалом».
Створення ефективної структури виробничого потенціалу зумовлює економію всіх видів ресурсів (сировини, матеріалів, енергії, фінансів, витрат живої та матеріалізованої праці), оскільки завдяки досягненню синергії між ними – елементами потенціалу – можна з меншою їх кількістю задовольнити більшу кількість потреб, виробивши більшу кількість продукції. Це можливо лише за умови підвищення якісного складу всього виробничого потенціалу та окремих його складових.
Виробничі потенціали зі структурної точки зору різняться розмірами та ступенем відособлення ресурсів, структурою ресурсів, що використовуються. Для визначення структурних характеристик потенціалу досліджують:
· масштаб потенціалу та його просторове розміщення;
· характер діяльності, що її здатен виконувати виробничий потенціал – об’єкт дослідження;
· ступінь замкненості.
Структурні характеристики виробничого потенціалу дають змогу оцінити усталеність, динамічність і рухомість системи.
Цілісні характеристики виробничого потенціалу як системи визначають стратегію його поведінки та задають відповідні стратегії для кожного з його елементів. Потенціал може досягти цілей лише тоді, коли на досягнення певних цілей спрямований кожний із його елементів, оскільки виготовлення продукції певної кількості й рівня конкурентоспроможності потребує участі всіх підсистем та елементів виробничого потенціалу. Відсутність або невідповідність потрібного елемента означає зупинку виробничого процесу, а також додаткових витрат часу і коштів на його створення або заміну. Усе це доводить необхідність цільового підходу до визначення виробничого потенціалу.
Цільовий (проблемно-орієнтований) підхід, спрямований на визначення відповідності наявного потенціалу досягненню поставлених цілей, визначає його величину як рівень відповідності окремих складових потенціалу необхідному, дещо ідеальному уявленню про склад, структуру та механізми функціонування потенціалу для виготовлення конкурентоспроможної продукції, який знаходить відображення в нормативних «деревах цілей» («деревах проблем») з широким спектром локальних і системних оцінок окремих елементів та взаємозв’язків.
Рівень виробничого потенціалу визначається в процесі його використання й оцінюється з точки зору його результативності, тобто ступеня задоволення (порівняно з конкурентами) потреб клієнтів, які споживають вироблену продукцію (надані послуги).
Тому важливим етапом стратегічного аналізу є цільові оцінки виробничого потенціалу підприємства. У цьому разі йдеться про аналіз та оцінку рівня відповідності потенціалу підприємства тим цілям, які поставлені керівниками на перспективу. Така постановка проблеми докорінно відрізняється від поширеної оцінки нагромадження підприємством чи організацією ресурсів лише з кількісної точки зору. Цільова оцінка потенціалу – якісна оцінка, що дає змогу оцінити можливості досягнення певних результатів, створює умови для обґрунтованого підходу до планування процесу трансформації окремих його частин і потенціалу загалом на основі правильного розподілу дій та ресурсів по виконавцях і термінах для якісного та своєчасного отримання необхідних параметрів і набуття навичок, а отже, забезпечує досягнення поставлених цілей.
Виробничий потенціал – це система взаємопов’язаних та до певних меж взаємозамінних, у певний спосіб організованих і спрямованих на досягнення поставлених цілей ресурсів, які становлять, у свою чергу, окремі виробничі та управлінські підсистеми підприємства.
Важливе значення має не лише обсяг цих складових, а й те, як використовуються окремі елементи потенціалу. Це в свою чергу залежить від рівня взаємодії, співвідношення частин виробничого потенціалу, а також прийнятих стратегій розвитку як окремих складових, що знаходять вираження в ресурсних, функціональних і продуктових стратегіях, так і підприємства загалом. Результати цільового аналізу всього потенціалу, а також окремих його елементів є основою для:
1) вибору стратегій та визначення термінів їхнього виконання;
2) визначення напрямків та швидкості нагромадження, зміни структури потенціалу та окремих складових;
3) формування конкурентоспроможності підприємства;
4) прийняття рішень щодо організаційної реструктуризації й розвитку.
Виробничий потенціал, як і виробнича потужність (тільки більш системно), являє собою кількісну оцінку його здатності до випуску продукції певного обсягу, структури та якості, та, висловлюючись більш загально, одержувати необхідні результати.
У ринковій економіці можливості виготовляти продукцію, яка має збут, – одна з головних характеристик процвітаючих підприємств. Однак попит змінюється і виникає потреба поновлювати асортимент продукції, а отже, більшою чи меншою мірою – потенціал. Кожне підприємство зацікавлене з мінімальними витратами своєчасно реагувати на зміни потреб споживачів. Тому на першому етапі цільовий аналіз виробничого потенціалу здійснюється відносно змін, які необхідно внести у виробничий потенціал для виготовлення певних видів продукції.
Виробничий потенціал підприємства (ВПП) – це відносини, які виникають на мікрорівні між працівниками підприємства з приводу отримання максимально можливого виробничого результату, якого можна досягнути при найбільш ефективному використанні виробничих ресурсів, при наявному рівні техніки і технології, передових формах організації виробництва, незалежно від стану зовнішнього середовища.
Під ринковим потенціалом підприємства Є.В. Попов розуміє «можливість управління його ресурсами на певних етапах розвитку з метою ефективної взаємодії з ринком». Кожне підприємство володіє ринковим потенціалом, але не всі використовують його на 100%.
Цей автор виділяє такі складові ринкового потенціалу як елемента стратегічного планування – блок ресурсів, блок системи управління і стратегічного планування підприємства і блок маркетингу.
Ці три блоки охоплюють всі основні стратегічні компоненти підприємства, що дозволяють досягати намічених цілей.
В управлінському блоці формується місія, виробляється стратегія розвитку, визначаються цілі. Реалізація поставлених цілей здійснюється за рахунок наявних на підприємстві ресурсів (трудових, інформаційних, фінансових, матеріальних). Маркетинговий елемент, доповнюючий структуру ринкового потенціалу підприємства, відображає діяльність персоналу: аналітичну, виробничу, комунікаційну. Таким чином, поняттям «ринковий потенціал підприємства» об’єднуються не тільки ресурси, які взаємодіють із системою управління на різних етапах, а й методи, застосування яких дозволяє найбільш ефективно реалізовувати наявні ринкові можливості.
Маркетинговий потенціал підприємства трактується вченими як «ступінь готовності, здатності, можливості маркетингової служби підприємства своєчасно і якісно виконувати маркетингові функції, головне завдання – підвищення конкурентоспроможності підприємства в умовах мінливого зовнішнього середовища».
Виділяють також конкурентний потенціал організації, під яким розуміється її потенційна можливість зберігати або збільшувати конкурентоспроможність у короткотерміновому періоді. Інакше кажучи, цей показник визначається сукупністю параметрів, які визначають можливість (потенціал) і спроможність організації ефективно функціонувати на ринку (утримувати або збільшувати свою ринкову частку, мати достатньо високий рівень рентабельності) в перспективі.
Сосненко Л.С. оперує терміном економічного потенціалу та трактує його як «здатність підприємства забезпечувати своє довготермінове функціонування і досягнення стратегічних цілей на основі використання системи наявних ресурсів». Ним розроблена багаторівнева структурна модель формування економічного потенціалу підприємства на основі поетапно-структурного підходу.
Поетапно структурний підхід до формування величини економічного потенціалу підприємства передбачає виділення проміжних рівнів потенційних можливостей підприємства. Нижнім рівнем є виробничий потенціал, що являє собою здатність виробничої системи виробляти матеріальні блага, використовуючи ресурси. З’єднуючою ланкою є господарський потенціал, тобто сукупна здатність виробничого потенціалу підприємства і рівня його ділової активності в умовах існуючого маркетингового середовища задовольняти потреби ринку в певному обсязі матеріальних благ та послуг.
Для оцінки потенціалу підприємства використовується методи:
1) Витратний (майновий) – визначається вартість об’єкта на основі суми витрат на його створення і використання;
2) Порівняльний (ринковий) – методи цієї групи визначають вартість об’єкта на базі співставлення з аналоговими, що вже були об’єктами ринкових угод;
3) Результатний (дохідний) – вартість об’єкта оцінюється на основі величини чистого потоку, позитивних результатів від його використання.
Процес управління потенціалом може включати кілька стадій:
1. Формування – виявлення стратегічних можливостей та ресурсів, які здатні підвищити рівень конкурентоспроможності підприємства, тобто це виявлення резервів потенціалу.
2. Використання – означає залучення в роботу ресурсів, які були виявлені під час формування.
3. Розвиток – нарощування потенціалу за рахунок резервів, якісну зміну параметрів функціонування, вихід на рівень показників кращих підприємств.
До системи управління потенціалом можна сформувати такі вимоги:
A. Забезпечення ефективного використання ресурсів та відповідальність управлінських рішень за досягнення результатів.
B. Ефективне регулювання внутрішньо матеріальних, фінансових, інформативних, потоків з метою досягн
C. Визначення міри відхилення потенціалу підприємства від еталонного значення та оцінка комплексу заходів з розвитку існуючого потенціалу.
виробничий потенціал нематеріальний актив
2.
Нематеріальні активи та методи їх оцінювання
Нематеріальні ресурси – це складова частина потенціалу підприємства, здатна приносити економічну користь протягом відносно тривалого періоду, для якої характерні відсутність матеріальної основи здобування доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку від її використання.
Нематеріальні активи це частина активів підприємства, які мають вартість, але не мають матеріального змісту. Вони використовуються в господарському обороті і здатні приносити дохід. У залежності від призначення і виконуваних функцій нематеріальні активи можна поділити на три основні групи: інтелектуальна власність, майнові права і відкладені (капіталізовані) витрати.
Як правило, оцінка нематеріальних активів потрібно при вирішенні певної конкретної задачі, пов'язаної з використанням майнових прав на дані нематеріальні активи і обумовлена метою цього використання.
Оцінка нематеріальних активів найчастіше проводиться у зв'язку з: угодами купівлі-продажу прав на об'єкти інтелектуальної власності; наданням ліцензії на використання об'єктів інтелектуальної власності; визначенням збитку від порушення прав інтелектуальної власності; внеском до статутного капіталу; постановкою на баланс нематеріальних активів; оцінкою бізнесу; приватизацією підприємства; реорганізацією підприємства; внесенням змін у фінансову звітність.
Нематеріальні активи – це юридична категорія, яка виникає внаслідок володіння правами на об'єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси, та їхнього використання в господарській діяльності з отриманням доходу. Принцип юридичного захисту об'єктів інтелектуальної власності полягає у забороні використання нематеріальних активів без дозволу їхнього власника, або забороні підробок. До нематеріальних активів також відносяться патенти,які підтверджують право його власника на відповідний об'єкт промислової власності.
Правова охорона товарних знаків здійснюється на підставі їхньої державної реєстрації. На зареєстрований знак для товарів і послуг видається свідоцтво установленого зразка. Таке свідоцтво забезпечує його власнику виключне право користування та розпорядження знаком на свій розсуд або право дати будь-якій особі дозвіл на використання знака на підставі ліцензійного договору, тобто видати ліцензію.
Реалізація права власності на всі нематеріальні ресурси можлива самим підприємством або наданням права іншій заінтересованій стороні у формі ліцензійної угоди.
Ліцензія– це дозвіл на використання нематеріального ресурсу або технічного досягнення протягом певного строку за винагороду.
Підприємства можуть купувати нематеріальні активи, одержувати їх безкоштовно або створювати самі. Нематеріальний актив підлягає відображенню за первинною вартістю (собівартістю) його придбання чи створення на дату прийняття на бухгалтерський облік. Собівартість окремо придбаного нематеріального активу включає його ціну, мито, усі податки, що не підлягають відшкодуванню, та інші витрати, безпосередньо пов'язані із його придбанням та доведенням до стану, придатного для використання за призначенням, крім отриманих торговельних знижок.
Якщо нематеріальний актив надійшов у результаті обміну на інший актив, то його собівартість визначається як різниця між справедливою ринковою вартістю отриманого активу і сумою часткової оплати, здійсненої підприємством грошовими коштами або їх еквівалентами під час придбання.
Якщо нематеріальний актив був безкоштовно отриманий підприємством, то його собівартість дорівнює ринковій вартості на дату прийняття на облік.
Аналогічно оцінюються нематеріальні активи, якщо вносяться учасником створеного підприємства.
До собівартості безпосередньо створеного на підприємстві нематеріального активу включаються всі затрати на оплату праці; матеріального активу – всі затрати на оплату праці, матеріали, накладні витрати, придатні для використання за призначенням.
Наступні витрати, пов'язані з нематеріальним активом, включаються до його собівартості, якщо існує впевненість у збільшенні завдяки цьому майбутнього притоку економічних вигод. Якщо потрібні додаткові витрати для підтримання об'єкта в придатному для використання стані, такі витрати визнаються витратами звітного періоду.
Вартість нематеріальних активів відшкодовується включенням до витрат діяльності (виробничої, комерційної) амортизаційних відрахувань. Величина амортизації нематеріальних активів має визначатися щомісячно за нормами, що розраховуються виходячи з початкової вартості та строку корисного їх використання, але не більше від строку, встановленого законом, або строку діяльності господарства.
За своєю суттю об'єкти інтелектуальної власності не мають матеріальної основи, а тільки інколи можуть бути матеріалізовані в конкретних результатах. Тому їх вартість не можна визначити традиційними показниками, які використовують для оцінювання матеріальних складових підприємницького потенціалу підприємства. Конкретна технологія оцінювання вартості нематеріального активу обумовлена метою її проведення. Незалежно від цілей аналізу обов'язковою є ідентифікація кожного об'єкта оцінки та його власника в кожному конкретному випадку. Кожна методика розробляється під конкретного замовника.
За методологічну підставу оцінки нематеріальних активів доцільно брати базові принципи ціноутворення, що були вироблені протягом тривалого періоду та неодноразово перевірені на практиці:
- принцип комплексного обліку трьох груп факторів: витрат, корисності для споживача, впливу конкуренції;
- принцип обліку тільки релевантних витрат;
- принцип обліку факторів, що визначають сприйнятливість покупця до ціни інтелектуальної власності;
- принцип використання адекватних методів виділення частки інтелектуальної власності в загальній вартості чи прибутку від використання майнового комплексу підприємства.
Нематеріальні активи можуть бути оцінені в грошовій формі з використанням таких видів оцінок:
Дохідний підхідбазується на встановленні причинного зв'язку між функціональними (фізичними, техніко-економічними та іншими) властивостями об'єкта інтелектуальної власності та майбутніми доходами від його використання. Слід відзначити, що нематеріальні активи, як правило, не застосовуються поодинці, а завжди у певному комплексі. Тому визначення економічної цінності об'єкта інтелектуальної власності на основі майбутніх доходів від його використання ускладнюється відсутністю технологій елімінування впливів на результативний показник дії інших факторів. Основна концепція методів цієї групи: перевага в прибутку з'явиться або в порівнянні з підприємствами, що випускають аналогічну продукцію (але без використання оцінюваного нематеріального активу), або утвориться на підприємстві, що випускало продукцію до використання нематеріального активу. Потім перевага в прибутку капіталізується (приводиться до поточної вартості) і береться як вартість нематеріального активу. Даний методологічний підхід представлений методами, які залежно від показника, що визнається за основний, можна поділити на дві групи: методи обліку грошових потоків; методи обліку умовної економії.
Дохідні методи оцінки вартості нематеріальних активів підприємства
| № | Назва методу | Змістовна характеристика |
| 1 | Метод дисконтування грошових потоків | В основу методу покладено залежність вартості від часу. Вартість нематеріального активу дорівнює теперішній вартості майбутніх грошових потоків від його використання |
| 2 | Метод переваг у доходах | Базується на визначенні різниці між грошовими потоками, і отриманими від використання нематеріального активу, та грошовими потоками без його використання |
| Метод обліку продажної ціни на продукцію | ||
| Метод обліку обсягів реалізації | ||
| Метод одночасного обліку продажної ціни та обсягів реалізації продукції | ||
| 3 | Метод надлишкових прибутків | Метод базується на припущенні, що надлишкові прибутки підприємство отримує за рахунок невідображених у балансі нематеріальних активів |
| 4 | Метод надлишкових грошових потоків | Метод заснований на припущенні, що приріст вартості компанії порівняно з вартістю капіталу, трудових і земельних ресурсів, залучених до господарського обігу, формується за рахунок нематеріальних активів |
| 5 | Метод звільнення від роялті | Метод використовується для оцінки нематеріальних активів., права на використання яких надаються за допомогою ліцензій. Метод заснований па таких припущеннях: І) оцінюваний нематеріальний актив (наприклад, патент) не належить істинному власнику (підприємству), а є власністю іншої сторони; 2) ця інша сторона надає інтелектуальну власність підприємству на ліцензійній основі на умовах визначених відрахувань від виторгу (роялті); 3) зважаючи на те, що нематеріальний актив насправді належить істинному її власнику, йому не потрібно сплачувати роялті, тобто утвориться псевдоекономія витрат, результат капіталізації (приведення до поточної вартості), який може бути взятий як вартість нематеріального активу |
| 6 | Метод виграшу в собівартості | Цей метод базується на врахуванні економії витрат, що може бути асоційована із застосуванням нематеріальних активів; передбачає обчислення розміру виграшу в собівартості за термін, коли інтелектуальна власність ще приносить корисний ефект (знижує собівартість). Розрахований розмір економії в собівартості потім капіталізується, що дає змогу визначати поточну вартість нематеріального активу |
| 7 | Метод капіталізації грошового потоку (метод прямої капіталізації) | Метод заснований на процесі переведення доходів від використання нематеріального активу в його вартість ' |
Витратний підхідзаснований на міркуваннях про те, що потенційний покупець, володіючи певною інформацією про предмет купівлі, не заплатить за нього більше, ніж вартість іншого нематеріального активу з тією ж корисністю. У рамках цього підходу з метою визначення реальної вартості нематеріального активу передбачається визначення витрат на відтворення первинної вартості об'єкта інтелектуальної власності з урахуванням наступних поліпшень (чи заміни з вирахуванням обґрунтованої поправки на суму амортизації за строк експлуатації). На відміну від матеріальних об'єктів нематеріальним активам притаманний лише функціональний та техніко-економічний знос.
Витратний підхід до оцінки вартості нематеріальних активів реалізується методом обліку початкових витрат, методом вартості заміщення та методом відновної вартості. Як правило, витратні методи використовуються для оцінювання нематеріальних активів, що спрямовані на отримання соціальних ефектів, тощо. У разі оцінки бізнесу витратний підхід застосовується в тих випадках, коли не передбачається отримання доходів від підприємницької діяльності протягом достатньо тривалого часу, а також якщо існує реальна загроза банкрутства.
Вартість нематеріальних активів, яка визначена методом початкових витрат у державних стандартах бухгалтерського обліку, називається історичною, бо вона в основному базується на обліку фактично понесених витрат відповідно до бухгалтерської звітності протягом останніх років. За використання цього методу слід звернути особливу увагу на кінцеву величину вартості та строк її формування. Зрозуміло, що в разі необхідності понесені витрати повинні бути скориговані (приведені) в потрібному напрямку, урахуванням їхньої давності.
У процесі оцінювання нематеріального активу за методом вартості заміщення використовують принцип заміщення, відповідно до якого максимальна вартість об'єкта інтелектуальної власності визначається мінімальною ціною аналогічного об'єкта (з еквівалентними характеристиками), що пропонується для продажу на нинішній момент на ринку. За необхідності використовують приведення нематеріального активу до ринкового еквівалента за допомогою параметричних коефіцієнтів перерахунку.
Метод відновної вартості найчастіше використовується для оцінки цінності прав на унікальні об'єкти інтелектуальної власності. У цьому випадку відновна вартість визначається як сума витрат, які необхідні для створення нової точної копії нематеріального активу на основі сучасних цін на матеріали, енергоносії тощо.
Ринковий підхіддо оцінювання нематеріальних активів передбачає порівняння об'єкта оцінювання з представленими на ринку аналогічними об'єктами. Найпоширенішим указаний підхід став у методі порівняльних продаж. Його суть полягає в прямому порівнянні об'єкта оцінювання з аналогічним за корисністю, якістю та призначенням нематеріальним активом, що вже купувався / продавався за інформацією минулих ринкових угод. Основні умови використання даного методу:
-наявність достатньої інформації (прийнятної якості) стосовно колишніх комерційних угод за нематеріальними активами подібного призначення та корисності:
-наявність конкретних технологій врахування відмінностей між зіставними об'єктами.
Під час використання цього методу ринкова вартість нематеріального активу визначається ціною, яку можуть заплатити типові покупці типовому продавцеві на конкретну дату оцінки за аналогічний (за всіма параметрами) об'єкт. Метод дає можливість досягнути прийнятних результатів тільки в разі дотримання всіх перерахованих умов, а в іншому випадку його можна рекомендувати як допоміжний чи приблизний.
Визначивши вартість того чи того нематеріального активу, обчислюють вартість усього портфеля. На даному етапі слід звернути особливу увагу на комплексність такої процедури. Не треба забувати, що більшість об'єктів інтелектуальної власності не можуть використовуватися у господарській практиці самостійно. Крім цього, сумісне використання нематеріальних активів часто породжує додаткові ефекти, що недопустимо ігнорувати.